Вступ

Актуальність теми. У 1991 р. Україна здобула незалежність і вступила на шлях формування демократичної держави. При цьому основою формування нового політико-правового режиму повинна була стати організаційно-правова побудова вищих органів державної влади, завдяки якій забезпечувалась би відповідальна й ефективна робота всіх державних інституцій. Однак постійні спроби реформування за ніби європейським зразком системи вищих органів державної влади призвели до того, що традиційні конституційні ідеали розуміння місця і ролі кожного з цих органів (парламента, президента та уряду) були законодавчо спотворені. Тому базовий етап державного будівництва — прийняття цілісної несуперечливої Конституції до сьогодні ще не завершений, що дає нам змогу здійснювати пошук тієї оптимальної моделі організації публічної влади, за якої, зокрема, Верховна Рада України (далі — ВРУ) зможе втілювати образ сучасного європейського парламентаризму.

Політична реформа, доктринальною ідеєю якої є перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки, органічно пов’язується з подальшою трансформацією Верховної Ради України. Вона полягає в необхідності підвищення її ролі, укріпленні позицій парламентаризму, що відповідає найбільш поширеній у демократичних країнах Європи моделі.

Сьогодні Верховна Рада України займає провідне місце серед вищих органів державної влади, у першу чергу завдяки своїм законодавчим повноваженням, а також виступає в якості центральної ланки політичної системи України, визначаючи основні засади внутрішньої та зовнішньої політики нашої держави.

Проблеми правового статусу парламенту та місця його в системі вищих органів державної влади ставали предметом наукових досліджень таких науковців, як: М. О. Баймуратов, Ю. М. Бисага, В. І. Борденюк, В. П. Колісник, А. М. Колодій, Н. А. Мяловицька, В. Ф. Опришко, А. О. Селіванов, В. О. Серьогін, С. Г. Серьогіна, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, В. Л. Федоренко, О. Ф. Фрицький, Ю. О. Фрицький та ін.

Метою дослідження виступає аналіз конституційно-правового статусу Верховної Ради України.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути конституційно-правові засади функціонування та діяльності парламенту України;

— дослідити організаційні форми функціонування Верховної Ради України;

— охарактеризувати склад та структуру Верховної Ради України;

— виявити місце Верховної Ради України в системі органів державної влади  ;

— проаналізувати правовий статус Верховної Ради України;

— дослідити особливості взаємодії єдиного органу законодавчої влади з Президентом України;

— виявити пріоритетні напрями удосконалення статусу законодавчого органу України;

— охарактеризувати конституційно-правовий статус Верховної Ради України як органу зовнішніх зносин держави;

— розглянути особливості конституційно-правового статусу Верховної Ради України як одного з органів в системі зовнішніх зносин держави;

— дослідити повноваження та функції українського парламенту у сфері здійснення зовнішніх зв’язків .

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які складаються у сфері організації та функціонування Верховної Ради України.

Предмет дослідження – конституційно-правовий статус Верховної Ради України. 

Розділ І. Верховна Рада України: конституційно-правові засади функціонування та діяльність

1.1. Конституційно-правові засади функціонування та діяльності парламенту України

В Конституції України визначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України[5, c. 144].

Виходячи з даного визначення, необхідно звернути увагу на характеристику  Верховної Ради України як «єдиного» органу законодавчої влади, що означає те, що  усі інші органи державної влади в Україні позбавлені права  здійснювати функцію законотворення.

Ще однією істотною ознакою Верховної Ради України є те, що вона є загальнонаціональним представницьким органом влади, тобто представляє інтереси всього українського народу – громадян України усіх національностей. Підґрунтям для подібного твердження є назва «Верховна Рада України» та преамбула до Конституції України [5, c. 144].

Наступною ознакою Верховної Ради України є  колегіальність, оскільки Конституцією України визначено склад – 450 народних депутатів, а статтею 84 визначено, що рішення Верховної Ради України приймаються на її пленарних засіданнях  шляхом голосування[5, c. 144].

Виборність Верховної Ради України є ще однією її істотною рисою , так як вона формується шляхом виборів народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виходячи з цього, варто виділити ще одну ознаку парламенту –постійність, що означає те, що депутати здійснюють свою діяльність на постійній основі [7, c. 137].

Отже, перераховані вище ознаки свідчать про виняткове місце парламенту — Верховної Ради України в системі органів державної влади в Україні, який варто визначати як єдиний орган законодавчої влади в Україні, який є вищим представницьким органом в державі, що виражає суверенну волю народу та регулює найважливіші суспільні відносини в Україні.

На разі, надзвичайно важливою проблемою,  в науці конституційного права, є проблема основним напрямів реформування Верховної Ради України загалом, та її функцій, зокрема[7, c. 137].

Організаційною основою роботи Верховної Ради України є сесії, які складаються з пленарних засідань. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу Президента України або на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Рішення, які приймає Верховна Рада України є колективною волею більшості народних депутатів України. Для прийняття рішення з одних питань достатньо простої біль-шості голосів (50 % + 1 голос), для ухвалення інших питань Конституція України встановлює конституційну більшість голосів, а саме 2/3 голосів народних депутатів України [7, c. 137].

Від чіткості порядку діяльності парламенту залежить легітимність прийнятих ним рішень. Правовою основою діяльності Верховної Ради України є Конституція України і Регламент Верховної Ради України, який згідно з п. 21 ст. 85 Конституції України має прийматися законом України. Діючі в Україні Регламент Верховної Ради України і Тимчасовий Регламент Верховної Ради України у 2008 р. рішеннями Конституційного Суду України від 1 квітня та 17 вересня були визнані неконституційними і втратили чинність [7, c. 138].

Отже, Верховна Рада України — це єдиний загальнонаціональний постійно діючий, колегіальний, виборний орган законодавчої влади, який здійснює представництво інтересів народу України в межах і у порядку, ви-значених Конституцією та законами України. При цьому, Верховна Рада України діє у складі 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

У зв’язку з перманентною конституційною кризою останніх років відбувається й криза вітчизняного парламентаризму. Відповідно, політики, державні діячі, науковці та громадськість ведуть пошук нової, більш оптимальної для України моделі парламентаризму [13, c. 11].

Питання конституційного складу парламенту має важливе значення адже, для здійснення парламентом власних конституційних повноважень, він повинен мати відповідний кількісний склад народних обранців, який кореспондується із принципом рівного електорального представництва найбільш потужних політичних сил, регіонів держави тощо. При цьому, важливим є й представництво в парламенті тих соціальних верств, які в силу різних чинників мають значний вплив на розвиток суспільства та держави — національні меншини, релігійні громади тощо. В окремих країнах світу для представництва інтересів останніх навіть резервуються місця в парламенті [13, c. 11].

Разом із тим, Конституція України [21] в частині другій ст. 24 чітко визначила, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етичного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками. Це спростовує можливість будь-яких преференцій для різних соціальних груп під час формування депутатського корпусу. На кіль-кісний склад депутатів Верховної Ради України впливають такі чинники, як кількість населення країни, виборча система, структура парламенту, адміністративно-територіальний устрій [12].

Слід зазначити, що історії парламентаризму відомі приклади зміни кількості депутатів в парламенті. Наприклад, кількісний склад Верховної Ради неодноразово змінювався за часів колишнього Радянського Союзу і становив від 304 до 650 народних депутатів України. Теперішній конституційний склад Верховної Ради України встановлюється ст. 76 Конституції України і складає чотириста п’ятдесят народних депутатів України [12].

Для ефективної діяльності Верховної Ради України Конституцією України передбачається створення структурних підрозділів (органів), діяльність яких спрямована на реалізацію конституційних функцій і повноважень Верховної Ради України. З прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України структура Верховної Ради України дещо змінилася. Зокрема, була ліквідована Президія Верховної Ради України. Разом із тим, Конституція України запровадила ряд нових інституцій в системі Верховної Ради України, серед яких Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата, комітети. В цілому ж парламент України за-лишився однопалатним [13, c. 11].

1.2. Організаційні форми функціонування Верховної Ради України

З внесенням змін до Конституції України у 2004 р. на найвищому рівні було закріплено створення нового інституту Верховної Ради України — коаліції депутатських фракцій. Без сумніву цей інститут, одразу після свого створення, набув найважливішого значення в організації діяльності Верховної Ради України [12].

Коаліція депутатських фракцій створюється за результатами виборів до Верховної Ради України на основі узгодження політичних позицій і об’єднує більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Право коаліції депутатських фракцій також належить депутатській фракції, яка за результатами виборів отримала понад половини депутатських мандатів у Верховній Раді України [13, c. 4].

До найважливіших повноважень коаліції депутатських фракцій належить формування вищого органу в системі виконавчої гілки влади — Кабінету Міністрів України. Так, кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра України пропонує Президент України, який зобов’язаний внести на розгляд Верховної Ради України ту кандидатуру, яку запропонує коаліція депутатських фракцій. Зокрема, Верховна Рада України, а фактично коаліція депутатських фракцій, призначає всіх інших міністрів, кандидатуру яких вносить Прем’єр-міністр України, окрім Міністра оборони України та Міністра закордонних справ України, кандидатуру яких вносить Президент України [13, c.5].

Парламентська коаліція урівноважується у своїй діяльності існуванням дієвої парламентської опозиції. Можна погодитись із О. Совгирею, яка визначає парламентську опозицію як добровільне об’єднання народних депутатів України — членів депутатських фракцій (груп), право на яке гарантоване Конституцією України, які не підтримують офіційний курс Президента України та/або Кабінету Міністрів України та, зазвичай, не є членами політичної партії (блоку), що ви-сунули кандидатуру чинного Президента України на виборах і не представлені у складі чинного Кабінету Міністрів України [5, 16]. На сьогодні конституційно-правовий статус і зокрема функції та порядок діяльності парламентської опозиції не унормовано на законодавчому рівні.

Ефективність роботи будь-якого парламенту пропорційна ефективності його керівництва. Світовому парламентаризму відомі приклади, коли керівництво парламентом здійснювала і одна особа, і широка президія. Як відомо, Верховна Рада України обирає із свого складу та за необхідності відкликає Голову Верховної Ради України, Першого заступника і Заступника Голови Верховної Ради України [13, c. 5].

Голова Верховної Ради України веде засідання Верховної Ради України; організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; підписує акти, прийняті Верховною Радою України; представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; організовує роботу апарату Верховної Ради України [8, c. 92].

Основним елементом структури Верховної Ради України є комітети і комісії Верховної Ради України, створені на основі постійних комісій Верховної Ради України. Відповідне перетворення було закріплене в Законі України “Про комітети Верховної Ради України” від 4 квітня 1995 р. та Конституції України, а в 1998 р. Верховна Рада України приймає Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про постійні комісії Верховної Ради України”, яким змінив термін “постійні комісії” в назві і тексті закону на термін “комітети”. В останнє зміни до Закону України “Про комітети Верховної Ради України” вносилися 2006 року [8, c. 92].

Відповідно до частини першої ст. 1 Закону України “Про постійні комісії Верховної Ради України”, комітети Верховної Ради України — це органи Верховної Ради України, утворювані з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Українського парламенту, а також для реалізації його контрольних функцій. Як доводить досвід функціонування комітетів Верховної Ради України, саме ці органи мають значний вплив на підготовку та час проходження законопроектів через парламент. У зв’язку з цим, посада голови комітету Верховної Ради України набуває стратегічного значення для законопроектної діяльності в Україні [8, c. 93].

Оскільки комітети Верховної Ради України охоплюють досить широке коло профільних питань, то в їх складі утворюються підкомітети, діяльність яких спрямована на законопроектну роботу та здійснення парламентського контролю з більш вузьких питань. Зазначена структуризація комітетів Верховної Ради України сприяє оптимізації їх діяльності та створює додаткові механізми контролю за нормопроектною діяльністю всередині самого комітету [8, c. 93].

Окрім того, Конституція України передбачає створення тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України для розгляду питань і розслідування справ, які становлять значний суспільний інтерес. Їх діяльність може мати значні політико-правові наслідки (наприклад, порушення процедури імпічменту Президента України, ініціювання питання про відставку Кабінету Міністрів України, зняття недоторканності з народного депутата України тощо), тому Конституція України підкреслює, що організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом. 2 вересня 2008 р. Верховна Рада України VI скликання прийняла закон про тимчасові парламентські слідчі комісії, але Президент України не підписав його з мотивів невідповідності Конституції України, а невдовзі цей закон був скасований самим парламентом. Разом із тим, це не знімає по-треби в унормуванні правового статусу тим-часових спеціальних та тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України [34, c. 158].

Позитивний досвід держав-учасниць ЄС підтверджує виключну важливість тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій для ефективної та своєчасної діяльності парламентів. Можливість створення тимчасових комісій характеризує певну гнучкість діяльності парламенту, здатність швидко і адекватно відреагувати на певні виклики, не- передбачувані обставини, що мають важливе значення для країни в цілому. Наприклад, парламент Фінляндії створює спеціальні комісії для підготовки питань порядку денного надзвичайних сесій [12].

Слідчі комісії займаються питаннями державно-політичного життя, які мають певний громадський резонанс: від розслідування зловживань окремих парламентарів та урядовців — до масштабних політичних скандалів. Їм, зазвичай, надано широкі повно-важення: викликати свідків та експертів, вести протокол, фіксувати докази. Здебільшого створення слідчих комісій є прерогативою парламентської опозиції [2].

Завершене уявлення про призначення комітетів і комісій у структурі Верховної Ради України дає можливість здійснювати аналіз основних напрямів і видів їх роботи. Зокрема, діяльність комітетів Верховної Ради України спрямована на здійснення таких функцій, як законопроектна, організаційна, контрольна та ін. [2]

Законопроектна функція комітетів Верховної Ради України полягає у підготовці проектів законів та інших актів Верховної Ради України. Отже, комітети Верховної Ради України здійснюють попередній розгляд та підготовку висновків і пропозицій щодо законопроектів, які внесені суб’єктами законодавчої ініціативи; за дорученням Верховної Ради України доопрацювання окремих законопроектів за наслідками розгляду їх у першому та наступних читаннях, крім тих, які прийняті Верховною Радою України в цілому; попередній розгляд та підготовку висновків і про-позицій щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного роз-витку, охорони і довкілля, а також надають згоду на обов’язковість чи денонсацію між-народних договорів України; узагальнюють зауваження та пропозиції, що надійшли до законопроектів; вносять пропозиції щодо перспективного планування законопроектної роботи тощо [13, c. 7].

При реалізації організаційної функції комітети Верховної Ради України здійснюють планування своєї роботи, а саме проводять збір та аналіз інформації з питань, які належать до повноважень комітетів, організовують слухання з цих питань, у тому числі на засіданнях Верховної Ради України; попередньо обговорюють кандидатури посадових осіб, яких обирає, призначає, затверджує Верховна Рада України, або надають згоду на їхнє призначення, здійснюють підготовку до розгляду Верховною Радою України відповідних висновків щодо цих кандидатур; готують питання на розгляд Верховної Ради України; приймають участь у формуванні порядку денного пленарних засідань Верховної Ради України; приймають рішення, дають висновки, рекомендації, роз’яснення; приймають участь в міжпарламентській діяльності, взаємодії з міжнародними організаціями тощо [13, c. 8].

Контрольна функція комітетів Верховної Ради України характеризується такими видами діяльності, як аналіз практики застосування законодавчих актів у діяльності державних органів, їх посадових осіб, підготовка та подання відповідних висновків та рекомендацій на розгляд Верховної Ради України; контроль за виконанням Державного бюджету України для забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів; участь у проведенні “Дня Уряду України”; організація та підготовка парламентських слухань; взаємодія з Рахунковою палатою, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини; направлення матеріалів для відповідного реагування органам Верховної Ради України, державним органам, їх посадовим особам [13, c. 9].

Для ефективного виконання функцій комітети Верховної Ради України наділені від-повідними повноваженнями. Так, комітети Верховної Ради України мають право організовувати розробку проектів законів та інших актів Верховної Ради України; розглядати проекти актів Верховної Ради України та по-давати їх на розгляд Верховної Ради України; готувати висновки щодо проектів актів Верховної Ради України, внесених суб’єктами права законодавчої ініціативи; розглядати та узагальнювати висновки інших комітетів та готувати їх на розгляд Верховної Ради України; доопрацьовувати проекти актів Верховної Ради України за результатами розгляду їх у першому та наступних читаннях; попередньо розглядати та готувати висновки щодо надання згоди на обов’язковість чи денонсацію міжнародних договорів; попередньо розглядати та готувати висновки щодо проектів загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, звітів про виконання цих програм та ін.[15, c. 21]

1.3. Склад та структура Верховної Ради України

Склад і структура Верховної Ради України є важливим надбанням держави і суспільства протягом останніх років і відображенням рівня і напрямів їх розвитку. Загальний кількісний склад Верховної Ради та її структура визначаються Конституцією України. Згідно з чинною Конституцією України (ст. 76) [21] конституційний склад Верховної Ради України — чотириста п’ятдесят народних депутатів України [17, c. 99].

Ця кількість народних депутатів обумовлена рядом факторів: кількістю населення (громадян) України і виборців, традиційною системою виборчих округів, однопалатністю парламенту та рядом інших факторів [17, c. 100].

Якісний склад Верховної Ради не передбачається ні Конституцією, ні законами, оскільки вибори до неї є вільними і демократичними, проте Конституцією встановлюється ряд вимог до народних депутатів України. Зокрема, народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років [17, c. 100].

Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Конституція 1996 р., на відміну від попередніх конституційних актів, значно понизила віковий ценз народних депутатів — з 25 до 21 року — і підвищила ценз осілості — з 2-х до 5-ти років, а також встановила обмеження для осіб, які мають судимість [17, c. 101].

Формування чисельного складу Верховної Ради відбувається на основі Закону України «Про вибори народних депутатів України», прийнятого 25 березня 2004 р., який передбачив перехід до нової, пропорційної системи виборів. Ефективність діяльності Верховної Ради залежить як від її складу, так і від її структури. Конституція України 1996 р. [21] в цілому залишила загальну структуру Верховної Ради без змін у вигляді однопалатного парламенту, проте значно оновила окремі її інститути. Склад: комітети Верховної Ради, Рахункова палата Верховної Ради, інститут Уповноваженого Верховної Ради з прав людини та ряду інших інститутів, зокрема, інститутів найстарішого за віком народного депутата для відкриття першого засідання першої сесії Верховної Ради та для здійснення процедури складання присяги народними депутатами; представника Президента України у Верховній Раді та інших [13, c. 83].

Комітети Верховної Ради України є основними робочими органами українського парламенту, але це не спростовує виключну важливість його інших структурних підрозділів. Насамперед, йдеться про ті, чий правовий статус визначено в Конституції України. Зокрема, серед структурних підрозділів Верховної Ради України слід відзначити Рахункову палату, яка є постійно діючим, самостійним органом фінансово-економічного контролю, який утворюється Верховною Радою України і підпорядкований та підзвітний їй. Окрім Основного Закону правовий статус Рахункової палати унормовує й Закон України “Про Рахункову палату” [31, c. 84].

До компетенції Рахункової палати належить організація і здійснення контролю за своєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів, у тому числі коштів загальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структурою та їх цільовим призначенням; здійснення контролю за утворенням і погашенням внутрішнього і зовнішнього боргу України, визначення ефективності та доцільності видатків державних коштів, валютних та кредитно-фінансових ресурсів; контроль за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і національно-культурного розвитку, охорони довкілля; контроль за законністю та своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фон-дів в установах Національного банку України та уповноважених банках; аналіз встановлених відхилень від показників Державного бюджету України та підготовка пропозицій про їх усунення, а також про удосконалення бюджетного процесу в цілому; регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення внутрішнього і зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій [32, c. 11].

До складу Рахункової палати входять Голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: Перший заступник і заступник Голо-ви, головні контролери та Секретар Рахункової палати. Для здійснення своєї діяльності Рахункова палата має апарат [32, c. 12].

Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України терміном на 7 років з правом призначення на другий термін.

Ще одним важливим інститутом Верховної Ради України є Уповноважений Верховної Ради з прав людини, який призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України та здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина [32, c. 12].

Окрім того, Верховна Рада України має власний Апарат, діяльність якого спрямована на організаційне, інформаційне, фінансове та матеріально-технічне забезпечення роботи Українського парламенту. Апарат Верховної Ради України складається з керівництва Апарату; секретаріатів Голови Верховної Ради України, Першого заступника та Заступника Голови Верховної Ради України, Головного науково-експертного управління; Головного юридичного управління; Головного управління документального забезпечення; Головного організаційного забезпечення; Інформаційного управління, Прес-служби, Управління комп’ютеризованих систем; Управління забезпечення міжпарламентських зв’язків; Управління по зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування; Управління кадрів; Відділу зв’язків з органами правосуддя; Відділу звернень громадян; Відділу контролю; Управління справами; Інституту законодавства Верховної Ради України. Співробітниками Апарату Верховної Ради України не можуть бути народні депутати України. [32, c. 13]

Як зазначається Конституцією України, єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України, тому законодавча функція є хоча й не єдиною, але пріоритетною для парламенту. Складовою цієї функції є законопроектна діяльність, внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради України та їх обговорення, а також видання законів, наукові дослідження, зокрема з проблем ефективності і розвитку законодавства, наукова експертиза законопроектів [3, 185]. В силу виключної важливості законодавчої функції для суспільства та держави, порядок її здійснення чітко унормований в Основному Законі.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Проекти законів визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово [12].

Верховна Рада України приймає закони шляхом голосування за проект закону. Проект закону вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. На шляху до прийняття проект закону, зазвичай, проходить розгляд у трьох читаннях, хоча кількість повторних читань проекту закону не обмежується [12].

Важливе місце у здійсненні законодавчої функції Верховною Радою України займає внесення змін до Конституції України. Іноді цю функцію ще називають “конституційною”, чи “установчою”. Порядок її реалізації дискретно визначений у розділі XIII “Внесення змін до Конституції України” Основного Закону [21].

Конституцією України [21] встановлюються певні обмеження щодо зміни Конституції України. Так, проект закону про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і який не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше, ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України [30, c. 85].

До повноважень Верховної Ради України належить прийняття спеціального закону про ратифікацію міжнародних договорів і таким чином надати їм статусу частини національного законодавства. Також до повноважень Верховної Ради України належить питання денонсації міжнародних договорів України [30, c. 85].

Верховна Рада України є єдиним органом державної влади який має право приймати закони. Конституцією України передбачається, що Верховна Рада України може приймати закони з будь-яких питань. Звісно, Конституція України передбачає і винятки, зокрема, положення про те, що виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України [12].

Для успішного функціонування нових і оновлених структур Верховної Ради першочерговим є істотне зміцнення правової їх бази, зокрема, оновлення законів про комітети Верховної Ради, про статус народного депутата та ряду інших; створення відносно цілісної системи інфраструктури парламенту; ширше залучення до здійснення законодавчих, установчих і контрольних функцій Верховної Ради суб’єктів законодавчого, бюджетного, контрольного і установчого процесу; забезпечення тіснішої взаємодії Верховної Ради та її органів з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування та об’єднаннями громадян [12]. 

Розділ ІІ. Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади

2.1. Правовий статус Верховної Ради України

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України (парламент України). Реформування парламенту України і його діяльності є постійним завданням Української держави. Метою такої діяльності є прагнення досягти найбільш ефективної роботи названого органу держави. Прикладом цього є реформа Конституції України 2004 року, Закон України «Про регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р. [29] та ряд інших дій і законів спрямованих на удосконалення повноважень, завдань, функцій, форм і методів діяльності парламенту. Прийняття Конституції України 1996 року, формування громадянського суспільства і побудова правової, демократичної, соціальної держави є підґрунтям для трансформації українського суспільства та механізму державної влади в Україні [24, c. 87].

Статтею 6 Конституції України [21] передбачено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В інших країнах демократичного спрямування державна влада також здійснюється на засадах поділу на три незалежні влади — законодавчу, виконавчу та судову. Власне, закономірним є те, що юридично закріплений принцип розподілу влад в демократичних конституціях різних країн світу та Конституції України є ознакою парламентаризму, який нині, в Україні, знаходиться на етапі становлення. В. Чіркін зазначає, що така незалежність влад не є повною хоч би тому, що влади не є самостійними у вирішенні питання призначення своїх посадових осіб. Парламенти, як і глави держав, беруть участь у призначенні своїх посадових осіб виконавчої влади і суддів. Ця процедура є важливим елементом системи стримувань і противаг, що встановлюється в державі для забезпечення неможливості концентрації влади якоюсь з трьох незалежних гілок [7, c. 42].

Саме така позиція дає нам підстави для визначення домінантної ролі законодавчої влади в системі влад, і, відповідно, зобов´язує нас до аналізу науково обґрунтованих точок зору провідних українських та зарубіжних вчених щодо значення цієї влади. Відомий український фахівець в галузі конституційного права професор Л. Кривенко справедливо вважає, що обрання Верховної Ради України народом в поєднанні з домінантним соціальним призначенням, представницьким характером даного органу, а також інтегративністю його функцій зумовлюють важливість і обсяг компетенції парламенту. А це означає, що Верховна Рада України повинна посідати перше місце в системі поділу влади і відігравати в ній провідну роль. Прихильником такої позиції щодо домінантної ролі парламенту в системі влад є професор В. Чіркін, який в своїй праці «Элементы сравнительного правоведения» справедливо визначив, що виконавча і судова влада хоча і мають свої сфери, однак діють на виконання і від імені закону. Ще в одній своїй праці «Конституционное право зарубежных стран» зазначає, В. Чіркін писав, що парламент — це вищий орган народного представництва, що виражає суверенну волю народу, призначення якого — регулювати найважливіші суспільні відносини, головним чином шляхом прийняття законів, і котрий здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб [35, c. 158].

Згадуючи конституційно закріплений принцип розподіл у влад та ряд точок зору щодо ролі законодавчої влади в визначеній системі влад цілком логічним буде аналіз статті 75 Конституції України, в якій визначено що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Парламент або легіслатура — вищий загальнонаціональний представницький орган державної влади, правомочний виконувати на основі конституційних приписів законодавчу, установчу та контрольну функції. Власне, така назва гілки влади в Конституції України як «Законодавча» не означає, що крім основної законодавчої діяльності представницький орган не виконує ніякої іншої діяльності. Не менш важливою функцією законодавчої влади є контрольна та установча. В Конституції України визначено, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Виходячи з даного визначення, необхідно звернути увагу на характеристику Верховної Ради України як «єдиного» органу законодавчої влади, що означає те, що усі інші органи державної влади в Україні позбавлені права здійснювати функцію законотворення [12].

Ще однією істотною ознакою Верховної Ради України є те, що вона є загальнонаціональним представницьким органом влади, тобто представляє інтереси всього українського народу — громадян України усіх національностей. Підґрунтям для подібного твердження є назва «Верховна Рада України» та преамбула до Конституції України [12].

Наступною ознакою Верховної Ради України є колегіальність, оскільки Конституцією України визначено склад — 450 народних депутатів, а статтею 84 визначено, що рішення Верховної Ради України приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування [34, c. 160].

Виборність Верховної Ради України є ще однією її істотною рисою, так як вона формується шляхом виборів народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Виходячи з цього, варто виділити ще одну ознаку парламенту —постійність, що означає те, що депутати здійснюють свою діяльність на постійній основі [34, c. 161].

Отже, перераховані вище ознаки свідчать про виняткове місце парламенту — Верховної Ради України в системі органів державної влади в Україні, який варто визначати як єдиний орган законодавчої влади в Україні, який є вищим представницьким органом в державі, що виражає суверенну волю народу та регулює найважливіші суспільні відносини в Україні [34, c. 161]. 

2.2. Особливості взаємодії єдиного органу законодавчої влади з Президентом України

ВРУ за конституційним визначенням (ст. 75) [21] є парламентом, тобто одним із органів державної влади в Україні. Як виборна представницька установа, яка обирається народом (виборчим корпусом), ВРУ є єдиним органом, який представляє інтереси Українського народу, тобто виражає його суверенну волю (Преамбула Конституції України) [6, с. 105]. Аналізуючи концептуальні підходи щодо розуміння правової природи парламенту, сформовані в сучасній вітчизняній конституційно-правовій науці (В. С. Журавський, Л. Т. Кривенко, М. О. Теплюк, В. С. Чиркін), учені слушно зазначають про його «першість серед рівних». Як правильно відмітила І. Є. Словська, незважаючи на загальновизнану рівноправність усіх ланок державного апарату, саме законодавча інституція декларує основи конституційного ладу і правового статусу особи. Дискусії про представницький характер парламенту, його місце і роль у системі державного апарату не мають за мету применшити значення інших органів державної влади. Кожна з ланок є необхідною і невід’ємною складовою влади й наділена особливим конституційно-правовим статусом. Але призначення саме парламенту полягає у вираженні волі народу та наданні їй загальнообов’язкового характеру шляхом прийняття законів [21, с. 14].

Разом із тим слід пам’ятати, що ВРУ як загальнонаціональний парламент є складовою загальної системи інститутів влади, які, у свою чергу, окремо не володіють монополією на формування політичної волі народу [21, c. 14].

У цьому контексті необхідно відмітити, що державна влада реалізується не через один чи декілька державних органів, а через взаємовідносини та функціонування всієї системи публічно-правових інституцій, яким делеговано право цю владу здійснювати. Саме тому правильними є підходи тих конституціоналістів, які розглядають питання місця парламенту у системі вищих органів державної влади через особливості взаємодії та взаємовпливу цих органів один на одного [2, с. 166].

По суті, на нашу думку, це дозволяє ученим вникати у справжню динаміку конституційного законодавства — вивчати дійсний механізм реалізації на практиці ідеї поділу гілок влади та визначати те, яка роль відведена парламенту на сучасному етапі державотворення.

У зв’язку з наведеним вище для становлення місця ВРУ у системі органів державної влади необхідно перш за все визначати особливості взаємодії її з: 1) Президентом України;

2)       Кабінетом Міністрів України; 3) органами судової влади. З огляду на те, що висвітлення всіх указаних питань в одній науковій статті ми не в змозі, то доцільним буде тут обмежитись дослідженням законодавчого регулювання лише взаємовідносин ВРУ та Президента України [2, с. 166].

Основним (а стосовно ВРУ та Президента України — єдиним) засобом нормативно-правового закріплення компетенції вищих органів державної влади є Конституція України. Це означає, що жоден із цих органів не може брати на себе вирішення питань, які не віднесені до його повноважень Конституцією України. Такий характер повноважень парламенту відображений у ч. 2 ст. 85 Конституції України, за змістом якої ВРУ крім повноважень, визначених частиною першою цієї статті, здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання. Аналогічний характер конституційного статусу Президента України випливає зі змісту п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України, відповідно до якого Президент України здійснює інші повноваження (крім тих, про які йдеться у цій статті), визначені Конституцією України [1, с. 465]. Отже, перелік повноважень ВРУ та Президента України вичерпно визначений у Конституції України. Звичайними законами ані на главу держави, ані на парламент не можуть покладатись додаткові повноваження, не передбачені Основним Законом України [4, с. 14].

Системний аналіз конституційних норм дозволяє стверджувати, що взаємодія ВРУ та Президента відбувається у процедурах: 1) законотворення; 2) формування органів державної влади; 3) припинення повноважень ВРУ; 4) дострокового припинення повноважень Президента України; 5) спільної реалізації контрольних повноважень; 6) уведення воєнного або надзвичайного стану; 7) участі в конституційних церемоніях тощо [19, c. 85].

Як зазначає О. С. Псалтирник, законодавчий процес у ВРУ є юридично визначеною сукупністю стадій по створенню законів, у межах яких у певній послідовності здійснюються від-повідні дії ВРУ, суб’єктами права законодавчої ініціативи, громадянами, що беруть участь в обговоренні законопроектів, Президентом, а у випадках, вказаних законом, — також Конституційним Судом у порядку, встановленому Конституцією, законом про Регламент ВРУ та іншими законами, виданими на основі Конституції [19, с. 85].

Реалізація права на законодавчу ініціативу (ст. 93 Конституції України). Це положення дублюється ч. 1 ст. 89 Регламенту ВРУ. Основною формою реалізації права законодавчої ініціативи визнається офіційне внесення до парламенту готового законопроекту уповноваженим суб’єктом [9, с. 593]. Президент реалізує згадане право нарівні з іншими суб’єктами, зокрема народними депутатами та Кабінетом Міністрів України. Проте ч. 2 ст. 93 Основного Закону закріплює обов’язок парламенту позачергово розглядати законопроекти, подані Президентом і визначені ним як невідкладні. Жодних інших очевидних преференцій законодавство главі держави не надає [21, с. 21].

Нарешті, результатом законодавчої взаємодії ВРУ і Президента України є або підписання прийнятого закону, або його ветування. При цьому необхідно звернути увагу на норми ст. 94 Конституції України, відповідно до яких Президент України протягом п’ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до ВРУ для повторного розгляду [10]. Як правильно зауважив П. Т. Манюк, надане Президенту право вето є дієвим механізмом не тільки впливу президента як арбітра між ланками влади на законодавчий орган, але й реальним заходом, спрямованим на захист Конституції [13, с. 89].

Однією зі сфер взаємодії ВРУ з Президентом України є відносини спільного формування органів державної влади. У цьому випадку парламент та Глава Держави виступають по відношенню один до одного або як орган, що надає згоду на призначення посадової особи, або ж як орган, який за згодою іншого її призначає. За поданням Президента України ВРУ призначає Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; за поданням Прем’єр-міністра України призначає інших членів Кабінету Міністрів України, Голову Антимонопольного комітету України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільняє вказаних осіб з посад, вирішує питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, призначає і звільняє Голову Служби безпеки України, Голову Національного банку України, членів Центральної виборчої комісії. ВРУ надає згоду на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора України [5, с. 5].

Важко не погодитись з думками тих учених, які стверджують, що вказані спільні повноваження Президента та ВРУ при призначенні на вищі державні посади вимагають від них високої взаємної довіри, згоди в державних інтересах. Тому, як правильно зазначає Н. М. Желих, дуже важливо, щоб процес реалізації спільних повноважень «був побудований на тому, що гілки влади могли справляти конструктивний вплив один на одну, спонукаючи знаходити консенсус, шукати взаємоприйнятні рішення з метою забезпечення загальної рівноваги державної влади» [7].

Не менш важливою сферою взаємодії ВРУ та Президента України є питання дострокового припинення повноважень один одного. Зокрема, ст. 108 Конституції України передбачає чотири випадки дострокового припинення повноважень Глави Держави: 1) відставка; 2) неможливість виконувати свої повно-важення за станом здоров’я; 3) усунення з поста в порядку імпічменту; 4) смерть. При цьому необхідно звернути увагу, що роль парламенту щодо кожної із зазначених підстав є різною. Зокрема, якщо у процесі усунення Президента України в по-рядку імпічменту ВРУ виступає контролюючим органом [12, с. 174], то у випадку відставки Глави Держави за власним бажанням єдиний орган законодавчої ініціативи лише заслуховує його заяву і не більше.

Згідно зі ст. 90 Конституції України [21] Президент України має право достроково припинити повноваження ВРУ, якщо: 1) протягом одного місяця у ВРУ не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Конституції; 2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; 3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Рішення про дострокове припинення повноважень ВРУ приймається Президентом України після консультацій з Головою ВРУ, його заступниками та головами депутатських фракцій у ВРУ [10].

О. В. Олькіна цілком слушно зауважує, що інститут дострокового припинення повноважень є невід’ємним елементом механізму взаємного контролю, засобом реагування на порушення конституційного законодавства, вирішення конституційних конфліктів, спонукання учасників конституційно-правових відносин до консолідації та єдності, забезпечення безперервності функціонування державних органів [14, с. 12].

Однією з головних сфер взаємодії парламенту та Президента України є реалізація ними контрольних повноважень. Зауважимо, що такі повноваження умовно поділяються на: 1) ті, які реалізуються спільно; 2) ті, які реалізуються по відношенню один до одного. До контрольних повноважень, що реалізуються вказаними суб’єктами спільно, можна віднести: а) права та обов’язки Президента та ВРУ щодо відставки Кабінету Міністрів України у зв’язку з процедурою прийняття ВРУ резолюції недовіри [15]; б) права та обов’язки Президента та ВРУ щодо звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України тощо. У цьому контексті більшість науковців слушно наголошують на специфіці такої організації державної влади у змішаній республіці, оскільки очевидним виявом її є подвійна підконтрольність та відповідальність уряду перед парламентом і президентом [8, с. 100].

До контрольних повноважень, що реалізуються ВРУ та Президентом України стосовно один одного, можна віднести: а) інститут імпічменту Президента України; б) заслуховування ВРУ щорічних та позачергових послань Президента України тощо [8, c. 100].

Не менш важливою правовою сферою взаємодії парламенту та Президента України є процедура введення воєнного або надзвичайного стану. Наприклад, надзвичайний стан має спеціальний порядок введення — в Україні або в окремих її місцевостях вводиться тільки Указом Президента України й підлягає обов’язковому затвердженню ВРУ [11, с. 16]. Детальна процедура взаємодії цих органів у зв’язку з введенням режиму воєнного або надзвичайного стану на виконання положень статей 83, 85, 106 Конституції України регламентується статтями 189— 191 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» [18], Законом України «Про правовий режим надзвичайного стану» [17], Законом України «Про правовий режим воєнного стану» [16]. На вагомості парламентської складової у зовнішньополітичній діяльності України під час затвердження ВРУ указів Глави Держави про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні наголошує А. О. Трутенко [22, с. 159].

Не вдаючись до конкретного аналізу особливостей взаємо-дії ВРУ та Президента України щодо введення та скасування відповідних правових режимів, відмітимо, що сьогоднішні реалії в нашій державі лише актуалізують необхідність чіткої законодавчої регламентації та деталізації відповідних процедур, оскільки лише таким чином можливе запобігання в Україні вирішенню загальнодержавних проблем політичними, а не державно-правовими засобами [12].

Взаємовідносини ВРУ та Президента України мають місце також у випадках проведення конституційних церемоній, що передбачені чинним законодавством України. Зокрема, згідно з ч. 4 ст. 14 Закону України «Про Регламент Верховної Ради України» на урочисте засідання Верховної Ради з нагоди складення присяги новообраними народними депутатами запрошується Президент України [18]. Згідно з ч. 1 ст. 104 Конституції України новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні ВРУ [10]. У цьому контексті необхідно відмітити вагомість таких конституційних процедур, оскільки, як зазначає О. В. Батанов, їх реалізація має значення конституційного юридичного факту, з яким пов’язують виникнення, зміну чи припинення конституційно-правових відносин [3, с. 116].

2.3. Пріоритетні напрями удосконалення статусу законодавчого органу України

На разі, надзвичайно важливою проблемою, в науці конституційного права, є проблема основним напрямів реформування Верховної Ради України загалом, та її функцій, зокрема. Реформування парламенту України було здійснено після набуття чинності Закону України від 8 грудня 2004 р. «Про внесення змін до Конституції України» [29] шляхом перерозподілу повноважень після чого Верховна Рада України отримала повноваження:

а) формувати коаліційну більшість депутатських фракцій;

б) призначати Прем´єр-міністра України і членів уряду та знімати їх з посади;

в) призначати окремих керівників центральних органів виконавчої влади і знімати їх з посади;

д) здійснювати ряд інших функцій щодо Президента України, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади, судових органів, контрольно-наглядових органів відповідно до Конституції України [21].

Після прийняття Конституційним Судом України рішення від 30 вересня 2010 року, згідно якого Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року визнається таким, що втратив чинність у зв´язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, Верховна Рада України втратила названі вище повноваження щодо обов´язкового формування коаліційної більшості, призначення членів Уряду та інші. Відповідно, Україна знову набула ознак президентсько-парламентської республіки. Зараз Верховна Рада України продовжує здійснювати свою діяльність: повноваження, задачі, функції, форми і методи роботи, що передбачені Конституцією України в її редакції від 28 червня 1996 р. за такими напрямами [16, c. 2]:

а) розглядає і вирішує питання державного і суспільного життя, що потребують врегулювання законами України;

б) вносить зміни до Конституції України;

в) приймає закони України;

г) здійснює установчі, контрольні, координаційні і міжнародні функції, представницькі та інші напрямки діяльності [34, c. 163].

Реалізує вона названі функції притаманними їй форми і методи роботи. Як вже відмічалося організаційно-правові форми діяльності Верховної Ради України включають в себе проведення її пленарних засідань і засідань комітетів та тимчасових спеціальних і слідчих комісій (сесій), організацію роботи інших органів і посадових осіб Верховної Ради України. До них відносять:

а) засідання Погоджувальної ради депутатських фракцій;

б) персональна робота Голови Верховної Ради, його заступників, голів комітетів;

в) організацію парламентських та комітетських слухань;

г) організацію роботи народних депутатів та інше [12].

Така організація роботи закріплюється Конституцією, законами України та Регламентом Верховної Ради України. Конституція України встановлює, що Верховна Рада України обирається в останню неділю жовтня п´ятого року її повноважень. Вона працює сесійно. Сесії складаються з пленарних засідань та засідань комітетів, тимчасових спеціальних і слідчих комісій та депутатських груп і депутатські і фракцій. Учасниками сесій є народні депутати, Голова Верховної Ради України, його перший заступник і заступник, голови комітетів Верховної Ради України, їх перші заступники, заступники і секретарі, голови депутатських груп і фракцій Верховної Ради України. Забезпечує організацію роботи Верховної Ради її Апарат [34, c. 165].

На завершення необхідно зазначити, що, незважаючи на законодавчу презумпцію, поділ влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову, парламент нашої держави відіграє важливу роль лише тоді, коли у його діяльності також забезпечується ефективна взаємодія з іншими гілками влади. Як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні № 17-рп/2004 від 18 листопада 2004 р., здійснення державної влади на засадах її поділу не виключає взаємодії органів державної влади, однак така взаємодія має здійснюватися з урахуванням вимог статей 6, 19 Конституції України, відповідно до яких органи державної влади зобов’язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України [20].

Підсумовуючи все зазначене вище, необхідно сказати, що пріоритетним напрямом удосконалення інституту парламенту в Україні є конкретизація нормативно-правових актів, що регламентують його взаємодію з іншими органами державної влади, забезпечення їхньої узгодженості, усунення прогалин у законодавстві. Водночас головні завдання, які ставляться перед державотворцями сьогодні, необхідно зводити перш за все до пошуку оптимальної моделі взаємодії ВРУ з Президентом України, урядом та судовою гілкою влади.

Розділ ІІІ. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України як органу зовнішніх зносин держави

3.1. Особливості конституційно-правового статусу Верховної Ради України як одного з органів в системі зовнішніх зносин держави

Для реалізації зовнішньої функції держави органи державної влади наділяються спеціальними повноваженнями, а також в системі державних органів створюється додаткові структури (наприклад, міжнародні відділи, управління, департаменти при міністерствах і відомствах). Всі ці органи на підставі норм і принципів міжнародного права і науки міжнародного права, а також загальноприйнятої практики поділяються на дві самостійні групи: внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин і закордонні органи зовнішніх зносин [2, 185].

Поверховий підхід до розгляду статусу, функціональній діяльності і повноважень того чи іншого внутрішньодержавного органу зовнішніх зносин неминуче приведе до висновку про те, що головним, провідним, ключовим, найважливішим і т.д. серед усіх існуючих органів зовнішніх зносин є уряд — Кабінет Міністрів України. Такий висновок базується на положеннях п. 1 ст. 116 Конституції України [21] в якому закріплено, що Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснює внутрішню і зовнішню політику держави. І з формальної точки це так Однак подібний підхід є помилковим і неконструктивним оскільки Кабінет Міністрів України є, по-перше, одним з численних внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин, по-друге, повноваження уряду в цій сфері лімітовані і, по третє — уряд здійснює переважно оперативно-виконавчу діяльність щодо зовнішньої політики держави [12].

Зовнішньополітична діяльність будь-якої держави являє собою дві самостійні складові: перша — визначення зовнішньополітичного курсу держави і, друга — реалізація цього курсу. До реалізації зовнішньо-політичного курсу причетна вся система органів зовнішніх зносин держави — внутрішньодержавні і закордонні. Так само зазначені органи причетні до узагальнення ідей і пропозицій, формування цілей, пріоритетних напрямків зовнішньої політики, визначення кола контрагентів у міжнародних стосунках, розміру коштів, потрібних для утримання органів зовнішніх зносин і засобів реалізації зовнішньополітичного курсу тощо [17, c. 115].

Щодо визначення зовнішньополітичного курсу держави, то це є виключно прерогативою парламенту — Верховної Ради України, на що наголошується у п. 5 ст. 85 і п. 9 ч. 1 ст. 92 Конституції України [21] стосовно того, що засади зовнішньої політики визначаються Верховною Радою України і виключно законами України.

Разом з тим, визначення засад зовнішньої політики держави становить лише частку зовнішньополітичних функцій Верховної Ради України, що зумовлює потребу зупинитись на цьому питанні більш ґрунтовно [17, c. 116].

Традиційно в літературі серед основних функцій парламенту виділяють законодавчу, представницьку, контрольну та установчу [7]. Як зазначає В.М. Бесчастний, якщо повноваження парламенту закріплюються в конституціях, то зазвичай це повноваження законодавчого характеру, у сфері фінансів, з контролю над діяльністю уряду, пов’язані з формуванням інших органів держави. Разом з тим, вчений додає, що конкретні конституції і спеціальні закони закріплюють більш розгорнутий перелік повноважень парламенту. Наприклад, ще називаються повноваження у сфері зовнішньої політики. Окремо виділяються повноваження у сфері оборони та безпеки, а також судова функція парламенту [7].

Аналіз позицій наведених авторів свідчить про те, що не завжди проводиться чітка грань між функціями і повноваженнями, внаслідок чого повноваження (у сфері оборони та безпеки) і функція (судова) розглядаються як синонімічні або тотожні. Ми виходимо з того, що парламент України (в силу статусу і закріплених в Конституції України повноважень) як орган зовнішніх зносин, реалізуючі зовнішні функції держави, має мати і має для цього свої, притаманні саме йому функції. Ось чому при підходах до визначення кола зовнішньополітичних функцій Верховної Ради України ми зосереджуємо увагу на тих функціях, які безпосередньо пов’язані із зовнішніми функціями держави, або здійснення яких породжує наслідки міжнародно-правового характеру чи впливають на зовнішньополітичний курс держави і його реалізацію. До таких функцій ми відносимо: законодавчу функцію, представницьку функцію, установчу функцію, фінансову функцію, контрольну функцію, над-звичайні функції [17, c. 116].

Х.В. Приходько виокремлює специфічні ознаки, які висвітлюють особливі риси функцій Верховної Ради України як законодавчого органу державної влади в системі органів держави та висловлює ряд міркувань про те, що закріплення повноважень Верховної Ради України на конституційно-правовому рівні забезпечує легалізацію функцій парламенту та гарантує виконання їх у режимі законності і тим самим зумовлює зміст функцій Верховної Ради України [8]. А з огляду на те, що автор розрізняє функції парламенту у внутрішній та зовнішній сферах, то його думка набуває принципового значення.

Таким чином, закріплення в Конституції України повноважень парламенту щодо легалізації зовнішніх функцій забезпечило би певну універсальність, загальність і рівність підходу до правового закріплення функцій і повноважень органів всіх гілок влади (в даному разі — законодавчої і виконавчої) і належність на конституційно-правовому рівні парламенту до системи органів зовнішніх зносин.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в державі, що підкреслює особливий статус цього органу в державному механізмі. В ст. 85 Конституції України дається розгорнутий перелік повноважень Верховної Ради і в тому числі щодо зовнішньополітичної діяльності. Характерною особливістю ст. 85 Конституції України є те, що перелік цих повноважень Верховної Ради України не є вичерпним, а деякі повноваження отримують свій розвиток в інших положеннях основного закону, законодавстві України, а також у правових позиціях Конституційного Суду України [9, 588]. Зазначеними повноваженнями Верховна Рада України наділяється, зокрема, для реалізації зовнішніх функцій держави [17, c. 117].

Отже, виходячи із статусу парламенту України і обсягу визначених у конституції і законодавстві України повноважень розгляд зовнішньополітичних функцій цього органу ми почнемо із законодавчої функції.

3.2. Повноваження та функції українського парламенту у сфері здійснення зовнішніх зв’язків

Саме Верховною Радою України 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України [21], яка є першоджерелом національного законодавства держави і фундаментом законодавчої основи діяльності всього державного механізму. Вносити зміни в Основний закон може тільки цей орган (п. 1 ст. 85 Конституції України). Крім цього, парламент на основі ст. 85 Конституції України: призначає всеукраїнський референдум з вирішення питання про зміну території України (п. 2 ст. 73 ); розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України (п.11), неодмінною складовою якої є положення, що стосується зовнішньої політики держави (наприклад, відповідно до абз. 3 Розділу 4 «Україна і світ» Програми діяльності Кабінету Міністрів України від 16.01.2008 р., а також згідно до п. 2.1. «Вступ до Світової організації торгівлі та спрямування на європейську інтеграцію» Програми від 05.06.2002 р. стратегічною метою є набуття членства в Європейському Союзі та забезпечення енергетичної незалежності України); надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація договорів України (п. 32) [17, c. 118].

Представницька функція охоплює діяльність, пов’язану із здійсненням парламентом міжпарламентських зв’язків. Зокрема, Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» передбачено, що Верховна Рада щорічно ухвалює план співробітництва з парламентами іноземних держав, направляє офіційні парламентські делегації України (п. 1, 2 ст. 204), а Голова Верховної Ради представляє парламент у зносинах з органами влади інших держав і міжнародними організаціями (п. 6 ст. 78, п. 4 ст. 88 Конституції України) [12].

Установча функція, згідно ст. 85 Конституції України, матеріалізується через: участь парламенту у формуванні органів державної влади, а саме: при-значення виборів Президента України (п. 7); усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури — імпічменту — з огляду на ключову роль особи, яка виконує повноваження глави держави для здійснення зовнішньої політики держави (п. 10); на-дання згоди на призначення Президентом України Прем’єр-Міністра України (п. 12); дає згоду на при-значення і звільнення з посад (п. 15, п. 18 — Президентом України Міністра закордонних справ України і Міністра оборони України, Голови Національного банку України); призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженного Верховної Ради України з прав людини (п. 17); затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших військових формувань (п. 22). Разом з тим, І.Й. Снігур, наприклад, зазначає, що спільною рисою майже всіх наукових досліджень установчого напрямку діяльності парламенту є те, що часто вчені досить вузько трактують зміст установчої функції, обмежуючись лише участю Верховної Ради України у формуванні органів державної влади, та залишають поза межами комплексних наукових досліджень цілу низку повноважень установчого характеру, зокрема, щодо призначення виборів, які є способом формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування [7, c. 54].

До даної функції слід також віднести: призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати, адже, відповідно до п. 2 ч.1 ст. 2 Закону України «Про Рахункову палату» до завдань Рахункової палати належить, зокрема: здійснення контролю за утворенням і погашенням зовнішнього боргу України; контроль за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбаченим у Державному бюджеті України; регулярне інформування Верховної Ради України, її комітетів про хід виконання Державного бюджету України та стан погашення зовнішнього боргу України, про результати здійснення інших контрольних функцій [17, c. 119].

Разом з тим, до функцій Рахункової палати відповідно до ст. 6 згаданого вище Закону належать: здійснення за дорученням Верховної Ради України контролю за виконанням Державного бюджету України за поквартальним розподілом доходів і видатків відповідно до показників цього бюджету, в тому числі видатків по обслуговуванню зовнішнього боргу України; здійснення контролю за виконанням рішень Верховної Ради України про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, між-народним організаціям, передбачених у Державном бюджеті України; перевірка за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого статусу витрат коштів державними установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються за рахунок Держав-ного бюджету України; здійснення зв’язків з контрольними органами іноземних держав та відповідними міжнародними організаціями, укладання з ними угоди про співробітництво. З переліку повноважень Рахункової палати, закріплених у ст. 7 згаданого закону, варто виокремити проведення експертизи проектів міжнародних договорів України, що стосуються питань державного бюджету і фінансів України [12].

Здійснюючи установчу функцію, парламент також призначає на посаду та звільнення з посади: Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (п. 17), а також Голову Національного банку України за поданням Президента (п. 18). Згідно ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» до функцій даного органу належить: представлення інтересів України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків; здійснення валютного регулювання і валютного контролю за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій; затвердження рішення Правління Національного банку України про участь цієї установи у міжнародних фінансових організаціях (ст. 9) та багато інших дій, що безпосередньо пов’язані із зовнішньополітичною діяльністю держави [17, c. 118].

Фінансова функція здійснюється у напрямку: затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього (п. 4 ст. 85 Конституції України). Ця функція пов’язується із зовнішніми функціями держави, оскільки в законі про бюджет держави містяться норми, що передбачають кредитування іноземними установами (наприклад, відповідно до ст. 4 Закону України «Про Державний бюджет України на 2013 рік» від 06.12.2012 р. затверджено перелік кредитів (позик), що залучаються державою до спеціального фонду Державного бюджету України у відповідному році від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних програм (проектів) згідно з додатком № 9 до цього Закону, яким зазначеними вище кредиторами визначено Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський інвестиційний банк); стягнення митних платежів (для прикладу, відповідно до п.п. 2 та 3 ст. 4 Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» від. 22.12.2011 р. джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України на відповідний рік у частині доходів встановлено ввізне мито та акцизний податок з ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції) в час-тині нафтопродуктів і транспортних засобів; надання державних гарантій (зокрема, ч. 2 ст. 6 Закону України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» від. 22.12.2011 р. встановлено, що у відповідному році державні гарантії можуть надаватися на підставі між-народних договорів України за такими можливими напрямками: фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України, в тому числі експортоорієнтованих проектів); затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціями (п. 14); затвердження рішень про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України [30, c. 86].

З метою забезпечення реалізації зовнішніх функцій парламентом також здійснюється контрольна функція, зокрема через: контроль за виконанням Державного бюджету України (п. 4), з метою здійснення якого українським парламентом утворюється спеціальний постійно діючий контрольний орган — Рахункова палата — що підпорядкований і підзвітний Верховній Раді; згадані контрольні повноваження тісно пов’язані з повноваженнями щодо призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати (п. 16); прийняття рішення щодо звіту про виконання Державного бюджету України (п. 4); здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України, в тому числі і у сфері зовнішньої політики (п. 13); заслуховування щорічних і позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України (п. 8); заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Верховної ради України з прав людини про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні (п. 17); здійснення контролю за використанням одержаних Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України (п. 14) [12].

Надзвичайні функції Верховної Ради України реалізуються, зокрема, шляхом здійснення наступних повноважень: оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру (п. 9 ст. 85 Конституції України); схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України (п. 9); схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України (п. 23); затвердження протягом двох днів з моменту звернення глави держави указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях (п. 31) [12].

З аналізу положень статей 85 та 92 Конституції України і ряду законів можемо зробити висновок, що деякі із зовнішніх функцій реалізуються парламентом через здійснення, перш за все, законодавчої функції. Разом з тим, в результаті виконання окремих повноважень у сфері зовнішніх зносин парламент забезпечує реалізацію не однієї, а декількох відповідних функцій. Зокрема, відповідно до ч. 1 і 2 ст. 92 Конституції України, виключно законами визначаються: засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади регулювання демографічних та міграційних процесів; правовий режим воєнного і надзвичайного стану; правовий режим державного кордону; статус іноземців та осіб без громадянства; правовий режим воєнного і надзвичайного стану, державний бюджет [34, c. 58-59].

Таким чином, Верховна Рада України є одним з ключових, визначальних органів в системі органів зовнішніх зносин нашої держави. Це єдиний орган з існуючих в державі, до повноважень якого віднесено не тільки визначення засад зовнішньої політики України, а й безпосередньо поряд з іншими органами зовнішніх зносин втілювати в життя зовнішньополітичний курс і контролювати зовнішньополітичну діяльність всього державного механізму. І хоча у по-рівнянні, наприклад, із Президентом України, Кабінетом Міністрів України чи Міністерством закордонних справ України Верховна Рада Україні лише частково є учасником міжнародно-правового спілкування, тим не менше її значущість у такому спілкуванні і впливовість на авторитет держави на міжнародній арені важко переоцінити. 

Висновки

Отже, зміна повноважень парламенту вимагає системного дослідження його конституційно-правового статусу з метою удосконалення його діяльності та зростання авторитету в суспільстві та державі. Особливо актуальним у цьому плані є теоретичне обґрунтування класифікації та змісту функцій Верховної Ради України, передбачених Конституцією України.

Статус Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади надає законодавчій функції пріоритетну роль, але ця функція парламенту далеко не єдина. Це пояснюється тим, що Верховна Рада України у властивих їй формах бере участь у здійсненні ряду функцій держави. Це, зокрема,  об‘єктні функції, які зумовлені змістом діяльності держави та владні функції (законодавча, установча, представницька, парламентського контролю, бюджетно-фінансова та зовнішньополітична).

Верховна Рада України – парламент України здійснює ряд функцій, напрямків діяльності і має для їх реалізації відповідні повноваження, що чітко визначені Конституцією України.

Множинність функцій парламенту не суперечить його природі як органу законодавчої влади. Вона зумовлена тим, що український парламент у властивих йому формах бере участь у здійсненні ряду функцій держави, які зумовлені змістом діяльності держави/ політичної, економічної, соціальної, культурної, екологічної/ так і інших функцій, зокрема «технологічних», владних функцій/законодавчої, установчої тощо/. Виходячи з цього, пріоритетними функціями Верховної Ради України є наступні:

1)       законодавча функція;

2)       представницька функція;

3)       установча функція;

4)       бюджетно-фінансова функція;

5)       зовнішньополітична функція.

Отже, виходячи із аналізу поняття  функцій українського парламенту варто визначити, що функції Верховної Ради України – це передбачені Конституцією України основні напрями діяльності Верховної Ради України, що визначають його місце і загальне призначення у державному механізмі, а також відповідну роль у вирішенні суспільних завдань, що стоять перед державою.

Пріоритетною функцією Верховної Ради України  є законодавча функція, особливість якої полягає в тому,  що будь-який закон не може бути прийнятим, якщо він не розглянутий і не схвалений парламентом, а сам парламент має повну компетенцію у сфері законодавства. Саме Верховна Рада України  має право приймати нормативно-правові акти, що мають найвищу юридичну силу, виступаючи від імені українського народу.

Через законотворчу діяльність Верховної Ради реалізується принцип  народного суверенітету. За обсягом законодавчих повноважень Верховна Рада України належить до легіслатур (від. лат. Legis (lex)  закон і latus встановлений) з необмеженою сферою законодавчих повноважень, тобто до парламентів, наділених правом парламентського верховенства (суверенітету).

Складовими елементами цієї функції, є, насамперед, законопроектна робота, внесення змін до Конституції України, прийняття законів тощо.

Отже, особливістю установчої  діяльності парламенту є, по-перше, те, що він виконує повноваження щодо формування органів держави, їх структурних підрозділів і посадових осіб, і, по-друге, що установча функція Верховної Ради України передбачає  наявність широких номінаційних повноважень (номінаційна діяльність), тобто повноважень, пов‘язаних з призначенням, обранням, наданням згоди на призначення або звільнення посадових осіб, а також із формуванням інших органів публічної влади. 

Список використаної літератури

1. Міжнародне право : навч.посібник / [за ред. М.В. Буроменського]. — К. : Юрінком Інтер, 2005.
2. Тимченко Л.Д. Міжнародне право : підручник / Л.Д. Тимченко, В.П. Кононенко. — К. : Знання, 2012.
3. Курс международного права: в 7 т. Т. 4 : Отрасли международного права. — М. : Наука, 1990.
4. Міжнародне право : Основні галузі : підручник / [за ред. В.Г. Буткевича]. — К. : Либідь, 2004.
5. Совгиря О.В. Конституційне право України: навч. посібник / О.В. Совгиря, Н.Г. Шукліна. — К. :Юрінком Інтер, 2007.
6. Международное публичное право : учебник / [под ред. К.А. Бекяшева]. — М., 1998.
7. Снігур І.Й. Напрями реалізації установчої функції парламенту України щодо виборів [Електронний ресурс] / І.Й. Снігур // Часопис Академії адвокатури України. — № 18. — 2013. — Режим доступу: http:// archive.nbuv.gov.ua/e-journals/Chaau/2013-1/13siyusv. pdf
8. Приходько Х.В. Представницька функція Верховної Ради — парламенту України : автореф. дис… канд.юрид.наук: 12.00.02 [Електронний ресурс] / Х.В. Приходько ; Інститут законодавства Верховної Ради України. — К., 2004.
9. Конституція України. Науково-практичний коментар / [редкол.: В.Я. Тацій (голова редкол.), О.В. Петришин (відп. секретар), Ю.Г. Барабаш та ін.] ; Нац. акад. прав. наук України. — 2-ге вид., переробл. і допов. — Х. : Право, 2011. — 1128 с.
10. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 квіт. 2011 р.: (офіц. текст). — К. : ПАЛИВОДА А.В., 2011. — 56 с. — (Закони України).
11. Конституційне (державне) право зарубіжних країн : навч. посіб. / В.М. Бесчастний, О.В. Філонов, B. М. Субботін, С.М. Пашков ; за ред.: В.М. Бесчастного. — 2-ге вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 467 с.
12. Ісаєнко А. В. Конституційно-правовий статус Верховної Ради України як органу зовнішніх зносин держави / А. В. Ісаєнко, О. С. Рудоквас // Часопис Академії адвокатури України. — 2013. — № 4. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Chaau_2013_4_10
13. Болдирєв С. В. Місце Верховної Ради України в системі органів державної влади / С. В. Болдирєв // Державне будівництво та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. – Харків, 2015. – Вип. 30. – С. 3–13.
14. Батанов, О. Б. Інавгурація президента як інститут конституційного права: аксіологічні та онтологічні засади [Текст] / О. Б. Батанов // Часопис Київ. ун-ту права. — 2011. — № 4. — С. 114—119.
15. Взаємодія Верховної Ради України із суб’єктами державного управління: історія та сучасний стан [Текст] : наук. розробка / В. А. Гошовська, Н. Б. Ларіна, Л. А. Пашко та ін. ; за заг. ред. В. А. Гошов- ської. — К. : НАДУ, 2013. — 48 с.
16. Взаємодія Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України в умовах конституційних змін [Текст] / авт.-упоряд.: В. Тимощук, О. Струц. — К., 2006. — 28 с.
17. Георгіца, А. Законодавча влада: поняття, правова природа, місце і роль у системі органів публічної влади [Текст] / А. Георгіца // Право України. — 2009. — № 11. — С. 100—116.
18. Желих, Н. М. Закордонний досвід взаємодії гілок державної влади [Електронний ресурс] / Н. М. Желих // Державне управління: теорія та практика. Електронне наукове фахове видання. — 2008. — № 2. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Dutp/ 2008—2/doc_pdf/zhelyh. pdf33.
19. Золотарев, В. Конституционная реформа и ее последствия [Текст] / В. Золотарев // Конституционная реформа: экспертный анализ. — Харьков : Фолио, 2004. — 184 с.
20. Конституционное (государственное) право зарубежных стран [Текст] : в 4 т. / рук. авт. кол. и отв. ред. Б. А. Страшун. — М. : БЕК, 1996. — Т. 1—2: Общая часть. — 757 с.
21. Конституція України від 28 червня 1996 р. [Текст] // Відом. Верхов. Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
22. Кузніченко, С. О. Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану». Науково-практичний коментар [Текст] / С. О. Кузніченко. — Х. : Право, 2015. — 164 с.
23. Майданник, О. О. Теоретичні проблеми контрольної функції парламенту України [Текст] : дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.02 / О. О. Майданник ; Каб. Міністрів України, Нац. аграр. ун-т. — К., 2008. — 632 с.
24. Манюк, П. Т. Право вето Президента України у контексті правової охорони Конституції України [Текст] / П. Т. Манюк // Порівн.-аналіт. право. — 2013. — № 3—2. — С. 87—89.
25. Олькіна, О. В. Конституційний інститут дострокового припинення повноважень вищих посадових осіб України: розвиток законодавства та юридичної практики [Текст] : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / О. В. Олькіна ; Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.». — О., 2011. — 21 с.
26. Про Кабінет Міністрів України [Текст] : Закон України від 27.02.2014 № 794 // Відом. Верхов. Ради України. — 2014. — № 13. — Ст. 828.
27. Про правовий режим воєнного стану [Текст] : Закон України від 12.05.2015 № 389 // Відом. Верхов. Ради України. — 2015. — № 28. — Ст. 1509.
28. Про правовий режим надзвичайного стану [Текст] : Закон України від 16.03.2000 № 1550 // Відом. Верхов. Ради України. — 2000. — № 23. — Ст. 176.
29. Про Регламент Верховної Ради України [Текст] : Закон України від 10.02.2010 № 1861 // Відом. Верхов. Ради України. — 2010. — № 14. — Ст. 412.
30. Псалтирник, О. С. Роль і місце українського парламенту в системі органів державної влади [Текст] / О. С. Псалтирник // Наукові праці. Науково-методичний журнал. — 2006. — Т. 40. Вип. 27. —С. 83—86.
31. Рішення Конституційного Суду України від 18 листопада 2004 р. № 17-рп/2004 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: Мір:// zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v017p710-04.
32. Словська, І. Є. Верховна Рада України в системі вітчизняного парламентаризму: конституційно правове дослідження [Текст] : автореф. дис. … д-ра юрид. наук / І. Є. Словська. — Одеса, 2014. — 47 с.
33. Красногор О. В. Верховна Рада України: конституційно-правові засади функціонування та діяльність / О. В. Красногор // Наукові праці МАУП. – 2015.
34. Трутенко, А. О. Роль Верховної Ради України у формуванні та реалізації зовнішньої політики держави [Текст] / А. О. Трутенко // Панорама політол. студій. — 2012. — Вип. 9. — С. 158—164.