Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Інформаційна безпека як складова національної безпеки держави

Вступ

Актуальність теми. Інформаційний простір, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура та інформаційні технології значною мірою впливають на рівень і темпи соціально-економічного, науково-технічного й культурного розвитку.

На нинішньому етапі світової історії все більше зростає роль інформаційної сфери життя суспільства, під якою варто розуміти сукупність інформації, інформаційної інфраструктури, суб’єктів інформаційних правовідносин та системи їх регулювання у зазначеній сфері. У свою чергу, інформаційна сфера здійснює вагомий вплив на стан політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки України. Для українського суспільства питання забезпечення національної безпеки стоять особливо гостро, що пояснюється бойовими діями на Сході держави та агресією з боку Російської Федерації, веденням останньою інформаційної війни проти України, а відтак питання забезпечення національної безпеки залежить від забезпечення інформаційної безпеки як її складової.

Окремі питання, пов’язані з дослідженням інформаційної безпеки, знайшли відображення в працях вітчизняних вчених: наприклад, М. Дмитренко висвітлив проблеми інформаційної безпеки України в умовах глобальної інформатизації, М. Гуцалюк займався вивченням загальних концепцій захисту інформації, А. Гуз більш детально розглядав питання історії захисту інформації, А. Ліпінська досліджувала інформаційні ресурси в їх загальному розумінні та ступінь їх захищеності на сьогодні.

На нашу думку, питання інформаційної безпеки як складової національної безпеки України досліджено недостатньо і потребує подальшого вивчення. Адже нині інформаційна безпека відіграє одну з ключових ролей у забезпеченні життєво важливих інтересів країни. Це, в першу чергу, зумовлено швидким розвитком сучасних інформаційно-телекомунікаційних технологій, засобів зв’язку й інформатизації і, як наслідок, — істотним зростанням впливу інформаційної сфери на життя нашого суспільства.

Мета дослідження — з’ясувати зміст поняття «інформаційна безпека», розкрити й систематизувати нормативно-правову базу, яка гарантує інформаційну безпеку України, та проаналізувати роль ЗМІ в системі інформаційної безпеки.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути зміст поняття «інформаційна безпека»;

— охарактеризувати системи забезпечення інформаційної безпеки;

— дослідити роль ЗМІ в системі інформаційної безпеки;

— виявити основні елементи інформаційної безпеки;

— здійснити аналіз проблем задоволення інформаційної безпеки в Україні;

— проаналізувати основні напрями та заходи державної політики забезпечення інформаційної безпеки України;

— дослідити інформаційну безпеку України на сучасному етапі розвитку держави і суспільства;

— виявити напрямки удосконалення інформаційної безпеки України.

Об’єктом є теоретичні аспекти інформаційної безпеки держави.

Предметом — основні поняття інформаційної безпеки держави та їх особливості. 

Розділ 1. Політика інформаційної безпеки в системі національної безпеки держави

1.1. Зміст поняття «інформаційна безпека»

Сучасний глобальний інформаційний простір не має меж і володіє надшвидкісними можливостями. Водночас він також потерпає від стрімко зростаючої кількості незаконних втручань, які спрямовуються проти безпеки особистості, держави в цілому, міжнародної стабільності. Активізація інформаційного обміну між країнами формує ставлення до захисту комунікаційних систем, як до невід’ємної складової національної безпеки кожного учасника такого процесу, спонукає об’єднувати зусилля для вироблення єдиних, узгоджених підходів до забезпечення конфіденційності інформаційних ресурсів, що є власністю держави. Ефективність системи державного управління національними інформаційними ресурсами та їхнім захистом значною мірою визначає в умовах науково-технічного прогресу та переходу до постіндустріального суспільства загальний рівень національної безпеки, а будь-які недоліки в структурі й функціонуванні системи державного управління цими процесами призводять до непоправних збитків суспільству й державі. Все це визначає проблему формування організаційно- правових засад системи управління і захисту інформаційних ресурсів, як найактуальнішу і невідкладну.

Інформаційне суспільство є своєрідним суспільним організмом, що формується нині в багатьох розвинених країнах та в основі якого лежить раціональне використання інформатики й інформації в усіх основних сферах життя. Це суспільство постіндустріального типу з характерно вираженою роллю в його функціонування інформації, інформаційних структур і технологій як управлінських механізмів.

Аналіз монографічних досліджень, наукових робіт показує, що у наш час проблеми інформаційної безпеки вивчені недостатньо, більшість наукових досліджень присвячено правовому забезпеченню інформаційної безпеки на макрорівні, а саме у сфері інформаційних технологій і комп’ютерної техніки, не виходячи своїм змістом з даного проблемного кола. До таких робіт належать дослідження таких вчених, як К.Л. Бурич, І.Н. Єфименко, О.Н. Караулов, Б.Д. Коган, Г.С. Смушков, М.М. Тугай, І.В. Соркін та ін.

У своїй роботі «Захист комп’ютерної інформації з точки зору міжнародного права» О.         Н. Караулов і Г.С. Смушков зазначають, що комп’ютеризація — явище соціально значуще. Проте значущість комп’ютеризації можна розглядати з різних боків. [1, с. 55].

На думку М.М. Тугай та І.В. Сорокіна, нині, не кажучи вже про майбутнє, комп’ютери є самим багатообіцяючим знаряддям вчинення корисливих злочинів. Автори наводять дані американських фахівців про те, що прямий економічний збиток, який наноситься комп’ютерними злочинами, вже сьогодні можна порівняти з пере-вагами, одержуваними від впровадження комп’ютерів, а соціальні і моральні втрати взагалі не піддаються оцінці. [2, с. 24].

У статті «Інформаційна безпека України у сучасному кіберпросторі» К. Л. Бурич, І.          Н. Єфименко, Б. Д. Коган до комп’ютерних злочинів, які найбільш часто зустрічаються, відносять розкрадання грошей, речей, машинної інформації, машинного часу, несанкціоноване використання системи, саботаж і шантаж, шпигунство, вандалізм. Вони вважають, що найпоширенішим видом комп’ютерної злочинності є крадіжка грошових коштів в електронних банківських системах взаєморозрахунків. За їх даними, вона становить близько 45% усіх злочинів, пов’язаних з використанням комп’ютера [3, с. 23-24].

Що стосується безпосередньо проблем інформаційної безпеки, то дану проблему вивчали В.Ю. Богданов, О. В. Глазов, О.     Л Гуровський, О. Г. Данільян, О. П. Дзюбань, В. К. Пархоменко, Д. В. Дмитрієв, А. Л. Корсунський, В.А. Ліпкан, В.В. Лунєєва, В. Ніколаєв, Г. Остапович, І. Костицька, М.М. Тугай, І.В. Соркі, О.В. Ющук та ін.

Вищезгадані науковці зазначають, що на сьогодні Україна опинилася у стані інформаційної війни з країнами, які намагаються нав’язати нашій країні свої цінності, зруйнувати традиційні морально-етичні засади українського суспільства, розвиток інформаційних технологій призвів до того, що інформаційна експансія відбувається системно, а злочини проти інформаційної безпеки стають все більш витонченими і не-безпечними.

У статті В. В. Лунєєва представлений аналіз процесу глобалізації світу та її наслідків, серед яких особливу увагу приділено негативним (криміногенним) наслідкам. Як зазначає автор, у кримінологічному плані глобалізація має позитивні і негативні, криміногенні та антикриміногенні властивості, причому криміногенність її домінує. Кримінологи змушені вивчати не тільки суто кримінально-правові, а й політичні, економічні, соціологічні, соціально-психологічні та інші реалії глобалізації, які несуть у собі високий рівень криміногенності. Вона не дає необхідних підстав оцінювати глобалізацію тільки у позитивному чи навіть нейтральному планах [4, с. 51].

Останнім часом інформація здобуває нові властивості, які визначають її соціально-економічну цінність і правовий зміст. У першу чергу, в наш час інформація усвідомлюється як важливий економічний ресурс.

У статті «Правове регулювання інформаційної безпеки у сфері підприємницької діяльності» В. Ніколаєва, Г. Остаповича, І.          Костицької зазначається, що нині використання інформаційних ресурсів, ефективна організація інформаційних процесів можуть істотно збільшити рентабельність багатьох видів продуктивної діяльності, сприяти вирішенню політичних, військово- політичних, соціально-економічних, культурно-просвітницьких та соціальних проблем. Також інформація стає економічним товаром, що стимулює в усьому світі зростання нового сегмента національної економіки — інформаційних послуг. Як будь-який товар, інформація має власника, який має право розпоряджатися інформацією на свій розсуд, а її несанкціоноване використання тягне за собою матеріальні, репутаційні втрати для її правовласника, несанкціоновані дії з інформацією стають підставою для настання шкоди для держави, громадян, суб’єктів господарювання [5, с. 22].

При цьому О. Л Гуровський вказує на той факт, що у розвинених країнах інформація перетворилася на основний предмет праці. Тобто галузь виробництва, де фізична робота традиційно переважала, перейшла на інформаційні рейки, відповідно інформація стає засобом виробництва, що також вимагає відповідного правового за-хисту. Він також зазначає, що в останні десятиліття інформація набуває властивості потужного засобу впливу на громадсько-політичні, ідеологічні та соціально-економічні процеси, стає свого роду зброєю, яка вимагає створення системи протидії, захисту інформаційних ресурсів, які належать державним органам, що становлять державну, професійну, особисту таємницю [6, с. 25].

У роботі «Національна безпека України: сутність, структура та напрямки реалізації» О.Г. Данільян, О. П. Дзюбань, В. К. Пархоменко, Д. В. Дмитрієв зазначають, що розвиток інформаційних засобів веде до можливості встановлення такого тотального контролю над людьми, якого ще не було в історії людства [7, с. 155].

Водночас, звертаючись до визначення терміну «інформаційна безпека», слід визнати, що у науковій літературі відсутня єдина думка щодо його змісту. Так, А. Л. Корсунський під інформаційною безпекою України розуміє стан захищеності її національних інтересів в інформаційній сфері, що визначаються сукупністю збалансованих інтересів особистості, суспільства і держави [8].

Схоже визначення поняття «інформаційна безпека» пропонує А. В. Шубіна, яка вважає, що стан захищеності національних інтересів України в інформаційній сфері складається із сукупності збалансованих інтересів особистості, суспільства і держави із приводу захисту від внутрішніх і зовнішніх загроз, що відповідає принципу забезпечення національної безпеки в інформаційній сфері [9, с. 27].

З точки зору О. Л. Сорокіна, інформаційна безпека становить стан захищеності особистості, суспільства, держави від інформації, що носить шкідливий або протиправний характер, від інформації, що надає негативний вплив на свідомість особистості, перешкоджає сталому розвитку особистості, суспільства і держави. Інформаційна безпека — це такий стан захищеності інформаційної інфраструктури, включаючи також комп’ютери та інформаційно-телекомунікаційну інфраструктуру і інформацію, що в них знаходиться, який також забезпечує сталий розвиток особистості, суспільства і держави [10, с. 20].

Дана позиція не підтримується іншими дослідниками, які вважають, що визначати «безпеку» через «захищеність» не зовсім коректно, оскільки ці слова — синоніми, а тому дані визначення є тавтологією. І.Ф. Бінько вважає, що звернення до поняття «стан захищеності» є цілком виправданим, якщо його немає, то немає і безпеки. У цьому сенсі мова йде про розуміння безпеки у правовому, охоронному аспекті [11]. П. Д. Косач зазначає, що суть інституту інформаційної безпеки у системі інформаційного права по-лягає у здійсненні правових, організацій-них, технічних заходів, що забезпечують безпечний стан всіх складових інформаційно-комунікаційного комплексу держави, окремих організацій і кожної людини [12].

1.2. Характеристика системи забезпечення інформаційної безпеки

Державна політика інформаційної безпеки визначається пріоритетністю національних інтересів, системою небезпек і загроз та здійснюється шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій і програм в інформаційній сфері відповідно до чинного законодавства.

Інформаційний суверенітет та інформаційна безпека України гарантуються й забезпечуються такими документами:

1)       Конституцією України (ст. 17 якої проголошує, що захист інформаційної безпеки є найважливішою функцією держави, справою всього Українського народу);

2)       Законом України «Про інформацію», Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Законом України «Про телебачення і радіомовлення», Законом України «Про авторське право та суміжні права», Законом України «Про державну таємницю», Законом України «Про захист інформації в автоматизованих системах», Законом України «Про національний архівний фонд та архівні установи», Законом України «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», Законом України «Про інформаційні агентства», Законом України «Про зв’язок», Законом України «Про рекламу», Законом України «Про видавничу справу», Законом України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки», Законом України «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», Законом України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», Законом України «Про кінематографію», Законом України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», Законом України «Про систему суспільного телебачення і радіомовлення України»;

3)       Указом Президента України «Про Доктрину інформаційної безпеки України» від 8 липня 2009 року № 514/2009;

4)       міжнародними договорами й конвенціями в галузі свободи слова та інформаційної діяльності, ратифікованими Україною.

Детально не аналізуючи нормативно-правову базу з інформаційної безпеки, за назвами більшості цих актів можна говорити, що їх левову частку присвячено ЗМІ, і це не випадково. Російський соціолог О. Зінов’єв досить точно вказує: «Засоби масової інформації — це Ватикани сучасного світу. Сьогодні преса робить те, що століття тому робили священики та церква. Телебачення, газети, радіо, інформаційні агенції грають першу скрипку в ментальній ідеологічній сфері. Хтось називає ЗМІ «четвертою владою». Проте це значно більше, це третя влада. Міць нинішніх мас-медіа переважає всі можливості, які коли-небудь мала та чи інша релігійна організація» [6,с. 38].

1.3. Роль ЗМІ в системі інформаційної безпеки

Ніколи жодна держава не мала таких можливостей маніпулювання суспільною свідомістю, які мають сьогодні глобалізовані ЗМІ. На часі запитання про те, хто ж реально керує світовими процесами: держави з їх традиційними інститутами влади чи ЗМІ з їх потенціалом формувати реальність для простих громадян.

Роль сучасних медіа змінилась настільки, що вислів «Ми не перемагаємо, поки CNN не скаже, що ми перемагаємо» можна перефразувати таким чином: «Ми можемо програвати або бути розбитими, та якщо CNN скаже, що ми перемагаємо, — це означає, що ми перемагаємо».

Варто зауважити, що ведення інформаційної війни за своєю суттю нічим не відрізняється від ведення відкритих бойових дій. Однак інформаційна війна дозволяє противнику досягти своєї цілі, не використовуючи бойову зброю та, до прикладу, захопити частину території з діючою інфраструктурою. Згадаємо лише політику Гітлера у Судетській області у Чехословаччині. Знайшовши «благородну» офіційну причину — жахливі умови життя етнічних німців, утиски з боку уряду, — провівши активну пропаганду серед місцевого населення, гітлерівський уряд фактично захопив частину Чехословаччини, до того ж зробив це не докладаючи особливих зусиль. Такий механізм повторила Російська Федерація в АР Крим, що призвело до анексії української території шляхом прихованого військового втручання та подальшого проведення сумнівного референдуму.

Важливим заходом у сучасних умовах є забезпечення інформаційно- психологічної безпеки України. Основними заходами щодо реалізації державної політики в цьому напрямі мають стати:

1)       оцінка стану інформаційно- психологічної безпеки в країні;

2)       виявлення джерел внутрішніх і зовнішніх загроз інформаційно- психологічної безпеки громадян, визначення пріоритетних напрямів відвертання, парирування і нейтралізації цих загроз;

3)       удосконалення нормативно-правової бази забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян України;

4)       координація діяльності органів державної влади й інших органів, на яких покладено завдання забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян України;

5)       контроль діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування, що беруть участь у вирішенні завдань забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян України;

6)       організація розробки державних і регіональних програм забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян і координація робіт щодо їх реалізації;

7)       здійснення міжнародної співпраці у сфері забезпечення інформаційно-психологічної безпеки громадян, представлення інтересів України у відповідних міжнародних організаціях.

Недосконалість чинного інформаційного законодавства та фінансову слабкість більшості українських ЗМІ використовують розвідувальні органи іноземних держав, закордонні неурядові організації, фінансово-політичні клани, радикально налаштовані політичні сили для проникнення в інформаційний простір держави. Зокрема, використовуючи можливості українського медіа-простору, іноземні держави здійснюють інформаційну політику у вигідному для них руслі (проведення широкомасштабних РЯ-акцій, стажування українських журналістів, поширення друкованої продукції тощо). Фіксуються непоодинокі спроби використати окремих радикально налаштованих осіб з метою дестабілізації суспільно-політичної обстановки, розпалювання сепаратистських настроїв, національної та релігійної ворожнечі. Відсутність механізмів державного контролю за розповсюдженням інформації через інтернет-сайти спричиняє стрімке збільшення обсягу повідомлень суспільно-політичного змісту (анонімних, достовірність яких викликає сумніви, провокативного і відверто протиправного характеру), які дублюються традиційними вітчизняними ЗМІ з посиланням на Інтернет.

До основних загроз інформаційній безпеці держави слід віднести посилення технологічної залежності від іноземних країн в інформаційній сфері України та витіснення з національного ринку засобів інформатизації і телекомунікації вітчизняного виробництва. Використовуючи впливові політичні та бізнесові зв’язки, представники закордонних компаній впроваджують у державні установи телекомунікаційні і комп’ютерні обладнання іноземного виробництва з недокументованими функціями, чим створюють умови для віддаленого несанкціонованого доступу до інформації, що циркулює в інформаційно-телекомунікаційних системах та комп’ютерних мережах органів державної влади й місцевого самоврядування. В основному цей процес відбувається за рахунок кредитів міжнародних фінансових організацій та в рамках міжнародної технічної допомоги, що супроводжується усуненням від участі у тендерах на постачання комп’ютер ного й телекомунікаційного обладнання конкурентоспроможних вітчизняних компаній. Таким чином, створюються реальні передумови для технічного проникнення до державних інформаційних ресурсів.

Новою тенденцією, яка створює передумови до реалізації загроз інформаційній безпеці держави, є активізація діяльності іноземних суб’єктів господарювання щодо запровадження програмного забезпечення для систем електронного документообігу за наявності достатньої кількості вітчизняних підприємств-розробників та постачальників аналогічної продукції. Окремі властивості зазначених програмних продуктів свідчать про можливу наявність недокументованих функцій. Аналіз процесів, що відбуваються в інформаційній сфері, свідчить про існування передумов до порушення сталого функціонування системи управління державою та збройними силами в особливий період. Стабільно високий інтерес закордонних бізнесових кіл щодо придбання контрольних пакетів акцій провідних вітчизняних компаній у сфері мобільного зв’язку, інформаційно-телекомунікаційних послуг та національних мереж передачі даних. Унаслідок цього може виникнути ситуація, при якій іноземні держави зможуть використовувати свій мережевий простір на шкоду інтересам України.  

Розділ 2. Державна інформаційна безпека і становлення інформаційного суспільства в Україні

2.1. Основні елементи інформаційної безпеки

Основними елементами системи забезпечення інформаційної безпеки України є: громадяни України; Верховна Рада України; Президент України; Рада національної безпеки і оборони України; Кабінет Міністрів України; міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, зокрема, Міністерство освіти і науки України, Міністерство культури й мистецтв України, Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державний комітет зв’язку та інформатизації України, Державний комітет архівів України, Департамент спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України; Національна Рада України з питань телебачення і радіомовлення; Конституційний Суд України, суди загальної юрисдикції; Генеральна прокуратура України; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; органи місцевого самоврядування; інші державні органи та організації; засоби масової інформації; політичні партії та рухи; громадські організації; професійні спілки; заклади академічної науки та освіти; неурядові дослідницькі організації, інші організації та установи, що здійснюють діяльність в інформаційній сфері.

Система забезпечення інформаційної безпеки України виконує наступні основні функції, що розподіляються між її окремими елементами.

  1. Створення та забезпечення діяльності державних органів — елементів системи забезпечення інформаційної безпеки України, що включає:
  • створення правових засад для побудови, розвитку та функціонування системи;
  • формування організаційної структури системи та її окремих елементів, визначення та раціональний розподіл їх функцій;
  • комплексне забезпечення діяльності елементів системи: кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та ін.;
  • підготовку елементів системи до виконання покладених на них функцій згідно з призначенням.
  1. Управління діяльністю системи забезпечення інформаційної безпеки України, що включає:
  • вироблення стратегії та планування конкретних заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки;
  • організацію і безпосереднє керівництво системою та її структурними елементами;
  • оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів щодо забезпечення інформаційної безпеки та їх наслідків.
  1. Здійснення планової та оперативної діяльності щодо забезпечення інформаційної безпеки України, що включає:
  • визначення національних інтересів в інформаційній сфері та їх пріоритетів;
  • прогнозування, виявлення та оцінку можливих загроз, дестабілізуючих чинників та конфліктів в інформаційній сфері, причин їх виникнення, а також наслідків їх ескалації;
  • запобігання та усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інтереси в інформаційній сфері;
  • локалізацію, деескалацію та розв’язання інформаційних конфліктів;
  • ліквідацію наслідків інформаційних конфліктів або впливу дестабілізуючих чинників.
  1. Міжнародне співробітництво в сфері інформаційної безпеки, що включає:
  • розробку нормативно-правової бази, що регулює інформаційні відносини між державами та їх взаємодію в галузі інформаційної безпеки;
  • входження в існуючі та утворення нових двосторонніх і багатосторонніх структур (організацій), діяльність яких спрямована на спільне вирішення проблем інформаційної безпеки;
  • участь у роботі керівних, виконавчих підрозділів та підрозділів забезпечення цих структур (організацій), спільне проведення планових та оперативних заходів.

Повноваження, функції та схему взаємодії елементів системи забезпечення інформаційної безпеки України визначають: Конституція України, Концепція (основи державної політики) інформаційної безпеки України, закони України, акти Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, інші нормативно-правові акти, що регулюють відносини в інформаційній сфері.

Визначення (уточнення) та розподіл (перерозподіл) повноважень і функцій органів державної влади, побудова більш раціональної схеми їх взаємодії здійснюються на основі функціонального обстеження цих органів, всебічного обґрунтування організаційних заходів, що пропонуються, з урахуванням нових умов, потреб і можливостей їх ресурсного забезпечення.

Діяльність системи забезпечення інформаційної безпеки України є відкритою для контролю відповідно до чинного законодавства.

2.2. Аналіз проблем задоволення інформаційної безпеки в Україні

Інформаційна безпека є складовою загальної безпеки та стрімко розвивається як у всьому світі, так і в Україні, глобальна інформатизація охоплює всі сфери держави — економічну, військову, політичну, промислову і т. ін. Інформаційна безпека, як і будь- який інший об’єкт, має загрози, які посягають як на цілісність фізичну, так і її похідні.

Як відомо, інформаційна безпека, захист якої, згідно зі ст. 117 Конституції України, поряд із суверенітетом, територіальною цілісністю та економічною безпекою, є най-важливішою функцією держави, досягається шляхом розробки та впровадження сучасних безпечних інформаційних технологій, побудовою функціонально повної національної інфраструктури, формуванням і розвитком інформаційних відносин тощо [13].

Згідно із Законом «Про основи національної безпеки України» однією з основних загроз національним інтересам і національній безпеці України в інформаційній сфері є намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Поряд із цим ст. 3 Закону України «Про інформацію» вказує, що основними напрямами державної інформаційної політики є: забезпечення доступу кожного до інформації; забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації; створення умов для формування в Україні інформаційного суспільства; забезпечення відкритості та прозорості діяльності суб’єктів владних повноважень; створення інформаційних систем і мереж інформації, розвиток електронного управління; постійне оновлення, збагачення та зберігання національних інформаційних ресурсів; забезпечення інформаційної безпеки України; сприяння міжнародній співпраці в інформаційній сфері та входженню України до світового інформаційного простору [14].

У свою чергу, Законом України «Про основи національної безпеки» виділено три об’єкти національної та, відповідно, інформаційної безпеки, до яких належать:

—         людина і громадянин — їхні конституційні права і свободи;

—         суспільство — його духовні, морально- етичні, культурні, історичні. інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

—         держава — її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканість [15].

Для досягнення поставленої мети на систему забезпечення інформаційної безпеки покладаються певні завдання, головним серед яких є створення умов для організації ефективного управління системою нейтралізації інформаційних загроз.

Зазначимо, що у досліджені В. А. Ліпкана, В. А. Залізняка зазначено, що правове регулювання інформаційних відносин в Україні — це здійснюване державою за допомогою права та сукупності правових засобів упорядкування відносин, що виникають між громадянами України, іноземними громадянами, особами без громадянства, юридичними особами, державою та міжнародними організаціями в усіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації, їх юридичне закріплення, охорона й розвиток [16, с. 5].

Нормативно-правове регулювання системи забезпечення інформаційної безпеки України представлено: Конституцією України, Законом України «Про основи національної безпеки України», Законом України «Про інформацію», Законом України «Про Концепцію Національної програми інформатизації», іншими нормативно — правовими актами.

Отже, захищаючи свої інформаційні інтереси, Україна має дбати про свою інформаційну безпеку, цього ж вимагає і зміцнення української державності. Збалансована державна політика інформаційної безпеки України формується як складова частина її соціально-економічної політики, виходячи з пріоритетності національних інтересів та загроз національній безпеці країни. Із правової точки зору вона ґрунтується на засадах правової демократичної держави і впроваджується шляхом розробки та реалізації відповідних національних доктрин, стратегій, концепцій та програм згідно із чинним законодавством.

Ціла низка законів України та інших нормативних документів різних рівнів загалом охоплює проблеми забезпечення інформаційної безпеки держави: Закон України «Про основи національної безпеки України»; Закон України «Про інформацію»; Закон України «Про Державну службу спеціального зв’язку та захисту інформації України»; Закон України «Про державну таємницю»; Закон України «Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах» та інші. Крім того, в межах даної проблематики чинними є два стратегічних документи: Стратегія національної безпеки України; Доктрина інформаційної безпеки України. Важливе нормативно-стратегічне значення має також ратифікована Верховною Радою України Конвенція про кіберзлочинність.

Система нормативно-правових актів, що регулюють відносини в інформаційній сфері, часто обмежується лише декларативними нормами, потребує значного удосконалення та адаптації до сучасних реалій. Виникла потреба у побудові концептуально нової системи державного управління та інформаційної системи як її складової [20, с. 44].

Таким чином, удосконалення нормативно-правового забезпечення державної політики у сфері розвитку інформаційної безпеки в умовах інформаційної війни слід розглядати як провідний напрям державної політики, спрямованої на захист інтересів громадян України, суспільства та держави. 

Розділ 3. Основні напрями та заходи державної політики забезпечення інформаційної безпеки України

3.1. Інформаційна безпека України на сучасному етапі розвитку держави і суспільства

Державна політика інформаційної безпеки України визначається, виходячи з пріоритетності національних інтересів України в інформаційній сфері, та здійснюється шляхом реалізації відповідних стратегій і програм у сфері інформаційної безпеки згідно з чинним законодавством.

Основними напрямами державної політики інформаційної безпеки України є:

  • забезпечення конституційних прав і свобод громадян в інформаційній сфері;
  • формування відкритого й безпечного інформаційного простору;
  • забезпечення захисту інформаційного простору України від негативного зовнішнього впливу;
  • якісне інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування;
  • перетворення виробництва інформаційної продукції та послуг на потужний чинник економічного зростання України;
  • інтеграція України до світового інформаційного простору;
  • збереження власної культурної ідентичності за умов посилення процесів глобалізації;
  • створення умов для ефективної діяльності системи забезпечення інформаційної безпеки України.

Найважливішими складовими концепції «Інформаційна війна» є: введення супротивника в оману, психологічні операції, електронна війна і вогневе знищення, які проводяться в комплексі з глибокою і всебічною розвідкою як для дезорганізації системи управління противника, так і для захисту власної системи управління в ході бойових дій. При цьому інформація, що циркулює в системі управління, розглядається як високопріоритетний об’єкт впливу і захисту, зниження або підвищення достовірності. Якісно новий рівень сучасних інформаційних технологій дозволяє ефективно проводити інформаційні операції, які є складовими інформаційних війн, у глобальних масштабах з метою формування в потрібному руслі та контролю над масовою свідомістю населення. За допомогою інформаційної зброї вирішуються типові завдання: маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією соціальних груп населення країни супротивника з метою створення політичної напруженості та хаосу; дестабілізація політичних відносин між партіями, об’єднаннями і рухами з метою провокації конфліктів, розпалювання недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокації репресій проти опозиції, провокації взаємознищення; зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, інспірація помилкових управлінських рішень; дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їх авторитету, дискредитація органів управління; провокація соціальних, політичних, національних і релігійних заворушень; ініціація страйків, масового безладдя й інших акцій економічного протесту; підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва з іншими країнами; завдання збитків життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній і в інших сферах [4].

Глобалізація відкритих комп’ютерних і телекомунікаційних мереж, швидке зростання світового ринку інформаційних технологій, продуктів і послуг, формування міжнародного інформаційного простору створюють передумови для порушення традиційних механізмів забезпечення геополітичної цілісності держав, здійснюють серйозний вплив на суспільство. Саме тому зростає значення міжнародно-правових механізмів регулювання інформаційної сфери. Нові тенденції необхідно враховувати під час визначення напрямів реалізації державної політики в частині розвитку інформаційного законодавства та його окремих напрямків.

Стратегічно важливою залишається проблема координації правотворчого процесу щодо формування правових засад побудови, забезпечення функціонування і розвитку системи управління інформаційними ресурсами України, а також розвитку інформаційної інфраструктури країни. Щодо перспектив подальших розвідок. Останні події в нашій державі показали, наскільки влада є неготовою протистояти інформаційним війнам, оскільки питання інформаційної політики не розглядаються на достатньому рівні. Необхідно звернути увагу на здобутки в цій сфері зарубіжних країн і на-лагодити законодавчий процес в системі захисту стратегічних інформаційних ресурсів.

3.2. Напрямки удосконалення інформаційної безпеки України

Нормативно-правова база не охоплює всі основні елементи, необхідні для ефективної протидії інформаційним загрозам, певною мірою застаріла, оскільки новітні політичні тенденції формують політичну реальність, в якій проблеми інформаційної безпеки виходять на перший план.

Це потребує удосконалення системи нормативно-правового регулювання державної політики у сфері розвитку інформаційної безпеки в умовах інформаційної війни. Мова йде про необхідність встановлення чіткої ієрархічної єдності нормативно-правових актів у сфері інформаційної безпеки країни та кожного окремого регіону; упорядкування інформаційного обміну та інформаційно-аналітичного супроводу роботи органів державної влади, інших суспільних інститутів із органами державної влади та між собою, забезпечення безумовного дотримання вимог інформаційної безпеки посадовими особами, громадянами; розробку нормативно-правової бази у галузі застосування інтернет-мереж, а також забезпечення захисту державних інформаційних ресурсів; розмежування порядку доступу інших держав або іноземців до інформаційних ресурсів України та порядку їх використання відповідно до договорів із іншими державами.

З метою формування відкритого й безпечного інформаційного простору необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

  • ухвалити Концепцію роздержавлення ЗМІ, якою передбачити: (1) поступову, протягом двох-трьох років передачу прав засновників від держави до державних госпрозрахункових підприємств, з наступною приватизацією; (2) обмеження, а потім і припинення бюджетного фінансування ЗМІ після їх роздержавлення; (3) заборону в подальшому органам державної влади та місцевого самоврядування, підприємствам з бюджетним фінансуванням засновувати ЗМІ, крім інформаційних видань та web-сайтів в Інтернет; (4) передбачити в приватизаційних зобов’язаннях можливість певного обсягу державного мовлення на радіо- та телеканалах з програмами освітнього, учбового і культурологічного характеру;
  • до Законів України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”, “Про телебачення і радіомовлення”, якими рекомендувати ЗМІ здійснювати попередню правову експертизу матеріалів, що можуть містити інформацію, потенційно здатну завдати моральної шкоди;
  • ухвалити Закон України “Про обмеження поширення засобами масової інформації порнографії, жахів і насильства”, яким передбачити: (1) визначення понять “порнографія”, “насильство”, “жахи”; (2) створення спеціальної Комісії з питань захисту громадської моралі (на основі вже діючої експертної комісії Міністерства культури й мистецтв) з числа державних службовців, громадських діячів, вчених, діячів культури, представників політичних партій і громадських організацій. Комісія повинна приймати рішення щодо наявності насильства, жахів та порнографії в кінофільмах, телепередачах тощо та про заборону їх показу в загальнодоступних кінотеатрах, на загальнодоступних і загальнонаціональних телеканалах; (3) здійснення продажу еротичних видань виключно в спеціалізованих магазинах, лише для повнолітніх, у закритому спеціальними обкладинками вигляді; (4) класифікацію кіно-, відео- телефільмів за категоріями, враховуючи ступінь їх можливого негативного впливу на громадську мораль. Категорія А — показ по телебаченню лише після 22:00, у кінотеатрах — лише громадянам від 18 років; категорія Б — показ по телебаченню лише після 24:00., у кінотеатрах — громадянам від 21 року; категорія В — показ виключно в спеціальних кінотеатрах та по спеціальних каналах телебачення; категорія С — заборона розповсюдження і показу в Україні; (5) уточнення відповідальності за поширення порнографії в мережі Інтернет, встановлення вікових обмежень доступу до порнографічних web-сайтів;
  • до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України, якими посилити адміністративну та кримінальну відповідальність за показ і розповсюдження кіно- і відеопродукції без ліцензії;
  • ухвалити Закон України “Про психологічний захист населення” для зменшення негативного інформаційного впливу на індивідуальну та суспільну свідомість;

б) вжити організаційних заходів:

  • створити систему суспільного (публічно-правового) телебачення, фінансування якої передбачити за рахунок абонентської плати власників телевізорів;
  • посилити контроль за виконанням чинного законодавства в інформаційній сфері;
  • рекомендувати прийняти Хартію етики журналіста, в якій викласти основні морально-етичні та корпоративні правила поведінки журналістів; створити спеціальний, обраний усіма журналістами, видавцями, орган (Рада з питань діяльності ЗМІ), який би визначав порушення зазначених правил та вживав до порушників заходів громадського осуду;
  • регулярно проводити парламентські слухання з питань поширення порнографії, жахів, насильства в інформаційному просторі України;
  • створити умови для виробництва спеціальних пристроїв, що обмежують доступ неповнолітніх до порнографічних web-сайтів; встановити спеціальні фільтри на комп’ютерах в органах державної влади, освітніх закладах, бюджетних установах;
  • утворити державну науково-дослідну структуру для вивчення впливу новітніх релігійних практик на психічне здоров’я людини та інформування громадськості про можливі загрози.

З метою забезпечення захисту інформаційного простору України від негативного зовнішнього впливу необхідно:

а) внести зміни та доповнення до чинного законодавства:

  • ухвалити Закон України “Про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах”, яким передбачити: (1) вимоги та правила захисту інформації в цих мережах (зокрема, в інформаційних системах органів державної влади та місцевого самоврядування, автоматизованих системах управління військових формувань), що є власністю держави, або інформації з обмеженим доступом, захист якої гарантується державою; (2) обов’язкові умови захисту інформації при наданні послуг передачі даних, у т.ч. з використанням Інтернет; (3) проведення законного моніторингу мереж передачі даних виключно на засадах національного та міжнародного законодавства, зокрема, положень резолюцій Ради Європи ENFOPOL 98; зобов’язати Інтернет-провайдерів зберігати відомості про Інтернет-трафік протягом півроку та надавати свідчення про нього за рішенням суду;

Також потрібно застосування кримінального законодавства, яке спрямовано на захист держави і громадян у сфері інформаційної діяльності від проявів комп’ютерної, інформаційної злочинності та кібертероризму.

В інституціональному плані здається доцільним розробити в Україні стратегічний документ, який має надати чіткі відповіді на запитання щодо її уявлень про «новий цифровий порядок» і описати кроки, до яких готова вдатися влада заради його становлення/протидії становленню.

При цьому кожний інститут державного управління, який тим або іншим чином задіяний у системі забезпечення інформаційної безпеки, має утворити відповідний підрозділ, що буде опікуватися даною проблемою, а координувати діяльність цих структур має Рада національної безпеки і оборони. Окрім того, методи забезпечення інформаційної безпеки України включають в себе: розробку програм забезпечення інформаційної без-пеки України і визначення порядку їхнього фінансування; вдосконалення системи фінансування робіт, пов’язаних з реалізацією правових та організаційно-технічних методів захисту інформації, створення системи страхування інформаційних ризиків фізичних та юридичних осіб.

Також Україні варто ініціювати міжнародні переговори з проблем забезпечення безпеки в інформаційній сфері. Зокрема, повинні бути досягнуті угоди з максимальною кількістю країн з питань координації діяльності у сфері боротьби з інформаційним тероризмом й інформаційним криміналом. Предметом переговорів повинен також стати правовий захист національних інформаційних ресурсів та інтелектуальної власності, а також авторських прав на матеріали, поширювані світовими відкритими мережами, в першу чергу, через Інтернет. Повинні бути вироблені узгоджені національні та міжнародні правові норми, що встановлюють відповідальність за хакерство та інші комп’ютерні злочини, зловмисне проникнення в державні та корпоративні інформаційні мережі, порушення прав і законних інтересів громадян у процесі інформаційного обміну. Необхідно розглянути можливості контролю за поширенням у мережі Інтернет непристойної інформації і такої, що завдає шкоди суспільній моралі, містить недобросовісну рекламу, пропагує розпалювання війни, шахрайські операції тощо, які чинять негативний вплив на масову свідомість, фізичне, психічне і соціальне здоров’я людей.

Державна інформаційна політика сьогодні спрямована на забезпечення належних правових, економічних, внутрішньо- і зовнішньополітичних, організаційних та інших умов. Усі ці умови необхідні для: створення розвиненої та захищеної інформаційної інфраструктури України; розвитку міжнародного співробітництва в інформаційній сфері та утвердження України як країни з інформаційним суспільством; забезпечення безпеки інформаційної діяльності, життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави в інформаційній сфері. Суттєвим для інформаційної політики будь-якої держави є дотримання балансу інтересів особистості, суспільства і держави. Держава повинна забезпечувати відкритість та поінформованість суспільства про діяльність її органів і суспільних інститутів в інформаційній сфері [2].

У нинішніх умовах для забезпечення безпеки національних інтересів в інформаційній сфері особливо важливою стає активізація діяльності суб’єктів стосовно інформаційної безпеки. Насамперед це стосується діяльності з питань захисту конституційних прав і свобод громадян, розвитку регіональних інформаційно- телекомунікаційних систем та забезпечення їх безпечного функціонування, формування регіональних відкритих інформаційних ресурсів та їх ефективного використання.

Проблема забезпечення інформаційної безпеки України багато в чому зумовлена прогалинами в правовому регулюванні взаємодії органів виконавчої влади при вирішенні завдань забезпечення інформаційної безпеки. Для вирішення цієї проблеми вважається доцільним здійснити наступні заходи: створити ефективну багаторівневу державну систему забезпечення інформаційної безпеки, у якій будуть діяти єдині правові норми і механізми захисту інформаційних ресурсів, інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури й інформаційних прав громадян, здійснюватиметься ефективна координація діяльності органів державної влади й управління; розробити механізм узгодження діяльності органів державної і місцевої влади в забезпеченні інформаційної безпеки; активізувати діяльність із формування державної політики в забезпеченні інформаційної безпеки регіонів, створенні необхідних для реалізації цієї політики організаційних структур і нормативної правової бази; зміцнювати взаємодію регіональних структур із державними органами виконавчої влади при вирішенні питань забезпечення інформаційної безпеки. Ще одна проблема, що пов’язана з функціонуванням державної системи інформаційної безпеки України, — це забезпечення прозорості діяльності державних органів, що беруть участь у формуванні відкритих державних інформаційних ресурсів і здійсненні доступу до них громадян. Зараз відсутність такої інформації стає перешкодою для залучення внутрішніх і закордонних інвестицій, оскільки комерційні структури готові вкладати свої гроші в розвиток відкритих державних інформаційних ресурсів за умови, що ці гроші будуть використані за призначенням.

Висновки

Із вище проаналізованого можна зробити такі висновки. Сучасний стан суспільного розвитку характеризується як етап формування інформаційного суспільства. Впровадження новітніх інформаційних технологій значно прискорює процес отримання, обробки, аналізу інформації. Широкий і оперативний доступ до інформації підвищує ефективність її використання, що стає невід’ємним елементом управління всіма інститутами і процесами.

Сучасна Україна повною мірою включена в процеси інформатизації суспільства і формування єдиного світового інформаційного ринку. Інформаційний фактор відіграє значну роль у державотворчому процесі, у поданні та відстоюванні інтересів держави. Особливе місце у цьому спектрі суспільних відносин займають проблеми правового забезпечення інформаційної безпеки.

З метою створення умов для ефективної діяльності системи забезпечення інформаційної безпеки необхідно:

  • посилити роль РНБО України як головного органу координації та контролю на міжвідомчому рівні у сфері інформаційної безпеки; питання інформаційної безпеки розглядати на засіданнях РНБО України не рідше одного разу на рік; у структурі Апарату РНБО України створити Управління проблем інформаційної безпеки, на яке покласти функції моніторингу загроз інформаційній безпеці України, підготовки заходів щодо їх запобігання та локалізації;
  • перед прийняттям організаційних рішень проводити функціональне обстеження діючих органів державної влади. Відповідні укази глави держави повинні включати додатки, в яких визначаються повноваження, функції та схема взаємодії органів державної влади, що утворюються або реформуються;
  • провести комплексне функціональне обстеження всіх державних органів, що утворюють систему забезпечення інформаційної безпеки України, з метою уникнення дублювання ними окремих функцій (ліквідації надмірних структур), забезпечення виконання повного переліку функцій, необхідних для забезпечення ефективної роботи цілісної системи. Подати Президентові України конкретні пропозиції щодо структурних змін у системі державних органів, а також зміни та доповнення до положень, що визначають засади їх діяльності;
  • утворити в структурі обласних державних адміністрацій управління реалізації державної політики інформатизації. 

Список використаної літератури

  1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року II Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
  2. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 9 січня 2007 року № 537-УII Відомості Верховної Ради України. — 2007.-№ 12.-Ст. 102.
  3. Про Національну комісію з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі : Указ Президента України від 6 червня 2006 року № 493/2006 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/493/2006.
  4. Про Доктрину інформаційної безпеки України : Указ Президента України від 8 липня 2009 року №514/2009 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon5.rada. gov.ua/laws/show/514/2009/ed20090708.
  5. Біленчук П. Інформаційна діяльність в правознавстві : [монографія] / П. Біленчук, О. Кравчук, В. Міщенко, Ю. Пілюков. — К. : Наука і життя, 2007. — 244 с.
  6. Бойченко О.В. Політика інформаційної безпеки в системі інформаційного забезпечення ОВС України // Форум права. – 2009.- №1.- Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2009-1/09bovzou.pdf
  7. Гнатцов О. Політико-управлінські аспекти інформаційних ресурсів у системі забезпечення державної безпеки // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 3. — С. 485-492
  8. Громико І. Державна домінантність визначення інформаційної безпеки України в умовах протидії загрозам / І. Громико, Т. Саханчук, О. Зінов’єв // Право України. — 2008. — № 8.-С. 130-134.
  9. Державна політика Росії в сфері інформаційної безпеки // Політичний календар. — 2000. — № 9. — С. 26-35
  10. Дзьобань О. Інформаційно — енергетична концепція еволюції в контексті проблем національної безпеки // Людина і політика. — 2004. — № 2. — С. 122-129
  11. Концепція (основи державної політики) інформаційної безпеки України // Національна безпека і оборона. — 2001. — № 1. — С. 50-59
  12. Кормич Б. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи : [навч. посібник] / Б. Кормич. — К. : Кондор, 2008. — 384 с.
  13. Кравець Є. Інформаційна безпека держави / Є. Кравець II Юридична енциклопедія : в 6 т. / за ред. Ю. Шемшученка. — К. : Українська енциклопедія, 1998-2004. — Т.2. — 1999. — С. 710.
  14. Литвиненко О. Інформаційна безпека — складова національного суверенітету // Політика і час. — 1997. — № 4. — С. 32-36
  15. Литвиненко О. Інформація і безпека // Нова політика. — 1998. — № 1. — С. 47-49
  16. Бурич К. Л. Інформаційна безпека України у сучасному кіберпросторі / К. Л. Бурич, І. Н. Єфименко, Б. Д. Коган // Національна безпека і оборона. — 2014. — №10. — С. 21-27.
  17. Лунеев В. В. Криминологические проблемы глобализации / В. В. Лунеев // Государство и право, 2015 — № 1. — С. 45-61.
  18. Правове регулювання інформаційної безпеки у сфері підприємницької діяльності / В. Ніколаєв, Г. Остапович, І. Костицька та ін. — К., 2002. — С. 19 -25
  19. Гуровський В. О. Роль органів державної влади у сфері забезпечення інформаційної безпеки України / В. О. Гуровський // Вісник Української академії державного управління при Президентові України. — К., 2014. — №3. — С. 21-31.
  20. Ліпкан В. Інформаційна безпека України в умовах євроінтеграції: [навч. посібник] / В. Ліпкан, Ю. Максименко, В. Желіховський. — К. : КНТ, 2006. — 280 с.
  21. Набруско В. Чи стане Україна господарем у власному інформаційному просторі? / В. Набруско // Дзеркало тижня. — 2008. — № 34(713). — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.telekritika.ua/daidzhest/2008-09-15/40575.
  22. Олійник О. Державна інформаційна політика та інформаційна безпека України: політико-правові аспекти // Право України. — 2005. — № 5.- С.108-111
  23. Сенченко М. Інформаційна війна: методи впливу інформаційної зброї / Сенченко М. // Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 12. — С. 3 — 8
  24. Соснін О. Неодмінна складова суверенітету: Інформаційна культура суспільства в контексті інформаційної безпеки України / О.Соснін // Політика і час. — 2002. — № 7. — С. 33-40
  25. Соснін О. Проблеми правового регулювання інформаційної діяльності дипломатії / О. Соснін // Зовнішні справи. — 2009. — № 2. — С. 40-43
  26. Соснін О. Проблеми правового регулювання інформаційної політики в Україні // Віче. — 2008. — № 20. — С. 22-26