Вступ 

Нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу, яка отримала назву Лісабонської (або Договір реформування), стала компромісом між країнами, які ратифікували текст європейської Конституції, і державами, що не підтримали документ чи не почали процес ратифікації.

Існує багато суперечок стосовно значимості Лісабонського договору для європейського співтовариства та особливо країн, які тільки мріють про набуття статусу держави-члена ЄС. Про це свідчать численні винятки, доповнення, які містить угода та дискусії, які виникають з цього приводу.

Державні діячі сподіваються, що Лісабонський договір зміцнить ефективність ухвалення рішень в ЄС, вдосконалить його внутрішню демократичність та сприятиме консолідації європейської зовнішньої політики, стане новим виміром розбудови Європи.

Експерти вважають норми Лісабонської угоди менш чіткими та зрозумілими за норми Європейської конституції.

Громадяни, у свою чергу, сподіваються отримати достовірне та чітке уявлення про інституційну структуру Євросоюзу, засади його функціонування і зміни до яких призведе ратифікація цієї Угоди.

Тема: „Лісабонський договір як закономірний етап розвитку європейського конституціоналізму”.

1. Значення Лісабонського договору для Європейського Союзу

Договір реформування або Лісабонська угода — нова базова угода щодо принципів функціонування Європейського Союзу. Офіційно іменується Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства» (англ. Draft Treaty amending the Treaty on European Union and the Treaty establishing the European Community) [2, с. 114].

Новий договір повинен замінити європейську конституцію, прийняття якої практично провалилося. Угода містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі. Передбачається створення посади президента ЄС, який обиратиметься на 2,5 років і презентуватиме ЄС на міжнародних заходах. Договір містить положення про скорочення кількості єврокомісарів і депутатів Європарламенту.

Європейські керівні інституції отримають більшу повноту влади у вирішенні загальних питань. До них відносять безпеку, боротьбу зі зміною клімату та міграційні проблеми. Всі дипломатичні функції опиняться в руках верховного представника Євросоюзу з зовнішньої політики.

Формально новий договір не є конституцією — у ньому немає згадки про гімн чи прапор. Але документ зберіг всі ключові постанови про реформи, що були в первинному документі — євроконституції. Договір повинен допомогти врегулювати кризу, що почалася в 2005 році, після того, як Франція та Нідерланди на своїх національних референдумах не підтримали європейську Конституцію. Для введення в дію нової Лісабонської Угоди провести референдум планує лише Ірландія [2,с. 115].

Офіційне підписання Лісабонської Угоди сталось 13 грудня 2007 року, після чого документ повинен бути ратифікований національними парламентами 27 держав Євросоюзу.

Угода вносить зміни до Договору про Європейський Союз, підписаного в 1992 році в Маастріхті, та Договору про становлення Європейського Співтовариства, підписаного в 1957 році в Римі, містить положення про інституційну реформу в Євросоюзі та передбачає запровадження:

— посади Президента Європейської Ради, який обиратиметься строком на два з половиною роки (з правом на одне повторне обрання), головуватиме на її засіданнях, забезпечуватиме ефективність та послідовність роботи;

— посади Верховного представника Європейського Союзу з зовнішніх справ та безпекової політики з адміністративними повноваженнями — з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені, який стане також одним із віце-президентів Єврокомісії;

— трьох додаткових посад генеральних адвокатів в Європейському Суді, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої;

— загальної енергетичної політики та реалізацію загальної стратегії боротьби з глобальним потеплінням, надання солідарної допомоги одному або декільком членам на випадок терористичних атак або стихійних лих [1, с. 73].

Зміну:

— кількості членів Колегії Європейських Комісарів — (складу Європейської Комісії). На даний період — по одному Комісару від кожної з 27-и держав-членів ЄС, за новим договором від 2014 року — кількість Комісарів відповідатиме двом третинам кількості країн Союзу.

— кількості депутатів Європарламенту, яка визначається за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів, зменшує її з 785 до 750, починаючи з 2009 року (після виборів до Європарламенту);

— системи 6-місячного президентства в Радах міністрів ЄС;

— системи підрахунку голосів в Раді міністрів ЄС;

— системи голосування, яка поширюється на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику [1, с. 74].

Голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55% країн-членів, які представляють не менше 65% населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів;

— статусу Європейської групи — стає офіційним органом ЄС, який буде наділений функцією координації економічної політики країн-членів єврозони;

— перетворює Раду ЄС та Європейський Центральний Банк в офіційні інституції [1, с. 74].

Посилення:

— ролі Європарламенту та національних парламентів — зокрема, у вирішенні загальноєвропейських питань, а національним парламентам вперше надано право брати участь у законотворчій діяльності ЄС.

Законодавчі пропозиції ЄС («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС. У випадку, якщо одна третина національних асамблей буде проти, проект закону направлять на доопрацювання в Єврокомісію;

— ролі Президента Єврокомісії;

— владних повноважень Європейських керівних інституцій у вирішенні питань безпеки, боротьби зі зміною клімату та міграційних проблем;

— захисту фундаментальних прав громадян ЄС — перехресне посилання на Хартію фундаментальних прав (де визначено обов’язковість дотримання прав людини), яке, однак, не буде діяти для Великобританії, яка побоюється посилення впливу ЄС в питаннях соціального захисту [1, с. 75].

Як впливає Лісабонський договір на процес євроінтеграції України?

Безперечним залишається той факт, що Україна для ЄС виступає стратегічним партнером, перш за все, внаслідок спільних сфер інтересів: безпека та мир на континенті, економічна співпраця, культурні зв’язки. Але й зобов’язання, які ми взяли на себе у процесі виконання Плану дій Україна-ЄС, не виконані у повній мірі.

Боротьба з корупцією, забезпеченням незалежності судової влади та виконання соціальних реформ є проблемами, що потребують негайного вирішення.

Певні внутрішні чинники — протистояння всередині владних структур, брак кадрового та фінансового забезпечення також є першочерговими завданнями на шляху до євроінтеграції.

Не викликає сумніву і важливість реформ в Україні: економічної, судової, завершення конституційної реформи, що має забезпечити становлення належної системи стримувань і противаг.

Можливо, після підписання нової угоди ЄС, Україна відкриє кращий шлях до свого майбутнього в об’єднаній та могутній Європі.

Адже, система розширення ЄС, визначена у договорі, повинна позитивно вплинути на євроінтеграційні процеси в Україні, а відповідна правова база посилити їх.

І хоча, поки що Україна не є кандидатом на вступ до ЄС, договір посприяє тому, що нова розширена угода Україна-ЄС передбачатиме набуття Україною статусу асоційованого члена Євросоюзу.

1 грудня 2009 року офіційно набув чинності Лісабонський договір про реформу принципів функціонування Європейського Союзу.

Цей договір уперше утворює Європейський Союз як єдине ціле з юридичного погляду (дотепер юридично існували тільки три окремі підвалини ЄС, сукупність яких і становила Євросоюз).

Серед інших моментів Лісабонського договору – запровадження чільної адміністративної посади постійного голови Європейської ради (головного політичного органу ЄС), що готуватиме наступні саміти Євросоюзу й головуватиме на них, а також виступатиме в представницькій ролі від імені ЄС [6, с. 7].

Цю посаду неофіційно називають «президентом ЄС», хоча вона не є керівною.

Нині на засіданнях Європейської ради, тобто на самітах ЄС, головами по черзі стають керівники держав чи урядів тих країн, які за ротацією головують по півроку в ЄС.

Європейська рада, яка досі була сукупністю самітів керівників країн ЄС, у свою чергу, стає постійною інституцією, що діятиме й поміж самітами.

Іще одна зміна – створення єдиної координаційної посади в зовнішньополітичній галузі, верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки, що отримає в підпорядкування створювану нову зовнішньополітичну й дипломатичну інституцію – Європейську службу зовнішніх дій.

Ця посада замінить собою дві дотеперішні, які скасовуються: верховного представника зі спільної зовнішньої політики і політики безпеки та комісара ЄС із зовнішніх відносин.

Її вже неофіційно назвали «міністром закордонних справ ЄС», хоча міністрів у Євросоюзі немає. Так само десять років тому голову Європейської комісії називали «прем’єр-міністром ЄС» [1, с. 76].

Договір також передбачає також значно збільшити кількість галузей, ухвалення рішень у яких у Раді ЄС (Раді міністрів) потребуватиме тільки кваліфікованої більшості голосів, а не одноголосності.

Водночас Європейський парламент отримає більше повноважень через те, що розшириться кількість галузей, ухвалення рішень у яких потребуватиме згоди і Ради ЄС, і Європарламенту.

Розширяться й повноваження національних парламентів країн ЄС у деяких питаннях законодавства Євросоюзу.

Уперше запроваджується принцип спільної солідарності в разі терористичного нападу на одну з країн ЄС чи природної або технологічної катастрофи в ній.

Документ прописує можливість і процедуру виходу зі складу Євросоюзу.

Передбачена й  громадянська ініціатива: один мільйон громадян країн ЄС своїми зібраними підписами може внести до Єврокомісії пропозиції з усієї сфери компетенції Євросоюзу.

Крім того, Лісабонський договір вносить і чимало інших чергових змін до засадничих документів ЄС – Договору про створення Європейської спільноти (Римського договору) та Договору про Європейський Союз (Маастріхтського договору). Раніше в ці документи вже вносили зміни також Амстердамський та Ніцський договори [1, с. 77].

Одночасно з Лісабонським договором набуває чинності й Хартія засадничих прав ЄС, яка має на меті юридично гарантувати основні права людини в Європейському Союзі.

Лісабонський договір, підписаний у грудні 2007 року, зміг набути чинності від початку грудня цього року після того, як у середині листопада завершила процедуру його ратифікації остання з країн ЄС, Чехія.

За чинними досі договорами ( Маастріхтським, Амстердамським і Ніцським) Європейський Союз був лише сукупністю трьох своїх юридично оформлених підвалин (Європейської спільноти або Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики і політики безпеки та Співпраці поліції і правосуддя в кримінальних питаннях), але не був оформлений як єдине юридичне ціле [1, с. 77].

Тому, наприклад, договір між Києвом і Брюсселем про спрощення оформлення віз офіційно укладений не з ЄС, а між Україною й Європейським співтовариством.

Також через це ЄС був формально представлений у третіх країнах місіями або представництвами Європейської комісії, свого виконавчого органу. Тепер вони стануть місіями чи представництвами Євросоюзу.

2. Лісабонський договір — новий етап європейського конституціоналізму

Нині Європейський Союз готує серію реформ, пов’язаних із необхідністю адаптації до якісно нових взаємовідносин його держав-членів та пошуку адекватної відповіді на світові виклики. Цей процес триває зі значними ускладненнями. Тож постають проблеми, які можна розв’язати лише склавши новий Установчий договір ЄС.

У зв’язку з цим нерідко можна почути, що активні інтеграційні процеси в Європі роблять сумнівним майбутнє Європейського Союзу. Розширення його 2004 та 2007 років започаткували гострі дискусії щодо подальшого функціонування цієї структури. Нинішня система управління в ЄС уже не забезпечує адекватного реагування на виклики сучасності, оскільки давно усталений у Союзі механізм прийняття рішень не здатен ефективно діяти в структурі, що за останні чотири роки майже подвоїла свій склад. І це зрозуміло, адже засади та методи, на яких побудовано організацію, закладені 50 років тому і розраховані на 15 держав-членів [5, с. 11].

Розроблений у 2004 році Договір про запровадження Конституції для Європи   був покликаний сприяти функціонуванню розширеного Євросоюзу. Його метою було підвищення ефективності функціонування інституцій Союзу завдяки більшій прозорості, залученню громадян до процесу вироблення рішення, а також запровадженню нових форм законодавчих актів. Цієї мети не вдалося досягти, оскільки негативні результати референдумів у Франції та Нідерландах означали припинення процесу його ратифікації. Проблема законодавчого забезпечення шляхів розвитку ЄС залишилася нерозв’язаною.

13 грудня 2007 року був підписаний Лісабонський договір. Ним внесено зміни до Договору про Європейський Союз та Договору про запровадження Європейського Співтовариства. Цей договір став своєрідним виходом із конституційної кризи в ЄС [5, с. 11].

20 лютого 2008 року Європейський парламент ратифікував текст цього нового акта, що, можливо, стане «конституцією» для ЄС, якщо отримає схвалення у державах — членах ЄС. Оскільки ця подія відбулася порівняно нещодавно, навколо неї точаться гострі дискусії. У політичних та наукових колах уже пролунали перші «за» та «проти» щодо цього документа, який покликаний стати дороговказом у майбутній діяльності ЄС [5, с. 12].

Лісабонський договір у редакції, запропонованій його творцями, мало нагадував конституцію, він радше був схожий на акт про внесення змін і фактично вважався багатьма фахівцями матеріалом для «латання» чинних установчих договорів. Складається договір із семи статей, дві з яких вносять зміни до Договору про Європейський Союз та Договору про запровадження Європейського співтовариства, що є занадто об’ємними, переобтяжені технічними деталями та малозрозумілі, а решта п’ять становлять прикінцеві положення і також численні протоколи та додатки.

До речі, саме незбалансованість структури та складність сприйняття тексту і спричинили небажання деяких членів Європейського парламенту віддати свій голос за договір, що, на думку законодавців, на 90% схожий з текстом відхиленої «Конституції для Європи» [5, с. 12].

Проте навряд чи можна вважати зазначений факт принциповою вадою Лісабонського договору, адже всі попередні договори, крім перших, були складені саме в такий спосіб — «методом латання». У кожному наступному договорі було зазначено, що саме та в якій частині необхідно змінити чи доповнити до старих. Відтак у ЄС склалася усталена практика формування консолідованих версій договорів, коли новий матеріал інтегрувався в тексти старих договорів, і, як наслідок, утворювався новий документ, що відбивав відповідні своєму часу реалії Європейського Союзу.

Крім того, європейські законодавці вже розробили консолідовану версію Лісабонського договору, і тепер він є «дружнім для читача» — таке означення дають європейці консолідованому тексту, що вже має вигляд цілісного документа й оприлюднений на офіційному сайті Європейського Союзу під назвою «Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу» [5, с. 12].

Проаналізувавши правову природу цього документа, можна припустити, що за своїм статусом та ознаками він є певною мірою наднаціональною Конституцією — документом, який одночасно поєднує в собі ознаки Конституції та міжнародного договору. Такий складний характер його зумовлений передусім природою права Європейського Союзу, що є продуктом правового синтезу і перебуває на стику міжнародного та внутрішньодержавного права.

Його «конституційна» складова полягає в тому, що документ:

— має основний, установчий характер, адже закріплює підвалини майбутнього функціонування Союзу;

— регулює широке коло суспільних відносин — політичних, соціальних, економічних, екологічних та ін. Крім того, його норми є первинним законодавством Євросоюзу та мають пряму дію для всіх держав-членів;

– має гуманістичний характер — утілює світові стандарти прав людини, прописані у Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що містить реальний перелік прав, які мають  його громадяни;

– відтворює нинішню систему суспільних відносин у Європейському Союзі [5, с. 13].

«Договірна» складова полягає у тому, що цей документ:

– укладений державами-членами — суб’єктами міжнародного права;

– є основоположним актом, що регулює важливі сфери міжнародних відносин.

До основних інституційних змін, які вносить Лісабонський договір, належить передусім визнання Євросоюзу юридичною особою — de jure — суб’єктом міжнародного права, злиття трьох «стовпів», на яких нині побудовано Союз, що дає йому змогу бути учасником міжнародних договорів та міжнародних організацій.

Ще однією важливою інновацією для Європейського Союзу є запровадження посади Високого представника із закордонних справ та політики безпеки, який представлятиме Союз на міжнародній арені, а також «постійного» Голови Європейської Ради (яка стає інституцією ЄС), котрого обиратимуть на 2,5 року, що забезпечить більшу узгодженість зовнішньої діяльності Союзу [5, с. 13].

Що стосується Європейського парламенту, то він, з одного боку, стає  значущішим, оскільки матиме статус, рівний статусу Ради, а з другого, планується оптимізувати його діяльність, зокрема шляхом зменшення кількості депутатів до 750.

Запровадження нового правила прийняття рішень «подвійною більшістю» дасть Євросоюзу можливість уникати «патової ситуації» під час ухвалення рішень, до того ж забезпечить належне представництво всіх громадян держав-членів у процесі їх вироблення. З 1 листопада 2014 року голосування в Раді з питань, які не є пропозиціями Комісії чи Високого представника Євросоюзу із закордонних справ та політики безпеки, потребуватиме кваліфікованої більшості принаймні у 72% членів Ради, що представляють держави-члени, населення яких становить близько 65% населення Союзу. Також у разі, якщо не всі члени Ради братимуть участь у голосуванні, кваліфікованою більшістю вважатимуться голоси 55% членів Ради, що представляють держави-члени, які беруть участь у голосуванні та населення котрих становить близько 65% населення Союзу. Блокувальна меншість має складатися хоча б із мінімальної кількості членів Ради, що представляють понад 35% населення держав-членів, які беруть участь у голосуванні, плюс один член. Утримання під час голосування не перешкоджатиме прийняттю рішення, що потребує одностайності [5, с. 13].

Новелою Лісабонського договору стало надання громадянам права громадянської ініціативи. Громадяни отримають можливість висувати пропозиції до парламенту та Ради щодо зміни законодавства. Кожен громадянин матиме право звернутися до європейського Омбудсмана. Крім того, у договорі міститься перехресне посилання на Хартію основоположних прав Європейського Союзу [3, с. 239]. І попри те, що її тексту не внесено в договір, вона має таку саму силу, як і договори.

Визначаючи роль ЄС на світовій політичній арені, Лісабонський договір запроваджує спільну оборонну політику як частину спільної зовнішньої політики та політики безпеки. Також додано клаузулу солідарності, що передбачає спільні  дії Євросоюзу та його держав-членів у разі терористичних атак.

Лісабонський договір розділив рівні компетенції у різних сферах політики між державами-членами та Союзом за трьома категоріями: виключна, спільна та допоміжна. Згідно з договором ЄС матиме виключну компетенцію у сфері митного союзу, запровадження правил конкуренції, необхідних для функціонування внутрішнього ринку, збереження морських біологічних ресурсів у рамках спільної політики у сфері рибальства, а також спільної комерційної (торговельної) політики.

Спільна компетенція передбачає таке: держави не можуть реалізовувати компетенцію у сферах, де це вже зробив ЄС, зокрема таких, як внутрішній ринок, економічна, соціальна та територіальна з’єднаність, сільськогосподарська політика та політика у сфері рибальства, за винятком збереження морських біологічних ресурсів, де Союз має виключну компетенцію, довкілля, захист прав споживачів, транс’європейські мережі, транспорт, енергетика, простір свободи, безпеки та правосуддя, питання, що стосуються охорони здоров’я. У рамках допоміжної компетенції Євросоюз може здійснювати діяльність, спрямовану на підтримку, координацію та доповнення дій держав-членів. Вона охоплює такі сфери: охорона та поліпшення здоров’я, промисловість, культура, туризм, освіта, молодь, спорт та професійне навчання, цивільний захист (запобігання лихам) та адміністративна співпраця [3, с. 240].

Ратифікація Польщею і неминуча ратифікація Чехією нової європейської Конституції призведе до внутрішньої консолідації Європейського Союзу, вважає політичний аналітик Інституту Євроатлантичного співробітництва Володимир Горбач.

Лісабонський договір, на думку експерта, дасть можливість країнам Євросоюзу знову говорити одним голосом і проводити єдину внутрішню політику, а не окремі зовнішні політики, як часом було раніше, особливо під час вироблення рішень.

Крім цього, на переконання Горбача, за новою Конституцією ЄС має стати краще керованим всередині, і отримати відповідальних людей при владі, що забезпечить посилення Європейського Союзу. «ЄС отримає шанс стати одним з найсерйозніших геополітичних гравців у світі, на рівні зі Сполученими Штатами і Китаєм», — підкреслює він [9].

Для України, як відзначає експерт, з одного боку це буде означати спрощення відносин з Євросоюзом, оскільки він стане більш однозначним і передбачуваним, а з іншого боку, це ускладнить ситуацію. «Нашим західним партнерам, країнам Центрально східної Європи, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині буде важче відстоювати проукраїнську позицію в ЄС», — пояснює він [9].

Висновки

Отже, основні реформи Лісабонського договору:

— вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені;

— голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55 % країн-членів, які представляють не менше 65 % населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з врахуванням «компромісу Іоанніна», який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів;

— посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції Європейського Союзу («зелені книги», «білі книги», комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС;

— кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів.

Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро.

В Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої.

Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах Європейського Союзу, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов’язковість дотримання прав людини.

Стосовно контролю за імміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на «забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів».

Попри переважно позитивне ставлення до Лісабонського договору з боку керівництва та правлячих кіл держав-членів, представників керівних інституцій ЄС, широкомасштабних заходів із його пропаганди серед населення, доля цього документа залишається невизначеною. Причиною є те, що референдум в Ірландії мав негативний результат. Було прийнято рішення про повторний референдум, і знадобиться ще чимало зусиль, щоб переконати громадян Ірландії дати «зелене світло» документу та продовжити процес ратифікації в інших країнах. Ще однією серйозною перешкодою є несхвалення Лісабонського договору в Чеській Республіці, президент якої заявив, що не підпише його, доки цього не зробить Ірландія.

Залишається сподіватися на усвідомлення європейськими громадянами та посадовцями країн, що блокують схвалення Лісабонського договору, потреби  в нагальному реформуванні нинішньої системи, варіант якої пропонує цей документ. На нашу думку, Лісабонський договір є прийнятним компромісом, який допоможе Європейському Союзу здійснити необхідні внутрішні реформи та вийти на новий, якісно кращий рівень функціонування.

Список використаних джерел

1. Гладенко О. Лісабонський договір ЄС 2007 року як новий етап еволюційного розвитку права Європейського Союзу // Вісник Центральної виборчої комісії. — 2008. — № 1. — С. 73-77
2. Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навчальний посібник. — К.: Вид-во «К.І.С.», 2006. — 297, с.
3. Гуцал С.А. Вплив процесу реформування ЄС на перспективи європейської інтеграції України // Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 2. — С. 239-245
4. Кернз Волтер. Вступ до права Європейського Союзу. — К. : Знання, 2002. — 381, с.
5. Мовчан Ю. Лісабонський договір — новий етап європейського конституціоналізму // Віче. — 2008. — № 24. — С. 11-14
6. Посельський В. Європейський Союз після ратифікації Лісабонського договору // Дзеркало тижня. — 2009. — № 38-39 (жовтень). — С. 7
7. Свобода П. Вступ до європейського права: Українське видання у співпраці з Олесем Андрійчуком. — К. : Вид-во «К.І.С.», 2006. — 277, с.
8. Татам, Алан. Право Європейського Союзу: Підручник. — К.: Абрис; Будапешт: COLPI/OSI, 2008. — 422, с.
9. http://www.gart.org.ua