Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Конституція зарубіжних країн (Великобританії, США, Франції, Німеччині і Росії) історична класифікація

1. Конституція зарубіжних країн (Великобританії, США, Франції, Німеччині і Росії), поняття історична класифікація, основні риси, структура, фактична юридична конституція, функції та принципи, порядок прийняття внесення змін

Конституція – основний закон держави, що приймається, змінюється і скасовується в особливому порядку, який визначає суспільний і державний устрій, порядок і принципи утворення представників органів влади, виборчу систему, права й обов’язки громадян. Конституція – основа всього законодавства держави. Вона є системою правових норм, що регулюють у суспільстві найбільш важливі відносини – правовідносини а приводу влади та відносини між індивідом і владою.

Конституція в будь-якій державі – це правовий акт вищої юридичної сили, своєрідна ознака державності, юридичний фундамент державного і громадського життя, головне джерело національної системи права. Конституція на вищому рівні регулює суспільні відносини, пов’язані з організацією влади, правами і свободами, обов’язками людини та громадянина, формами правління й державного устрою.

У науці конституційного (державного) права є кілька класифікацій конституцій зарубіжних країн. У їхній основі лежать різні підстави. Насамперед прийнято виокремлювати конституції юридичні та фактичні.

Найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована ще в минулому столітті і застосовується дотепер. Цей спосіб поділу конституцій на групи як основний критерій виокремлює спосіб об’єктивування основного закону. Залежно від того, як об’єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень або супровідних додатків.

Некодифіковані конституції – це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі.

У літературі часто трапляються й інші типології конституцій зарубіжних держав. Так, залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму – демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування – постійні й тимчасові. За способом зміни – жорсткі та гнучкі.

Першою писаною є Конституція США 1787 p., що стала результатом Війни за незалежність. Декількома роками раніше було прийнято конституції окремих штатів, складені за зразком першої з них – Віргінської конституції 1776 p., що ґрунтувалася на «Декларації прав», прийнятій Конгресом у 1774 р. Конституція США 1787 р., що діє з низкою поправок дотепер, закріпила перехід від конфедерації до федеративної держави. Вона стала прообразом конституцій, які приймалися в наступні два століття. Після доповнення Біллем про права у 1791 р. Конституція США набула закінченої форми.

У континентальній Європі перші писані конституції з’явилися у Франції (якщо не вважати такою польську конституцію від 3 травня 1791 p., яка фактично була прийнята під впливом Декларації прав людини і громадянина 1789 р. і не набула чинності внаслідок російсько-прусської інтервенції).

Перша французька конституція була прийнята Установчими зборами у вересні 1791 р. Вступом до неї стала Декларація прав людини і громадянина 1789 р. Французькі конституції вирізнялися нетривалістю дії у часі: уже в 1793 р. було прийнято радикально-демократичну якобінську конституцію, у 1795 р. – помірковано-консервативну термідоріанську, в 1800 р. – авторитарну наполеонівську, скасовану в 1804 р. Далі були конституційно-монархічні конституції 1814, 1830, 1852 pp. і республіканська конституція 1848 p. Чинний Основний закон Франції — Конституція П’ятої республіки – був прийнятий лише у 1958 p., замінивши конституцію 1946 p.

У сучасному розумінні конституція як засіб обмеження державної влади й утвердження прав особи з’явилася тільки в період буржуазних революцій. Перша конституційна монархія склалася в Англії у XVII ст., однак англійська конституція була неписаною і неконсолідованою, складалася з безлічі парламентських актів, звичаїв, судових прецедентів.

Німеччина одержала загальнонаціональну конституцію відразу після об’єднання у 1871 р.

Усі конституції в тій або іншій формі проголошують народний суверенітет. Це спільна риса як старих, так і нових конституцій. У преамбулі Конституції США вказано: «Ми, народ Сполучених Штатів… урочисто проголошуємо й установлюємо цю конституцію…» У преамбулі називаються цілі утворення Союзу, але нічого не йдеться про владу та її носіїв.

Більшість конституцій у тій або іншій формі закріплює інститути приватної власності. Природно, це положення так званих «західних демократичних» конституцій або документів, прийнятих за їхнім зразком. Разом із тим питання власності, навіть у державах, що вважаються основоположниками західної цивілізації, не завжди врегульовані на конституційному рівні. Зокрема, Конституція США – найкоротша конституція у світі – обходить цю сферу мовчанням.

Усі конституції визначають принципи організації системи вищих органів державної влади та порядок діяльності складових її підсистем. До їхнього числа входять глава держави, уряд, парламент і в деяких країнах вищий орган конституційного нагляду. У конституціях установлюються також основи регулювання таких найважливіших політичних процесів, як вибори, референдум і законодавство.

Коло питань, регульованих конституціями, різне. Однак з певним ступенем наближення можна вивести загальну закономірність, яка полягає в тому, що старі конституції, як правило, більш сумарні. Конституції, прийняті після Другої світової війни, є детальнішими.

2. Конституційне право, статус

Правовий статус особи включає сукупність прав і свобод людини та громадянина, відображених у нормах усіх галузей чинного права.

Основи правового статусу особи – конституційно закріплені права і свободи. Вони становлять відносно невелику частину всіх прав і свобод.

Причини, з яких одні права закріплюються конституційно, а інші – у поточному законодавстві, не довільні. Можна виокремити такі фактори, від яких залежить вибір тієї або іншої форми закріплення прав і свобод:

  1. Значимість цього конституційного права і цієї свободи для людини та суспільства.
  2. Споконвічний або похідний характер належності людині певного права і свободи. Конституції демократичних держав установлюють, що основні права і свободи людини невідчужувані й належать кожному від народження. Саме такого роду права і свободи закріплюються конституційно.
  3. Основним правам і свободам притаманні особливі юридичні властивості, специфіка їхньої реалізації.

Зазначені вище ознаки характеризують поняття основних прав і свобод людини та громадянина.

Конституційні (основні) права і свободи людини та громадянина – це невід’ємні права і свободи, що належать людині і громадянину від народження (у належних випадках внаслідок громадянства), захищаються державою і становлять ядро правового статусу особи.

Конституція Сполучених Штатів Америки — порівняно неважкий документ, за визначенням, яке міститься в ній самій, — є «основним законом країни». Це означає: якщо конституції окремих штатів або закони, проведені законодавчими органами штатів чи всієї країни, суперечать Федеральній Конституції, вони не мають сили. Рішення, внесені Верховним судом США за два сторіччя, підтвердили й закріпили доктрину превалювання Конституції всієї країни.

Влада посадових осіб обмежена, їхня діяльність повинна відповідати статтям Конституції чи законам, складеним згідно з її положеннями. Обрані посадові особи повинні переобиратися у певні строки і тоді їх послужний список підлягає пильному розгляду громадськістю. Призначені посадові особи повинні виконувати завдання, покладені на них, і можуть бути усунені з посади у тому разі, якщо їхня діяльність буде визнана незадовільною. Виняток становлять члени Верховного суду і федеральні судді, які довічно призначаються Президентом США.

 3. Поняття прав і свободи людини

Взаємозв’язок держави і особи передбачає й розкриття змісту понять «людина» і «особа».

Людина – родове поняття, що вживається для характеристики певних біологічних рис homo sapiens, що виокремився на певній стадії розвитку з біологічного середовища. Під «людиною» у цьому випадку також розуміється, що це єдина жива істота, наділена свідомістю.

Особа – це насамперед індивід із власними неповторними властивостями. У деяких випадках особа визначається як людина, що володіє певними типовими соціальними властивостями, які відображають риси того середовища, до якого вона належить. На цій підставі виділяється належність особи до тієї або іншої соціальної або національної групи, оскільки належність до неї визначає психологічні риси, й насамперед правосвідомість.

Громадянство – сталий правовий зв’язок індивіда з конкретною державою. Цей зв’язок набуває втілення в тому, що держава надає особі певний обсяг прав і свобод і забезпечує їхню реалізацію на практиці. Держава також надає своєму громадянинові, що перебуває за кордоном, заступництво, захищає його права у разі порушення (зрозуміло, у рамках, обумовлених нормами міжнародного права). Громадянин зобов’язаний визнавати конституцію, дотримуватися законів, сплачувати податки, дбайливо ставитися до навколишнього середовища й історичної спадщини. Правовідносини, що виникають між індивідом і державою в результаті громадянства, є безумовними. Це означає, що жодна зі сторін не може окреслити виконання своїх обов’язків якими-небудь умовами. Держава не може порушувати права громадян на тій підставі, що вони не сплачують податків або що вони – злочинці.

У державах з монархічною формою правління використовується термін підданство. Однак формально підданство означає правовий зв’язок особи не з державою, а з монархом. У сучасних демократичних монархіях Західної Європи цей нюанс втратив значення, і поняття «громадянство» і «підданство» використовуються як повні синоніми.

Право крові (jus sanguis) означає, що особа наслідує громадянство батьків незалежно від місця появи на світ. Це правило повною мірою діє щодо дітей молодших за 14 років (за законодавством США – 12). Якщо батько й мати дитини мають різне громадянство і між ними немає згоди про громадянство дитини або розпочався шлюборозлучний процес, питання про належність дитини до конкретної держави вирішується у рамках міжнародного права за участю органів опіки та піклування країни народження. Часто такі питання виносяться на розгляд суду, що враховує, якою мовою говорить дитина, хто з батьків бере більшу участь у вихованні, а також хто з них здатний надати дитині найбільш сприятливі матеріальні умови. Крім того, враховується й те, до якої країни має потрапити дитина. Суди, як правило, відмовляють тому з батьків, що має намір повезти дитину в бідну країну з нестабільним режимом. У демократичних країнах після досягнення дитиною повноліття вона сам може вибрати громадянство.

Перше місце в конституції Федеративної Республіки Німеччини посідає розділ основних прав, свобод та обов’язків людини та громадянина.

Отже, згідно Конституції Німеччини основними правами та свободами людини та громадянина є: право на людську гідність, яке складається з недоторканності людської гідності та обов’язку держави захищати це право особи. В силу цього, Німецька держава визнає невід’ємні права людини як основу, будь-якого людського суспільства, миру та справедливості в світі.

 4. Поняття громадянство

Громадянство набувається двома основними шляхами. Перший спосіб стати громадянином – народження. Такий порядок його набуття також називається філіацією (від лат. filius – син). Це найпоширеніший спосіб набуття громадянства, у будь-якій країні більшість жителів в її уродженими громадянами. Порядок набуття громадянства за народженням регулюється двома правилами – правом крові і правом ґрунту.

Уроджені громадяни мають найбільшу повноту прав. Тільки вони можуть претендувати на вищі державні пости (США, Естонія).

Законодавство деяких держав передбачає спрощений порядок набуття громадянства для певних категорій осіб. Як критерій у цьому випадку в Німеччині й Ізраїлі є етнічне походження. У Великобританії підданство набуває кожен, хто вступив на державну службу.

Натуралізовані громадяни для набуття всієї повноти прав повинні прожити в статусі громадян певний час. Так, у США кандидат у конгресмени зобов’язаний набути громадянство не менш ніж за 7–9 років (залежно від штату) до висування своєї кандидатури.

Крім наведених вище, є ще кілька способів набуття громадянства. У разі переходу території від однієї держави до іншої застосовується вибір громадянства, коли жителі повинні визначитися протягом певного часу, або трансферт – автоматична зміна громадянства жителів, які в цьому випадку позбавлені права вибору. Якщо громадянство знову набуває особа, яка раніше його втратила, то говорять про відновлення громадянства.

 5. Принципи громадянства

Принципи громадянства — це ті вихідні положення, які визначають істотні риси відносин громадянства.

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах. Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов’язки.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.”

В деяких країнах цей принцип громадянства не визнається, наприклад, в США іммігрант, навіть, якщо він набув громадянства США, не має права стати президентом країни (розділ 1 статті II Конституції США).

Конституційно-правове регулювання інституту британського громадянства також має свої особливості. До середини XX ст. в основу регламентації питань громадянства була покладена доктрина загального права про вірнопідданство. У другій половині XX ст. були прийняті низка законів про громадянство. На сучасному етапі питання, що пов’язані з придбанням, зміною, втратою громадянства, встановлюються в Акті про громадянство 1948 р. та 1981 р. Згідно з законодавством про громадянство до громадян Великої Британії відносять таких осіб:

  • громадян Об’єднаного Королівства Великої Британії та Північної Ірландії;
  • громадян британських залежних територій.

Законодавство про громадянство закріплює такі способи набуття громадянства:

  • філіація, яка здійснюється на основі принципу крові та ґрунту;
  • натуралізація;
  • реєстрація.

Громадянство Франції отримується головним чином за народженням на основі дії принципу крові, навіть якщо дитина т народжений поза шлюбом, але один з її батьків є громадянином Франції. В останньому випадку, проте, особа може відмовитися від цього громадянства протягом шести місяців, перед досягнення повноліття, тобто 18 років. Право на відмову втрачається, якщо у той час, коли дитина був неповнолітнім, один з батьків — іноземець або особа без громадянства — придбає французьке громадянство.

Право грунту застосовується у разі, якщо дитина народилася у Франції, але від невідомих батьків, або від батьків, або від батьків-іноземців, але до нього не були застосовані закони про громадянство жодного з батьків. Якщо ж дитина народилася за межами Франції, неважливо, закононародженими він чи ні, йому також дається громадянство цієї країни за умови, що один з її батьків сам народився у Франції. Така дитина може відмовитися від цього громадянства за шість місяців до свого повноліття. Іншими словами, законодавство дає досить широкі можливості для набуття громадянства, беручи «під своє крило» багатьох осіб, розсіяних по всьому світу. Законно усиновленим дітям також надається громадянство, якщо один з прийомних батьків є французом (тобто французьким громадянином), або якщо усиновлення виробляють обидва з подружжя і хоча б одна з них — французький громадянин.

Вступ до шлюбу не впливає на громадянство, але іноземець або апатриди, що вступив у шлюб з французьким громадянином, може набути громадянства в спрощеному порядку. Деякі пільги для придбання громадянства надаються особам, покликаним у французьку армію чи добровільно брали участь в операціях, прирівняних до проходження військової служби.

Натуралізація, по французькому закону — набуття громадянства за рішенням влади — здійснюється виданням декрету Уряду на прохання іноземця. До звернення з цим проханням заявник повинен проживати в країні п’ять років і бути в змозі довести це. Зазначений термін може бути скорочений до двох років для іноземця, успішно провчилася у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі протягом цього терміну, або для тих, хто своїм талантом або здібностями може надати Франції важливі послуги. Незалежно від терміну громадянство надається деяким категоріям осіб (наприклад, матері чи батька трьох неповнолітніх дітей, які служать у збройних силах). У названих нормах чітко простежується прагнення Франції збільшувати чисельність своїх громадян.

В Конституції Німеччини зазначено, що німецьке громадянство є невід’ємним і його не можна позбавити, а втрата громадянства можлива лише на підставі закону. А проти волі особи – лише у тому випадку, якщо ця особа не стає особою без громадянства. Також вагомим принципом Німецької держави є те, що подвійне громадянство не допускається.

Для натуралізації в Німеччині необхідне виконання таких умов яз знання та повага до конституції та законів, проживання на її території не менше 8 років тощо. Також, обов’язковою умовою набуття громадянства Німеччини є те, що особа має довести, що вона відмовилась від попереднього громадянства.

Принципи громадянства РФ – ті загальні основи, фундаментальні начал, які визначають сутнісні риси відносин громадянства. Вони сформульовані у статті 4 федерального закону РФ «Про громадянство Російської Федерації» та Конституції РФ.

Найважливішим принципом громадянства РФ є його необмеженість. Це означає, що обмеження громадян, у правах чи привілеї за ознаками соціальної, расової, національної, мовної чи релігійної належності забороняється. Це ж становище прописано й у частині 2 статті 19 Конституції РФ.

Так само важливими принципами громадянства РФ є єдине і однакову громадянство, незалежно від підстав придбання. Росія – федеративну державу, тому єдине громадянство – необхідна умова його суверенної статусу, збереження цілісності. Проте федеральне громадянство узгоджується з республіканським, оскільки до Закону РФ «Про громадянство РФ» у деяких республіках було прийнято свої умови про громадянство. Єдине громадянство у зв’язку з цим трактується різними дослідниками по-різному.

 6. Подвійне громадянство

З одного боку, російське законодавство не перешкоджає отриманню громадянами Росії другого громадянства. Цим воно відрізняється від законодавства більшості країн СНД, які досить жорстко перешкоджають отриманню другого громадянства їх громадянами, висуваючи пряма вимога відмови від громадянства інших країн при прийнятті національного громадянства. Російські громадяни можуть отримати друге громадянство без перешкод з боку держави, і після його отримання вони не будуть якимось чином ущемлені в правах в Росії.

Однак це не означає, що громадяни Росії можуть отримати подвійне громадянство. Законодавство, що регулює питання подвійного громадянства, в Росії відсутня, а значить, ці питання регулюються виключно міжнародними угодами.

Перешкодою для отримання громадянства США може стати факт тривалої відсутності на території країни в період постійного проживання. Втім, це не буде проблемою, якщо ви зможете довести, що в момент подачі прохання про отримання громадянства не могли передбачити обставин, які зажадали тривалої відсутності.

Ряд злочинів також позбавляють людину права стати громадянином США. Особливо це стосується злочинів, пов’язаних з наркоторгівлею.

Отримання громадянства США не вимагає відмови від громадянства іншої країни, так як американські закони не забороняють наявності подвійного громадянства.

1894-го і 1906 року в Америці були ухвалені імміграційні закони, які забороняли американським громадянам перебувати в іноземному громадянстві. Прикметно, що нині ці закони не скасовано, але водночас вони й не охороняються жорстко органами влади.

У США 1940 року було ухвалено Закон про громадянство, котрий обмежує права американських громадян, які беруть участь у політичних виборах іншої держави. При цьому чинна юридична практика дає можливість американському громадянину також залишати громадянство іншої країни. Наприклад, іноземець, котрий став громадянином США за допомогою натуралізації, може зберегти своє колишнє громадянство за умови, якщо його рідна країна не вимагає, щоб він відмовився від нього.

Аналогічно, громадянин США може стати громадянином іншої країни і при цьому зберегти своє американське громадянство, але лише в тому випадку, якщо інша країна не зобов’язує його відмовитися від громадянства США. Прикладом такого протиріччя є традиційний текст присяги для осіб, котрі отримують американське громадянство, який вимагає від того, хто присягає, не лише вірності новій батьківщині, а й відмови від попереднього громадянства.

Якщо ж говорити про Європу, то в Європейському Союзі немає чіткого підходу до питання про подвійне громадянство. Одні європейські країни відкидають його, натомість інші дозволяють. Ірландія визнає подвійне громадянство, а Австрія відкидає. У Німеччині необхідно виконати особливі умови.

Донедавна європейськими лідерами з отримання другого громадянства були британці, але тепер у цьому їх випередили французи, бельгійці, громадяни скандинавських країн та Іспанії, що пояснюється бажанням уникнути сплати податків.

 7. Форма держави, форма правління, політичні режими

Ознаки держави, спочатку виражені в її передумовах, у ході історичного процесу розвиваються у форму держави.

Форма держави – це її устрій, що втілюється в характері політичних відносин між людьми, між людьми і державою, між державою і людьми в процесі управління ними (політичний режим), у способах організації вищих органів державної влади (форма правління) і в адміністративно-територіальному поділі держави (форма територіального устрою).

Сполучене Королівство унітарна держава, конституційна монархія з парламентською системою управління. Столиця Королівства — місто Лондон. Королівство об’єднує чотири країни: Англію, Північну Ірландію, Шотландію та Уельс. Три з цих країн мають національні уряди з різним ступенем повноважень, розташовані у Белфасті, Единбурзі та Кардіффі, відповідно. Зі Сполученим Королівством асоційовані Коронні володіння, хоча вони й не є його частиною конституційно. Сполучене Королівство має 14 Заморських територій.

В Росії набула наукового обґрунтування так звана президентська влада. Справді, важко заперечувати роль особи в історії цих регіонів, звідси й підвищена увага до конституційно-правової ролі президента. На думку багатьох російських авторів, президент займає в системі поділу влади особливе місце. Він є главою держави, гарантом Конституції, прав і свобод людини й громадянина, визначає основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави, забезпечує погоджену роботу всіх державних органів. Президентська влада розцінюється як «противага» законодавчій владі (на тій підставі, що глава держави може накласти вето на будь-який закон) і виконавчій владі (він може скасувати постанову уряду). Але головне у функціях президента – узгодження діяльності всіх органів у проведенні основних напрямів політики держави.

Прийняття такими країнами, як США, ФРН федеративної форми державного устрою пояснюється історичними умовами виникнення самої держави, а не національними моментами.

 8. Монархія, республіка, різновид

Форма правління є комплексним конституційно-правовим інститутом і становить систему вищих органів державної влади та спосіб (порядок) їхньої взаємодії. Таким чином, коли ми говоримо про форму правління, йдеться не тільки про республіканський або монархічний лад, а й про конкретний тип кожного з них: президентську, напівпрезидентську, парламентарну та іншу республіки; абсолютну, дуалістичну, парламентську монархію.

Форма правління завжди була і залишається стрижневим елементом конституційного устрою і питанням фундаментального історичного вибору для кожної нації, тому що вибір форми правління визначає багато в чому русло всього подальшого політичного розвитку, а часто й долю демократії на цілу історичну епоху.

У суто парламентарній республіці роль президента в державних справах украй незначна, уся виконавча влада перебуває в руках уряду (точніше його глави), парламент формально займає панівне становище, але й він часто підкоряється уряду, будучи пов’язаним із ним партійними узами.

У парламентській республіці діяльність уряду завжди має партійний характер. Це означає, що політичні партії ставлять своєю метою не лише входження до парламенту у результаті виборів, а й одержання міністерських портфелів. Отже, уряд здійснює погоджену політику або найбільшої парламентської партії, або коаліції партій (парламентської більшості). Він залишається при владі доти, доки має підтримку з боку цієї більшості. Цією обставиною обумовлений парламентський контроль над урядом. Населення країни також має можливість контролювати діяльність уряду. По-перше, жителі держави отримують відомості про урядові заходи із засобів масової інформації, по-друге, на підставі таких відомостей складається громадська думка, що набуває втілення під час виборів. Політична партія або блок, чий курс не був схвалений виборцями, не одержує парламентських мандатів і, відповідно, не може претендувати на одержання постів в уряді країни.

Справді, президент Росії є главою держави, тоді як виконавчу владу за Конституцією здійснює уряд Російської Федерації. Голова уряду затверджується за поданням президента нижньою палатою парламенту, що може висловити вотум недовіри уряду, що, правда, не спричинить його відставки без згоди на те президента. У разі повторного висловлення недовіри уряду протягом трьох місяців нижньою палатою президент повідомляє про відставку уряду або розпускає нижню палату парламенту.

Великобританія — конституційна монархія. Форма державного устрою Великобританії – конституційна монархія. Монархія є найдавнішою з усіх нині існуючих форм державного правління, причому у Великобританії наступність королівської влади була порушена усього лише один раз за десять століть існування держави.

Німеччина має федеративний устрій. Це означає, що політична система держави поділяється на два рівні: федеральний, на якому приймаються загальнодержавні рішення міжнародного значення, і регіональний, на якому вирішуються завдання федеральних земель. Кожен рівень має власні органами виконавчої, законодавчої і судової влади. Хоча землі і мають нерівне представництво в Бундесраті, юридично вони мають рівний статус, що характеризує німецьку федерацію як симетричну.

 9. Форми державного устрою

Історично склалося три «класичних» форми державно-територіального устрою: унітарна держава, федеративна держава (федерація), конфедерація.

Унітарна держава – цільне політичне утворення, частини (територіальні підрозділи) якого (департаменти, провінції, округу тощо) мають статус лише адміністративно-територіальних одиниць, що не володіють якими-небудь суверенними правами. У цих утворень немає свого законодавства і своєї судової системи, органи адміністративного управління або підлеглі безпосередньо центральним органам влади, або мають подвійне підпорядкування – «центру» і місцевим представницьким органам.

Історично унітарна форма державного устрою склалася раніше за інші, фактично одночасно з появою самої держави. Усі без винятку державні утворення стародавності та Середніх віків мали саме цю форму державного устрою.

Описані вище три форми державного устрою є основними, однак є ще особлива форма асоційованого державного об’єднання, іменована співдружністю. Тут суверенні, незалежні держави виступають стосовно об’єднань як «асоційовані учасниці».

Деякі унітарні держави (Велика Британія) включають автономні утворення (адміністративні автономії). Такі держави називають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи, котрі підкоряють собі місцеві органи самоврядування.

 10. Федеративні держави

Федеративна держава — це союзна держава, частини якої (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісності всієї союзної держави. Ці частини прийнято називати суб’єктами федерації. Вони мають власне законодавство, свою судову систему, самостійні органи управління. Разом із тим на території суб’єктів федерації діють також загальфедеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого. Федералізм передбачає певну децентралізацію влади і розподіл повноважень, що забезпечує єдність і цілісність державно-правової структури з автономністю її складових.

Для федерації характерні такі ознаки:

1) існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної влади та управління в суб’єктах федерації;

2) можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб’єктів одночасно є громадянином федерації;

3) дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб’єкта, однак установлюється пріоритет загальнодержавних актів над актами суб’єктів з питань, віднесених до відання федерації, і з питань спільного відання;

4) суб’єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації;

5) двоканальна система податків, що передбачає поряд із за-гальнофедеральними податками й податкову систему суб’єктів федерації.

 11. Ознаки федеративної держави

Нині у світі налічується більше двох десятків федеративних держав. Вони утворені на рівних підставах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку тощо (Російська Федерація, США, ФРН). Розрізняють федерації, побудовані за національною і територіальною ознаками.

Держави з федеративною формою державного устрою почали виникати разом із появою в XVII–XVIII ст. республік, водночас із хвилею буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації є Сполучені Штати Америки.

Сьогодні ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх за територією демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відбиття в наданні державності в рамках федерації (Російська Федерація і Республіка Індія – гарний тому приклад).

У федеративних державах на конституційному рівні розмежовуються повноваження між центральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації. Це сприяє (поряд із поділом державної влади на три «гілки») децентралізації та поділу влади, що запобігає її концентрації. Як правило, до відання загальнофедеральних органів влади належать зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна й ідеологічна політика, прийняття загальнофедерального законодавства, регулювання торгівлі, транспорт і комунікації; до компетенції органів влади суб’єктів федерації входить вирішення питань формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика. У рамках федерації різними способами вирішується питання про належність природних ресурсів і, відповідно, про право на регулювання й одержання доходів від цих об’єктів.

У сфері бюджетних відносин у федеративних державах є величезна різноманітність національних систем, які часто суперечать стандартній теорії оптимальної моделі. Причини цього криються у сильному впливі політики, історичних особливостей формування держав.

У певних федераціях, наприклад у ФРН, в також сфера так званої конкуруючої законодавчої компетенції, суть якої полягає в тому, що за певним колом питань суб’єкти федерації мають право законодавствувати лише тоді й настільки, коли й наскільки федерація не використає свої законодавчі повноваження. Досить складний спосіб розмежування повноважень виник у порівняно молодих федераціях (Росія). Він передбачає розмежування предметів відання у трьох сферах: виключна компетенція федерації, сфера спільного відання федерації та її суб’єктів і сфера виключного відання суб’єктів федерації. У ФРН у разі колізїї норм, що визначають компетенції союзу та земель, діє ст. 31 Основного закону, що встановлює пріоритет федерального права. У разі виникнення конфлікту між компетенцією різних державних структур останнє слово залишається за Федеральним конституційним судом. У руках федерації залишається і такий важливий важіль у разі виникнення конфлікту, як зміна розподілу компетенції шляхом внесення змін до Конституції.

 12. Поняття федеративна держава

Федерація — це складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права.

Основний закон ФРН чітко закріпив верховенство федерального права над правом земель. Федерація може в загальнонаціональних інтересах об’єднати землі, центральна влада має право змістити вищу посадову особу суб’єкта федерації у разі грубого порушення нею федерального законодавства. За Конституцією Індії на федеральний центр покладається обов’язок охороняти штати від зовнішньої агресії або внутрішніх заворушень, що дає можливість Союзу втручатися у справи, які перебувають виключно у віданні штатів. Такий механізм контролю над штатами в принципі дає змогу в період надзвичайного стану перетворити федеративну індійську державу на унітарну.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта — регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.

Федерації багатоманітні. Класифікувати їх можна за різними ознаками:

За способом створення:

  • договірні (виникають на основі угоди, договору, установчого пакту — створюються, як правило, «знизу»);
  • конституційні (засновуються шляхом прийняття конституції — створюються головним чином «зверху», приклад — Індія);
  • договірно-конституційні (їх більшість — США, ФРН, Швейцарія, Російська Федерація та ін.).

За способом взаємовідносин федерації та суб’єктів:

  • на основі союзу (США);
  • на основі автономії.

За способом розподілу і здійснення владних повноважень:

  • централізовані;
  • відносно централізовані (США, ФРН).

 13. Виборче право і виборча система

Під виборами слід розуміти встановлену законом державно-правову процедуру, під час якої громадяни віддають свої голоси за кандидата або партію, у результаті чого їхня воля формує виборний (представницький) орган влади або обирається (займає свій пост) конкретна посадова особа – президент, мер міста, суддя та ін. До цього визначення можна додати, що вибори будуть повноцінними та реальними лише за умови, що в конкурентній боротьбі брали участь два і більше кандидати або кілька партій.

Вибори в державі з демократичним політичним режимом є однією з найважливіших подій у державному житті, що визначає перспективу розвитку держави на певний час. У літературі справедливо зазначається, що за допомогою виборів органи влади одержують легітимацію – народну підтримку і визнання. Природно, що легітимності органи влади набувають не лише за допомогою виборів. Вибори визначають розстановку політичних сил, відображають вплив тієї або іншої партії, виборчого блоку, політичної групи. Результати виборів, якщо вони проводяться за правилами чесної боротьби, відображають настрій виборців, тенденцію розвитку країни.

Дуже важливим наслідком виборів, продуктом цього процесу є відбір політичних лідерів – це можливість для громадян відбирати своїх керівників і «знімати» тих, хто не виправдав їхньої довіри. Вибори, що проводяться регулярно, тримають політичних керівників «у формі», у напрузі. Тому така періодична можливість заміни керівників змушує їх, незалежно від своїх бажань, виконувати передвиборні обіцянки, прислухатися до думки своїх виборців.

Конституційне право поділяє вибори на різні види. Класифікацій досить багато. Найпростіша й найбільш зрозуміла класифікація виборів залежно від території їхнього проведення. Вибори за цим критерієм бувають загальнонаціональними, у масштабах всієї країни, регіональними, що проводяться в межах великих територіальних одиниць (у Канаді – у межах провінцій тощо), і місцевими, що охоплюють адміністративно-територіальну одиницю або місто, тобто поєднують громадян, що живуть на певних порівняно невеликих територіях, у яких є свої місцеві виборні органи.

 14. Поняття і значення виборів

Виборче право – це сукупність юридичних норм, що закріплюють права громадян обирати й бути обраними в органи державної влади, а також право відкликання виборцями обраних осіб, які не виправдали їхньої довіри. Термін «виборче право» має два значення:

– в об’єктивному розумінні це система конституційно-правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави й місцевого самоврядування. Об’єктивне виборче право регулює виборчу систему в широкому значенні. Зазвичай, предметом виборчого права вважаються пов’язані з виборами суспільні відносини, в яких прямо або опосередковано беруть участь громадяни;

– у суб’єктивному розумінні це гарантована громадянинові державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Це комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виокремити активне і пасивне виборче право у зв’язку з політичними правами людини та громадянина.

Виборче право та порядок визначення результатів виборів є складовими виборчої системи.

Виборча система – це сукупність юридичних норм, що закріплюють принципи, на основі яких здійснюються вибори, права громадян обирати й бути обраними, що встановлюють відповідальність депутатів та інших виборних осіб за свою діяльність перед виборцями, визначають порядок організації та проведення виборів і регулюють відносини, які виникають у процесі формування органів державної влади, взаємодію виборців з депутатами та іншими особами, що обираються ними.

У конституційному праві терміном вибори позначається процедура формування державного органу або наділення повноваженнями посадової особи, здійснювана за допомогою голосування правочинних осіб за умови, що на кожний наданий у такий спосіб мандат можуть претендувати у встановленому порядку два або більше кандидати.

Процес формування виборних органів у Франції детально регламентований. Основні принципи виборчого права закріплені у ст. 3 Конституції Франції, а головні положення порядку обрання виборних державних органів – у відповідних її розділах.

 15. Види виборів

Залежно від способу волевиявлення громадян (виборців) вибори бувають прямі й непрямі.

Прямі – це вибори, коли між виборцем і кандидатом, за якого він голосує (або між виборцем і партією), немає проміжних інстанцій, проміжних щаблів. Виборці безпосередньо обирають конкретну людину на певний пост.

Прямими виборами обирають у ряді країн главу держави – президента. Наприклад, прямі вибори президента проводяться у Франції, Єгипті, Росії. Прямі вибори застосовуються для обрання нижніх палат парламентів. Головна ознака нижньої палати полягає саме в тому, що вона обирається прямими виборами. У певних країнах прямими виборами обираються обидві палати. Наприклад, палата представників і сенат США обираються прямими виборами, те саме стосується Бельгії, Італії та інших країн.

Непрямі – це такий вид виборів, за якого воля виборців реалізується не прямо, а опосередковується волею групи виборщиків або реалізується через чинний виборчий орган. Непрямі вибори – це такі, які мають проміжний щабель. Є два види непрямих виборів: непрямі і багатоступеневі.

Непрямі вибори – коли за допомогою волевиявлення виборців створюється спеціальна колегія виборщиків (довірених осіб), які потім від імені виборців уже безпосередньо самі обирають конкретну посадову особу. Непрямі вибори були введені «батьками-засновниками» американської Конституції, які вважали, що основна маса громадян США в той час не була підготовлена для того, щоб обирати президента, і може помилитися в цій справі. Громадяни, на їхню думку, мали обирати спеціальних людей – виборщиків, які потім оберуть найбільш гідних. Така система існує в США дотепер.

Багатоступеневі вибори відрізняються від непрямих, оскільки як виразник волі громадян виступає не колегія виборщиків, а постійно діючий орган: місцева рада, парламент або одна з палат парламенту. Так, прийнято вважати, що багатоступеневими є вибори президента Італії, тому що він обирається колегією, яка складається із членів нижньої палати парламенту.

Вибори також бувають чергові й позачергові. Чергові вибори проводяться після закінчення строку повноважень певного органу, тобто строку, установленого в законі. Вибори можуть бути й позачерговими (достроковими). Вони проводяться до закінчення терміну повноважень представницького органу або посадової особи. Якщо це стосується посадової особи, то причина одна – вакансія посади. Наприклад, посада президента або прем’єр-міністра звільняється у зв’язку з тим, що президент помер, пішов у відставку або був усунутий з посади в результаті процедури імпічменту. Тоді, оскільки виникла вакансія, проводяться позачергові (дострокові) вибори.

Позачергові вибори, якщо це стосується колегіального органу (наприклад парламенту), проводяться, найчастіше в країнах, де можливий достроковий розпуск парламенту. Тоді, після процедури дострокового розпуску, призначаються дострокові вибори й обирається новий склад парламенту.

Вибори бувають також додатковими й частковими. Додаткові вибори можуть проводитися і не проводитися: це залежить від того, чи є вакансії в колегіальному органі. Тобто вони проводяться тоді, коли члени парламенту вибувають із його складу через хворобу, смерть або після добровільної відставки. Додаткові вибори проводяться в тих округах, де втрачено депутата. В основному це характерно для країн із численними парламентами. Наприклад, у Великобританії (де 659 членів нижньої палати), звичайно 1–2 рази на рік збирають кілька цих вакансій (5, в, 10) і в тих виборчих округах, де відбулася втрата депутата, проводять додаткові вибори для поповнення загального числа депутатів до потрібної кількості. Це робиться, щоб усі округи були представлені й усі громадяни мали своїх представників у парламенті.

Часткові вибори, на відміну від додаткових, – регулярні, обов’язкові й передбачені законодавством. Часткові вибори проводяться для часткового відновлення (ротації) колегіального виборного органу. Часткові вибори, наприклад, проводяться кожні два роки для часткового відновлення сенату США. Сенатор США обирається на шість років, але сенатори не обираються всі одночасно, кожні два роки переобирається 1/8 сенату. Таким чином американці уникають небезпеки одночасної зміни всіх членів верхньої палати. Вони вважають, що розумніше замінювати цю палату частково.

 16. Періодичність виборів

Вибори в зарубіжних країнах проводяться у встановлений законом термін. У країнах, які не знають інституту парламентської відповідальності (президентські республіки), глава держави, як правило, не має права розпускати парламент. Тому парламентські вибори в них проводяться у суворо встановлений термін через певні проміжки часу.

У парламентарних республіках і парламентарних монархіях парламентські вибори у звичайних умовах проводяться після закінчення строку повноважень загальнонаціонального представницького органу. Такі вибори називаються черговими. У разі дострокового розпуску парламенту главою держави проводяться позачергові вибори.

Президенти республік та інші виборні посадові особи обираються також у встановлений термін, і позачергові вибори цих посадових осіб проводяться у разі усунення з посади, відставки або смерті.

Наприклад, у США вибори президента проводяться в перший вівторок після першого понеділка листопада кожного високосного року. До речі, у цей перший вівторок після першого понеділка переобирається також Палата представників і 1/3 Сенату. Одночасно обирається третина губернаторів, мерів міст і т. ін.

Якщо такої точної дати, як у США, у країні не встановлено, то необхідно видавати спеціальний акт, що визначав би дату проведення виборів. Суть норм, що встановлюють дату виборів у такому випадку приблизно така: вибори проводяться, скажімо, за 80 (40) днів до закінчення терміну повноважень парламенту. Тому з урахуванням цих 30 або 40 днів глава держави повинен видати закон, яким підтверджується, що політичний процес відбувається нормально і у встановлений законом термін призначаються вибори.

Наприклад, ст. 61 Конституції Італії встановлює, що вибори нових палат проводяться через 70 днів після закінчення повноважень попередніх палат. Отже, глава держави – президент Італії – повинен видати указ про проведення виборів з урахуванням цієї норми в строго фіксований день.

У певних країнах вибори проводяться тільки у вихідні днів інших країнах, де встановлена фіксована дата, день виборів припадає завжди на вівторок (середу тощо), незалежно від того, чи свято це, вихідний день або ні.

 17. Принципи виборів

Принцип загального виборчого права означає, що виборчі права (або хоча б активне виборче право) визнається за всіма дорослими й психічно здоровими людьми. Це максимум можливого і розумного, який практично ніде не досягається. Загальність означає відсутність дискримінації за будь-якими підставами (статтю, національністю тощо), тобто неможливість відсторонення від виборів яких-небудь громадян або груп населення.

Застосування принципів прямого або непрямого виборчого права або їх певне поєднання залежить від порядку формування виборного органу.

Пряме (безпосереднє) виборче право означає право виборця обирати й бути обраним безпосередньо у виборний орган або на виборну посаду. Цей принцип діє в переважній більшості випадків на виборах нижніх палат, іноді верхніх палат парламентів – у США, президентів – у Мексиці, Австрії, Болгарії, практично повсюдно у виборах органів місцевого самоврядування.

Непряме (багатоступеневе) виборче право означає, що виборець обирає лише членів колегії, яка потім уже обирає виборний орган. Такою колегією може бути державний або самоврядний орган, нижчий стосовно обираного. Непрямі вибори можуть мати два рівні й більше. Двоступеневими виборами обираються, наприклад, президент США, Рада штатів Індії, триступеневими – переважна частина Всекитайських зборів народних представників.

Принцип рівного виборчого права передбачає рівну для кожного виборця можливість впливати на результати виборів. Він є наслідком і одним із найважливіших проявів конституційно гарантованої рівноправності громадян. Рівність виборчого права забезпечується насамперед наявністю в кожного виборця однакової кількості голосів. Залежно від виборчої системи в кожного виборця кількість голосів може бути більшою ніж один. Тому важливо, щоб у всіх виборців їх було порівну. Наприклад, на парламентських виборах у Німеччині кожний виборець має по два голоси, а на виборах представницьких органів місцевого самоврядування в Баварії – по три. Крім того, необхідно, щоб усі голоси мали рівну вагу, тобто рівний вплив на результат виборів. Це досягається забезпеченням єдиної норми представництва: на кожного депутата має припадати однакове число жителів (іноді виборців).

Принципу рівного виборчого права суперечить плюральний вотум (буквально – множинне голосування). Відповідно до цього принципу одні виборці можуть мати залежно від обставин більше голосів, ніж інші.

Принципу рівного виборчого права також суперечать куріальні вибори, які заздалегідь ділять виборців на групи – курії (наприклад, за національною, релігійною, станово-кастовою та іншими ознаками) із заздалегідь установленою кількістю мандатів, що надаються кожній із цих груп. Наприклад, у Китаї особливу курію становлять військовослужбовці Народно-визвольної армії Китаю, які мають особливе представництво у Зборах народних представників, у Ботсвані, Гамбії, Сьєрра-Леоне створюються особливі виборчі курії для родоплемінних вождів.

 18. Організація правових виборів

Для проведення виборчого процесу необхідно також здійснити реєстрацію виборців (складання виборчих списків). Для того щоб громадянин міг брати участь у голосуванні, потрібно, щоб він був включений у списки виборців. Розрізняють дві системи реєстрації виборців – необов’язкову й обов’язкову реєстрацію.

За необов’язкової реєстрації закон не встановлює обов’язку для державних органів реєструвати всіх виборців. До списків включаються тільки ті громадяни, які самі виявили ініціативу – прийшли на виборчі дільниці й попросили включити їх до виборчих списків. Головне завдання виборчих органів – перевірити відповідність громадянина виборчим цензам, і якщо цей громадянин відповідає всім необхідним вимогам, то його зареєструвати. Така система існує в США й у більшості країн Північної і Південної Америки.

Населення Німеччини обирає нижню палату парламенту – Бундестаг, законодавчі органи влади земель – ландтаги, а також місцеві органи влади: крейстаги в районах, представництва в громадах (у містах обираються збори місцевих уповноважених або рада міста).

Виборче право ФРН має широке коло джерел, до яких належать: основний закон ФРН, конституції земель, державно-правові закони, акти виконавчої влади, рішення судів. У них містяться положення, які стосуються організації та порядку проведення виборів, способів голосування. Основний закон ФРН закріплює лише загальні принципи виборчого права (ст. 38), зазначаючи, що вибори повинні проводитись на підставі загального, прямого, вільного і рівного виборчого права, а також таємного голосування. Його детальну регламентацію Конституція відносить до ведення федерального законодавства.

На всіх виборах у Франції існує виборча застава. При виборах Президента Республіки сума застави дорівнює 10 тис. франків, при обранні сенаторів – 2 тис., депутатів – 1 тис. франків.

Важливим етапом виборчого процесу є висування кандидатів. Законодавчо визначено: кожний французький громадянин, який має активне і пасивне виборче право, може бути кандидатом у представницьку установу. Практично кандидати висуваються тільки політичними партіями й організаціями. На парламентських виборах кандидат не може бути висунутий більш як в одному окрузі. При цьому не забороняється члену однієї палати парламенту балотуватися до іншої. Але у разі обрання він припиняє своє членство в першій палаті.

 19. Види виборчої системи

Однією з найпоширеніших є мажоритарна система відносної більшості (США, Англія). За цього різновиду мажоритарної системи обраним уважається той кандидат (або список кандидатів), що набрав голосів більше, ніж кожний із його супротивників окремо, навіть якщо він набрав менше половини. Мажоритарна виборча система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь завжди набирає відносну більшість. Перевага: у парламенті є міцна більшість, що забезпечує стабільність уряду. Мажоритарна система відносної більшості набула поширення, оскільки дає змогу штучно створювати стабільні уряди й парламенти.

Мажоритарна система відносної більшості – це система, за якої обраним уважається кандидат, який одержав найбільшу кількість голосів, тобто більше голосів, ніж кожний з його суперників. За цією системою зазвичай не встановлюється обов’язковий мінімум участі виборців у голосуванні: якщо проголосував хоча б один виборець, то вибори дійсні. Якщо висунутий один кандидат на місце, він уважається обраним без голосування.

Головна відмінність пропорційних виборчих систем від мажоритарних полягає в тому, що вони будуються не на принципі більшості, а на принципі пропорційності між отриманими голосами й завойованими мандатами. Застосування пропорційних систем дає змогу домогтися відносної відповідності між кількістю голосів і кількістю мандатів.

Напівпропорційні системи прагнули позбутися недоліків мажоритарної системи, не переходячи до пропорційної. Ця система спрямована на забезпечення часткових меншостей, для чого застосовувалися системи обмеженого вотуму, система єдиного непередаваного голосу, система кумулятивного вотуму. З метою поєднання переваг мажоритарної та пропорційної систем і подолання властивих кожній з них недоліків поряд зі сполученням обох систем в одних країнах у деяких інших почали застосовувати систему єдиного переданого голосу, змішані системи.

 20. Референдум, види

Референдум – це інститут безпосередньої (прямої) демократії, процедура якого за низкою параметрів є досить близькою до процедури виборів. І у виборах, і в референдумі беруть участь виборці: весь виборчий корпус, якщо проводяться загальнонаціональні вибори або загальнонаціональний референдум, частина виборчого корпусу, якщо проводяться федеральні вибори (у суб’єктах федерації), або федеральний референдум, або місцеві (муніципальні), якщо обираються органи місцевого врядування або проводиться місцевий референдум.

Німецькі державознавці під терміном «плебісцит» розуміють взагалі всі види голосування, включаючи й вибори. У французькому конституційному праві під плебісцитом розуміють голосування, за допомогою якого громадяни висловлюють схвалення або несхвалення главі держави й політиці, яка ним проводиться. Тому у французьких джерелах є термін «референдум плебісцитарного характеру». Такі референдуми проводив президент Франції генерал Ш. де Голль. У Конституції Бразилії 1988 р. застосовуються обидва поняття. Причому референдумом називається форма голосування, що має консультативний характер, а плебісцит має імперативний, або вирішальний, характер.

Референдуми поділяють на загальнонаціональні, що проводяться в межах всієї державної території, і місцеві, що проводяться в окремих суб’єктах федерації або адміністративно-територіальній одиниці. Загальноприйнятим є поділ референдумів на конституційні й законодавчі. Предметом конституційного референдуму є або проект нової конституції, або конституційна реформа, або поправки до конституції (Франція). Предметом законодавчого референдуму може бути або проект закону, або закон, що вже набрав чинності.

У деяких країнах не передбачаються якісь відсотки участі, а кількість тих, що проголосували, має значно перевищувати кількість тих, хто дотримується іншої думки (тобто число голосів «за» має бути явно більшим, ніж «проти» і навпаки). Йдеться, звичайно, про оцінний підхід. Така система застосовується у Франції і США. Зауважимо, що в США референдуми проводяться лише в масштабах штату або ще на більш низькому (міському) рівні.

 21. Голова держави зарубіжних країн

Глава держави Великобританії – Королева, Ії Величність Єлизавета ІІ (з 6 лютого1952 р.). Її спадкоємець – Принц Чарльз (старший син).

Глава держави – монарх (королева). Королева Єлизавета ІІ (на троні з 6 лютого 1952 р.) є 40-м британським монархом з часів Вільяма Завойовника (1066 р.) і належить до Віндзорської династії. Королева вважається верховним носієм виконавчої влади, главою судової системи, верховним головнокомандувачем збройних сил, світським главою англіканської церкви, має формально-конституційне право скликати Парламент, розпускати Палату Громад, санкціонувати законопроекти, схвалені Парламентом. Поза цим, всі основні прерогативи державної влади здійснюються Парламентом та Урядом.

Монарх у Великобританії є головною особою держави. Юридично монарх керує виконавчою владою, є верховним головнокомандуючим Британською армією. Але фактично, у результаті змін, що відбувалися протягом багатьох століть, монархи втратили абсолютну владу. Корольова править державою за згодою кабінету міністрів, тобто «царює, не править».

Органом законодавчої влади є двопалатний парламент, що складається з Верхньої палати – палати Лордів і Нижньої палати – палати Громад. Засідання проходять у будинку Парламенту, що є однієї з визначних пам’яток Лондона. 650 членів Палати Громад обираються громадянами Великобританії один раз у п’ять років, у той час як членство в Палаті Лордів передається в спадщину в родинах потомствених дворян.

Таким чином, королева представляє державу на міжнародній арені і є символом влади. Виконавча влада належить кабінетові міністрів, формованому парламентською більшістю.

Глава держави Німеччини — федеральний президент, який виконує швидше представницькі функції і призначає федерального канцлера. Федеральний президент ФРН складає таку присягу: «Я клянусь присвятити свої сили благу німецького народу (deutschen Volkes), множити його надбання, оберігати його від шкоди, дотримуватися і охороняти Основний закон і закони Федерації, сумлінно виконувати свої обов’язки і дотримуватися справедливості по відношенню до кожного . Хай допоможе мені Бог «Федеральний канцлер є главою Уряду Німеччини. Він керує діяльністю Федерального уряду. Тому форму правління Німеччини часто ще називають канцлерською демократією.

 22. Поняття та місце голови держави

Конституція США наділила Президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої «виконавчої гілки влади». Однак конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав Президент, з початку епохи імперіалізму.

За конституцією, Президентом може бути уродженець США, який досяг 35-літнього віку і проживає безвиїзно у межах США не менш як 14 років. Встановлено також, що Президент і Віце-президент не можуть бути мешканцями одного й того самого штату. Проте наряду з цими конституційними вимогами, які ставляться до кандидатів на посаду Президента, на практиці з’явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у Президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.

Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожний штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до Конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат Конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій перелік виборців. Партія, що набрала більшість голосів, надсилає у виборчу колегію всіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада високосного р©ку. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того самого року і подають голоси за кандидатів у Президенти й Віце-президенти.

Главою держави Федеративній Республіці Німеччина є федеральний Президент. Він обирається строком на п’ять років Федеральними зборами – конституційним органом, що скликається лише з цією метою. Він складається із депутатів Бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парламенту землі. Федеральний Президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п’ять років. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний Президент представляє Федеративну Республіку Німеччина з точки зору міжнародного права. Він укладає від імені федерації договори з іноземними країнами, акредитує і приймає послів. Сама ж зовнішня політика є справою федерального уряду.

Федеральний Президент призначає і звільняє федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів.

Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Віснику Федеральних законів.

Він пропонує Бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів.

 23. Юридичні форми голови держави

Сучасна світова практика свідчить, що є шість варіантів персоніфікації (реалізації) посади або функції глави держави.

Перший варіант – найбільш давній і традиційний – це глава держави в особі монарха. Є три способи, за допомогою яких монарх обіймає престол:

а) монарх, що успадкував свою посаду (абсолютна більшість монархій – Великобританія, Нідерланди, Бельгія, Японія, Таїланд тощо);

б) монарх, що або призначений, або обраний своєю родиною (старійшинами династій), наприклад, у Саудівській Аравії, південноафриканському королівстві Свазіленд, державі Катар та інших близькосхідних монархіях;

в) монарх, що обирається іншими монархами, своїми колегами, які очолюють суб’єкти федерацій. Це глава монархічної федерації. Такий приклад тільки один – Малайзія, де глави султанатів вибирають верховного правителя на п’ять років.

Другий варіант – глава держави – президент. Є також три способи здобуття цієї посади:

а) президент, обраний народом, громадянами;

б) президент, обраний парламентом;

в) президент, що обирається спеціальними колегіями. Колегії можуть бути різними, такими, що складаються із членів парламенту та представників місцевих органів влади.

Третій варіант нестандартний і нетиповий. Йдеться про главу держави у вигляді колегіального органу, що обирається парламентом на певний строк. Наприклад, у колишньому Радянському Союзі (принаймні це трактувалося саме так), нині на Кубі. Оскільки колегіальний орган не може виконувати низки функцій, властивих главі держави, бо вони мають виконуватися індивідуально, то якісь повноваження передаються одному з представників цього органу. Наприклад, однією людиною – членом (або главою) колегіального органу підписуються документи, приймаються вірчі грамоти від іноземних послів тощо.

Четвертий варіант – глава держави за сумісництвом. Таку функцію, наприклад, виконує глава уряду – прем’єр-міністр у землях ФРН. Там кожний суб’єкт федерації – земля – має парламент і уряд, але глави цього державного утворення немає. Глави земельних урядів здійснюють одночасно функції глав тринадцяти земель.

П’ятий варіант коли главою держави «ніби є» генерал-губернатор (представник британського монарха в державах – колишніх домініонах, які нині йменуються членами Співтовариства). Як відомо, Великобританія та більшість її колишніх колоній утворюють Співдружність. Раніше вона називалася Британською співдружністю націй. Спочатку всі держави Співдружності визнавали британську королеву своїм главою держави, а потім, коли 1950 р. Індія стала республікою і за її прикладом пішли інші члени Співдружності, ці держави стали визнавати британську королеву лише главою Співдружності. Нині з 49 країн Співдружності вона є главою держави в 17, до яких належать Канада, Австралія, Нова Зеландія, Барбадос, Ямайка та ін. У кожній із цих 17 держав британська королева призначає за рекомендацією уряду відповідної держави свого представника – генерал-губернатора, що і здійснює повноваження глави держави. Генерал-губернатор – не глава держави в чистому вигляді, це представник глави держави. Але з певними застереженнями, оскільки верховенство британської монархії є взагалі умовним, генерал-губернатор, будучи формальним представником британської корони, є досить серйозною в державному плані фігурою.

Шостий варіант – найбільш нестандартний і ненормальний державний механізм. Це одноособовий або колегіальний глава держави, що здобув свою владу незаконно – шляхом узурпації. Як правило, це військові, що очолили військовий переворот, глави військових хунт та ін.

 24. Монарх, президент

Президент США (практично не змінюваний) поєднує повноваження голови держави й голови уряду. Він керує величезним військово-бюрократичним апаратом і не несе ніякої відповідальності перед Конгресом.

Уряд США — Кабінет — очолює Президент США. У Конституції жодного слова немає про Кабінет, але вже з президентства Вашингтона (1789—1797) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів з моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернутий Конгресу, він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів обох палат.

Конституція Великобританії встановлює монархічну форму правління. Хоча Монарх входить до складу парламенту, в англійській правовій доктрині прийнято ставити главу дер­жави на перше місце в системі вищих органів державної влади. Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв’язку з тим, що Монарх — фігура політично нейтральна, він виступає як гарант стабільності у державі та суспільстві.

 25. Порядок заміщення голови держави

Правове становище монарха, на відміну від президента, характеризується двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається незалежною від будь-якої іншої влади, органу чи виборчого корпусу. Він владарює безстроково (обмежено чи абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади у країні. По-друге, влада монарха спадкова й переходить від одного представника царюючої династії до другого за встановленим законом порядком.

Оскільки монарх – це довічна посада, то відсторонення його практично неможливе за винятком тих випадків, коли монарх через душевну хворобу або фізичне нездоров’я не може виконувати свої функції. У цих випадках є інститут регентства, коли призначають кого-небудь із провідних політичних діячів регентом (тобто опікуном), і він виконує функції глави держави або при хворому й недієздатному монарху, або при малолітньому. У деяких випадках парламент може прийняти рішення про відсторонення монарха від влади або це питання вирішує династія, королівська родина на пропозицію законодавчих органів чи за спільним рішенням законодавчої і виконавчої влади.

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена конституційним правом США. Право постановки питання щодо притягнення до відповідальності глави держави та формулювання статей звинувачення на його адресу надано нижній палаті парламенту – палаті представників, а фактично – її юридичному комітету. Для цього голосуванням палата представників вирішує питання про те, притягати або не притягати главу держави до відповідальності в порядку імпічменту щодо сформульованих статей звинувачення. Для притягнення необхідно, щоб «за» проголосувала абсолютна більшість присутніх депутатів даної палати. Результати голосування оформляються як «рішення великого журі» з формулюванням «винний» або «невинний». У разі винесення рішення з формулюванням «винний» згідно зі ст. І розд. 3 Конституції США 1787 р.: «Сенату належить виключне право здійснення суду в порядку імпічменту. З цією метою сенатори присягають або дають урочисту обіцянку на засіданні. Якщо підсудним є Президент США, головує Головний суддя. Жодна особа не може бути засуджена без згоди двох третин присутніх сенаторів».

Вважається, що імпічмент стосовно глави держави лише за формою можна вважати судовим процесом. Власне, це політичний процес, метою якого є усунення президента з посади й позбавлення його права обіймати й виконувати будь-яку почесну, відповідальну або оплачувану посаду на службі США. Фактично таке усунення з посади визначає політичну смерть для колишнього президента. До того ж, президентське право помилування у даному разі не застосовується.

З 1787 р., тобто з часу введення в дію Конституції США, імпічмент порушувався 66 разів. Палата представників виносила рішення великого журі про віддання до суду Сенату лише 13 разів. Річард Ніксон повинен був стати у зв’язку з «уотергейтською справою» чотирнадцятим. Уникнути ганебної процедури можна шляхом подачі у відставку, що Р. Ніксон і зробив. По суті справа розглядалась у Сенаті лише один раз стосовно президента Ендрю Джонсона у 1868 р., але для засудження не вистачило одного голосу.

 26. Парламент, парламенторизація

Британський парламент належить до групи парламентів з абсолютно необмеженою законодавчою компетенцією, яка, за словами британців, «обмежена лише прерогативами Творця». Це явище пов’язане з принципом верховенства законів, які приймаються представниками народу. Однак на сучасному етапі вступ Великобританії до Європейського Союзу, практика проведення національних референдумів, ріст кількості урядових біллів призводить до обмеження «законодавчого суверенітету» Британського парламенту.

Згідно з конституцією Великобританії Британський парламент складається з трьох структурних компонентів: Корони, Палати лордів (верхня палата), Палати громад (нижня палата). Розподіл парламенту на дві палати відбувся на основі Вестмінстерського статуту 1330 р. А вхід Монарха до парламенту пов’язаний з зако­нотворчим процесом, який передбачає, що проект стає законом тільки після того, як він був прийнятий двома палатами і промульгований Монархом.

Німецький Бундестаг є народним представництвом Федеративної Республіки Німеччина. Він обирається народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат – Бундестагу (Федеральний з’їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власне парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. Бундесрат відповідно до ст. 50 Основного закону вважається органом через який землі беруть участь у законодавстві й управлінні фе­дерацією та в справах Європейського Союзу. У складі Бундесрату – 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки із свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат проводяться відкрито, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите засідання. Основний закон визначає коло питань, які стосуються виключно законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої законодавчої компетенції центру і земель.

Процедура прийняття федеральних законів відбувається наступним чином. Законопроект приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не ухвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет пропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, останній має вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, ухвалений Бундестагом вдруге, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається до Бундестагу втретє, і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу також належать контрольні повноваження щодо уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, у роботі слідчих комісій та в праві вимагати відставки уряду.

Французький парламент активно використовує багато відомих світовій парламентській практиці форм контролю за діяльністю уряду. Водночас така поширена форма парламентського контролю, як інтерпеляція, хоча і передбачена ст. 156 Регламенту Національних зборів, проте, у зв’язку з тим, що її процедура збігається з процедурою резолюції недовіри, практично не застосовується.

Для здійснення контролю використовуються питання до міністрів на пленарному засіданні, створюються різні слідчі та контрольні комісії. З контрольними повноваженнями пов’язане право подачі до парламенту петицій, тобто звернень, що направляються парламенту або через голову палати, або через свого парламентаря.

 27. Класифікація структури

Законодавча влада Франції належить парламенту, що складається з двох палат: Національних зборів (557 депутатів від метрополії і 22 від заморських територій) і Сенату (321 член).

Парламент збирається один раз на рік на сесію, що відкривається в перший робочий день жовтня і закінчується в останній робо­чий день червня. Кількість днів, протягом яких палати можуть засідати, не повинна перевищувати 120. Можуть проводитися як додаткові засідання, так і надзвичайні сесії, відкриття і закриття яких здійснюється декретом Президента республіки.

Члени парламенту захищені депутатським індемнітетом, а з 1995 р. – обмеженим депутатським імунітетом. Вони мають вільний мандат при жорсткій фракційній партійній дисципліні. Будь-який імперативний мандат недійсний, права відкликання не існує. Суміщення депутатського мандата з державними посадами заборонено.

Для керівництва роботою кожна палата парламенту створює бюро, до якого, крім голови палати, входять віце-голови, секретарі та квестори. Головою палати обирається представник найбільш значної партійної фракції в палаті. Крім керівництва, на засіданнях палати голова має й інші важливі повноваження: голови палат призначають по три члени до Конституційної ради, голова нижньої палати є представником у Конгресі парламенту при затвердженні поправок до Конституції, а голова верхньої палати виконує функції Президента Республіки у разі введення над­звичайного стану. Голова палати за потребою має право викликати до палати військової частини.

Голова Національних зборів обирається на весь строк легіслатури (п’ять років), а голова Сенату – після кожного часткового поновлення цієї палати (сенат обирається на дев’ять років і поновлюється на третину кожні три роки).

 28. Строки повноважень

Термін повноважень однопалатного парламенту складає чотири або п’ять років. В окремих країнах з двопалатною структурою парламенту (Італія, Іспанія, Польща) термін повноважень палат збігається. У деяких двопалатних парламентах строк функціонування нижньої та верхньої палат різний. Так, палата представників США обирається на 2 роки. Сенат — на 6, палата депутатів Мексики — на 3, а палата сенаторів — на 6, Національні збори Франції — на 5, Сенат — на 9 років.

Склад верхньої палати, як правило, не переобирається одночасно, а поновлюється по частинах: Сенат США, Сенат Франції — кожних три роки на одну третину; палата радників Частковим оновленням складу верхньої падати під час чергових виборів зберігається принцип наступності в її діяльності.

Кількісний склад парламенту визначається безпосередньо конституціями: або іншими законодавчими актами.

 29. Порядок формування

Конституції зарубіжних країн по-різному називають вищі представницькі органи: Конгресом (Конституція США); Генеральним конгресом (Конституція Мексиканських Сполучених Штатів); Генеральними кортесами (Конституція Іспанії); парламентом (Конституції Індії, Італії, Франції, Японії); зборами (Федеральні збори Російської Федерації).

Порядок формування парламентів залежить від їх структури. Як правило однопалатні парламенти обирає населення. А в двопалатному парламенті нижня палата обирається населенням, а верхня палата формується способом, передбаченим законодавством країни. Члени нижньої палати як правило називаються депутатами, народними представниками, а верхньої – сенаторами.

Конституції таких, наприклад, країн, як Німеччина та Республіка Польща обмежуються лише відповідними найменуваннями палат: бундестаг і бундесрат, Сейм і Сенат і не вживають терміна «парламент», хоча вони і є таким у дійсності, а Сейм і Сенат, що скликаються в окремих випадках на спільні засідання для розгляду, наприклад, питання про прийняття президентом присяги, утворюють Національні збори.

Депутати німецького Бундестагу обираються загальними, прямими, вільними, рівними і таємними виборами. Вони є представниками усього народу, не пов’язані дорученнями та директивами, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони посідають вільний мандат. У відповідності з їх партійною прина­лежністю вони об’єднуються у фракції або групи. Свобода совісті і політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикатися. Але навіть якщо депутат залишає свою партію, за ним зберігається мандат Бундестагу. Тут з усією чіткістю виявляється залежність депутатів.

Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій. За старим німецьким конституційним звичаєм президент Бундестагу обирається із лав найсильнішої фракції.

Сесії скликаються періодично – так, як записано в законі (конституції, регламенті палат). Тобто в законі може бути зафіксовано, наприклад, що традиційна щорічна парламентська сесія скликається в перший понеділок вересня. У такому разі якогось спеціального акта не потрібно, тому що всі знають, коли починається чергова сесія. Таким є порядок у Франції, Італії, США.

 30. Припинення повноважень

Розпущення (дострокове) Бундестагу є можливим лише як виняток і є справою федерального Президента. Найважливішими завданнями Бундестагу є законодавство, вибори федерального канцлера і контроль за роботою уряду.

Депутатські повноваження припиняються зазвичай після закінчення строку, на який його обрали, або після закінчення строку скликання парламенту. Якщо, наприклад, парламент засідав чотири роки, а депутат був дообраний в останній рік його діяльності, то строк роботи такого депутата триватиме тільки один рік. Якщо парламент достроково розпускається, то припиняються повноваження всіх членів парламенту.

Підставою для припинення повноважень члена парламенту може бути позбавлення мандата в результаті визнання виборів недійсними. Таке визнання може бути у випадку виявлення порушення правил голосування, виявлення виборчого шахрайства та інших відхилень від законів або прямого порушення закону.

Припинення депутатських повноважень можливе за спеціальним рішенням парламенту. У деяких випадках за вчинення певних правопорушень депутат може бути позбавлений не тільки свого імунітету, а й взагалі депутатського мандата.

У деяких випадках депутат може сам заявити про складання своїх повноважень, відмовитися від мандата і піти у відставку. Наприклад, у Франції, якщо депутат призначається на посаду міністра, то він зобов’язаний піти у відставку з посади депутата.

У більшості європейських країн діє принцип несумісності виконання депутатських повноважень і права обіймати посаду на державній службі.

Є інші варіанти припинення депутатських повноважень. Наприклад, у ФРН законодавство надає право Конституційному суду позбавити мандатів тих депутатів, які є членами забороненої (неконституційної) партії.

Щодо тих палат, у яких проводиться ротація, тобто які обновляються частково, строк повноважень депутата не пов’язаний зі строком повноважень органу. Скажімо, сенатори США обираються на 6 років, і такі вибори проходять кожні 2 роки. Кожні 2 роки обирається одна третина сенаторів, тобто Сенат діє постійно, а сенатори обираються на 6 років. Так само сенатори Франції обираються на 9 років. Після закінчення цього строку їхні повноваження закінчуються.

 31. Повноваження парламенту

В Німеччині члени верхньої палати призначаються урядами земель.

У Великобританії місця в Палаті Лордів займають за спадком дворяни (пери) які мають титул не нижче барона (з 1963 року – і жінки), особи, яким такий титул присвоїла королева за представленням Кабінету Міністрів (але такий титул і місце в Палаті Лордів не передається по спадщині), єпископи, архієпископи, члени, обрані шотландськими та ірландськими лордами, апеляційні (судові) лорди. Палата Лордів постійно збільшується та у даний час нараховує понад 1200 осіб та вважається одним з найбільш недемократичних інститутів у англійській системі демократії. Реально на її засіданнях присутніми є кілька десятків лордів. Існує кворум – 3 лорди, які можуть приймати рішення.

В федеративних державах верхня палата або формується на паритетних засадах, тобто від певних регіонів обирається, делегується, призначається однакове число сенаторів, або представництво залежить від кількості населення в суб’єктах федерації (в Німеччині 3-6 членів верхньої палати, в Індії 1-36 від штату). В унітарних державах число сенаторів також залежить від чисельності населення у певному регіоні (в Польщі – 2-3 сенатори від воєводства, у Франції, Італії 1-7 сенаторів).

Сфери повноважень парламенту можна розділити на такі види:

—         законодавча сфера, в тому числі щорічне прийняття закону про бюджет;

—         формування вищих органів держави;

—         здійснення зовнішньо-політичних функцій;

—         контрольні повноваження.

Парламент може обирати, призначати та утворювати вищі органи держави, формуючи їх повністю чи частково (іншу частину може призначати, наприклад, президент), самостійно, або може давати згоду на призначення тих чи інших осіб, а кандидатуру можуть пропонувати інші вищі посадові особи держави.

За виконання професійної депутатської діяльності парламентарій отримує винагороду, яка як правило в декілька разів перевищує зарплату кваліфікованого спеціаліста.

В даному аспекті цікавою є 27 поправка до Конституції США, яка вступила в силу 18 травня 1992 року та згідно з якою «Жоден закон, який змінює розмір винагороди сенаторів і членів і членів Палат представників за їх службу, не вступить в силу до наступних виборів в Палату представників». Таким чином член Конгресу США самі собі збільшувати винагороду не можуть.

 

 32. Уряди зарубіжних країн

Поняття уряду є неоднозначним, так як в різних країнах він виконує неоднакові функції, є різним за способом формування та за місцем в системі органів державної влади.

В одних країнах (більшості) уряд є органом, який очолює виконавчу владу, в інших країнах під цим поняттям розуміють весь державний механізм, який включає як виконавчу, так і законодавчу та судову владу.

Але, як правило, під урядом розуміють державний колегіальний орган, за допомогою якого здійснюється щоденне поточне керівництво внутрішньою і зовнішньою політикою, таким чином це є орган універсальної компетенції, який здійснює виконавчу і розпорядчу владу в країні (таке визначення підходить для країн парламентської та змішаної форми правління, але не для країн президентської форми правління та дуалістичних і абсолютних монархій, оскільки, наприклад, Кабінет при Президенті США не є колегіальним органом, так як рішення приймаються не більшістю голосів, а главою держави.

Федеральний уряд ФРН, «кабінет», складається із федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і стосовно федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише від один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному Президентові пропозицію щодо їх призначення або звільнення. Крім того, канцлер визначає кількість міністрів і встановлює галузі їх діяльності. Сильна позиція канцлера базується, передусім, на його директивній компетенції: він визначає директиви урядової політики. У рамках цих директив федеральні міністри керують своїми відомствами самостійно і на власну відповідальність. У політичній практиці канцлер повинен у межах урядових коаліцій враховувати також домовленість із партнером по коаліції.

Не без підстав німецьку урядову систему називають «канцлерською демократією». Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним.

 33. Поняття, види, повноваження та загальна компетентність

Фактично повноваження уряду ФРН дуже широкі. Він здійснює всі функції з управління державою і має сильні позиції в законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет. У разі відхилення такого законопроекту Бундестагом Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може оголосити стан «законодавчої необхідності», і тоді для прийняття цього законопроекту досить ухвалення Бундесрату.

Правовий статус урядів в багатьох країнах не деталізується, уряд може вирішувати найрізноманітніші питання, які не завжди можна регламентувати наперед. В сучасних конституціях, як правило перераховуються повноваження уряду, але це не завжди вдається зробити, оскільки на практиці уряд є дуже мобільним органом, тому така регламентація є досить відносною.

Наприклад, в конституції США нічого не сказано про повноваження уряду.

У парламентських країнах піднесенню ролі уряду над парламентом сприяє та обставина, що формування уряду здійснюється тією партією (партіями), які мають більшість у парламенті.

Президентська форма правління характеризується тим, що Президент очолює уряд, який не несе відповідальності перед парламентом. Як правило в президентських республіках засідання уряду проводяться дуже рідко, бо всі питання вирішуються Президентом разом з міністром, що спеціалізується у відповідній галузі.

Змішана (дуалістична) модель уряду існує в Франції, яка полягає в тому, що президент призначає Прем’єр-міністра, який керує діяльністю уряду і голову у Раді міністрів. Уряд активно використовує своє право законодавчої ініціативи, видає власні акти, які сприяють посиленню позицій уряду в системі вищих органів влади.

У Великобританії, наприклад, до складу уряду входить парламентський секретар, який називається державний чиновник, який займається підтриманням зв’язків із парламентом.

 34. Судова влада

Система федеральних судів. У ст. З Конституції сформульована основа федеральної судової системи: «Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом і тими нижчими судами, які час від часу засновуватимуться Конгресом».

Керуючись цим формулюванням, перший Конгрес розділив країну на округи і в кожному з них заснував федеральні суди. Звідси бере початок нинішня система судів: Верховний суд, 11 апеляційних судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спеціальними повноваженнями. Конгрес і нині зберіг право як засновувати та скасовувати федеральні суди, так і визначати кількість судів у федеральній системі судочинства. Проте Верховний суд він скасувати не може.

Судова влада Великобританії:

  • Судова колегія Палати Лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій країні, у кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії)
  • Верховні Суди Англії, Уельсу та Північної Ірландії
  • Шотландський Сесійний та Верховний Суд.

Судова система є децентралізованою.

Вищою судовою інстанцією є Палата Лордів (щодо Англії, Уельсу та Шотландії (але лише щодо цивільних справ)).

Верховний суд Англії та Уельсу складається з трьох самостійних судових установ – Апеляційного суду (цивільний та кримінальний), Високого суду (відділення королівської лави – розглядає найбільш складні цивільні справи та апеляції на вироки магістерських судів, канцлерське відділення – у першій інстанції заслуховує цивільні справи, пов’язані з власністю та банкрутством, сімейне відділення – розглядає скарги на рішення із сімейних відносин) та Суду Корони (у першій інстанції за участю присяжних розглядає найбільш складні кримінальні справи, а також апеляції на вироки і рішення магістерських судів).

Судді Верховного суду призначаються королевою довічно за рекомендацією лорда-канцлера, який його очолює.

До категорії нижчих судів відносять суди графств (цивільні справи) та магістерські суди (кримінальні справи).

Крім того діють і спеціалізовані суди, які утворюються за галузевим принципом (наприклад, Суд з розгляду скарг на обмеження свободи підприємців, промислові трибунали, тощо).

Судова система Північної Ірландії в основному аналогічна англійській.          Що стосується судової системи Шотландії, то вона має значну самостійність. Діє вища судова інстанція з кримінальних справ та вища судова інстанція з цивільних справ. Діють шерифські суди – на території кожного із шерифств, які розглядають цивільні та кримінальні справи. Нижчою інстанцією з кримінальних справ є окружні суди. Судді шотландських судів призначаються монархом за рекомендацією Державного секретаря зі справ Шотландії.

Федеральний конституційний суд ФРН стежить за дотриманням конституції. Також до верховним органам правосуддя відносяться Федеральний суд юстиції в Карлсруе, Федеральний адміністративний суд у Лейпцигу, Федеральний суд з трудових спорів, Федеральний громадський суд і Федеральний фінансовий суд у Мюнхені. Велика частина судових розглядів знаходиться у відповідальності земель. Федеральні суди в основному займаються переглядом справ і перевіряють рішення судів земель на предмет формальної законності.

 35. Поняття і функції

Верховний суд є вищою судовою інстанцією Сполучених Штатів і єдиним судом, створення якого передбачено Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість судів Верховного суду і в певних межах вирішувати, які справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які надані Верховному суду самою Конституцією.

Конституція не розглядає питання про те, які вимоги ставляться до судів. Ніде не сказано, що вони повинні бути юристами, хоча насправді всі федеральні судді і судді Верховного суду є членами колегії адвокатів.

З моменту утворення Верховного суду, майже 200 років тому, в ньому змінилося лише сто суддів. У своєму початковому складі Верховний суд мав голову та п’ять членів суду. Протягом останніх 80 років кількість суддів змінювалася, поки 1869 р. не був затверджений остаточний склад: голова та вісім членів Верховного суду. Голова очолює суд, але на час прийняття рішень він має лише один голос, як і будь-який з членів суду.

Федеральний конституційний суд в Карлсруе стежить за додержанням Основного закону. Він складається з двох сенатів, по вісім членів Федерального конституційного суду в кожному. Очолює роботу всього суду і першого сенату голова суду. Робота другого сенату координується віцеголовою. Він вирішує спірні питання тлумачення Конституції, наприклад, між федерацією і землями або між окремими федеральними органами. Лише цей суд має право визначити, чи є якась партія загрозою для вільнодемократичного ладу і чи є вона антиконституційною; у цьому випадку він дає розпорядження про розпуск партії. Він перевіряє федеральні закони і закони земель щодо їх відповідності Основному закону; якщо він оголошує якийсь закон антиконституційним, то цей закон не може більше застосовуватись. У випадках такого роду Конституційний суд діє лише тоді, коли до нього звертаються певні органи, такі як федеральний уряд, уряд земель, щонайменше третина членів парламенту або суди.

 36. Склад судового органу

Вища судова інстанція у Великобританії — Палата лордів. Вона приймає до розгляду апеляції з питань права на постанови у цивільних і кримінальних справах, що були винесені апеляційними інстанціями Англії й Уельсу, Шотландії. Палата лордів складається з досвідчених юристів (від 7 до 11 чоловік), як правило, членів Апеляційного суду. Верховний суд Англії й Уельсу, який очолює лорд-канцлер, включає три самостійних судових установи — Апеляційний суд, Високий суд і Суд корони.

Апеляційний суд складається з цивільного і кримінального відділень і розглядає в колегіях із 3 чи більше суддів апеляції на постанови інших судів. До складу суду входять лорд-канцлер, особи, які були лорд-канцлерами, лорд — головний суддя (очолює цивільне відділення) й інші вищі судові діячі, а також до 18 лордів апеляційних суддів.

Судова система Росії складається з федеральних судів і судів суб’єктів Російської Федерації. Федеральні суди включають: 1) Конституційний Суд РФ; 2) суди загальної юрисдикції; 3) арбітражні суди. Вищими судовими органами Російської Федерації є відповідно РФ Конституційний Суд, Верховний Суд РФ і Вищий Арбітражний Суд РФ. До судів суб’єктів Російської Федерації відносяться конституційні (статутні) суди та мирові судді.

Верховний федеральний суд Німеччини очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п’ять — з кримінальних справ і сім для розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів таін.).

а) До компетенції Верховного федерального суду у кримінальних справах входить розгляд касаційних скарг на вироки вищих судів земель, винесені ними при розгляді справи у першій інстанції, а також на вироки судів присяжних і великих палат судів землі, якщо вони не підлягають касаційному оскарженню у вищий суд землі. Верховний федеральний суд може переглянути справу і за обставинами, що знову відкрилися.

б) До компетенції Верховного федерального суду у цивільних справах входить розгляд касаційних скарг на рішення, винесені вищими судами землі.

Касаційні скарги розглядаються сенатами Верховного федерального суду в складі п’ятьох членів на чолі з головою сенату (деякі питання можуть вирішуватися колегіями з трьох суддів або одноосібно).

 37. Статус судів

У більшості країн суддівський корпус формується шляхом призначення (хоча й існують винятки, наприклад, виборність суддів у деяких штатах США; в країнах тоталітарного соціалізму судді нижчих судів обираються громадянами або представницькими органами, як правило на термін переобрання 5 років).

В Іспанії і Франції судді призначаються на конкурсній основі органами суддівського самоврядування.

У Великобританії  — лордом-канцлером, але без конкурсу та за порадою комісії, яка знаходиться при ньому (склад комісії не розголошується).

У США федеральні судді, а також голова Верховного суду призначаються Президентом за згодою Сенату.

 36. Види судів

Конституційне право багатьох зарубіжних держав забороняє навіть створення і діяльність надзвичайних судів, у тому числі і в умовах надзвичайного військового стану. З іншого боку, підкреслюється, що ніхто, в тому числі і держава в особі її органів, не вправі втручатися в діяльність судової системи щодо здійснення правосуддя. Усі фізичні та юридичні особи, включаючи і вищі органи влади й управління держави, зобов’язані беззастережно виконувати судові ухвали. Відомий латинський афоризм «Fiat justitia, pereat mundus!», («Та здійсниться правосуддя, хоча би загинув світ!») означає, що право повинно застосовуватися судом, незважаючи ні на які політичні та інші наслідки.

Але при всій відносній самостійності судової влади вся ж її діяльність багато в чому залежить від інших гілок влади, і передусім від законодавчої. Саме остання визначає компетенцію окремих ланок судової системи, статус суддів і цілу низку інших питань. Підвалиною цієї законодавчої регламентації є конституція.

Верховний федеральний суд Німеччини очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п’ять — з кримінальних справ і сім для розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів та ін.).

Апеляційний суд складається з цивільного і кримінального відділень і розглядає в колегіях із 3 чи більше суддів апеляції на постанови інших судів. До складу суду входять лорд-канцлер, особи, які були лорд-канцлерами, лорд — головний суддя (очолює цивільне відділення) й інші вищі судові діячі, а також до 18 лордів апеляційних суддів.

Судова система Росії складається з федеральних судів і судів суб’єктів Російської Федерації. Федеральні суди включають: 1) Конституційний Суд РФ; 2) суди загальної юрисдикції; 3) арбітражні суди. Вищими судовими органами Російської Федерації є відповідно РФ Конституційний Суд, Верховний Суд РФ і Вищий Арбітражний Суд РФ. До судів суб’єктів Російської Федерації відносяться конституційні (статутні) суди та мирові судді.

 37. Судові системи

Особиста юрисдикція Верховного суду США поширюється лише на дві галузі: випадки, що стосуються високих посадових осіб іноземних країн, і випадки, коли одна із сторін є штатом. Усі інші справи надходять на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих судів.

Другий рівень федеральної судової системи складають апеляційні суди, які були створені 1891 р. з метою спрощення розподілу судових справ і полегшення роботи Верховного суду. Територія Сполучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслуговується судом у складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів (суд першої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів. Вони також переглядають постанови незалежних арбітражних агенцій, таких, наприклад, як федеральна торговельна комісія й інші.

В додаток до федеральних судів загальної юрисдикції час від часу виникає необхідність у створенні спеціальних судів. Це так звані легіслативні суди, оскільки вони були створені законодавчим актом Конгресу. Судці в цих судах, як і їхні колеги в інших федеральних судах, призначаються Президентом за узгодженням із Сенатом на період усього життя.

Судова система Великобританії  має специфічні ознаки:

1)       застосування судових прецедентів;

2)       вироблення процесуальних норм судом;

3)       практика виборності судді, особливо нижчого рівня;

4)       залучення присяжних засідателів (не в багатьох випадках)

Більшість земель, які входять до складу ФРН, мають свої конституційні суди, компетенція яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення закріплених у них прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню. Заміщення посад у судах земель здійснюється по-різному. В одних землях судді призначаються прем’єр-міністром, у других – міністром юстиції даної землі, у деяких землях призначенню передують вибори кандидата спеціальною комісією, до складу якої входять депутати парламенту землі, судді і адвокати. Усі судді призначаються на свої посади довічно.

Безпосередньо федеральним парламентом обираються, як зазначалося вище, тільки судді Федерального конституційного суду на строк 12 років.

Для федеративних держав характерні дві основні моделі побудови судових систем: централізована (або німецька) і модель американського типу.

Централізована система найхарактерніше представлена в ФРН. Система судів не має розподілу повноважень між судами земель і  федеральними судами, всі суди Німеччини об’єднані системою централізованого оскарження. Кількість судових ланок залежить від характеру суду й становить 3 (для адміністративних, трудових і соціальних судів) або 4 ланки (для судів загальної юстиції).

Американська модель – це триступенева судова система, яка передбачає як федеральну вертикаль, так і судові системи штатів.  Федеральна судова система складається з 3 ступенів і діє на всій території США. Більшість штатів також мають триступеневу систему (окружний, апеляційний та Верховний суд), проте в штатах Колорадо і Массачусетс система судів передбачає 7 рівнів.

 38. Конституційне припинення здійснене судовою владою

У демократичному суспільстві судова влада, знаходячись між державою і громадянином, прагне максимально ефективно забезпечити захист прав та інтересів не лише окремої особи, але й суспільства й самої держави. Безперечно, що в першу чергу судова влада повинна захищати людину від вседозволеності чиновників різного ґатунку та органів державного управління.

Правоприпиняючі факти припиняють конституційно-правові відносини одного порядку і спонукають становлення правовідносин іншого порядку. Так, припинення депутатських повноважень тягне за собою виникнення безлічі різноманітних відносин. Те ж саме – при достроковому припиненні повноважень органу державної влади, депутата або посадової чи службової особи.

В окремих країнах на органи судової влади покладаються також інші функції, наприклад ведення реєстру підприємств та організацій. Зокрема, спеціальний торговий реєстр суб’єктів підприємництва ведеться в окремих штатах США, у Франції – торговими судами, а в місцевостях, де їх немає – судами загальної юрисдикції; у Німеччині – судами загальної юрисдикції.

 39. Поняття та основні моделі

У більшості сучасних держав управління всіма справами на місцях здійснюють спеціальні органи місцевого самоврядування, що формуються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні, а також спеціально призначеними з центру органами місцевого управління.

Місцеве, або муніципальне, самоврядування – це система управління місцевими органами, що здійснюється спеціальними виборними органами, які безпосередньо представляють населення тієї або іншої адміністративно-територіальної одиниці певної країни.

Головними ознаками органів місцевого самоврядування є їхня виборність зі значною самостійністю у вирішенні місцевих питань. Ця самостійність ґрунтується на муніципальній власності, праві стягнення й розпорядження місцевими податними, можливості прийняття широкого кола нормативних актів з питань місцевого управління, розпорядженні місцевою поліцією і т. ін.

Місцеве управління – це управлінська діяльність у місцевій територіальній одиниці, здійснювана центральною владою або адміністрацією вищестоящого територіального рівня управління. Здійснюється місцеве управління, як правило, через призначувані вищестоящою владою адміністративні органи.

Так, у Франції в рамках регіону органом управління є префект республіки, що призначається урядовим декретом і представляє уряд і його членів у відносинах із населенням. До його компетенції входять питання фінансів, безпеки, освіти тощо.

У деяких країнах, наприклад у Великобританії, питання місцевого самоврядування та управління регулюються нормами адміністративного, а не конституційного права. У більшості країн основні положення про управління на місцях містяться в конституціях і традиційно розглядаються в науці конституційного права, хоча в деяких постсоціалістичних країнах та інших державах виокремлюється особлива галузь і наука муніципального права.

 40. Організація влади та її місце у зарубіжних країнах

Концепція місцевого самоврядування виходить насамперед із того, що місцеві співтовариства населення є одним з основних елементів будь-якого демократичного режиму, а право громадян на участь в управлінні суспільними справами є складовою демократичних принципів побудови більшості сучасних держав. Сила й вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах відображають ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Ці органи виникли й розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру.

Вага органів місцевого самоврядування визначається також тим, що в повсякденному житті громадяни зіштовхуються саме з діяльністю цих органів, оскільки впливають на створення у відповідній територіальній одиниці умов для життєзабезпечення населення, хоча загальне спрямування соціально-економічної й політичної діяльності визначається центральними органами державної влади та управління.

Органи місцевого самоврядування спираються зазвичай на розгалужений чиновницький апарат, від якого прямо залежить ефективність роботи цих органів.

Органи місцевого самоврядування безпосередньо здійснюють управлінські функції на місцях, одночасно виступаючи юридично самостійними елементами механізму влади. Тепер органи місцевого самоврядування і їхній виконавчий апарат є одним із найбільших за чисельністю елементів управлінської системи (у США – 55 % від загальної кількості службовців).

Однак їхня самостійність має особливий, специфічний характер. Самостійність цих органів інша, ніж самостійність автономних утворень, тому що органи місцевого самоврядування не мають законодавчих повноважень, оскільки можуть діяти тільки на основі й у рамках законодавчих актів, виданих центральними законодавчими органами всієї країни або суб’єкта федерації, якщо це федеративна держава.

На практиці принцип місцевого самоврядування означає передачу тих або інших адміністративних повноважень, що мають суто місцеве значення, у відання органів, обраних безпосередньо населенням цієї територіальної одиниці.

У демократичних державах щодо ролі органів місцевого самоврядування діє доктрина «муніципальна влада поза політикою».

 41. Поняття місцевого правління і самоврядування

Місцеве самоврядування та управління в штатах базується на підставі адміністративно-територіального поділу, що входить до компетенції штату. Тому системи місцевого самоврядування у різних штатах різноманітні.

Більшість штатів, крім двох, поділені на графства. Усього в США нараховується понад три тисячі графств. їх населення обирає цілий ряд посадових осіб: шерифа, прокурора (атторнея), скарбника. Під керівництвом останніх працюють муніципальні посадовці.

Міста виділені з графств і мають свою окрему систему самоврядування. У США існує три системи місцевого самоврядування. У більшості міст діє система «рада — управляючий». Населення обирає раду, яка, у свою чергу, обирає мера. Останній головує у раді і не займається управлінською діяльністю. Управління здійснює найманий за контрактом посадовець-менеджер. Друга система — це «рада — мер». Населення обирає окремо місцеву раду і мера, який здійснює управління містом. І, нарешті, третя система — «комісійна». Населення обирає комісію у складі 3—7 осіб, які виконують функції міської ради і відають окремими галузями управління.

Графства поділяються на тауни і тауншипи. Ці найменування склалися історично і на сьогоднішній день між ними фактично немає ніякої відмінності.

Компетенція органів місцевого самоврядування визначається конституціями і законами окремих штатів. Вона відповідає принципам місцевого самоврядування. Тобто прийняття і виконання місцевого бюджету, питання громадського порядку, надання соціальних послуг (муніципальне житло, лікарні, місцеві шляхи, здійснення контролю за місцевими органами управління тощо).

Німецький бундестаг (парламент) і бундесрат (орган представництва земель) здійснюють законодорадчих і законодавчу функції на федеральному рівні і уповноважені більшістю голосів у дві третини у кожному з органів вносити зміни до конституції. На регіональному рівні законотворчістю займаються парламенти земель — ландтаги і бюргершафти (парламенти міст-земель Гамбург і Бремен). Вони приймають закони, що діють в межах земель. Парламенти в усіх землях, крім Баварії однопалатні.

 42. Система місцевого правління і самоврядування

В адміністративно-територіальних одиницях (містах) США населенням або місцевою радою обираються також різні ради і комітети з різноманітних питань. Наприклад, опікунські ради, шкільні ради, місцеві ради і т. ін.

До складу Великобританії входять Англія, Шотландія, Уельс та Північна Ірландія. Це є унітарна держава, але досить багатонаціональна, яка утворилась в результаті уній із Шотландією, 1707р., Уельсом, 1536, 1542 р.р. та Ірландією, 1901 р. До складу Великобританії входять також і ряд островів (о. Мен, Нормандські ос-ва). З моменту утворення та протягом існування цього союзу часто виникають питання надання автономії Шотландії та Уельсу та незалежності Північній Ірландії. Між цими регіонами існують суттєві відмінності у культурному, релігійному, мовному, економічному житті.

На сучасному етапі в державному управлінні цими територіями спостерігаються елементи автономії, особливо в Шотландії.

 43. Компетенція місцевого правління і самоврядування

Місцеве самоврядування Великобританії характеризується відсутністю на місцях представників центральної влади (англосаксонська система) – автономна система місцевого самоврядування, за якою пряме підпорядкування за вертикаллю здійснюється в обмеженій формі.

Немає загальних нормативних актів, які визначають внутрішню структуру муніципалітетів. Мають місце положення окремих законів про утворення на місцях певних комітетів, призначення конкретних посадових осіб. Інші питання вирішуються самостійно на місцях.

Велику частину функцій місцевого самоврядування зосереджують органи загальної компетенції у графствах.

Залежність місцевих органів від влади забезпечується системою грошових субсидій і дотацій, сума яких як правило перевищує суму надходжень від податків.

У випадку конфлікту центральна влада Центральна влада може застосовувати різні санкції, аж до розпуску муніципалітету, в тому числі може звертатися в суд, якщо незадоволена діями місцевих органів.

За характером відносин між місцевими органами влади розрізняються системи, побудовані на принципі підпорядкованості вищестоящих і нижчестоящих муніципальних органів (наприклад, у Франції, Італії, ФРН), і системи, в яких така підпорядкованість юридично не зафіксована або має досить обмежений характер (США, Великобританія).

У містах, як правило, діють хартії самоврядування, відповідно до яких обирають ради й мерів. Мери обираються або безпосередньо громадянами, або радами (США).

Романо-германська (континентальна) система місцевого самоврядування характеризується тим, що місцеве самоврядування поєднується з місцевим управлінням.