Пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення

Список умовних скорочень

ГК України – Господарський Кодекс України

ЦК України – Цивільний Кодекс України

CAT України — Статут автомобільного транспорту України

АТП – Автомобільно – транспортний перевізник

ВГСУ — Вищий господарський суд України

Конвенція CMR — Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів

Вступ

Актуальність теми. Порядок вирішення спорів щодо перевезень визначено статтею 315 ГК України: до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, можливим с пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п’яти днів. Перевізник розглядає заявлену претензію і повідомляє заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів. Якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано у названий вище строк, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді; а також статтею 925 ЦК України; до пред’явлення перевізникові позову, що випливає із договору перевезення вантажу, пошти можливим є пред’явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами). Позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк. До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Як бачимо, тут міститься неузгодженість між ЦК України [1] та ГК України[2]. Першим строк, наданий для відповіді на претензію контрагентів передбачено в 1 місяць, а другим — у 3 місяці, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — у шість місяців, претензії щодо сплати штрафу або премії розглядаються протягом сорока п’яти днів. Слід зазначити, що статтею 166 CAT України строк, наданий АТП для розгляду заявленої претензії та повідомлення заявника про її задоволення або відхилення визначено строк З місяці, тобто як в ГК України.

Якщо виходити з необхідності захисту інтересів АТП як основного суб’єкта нашого дослідження, то необхідно положення ЦК України приводити до відповідних положень ГК України та CAT України. Якщо виходити із необхідності застосування більш суворого механізму відповідальності та якнайшвидшого застосування санкцій або відновлення порушеного становища, — то тут слід керуватися положеннями ЦК України, до яких приводити відповідні положення ГК України та CAT України.

Огляд літератури за темою дослідження. Необхідність захисту інтересів усіх учасників перевізного процесу вимагає дослідження процесуального порядку застосування заходів відповідальності. Загальні питання адміністративної відповідальності та/а бо правового регулювання перевезення вантажів автомобільним транспортом аналізувалися у роботах І.В. Булгакової, В.В. Вітрянського, В.А. Єгіазарова, Д.В. Зеркапова, С.В. Кивалова, О.В. Клепкової. В.К. Колпакова, Н.Ф. Лопатіної, С.Ю. Морозова, А.Б. Новосельцева, В.Й. Развадовського, О.В. Сівакова, М.Л. Шелухіна та ін., проте саме особливості процесуального порядку залишилися поза увагою науковців.

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у визначенні заходів удосконалення порядку застосування заходів відповідальності за порушення законодавства про перевезення вантажів транспортом та розгляд пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути поняття претензії та позовів при перевезеннях;

— дослідити претензійний порядок вирішення спорів при перевезеннях вантажів;

— проаналізувати порядок застосування заходів відповідальності у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом;

— охарактеризувати пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення морським транспортом;

— пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення автомобільним транспортом.

Об’єктом дослідження є претензії і позови, що випливають із договору перевезення.

Предметом дослідження є пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення та процесуальний порядок застосування заходів відповідальності.

Розділ 1. Теоретичні основи претензій та позовів при перевезеннях

1.1. Поняття претензії та позовів при перевезеннях

Порушення учасниками перевезення та буксирування своїх обов’язків є підставою для пред’явлення уповноваженою особою претензій і позовів до правопорушника. Обставини, що можуть зумовити матеріальну відповідальність перевізників, відправників, одержувачів вантажів і пасажирів та бути підставою для пред’явлення претензії і позову, засвідчуються комерційними актами та актами загальної форми. Комерційний акт складається для засвідчення нестачі, псування чи пошкодження вантажу або багажу, виявлення вантажів без супровідних документів і документів без вантажу, повернення перевізникові вкраденого вантажу (багажу), непередання вантажу залізницею на під’їзну колію протягом 24 годин після оформлення в товарній конторі видачі вантажу за документами.

У п. 3.3 роз’яснення Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевезення вантажів залізницею» від 29 травня 2002 р. № 04-5/601 зазначалось, що відповідно до ст. 43 ГПК[2] ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Отже, комерційний акт є тільки одним з доказів, який господарський суд оцінює в сукупності з усіма іншими доказами у справі. Зокрема, комерційний акт може бути позбавлений доказової сили, особливо у випадках вивантаження вантажу засобами залізниці на місцях загального користування, якщо цей акт не відповідає фактичним обставинам. Так, комерційний акт констатує, що нестачу, псування або пошкодження вантажу виявлено нібито під час вивантаження 10 січня, а з товарно-транспортних накладних на вивіз вантажу вбачається, що він був вивезений зі станції 8 січня[3, c. 51].

Акти загальної форми складаються для засвідчення інших порушень договору перевезення. Відповідно до ст. 158 Статуту автомобільного транспорту і розділу 9 Правил перевезення вантажів автотранспортом обставини, пов’язані з несхоронністю вантажів та іншими порушеннями договору перевезення, фіксуються у товарно-транспортній накладній, а у разі розходження в оцінці сторонами причин і характеру порушень оформляються актами встановленої форми, що прирівнюються до комерційних актів та актів загальної форми на інших видах транспорту.

Акт складає перевізних, якщо він сам виявить зазначені раніше обставини або їх наявність підтверджується відправником чи одержувачем вантажу. Необґрунтовану відмову перевізника скласти комерційний акт можна оскаржити в установленому порядку. У цьому разі приймання вантажу слід оформити відповідно до правил про порядок приймання продукції та товарів за кількістю і якістю, що діють при поставці, контрактації тощо.

На підтвердження фактів, що мають юридичне значення при вирішенні спорів, пов’язаних з торговельним мореплавством, складається морський протест. Відповідно до глави 7 розділу IX Кодексу торговельного мореплавства, якщо під час плавання або стоянки судна мала місце подія (наприклад загальна чи окрема аварія), яка може бути приводом для пред’явлення до судноволодільця майнових вимог, капітан судна, щоб забезпечити докази для захисту прав і законних інтересів судноволодільців, робить у встановленому порядку заяву про морський протест. Така заява має містити опис обставин і заходів, ужитих капітаном для забезпечення схоронності довіреного йому майна [4, c. 87].

Морський протест заявляється: в порту України — нотаріусу або іншій посадовій особі, на яку законодавством України покладено вчинення нотаріальних дій; в іноземному порту — консулові України або компетентним посадовим особам іноземної держави в порядку, передбаченому законодавством цієї держави. У порту України заява про морський протест подається протягом 24 годин з моменту оформлення приходу судна в порт. Якщо подія, що зумовила необхідність заяви морського протесту, сталася в порту, протест слід заявити протягом 24 годин з моменту події. Якщо немає можливості заявити протест у встановлений строк, причини цього слід зазначити у заяві про морський протест. За наявності підстав припускати, що подія спричинила шкоду вантажу на судні, заяву про морський протест слід зробити до відкриття люків. Вивантаження вантажу до заяви морського протесту можна почати лише в разі крайньої потреби. На підтвердження обставин, викладених у заяві про морський протест, капітан судна водночас із заявою або не пізніше семи днів з моменту прибуття в порт чи з моменту події, що сталася у порту, повинен подати нотаріусу чи іншій посадовій особі для огляду судновий журнал і засвідчену капітаном виписку із суднового журналу. Нотаріус або інша посадова особа на підставі заяви капітана, даних суднового журналу, опиту капітана, а в разі потреби — інших свідків із складу суднового екіпажу складає акт про морський протест і посвідчує його своїм підписом і гербовою печаткою. На умовах взаємності прийняття заяви про морський протест від капітанів іноземних суден і складання у цих випадках актів про морський протест можуть здійснювати відповідні консульські представники іноземних держав в Україні (статті 341-347 КТМ) [4, c. 88].

1.2. Обов’язковий претензійний порядок розв’язання спорів

За всіма видами перевезень передбачено обов’язковий претензійний порядок розв’язання спорів. Претензії, які виникають з перевезень вантажів, пред’являються до транспортної організації пункту призначення вантажу. Якщо спір виник з перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, то претензія пред’являється: а) до управління залізниці призначення, якщо кінцевим пунктом призначення є залізнична станція; б) до іншого транспортного органу, коли кінцевим пунктом перевезення є порт (пристань), автостанція чи аеропорт. Претензії, що виникають з перевезень пасажирів і багажу, можуть пред’являтися до транспортного органу відправлення або призначення на розсуд заявника. Залежно від характеру порушення право на пред’явлення претензії має відправник чи одержувач вантажу, які можуть переуступити його один одному або кожен з них своєму вищестоящому органові чи транспортно-експедиційній організації. Передача права на пред’явлення до перевізника претензії або позову іншим організаціям чи громадянам не допускається.

Відповідно до ст. 925 ЦК [1] до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з перевезення вантажу, пошти, є обов’язковим пред’явлення претензії в порядку, встановленому законом і транспортними кодексами або статутами. Позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію чи неодержання від перевізника відповіді у місячний строк. Позовна давність за вимогами, котрі випливають з перевезення вантажу, встановлюється в один рік з моменту, що визначається згідно з транспортними статутами або кодексами.

Інший порядок вирішення спорів щодо перевезень встановлено у ст. 315 ГК [2]. Так, претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а щодо сплати штрафів і премій — протягом 45 днів. Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців; про сплату штрафу або премії — протягом 45 днів. Якщо претензію відхилено чи відповідь не одержано у зазначені строки, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців з дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді. Для пред’явлення перевізником до відправників, одержувачів позовів, що випливають з перевезення, встановлено шестимісячний строк.

Таке розходження між ЦК[1] і ГК[2] у строках і порядку пред’явлення претензій і позовів, що випливають з договорів перевезення, не можна визнати нормальним і воно має бути усунуте в законодавчому порядку.

Строки позовної давності та порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезеннями в закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами, ст. 926 ЦК, ч. 6 ст. 315 ГК).

1.3. Претензійний порядок вирішення спорів при перевезеннях вантажів

Розглядаючи вимогу про пред’явлення претензії належним заявником, слід виходити із загального положення, відповідно до якого право на пред’явлення претензій належить вантажовідправнику і вантажоодержувачу. Разом з тим не можна не враховувати тієї обставини, що транспортні статути і кодекси неоднаково підходять до вирішення питання, в яких випадках цим правом користується вантажовідправник, а в яких вантажоодержувач.

Так, встановлено, що право на пред’явлення претензії мають:

— В разі недотримання термінів доставки вантажу — вантажоодержувач;

— У разі втрати вантажу — вантажоодержувач, вантажовідправник;

— В разі нестачі або пошкодження вантажу — вантажоодержувач;

— В разі сплати провізної плати та інших платежів в розмірі вище встановленого — вантажовідправник, вантажоодержувач.

Таким чином, відповідно до роз’яснень вищої судової інстанції порушення вантажовідправником, вантажоодержувачем закріплених претензійних термінів при дотриманні встановленого порядку пред’явлення претензій не скасовує їх права на позовну заяву, а тягне лише те негативний наслідок, що на них можуть бути віднесені судові витрати.

Досить конкретні закріплені в правилах перевезень вантажів, правила надання послуг з перевезень пасажирів, багажу, вантажів для особистих, побутових потреб вимоги про належне оформлення претензії і додатку до неї необхідних документів. Претензія повинна містити наступні основні дані: найменування перевізника, найменування підприємства (організації) , яка заявляє претензію, виклад обставин, які стали підставою для претензії, сума претензії за кожною вимог і її розрахунок, формулювання претензії, банк, в якому відкрито розрахунковий рахунок заявника претензії, і номер рахунку, перелік документів, доданих до претензії, дата складання претензії і підпис [5, c. 411].

Кількість документів, які додаються до претензії, залежить від того, в зв’язку з яким порушенням зобов’язань заявлена претензія. Типовий набір документів, що додаються включає: транспортну накладну, квитанцію про приймання вантажу, комерційний акт (акт загальної форми), довідку про відправку вантажу, документ про оскарження відмови перевізника в складанні комерційного акта, документ, що засвідчує кількість і дійсну вартість відправленого вантажу.

Важлива роль у підтвердженні фактів пошкодження, псування вантажу, виявлення вантажу без документів, невідповідності вантажу в натурі його найменуванню в транспортному документі відводиться комерційним актом. Без цього документа в зазначених випадках неможливо заяву претензії. Крім того, комерційний акт служить підставою для розшуку вантажу, розслідування причин псування, пошкодження вантажів, а також для організації заходів щодо недопущення їх пошкодження надалі [5, c. 412].

У разі порушення зобов’язання із договору перевезення сторони мають право скористатися або досудовим способом захисту порушених прав шляхом пред’явлення претензій, або одразу судовим способом — шляхом звернення до суду з позовом. Тобто Кодекс надає сторонам право вибору способу захисту порушених прав. На відміну від ч. 1 коментованої статті [1], транспортне законодавство закріплює правило про обов’язкове пред’явлення претензії до перевізника перед поданням вантажовідправником або вантажоодержувачем до нього позову (п. 16.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні). Однак за юридичною силою зміст підзаконних актів повинен відповідати, а не суперечити змісту законів, тому слід керуватися положенням ЦК України [1] про право пред’явлення до перевізника претензії до пред’явлення позову, а не про обов’язок. Однак безпосередньо порядок пред’явлення претензій та позовів встановлюється законом, транспортними кодексами (статутами): КТМ України (ст. ст. 383 — 387), САТ УРСР (ст. ст. 159 — 166), СЗ України (ст. ст. 130 — 135).

Договір перевезення укладається з метою надання транспортних послуг по доставці довіреного перевізникові другою стороною (відправником) вантажу, пошти до пункту призначення та видачі його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві). Тобто у перевізному процесі задіяне значне коло учасників транспортування як в пункті відправлення, так і в пункті призначення вантажу, пошти. Тому для забезпечення найбільш повного захисту прав та інтересів відправника та одержувача вантажу, пошти транспортне законодавство більш детально визначає місце пред’явлення претензій та позовів до перевізника. Так, при залізничному перевезенні вантажів претензії заявляються: 1) за загальним правилом — залізниці призначення вантажу; 2) претензії, що виникли з перевезення вантажу у прямому змішаному сполученні, заявляються: а) залізниці призначення, якщо кінцевим пунктом перевезення є залізнична станція; б) іншому транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є порт; 3) претензії вантажовідправників щодо штрафів — залізниці відправлення, а вантажоодержувачів — залізниці призначення [7, c. 138].

В ст. 925 ЦК України[1] законодавець надає право пред’явити претензії і позови до перевізника як відправнику вантажу, так його одержувачеві. Транспортне законодавство більш детально визначає коло осіб, які мають право пред’явити перевізникові претензію та позови залежно від виду порушення покладеного на перевізника обов’язку. Наприклад, при автомобільних перевезеннях вантажів право на пред’явлення перевізнику претензій мають: а) вантажовідправник або вантажоодержувач — у випадку втрати вантажу і за умови подання товарно-транспортної накладної з підписом водія (експедитора перевізника) про прийняття ним вантажу для перевезення; б) вантажоодержувач — у випадках недостачі, зіпсуття або ушкодження вантажу і за умови подання товарно-транспортної накладної із відповідними записами в ній або акта встановленої форми, якщо такий акт складався; в) вантажоодержувач — у випадку прострочення доставки вантажу; г) вантажовідправник — при незбереженні або простроченні доставки вантажу, якщо перевезення виконувалось у попутному напрямку. При цьому, претензії, які виникають із перевезення вантажів, включаючи повну або часткову втрату вантажу, порушення строків чи інших умов доставки вантажу, пред’являються перевізнику, з яким укладено договір на перевезення (пп. 16.2 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні)[8, c. 207].

Претензії із перевезення вантажу річковим транспортом пред’являються до управління пароплавства призначення. А претензії із перевезення пасажирів чи багажу — до управління пароплавства відправлення чи призначення (п. 224 СВВТ СРСР).

В ст. 925 ЦК України [1] відсутнє правило, яке б визначало строк протягом якого можна пред’явити до перевізника претензію та порядок його обчислення. На відміну від ЦК України, транспортне законодавство закріплює такі строки. Так, на залізничному транспорті претензії до залізниць можуть бути заявлені протягом шести місяців, що обчислюються: а) з дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу — для претензій про відшкодування за псування, пошкодження або недостачу вантажу, багажу та вантажобагажу; б) через 30 діб з дня закінчення терміну доставки — для претензій про відшкодування за втрату вантажу; в) через 2 місяці з дня прийому вантажу до перевезення — для претензій про відшкодування за втрату вантажу, що виникли з приводу перевезень у прямому змішаному сполученні; г) через 10 діб після закінчення терміну доставки багажу чи вантажобагажу — для претензій про відшкодування за втрату багажу чи вантажобагажу; д) від дня видачі вантажу, багажу або вантажобагажу — для претензій з приводу прострочення доставки вантажу, багажу або вантажобагажу; е) після закінчення п’ятиденного терміну, встановленого для оплати штрафу, — для претензій про стягнення штрафу за невиконання плану перевезень; ж) з дня встановлення обставин, що спричинили пред’явлення претензії, — в усіх інших випадках (п. 134 СЗ України) [8, c. 209].

Претензії автомобільному перевізнику можуть бути пред’явлені протягом шести місяців, а претензії про сплату штрафів — протягом 45 днів. При цьому вказані строки обчислюються: а) з дня видачі вантажу або багажу — по претензіях про відшкодування за псування, пошкодження або недостачу вантажу або багажу; б) по закінченні 30 діб з дня закінчення строку доставки вантажу при міжміських перевезеннях і 10 діб з дня приймання вантажу при міських і приміських перевезеннях — по претензіях про відшкодування за втрату вантажу; в) по закінченні 10 діб після закінчення строків доставки багажу — по претензіях про відшкодування за втрату багажу; г) з дня видачі вантажу або багажу — по претензіях про прострочку в доставці вантажу або багажу; д) по закінченні 4 місяців з дня прийняття вантажу до перевезення — по претензіях про відшкодування за втрату вантажу, що виникли з перевезень у прямому змішаному сполученні; є) з дня закінчення строку, встановленого Правилами для звірення записів в обліковому документі по виконанню плану і прийнятого до виконання разового замовлення, — по претензіях про стягнення штрафу за невивіз вантажу, передбаченого погодженим завданням на перевезення або разовим замовленням; ж) з дня одержання заявником претензії копії платіжної вимоги (рахунку) автотранспортного підприємства або організації про нарахування штрафу — по претензіях про повернення штрафу за простій автомобілів (автомобільних причепів) і затримку контейнерів, стягненого в безакцептному порядку; з) з дня настання події, яка стала підставою для пред’явлення претензії, — в усіх інших випадках. А претензії автотранспортних підприємств або організацій пред’являються вантажовідправникам або вантажоодержувачам протягом двох місяців і вказаний строк обчислюється: а) з дня закінчення встановленого Правилами строку для звірення записів в обліковому документі по виконанню плану і прийнятого до виконання разового замовлення — по претензіях про стягнення штрафу за непред’явлення вантажу, невикористання контейнерів або автотранспорту, робота якого оплачується за по часовим тарифом, відповідно до місячного плану або разового замовлення; б) з дня настання події, яка стала підставою для пред’явлення претензії, — в усіх інших випадках (п. 165 САТ УРСР) [9].

Претензії до пароплавства при річковому перевезенні пред’являються протягом шестимісячного строку, а претензії про виплату премій, про стягнення штрафу за прострочення доставлення вантажу і про повернення штрафу за простій судна — протягом 45 днів. Зазначені вище строки обчислюються наступним чином: а) з дня видачі вантажу чи багажу — за претензіями про відшкодування за пошкодження чи часткову втрату вантажу чи багажу; б) після спливу 30 діб з дня спливу строку доставки — за претензіями про відшкодування за повну втрату вантажу; в) після спливу чотирьох місяців з дня приймання вантажу до перевезення — за претензіями про відшкодування за повну втрату вантажу із перевезення в прямому залізнично-водному сполученні; г) після спливу 20 діб після закінчення строку доставлення багажу — за претензіями про відшкодування за повну втрату багажу; д) з дня видачі вантажу чи багажу — за претензіями про перебільшення провізних платежів і про штраф за прострочення доставки вантажу чи багажу; е) після спливу п’яти днів, встановлених для оплати рахунків — за претензіями про стягнення сум, належних за ненадання чи несвоєчасне надання тоннажу чи тяги; ж) з дня одержання заявником претензій копії платіжної вимоги (рахунку) пароплавства про нарахування штрафу — за претензіями про повернення штрафу, що стягується в безакцептному порядку; з) з дня закінчення буксирування — за вимогами, що виникають із буксирування; і) з дня настання події, що стала підставою для пред’явлення претензії, — в усіх інших випадках[11, c. 172].

Транспортне законодавство закріплює порядок прийняття до розгляду претензій. Так, при автомобільному перевезенні, якщо у 10-денний термін претензія не була повернута заявникові, то вона вважається прийнятою до розгляду. Перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про її задоволення або відхилення протягом трьох місяців. При частковому задоволенні або відхиленні претензії перевізник у повідомленні про це повинен вказати мотиви прийнятого рішення і повернути заявнику додані до претензії документи (в тому числі й інші додані докази) у 10-денний термін. У разі задоволення претензії у повному розмірі прикладені до неї документи (інші докази) не повертаються. Якщо сторони не дійдуть згоди, спори вирішуються згідно з чинним законодавством України (п. п. 16.3 — 16.7 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні).

Частиною 2 ст. 925 ЦК України [1] встановлено місячний строк, протягом якого перевізник повинен дати відповідь на пред’явлену претензію. Аналогічне правило транспортне законодавство встановлює і при перевезенні вантажу, пошти залізничним транспортом (п. 135 СЗ України). На відміну від встановленого Кодексом та СЗ України правила щодо місячного строку розгляду претензій, при перевезенні вантажу іншими видами транспорту законодавець передбачає інші строки. Так, при річковому перевезенні — протягом шести місяців, 45 днів та трьох місяців (п. 225 СВВТ СРСР); при автомобільному перевезенні: а) протягом 3 місяців — по претензіях, що виникли з перевезень в автомобільному сполученні; б) протягом 6 місяців — по претензіях, що виникли з перевезень у прямому змішаному сполученні; в) протягом 45 днів — по претензіях про сплату штрафів. А вантажовідправник або вантажоодержувач зобов’язаний розглянути претензію, заявлену автотранспортним підприємством чи організацією, і повідомити заявника про задоволення або відхилення її протягом 2 місяців (п. 166 САТ УРСР). Вищезазначені правила щодо строку розгляду претензій при перевезенні автомобільним та річковим транспортом слід вважати такими, що суперечать ЦК України, тому слід керуватися положеннями ч. 2 ст. 925 ЦК України.

Відповідно до ч. 2 ст. 925 ЦК [1], позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу або його одержувачем за наявності двох необхідних умов: а) якщо має місце повна або часткова відмова перевізника задовольнити претензію; б) якщо перевізник не дав відповідь на претензію у місячний строк [12].

Позовна давність до вимог, що випливають із договору перевезення вантажу застосовується в один рік. При цьому, момент, з якого починається обчислення строку позовної давності, визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів). Наприклад, на автомобільному транспорті вказаний строк обчислюється: а) по стягненню штрафу за непред’явлення вантажу, передбаченого погодженим завданням на перевезення або разовим замовленням, — з дня закінчення строку, встановленого Правилами для звірення записів в обліковому документі по виконанню плану і разового замовлення; б) в усіх інших випадках — з дня настання події, що стала підставою для пред’явлення позову (п. 168 САТ УРСР)[12].

Розділ 2. Процесуальний порядок застосування заходів відповідальності у сфері перевезення вантажів

2.1. Порядок застосування заходів відповідальності у сфері перевезення вантажів автомобільним транспортом

При перевезеннях вантажів автомобільним транспортом право на пред’явлення АТП претензій мають:

а) вантажовідправник або вантажоодержувач — у випадку втрати вантажу і за умови подання товарно-транспортної накладної з підписом водія (експедитора АТП) про прийняття ним вантажу для перевезення;

б) вантажоодержувач — у випадках недостачі, зіпсуття або ушкодження вантажу і за умови подання товарно-транспортної накладної із відповідними записами в ній або акта встановленої форми, якщо такий акт складався;

в) вантажоодержувач — у випадку прострочення доставки вантажу;

г) вантажовідправник — при незбереженні або простроченні доставки вантажу, якщо перевезення виконувалось у попутному напрямку.

Претензії які виникають із перевезення вантажів, включаючи повну або часткову втрату вантажу, порушення строків чи інших умов доставки вантажу, пред’являються АТП, з яким укладено договір на перевезення [13, c. 13].

Днем пред’явлення претензії вважається день здачі її на пошту або безпосередньо АТП під розписку про Ті одержання. Якщо термін на пред’явлення претензії закінчується у святковий або вихідний день, то днем закінчення його вважається перший наступний за ним робочий день.

Якщо до претензії не були прикладені документи, названі вище, то така претензія повертається АТП заявнику не пізніше 10-денного терміну від дня одержання із зазначенням причин її повернення. Якщо у 10-ден- ний термін претензія не була повернута заявникові, то вона вважається прийнятою до розгляду.

АТП зобов’язане розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про її задоволення або відхилення протягом трьох місяців. При частковому задоволенні або відхиленні претензії АТП у повідомленні про це повинно вказати мотиви прийнятого рішення і повернути заявнику додані до претензії документи (в тому числі й інші додані докази) у 10-денний термін. У разі задоволення претензії у повному розмірі прикладені до неї документи (інші докази) не повертаються [13, c. 14].

Якщо сторони не дійдуть згоди, то, як випливає із Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні, спори вирішуються згідно з чинним законодавством України, а отже, — тепер повноважними адміністративними органами або у судовому порядку .

КпАП України містить три статті з кількома складами правопорушень, що найбільше притаманні досліджуваним правовідносинам.

У статті 133-1 «Порушення правил надання послуг та вимог безпеки при наданні послуг з перевезення пасажирів чи вантажів автомобільним транспортом» визначено два склади правопорушень, які можуть скоювати працівники АТП при перевезенні вантажів:

— порушення встановленого режиму праці і відпочинку водіїв (частина 6);

— перевезення пасажирів чи вантажів водієм, який не пройшов щозмінного передрейсового медичного огляду водіїв транспортних засобів, або перевезення без проведення передрейсового контролю технічного стану транспортних засобів (частина 9).

У статті 133-2 «Порушення умов і правил здійснення міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажів» визначено склад цього правопорушення:

— здійснення внутрішніх автомобільних перевезень пасажирів і вантажів на території України транспортними засобами, зареєстрованими в інших державах, або міжнародних двосторонніх чи транзитних перевезень пасажирів і вантажів без відповідного дозволу, а також порушення особливих умов і правил, зазначених у ліцензії на здійснення міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажів [12].

У статті 136 «Порушення правил, спрямованих на забезпечення схоронності вантажів на залізничному, морському, річковому та автомобільному транспорті» визначено два склади правопорушення:

— пошкодження пломб і запірних пристроїв вантажних вагонів, автомобілів, автомобільних причепів, контейнерів, трюмів та інших вантажних приміщень плавучих засобів, зривання з них пломб, пошкодження окремих вантажних місць та їх упаковки, пакетів, огорож вантажних дворів, залізничних станцій, вантажних автомобільних станцій, контейнерних пунктів (площадок), портів (пристаней) і складів, які використовуються для виконання операцій, зв’язаних з вантажними перевезеннями, а також перебування без належного дозволу на території вантажних дворів, контейнерних пунктів (площадок), вантажних районів (дільниць) портів (пристаней), шлюзів і зазначених вище складів (частина 1);

— пошкодження рухомого складу, контейнерів, плавучих та інших транспортних засобів, призначених для перевезення вантажів, а також перевізних пристроїв (частина 2)[12].

Справи про порушення, передбачені частинами 6 і 9 статті 133-1, розглядають органи внутрішніх справ (міліція); органи автомобільного транспорту розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 133-2; адміністративні комісії при виконавчих органах міських, сільських, селищних рад розглядають справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею статтею 136 за вчинення порушень на автомобільному транспорті .

Судовий порядок передбачає, як правило, розгляд суперечливих питань господарськими судами. Тут найчастіше діє презумпція вини АТП. Останнє намагається довести свою невинуватість у вчиненому порушенні законодавства чи договірних зобов’язань або неможливість належного виконання через дію певних об’єктивних несприятливих обставин. Статтею 314 ГК України так і передбачено, що перевізник несе відповідальність за втрату, нестачу та пошкодження прийнятого до перевезення вантажу, якщо не доведе, що втрата, нестача або пошкодження сталися не з його вини [16, c. 354].

Згідно з пунктом 132 CAT України АТП і вантажовідправник звільняються від сплати штрафу за невиконання плану перевезень або прийнятого до виконання разового замовлення, якщо воно сталося внаслідок:

а) явищ стихійного характеру (заметів, поводі, пожежі та ін.);

б) аварії на підприємстві, внаслідок якої роботу підприємства було припинено на строк не менше трьох діб;

в) тимчасового припинення або обмеження перевезення вантажів по автомобільних шляхах в порядку, встановленому статтею 18 CAT України .

Пунктом 134 CAT України передбачено загальні підстави звільнення АТП від відповідальності за втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу;

а) вантаж прибув у справному автомобілі (контейнері) за справними пломбами вантажовідправника, а штучний вантаж — зі справними захисною маркіровкою, бандеролями, пломбами вантажовідправника або виготовлювача;

б) недостача, псування або пошкодження сталися внаслідок природних причин, зв’язаних з перевезенням вантажу на відкритому рухомому складі;

в) вантаж перевозився у супроводі експедитора вантажовідправника (вантажоодержувача);

г) недостача вантажу не перевищує норм природних втрат [16, c. 355].

У цих випадках діє принцип презумпції невинуватості АТП, адже воно буде нести відповідальність у випадку доведення пред’явником претензії вини АТП .

Відповідальність за цілісність і збереження вантажів до моменту фактичної їх передачі покладається на сторону, що їх здає, а після фактичної передачі — на сторону, що прийняла вантаж. Обставини, що виключають відповідальність співперевізників за незбереження вантажів у момент передачі його на інший вид транспорту, можна поділити на дві групи, керуючись принципом розподілу обов’язку доказування. Перша група передбачає презумпцію вини перевізників, які зобов’язуються довести свою невинуватість. В іншому випадку він буде нести відповідальність за відсутність вантажу. До цих обставин належать:

— вина вантажовідправника або вантажоотримувача;

— особливі природні властивості вантажу, що викликали його не-справність, іржу, внутрішнє пошкодження та інші наслідки;

— недоліки тари та упакування, що не могли бути поміченими при огляді наружного виду при прийманні вантажу до перевезення, або використання тари, що не БІД повідає властивостям вантажу при відсутності слідів її пошкодження під час перевезення;

— здача вантажу до перевезення без зазначення у накладній властивостей, що вимагають особливих умов чи мір застереження для збереження вантажу при перевезенні чи зберіганні;

— здача до перевезення вантажу, вологість якого перевищує встановлену норму[17, c. 167].

До обставин, що визначають презумпцію невинуватості перевізника, належать прибуття вантажу у справному стані з неушкодженими пломбами вантажовідправника; перевезення вантажу у неукритому вигляді за умови, що даний вантаж знаходиться у переліку віщі в вантажів, перевезення яких у відкритому автомобілі, вагоні, на палубі судна допускається; наявність псування чи нестачі вантажу у межах природної втрати .

АТП несе відповідальність за прострочку в доставці вантажу. При цьому діє загальноюридичний принцип, що знайшов відображення у пункті З статті 193 ГК України: «Застосування господарських санкцій до суб’єкта, який порушив зобов’язання, не звільняє цього суб’єкта від обов’язку виконати зобов’язання в натурі, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управнена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов’язання» , у пункті 138 CAT України він виглядає як «сплата штрафу за прострочку в доставці вантажу не звільняє АТП від відповідальності за викликані цією прострочкою втрату, недостачу, псування або пошкодження вантажу1′ .

У сфері автотранспортних перевезень також повинен постійно діяти принцип невідворотності майнової відповідальності. І тут слід навести міркування Г.П. Савічева, оформлені ще в радянські часи, що застосування санкцій е не лише правом управненого контрагента по відношенню до порушника, але і його обов’язок перед державою. Невідворотність майнової відповідальності відносно зобов’язання перед державою передбачає зобов’язання кредитора пред’явити претензію (позов) до контрагента-порушника й отримати згідно з винесеним рішенням відшкодування (платежі), у даному випадку не може бути альтернативи: пред’являти претензію (позов) чи не пред’являти, добиватися виконання винесеного у справі рішення чи не робити цього. Претензія (позов) повинна бути пред’явлена в усіх випадках винуватого невиконання транспортного зобов’язання і при задоволенні її (його) — виконана. Пропонується три шляхи подолання проблеми — закріплення у законі зобов’язання застосування санкцій до винуватого контрагента; надання кредитору права вирішувати питання на власний розсуд; рішення питання ставити у залежність від ступеня публічності інтересів — державне замовлення чи договірне не виконане, законна чи договірна неустойка передбачена за невиконання зобов’язання, у третьому випадку при виконанні державного замовлення контрагенти є не лише носіями суб’єктивних прав та обов’язків, але і носіями адміністративно-правових зобов’язань. А тому кредитор повинен пред’явити вимогу про стягнення нормативно передбачених штрафів навіть у тому випадку, коли невиконання зобов’язання не викликало збитків чи інших негативних наслідків [19, c. 226].

Позови вантажовідправників і вантажоодержувачів до АТП можуть бути пред’явлені тільки у випадках повного або часткового відмовлення АТП задовольнити претензію або неодержання від них відповіді протягом строків, вказаних у пункті 166 CAT та статті 315 ГК України [2] або статті 925 ЦК України [1] (аналізований раніше суперечливий випадок).

Позови пред’являються відповідно до встановленої підвідомчості або підсудності в господарський або місцевий суд за місцем знаходження АТП, до яких була пред’явлена претензія, у двомісячний строк з дня одержання відповіді АТП або з дня закінчення строку, встановленого для відповіді.

Слід зазначити, що до претензійного та судового порядку або в процесі їх проходження правова робота залишається найбільш впливовим засобом у боротьбі з порушеннями законодавства та юридичної практики. І краще із самого початку якісно провести правову роботу — ще до виникнення правовідносин — до підписання договору чи видання наказу компетентним органом. У такому випадку необхідно підтримати думку російських практиків і рекомендувати АТП детально прописувати у договорі усі майбутні операції, пов’язані з перевезенням вантажів. У «предметі договору» необхідно вказувати, що саме буде робити АТП, експедитор та інші сторони, зокрема чи повинен експедитор сам перевозити вантаж чи мас можливість укласти угоду на перевезення з АТП. у «порядку розрахунків» слід окремо прописувати вартість перевезень та витрати, що підлягають відшкодуванню експедитору. При виконанні експедиційного договору, експедитором за яким може бути АТП, слід виділяти суму його винагороди . Такі заходи повинні сприяти запобіганню несприятливим публічно-правовим наслідкам, пов’язаним із різним режимом оподаткування винагороди та витрат експедитора, а також сприяти відстоюванню вантажовідправниками та вантажоодержувачами або клієнтами своїх прав у досудовому та судовому порядку [24, c. 146].

2.2. Пред’явлення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення морським транспортом

Договір перевезення вантажу належить до строкових договорів. За правилами ст. 919 ЦК [1] строк встановлюється договором, якщо інший строк не встановлено транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а якщо таких строків немає — у розумний строк.

Крім того, законодавець надає можливість укладення довгострокового договору в разі необхідності здійснення систематичних перевезень (ст. 914 ЦК) [1].

Змістом договору є сукупність прав та обов’язків сторін. При цьому відповідному обов’язку однієї сторони кореспондує відповідне право іншої.

Основним обов’язком одержувача є обов’язок прийняти вантаж та вивезти його з території пристані. У разі порушення цієї умови одержувач повинен оплатити зберігання вантажу, причому плата може бути в декілька разів збільшена за наявності його вини. Відповідно, одержувач має право вимагати від перевізника передачі йому вантажу в пункті призначення. У разі невиконання перевізником обов’язку доставити вантаж на адресу його одержувача, останній має право пред ’явити йому вимогу з приводу втрати вантажу, а у разі неналежного виконання ним обов’язку — вимогу з приводу нестачі, псування або пошкодження вантажу (ст. 924 ЦК), а також вимогу з приводу прострочення доставки вантажу (ст. 923 ЦК) [1]).

Сторони за договором перевезення вантажу несуть відповідальність у формі відшкодування збитків та (або) сплати неустойки (штрафу, пені).

Цивільний кодекс передбачає окремі випадки покладення відповідальності на перевізника за порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення вантажу:

— за ненадання транспортного засобу (ст. 921 ЦК);

— за прострочення доставки вантажу (ст. 923 ЦК);

— за втрату, нестачу, псування або пошкодження вантажу (ст. 924 ЦК) [1]).

Крім того, законодавець передбачив правило про відповідальність відправника за невикористання наданого перевізником транспортного засобу (ст. 921 ЦК).

У разі довгострокового прострочення доставки вантажу, тобто протягом 30 днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами), вантаж вважається втраченим (ч. 2 ст. 919 ЦК). Одержувачеві у цьому разі надається право вимагати відшкодування фактичної шкоди через незбереження вантажу (ч. 2 ст. 924 ЦК). Однак одержувач вантажу повинен прийняти вантаж, що прибув після спливу зазначених вище строків, і повернути суму, виплачену йому перевізником за втрату вантажу, якщо інше не встановлено договором, транспортними кодексами (статутами) [15]).

Перевізник відповідає за збереження вантажу після прийняття його до перевезення та до видачі одержувачеві, якщо не доведе, що втрата, нестача, псування або його пошкодження сталися внаслідок обставин, яким перевізник не міг запобігти та усунення яких від нього не залежало (ч. 1 ст. 924 ЦК), а саме сталися не з його вини (презумпція вини перевізника). Тобто, перевізник повинен довести свою невинуватість шляхом посилання на обставини: по-перше, яким не міг запобігти та, по-друге, усунення яких від нього не залежало.

На відміну від ЦК, транспортні кодекси (статути) допускають поряд із презумпцією вини перевізника також презумпцію відсутності вини перевізника. За останньою перевізник не зобов’язаний доводити відсутність своєї вини, оскільки вона є явною.

Відповідно до ч. 2 ст. 924 ЦК перевізник відповідає за втрату, нестачу, псування або пошкодження прийнятого до перевезення вантажу в розмірі фактичної шкоди. А це означає, що перевізник не зобов’язаний відшкодовувати доходи, які одержувач або відправник міг би реально одержати за звичайних обставин, якби їх право не було б порушено (упущену вигоду) [15]).

Після прибуття вантажу до пункту призначення відповідальність перед перевізником за одержання конкретного вантажу несе одержувач. Однак він може перекласти на відправника всі суми штрафів, зборів та збитків, які сплачені перевізникові внаслідок неправильних дій відправника за цим перевезенням.

Претензії та позови, що випливають із договору перевезення, порядок і строки їх пред’явлення та розгляду встановлено транспортним законодавством. Відповідно до ст. 925 ЦК, по-перше, передбачено обов’язкове пред’явлення до перевізника претензії до пред’явлення йому позову, однак строк для пред’явлення не встановлено; по-друге, позов до перевізника може пред’явити відправник вантажу або його одержувач за наявності двох необхідних умов: а) якщо має місце повна або часткова відмова перевізника задовольнити претензію; б) якщо перевізник не дав відповідь на претензію у місячний строк.

Щодо пред’явлення позову, то, по-перше, застосовується позовна давність у 1 рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів) (ч. З ст. 925 ЦК); по-друге, позовна давність, порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних із перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами) (ст. 926 ЦК), тобто ця норма має відсилочний характер.

Характерною рисою відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов’язань за договором перевезення вантажу морським транспортом є її необмежений характер, що регулюється рядом міжнародних конвенцій.

Укладено п’ять головних міжнародних актів щодо перевезення товарів, а саме:

1) Брюссельська конвенція про встановлення єдиних правил про коносамент 1924 р. (Гаазькі правила). У Брюссельській конвенції беруть участь порівняно мало держав, однак Гаазькі правила широко застосовують як типовий договір морського перевезення товарів. У 1968 році в Брюссельську конвенцію були внесені зміни. Нова редакція отримала назву «Правила Гаага-Вісбі»; 2) Гамбурзька конвенція 1978 р. про морські перевезення вантажів. Конвенція набрала чинності, але на практиці не застосовується;

3) Варшавська конвенція 1929 р. для уніфікації деяких правил щодо міжнародних по-вітряних перевезень [12])

Розділ 3. Шляхи вдосконалення розгляду претензій і позовів, що випливають із договору перевезення

3.1. Проблемні питання щодо претензій і позовів, що випливають із договору перевезення

Ч. 3 ст. 909 ЦК України [1] говорить нам, що укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).

Положення цієї частини ст. 909 Кодексу є відсилочною нормою, котра запрошує познайомить із величезною низкою вузькоспеціалізованих нормативно- правових актів про перевезення вантажу автомобільним транспортом — Статутом автомобільного транспорту Української РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 27 червня 1969 р. № 401 [12], Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України 14 жовтня 1997 р. № 363 [13].

Вимога про складання товарно-транспортної накладної зазначення у п. 11.1 Правил, де її визначено основним документом на перевезення вантажів та встановлено особливу форму. Водночас, абзац другий цього пункту визначає, що товарно-транспортна накладна може оформлюватись перевізником і без дотримання встановленого зразка, за умови наявності в ній інформації основної інформації про назву, дату і місце його складання, найменування перевізника та/або експедитора, замовника, вантажовідправника, вантажоодержувача, найменування та кількість вантажу, його основні характеристики, автомобіль, пункти навантаження та розвантаження із зазначенням повної адреси, посади, прізвища та підписів відповідальних осіб вантажовідправника, вантажоодержувача, водія та/або експедитора.

На підставі наказу Міністерства транспорту та зв’язку України № 493 від 22 травня 2006 р. [14] з вказаних правил виключено п. 11.2, який відносив товарно-транспортні накладні до документів суворої звітності, а тому такі мали особливі вимоги до форми та порядку зберігання.

Таке розширене тлумачення транспортними статутами документів на перевезення дає можливість компаніям-перевізникам цілком законно самостійно створювати власні перевізні документи, визначати обсяг інформації про вантаж, вантажовідправника, отримувача, умови дійсності таких документів, їх використання, зберігання тощо. Такі моменти чинять суттєві перешкоди Позивачу до надання суду належних доказів, витребування їх у Відповідача, а Компанія перевізник має необмежені можливості для тлумачення в судовому засіданні самостійно створених документів про перевезення залежно від предмета позову. У разі відсутності оригіналу документа про перевезення Компанія-перевізник має можливість обмежити, спростити чи самостійно визначити об’єм інформації, яку подавати суду про виконання договору перевезення.

Часто виникають складнощі із захисту прав при перевезенні.

Одним з таких є строк позовної давності. Стаття 925 ЦК України говорить нам, що до пред’явлення перевізникові позову, який випливає із договору перевезення вантажу, можливим є пред’явлення йому претензії у порядку, встановленому законом, транспортними кодексами (статутами).

Ч. 2 цієї статті чітко визначає, що позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу чи його одержувачем або у разі повної чи часткової відмови перевізника задовольнити претензію або при неодержанні від перевізника такої відповіді у місячний строк.

Вимога Цивільного кодексу про досудове врегулювання спору у претензійно- правовому порядку дублюється із:

— п. 159 Статуту автомобільного транспорту Української РСР — коли пред’явленню вантажовідправником або вантажоодержувачем автотранспортному підприємству або організації позову є обов’язкове пред’явлення претензій до них;

— п. 16.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні — коли перед поданням вантажовідправником або вантажоодержувачем позову до Перевізника обов’язково треба пред’явити йому претензію.

Водночас п. 165 Статуту Автомобільного транспорту порівняно із ЦК України встановлює доволі тривалий строк для пред’явлення претензії — шість місяців, а для претензії про сплату штрафів — у 45 днів.

Окрім того, транспортними статутами України, зокрема Статутом автомобільного транспорту Української РСР та Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом України строки розгляду претензії є також набагато більшими, ніж визначений ЦК України одномісячний строк отримання вмотивованої відповіді на претензію до перевізника.

Так, п. 166 Статуту автомобільного транспорту Української РСР визначає обов’язком розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення або відхилення:

— протягом 3 місяців з дня одержання претензії, що виникли з перевезень в автомобільному сполученні;

— протягом 6 місяців з дня одержання претензії, що виникли з перевезень у прямому змішаному сполученні;

— протягом 45 днів з дня одержання претензії про сплату штрафів.

На вантажовідправника/вантажоодержувача покладено обов’язок розглянути претензію, заявлену автотранспортним підприємством/організацією, протягом 2 місяців.

А правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом України строк розгляду претензії встановлено в 3 місяці (п. 16.14).

Окрім того, Статут автомобільного транспорту Української РСР містить особливі застереження по пред’явлення позовів: строкові та пов’язані із певною подією.

Зокрема ст. 167 цього Статуту встановлює, що позови вантажовідправників і вантажоодержувачів автотранспортному підприємству або організації можуть бути пред’явлені тільки у випадках повного/часткового відмовлення у задоволенні претензії або при неодержанні від них відповіді протягом зазначених вище строків (ст. 166 Статуту).

Самі позови повинні бути пред’явлені у двомісячний строк з дня одержання відповіді автотранспортного підприємства або з дня закінчення строку, встановленого для відповіді.

При обчисленні строків на пред’явлення претензій і позовів необхідно враховувати час на доставку документів органами зв’язку.

Отже, варто с особливою увагою поставитись до обрахунків часових проміжків виникнення права на претензію, отримання відповіді та граничної дати подання позову, адже ч. 3 ст. 925 ЦК України визначає строк позовної давності із договору перевезення вантажу, пошти в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів). однак слід зауважити, що наведені вище положення Цивільного кодексу України відрізняються від норм Господарського кодексу України з правового регулювання перевезення вантажів, тобто в розумінні ст. 1 ГК України [2] між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

3.2. Закордонний досвід для вдосконалення претензій і позовів, що випливають із договору перевезення автомобільним транспортом

Колізійні норми Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (CMR) від 19 травня 1956 р. [11] нечисленні, наприклад: призупинення і переривання терміну давності регулюється «законом суду» (п. 3 ст. 32); до деяких умов перевезення застосовується «закон місця складання накладної» (п. 1 ст. 5) або «закон місця знаходження вантажу» (п. 5 ст. 16, п. 4 ст. 20).

Та, зважаючи на їх важливість, вважаємо за потрібне провести їх аналіз. Колізійна прив’язка «закон суду» застосовується до питання, зокрема, призупинення і переривання терміну давності, що регулюється законом держави, де відбувається судовий розгляд. Якщо досліджувати правила перебігу позовної давності за законодавством України, то відповідно до ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України (ЦК України) [15] позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Так, згідно з п. 6 ч. 2 ст. 258 ЦК України, позовна давність в один рік застосовується до вимог у зв’язку з перевезенням вантажу.

У цьому питанні показовою є справа № 53/323 від 30 березня 2011 року. Вищий господарський суд України (ВГСУ), розглядаючи спір щодо міжнародного перевезення вантажу автомобільним транспортом, керуючись статтею 925 Цивільного кодексу України, встановив, що позов до перевізника може бути пред’явлений відправником вантажу або його одержувачем у разі повної або часткової відмови перевізника задовольнити претензію або неодержання від перевізника відповіді у місячний строк. До вимог, що випливають із договору перевезення вантажу, пошти, застосовується позовна давність в один рік з моменту, що визначається відповідно до транспортних кодексів (статутів).

Але, як правильно підкреслив ВГСУ, відповідно до ст. 926 Цивільного кодексу України позовна давність у порядку пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, визначається міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами). Зокрема, частиною першою ст. 32 Конвенції CMR встановлено, що термін позовної давності для вимог, які випливають із перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, — один рік.

Застосовуючи вказану норму Конвенції CMR, суд звернувся до вимог чинного законодавства України і вказав, що пред’явлення претензії в письмовій формі призупиняє перебіг строку давності до дня, коли перевізник у письмовій формі відхилив претензії та повернув додані до неї документи. Згідно з ч. 1 ст. 7 Господарського процесуального кодексу України, претензія розглядається в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.

Господарськими судами встановлено, що позивач звертався до відповідача з претензією про оплату за здійснене перевезення. Проте відповідач відповіді на претензію не надав. А тому, як вказує у рішенні ВГСУ, відповідно до частини четвертої статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові [13]. Таким чином, колізійна прив’язка «закон суду» застосовується не до встановлення розміру строку позовної давності, а до порядку його застосування.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Конвенції CMR, вантажна накладна підписується відправником та перевізником. Ці підписи можуть бути надруковані або замінені печатками відправника і перевізника, якщо це допускається законодавством країни, в якій складена накладна. У такому разі підлягає застосуванню колізійна прив’язка «закон місця складання вантажної накладної». Якщо державою складання вантажної накладної буде визнано Україну, то претензії і спори щодо оформлення цієї накладної розглядатимуться відповідно до чинного законодавства України.

Міністерством інфраструктури від 28 травня 2014 року видано Лист № 5615/25/10- 14 щодо надання роз’яснень стосовно заповнення вантажної накладної під час здійснення перевезень вантажів автомобільними транспортними засобами [14]. У ньому зазначається, що перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні регулюються Правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в України, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363.

Щодо застосування даної колізійної прив’язки варто наголосити, що для міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом Конвенція CMR вже передбачила зміст накладної. Тому «закон місця складання накладної» стосується саме процедури її складання, а не істотних умов.

Ще однією колізійною прив’язкою, яка застосовується відповідно до норм Конвенції CMR, є «закон місця знаходження вантажу». Зокрема, перевізник у порядку, передбаченому ст. 16 Конвенції CMR, має право продати вантаж, якщо він є швидкопсувним, або якщо цього вимагає його стан, або якщо витрати з його збереження будуть занадто високі порівняно з його вартістю. Застосована під час продажу процедура визначається чинними на місці розташування вантажу законодавством чи звичаями.

У разі виникнення суперечностей між контрагентами щодо належного виконання договору міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом за законодавством України перевізники (експедитори) вдаються до застосування норм цивільного законодавства, які регулюють порядок притримання речі. Так, відповідно до ст. 594 ЦК України, кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов’язання. Притриманням речі можуть забезпечуватись інші вимоги кредитора, якщо інше не встановлено договором або законом. Вимоги кредитора, який притримує річ у себе, задовольняються з її вартості відповідно до статті 591 ЦК України.

Варто зазначити, що іноді перевізники зловживають таким правом. Як наслідок, притримання може виступати як неналежний засіб забезпечення виконання зобов’язань[15]. Отже, якщо перевізник має намір притримати вантаж до його правомірної реалізації, згідно з нормами Конвенції CMR, йому слід включити в предмет притримання лише той вантаж, щодо якого оплата не відбулась.

Колізійна прив’язка «закон місця знаходження вантажу» також поширюється на порядок встановлення втрати вантажу. Як зазначено у статті 919 ЦК України, вантаж, не виданий одержувачеві на його вимогу протягом тридцяти днів після спливу строку його доставки, якщо більш тривалий строк не встановлений договором, транспортними кодексами (статутами), вважається втраченим. А у статті 20 Конвенції CMR уточняється, що, якщо такий строк не узгоджено і той факт, що вантаж не був доставлений «протягом шістдесяти днів із дня прийняття вантажу перевізником, є безперечним доказом втрати вантажу і особа … може на цій підставі вважати його загубленим». Таким чином, відповідно до ст. 20 Конвенції CMR, «коли вантаж не був знайдений», перевізник має право розпоряджатися знайденим вантажем відповідно до законодавства місцезнаходження вантажу.

Крім зазначених, у здійсненні міжнародного перевезення вантажів автомобільним транспортом застосовуються колізійні прив’язки: «закон місця відправлення вантажу», «закон місця призначення вантажу», «закон місця вчинення дорожньо-транспортної пригоди».

У розгляді проблемних питань пред’явлення вантажу для перевезення застосовується прив’язка «закон місця відправлення вантажу». Якщо проблема полягає у порядку видачі доставленого вантажу одержувачеві або виявлено недостачу вантажу у пункті призначення для розвантаження і потрібно скласти акт про недостачу, то ці завдання розв’язуються на підставі колізійної прив’язки «закон місця призначення вантажу».

Транспортний засіб, здійснюючи міжнародне дорожнє перевезення, може стати учасником дорожньо-транспортної пригоди, тому потребує встановлення застосовуване до наслідків такої пригоди право. Тут слід застосовувати норми Конвенції про право, що застосовується до дорожньо-транспортних пригод (1971 р.) [16]. Вказана конвенція визначає право, яке застосовується до недоговірної цивільної відповідальності, яка виникає у результаті дорожньо-транспортних пригод. За загальним правилом, що закріплено у статті 3 Конвенції про право, що застосовується до дорожньо-транспортних пригод, враховуючи колізійну прив’язку «закон місця вчинення дорожньо-транспортної пригоди», за цих обставин застосовується право держави, де трапилась дорожньо-транспортна пригода.

Висновки

Отже, претензії та позови, що випливають із договору перевезення, порядок і строки їх пред’явлення та розгляду встановлено транспортним законодавством. Відповідно до ст. 925 ЦК, по-перше, передбачено обов’язкове пред’явлення до перевізника претензії до пред’явлення йому позову, однак строк для пред’явлення не встановлено; по-друге, позов до перевізника може пред’явити відправник вантажу або його одержувач за наявності двох необхідних умов: а) якщо має місце повна або часткова відмова перевізника задовольнити претензію; б) якщо перевізник не дав відповідь на претензію у місячний строк.

В ході дослідження претензійного порядку розгляду спорів встановлено, що пунктом З статті 315 ГК України і пунктом 166 CAT України строк, наданий АТП для відповіді на претензію контрагентів передбачено у З місяці, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — у шість місяців; а пунктом 2 статті 925 ЦК України — в 1 місяць.

Якщо виходити з необхідності захисту інтересів АТП як основного суб’єкта нашого дослідження, то слід положення ЦК України приводити до відповідних положень ГК України та CAT України. Якщо виходити із необхідності застосування більш суворого механізму відповідальності та якнайшвидшого застосування санкцій або відновлення порушеного становища, — то тут слід керуватися положеннями ЦК України, до яких приводити відповідні положення ГК України та CAT України.

До претензійного та судового порядку або в процесі їх проходження правова робота залишається найбільш впливовим засобом у боротьбі з порушеннями законодавства та юридичної практики. Слід рекомендувати АТП та його контрагентам детально прописувати у договорі усі майбутні операції, пов’язані з перевезенням вантажів; у «предметі договору» необхідно вказувати, що саме буде робити АТП, експедитор та інші сторони, зокрема чи повинен експедитор сам перевозити вантаж чи мас можливість укласти угоду на перевезення з АТП; у «порядку розрахунків» слід окремо прописувати вартість перевезень та витрати, що підлягають відшкодуванню експедитору; при виконанні експедиційного договору, експедитором за яким може бути АТП, слід виділяти суму його винагороди.

Як ми з’ясували, претензії, що випливають із перевезення вантажів, пред’являються автотранспортному підприємству або організації, що видали вантаж, а в разі повної втрати вантажу — автотранспортному підприємству або організації, які прийняли вантаж до перевезення.

Претензії, що випливають із перевезення пасажирів або багажу, можуть бути пред’явлені автотранспортному підприємству або організації пункту відправлення або призначення на розсуд заявника претензії.

Претензії, що випливають із перевезення вантажу в прямому змішаному сполученні, пред’являються:

а) автотранспортному підприємству або організації, якщо кінцевим пунктом є вантажна автостанція;

б) іншому відповідному транспортному органу, якщо кінцевим пунктом перевезення є станція залізниці, порт (пристань) або аеропорт.

До претензійної заяви повинні бути додані документи, що підтверджують претензію. До претензії відносно втрати, недостачі, псування або пошкодження вантажу, крім документів, що підтверджують право на пред’явлення претензії, повинен бути доданий документ, який засвідчив би кількість і вартість відправленого вантажу.

Згідно зі ст. 315 Господарського кодексу України до пред’явлення перевізникові позову, що випливає з договору перевезення вантажу, обов’язковим є пред’явлення йому претензії. Претензії можуть пред’являтися протягом шести місяців, а претензії щодо сплати штрафів і премій — протягом сорока п’яти днів.

Як свідчать результати аналізу, перевізник зобов’язаний розглянути заявлену претензію і повідомити заявника про задоволення чи відхилення її протягом трьох місяців, а щодо претензії з перевезення у прямому змішаному сполученні — протягом шести місяців. Претензії щодо сплати штрафу або премії мають бути розглянуті протягом сорока п’яти днів.

При частковому задоволенні чи відхиленні претензії автотранспортне підприємство або організація, вантажовідправник або вантажоодержувач у повідомленні про це повинні вказати мотиви прийнятого рішення і повернути заявнику додані до претензії документи. У разі задоволення претензії у повній сумі подані до заяви документи не повертаються.

Ми встановили що, якщо претензію відхилено або відповідь на неї не одержано в строк, заявник має право звернутися до суду протягом шести місяців із дня одержання відповіді або закінчення строку, встановленого для відповіді.

Список використаної літератури

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40-44.
Господарський кодекс України від 16.01.2003 № 436-IV (із змінами та доповненнями)// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, N 18, № 19-20, № 21-22, ст.144
Харитонов Є. О. Цивільне право : посіб. для підгот. до іспиту / Є. О. Харитонов, Н. Ю. Голубєва, Ю. Ю. Акіменко. – Вид. 3-ге, перероб. і допов. – Х. : Одіссей, 2013. – Ч. 2. – 256 с.
Братель О. Г. Цивільне право України / О. Г. Братель, С. А. Пилипенко. – К. : Вид. О. С. Ліпкан, 2010. – 256 с.
Ромовська З. Українське цивільне право. Загальна частина: Академічний курс: підручник/ 3. Ромовська.- 3-те вид., допов.- К., 2013.-672 с.
Луць В. В. Контракти в підприємницькій діяльності: навч. посіб./ В. В. Луць.- К., 2008.- 576 с.
Про міжнародне приватне право : Закон України від 23 червня 2005 року // Голос України. — 2005. — № 138.
Харитонов Є. О. Цивільне право України / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова, О. В. Старцев. – Вид. 3-тє, переробл. і допов. – К. : Істина, 2011. – 808 с.
Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів від 19 травня 1956 р. // Офіційний вісник України. — 2006. — № 34.
Конвенція про право, що застосовується до дорожньо-транспортних пригод від 4 травня 1971 р. [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/973_003
Луць А. В. Свобода договору в цивільному праві України: навч. посіб./А. В. Луць.- К., 2005.- 204 с.
Щодо надання роз’яснень стосовно заповнення товаро-транспортної накладної під час здійснення перевезень вантажів автомобільними транспортними засобами : Лист Міністерства інфраструктури від 28 травня 2014 року № 5615/25/10-14 [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://old.mtu.gov. ua/uk/vnutriwni_perevezennya/42028.html
Довгерт А. С. Законодавство України з міжнародного приватного права: джерела запозичення / А. С. Довгерт // Приватне право і підприємництво. — 2014. — Вип.13. — С. 13-17.
Заіка Ю. О. Українське цивільне право: навч. посіб. / Ю. О. Заіка.-2008.-367 с.
Цивільний кодекс України : наук.-практ. комент. / за ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. – Х. : Страйд : ФО-П Лисяк Л. С., 2012–2013.
Вавженчук С. Я. Договірне право : навч. посіб. / С. Я. Вавженчук ; Київ. нац. екон. ун-т ім. Вадима Гетьмана. – К. : КНЕУ, 2011. – 584 с.
Мережко О. О. Проблеми теорії міжнародного публічного та приватного права / Олександр Мережко. — К.: «Юстиніан», 2010. — 320 с.
Зобов’язальне право України : підручник / Нац. ун-т «Одес. юрид. акад.» ; за ред.: Є. О. Харитонової, Н. Ю. Голубєвої. – К. : Істина, 2011. – 848 с.
Міжнародне приватне право : навчальний посібник / за ред. В. М. Гайворонського, В. П. Жушма- на. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 366 с.
Пшеничнюк Д. В. Колізійна доктрина вирішального виконання та принцип тісного зв’язку: континентальна традиція / Д. В. Пшеничнюк // Часопис Київського університету права. — 2009. — № 3. — C. 252-257.
Договірне право України у схемах і таблицях / ред. С. І. Чорнооченко. – Запоріжжя : Запоріз. нац. ун-т, 2011. – 504 с.
Справа № 21/66/10 (29/237-09) [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.reyestr. court.gov.ua
Цивільне право України: курс лекцій / за ред. P.Б. Шишки, В. А. Кройтора.-Т. І.-Х., 2008.-680 с.
Боднар Т. В. Договірні зобов’язання в цивільному праві (загальні положення): навч. посібн./ Т.В. Боднар.- К., 2007.-280 с.
Договір як універсальна правова конструкція : монографія / А. П. Гетьман [та ін.] ; за ред.: А. П. Гетьман, В. І. Борисова ; Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». – Х. : Право, 2012. – 432 с.
Бервено С. М. Проблеми договірного права України: монографія/ С. М. Бервено.- К, 2006.- 392 с.
Харитонов С. О. Цивільні правовідносини: монографія/Є.О. Харитонов, О. І. Харитонова.- К., 2011.-456 с.

Освіта та самоосвіта