Вступ

Формування нового суспільства в умовах національного та державного відродження поч. 90-х рр. ХХ ст. акцентуалізувало та по-новому визначило основи функціонування культури.

Аналіз проблем розвитку культури та пошук шляхів їх вирішення стали предметом наукових дискусій, широкого обговорення громадськості. Проте, як свідчить історичний досвід, і за два десятиліття після проголошення незалежності особливих зрушень у цьому напрямку, на жаль, не сталося.

Актуальність досліджуваної проблеми полягає в тому, після проголошення незалежності України особливої важливості набули питання розвитку української культури, історії, мови. Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється майбутнє української національної ідеї.

У суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як розвитку, що здатен вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає сприйматися як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, оскільки культура – це те, що зберігає і утверджує не тільки особистісне, але й національне існування.

Основною джерельною базою дослідження проблем у сфері культури поч. 90-х рр. є матеріали відповідного міністерства (матеріали засідань колегії) та періодичних видань (у першу чергу журнал «Українська культура»). Завдання дослідження полягає у визначенні на основі джерельних даних основних явищ та проблем стану культурної сфери у хронологічно окресленому періоду.

Нові умови соціальної дійсності зумовили нові запити щодо культури. Найперше варто відмітити, що з проголошенням державної незалежності, в умовах національного піднесення роль культури зросла. Ідея національного відродження та процес розбудови державності охопили суспільство і створили нову основу для розвитку культури.

Об’єкт дослідження – соціально-економічні, суспільно-політичні, національно-культурні чинники поступу сучасної української культури.

Предмет дослідження – основні тенденції поступу української національної культури в роки незалежності.

1. Проблеми та нові засади розвитку культури України на поч. 90-х рр. ХХ ст.

Нова історична ситуація змінила умови розвитку сфери культури — на цьому підґрунті формується і нова соціокультурна ситуація, для якої можна виділити характерні риси (складові): зміна соціокультурної орієнтації та ідеалів, «переоцінка» цінностей і формування їх нової ієрархії, утвердження «людського фактора», свобода та альтернативність, багатоманітність напрямів, ліквідація централізованого управління сферою культури і зростання самостійності розвитку культури в регіонах, формування нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею, формування нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків і уподобань, поява нових елементів способу життя, формування нових відносин між учасниками культурного життя, зміна статусу, а відповідно ролі і функцій національної культури, яка стає одним з визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності.

Перш за все варто вказати на провідну роль, яку відіграла культура у національно-духовному відродженні. Саме національне відродження стало основним змістом стану культури початку 90-х рр. Поштовх цьому явищу було надано перебудовчими процесами кін. 80-х рр., а з 1991 р. процеси державотворення, консолідації української нації та національно-культурного відродження перетворюються на цілісний історичний комплекс.

Проте їх розгортання одразу стає суперечливим: з одного боку, ми маємо високе національне піднесення, прагнення до розбудови нової держави, з іншого — низький рівень національної самосвідомості населення, що було зумовлено тим, що, будучи частиною радянського народу, українці не ідентифікували себе як окрему націю, а історична пам’ять за радянської доби зазнала серйозних трансформацій.

Деякі дослідники висловлюють думку, щодо утворення незалежної держави ідея національного відродження була рушійною основою, яка об’єднувала національно-визвольні сили, але в кін. ХХ ст., в період максимально широкого залучення світового культурного досвіду ця ідея стає штучним бар’єром, що відокремлює Україну від загальних культурних процесів [1, c. 16-17].

Історичні обставини не сприяли формуванню цілісної української культури — йдеться про роз’єднаність українських земель, що тривала століттями, а в умовах їх територіальної єдності в межах Радянського Союзу розгортається процес радянізації. Тому поч. 90-х рр. ХХ ст. став періодом утвердження нових засад розвитку культури. Виникла необхідність формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути національна ідея. Ця система має «формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності… Головна опора в цьому процесі… лягає на мову, на культуру, на історичну пам’ять, на національні базові цінності, які й виробили традиційні системи світосприйняття, сформували український суспільний менталітет».

Національним інтегруючим чинником за умов, коли Україна не мала своєї державності, і за умов розгортання процесу децентралізації виступає культура, роль якої особливо зростає в історичній ситуації, що характеризується незавершеністю формування національної державності, недостатньою розвиненістю почуття національної ідентичності.

Саме тому видавалося першочерговим та необхідним повернення до національних традицій. Поч. 90-х рр. — це період відродження народно-обрядової творчості, проведення фольклорно-мистецьких свят (цільова комплексна програма «Народна творчість в культурі народу» була запроваджена ще у 1988 р.): «Покуть», «Березіль», «Вересаєве свято». З метою відродження історичних традицій української музичної культури, широкої пропаганди духовних надбань та подальшого розвитку мистецтва у 1992 р. запроваджується Всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно!» . Окрім загальноукраїнських культурно-мистецьких заходів, розгортається активна робота на місцях, комплексно охоплюються не лише заклади культури, а й освіти, ведеться робота ЗМІ, готується Національна програма дослідження, збереження і відродження традиційної народної культури України.

Постала необхідність у виробленні ключових засад політики у сфері культури, формування її доктрини. У 1992 р. прийнято «Основи законодавства України про культуру». У цьому документі окреслено пріоритетні напрями розвитку культури: створення умов для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорона культурно-історичного середовища; естетичне виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села. Але це був лише один крок у формуванні засад культурної політики, а мова йде про систему поглядів суспільства на сферу культури та державні механізми забезпечення її успішного функціонування.

За визначенням експертів ЮНЕСКО, культурна політика держави включає таку суму дій, яка спрямована «на досягнення визначених культурних цілей з допомогою оптимального використання всіх фізичних та духовних ресурсів, що має суспільство в даний час», яка повинна збалансувати державними засобами інтереси населення, творців та суспільства [5, c. 9].

Культурна політика в Україні поч. 90-х рр. мала забезпечити збереження надбань і модернізацію культури та окремих її сфер у поєднанні з відродженням національної культури (як власне української, так і етнічних меншин). У сучасній культурології є положення про природно-історичний характер розвитку культури, її зумовленість загальним станом суспільства, що свідчить про необхідність виваженої, продуманої культурної політики, адекватної історичній ситуації.

Але політична та економічна дійсність поч. 90-х рр. суттєво звузили можливості культурного розвитку. У 90-ті рр. із розвитком ринкових відносин культурна сфера опинилася у нових незвичних для себе умовах, а загострення проблеми фінансового забезпечення, що є основою для її функціонування, загалом поставило під загрозу інфраструктуру культурної галузі.

Механізми фінансування розвитку сфери культури закладені в нормативному документі «Основи законодавства України про культуру», де зазначено (ст. 23), що фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об’єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачено (ст. 24) можливість створення фондів культурного розвитку з метою фінансової підтримки і захисту закладів, підприємств та організацій культури в умовах ринкової економіки, цільового використання коштів, що відраховуються на потреби культури, відповідно до чого можуть бути створені як республіканські, так і місцеві фонди. Таким чином, законодавством передбачено бюджетне і позабюджетне фінансування культурної сфери. Перше включає фінансування сфери культури з державного і місцевого бюджетів. Більш як 80% інфраструктури культури перебуває у власності місцевих (обласних і районних) рад і фінансується із місцевих бюджетів, а у підпорядкуванні відповідного міністерства знаходиться невелика кількість закладів культури (близько 120), які фінансуються із державного бюджету України.

Досвід розвинутих держав свідчить, що передусім недержавні джерела — кошти благодійників, меценатів і спонсорів, різних фондів, фундацій — дають переважну частину коштів для фінансування культурних програм, проектів, культурно-мистецьких акцій. Цьому сприяє законодавство цих держав: створює відповідні пільгові механізми оподаткування. Найпоширенішими механізмами податкових пільг у розвинених країнах, зокрема, є: звільнення від оподаткування частки доходів пожертвувачів, яка використана на благодійні пожертви неприбутковими культурними організаціями, звільнення найменш прибуткових організацій від деяких видів податків [7, c. 58-59].

У 1992 р. керівники культурно-мистецьких установ звернулись до Президента та Верховної Ради України з «наполегливим проханням звільнити організації і фонди культури та їх виробничі структури від державного оподаткування з тим, щоб зароблені кошти пішли на відродження і розвиток культури незалежної України», оскільки «громадські товариства, благодійницькі культурно-мистецькі фонди вже чимало зробили задля відродження національної свідомості, утвердження суверенності … постали перед загрозою остаточного фінансового зубожіння і краху». Реальних очікуваних наслідків це звернення не мало.

Звичним явищем для закладів культури поч. 90-х рр. стали: вимоги щодо безумовного дотримання режиму максимальної економії паливно-енергетичних ресурсів, скорочення використання транспортних засобів, зайнятих у виробничому процесі, до мінімально необхідної кількості, обмежене добове споживання електроенергії.

Першопричина загострення проблеми фінансового забезпечення, на думку фахівців, полягає у відсутності чіткого механізму регулювання цього питання на законодавчому рівні.

Проте законодавством в Україні протягом 90-х рр. так і не були відрегульовані принципи змішаного фінансування культурної сфери, що передбачає об’єднання зусиль державних інститутів, приватного сектора, неприбуткових організацій і створення механізмів додаткового залучення коштів для фінансування сфери культури. Для культурної сфери на державному рівні гострою є проблема фінансування видатків за «залишковим принципом», а на регіональному (обласному) та місцевому (районному) рівні проблема фінансового забезпечення взагалі не підлягає вирішенню, оскільки існуюча законодавчо-нормативна база чітко не визначає обсягів асигнувань на культуру з місцевих бюджетів і не передбачає розподілу відповідальності за її фінансове забезпечення між загальнодержавним і місцевими бюджетами, а більшість закладів культурної сфери (і на сьогодні теж) фінансується з місцевих бюджетів, які в умовах складної соціально-економічної ситуації залишаються дотаційними. Зрозуміло, що «економлять», як правило, на культурній галузі, яка не є прибутковою для бюджету [1, c. 20].

Недостатнє фінансування культурної сфери зумовлює скорочення її інфраструктури, погіршення матеріально-технічного стану закладів та установ культури, загострення кадрового питання, обмеження надання якісних культурних послуг. Матеріальна і соціальна незахищеність працівників культури загострює кадрову проблему, яку фахівці визначають як «криза в кадровій системі». Цю проблему варто розглядати ширше. Творча інтелігенція опиняється у суперечливому становищі: у радянські часи митці діяли «на замовлення» і в межах соцреалізму, проте гарантовано мали фінансову стабільність, тоді як на поч. 90-х рр., отримавши свободу творчої діяльності, опинились у становищі матеріальної незахищеності, що й ставить їх на межі вибору: творчий процес чи пошук шляхів виживання.

Разом з тим історичні реалії — нові суспільно-політичні та соціально-економічні умови — спонукали заклади культури до запровадження нових форм і методів діяльності. Теоретична база організації функціонування закладів культури опиралась на національну спадщину, а практичний бік — на застосування новітніх технологій. Ця особливість загалом притаманна країнам пострадянського простору, для яких, по-перше, основним завданням культурної політики став захист культурної ідентичності та національних традицій, розвиток кращих набутків національної культури, збереження і використання культурної спадщини, по-друге, характерним стало зростання соціального значення культурно-дозвіллєвих закладів, їх функціонування в умовах змагання ідей, творчих підходів, напрямків.

У ході перебудови форм і методів культурно-освітньої роботи з відродження і розвитку національної культури, задоволення духовних потреб населення створюються центри дозвілля, центри культури і мистецтва, культурно-спортивні центри, багатопрофільні соціально-культурні об’єднання та інші культурно-освітні заклади, які працюють на принципі госпрозрахунку та самоокупності. Розвиток цих установ стримується недостатньою підтримкою на місцях, відсутністю відповідної матеріально-технічною бази, великим відсотком оподаткування, недосконалістю діючого Положення про державний центр дозвілля. Невирішеним залишається питання розробки комплексної державної програми підтримки нових моделей культурно-організаційної діяльності [8, c. 18].

В Україні на поч. 90-х рр. розпочато експеримент з розвитку нових форм культурного обслуговування населення, підготовку концепції реформування сфери дозвілля, хоча суттєвих зрушень досягнуто не було. Ініціатива та реалізація нових ідей належить переважно творчим колективам, які вказують на слабку підтримку держави.

Так, наприклад, опитані дослідниками учасники Пленуму творчих спілок України (листопад 1992 р.), вважають (97,5% провідних митців та керівників творчих спілок), що держава не забезпечує потреб національної культури, охорони культури та митця; величезна сфера культури, де створюються художні надбання суспільства, залишилась за межами турбот Міністерства культури, а ті функції, які воно виконує щодо творчих спілок, були оцінені дуже низько (93,5% негативних оцінок).

Міністерством культури визначено, що на діяльності центрів дозвілля негативно позначається перш за все відсутність законодавчих актів та застарілі інструкції й положення.

Головним завданням на поч. 90-х рр. Міністерство визначило: створити умови, щоб культура розвивалась за принципом саморегулювання, тобто ліквідувати жорсткий контроль над культурною сферою.

На поч. 90-х рр. культура у суспільних відносинах посідала особливе місце: дослідники, громадські діячі вказують, що політичне відродження України почалося саме з культурного, що саме культура є основою національного відродження. Але, оскільки новостворена держава мала інтегруватися в світове співтовариство, у розвитку культури важливе місце мало зайняти не лише національне відродження, а й утвердження загальнолюдських цінностей. Концепцією культурного розвитку мало стати пробудження національної свідомості та національного відродження у тісному зв’язку з європейською та загальнолюдською культурою [7, c. 60-61].

Отже, поч. 90-х рр. ХХ ст. став украй важливим етапом у розвитку української культури, періодом кардинальних змін у становищі сфери культури та формування нових засад і розвитку. Головна його характеристика — суперечливість. Національна культура — цілісний спосіб життя нації та неодмінний компонент її розвитку. На думку дослідників, складність становища у сфері культури початку 90-х рр. — це результат так званого «культурного шоку», що виник від зіткнення різних способів життя, систем цінностей (отже, різних культур) у ході суспільної трансформації: новою системою цінностей західної цивілізації, старою радянською системою цінностей та цінностями традиційної національної культури, яка швидко відроджується в незалежній країні. Історична практика засвідчує, що національна культура є підґрунтям національного поступу, а національно-культурне відродження — фактором національної консолідації та державного розвитку. У перехідний період, яким був поч. 90-х рр. ХХ ст. почали руйнуватись усталена мережа культурно-освітніх закладів, різко знизились матеріальне становище і соціальний захист працівників культури. Але культура не повинна бути «жертвою» в умовах політико-економічних криз, оскільки вона — основа суспільного поступу.

2. Художня культура України за роки незалежності

Художня культура України за роки незалежності подолала важкі випробування. Разом зі звільненням від тиску цензури, заборон, які гальмували розвиток культури, виникли інші, пов’язані з ринковими умовами, труднощі. Ситуація ускладнювалася тим, що після падіння імперії, становлення ринкових умов, майже десять років тривала соціально-економічна криза, яка потім доповнилася кризою 2008-2010 рр. Ці кризи значно та різко вплинули на падіння загального рівня життя людей та стан самої вітчизняної культури. До того ж і нині відсутня науково виважена концепція розвитку української культури. Саме подібна концепція та державна політика в результаті їх реалізації мали б сприяти не тільки створенню відповідного культурного суспільного середовища, а й певних умов для формування громадянського демократичного суспільства в Україні.

Окреслимо побіжно пріоритетні тенденції еволюції української художньої культури на сучасному етапі розвитку суспільства. При цьому зауважимо, що основою для духовного оновлення суспільства, його національної гідності, на нашу думку, є рівень розвитку художньої культури, важливий фактор сили народу в подоланні кризових явищ соціуму. І, безумовно, для розвитку культури та мистецтва необхідні мистецькі, культурологічні фахівці з відповідною освітою. Доступність такої освіти для талановитої молоді, особливо сільської, є запорукою успіху в духовному оновленні суспільства. На цьому шляху важливе творче поєднання національно-державних і світових стандартів у навчально-художніх закладах усіх рівнів акредитації, незалежно від форм власності. Необхідно, щоб українська держава створила ефективну та цілісну систему економічного стимулювання і гарантованого фінансування культури. І якими б не були жорсткі умови ринкової конкуренції, необхідно піклуватися про державний підхід до кадрового забезпечення діяльності художніх колективів, підрозділів культурно-мистецького, культурно-просвітницького напрямів (філармонії, театри, кіностудії, телебачення, радіо, бібліотеки, музеї, центри культури, творчі майстерні, творчі спілки та ін.), створення відповідних робочих місць і гідних умов для випускників «творчих» навчальних закладів не тільки в державному, але й у приватному секторі. Слід зауважити, що необхідно створювати умови і для кар’єрного зростання творчої молоді, яка здатна реалізувати концептуальну, перспективну програму духовного прориву. Нині, як ніколи, Україна потребує прориву, насамперед у сфері художньої культури в усіх, без винятку, жанрах культури і мистецтва — театральних, музичних, хореографічних, музейно-просвітницьких та ін. Забезпечення цих сфер кваліфікованими менеджерами, які знають інтерактивні сучасні методи подолання кризових явищ і закони ринкової економіки, є запорукою того, що саме культура та мистецтво допоможуть суспільству у вирішенні основних проблем сучасної України [10, c. 4-5].

На жаль, і нині не існує єдиної державної культурологічної програми, яка була б забезпечена реальними коштами або забезпечена пільговим оподаткуванням. Це дозволило б стабілізувати культурно-мистецьку, культурно-інформаційну галузі, які мають стратегічне значення для становлення і розвитку інформаційного суспільства. Адже саме культура, її рівень розвитку є основою подальшого інноваційного, економічного, політичного та ін. прогресу суспільства.

Подібні державні програми мають доповнюватися в умовах глобалізації розширенням та зміцненням міжнародних культурних зв’язків, завдяки чому Україна має набути нового статусу. Адже Україна, будучи центром Європи, може створити сучасні культурно-інформаційні центри, в яких відбуватимуться міжнародні театральні та кінофестивалі, музичні конкурси й різноманітні форуми, конференції та семінари. Нині існує громадський рух за створення міжнародних культурологічно-мистецьких центрів. З цією метою створена ініціативна група, до якої входять Всеукраїнський благодійний фонд «Українська філармонічна спілка», Міжнародний центр «Універсаріум» і суспільна організація «Київський планетарій». Діяльність таких центрів має, на думку організаторів, спрямовуватися на популяризацію досягнень України в галузі науки і культури.

Важливу роль відіграє проблема відродження традицій меценатства у сфері культури, яка й понині не вирішена. Залишається невизначеною законодавча база цієї благородної місії. На шляху подальшого входження до європейського простору перед Україною постають проблеми розвитку громадянського суспільства, формування правових відносин. Перш за все, Україна має на рівні світових стандартів забезпечити захист прав на інтелектуальну власність. Слід усвідомити: Україна має колосальний мистецько-художній потенціал зокрема, і, що найголовніше, високий творчий потенціал культурної спадщини. При цьому необхідно, щоб діячі культури, митці, творчі художні колективи, виступаючи за межами України, постійно відчували на собі реальний і всебічний захист своєї держави. Усі вищеозначені заходи та проекти повинні посилювати формування сучасної української нації і створювати сприятливі умови для зміцнення національно-культурної самобутності. Уже нині, наприклад, поліетнічність є інтегруючим фактором розвитку громадянського суспільства [1, c. 21].

Нині Україна має чимало прикладів позитивних зрушень у галузі художньо-мистецького спрямування. Так, аналізуючи творчий потенціал проекту «Музичні вечори в Андріївській церкві», можна стверджувати, що організатори проекту успішно вирішують проблему пошуку альтернативних форм залучення коштів для підготовки нового покоління музикантів, виховання творчих особистостей, митців. Подібну роботу проводить «Українська філармонічна спілка» і симфонічна капела «Ренесанс», які створюють умови для розвитку молодих талантів, виходу їх на широку аудиторію як в Україні, так і за її межами. Завдяки такій роботі, українську еліту поповнила плеяда молодих виконавців, серед яких: Оксана Ярова (сопрано), Валентина Матюшенко (сопрано), Олександра Зайцева (фортепіано), Дмитро Таванець (фортепіано), Кирило Шарапов (скрипка), Тарас Яропуд (скрипка), Наталія Пшенична (віолончель), Юлія Франц (фортепіано), Олег Безбородько (фортепіано), Сергій Дяченко (баритон), Олена Біхунова (мецо-сопрано), Лілія Лінчук (мецо-сопрано), Тетяна Хараузова (сопрано), Анастасія Тітович (фортепіано), Маркіян Свято (баритон), Сергій Вакуленко (віолончель), Микола Шуляк (тенор), Євгеній Шотт (фортепіано) та багато інших. Створені й перші художні колективи на хвилі зазначених громадських зусиль: камерний оркестр симфонічної капели «Ренесанс», вокально-хоровий ансамбль «Благовіст», камерно-інструментальні ансамблі: «Пастораль», «Mobile», «Акцент», «Річеркар», інструментальні дуети, тріо, квінтети та ін. Отже, громадський рух за створення умов розвитку митців, художніх колективів досяг певних результатів. Однак цього недостатньо. Для створення творчої школи, імені необхідна фінансова підтримка меценатів і спонсорів, які могли б сприяти записам музичних кліпів, компакт-дисків, організації музичних турів з концертами не лише по Україні, а й за її межами. Слід створити сайти художніх колективів і виконавців, де б акумулювалася вся інформація, яка була б доступна світові.

Отже, менеджмент культурно-мистецького спрямування потребує різноманітних зусиль і, перш за все, державних, фінансових напрацювань законодавчої бази та реконструювання всієї системи культури. І, ймовірно, саме в такому разі можливі розбудова повномасштабного громадянського суспільства та створення умов для втілення в життя європейських зразків соціального буття кожному пересічному громадянинові України [10, c. 7-8].

3. Тенденції розвитку сучасної української культури

Суспільно-політичні та соціально-економічні зміни призвели до радикальних змін в суспільстві, що суттєво позначилися на становленні культури. Складається нова соціально-культурна ситуація, породжуючи нову соціокультурну реальність. Основною особливістю якої є те, що наше суспільство перебуває в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування. Реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, що характеризується: новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку; особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення.

Риси нової культурної реальності в Україні характеризуються передусім, що змінюється статус, роль і функції культури, вона стає одним із визначальних чинників прогресу суспільства. Разом з тим посилюється соціальна нерівність доступу різних верств населення до культури і освіти. Набуває поширення і втілення принцип культурного плюралізму, багатоманітності форм культурного життя. Змінюється суспільний і громадський статус релігії, відбувається процес релігієзації населення. В культурному житті поширення набуває масова культура, посилюється її роль у формуванні суспільної свідомості. На культурному житті України посилюється вплив з боку діаспори.

Якісним стержнем, що пронизує усі складові культури суспільства в цілому, є зміна статусу, а відповідно ролі і функцій національної культури, що стає одним із визначальних чинників прогресу суспільства, його державності, формування національної ідентичності. Національна самодостатність культури стає критерієм і мірилом оцінки характеру та якості змін.

Базовою основою усіх змін в суспільній свідомості, в культурному житті є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, що породжують нові верстви суспільства, психологію, мораль, форми культурного буття. Відбувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства фактично при нульовому або мінімальному внеску в культуру. Змінюються умови залучення населення до здобутків культури. На зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до культури приходить її комерціалізація. Як наслідок виникає і посилюється соціальна нерівність в доступі до культури в цілому. Соціально-культурна структура суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства [8, c. 19].

З’явилися так звані «нові українці», які мають інший стиль і спосіб життя, часто орієнтованого на західноєвропейські цінності.

Усі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в умовах нового соціального вибору. Нові умови дали можливість виявитись тим культурним потребам, що раніше блокувалися чи заборонялися. З’являються незнані раніше суб’єкти культури, діяльність яких пов’язана з недержавними формами культурно-дозвілевої діяльності, задоволенням нових потреб. Утворюються конкурентні державні культурницькі структури (фірми, малі підприємства, центри, дирекції свят і фестивалів тощо), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов’язана з появою сучасних духовних запитів, що були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також появою нових культурних цінностей, як вітчизняних, що були заборонені, так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

Значна робота проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтва України, і скерована на висвітлення невідомих фактів української культури.

Важливою рисою нової соціальної реальності, разом з тим, чинником її розвитку є посилення впливу на культурне життя України з боку її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти) здобутки якої все більше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад, в літературі — Є. Маланюк, І. Самчук, В. Барка та інші).

У сучасному світі стрімко поширюється масова культура, що охоплює практично всі сфери життя людини. Значного поширення вона набула також і в Україні. Вона передбачає охоплення усіх вікових категорій, універсалізацію, вростання в національний ґрунт, «здійснює стандартизацію духовної діяльності людини при якій повністю ігнорується індивідуальна неповторність кожного», їй властиве намагання надати абсолютну подібність, коли всі сторони життя нівелюються. Світ сучасної масової культури значний і включає в себе рекламу, шоу-бізнес, популярні кіно- і тележанри, рок- і поп- музику і багато іншого [9, c. 15].

Багаторічні заборони пропаганди західної культури на пострадянському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура прийшла до нас, ейфорія вседозволеності «змела» моральні кордони. В Україні змінилася культурна домінанта, економічний чинник почав переважати над етичним, «дешева» інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувався психологічний вплив на молодь через засоби масової культури.

Україна має своєрідну територію, вона перебуває між двома культурами — східною і західною, а отже, поєднує особливості як однієї, так й іншої. Східно-західна парадигма української культури завжди була драматично загостреною, завдяки історичному розвитку, територіальній спадковості культурних традицій. На сьогодні Схід України відрізняється від Заходу. І для того, щоб говорити про загальні інтегративні тенденції, для цього потрібно знати відмінності [3, с. 314].

Висновки

Таким чином, культура незалежної України, зокрема художня, пройшла певний і складний шлях — від радянської культури, яка перебувала на повному державному фінансуванні під постійним і всеосяжним партійно-державним контролем та агресивною цензурою, до налагодження функціонування української культури в нових умовах державної незалежності, коли спочатку майже призупинилося державне фінансування, коли був відсутній усеохоплюючий контроль, коли настала пора виживання закладів культури, коли вони масово закривалися і виникали нові, приватні. В останні роки українська культура, її заклади вчилися не тільки виживати, а й нормально існувати, працюючи в ринкових умовах. І в цей час для розвитку куль-тури незалежної України важливу роль відігравали процеси формування державної культурної політики, особливо в галузі освіти, підготовки кадрів інтелігенції культурологічного спрямування, здатних працювати в певних умовах.

Водночас слід зауважити, що для формування української культури важливу й ексклюзивну роль відігравала українська еміграція, яка доклала значних не стільки фінансових, скільки творчих й організаційних зусиль для підтримки процесів формування української культури в цілому та культури історичної Батьківщини зокрема.

У наш час зростають вимоги до національної культури, до більш широкого розкриття спектру її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце в світовому співтоваристві.

Список використаної літератури

1. Дзюба І. Проблеми культури в незалежній Україні // Пам’ятки України. — 1997. — № 2. — С. 16-29
2. Климов А., Семистяга В., Божко Г., Гогохія Н. Історія України: Навч.-метод. посіб. для студ. неіст. спец. пед. ун-ту (денна форма навчання) / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка — 2. вид., доп. — Луганськ : Альма-матер, 2006. — 94с.
3. Литвин В, Слюсаренко А., Колесник В., Гладких М. І., Гусєв В. І.. Історія України: Навч.-метод. посібник для семінарських занять / Володимир Михайлович Литвин (ред.). — К. : Знання-Прес, 2006. — 460с.
4. Макарчук С. Трансформація національних духовних цінностей українців в умовах державної незалежності // Історія України. — 2001. — 9 березня. — С. 1-4
5. Никанорова О. Культура незалежної України [Текст] : Розмова з міністром культури і мистецтв Юрієм Богуцьким напередодні ювілею / О.Никанорова // Урядовий кур’єр. — 2001. — 22 серпня. — С. 9
6. Петасюк О. Національні традиції українського авангарду [Текст] люстр. хрестоматія / Петасюк Олена, Сморжевська Оксана. — К., 2006. — 256 с.
7. Семенова М.В.Проблеми та нові засади розвитку культури України на поч. 90-х рр. ХХ ст. // Література та культура Полісся. – 2011. — № 63. – с. 56-61
8. Солдатенко Л.Е. Нові тенденції в культурному й духовному житті України в роки незалежності / Л. Е. Солдатенко // Історія та правознавство. — 2008. — № 6. — С. 18-19
9. Ціватий В. Завершення періоду євроромантизму (Історичні традиції, здобутки, пріоритети та перспективи зовнішньої культурної політики України: інституційний аспект) // Зовнішні справи. — 2011. — № 7-8. —  С. 14-17. ; № 9. —  С. 52-56
10. Шейко В. М. Культура незалежної України й еміграція: стан та перспективи// Культура України. – 2010. – Вип. 31. – с. 3-9