Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Виникнення слов’янської писемності

Вступ

Загальновідомо, що мова є джерелом різнобічних знань, засобом мислення, мовлення, духовного збагачення людини. Вона є головною ознакою нації, котра забезпечує єдність, функціонування і розвиток етносу в просторовому та часовому вимірах. Немає такого суспільства, яке б не мало мови. За визначенням У. Вайнрайха [1], мова посідає одне з найвищих місць за шкалою національних вартостей. У формуванні кожної особистості, становленні її інтелектуальних, громадських і морально-естетичних якостей рідній мові відведено особливу роль. Саме тому в програмі для середньої загальноосвітньої школи зазначено, що курс української мови — це «важлива складова загального змісту початкової освіти», оскільки він виступає «основним засобом опанування всіх інших шкільних дисциплін» [2: 12].

Першочерговими завданнями, що визначаються в початковій мовній освіті, є формування загальномовленнєвих умінь і навичок, розвиток мовленнєвих здібностей, вагомою складовою яких є читання і письмо. На думку М.Г. Різника, «серед багатьох форм людської діяльності, які служили показниками духовної культури, … було письмо» [3: 5].

Письму в еволюції людини надано великого значення, оскільки воно здавна служило засобом спілкування, матеріального втілення мислення. Поза увагою того, хто читає і пише, лишається питання про стадії розвитку писемності в суспільстві, про системи письма (алфавіти), що використовувалися в різні епохи й якими користуються тепер різні народи світу. Наша стаття має на меті аналіз історичного аспекту розвитку писемності.

Формування графічних навичок учнів розпочинається з уроків навчання грамоти і продовжується протягом усього періоду навчання в школі. Саме вчитель початкових класів має сформувати в школярів точні та сталі вміння й навички письма (технічні, гігієнічні, графічні, орфографічні). Виконуючи це першочергове завдання, вчитель ставить перед собою мету навчити кожного учня писати чітко, щоб написане легко читалося, а також швидко, зберігаючи графічну правильність. При цьому педагог має бути добре обізнаний у походженні та розвитку писемності, методах і прийомах формування графічної навички.

Письмо з’явилося не випадково, а лише на певному етапі розвитку людства, і має тисячолітню історію, тому походження писемності є проблемою не лише і не стільки лінгвістичною, скільки історико-культурною. Історія письма — це той шлях, який проходить кожна людина під час оволодіння механізмом написання. У світі існували й існують різні типи письма — види або форми конкретного вираження певної думки. Для позначення звуків на письмі кожна мова має свою систему знаків, тобто графіку. За тлумачним словником української мови, «система графічних знаків, що сприймається зором і здатна передавати мову» називається письмом [4].

1. Історичний аспект розвитку слов’янської писемності

Найпершим і найдавнішим письмом вважається малюнкове, що дістало назву піктографія (від лат. picto — малюю і грец. графіо — пишу). Ще А. Будилович, О.Х. Востоков, І.І. Срезневський зробили висновки, що первісне письмо походить від живопису, тобто від зображення предметів, про які бажають повідомити іншій особі. Таке письмо передавало лише приблизний зміст повідомлення, не відтворюючи звучання мовлення та не розчленовуючи його на окремі слова. У піктограмах фіксувалося не мовлення, а образи, їх сприйняття й уявлення. Знаки письма мали бути чіткими, наочно відображати конкретні предмети. Піктограми видряпували камінням, кістками або наносили фарбами на стінах печер, рогах тварин. Такий вид письма особливо був поширений на території доісторичного Єгипту, на острові Кріт, у Стародавньому Китаї, в індіанців Північної Америки та народностей Сибіру.

У піктограмах розповідалося про військові події, полювання на звірів, птахів, пізніше вони містили релігійні повідомлення, любовні записи.

Змінюючись і вдосконалюючись, піктографічне письмо в деяких народів зберігалося довго. Індіанці Північної Америки використовували його аж до кінця ХІХ ст. Цей спосіб письма зустрічається і зараз в острів’ян басейну Тихого океану. Піктографічне письмо існує й у наші дні у вигляді різноманітних знаків та малюнків, таких, наприклад, як знаки дорожнього руху, вивіски магазинів, листівки.

У ході розвитку суспільства виникло більш досконале письмо — ідеографічне, яке пов’язано з подальшим розвитком мислення й мовлення, набуттям людиною здібностей до більшої абстракції та формуванням умінь виділяти в потоці мовлення окремі слова. Термін ідеографія (від грец. ідео- поняття і графу — пишу) вказує на властивість цього письма передавати абстрактні поняття, що реалізуються в словах. За визначенням А.С. Чикобави, ідеографія «зображає поняття, незалежно від того, як ці поняття називаються». Графічні знаки такого типу письма пов’язані зі словом як мовною одиницею, його значенням і змістом. Завдяки ідеографічному письму фіксується дослівне повідомлення, яке має певний слово порядок і встановлені накреслення графічних знаків. Початковою фазою розвитку ідеографічного письма вважається малюнкова ідеографія, коли піктограми крім прямого, первісного значення, могли набувати й переносного, виступаючи ідеограмами.

Виникнення слов’янської писемності Д.С. Лихачов, Й. Добровський, Є.Ф. Карський відносять у дохристиянські часи. Висловлюється думка, що наші предки мали писемність ще в епоху трипільської культури. О.О. Любар, М.Г. Стельмахович і Д.Т. Федоренко зазначають, що в Праукраїні того періоду існувала писемність на основі семи алфавітів, найбільш поширеним з яких був іллірійський. Дослідники стверджують, що скіфи, які населяли територію сучасної України, у ті часи вже мали два види звукового письма [12: 69].

Оскільки слов’яни є нащадками праслов’янського народу, то їх культура має багато спільного. Це стосується й походження письма. Слов’яни мали дві азбуки — кирилицю і глаголицю. За теорією Д.С. Лихачова [13], з VII-VIII ст. слов’яни перейняли з Візантії грецьке письмо, з якого згодом сформувалися протокириличне та протоглаголичне письмена, які застосовувалися одночасно.

Впорядкована, графічно спрощена й зручна у використанні нова слов’янська азбука (кирилиця) з’явилася на початку 60-х років ІХ ст., в епоху раннього феодалізму. Вона налічувала 43 літери: 24 запозичені з грецького алфавіту, 3 — з давньоєврейського, решта — спеціально створені. Крім літер на позначення слов’янських звуків, в азбуці були й зайві літери (омега, фіта, ксі, псі, іжиця), які використовували під час написання запозичених слів.

Найдавнішими кириличними написами є напис 943 р., виявлений у 1950 році в Добруджі, напис 993 року на нагробку болгарського царя Самуїла в Македонії; найдавнішими рукописами є Остромирове євангеліє (1056-1057) і руський, східнослов’янський ізвод старослов’янського євангелія; Супральський рукопис і Саввина книга (ХІ ст.). Найдавнішими глаголичними пам’ятками є Київські глаголичні листки Х ст. і Зографське євангеліє ХІ ст. До глаголичних пам’яток належать також Маріїнське і Ассеманієве євангеліє.

Старослов’янська азбука, яку використовували на території України тривалий час, постійно видозмінювалася й удосконалювалася. Так, у Х-ХV ст. основним типом українського письма був устав, що виник під впливом грецького уставного письма. Для нього характерне чітке накреслення кожної літери, що є комбінацією прямих і заокруглених ліній. Скорочене написання слів позначалося надрядковим знаком — титлом. Із розділових знаків застосовували крапку, три крапки, поставлені трикутником, чотири крапки, розміщені ромбиком та використовували лише для членування тексту.

З середини Х^ ст. поширювалося півуставне письмо. Літери півуставу були строго прямі, симетричні, великі й однакові за висотою та шириною, розташовували їх на однаковій відстані одну від одної. Таке письмо забезпечувало більшу зручність і швидкість. У цьому письмі зросла кількість скорочень і надрядкових знаків, було введено розділові знаки: кома, крапка з комою, двокрапка. Писання півуставом вимагало менше часу й уміння, тому було більш доступним для населення.

З кінця X!V ст. поряд із півуставом набуває поширення скоропис, форма рукописних літер у ньому ще більш ускладнювалася й порушувалася: літери ставали ширшими, розгонистішими та гачкуватими, окремі частини їх були непропорційними й виходили далеко за рядок. Позитивним було те, що окремі літери поєднували між собою. Наступним видом рукописних кеглів була в’язь, виникнення якої в кінці XІV ст. пояснювалося намаганням писців і книжників прикрасити літери. Це було декоративне письмо, бо слова і літери в рядку в’язі поєднували в безперервний орнамент, вписуючи літери одну в іншу та прикрашаючи їх. Застосовувався цей вид шрифту в заголовках, при оформленні титульної сторінки і на початку тексту.

Алфавіт і письмо в цілому набували поступово сучасної форми. Літери ставали простішими і більш заокругленими. Великого значення для вдосконалення кегля мало книгодрукування, розвиток якого розпочався з XVI ст. Перша датована книга «Апостол» була надрукована в Москві в 1564 р., а в Україні — у Львові в 1574 р. Іваном Федоровим. У ній почали ділити текстовий матеріал на слова, було виділено правила, за якими слова в реченнях писали окремо, запроваджено вживання прописних літер. У друкованих виданнях середини XVII ст. («Учительноє Євангеліє», «Патерик» та ін.) на титульних сторінках застосовано форми літер, близькі до сучасних.

Завершальним офіційним актом історичного розвитку старослов’янського кириличного письма стала реформа, проведена Петром І на початку XVIH ст. Вона була спрямована на введення більш спрощеного і досконалого шрифту, який відповідав би вимогам того часу. З 1708 р. у Росії, а також і в Україні, почали використовувати так званий «гражданский шрифт», значно простіший за попередній. Тоді ж з алфавіту було вилучено зайві літери — омегу, фіту, ксі, псі, іжицю, юс великий, юс малий, які не відповідали звуковому складові української мови; усунено титли. Натомість було закріплено вживання літер ю та я. Буквам було надано красивих форм, які збереглися в основному й дотепер. Великі та малі рукописні літери писали переважно за принципом безвідривності, що задовольняло вимоги скоропису. Переважна більшість літер мала зручні для швидкого письма поєднувальні елементи, і лише незначну їх кількість не можна було писати в словах безвідривно. Це гальмувало процес скоропису.

На основі «гражданской азбуки» було створено сучасні російський, український, білоруський алфавіти, а також болгарський і сербський. Сучасного вигляду український алфавіт набував поступово. Протягом ХІХ ст. до нього було введено літери і (1818), є (1837), ї (1873), буквосполучення йо, ьо (1837). З часом вийшли з ужитку літери ь, ъ, ы, э, які не відбивали особливостей української фонетики. Остаточно українська абетка в сучасному варіанті була закріплена в «Словарі української мови» Б.Д. Грінченка (1907 — 1909). У 1933 р. з алфавіту вилучено літеру ґ, яку відновлено 1990 року. Сучасна українська абетка, як друкована, так і рукописна, нараховує 33 літери, що передають фонетичні особливості української мови.

Особливість буквено-звукового письма полягає в його тісному зв’язку з фонетикою мови та простотою вживання, що полегшує навчання грамоти: і читання, і письма. Буквене письмо, на думку А.О. Білецького, завершило «графічну революцію в історії людства».

Отже, письмо — одне з найістотніших знарядь культури, яке в просторі і часі розширює функціонування мови. Виникнення його має надзвичайно важливе значення в історії народу, а формування нових, зручніших для написання знаків відбувалося тисячоліттями. Те, що людина і тепер, маючи буквене письмо, не відмовляється від піктографічних, ідеографічних зображень, і навіть предметного засобу передачі думки, стверджує, що кожний відомий вид письма має свої переваги і недоліки, свою сферу застосування.

2. Слов’янська писемність як феномен вітчизняної культури

Відносно донедавна переважав погляд, згідно з яким до абетки Кирила і Мефодія писемності в східних слов’ян не було. Тривають дискусії між фахівцями з археології, палеографії та лінгвістики, проте джерела переконливо доводять наявність певної системи слов’янського письма. Насамперед, звернемося до загальновідомого твору «Про письмена» чорноризця Храбра, де вказано, що до хрещення слов’яни «чртами и резами четяху і гатааху» [5, с. 48]. Далі монах зазначає, що з прийняттям нової віри з’являється римське та грецьке письмо, яким і писали богослужбові книги. Дискусійним стало тлумачення слів «четяху і гатааху». На думку одних дослідників, ці слова слід перекладати — «читали і ворожили», а, на думку інших, — «рахували і ворожили». Як вважає філолог Н. Слатін, перекладати потрібно: «читали і говорили», але при цьому під словом «говорили» слід розуміти «писали» [8, с. 141].

Протилежної версії дотримувався історик Б. Рибаков, який вважав, що «черти і рези» — це піктографічне письмо. На основі археологічних знахідок посуду черняхівської культури, аналізуючи їхню символічну орнаментацію, він робить висновок, що цей своєрідний орнамент пов’язаний з календарною обрядовістю давніх слов’ян Наддніпрянщини. Так позначався рільницький цикл, окремі найважливіші місяці року та види сільськогосподарських робіт, які проводилися саме в цей час. Отже, за Б. Рибаковим, піктографічне письмо типу «черт і резів» починають застосовувати з ІІ—IV ст. н. е. [7, с. 149]. Натомість археолог М. Тіханова, досліджуючи той самий матеріал, зробила припущення, що написи на кераміці черняхівської культури зроблено рунами. На її думку, ці факти підкріплюють положення про роль германського елементу в утворенні та подальшій долі черняхівської культури [9, с. 15-16].

Цікаву версію щодо «черт і резів» висловлено в працях С. Парамонова (Лєсного), який ототожнював ці знаки з рунами і був переконаний у наявності в слов’ян саме рунічного алфавіту. За його висновком, рунами писали переважно короткі повідомлення (вказівники шляхів, позначки на прикордонних стовпах, знаки власності тощо), а їх використання обмежувалося умовами життя давніх слов’ян [3, с. 210]. Проте до таких тверджень потрібно ставитися обережно. Для цього існують усі підстави, оскільки археологічні знахідки, на котрі як на аргументи посилаються прибічники рунічної теорії, походять переважно з західнослов’янського ареалу: Польщі, Словаччини та Мекленбурга. Прикметно і те, що в різні часи належність цих зразків рунічної писемності до слов’янської культури ставили під сумнів. Зазначимо, що представників так званих параісторичних кіл це не зупиняє і вони вважають, що руни мають відношення до слов’ян, навіть більше, коріння слова «руна», на їхню думку, походить зі слов’янської [6, с. 24]. Переконливість цих аргументів не витримує критики, хоча в таких працях наводиться, на перший погляд, достатній матеріал.

Отже, проблема рунічного письма у слов’ян потребує подальшого глибокого дослідження. Насамперед це стосується археологічних розвідок щодо рунічних написів у східних слов’ян. При цьому необхідно чітко виявити належність такого матеріалу до автохтонного слов’янського елементу. Якщо припустити, що західні слов’яни писали рунами, то за їхньої тісної взаємодії з германським культурним середовищем є велика ймовірність запозичення. Віддаленість досліджуваної епохи зумовлює труднощі у визначенні належності рунічних знаків слов’янській культурі. Швидше за все, гіпотезу про слов’янські руни доводитимуть лише на сторінках параісторичних видань, оскільки фахові історики шукатимуть більш вагомих свідчень.

Історія виникнення суто слов’янської азбуки загальновідома: близько 863 р. брати-просвітники Кирило та Мефодій на прохання моравського князя Ростислава створили слов’янську абетку. Монах Храбр зазначає, що Кирило в основу абетки поклав 38 літер, які Храбр наводить у тексті [5, с. 51]. Таким чином, кирилиця включала 24 літери візантійського уставного письма та 14 літер, стилізованих під грецькі, щоб передавати на письмі специфічні звуки слов’янської мови. Відзначимо також, що числові значення кириличного алфавіту повністю відповідають візантійським, тому, з одного боку, слов’янські літери, яких немає в грецькому алфавіті, наприклад «б», «ж», не мають числового значення, а з іншого — до кириличної абетки для передання числового значення було залучено знаки, які слугували суто як числові: «зело» — 6, «фіта» — 9.

У «Сказанні про письмена» чорноризця Храбра міститься повідомлення про те, що слов’яни використовували грецькі та латинські літери, але «без устрою» [5, с. 50], тобто ці алфавіти не передавали на письмі своєрідності слов’янської мови. Зокрема Д. Ліхачов вважав, що давнішою могла бути глаголиця, проте це не означає, що слов’яни північного Причорномор’я, котрі мали тісні зв’язки з грецькими колоніями, не могли застосовувати літери грецького алфавіту для письма слов’янською мовою. Саме ці літери пізніше могли дати початок кирилиці [4, с. 14]. Отже, кирилиця — це пристосований до слов’янського письма візантійський алфавіт. Зазначимо, що Кирило, ймовірно, не створював нової абетки, а впорядкував і адаптував ту, що існувала, врахувавши фонетичну специфіку слов’янської мови.

Походження глаголиці, яку тривалий час використовували поряд з кирилицею, залишається дискусійним. Багато різноманітних версій пов’язують походження глаголиці з тим чи іншим алфавітом. Наприклад, вважають, що її початок потрібно шукати в курсивному грецькому письмі. Також вказують на зв’язок глаголиці з коптським письмом або вірменською і грузинською абетками. Останнім часом набуває популярності версія, що глаголиця — це штучно створений для церковного письма алфавіт [1, с. 21]. Існувало два види глаголичного письма: болгарське (округлі літери) та хорватське (кутасті літери). На думку фахівців, болгарська глаголиця орієнтувалася на тип грецького письма, тоді як хорватська мала за зразок латинський готичний шрифт.

С. Парамонов (Лєсной) висловлює переконання, що у слов’ян уже з IV ст. власним алфавітом була глаголиця, котру створив, швидше за все, єпископ Ульфіла. Спочатку нею писали в Далмації, а потім глаголиця поступово поширилася в інших слов’янських регіонах, оскільки її винайшли саме для слов’ян, і виключно вони нею користувалися [3, с. 243]. Інші дослідники географію зародження глаголиці визначають як Адріатичне узбережжя Балканського півострова, де вона існувала до ХУІІІ ст. [2, с. 133]. Так, на стінах кафедрального собору в Загребі збереглися саме глаголичні написи. На Русі глаголицю витіснила кирилиця, хоча глаголиця й проіснувала приблизно до XV ст., причому використовувалася як шрифт для тайнопису.

Глаголиця майже повністю збігається з кирилицею за алфавітним складом, розташуванням та звуковим значенням літер, але різниться за їхньою формою. В глаголиці цифрове значення отримали перші 28 літер підряд, незалежно від того, яким звукам вони відповідали: грецьким, чи суто слов’янським. Тому цифрове значення більшості глаголичних літер відрізнялося як від грецьких, так і від кириличних. Таким чином, під час переписування глаголичних текстів кирилицею з’являлися хронологічні помилки, оскільки переписувачі точно повторювали літери-цифри, але не враховували, що в кирилиці вони означали вже інші числа [3, с. 213].

На жаль, ранні глаголичні тексти не збереглися. Пам’яткою глаголичного письма Х ст. є «Київські глаголичні листки», рукопис, який зберігається у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Другу частину Реймського Євангелія Анни Ярославни, яка містить Євангелія, апостольські послання, паремії на свята за римо-католицьким календарем написано в 1395 р. хорватською глаголицею для католицького богослужіння слов’янською мовою. Першу, давнішу, частину, що вміщує читання святкових Євангелій за обрядом православної Церкви, написано кирилицею.

Здійснивши огляд інформації щодо зародження, розвитку та поширення слов’янської писемності, проаналізувавши доступний матеріал, можемо зробити деякі висновки.

«Черти і рези» слід розглядати як зразок піктографічного письма, що має мало спільного з рунічним алфавітом. Археологічний матеріал свідчить на користь саме цієї гіпотези. Також на сьогодні бракує доказів того, що слов’янам належить авторство рунічної абетки, тому до гіпотез про існування так званої слов’янської «руниці» потрібно ставитися з виваженим скептицизмом.

Кирилиця, ймовірно, була запозиченим візантійським уставним шрифтом, який слов’яни використовували для письма. Місія Кирила в такому разі полягала в упорядкуванні цих літер, створенні оригінального слов’янського алфавіту, додавання до нього літер, які передавали фонетику слов’янської мови. Перебування у сфері візантійського впливу, прийняття християнства сприяло поширенню та утвердженню кирилиці в слов’янському культурному середовищі.

Проблема витоків глаголиці перебуває в площині дискусії. Недостатність археологічного матеріалу, який стосується території східнослов’янських племен, обмежує джерельну базу дослідження і, таким чином, історія вживання глаголичної азбуки в Київській Русі мало вивчена. На жаль, глаголичні палімпсести, які збереглися до нашого часу, належать до західнослов’янського культурного середовища.

3. Подальший розвиток писемності доби Київської Русі

Першими пам’ятками давньоруської писемності вважаються угоди Русі з Візантією, написані двома мовами — грецькою й руською.

Загальне поширення писемності у Київській Русі засвідчують знахідки берестяних грамот. У давнину береста була найпоширенішим матеріалом для письма, адже вона значно дешевша від пергаменту та паперу. На ній писали прості городяни і селяни. Записи стосувались різних господарських справ: купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов’язань, заповітів, урожаїв. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту — стилосу. Для письма використовували й пергамент, однак він був дорогим і призначався, переважно, для церковних книг. Папір як засіб комунікації майже не застосовувався.

Наприкінці Х — упродовж ХІ ст. у зв’язку зі швидким зростанням культури, зокрема освіти та ораторського мистецтва, у Києві та інших руських містах поширюються книги, написані старослов’янською мовою. Переписувачі книжок використовували три    різновиди          написання літер: устав — каліграфічне письмо, на півустав —  з елементами округлення літер, та скоропис — найближчий до сучасного письма від руки. Книжковою справою      займалися   спеціальні майстерні при монастирях.

Пам’ятки письменства та літератури ХІ-ХІІІ ст., що дійшли до наших днів, значною мірою осучаснені й часто зіпсовані переписувачами пізніших століть. Збереглися поодинокі оригінальні твори, а решта загинула під час лихоліть. Від ХІ ст. маємо рукописні книги на пергаменті, чудово оформлені художніми заголовними літерами,    заставками та ілюстраціями. До таких зразків належать: «Остромирове Євангеліє» (1056-1057 рр.), написане в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира, та «Ізборник Святослава» (1073 р.) — книга для домашнього читання родини чернігівського князя Святослава Ярославовича.

Раннє ознайомлення з писемністю на Русі засвідчує літописне повідомлення про знахідку Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написанихв «руськыми письмены». Підтвердженням цього є угоди Русі з греками. Договір 911 р. натякає на руський звичай писати духовні заповіти, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли або купці, які прибували з Русі до Цареграда, мали при собі не золоті й срібні печатки, а спеціальні грамоти, підписані князем. Серед доказів раннього існування писемності на Русі стоїть і знахідка корчаги другої чверті Х ст. з Гньоздовського кургану [3].

Після офіційного введення християнства на Русі утверджується кирилична система письма. Нею написані усі відомі твори ХІ і наступних століть: зазначені «Остромирове Євангеліє» та «Ізборники Святослава», «Слово о законі і благодаті» митрополита Іларіона, «Мстиславове Євангеліє», «Повість временних літ» тощо.

Згадані твори — не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами на шиферних пряслицях, керамічному та металевому посуді, ливарних формочках, плінфі.

Письменство й література на Русі у ХІ-ХІІІ ст. розвивались на тлі загального розвитку культури й потреб освіти. Значне місце посідала література з Візантії та Болгарії. Своєю мовою болгарська писемність була близькою до східнослов’янської й спорідненою з нею, що сприяло легкому її сприйняттю та засвоєнню. Проте першорядне місце належить староруським оригінальним пам’яткам письменства. У них найкраще відобразились народні традиції, національна самосвідомість і прагнення об’єднавчих сил Київської Русі відстояти свою незалежність у боротьбі проти зовнішніх ворогів, найвиразніше проявились творчий дух древньоруської народності, її моральні й духовні сили.

Найдавніші писемні пам’ятки (перша половина ХІ ст. за часів Ярослава Мудрого), відбивають завершення тривалого попереднього розвитку культури Русі.

Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії Київської чимало написів, зокрема ім’я легендарного співця Бояна, згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту (27 літер) на основі грецького (23 літери) із суто слов’янськими літерами Б, Ш, Щ, Ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці.

Історія не завжди й не одразу відкриває свої таємниці. Учені надають особливої ваги «голосам» минулого — стародавнім письменам, бо людська думка фіксувалася за допомогою певної системи умовних знаків — за допомогою письма.

Так С.Висоцький, який досліджував написи Софії Київської, виявив у Михайлівському боковому вівтарі абетку з 27 літер висотою 3 см. Учений припускає, що вона з’явилась у соборі у першій половині ХІ ст., є проміжною між грецьким алфавітом та кирилицею і відбиває початковий етап у створенні слов’янських письмен.

Отже, слов’янська писемність у своєму розвитку пройшла три послідовні періоди. Спочатку, ще до появи у слов’ян книжок, вони у повсякденному житті користувались чертами і різами, пізніше, з поширенням християнства, почали використовувати грецькі й латинські літери. Лише після винаходу Костянтином Філософом слов’янської абетки слов’яни отримали свою власну писемність. Питання про її генезис ускладнюється існуванням двох систем давнього слов’янського письма — глаголиці й кирилиці, які деякий час співіснували.

Висновки

Отже, перша держава східних слов’ян, яку історики називають Київською Руссю, існувала в IX-XIII ст. Це була одна з найбільш розвинутих і економічно процвітаючих держав тогочасної Європи.

Політичне об’єднання східнослов’янських і деяких неслов’янських племен сприяло формуванню єдиної древньоруської народності та її культури. На Русі ще до запровадження християнства як державної релігії розвивалася писемність, архітектура, скульптура, складалися моральні та правові норми, зароджувалося театральне мистецтво.

Питання про письменство на Русі – одне із складних в історичній науці. У східних слов’ян воно було зумовлене об’єктивними причинами, необхідністю задовольняти потреби у спілкуванні.

Основи слов’янської писемності заклали у IX ст. св.Кирило і Мефодій – візантійські ченці, які отримали від римського папи дозвіл використовувати слов’янську мову в церковній книжності та богослужінні. Це було непросто, адже за середньовічним каноном можна було вживати в літургії і книжності лише три мови: давньоєврейську, грецьку та латину. Саме цими мовами зроблений напис на хресті, на якому був розіп’ятий Ісус Христос, й саме вони утворили масив класичної християнської словесності. Учнями й послідовниками Кирила і Мефодія було створено значну частину необхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церковнослов’янською або старослов’янською.

Існує думка, що до кирилиці вже існувало письмо, виражене азбукою, яку прийнято називати глаголицею. Не виключено, що елементами глаголиці й грецькою азбукою користувалися уличі й тиверці. Крім того, різні риски й знаки, що зустрічаються на гончарних виробах, застосовували як писемні символи анти. До наших днів не дійшло жодного примірника книг чи грамот, написаних до ХІ ст., але окремі літери, слова й навіть рядки глаголиці зустрічаються в давньому письмі між текстом, написаним кирилицею.

Кирилиця складалася з сорока трьох букв. В основі її лежав грецький алфавіт. Для звуків, однакових у слов’янській та грецькій мовах, використовували грецькі букви. Для звуків, притаманних лише слов’янській мові, було створено дев’ятнадцять знаків простої форми, зручної для написання, які відповідали загальному графічному стилю кириличної абетки. Кирилиця враховувала й правильно передавала фонетичний склад старослов’янської мови.

Кирилиця схожа з грецьким алфавітом; видозмінивши, Кирило пристосував його до фонетичних особливостей слов’янської мови. Глаголиця не прищепилася у слов’янському письменстві. Давньоруський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя, називають давньоруською мовою, хоча встановлених правил для цієї мови не існувало, тому в різних регіонах держави вона мала певне регіональне забарвлення.

Отже, на Русі існувало письмо, за допомогою якого складались грамоти, угоди, проводилось церковне богослужіння. Писемність була складовою культури Київської Русі з усією атрибуцією середньовічних світоглядних, ідеологічних і політичних уявлень, єдністю у ставленні до вищих цінностей і святинь. Цьому сприяло прагнення східних слов’ян прилучитися до загальносвітових культурно-просвітницьких досягнень.

Список використаної літератури

  1. Вайнрайх У. Языковые контакты: Состояние и проблемные исследования // Перевод с англ. яз. Ю.А. Жлуктенко. — К.: Вища школа, 1979. — 263 с.
  2. Програми для середньої загальноосвітньої школи. 1 — 4 класи. — К.: Початкова школа, 2006. — С. 12-78.
  3. Різник М.Г. Письмо і шрифт: [навч. посібник] / М.Г. Різник. — К.: Вища школа, 1978. — 152 с.
  4. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і гол. ред. В.Т. Бусел]. — К. — Ірпінь: ВТФ «Перун», 2002. — 759 с.
  5. Истрин В.А. Развитие письма / В.А. Истрин. — М.: Изд-во Академии наук СССР, 1961. — 396 с.
  6. Кацпржак Е.И. История письменности и книги / Е.И. Кацпржак. — М.: Искусство, 1955. — 356 с.
  7. Українська радянська енциклопедія. Словник: в 3 т. / [ред. А.В. Кудрицький]. — К.: Головна редакція УРЕ, 1987. — Т. 2. — 736 с.
  8. Спиркин А.Г. Происхождение языка и его роль в формировании мышления / А.Г. Спиркин // Мышление и язык. — М.: Московский рабочий, 1958. — 80 с.
  9. Карпенко Ю.О. Вступ до мовознавства: [підручник] / Ю.О. Карпенко. — [2-е вид.] — Київ — Одеса: Либідь, 1991. — 280 с.
  10. Ющук І.П. Українська мова: [підручник] / І.П. Ющук. — К.: Либідь, 2005. — 640 с.
  11. Чикобава А.С. Введение в языкознание. Часть 1 / А.С. Чикобава. — [2-е изд.]. — М.: Гос. уч.-пед. изд-во Мин- ва просвещения РСФСР, 1953. — 243 с.
  12. Любар О.О. Історія української школи і педагогіки: [навч. посібник] / О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Т. Федоренко; за ред. О.О. Любара. — К.: Знання, 2003. — 450 с.
  13. Лихачев Д.С. Исторические предпосылки возникновения русской письменности и русской литературы / Д.С. Лихачев // Вопросы истории. — 1951. — № 12.
  14. Білецький А.О. Про мову і мовознавство: [навч. посібник] / А.О. Білецький. — К.: АртЕк, 1997. — 224 с.