Вступ

Слово «цивілізація» походить від латинського слова civilis, що, в свою чергу, утворилося від латинського civis — «громадянин». Словом civilis — «громадянський», «державний», відповідно, означалось те, що належить людині як громадянину держави, що стосується її як громадянина.

В європейських мовах термін «цивілізація» для означення культурного історичного процесу і його досягнень усталився на межі XVIII-XIX ст. Уже французькі філософи-просвітники називали «цивілізованим» суспільство, засноване на началах розуму і справедливості. З того часу термін «цивілізація» почав широко вживатись нарівні з терміном «культура».

Досить поширеною була і є до сьогодні (особливо в англомовній і франкомовній науковій традиції) практика використання терміна «цивілізація» як цілком синонімічного термінові «культура». Таким розумінням цивілізації уможливлюються вирази на зразок: «людська цивілізація», «антична цивілізація», «європейська цивілізація», «давні цивілізації Сходу» тощо.

Проте майже відразу була започаткована і практика наукового протиставлення культури і цивілізації. При цьому з власне культурою асоціювалась так звана духовна культура, а з цивілізацією співвідносились зовнішні, матеріальні аспекти людського життя. Особливо характерною така позиція виявилась для німецькомовної науки. Специфіка «німецького погляду» значною мірою може бути пояснена тогочасним політичним станом Німеччини, її політичною роздробленістю. Демаркацією понять культури і цивілізації німецькі науковці намагалися своєрідно обґрунтувати культурну єдність німецької нації. Пізніше в марксистській традиції термін «цивілізація» також використовувався для означення тільки матеріальної культури.

1. Дослідження основні філософії культури

Сучасна культурологічна думка має великий арсенал методів, які, у свою чергу, мають різну історичну доцільність. На нашу думку, методології досліджень культуротворчих процесів початку XX! ст. ґрунтуються на базі класичних філософських методів (історичного, діалектичного та ін.), доробку новітніх ку- льтурософських методологій (синергетичної, семіотичної та ін.) і проекцій як моделей застосування цих методів. Як відзначав Г. Ріккерт, незважаючи на всі перехідні й проміжні форми, під час дослідження життя природи науковці використовують переважно природничо-науковий метод, а у вивченні життя культури — історичний метод.

Дослідження основ культурології (філософії культури) в добу цивілізацій- ної глобалізації неможливе тільки за допомогою відомих методологій. Останнє виявляється в необхідності переосмислення вже відомих методів, їх систематизації та узагальненні, а також пошуку та розробки нових методологічних концептуальних основ самої філософії культури, що своєю суттю є вищим, фундаментальним рівнем методології культурології. Що ж стосується методології самої філософії культури, то вона розкриває механізм розуміння «як можлива культура», тобто розкриває механізм ствердження (афірмації) культури, знаходячи себе в глибокій філософській рефлексії щодо самого феномену культури.

Знання про культуру в цілому базуються на двох головних засадах — ку- льтурфілософській (раціонально-теоретичне осмислення феномену культури) та культурологічній (детальний аналіз конкретної культури), що відображається на використанні дослідниками різноякісних і різнорівневих методологічних принципів і підходів, запозичених з різних наук. Зважаючи на останнє, постає необхідність використання нових підходів для культурфілософської методології, що базуватимуться на розумінні культури як цілісності, зокрема відповідаючи таким атрибутам, як: універсальність; орієнтація на цілісність і внутрішню єдність; розуміння культури як складної системи, що діє за допомогою чітких механізмів її ствердження; міждисциплінарність щодо розгляду компонентів культури як інтегрованих у єдине ціле, тим самим інтерпретуючи сам компонент як самостійну частину, невід’ємну від цілого, розглянутих з точки зору його внутрішніх, зовнішніх, статичних, динамічних, атрибутивних, релятивних, аплікаційних і ціннісних властивостей і структур.

У сучасній філософії культури можна умовно виокремити два головні методологічні підходи, в основу яких покладено надання пріоритету об’єктивному чи суб’єктивному аспекту в дослідженні культури. За першого методологічного підходу культуру розглядають як об’єктивну сукупність створених людиною явищ і речей, незалежно від ролі, яку вони відіграють у суспільстві, тобто як штучний світ (на відміну від природного). Головним завданням класичної культурології є сумлінне та якомога повніше врахування й вивчення всіх культурних феноменів, їх опис, систематизація, відшукання порядку в їх співвідношенні, пояснення складних явищ через простіші, точніші, глибші за архетипічно-символічною суттю та ін. Хоча такий підхід базується на твердженні, що реальність культури як набору результатів людської діяльності не викликає сумнівів, проте він не враховує того, що поза зв’язком із сенсом і мотивом діяльності людини явища культури втрачають свій культурний вимір, перетворюються на природні субстрати, які насправді є лише їх носієм, а культура зникає, хоча спочатку її буття здавалося очевидним. Таким чином, залежно від повноти опредметнення культурних можливостей речей можна говорити про ступінь їх реального культурного функціонування. До того ж тлумачення культури як штучного світу фактично ототожнює її із соціумом, який відрізняється від природи саме своєю штучністю, що позбавляє культуру специфіки й ототожнює поняття «культура» і «соціум» [1, с. 22-23].

За умови другого методологічного підходу предмети культури розглядають передусім у їх відношенні до людини, її потреб, норм і цінностей, котрі вона сповідує, як засоби розвитку її сутнісних сил, тобто розуміння культури як результату та засобу розкриття людського в людині. Культура, таким чином, постає як буття гуманізму та не включає антигуманних факторів, що розглядаються як антикультурні явища. При цьому культура є певним, власне людським, феноменом. Але цей підхід не враховує того, що поняття гуманності не вичерпується загальними дефініціями людяності й добра, оскільки застосовується в різних конкретних ситуаціях, які потребують додаткових суб’єктивних інтерпретацій і мають своїм підґрунтям інтереси та потреби людей. До того ж одне й те ж загальне розуміння культури може набувати в різний час і в різних суспільствах неоднакового значення, розглядатися як прояв культури або антикультури, залежно від збігу обставин, що призводить до нігілістичного ставлення до культури як такої та наштовхує на думку про відсутність її як об’єктивної сутності, тобто набуває суб’єктивного вигляду [2, с. 17-18].

Як у першому, так і в другому методологічному підході культура не має цілісного характеру, бо вона є або механічною сумою артефактів, або сукупністю проявів суб’єктивності. Крім того, в обох випадках постає питання реальності культури (на відміну від природи) або суб’єктивного світу людини. Культурологічна методологія істотно спрощує ситуацію, коли редукує суб’єктивне і об’єктивне одне до одного, абсолютизуючи роль першого (перевага Бога, Природи, Суспільства чи Держави над Людиною) або ж другого (поклоніння суб’єкту, екзистенції, людській активності і свободі, свідомості і підсвідомості, інтуїції і волі, знанням, почуттям, емоціям). Прикладом останнього є відокремлення соціокультурних процесів від природничих за ознакою неповторності культурних та історичних подій, їх закодованого, символічного сенсу, як це доводили, зокрема, Ріккерт, Віндельбанд, Касірер і Попер, на чому, власне, базується культурна антропологія.

2. Цивілізація та культура – співвідношення понять

Особливе місце в культурологічних дослідженнях посідає проблема співвідношення культури і цивілізації. Якщо поняття «культура» є складним для розуміння на науковому рівні і добре окреслюється іншими поняттями на буденному рівні, то поняття «цивілізація» в науковому плані і на рівні буденного сприйняття є найбільш неоднозначним із усього понятійного апарату культурології.

Увага. Діалектична взаємодія понять «культура » і «цивілізація «, філософський аналіз сутністних зв’язків, наукове прогнозування розвитку «цієї пари» на сьогодні виявились найменш дослідженими. В той же час увага до їх співвідношення є чи не найбільшою, ніж до усіх питань культурології разом узятих.

Звичними для нас стали поняття: цивілізація майя, інків, ацтеків, Антична, Візантійська, Західна цивілізація. Що ж це таке? Який зміст ми вкладаємо у термін «сучасна цивілізація»? На початку XXI ст. важко відшукати вченого, який міг би дати відповідь на усі ці питання.

Термінологічний словник дає таке означення цього поняття. Цивілізація (лат. Civilis — громадянський, державний):

1. форма існування істот, наділених розумом;
2. синонім культури, сукупність духовних і матеріальних досягнень суспільства;
3. ступінь розвитку матеріальної і духовної культури;
4. процес становлення громадянського суспільства;
5. відносно самостійне соціально-історичне утворення, локалізоване у просторі і часі, що може мати ієрархічні рівні.

Автори термінологічного словника справедливо зазначають, що однозначного трактування цивілізації не існує. Спочатку термін використовувався для означення епохи, якій передували дикунство і варварство.

„Цивілізація – остання ступінь розвитку людства після дикунства і варварства” /Л.Морган/

На побутовому рівні під терміном «цивілізація» розуміється найвищий ступінь у розвитку певної спільноти. У згаданому вже науковому дослідженні «Занепад Заходу» О.Шпенглер, заперечуючи існування загальнолюдської культури, доводить, що кожна відома нам культура — це є певний «живий організм» з тривалістю життя близько 1000 років. Потім наступає «смерть» і залишається форма — цівілізація. Такий підхід щодо попередніх соціально-культурних утворень цілком виправданий.

Однак, коли ми говоримо про сучасну цивілізацію, О.Шпенглер вважав, що з початком нового тисячоліття закінчиться «фаустівський вік культури» і залишиться лише європейська цивілізація. Аналізуючи розвиток західноєвропейських спільнот, автор «Занепаду Заходу» розглядає імперіалізм як чисту цивілізацію, а на основі аналізу його формування робить висновок, що перехід до нової форми цивілізації означає добровільну відмову від демократичних принципів.

Означене теоретичне протиріччя було в певній мірі подолане в дослідженнях А. Тойнбі. У своїй 12-ти томній роботі «Дослідження історії» автор структурує історію людства на локальні цивілізації. У своєму розвитку вони вписуються в концепцію коловороту, а в основі їх структуризації визначальним чинником виступає релігійна приналежність, якій підпорядковані такі сфери буття, як політика і економіка.

Погляди О. Шпенгера і А. Тойнбі на співвідношення культури і цивілізації поділяли М. Вебер, П. Сорокін, М. Бердяєв, більшість релігійних філософів-культурологів, протиставляючи культуру поняттю «цивілізація».

М.Бердяєв: „Будь-яка культура неминуче переходить в цивілізацію. Цивілізація є доля, рок культури. Цивілізація завершується смертю. Вона вже є початком смерті, виснаження творчих сил культури…Цивілізація є прагненням до світової могутності, до перебудови поверхні Земної кулі. Культура – національна, цивілізація – інтернаціональна…”

Посилений інтерес до проблеми співвідношення цивілізації і культури був пов’язаний із початком науково-технічної революції. У другій половині XX ст. досліджуються:

1. питання рушійних сил цивілізації;
2. способи взаємодії різних цивілізацій;
3. засади формування загальнолюдської цивілізації.

Дослідження французького етнолога і соціолога Леві-Строса (1908-1991), американського етнографа А.Кребера (1876-1960) сприяли чіткому формуванню ідеї про те, що фундаментальні форми, притаманні кожній культурі, проявляються у стилі цивілізації.

Увага! Стиль в культурі — це, насамперед, спосіб життя, система світобачення, дотримання певних неписаних норм і правил творення і співжиття.

Стиль цивілізації – це системне явище, тому що у своєму розвитку цивілізація може охопити декілька культурно-історичних стилів.

Зокрема, Візантія виникає в період романського стилю, а занепадає в період розквіту готичного. Дати означення стилів таких цивілізацій, як Єгипетська, Стародавньо-Грецька, ацтеків чи інків — досить складно.

Приймаючи або відкидаючи ті або інші існуючі погляди на поняття «цивілізація» і «культура», важливо бачити очевидну їх відмінність.

Відмінності понять „культура” і „цивілізація”:

1. поняття «культура» семантична ширше, ніж поняття «цивілізація», воно застосовується як до невеликого племені (наприклад, культура ірокезів), так і до цілих континентів (наприклад, «культура Європи «);
2. поняття «культура » включає в себе як НТП, так і духовно-гуманістичну спадковість між племенами, а в понятті «цивілізація» явно відчуваються матеріально-виробничі пріоритети;
3. поняття «культура » тісно пов’язане з расовою і національною специфікою людських груп, в той час як поняття «цивілізація» тяжіє до загальнолюдських глобальних масштабів;
4. поняття «культура» обов’язково передбачає наявність в ній цементуючого релігійного начала, без якого неможлива будь-яка духовність-пружина будь-якої культури. Цивілізація — безрелігійна. «Культура має душу, цивілізація ж має тільки методи і знаряддя» (М. Бердяєв).

Дослідження останньої чверті XX ст. дещо розширили наукові уявлення про цивілізацію. Сьогодні можна сказати, що полівимірна культура європейських народів зустрілася з новим системним утворенням — це сучасна західна цивілізація. Цінності цього системного утворення є ширшими, ніж цінності окремих спільнот. Деякі із них зачіпають етнічнородові особливості народів, національні інтереси.

Національні культури західноєвропейських країн самореалізуються вже не стільки у власному соціокультурному полі, скільки в полі культури об’єднаної Європи. Питання співвідношення власних культурних детермінант окремих народів (територія, спосіб світобачення, релігія тощо) із загальнообов’язковими детермінантами спільного європейського дому — уже не стільки питання культурології, скільки політики, міжнародного права тощо.

3. Культура і цивілізація: єдність та відмінність

Своєрідний відгук теорії культурного песимізму частково дістали в нацизмі. Зокрема, німецький фашизм ставив за мету покінчити з негативним впливом цивілізації і протиставити безликому, «бездушному» космополітизму емоційну близькість членів роду, нації. Замість раціональних процедур демократії проголошувався вождизм: улюблений фюрер утілював ідею нації й народу.

Узагальнюючи, перелічимо всі викладені варіанти семантичного співвідношення понять «культура» і «цивілізація»:

• цивілізація як загалом синонімічне до культури поняття;
• цивілізація як матеріальна культура;
• цивілізація як один із складових етапів культури;
• цивілізація як етап історичного розвитку, що приходить на зміну культурі.

Ведучи мову про взаємодію понять «культура» і «цивілізація», цікаво згадати і позицію християнства щодо цієї проблеми. Християнські богослови також розводять поняття культури і цивілізації, але не розглядають цивілізацію як своєрідне етапне явище (що характерно для позиції таких науковців, як Ф.Тьонніс або О. Шпенглер) або структурну складову культури, а вважають культуру і цивілізацію первісно антагоністичними способами людського існування. За християнською концепцією (яка, окрім канонізованих біблійних писань, частково викладена і в апокрифічних текстах), культурний спосіб життя з самого початку вели сифіти, тобто нащадки Сифа — третього сина Єви, до якого від убитого Каїном Авеля перейшли права первістка і продовжувача роду. Нащадки ж вигнанця Каїна з самого початку заходилися будувати цивілізацію. Культура при цьому розумілась як світосприйняття та спосіб життєдіяльності, за яких людина цілком покладається на Божу волю, не зосереджується на своєму «Я», не прагне до особистих досягнень. Цивілізація ж є способом життєдіяльності, за якого людина бажає сама розпоряджатися своїм життям, прагне бути особистістю, зосереджує свої зусилля на власних досягненнях. Щоправда, нащадки Сифа і Каїна давно змішались між собою, і саме тому людське суспільство виявляє нині такі протилежні прагнення і дії.

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю «Дослідження історії”. Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п?яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

У розвитку кожної цивілізації вчений виділяє й аналізує чотири фази: виникнення, ріст, надлам і розпад. Після загибелі цивілізації її місце займає інша. Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм «життєвого пориву”, то останні дві фази пов?язані з «виснаженням життєвих сил”. По сусідству з цивілізацією з?являється «зовнішній пролетаріат” — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. Концепція А. Тойнбі цікава ще й тим, що в ній є досить чітко сформульовані критерії визначення цивілізаційної ідентичності. Він називає релігію, історію, мову, звичаї та культуру. Особливе значення А. Тойнбі надає релігії, яку вважає «цільною й спрямованою в один бік порівняно з різноманітною й повторюваною історією цивілізацій ”.

Необхідно відрізняти «критику культури» в межах теорій, спрямованих проти матеріально-технологічної, тобто цивілізаційної її форми, від так званих «антикультурних» настроїв і виявів, спрямованих проти духовної культури. Таке свідомо вороже ставлення до духовної культури побутувало, наприклад, в Англії. XIX ст. Воно було реакцією на фальш і лицемірство моралі вікторіанського суспільства, засилля світського етикету, претензійний естетизм у мистецтві. Ще одним прикладом культуроборчих інтенцій вважається теорія і практика авангардних (модерністичних) мистецьких напрямів першої третини XX ст., особливо таких як футуризм або дадаїзм. Представники багатьох молодіжних рухів 60-70-х років минулого століття також висловлювали відверто негативне ставлення до культури.

Однак при уважному аналізі кожного з перелічених вище явищ можна переконатись, що в усіх подібних ситуаціях виступ проти культурної традиції не є нігілістичною самоціллю. Це є скоріше культурна опозиція, спроба розвінчання традиції і звільнення культурного простору для пропозицій нового культурного стилю, або, інакше кажучи, спроба заміни даної домінуючої духовної культури певною контркультурою.

В певному розумінні з безальтернативним культурним нігілізмом ми зустрічаємось у висловлюваннях на зразок: «А ще культурна людина!». Такі зауваження, як правило, мають подвійний семантичний пласт. Тільки ззовні тут нібито загалом визнається цінність людської культурності, освіченості, вихованості й нібито висловлюється здивування тим, що людина, яка з огляду на її соціальний стан, здобуту офіційну освіту абощо мала б відповідати певним вимогам, насправді їм не відповідає. Але другий, глибший і «справжній» семантичний пласт подібних висловлювань має на увазі інше, а саме — знецінення культурного рівня, духовної культури як такої. Замість здивування: «А ще культурна людина!» реально мається на увазі: » Ось ціна тієї вашої культури! . Звісно, навіть таку позицію ми можемо оцінювати як культурний нігілізм з певною часткою умовності. Адже з наукової, культурологічної точки зору і ця позиція так чи інакше залишається в контексті специфічно людського способу життєдіяльності — культури.

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

Висновки

Таким чином, потік впливу людей на культуру й зворотна дія культури на людей розглядаються не у взаємній ізоляції та незалежності чи редукції одного з цих учасників до іншого, не з позицій їх первинності або вторинності, а у постійному взаємозв’язку і взаємовпливі. При цьому культурна єдність речей не тотожна взаєморозчиненню, адже вони є частинами одного цілого, а сам культурний предмет, що виходить з культурної цілісності, перестає бути тим самим предметом, змінюючи й саму культурну цілісність, що власне відображає її динаміка. Остання відбувається через самодетермацію культури як субстанціальний, самодостатній характер цілісності, в якій зміна відношення частини до цілого одночасно означає і відповідну зміну відношення цілого до частини (будь- яке мінімальне зміщення означає зміну відношень детермінації культурного цілого до явища).

Динаміка цілісності пізнається за допомогою визначення сизигії — системи пропорцій у відносинах компонентів, закономірного характеру їх зв’язку, порушення якого задіюють механізми стабілізації, що забезпечують збереження архітектонічності культури навіть за зміни форм самої архітектоніки. Останнє пізнається за допомогою диверсизації, коли кожна частина цілісності (дискрет) за певних умов може розгортатися як самостійна і якісно нова конфатальна структура, що породжує складну різноспрямовану, відповідну до внутрішніх і зовнішніх умов, плинну структуру цілісного процесу, що заперечує можливість «кінця» культури.

Зазначимо, що проблема методу для аналізу феномену культуротворчості є доволі складною, адже залежить від багатьох факторів, зокрема таких, як: відсутність чіткого визначення терміна «культура», а значить проблема її інтерпретації, приналежності авторів концепцій до певних наукових напрямів і шкіл; методологічна плутанина внаслідок масштабної критики класичних підходів з боку постмодерної філософії, позиції теорії культури в складі не філософії, а культурології; складність структури самого феномену культуротворчості, а отже, і його аналізу.

Довгий час культура інтерпретувалася як історія людства, що давало можливість розглядати культуру в межах онтології. Виникнення новітніх філософських підходів дало можливість розглядати культуру не тільки за допомогою онтології чи гносеології, а й залучити психоаналіз, феноменологію тощо. Розгляд культури як історії продукував базове ототожнення феномену культуротворчості як процесу культурогенезу. Але останній розглядають і розуміють як розвиток культури на різних історичних етапах. У той же час феномен культуротворчості є виконанням індивідом та суспільством культурних актів (актів афірмації, актів ствердження культури, проявом її самореалізації), при цьому культуротворчість як прояв самості (цілісності, тотальності) культури реалізується за допомогою образів самості, тобто сенсорного кодування у вигляді знакових систем. Таким чином, ототожнення культурогенезу з культуротворчістю та прив’язування культури до історії заперечує аспекти дискретності культури, тобто існування не просто нелінійного, а стрибкоподібного розвитку культури, в рамках якого відбувається перенесення культурних надбань або повернення до більш ранніх культурних форм, що свідчить про факт редукції культурних і культуро- творчих елементів [6, с. 43-45]. З огляду на останнє, до структурних елементів феномену культуротворчості внесено форми, механізми та засоби його прояву, що діють у кожній формі культури та, завдяки цілісності культури, переносяться.

Список використаної літератури

1. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
2. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
3. Даренський, В. Ю. Діалогічна природа культуротворчості / В. Ю. Даренський // Вісн. Держ. акад. керів. кадрів культури і мистецтв. — 2005. — № 2. — С. 31-43
4. Леонтьева, В. Н. Культуротворческий процесс: основания и начала / В. Н. Леонтьева. — Х. : ХНУ им. В.Н. Каразина, 2003. — 423 с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Флиер, А. Я. Культурогенез / А. Я. Флиер. — М. : Наука, 1995. — 567 с.
10. Хамитов, Н. В. Философия человека: поиск пределов / Н.В. Хамитов. — К. : КПИ, 1997. — 423 с.