Вступ

Актуальність теми. Кінець XVI – перша половина XVII ст. – доленосна епоха в поступальному розвитку України й українців. Вона розпочалася з гіркоти поразок перших козацьких повстань 90-х років XVI ст. під проводом К. Косинського і С. Наливайка, а завершилася успішним початком Хмельниччини (Національно-виз-вольної війни та соціальної революції українського народу під керівництвом Б. Хмельницького).

У цей історичний період Україна з географічного поняття далекої окраїни Речі Посполитої (її «всходніх кресів») поступово перетворюється на важливу геополітичну реальність, а саме на самодостатній етноспільнотний протодержавницький організм, який дуже швидко розвивається й самоорганізується, а тодішні українці («руські», «русини») розпочинають усвідомлювати свою самобутність, окремішність і право на самостійне існування, що, зрештою, і посприяло формуванню в їх середовищі домодерної європейської «козацької нації». Зрозуміло, що ці важливі українські націєтворчі процеси відбулися не одразу, а тривали з кінця XVI ст. та всю першу половину XVII ст., врешті-решт, їхні кількісні показники трансформувалися в якісно-новаційні зміни доби Хмельниччини. На нашу думку, вагому роль в активізації цих процесів відіграв Петро Конашевич-Сагайдачний. В умовах посилення етнічного, релігійного, соціального, економічного тиску польської влади в Україні козаки під керівництвом П. Сагайдачного виступили надійним гарантом збереження традиційної культури і звичаїв українців, їх рідної мови, православної віри й самобутності.

Об’єктом дослідження є Україна, українці в їх поступальному часопросторовому розвитку; предметом – осягнення причини козацько-селянських повстань кін. XVI — поч. XVII ст. Хронологічні межі дослідження охоплюють часовий період кінця XVI – початку XVIІ ст.

1. Причини козацько-селянських повстань кін. XVI — поч. XVII ст.

Протягом 45 років в Україні відбулося шість великих козацьких повстань, до яких майже завжди поєднувались селяни.

Це повстання під проводом: Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Северина Наливайко а1594-1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (Трясила) (1630-1631), Івана Сулими (1635), та повстання 1637-1638 рр., яким керували спочатку Павло Буг, пізніше Яків Острянин та Дмитро Гуня.

Головною рушійною силою цих повстань було козацтво.

Серед головних причин повстань можна виділити посилення кріпосницького та національного гніту; експансію шляхти на відносно вільні українські земні, колонізовані «уходниками» та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств населення; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

Перше велике селянсько-козацьке повстання проти польсько-шляхетського панування в Україні відбулося під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.). Саме тоді український шляхтич і гетьман реєстрових козаків Криштоф Коптський отримав від короля землі за службу короні. Не встиг він зайняти їх, як Януш Острозький, білоцерківський староста й полонізований нащадок славетного роду, привласнив їх. Розуміючи марність судового позову на могутнього вельможу, Косинський зі своїми козаками напав на маєтки Острозького. Незабаром селяни, козаки й навіть військові на Волині, Брацлавщині та Київщині почали мститися панам за власні кривди. Перелякана шляхта нарешті зібрала військо, яке очолив і ловів проти двотисячного загону Косинського старший у роді князів Острозьких — Костянтин Костянтинович. У битві на р. П’ятці повстанці зазнали поразки, але покарали їх надзвичайно легко. Реєстрових козаків, що приєдналися до повстання, змусили дати обітницю на вірність королеві, а Косинського — тричі вклонитися зібраним для цього членам роду Острозьких і попросити у них пробачення. Косинський зобов’язувався припинити боротьбу. Однак, зібравши на Січі нові, свіжі сили, він вирушив у похід на Черкаси, де під час облоги міста загинув[3, c. 158].

Наступне повстання очолив Северин Наливайко (1594-1596рр.). Треба звернути увагу нате, що повстання, незважаючи на досить велику територію, яку вони охоплювали, не були масовими (це стосується і повстання під проводом Наливайка). В них брали участь від 2 до 10 тисяч селян і козаків. Та й чітко визначених цілей ні повстанці, ні їх лідери не мали.

Допомогу Наливайкові надали запорожці. Серед невиразно сформованих цілей повстанців було й утворення в Україні землі, якою б правили самі козаки. Наливайко пройшов через усю Галичину, Волинь та Білорусь, закликаючи до повстання селян і сіючи жах серед шляхти. Однак, усвідомлюючи перевагу поляків, навесні 1596 р. повстанці об’єднали свої сили й стали відходити на схід, сподіваючись знайти захист у Московії. Згодом старшини та заможні козаки, видали Наливайка полякам, а повстанців переконали скласти зброю. Цю ситуацію використали поляки, вони вдерлися до табору і вирізали більшість повстанців. Самого Наливайка відвезли до Вар.шави і там стратили, відрубавши голову, а потім четвертували.

Повстання 1648 р. стало одним з найбільших катаклізмів української історії. Повстання аналогічних масштабів, сили й наслідків і справді важко знайти на перших етапах нової історії Європи. Але чому саме Україна? Які властиві їй риси спричинилися до цього грандіозного вибуху? Щойно освоєні Київщина, Брацлавщина та Чернігівщина, що стали ареною повстання, були унікальними не лише в Речі Посполитій, а й в усій Європі. По-перше, ці землі належали чи не наймогутнішим та найбагатшим в Європі магнатам, а по-друге, їх заселяв люд, готовий і здатний рішуче боротися за свої інтереси. Інакше кажучи, в новоколонізованій Україні одні з найбільших в Європі феодалів-гнобителів зіткнулися з одним з найнепокірніших народів.

Великою мірою ця ситуація була наслідком того, що Україна відігравала роль кордону. Власне, присутність «Дикого поля» уможливила виникнення козацтва й дала змогу магнатам назбирати величезні землеволодіння. Вибуховість ситуації посилювалася слабкістю королівської влади в Речі Посполитій. Не в змозі власними силами обороняти кордони, король дарував магнатам величезні ділянки землі за умови, що вони самі захищатимуть їх. З тієї ж причини він мовчки погоджувався, хоч і лише до певної міри, із зростанням козацтва. Проте із швидким посиленням обох цих явищ королівський уряд утратив над ними контроль і нічого не робив, щоб розв’язати загрозливі протиріччя, що загострювалися на українському пограниччі.

Хоч магнати великою мірою спричинилися до освоєння чи, як висловлювалися польські історики XIX ст., «цивілізування» України, вони також були чинником нестабільності й напруженості, що стали хронічними хворобами суспільства. Керуючись принципом «сильний завжди правий», вони постійно вдавалися до насильства у конфліктах зі своїми підлеглими та іншими магнатами. Ці егоцентричні, анархічні тенденції, а також слабкість авторитету королівської влади у порубіжних землях змусили поляків визнати, що «на Україні править беззаконня». Схильність магнатів до застосування грубої сили найяскравіше проступала в їхньому ставленні до селян. Установивши вільні від повинностей слободи і в такий спосіб заманивши у свої величезні землеволодіння селянство, вони обкладали селян повинностями, як тільки минав термін слободи. Вимоги шляхти дедалі зростали, особливо після того як козацько-селянські повстання, здавалося, зазнали остаточної поразки у 1638 р.

Ще недавно вільних селян змушували відробляти на своїх панів по три-чотири дні щотижня. Додатково вони мали виконувати на користь феодалів різноманітні повинності, водночас продовжуючи сплату в королівську казну податку за хату та худобу. Та цього ще було замало: магнати часто здавали свої володіння в оренду, згідно з якою орендар отримував собі в прибуток усе, що здатен був витиснути з селян понад встановлену кількість. Орендарями часто ставали євреї, які не мали права володіти землею, а лише могли орендувати її. Наприклад, у величезних володіннях роду Острозьких сиділо 4 тис. орендарів-євреїв, а у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Короні, орендувалися єврейськими підприємцями. Прагнучи повернути з прибутком вкладені ними гроші за відносно короткий період у два-три роки, вони нещадно визискували селян та виснажували землі, не дбаючи про майбутні наслідки. Нерідко орендар вимагав, щоб селяни працювали на нього по шість-сім днів, виганяючи їх у поле за допомогою магнатських слуг. [8, c. 174-176]

Іншою формою оренди стало надання тимчасової монополії на виробництво і продаж горілки та тютюну орендареві, який потім вимагав від селян яку завгодно плату за ці високо ціновані продукти. Немає потреби доводити, що все це не додавало євреям-орендарям популярності серед українського населення. За словами англійського історика Нормана Дейвіса, участь євреїв у жорстокій експлуатації селян шляхетсько-єврейською спілкою «була єдиною найвагомішою причиною тієї страшної відплати, що не один раз упаде на них у майбутньому».

Невдоволення зростало і в інших верствах українського суспільства. Специфіка пограниччя зумовлювала становище, коли багато невеликих щойно заснованих міст були слабо захищені від магнатських зазіхань. На Київщині та Брацлавщині в містах проживало близько половини всього населення, що було втроє більше, ніж будь-де в Речі Посполитій. Хоч вони й мали статус міст, а деякі навіть Магдебурзьке право, більшість їх являли собою лише форти, зведені для захисту від татар своїх мешканців (велика частина яких займалася сільським господарством). Напіваграрна природа міст і те, що розміщувалися вони на землях магнатів, давало олігархам привід ставити під сумнів статус міщан і вимагати від них виконання обтяжливих повинностей і сплати податків. Об’єктом утисків і експропріації з боку магнатів ставала навіть дрібна знать, переважна частина якої все ще була православною. Зростало загальне невдоволення та обурення, але «клапани», що ними в таких випадках виходив їх надлишок, були закритими. З подальшим освоєнням території збіглим селянам ставало все важче відшукати незаймані землі; водночас козацтво, що традиційно приваблювало найбільш невдоволені елементи, після 1638 р. стало жорстоко придушуватися.

На відміну від селян в інших частинах Речі Посполитої та навіть у Західній Україні мешканці Наддніпрянщини не знали тягаря кріпаччини й не бажали приймати її. Незважаючи на те, як їх класифікували магнати, багато з них вважали себе людьми вільними. Серед козацтва своєрідним догматом віри було те, що у 1582 р. король Стефан Баторій начебто дарував козакам привілеї, котрі майже зрівнювали їх у правах із шляхтою. Численні міщани зі свого боку доводили, що вони за самим своїм статусом люди вільні й самостійні. По десятиліттях слобідського життя важко було переконати селянина втому, що він не сам собі господар. І не мало значення, наскільки такі погляди узгоджувалися з правом. А головне, більшість населення порубіжжя вважала, що їй законно належить статус вільного люду, а ця віра значно посилювала готовність боротися з ляхами, як вони називали поляків. Переслідування православ’я польськими католиками викликало ще більший гнів українців.

Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки. З цієї точки зору Україна відрізнялася, від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та міщан освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією. Відтак із посиленням експлуатації народу магнатами в українському суспільстві пограниччя зростала готовність і здатність боротися проти неї. Для грандіозного спалаху бракувало лише іскри [1, c. 214-215].

2. Повстання 1594 — 1596 — національно-визвольне повстання в Україні під проводом С. Наливайка проти польських загарбників

В липні 1594, повернувшись з загоном козаків після походу в Молдавію проти турків, С. Наливайко закликав запорожців виступити проти польського панування в Україні. До повсталих приєднався загін козаків, очолених гетьманом Г. Лободою. В жовтні національно-визвольний рух охопив всю Брацлавщину, Київщину і Волинь.

Велика Османська імперія в другій половині XVI століття почала здавати свої позиції в Європі. Непереможні в минулому війська Порти перестали бути такими після морської битви під Лепанто (тоді велетенський турецький флот був розгромлений об’єднаними силами Іспанії та Венеції), що відбулася у 1571 році. Новий султан Мурад ІІІ вирішив відновити імперську міць, а для цього потрібні були нові завоювання. Фронтом для завоювань стали землі Персії (в першу чергу Кавказ). Але сподівання на коротку переможну війну не справдились — вона затяглась на довгі 15 років (1574 — 1590). Закінчивши війну з Персією, Мурад повернув свій погляд в сторону Європи. Але у січні 1595 року Мурад ІІІ помер і його місце зайняв Мехмед ІІІ [4, c. 218].

Зважаючи на зайнятість Порти у війні з Персією, європейці певний час жили відносно спокійно, але коли війна скінчилась, стало зрозумілим, що наступна ціль Туреччини — Європа. Перелякані європейські правителі вирішили створити антитурецьку лігу, об’єднавши в неї всі зацікавлені держави. Ініціаторами цієї ліги стали імператор Священної Римської імперії Рудольф ІІ (Габсбург) та Римський Папа Клемент VIII. Річ Посполита також ніби-то приєдналася до цієї ліги, але специфіка правління в Польщі не дозволяла сподіватись на швидку мобілізацію війська — шляхта не бажала платити воякам, хоча й боялася навали турків та їхніх васалів — татар. Ще одним учасником ліги повинно було стати Московське царство.

Для оборони від турків та їхніх численних васалів європейським очільникам необхідно було швидко мобілізувати значні військові сили на турецьких кордонах. Потрібно було перепинити шлях турецькій армії. А де взяти війська? Особливо зважаючи на млявість поляків. І вихід, як здавалось, був знайдений. Вирішили попросити допомоги у довічних супротивників турків, у козаків.

Папа Клемент VIII відіслав до козаків посланця — хорватського священника Комуловича з великою сумою грошів. Але Комулович не зміг знайти шлях до Запорізької Січі. Невідомо точно де він блукав, але повернувся ні з чим. Імператор Рудольф також відправив на Січ свого дипломата — Еріха Лясоту. Лясоті пощастило більше, і влітку 1594 року він прибув у Січ. Запорожці отримали в дар ознаки імператорської влади: корогви та срібні труби, а також своєрідний аванс — 8 тисяч злотих.

Запорізька вольниця якраз ставала на ноги. У Січ стікалась маса народу. Переважно це були втікачі від панського свавілля, розбурхані повстанням Косинського. Але були і волоцюги, і розбійники. Всю цю масу називали сіромою (старшина ще використовувала термін «чернь»). Сірома прагнула швидкої поживи, але одночасно палала ненавистю до польської шляхти. Січовій старшині досить важко було керувати різношерстою масою — необхідно було скерувати її на війну (щоб тримати військо в постійному тонусі потрібна була постійна війна). І якраз ніби-то вчасно підвернувся імператорський посланець із своїми дарунками. Запорожці прийняли дарунки, але, попередньо, не погодились на умови імператора, мотивуючи це відсутністю будь яких гарантій у майбутній війні (не хотілося бути звичайним гарматним м’ясом), та невеликою сумою платні [5, c. 26].

В той же час на Січі був посланець і від московського царя, який також привіз велику суму грошів та прохання від царя виступити війною проти татар.

Запорізьке військо зайняло вичікувальну позицію. Їх можна було зрозуміти — не дуже хотілося іти проти значних військових потужностей Османської Порти самостійно (а виходило саме так). Потрібна була підтримка. Крім того запорожці ще добре пам’ятали часи повстання Косинського, яке показало, що шлях до панських скарбниць може бути значно коротшим і простішим, ніж до кримських та турецьких. Це була думка сіроми. Козацька старшина мала іншу думку та проти рішення сіроми старшина не мала сили.

Загалом запорізьке військо схилялось до думки, що краще напасти на Кримські поселення, а не йти у Волощину (сучасна Румунія), куди запрошував їх імператорський посланець.

Через шпигунів шляхта довідалась, що татари, які стояли на території Молдавії та Бессарабії (на той час це були землі Туреччини) готують похід в Угорщину, але на шляху до мадяр планують завернути у Поділля. Потрібно було швидко зібрати військо, що захистило б подільські володіння панів. А такого війська на Поділлі Польща не мала й швидко зібрати його не було змоги. Не зустрічаючи спротиву татари могли розорити не лише Поділля, а й Волинь і Галичину. Це страшно лякало поляків. Але знайшлася людина, що обіцяла вирішити проблеми шляхти. Нею став сотник надвірної міліції князя Костянтина Острозького Северин Наливайко. Він зобов’язався зібрати військо для оборони від татар та турків [5, c. 28].

Ще раніше стався один випадок, що відвернув Наливайка від служби у князя Острозького та від поляків взагалі. Польський магнат Калиновський, власник міста Гусятина, звідки Северин був родом, покарав за щось Северинового батька — «полатав без усякої причини йому ребра і тим самим світу позбавив». Мабуть саме ця подія спонукала Наливайка до помсти. Але для помсти потрібна була влада і військо. Ось він і вирішив їх здобути.

Набір війська йшов дуже швидко. Безліч добровольців, часто злочинців і волоцюг, прилучалось до ватаги Наливайка. Військо стрімко росло і вже наприкінці весни 1594 року налічувало до трьох тисяч чоловік (а можливо й більше). Звідусюди сходились охочі помахати шаблею до загонів Наливайка.

Наливайко розмістив військо у маєтках шляхти на Брацлавщині, адже саме тут очікували основного удару татар. Шляхті не подобалось це, але вона змушена була терпіти — татари були значно страшніші від наливайківських об’їдачів.

Влітку військо Наливайка вирушило до Молдавії та Бессарабії. Пройшовши між Білгородом та Тегинею (сучасний Бендер), наливайківці пограбували та спалили чимало татарських поселень, але довідавшись про велике татарсько-турецьке військо, що стояло під Очаковом і мало йти в Угорщину на землі Священної Римської імперії, відступили назад, у брацлавські маєтки шляхти.

У кінці літа 1594 року татари, що переправлялись в Угорщину, спробували вторгнутись на Поділля, але зіткнувшись із загонами Наливайка, повернули в Молдавію. Наливайківці, переслідуючи татар, також перетнули кордон і ввійшли у володіння турецького султана. Деякий час козаки переслідували татар, які тікаючи покинули багато добра, в тому числі і велетенський табун (4 тис. голів) коней, що стали здобиччю козаків. Згідно з вимогами Польщі та інших країн антитурецької коаліції, які офіційно підтримали похід, наливайківці повинні були не допустити татар в Угорщину, на землі імператора Рудольфа ІІ. Але татарам вдалося втекти від Наливайка. Через Покуття вони пройшли в Угорщину [5, c. 30].

Ще перед походом Наливайко відправив посланців на Січ. Від імені свого керівника та козацтва вони повинні були вмовити запорожців приєднатись до війська Наливайка. В подарунок січовикам посланці пригнали півтори тисячі коней. Пам’ятаючи, що Наливайко служив у війську Острозького та, ніби-то, брав участь у придушенні повстання Косинського, запорожці не зразу погодились підтримати його. Значна частина козаків вважала Северина зрадником і не бажала воювати поряд із ним. Але посланцям вдалося переконати запорожців. Вони запевняли, що Наливайко не воював проти козаків, а навпаки, переконував Острозького не карати повстанців (можливо це так і було, адже князь під П’яткою не знищив переможених козаків, а підписав з ними угоду та відпустив). Можливо не всі запорожці повірили наливайківцям, але все-таки військо відправили. На чолі війська січовиків став кошовий отаман (фактично запорізький гетьман) Григорій Лобода.

Під Брацлавом козацькі війська об’єднались. Але справжньої єдності між ними не було. Наливайківці продовжували коритись своєму отаману, а запорожці виконували накази Лободи. Хоча офіційно керівником війська вважався Лобода. Загалом військо налічувало тоді близько 12 тисяч козаків. Восени 1594 року воно вирушило у Молдавію.

Під Сорокою козаки перетнули Дністер й почали спустошувати молдавські землі. Згодом вони розбили військо молдавського господаря Аарона й захопили його столицю — Ясси (зараз місто в Румунії). Господар змушений був зректися турецького підданства та присягти на вірність імператору Рудольфу ІІ. Тоді ж Аарон ввійшов у зв’язки з волоським господарем Михаїлом — той також через деякий час перейшов на бік Рудольфа ІІ. Між тим, правління волоського господаря після цього виявилось недовгим — 1595 року на його місце поляки посадили свого ставленика, молдавського боярина Єремію Могилу.

Тим часом поляки дізнались, що татарське військо після війни в Угорщині, повертаючись у Крим, збирається напасти на Галичину та Волинь. Цього разу поляки зібрали коронне військо (Яворницький вказує, що воно налічувало 15000 чоловік) і вирушили у Прикарпаття стерегти від татар шляхи на Галичину і Волинь. Керував ним коронний гетьман Ян Замойський. Його помічником був польний гетьман Станіслав Жолкєвський — один з найкращих тогочасних полководців у Польщі [5, c. 32-33].

Наприкінці осені 1594 від польської влади козаки отримали наказ не чіпати більше волоських та молдавських поселень а відправлятись у похід проти татар. Військо повернулося на Брацлавщину. Наливайко розташувався неподалік від Брацлава, а Лобода став на постій у Барі, що був на той час центром староства. Зважаючи на волю коронної влади подільські пани відмовилися постачати у військо козаків фураж та харчі. Козаки вимагали від шляхти «стацій» (податку на утримання розквартированих військ) але отримавши відмову почали самовільно відбирати все, що вважали потрібним, чинячи розбій і збитки. Особливо страждали маєтки пана Калиновського — кровного ворога Наливайка.

Це був час судових «років» (судів, на які збиралася місцева шляхта). Шляхта зібралася у Брацлаві, але довідавшись, що поряд стоїть військо Наливайка, спішно залишила місто. Та невдовзі поляки повернулись. Причиною послужила дезінформація, про те що військо Наливайка дуже невелике, тому що значна частина козаків загинула у Молдавії. Поляки вирішили приборкати козаків. Але…

5 жовтня 1594 року козацьке військо, підтримане брацлавськими міщанами, розбило шляхтичів у Брацлаві. Лобода, що стояв із «низовим» військом у Барі, спочатку старався підтримувати мирні відносини з місцевою шляхтою. Він навіть вів листування із воєводою Костянтином Острозьким. Але у листопаді 1594 в Бар прийшов Наливайко. Козаки оточили місто, а старшина зібралась у Барському замку й почала радитись. Наслідком цієї ради стало рішення підняти повстання.

Аби замилити полякам очі Лобода і Наливайко розіслали частину війська для збирання стацій, які ніби-то були необхідні для майбутнього походу у Волощину.

До кінця 1594 року об’єднане козацьке військо сиділо у Барі, обдираючи місцеву шляхту. Шляхтичі постійно жалілись на козаків королю Сигізмунду ІІІ, і той наказав козацькому війську залишити Поділля й прямувати на Низ. Та хто його вже слухав. Козаки спокійно панували на Поділлі, а гетьман Лобода навіть встиг оженитись. Вони не боялись поляків, адже їхнє коронне військо було в цей час у Волощині, де готувалось сумісно з волоськими, молдавськими, трансільванськими, семиградськими та угорськими військами, до війни з турками.

На початку 1595 року поляки дізнались, що в Криму збирається велике татарське військо щоб прямувати у Волощину. Остерігаючись за свої володіння, шляхта почала задобрювати Лободу й кликати його на допомогу. А до Наливайка поляки навіть не звернулись. Лобода прийняв запрошення поляків і 21 лютого зі своєю частиною козаків вирушив на допомогу коронному війську. Але вже 23 лютого він дізнався, що армія молдавського воєводи розбила татар. Та Лобода не звернув на цю звістку ніякої уваги. Він ввійшов у Молдавію й почав спустошувати околиці Тягиня (Бендер) — територію, що вже належала імператору Рудольфу ІІ. Довідавшись про це, керівник коронного війська, яке в цей час стояло над Прутом, Ян Замойський наказав Лободі залишити Молдавію та пригрозив йому польською армією. Лобода ніби-то послухав Замойського. Він залишив Молдавію і попрямував спочатку в Овруч (на Поліссі Лобода мав маєток) а потім на Придніпров’я.

Наливайко, який категорично відмовився допомагати полякам у березні 1595 року, маючи близько 1000 вояків вирушив у маєтності князя Костянтина Острозького і зупинився в Острополі. Острозький в цей час перебував в іншому своєму маєтку, у Турові. Прихід у Острополь свого колишнього сотника він оцінив негативно. В одному з листів своєму зятю, Кшиштофу Радзівілу, він назвав Наливайка «лотром» і «новим Косинським».

У серпні військо Северина залишило Острополь й через Семигородське князівство попрямувало в Угорщину, на допомогу ерцгерцогу Максиміліану (брату імператора Рудольфа ІІ). В Угорщині Наливайко залишався до середини осені. Там вони більше грабували місцеві поселення ніж допомагали німцям, тому німці, не бажаючи такої допомоги, попросили козаків залишити свої володіння. В жовтні військо Наливайка з великою здобиччю повернулось в Україну. Більше Северин не мав наміру йти за кордон.

Лобода тим часом повернувся на Січ, але недовго пробувши в ній, з трьома тисячами козаків попрямував на Київщину. Тут він збирав стації на військо та потихеньку обдирав маєтки шляхти. Наливайко ж, від молдавського кордону прийшов під Луцьк — один з головних центрів унії. Уніатський єпископ Кирило Терлецький (в минулому православний єпископ) зібрав значну суму грошів і виїхавши за місто спробував відкупитись від наливайківців. Северин викуп прийняв, але все-одно ввійшов у місто (в цей час у Луцьку відбувався великий ярмарок) і зібрав данину із шляхти, костьолів та караїмських торговців, вчинивши при цьому справжній погром. Але в листі до короля Сигізмунда він розповів про напад на Луцьк, як про звичайний збір майна та коштів на утримання війська [5, c. 35-37].

Далі військо Наливайка ввійшло у Білорусь. Спочатку козаки захопили містечко Петриків (зараз місто в Гомельській області в Білорусі) потім, в середині листопада, підійшли до міста Слуцк (зараз місто у Мінській області в Білорусі), що мало добре укріплену фортецю. Слуцком тоді володів віленський староста Єроним Ходкевич, але його в цей час не було у місті. Білоруські джерела стверджують, що захоплення такої фортеці відносно невеликим військом (Северин мав близько 2 тисяч козаків) є справжньою загадкою. Скоріше за все у фортеці знайшлися зрадники, які відкрили Наливайку ворота. Захопивши Слуцк Северин відправив загін козаків на чолі з полковником Мартинком до містечка Копиль (зараз місто у Мінській області в Білорусі). Але загін наштовхнувся на гайдуків Єронима Ходкевича і був майже весь розбитий. У цей час до Наливайка прийшла звістка, що проти нього вирушило литовське військо Кшиштофа Радзівіла і вже підходить до Слуцка. Забравши весь міський арсенал (12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць), а також 5 тисяч литовських кіп грошів, Наливайко вирушив у напрямку Могилева (зараз центр області в Білорусі), ухилившись від зіткнення з військом Радзівіла.

Зустрівши значну відсіч могилівських міщан, козаки взяли місто приступом. В Могилеві Наливайко стояв два тижні. За цей час він повністю розорив його, спаливши крамниці та 500 будинків шляхти. Коли до міста підійшло велике військо Радзівіла (14 тисяч литовців та 4 тисячі татар) козаки засіли у замку й приготувались до оборони. Литовське військо почало обстріл замку. Крім того, на допомогу литовцям прийшли могилівські міщани, які підпалили замок. Наливайко був змушений вийти з міста й отаборитись неподалік на Буйницькому полі. Саме тут відбулась битва, що отримала назву Буйницька. Вміло обставивши табір гарматами (все-таки Северин у минулому був вдалим гармашем) козаки цілий день відносно легко відбивали атаки литовців і татар залпами з гармат та вогнепальної зброї, а із настанням ночі почали відступ. Литовці відправили незначний загін, щоб перепинити шлях козакам, але цей загін було розбито.

Військо Наливайка рухалось дуже швидко, тому Радзівіл не міг наздогнати його, хоча передові загони литовців довго переслідували козаків. Наливайківці, вміло відбиваючись від переслідувачів, дійшли спочатку до Рогачина, а потім до Річиці (зараз міста у Гомельській області в Білорусі на Дніпрі). Біля Річиці переслідування припинилося і Наливайко зміг зупинитись тут на деякий час. Звідси у січні 1596 року він написав листа польському королю, в якому виправдовував свої дії і пропонував систему автономного устрою козацької держави. Держава ця повинна була стати між Тегинею і Очаковом, а неподалік від Брацлава повинно було з’явитесь нове місто — центр козацької держави. Правителем цієї держави-автономії мав стати сам Наливайко. Звичайно до цього листа король віднісся іронічно та скептично і відповіді ніякої не дав.

Слід зазначити, що чисельність наливайкового війська постійно змінювалась: частина козаків гинула в боях, частина розходилась по домівках, але військо поповнювалось за рахунок білорусів. Білоруські джерела стверджують, що після відходу козацького війська в Україну з козацькими загонами відійшло майже тисяча чоловік. Це були переважно бідні селяни, втікачі від панів.

Тим часом військо Лободи господарювало на Київщині. Козаки збирали стації, але до шляхти відносились відносно поблажливо, особливо до маєтностей князя Острозького. В листуванні з Острозьким Лобода зазначав, що не має нічого спільного з Наливайком, але чи було це правдою — хтозна. Якби Лобода поводив себе активніше й пішов на з’єднання з Наливайком, тоді б в руках у козаків опинилась величезна територія. Але маючи досить велику армію, Лобода остерігався прямо виступити проти поляків та литовців.

Далеко не всі козаки були задоволені політикою Лободи. Тому в кінці осені 1595 року від запорізького війська відокремився великий загін під керівництвом відомого отамана Матвія Шаули. Шаула забрав всю запорізьку артилерію і вирушив вздовж Дніпра на північ, на з’єднання з Наливайком. Через Любеч (зараз село в Ріпкинському районі Чернігівської області) козаки дійшли до Пропойска (зараз місто Славогород в Могилевській області Білорусі). Тут військо Шаули, трохи не дійшовши до Могилева, залишилось зимувати [6, c. 81].

Польське коронне військо, тим часом, під Яссами розбило армію Розвана — ставленика семиградського воєводи (турецького васала) Сигізмунда Баторія і посадило на молдавський трон Єремію Могилу. Тепер поляки могли основні свої сили кинути на козаків, які до цього почували себе досить вільготно, знаючи що поляки десь у Волощині. Король Сигізмунд віддав накази гетьманам (коронному і польному) направити значну частину коронного війська проти козаків. Одночасно король розіслав універсал, у якому просив польську та литовську шляхту збирати власні загони і приєднуватись до коронного війська. Коронне військо, що вирушило на придушення повстання, очолив польний гетьман Станіслав Жолкєвський. Гетьман закликав на допомогу війська волинського та київського воєвод. Збірним пунктом війська було призначено Кременець. В цьому місті і зупинилось коронне військо Жолкєвського (3 тисячі вишколених відбірних вояків із сильною артилерією).

Між тим Наливайко вирушив на Волинь, але дізнавшись про збори поляків, маючи лише 1,3 тисячі козаків, Северин вирішив не стикатись із Жолкєвським, а завернути на Поділля. На Брацлавщині наливайківці зупинились у містечку Лабунь (зараз село в Шепетівському районі Хмельницької області). Звідси частину війська було розіслано по селам і хуторам для збору харчів і фуражу.

Жолкєвський відслідковував переміщення козаків і, коли ті прийшли на Брацлавщину, вирішив, не чекаючи військ воєвод, раптово вдарити по повстанцям. Але фактор раптовості не спрацював. Із польського табору до Наливайка перейшов якийсь пан Плоский — один із незадоволених польською платнею найманців, що керував невеликим загоном. Він і попередив Наливайка про небезпеку. Северин відразу підняв військо й вирішив прямувати на Придніпров’я, щоб з’єднатись з Лободою. Спочатку він йшов до Острополя, але тут його наздогнали авангардні загони Жолкєвського. Розпочалась жахлива гонитва. Наливайко завернув на Пиків (зараз село в Калиновському районі Вінницької області) і не зупиняв своє військо ні вдень, ні вночі. Важко собі уявити ці масштабні маневри — трохи більше тисячі козаків, а за ними кількатисячна польська кавалерія рухались з шаленою, як для тих часів, швидкістю у напрямку Брацлава [5, c. 44-45].

Майже два тижні героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям амністію, якщо вони складуть зброю. Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28.5 (7.6.)1596 підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулута інших керівників повстання і видала їх полякам. Під час переговорів польське військо зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з К. Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запоріжжя. С. Наливайка та ін. шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де 11.4.1597 після нелюдських тортур їх стратили.

3. Причини поразки козацько-селянських повстань

Тут важливо розглянути причини, з яких п’ять згаданих великих козацько-селянських повстань, що відбулися на Україні за 45-річний період, не мали успіху. Значнішою причиною цих невдач було те, що, незважаючи на провідну роль козацтва у повстаннях, багато їх учасників були селянами, й тому самі повстання характеризувалися рядом недоліків, притаманних усім селянським виступам. Вибухаючи, як правило, стихійно, ці повстання не були ретельно сплановані та не мали далекосяжних цілей.

Після поразки повстань кінця XVI ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку XVII ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї.

Крім бажання негайно помститися за кривди, ні козаки, ні селяни не мали уявлення про те, чого вони прагнуть. Попри свою величезну відвагу повстанці нерідко виявляли обмеженість і робили помилки у воєнних діях, оскільки селяни не бажали воювати поза межами своєї місцевості або під час сівби чи жнив. Непослідовність дій поглиблювалася соціально-економічними відмінностями у середовищі козацтва: не маючи чого втрачати, рядове козацтво, як правило, одразу йшло на повстання, в той час як заможна старшина частіше схилялася до переговорів, компромісів чи капітуляції.

Однак, незважаючи на ці недоліки, кожне наступне повстання свідчило про зростання сили та військового досвіду повсталих. Збільшувалась їхня чисельність, удосконалювалася тактика, міцнішав зв’язок козацтва із селянами та справою оборони православ’я. Десятирічний “золотий спокій” лише тимчасово приховав конфлікт, що от-от мав знову вибухнути [1, c. 227-228].

Отже, козацько–селянські повстання, що відбулися наприкінці XVI — XVII ст. закінчилися поразками. Основними причинами невдач були: стихійність; неорганізованість; недосконале озброєння повстанців; локальний характер дій; малочисельність лав повсталих; тертя між козацтвом; неузгодженість дій реєстрового та нереєстрового козацтва; нечіткість програмних установок; гнучка політика польського уряду, спрямована на розкол повстанців тощо. Проте, незважаючи на поразки козацько — селянські повстання відіграли значну роль в Історії України, оскільки суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, підвищували престиж та авторитет козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, служили прикладом для майбутніх поколінь борців за визволення українського народу, прискорювали формування національної самосвідомості.

Висновки

Польський уряд намагався обмежити зростаючий вплив козацтва, що призвело до нової хвилі повстань:

1625 р. — повстання під керівництвом М. Жмайла. Битва під Крюковим закінчилася внічию. Була підписана Куруківська угода, де реєстр встановлювався в 6 тис. чол., а їх платня — у 60 тис. злотих на рік. Козакам заборонялося нападати на турецькі володіння;

1630 р. — повстання під керівництвом Тараса Федоровича Трясила. 15 травня 1630 р. під Переяславом повсталі розгроми лидобірний загін поляків — Золоту роту («Тарасова ніч»). Нова угода з поляками передбачала реєстр у 8 тис. чол.;

1635 р. — повстання під керівництвом Івана Сулими. Козаки зруйнували фортецю Кодак, яка контролювала підходи до Запоріжжя. Повстання зазнало поразки, Сулиму стратили;

1637 р. — повстання під керівництвом Павлюка (Павла Бута), Повстанці зазнали двох поразок — під Кумейками і Боровицею. Павлюка схопили і стратили. У 1638 р. було проведено так звану Ординацію Війська Запорізького реєстрового, що дуже урізала права реєстровців, зменшила їх кількість до 6 тис. чол. Це викликало нове повстання;

1638 р. — повстання під проводом Я. Острянина. Повстанці зайняли Кременчук, Хорол. Але серед повсталих стався розкол, Острянин покинув військо і з частиною повстанців перейшов кордон Московської держави, оселившись у Чугуєві. Повстання очолив Д. Гуня, але після двомісячної оборони біля гирла річки Сули (оборона при Старці) зазнав поразки і з невеликою частиною козаків відступив на Дон. Таким чином, і це повстання зазнало невдачі, козаки змушені були визнати ординацію.

Селянсько-козацькі повстання мали антифеодальний і національно-визвольний характер, вони свідчили про наростання опору українського народу проти гніту з боку Польщі, підготували ґрунт для Визвольної війни.

Процес відродження українського державотворення в XVI-XVII ст. мав свої етапи та характерні риси. Почався він з утворення козацтва, яке почало виконувати військово-охоронну функцію. Самійло Кішка відновлює козацтво як організовану, офіційно визнану національну військову силу, а Петро Сагайдачний не тільки робить цю силу потужною, а й проголошує спілку козацтва, православної церкви та міщанства із зміцненням власної системи освіти. Михайло Дорошенко зробив легітимним не лише існування козацького війська, але і козацького землеволодіння, закріпивши за козаками певну територію. Йому ж на лежить заслуга в організації городових полків, що мало велике значення як передумова утворення в подальшому української автономії. Таких полків було утворено шість. На цій території було своє козацьке військо, своя адміністрація, хоча і залежна від польської, — управа полків і гетьманів; панувала єдина православна віра, була своя судова і освітня системи, тобто певні початки і підстави автономного краю, що входив у Річ Посполиту.

Список використаної літератури

Історичні джерела

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
2. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993.
3. Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Львів, 1991.
4. Макар Ю. І., Білецький Б. Ф., Коцур А. П. та ін. Історія України від найдавніших часів до наших днів. – Чернівці, 1998.
5. 5. Маленков Р. Повстання Наливайка. – К., 1998.
6. Мишко Д.І. Северин Наливайко. – К., 1962.

Література

1. Бойко О. Д. Історія України: [Посібник]. – Вид. 2-ге, доп. – К., 2006.
2. Горєлов М. Є., Моця О. П., Рафальський О. О. Цивілізаційна історія України: Нариси. – К., 2006.
3. Історія України / В. М. Литвин, А. Г. Слюсаренко, В. Ф. Колесник та ін.; [За ред. В. М. Литвина; Навч.-метод. посібник для семінарських занять]. – К., 2005.
4. Історія України: нове бачення / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; [за ред. В. А. Смолія]. – К., 2000.
5. История Украины: Учебник для студентов высших учебных заведений / Г. Д. Казьмирчук (рук. авт. колл.), В. Ф. Колесник, А. П. Коцур и др. – К., 2010.
6. История Украины: Учебник для иностранных студентов высших учебных заведений / Г. Д. Казьмирчук, В. И. Гусев, В. П. Капелюшный и др.; под ред. Г. Д. Казьмирчука. – К.: ИПЦ «Киевский университет», 2010.
7. История Украины: Учебник / под ред. Г. Д. Казьмирчука. – К., 2013.
8. Курс лекцій з історії України: В 4 кн. / П. С. Коріненко, Ю. Ю. Свідерський, В. М. Окаринський та ін.; [Навч. посібник]. – Тернопіль, 2007.
9. Литвин В. І. Історія України: Підручник. – К., 2006
10. Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України. Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі. Харків, 2007.