Вступ

Поняття легізму заклечається в тому, що закони, а не особисті бажання, не свавілля правителів повинні лежати в основі державного управління.

В епоху Середньовіччя ідея верховенства права як регулятора суспільних відносин обґрунтовувалася тезою про божественне походження норм закону. Ідеї необхідності підпорядкування державної влади божественним законам обстоювали, зокрема, Аврелій Августин і Фома Аквінський.

Стосунки у державі, з точки зору теоретиків легізму, повинні вибудовуватися суто на основі примусу і страху покарання. Легісти — середньовічні юристи, що впроваджували цивільне римське право, протиставляючи його церковному праву та феодальним звичаям.

Завдання самодержавного і один правителя — «ослаблення народу», тому необхідно обмежити його утворення та повністю підпорядкувати добробут людей влади государя.

Примус і покарання стали звичайним явищем. Політична система ґрунтувалася на строго централізованому апарату управління. Усяке прагнення до самостійності, спроби уникнути уніфікації розглядалися як замах на прерогативи влади.

1. Основні ідеї легізму за часів Середньовіччя

Діяльність глосаторів і коментаторів сприяла поширенню ідей римського права в Західній Європі, відродженню юридичної науки і культури, що були майже втрачені із занепадом Римської імперії. Представники цих шкіл отримали назву «легісти», і багато з них стали консультантами перших осіб держави і вищих чиновників.

Для легістів джерелами права були: справедливість (iustitia) та правильність, слушність (aequitas). Якщо ідея правильності (слушності) буде характеризувати волю і людські цілі – можна буде говорити про справедливість, уособленням якої є норми писаного і звичаєвого права.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, мало ґрунтуватися виключно на законах, виконання яких повинен забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися закону, згідно з поглядами легістів, повинен народ, а не правителі, які є законотворцями. Приймаючи справедливість як джерело права, перетворили юриспруденцію в етичну дисципліну.

Для професорів Болонського університету справедливість була найвищою моральною цінністю, а юриспруденція – наукою про неї та про мистецтво її застосування. І якщо зовнішній вираз справедливості – право підлягає різним змінам, пристосовуються до змінних умов життя людей, то справедливість – ідея стабільна і незмінна.

Від римських юристів легісти запозичили поділ права на ius naturale, ius gentium і ius civile. Однак були ускладнення з суттю природничого права. Легісти правильно вважали, що це право є незмінне і має найвищу силу. В той час каноністи вважали право природне – Божественним правом, таким, що міститься у святих книгах. Вчений-юрист Ацо перелічив різні погляди стосовно розуміння природничого права: 1) це природний інстинкт, спільний всім живим істотам; 2) загальні засади, які лежать в основі всієї правової системи, сформульовані людьми; 3) Божественні норми, що містяться у Старому і Новому Заповіті; 4) наказ дотримання і виконання укладених угод.

Концепція волевстановленого права легістів суперечила теологічно-феодальному уявленню про верховенство звичаєвого права. Захисники сильної світської влади не сумнівалися у домінуючій ролі волевстановленого права. Але професори Болонської школи по-різному розуміли ставлення влади пануючого до народу. Одні висловлювалися про передачу влади імператорові без будь-яких обмежень і назавжди. Інші ж, захищаючи права народу, доводили, що він має постійне право відкликання правителя. Перші (Плацентін) говорили, що народ позбувся і всіх прав, і можливості впливу на творення волевстановленого права. Натомість інші (Ацо, Хуголінус) стверджували, що тільки народ є сувереном і може будь-коли позбавити влади імператора, який є тільки тимчасовим представником.

Народ виступає засобом для досягнення цієї мети. Прихильники цієї концепції одержали назву, як це не дивно звучить сьогодні, легістів («законників»), хоча їхні погляди ніякого відношення до ідеї моральності і права в політиці не мали. Легісти являли собою приклад явного цинізму в політиці.

Проблема співвідношення політики І моральності вирішується середньовічним мислителем Н. Макіавеллі в праці «Державець». Аналізуючи політику свого часу, він дійшов висновку, що правителі у своїй практичній політичній діяльності керуються не нормами моральності, а розуміннями політичної доцільності. Щоб утримати владу, вони змушені вдаватися до «великого мистецтва блазнювання та обдурювання мас».

Занепад греко-римської цивілізації й утворення феодальних держав середньовічної Європи, де християнська церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думки. Політична думка середньовічної Європи перебувала під впливом теології. Догмати церкви виступали одночасно і політичними аксіомами, і правовими нормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип «нема влади не від Бога, існуюча влада Богом установлена». Найбільшого поширення в XII— XIII ст. набула доктрина «двох мечів», якими володіла церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю церкви.

Висновки

Легізм формується майже виключно як вчення, яке зосередило головну увагу на питаннях соціально-політичних змін в епоху «воюючих держав». Його представники займалися проблемами соціальної теорії (в сфері інтересів старої деспотичної аграрної держави) і проблемами, пов’язаними з державним управлінням.

Легісти розробили концепцію держави, в основу якої поклали принцип рівності всіх перед законом. Головна мета навчання легістів полягала в побудові сильної держави через зміцнення державного апарата, насамперед  силових структур і армії, і розвиток землеробства.

Подібним чином дається пояснення суті розвитку суспільства. Не можна повторювати минуле. Новій історичній дійсності повинні відповідати нові способи управління.

Список використаної літератури

1. Демиденко Григорій Григорович Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів / Григорій Демиденко,, 2004. — 431 с.
2. Історія вчень про державу і право [Текст] : підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів / І. О. Биля-Сабадаш [та ін.] ; ред.: Григорій Демиденко, О. В. Петришин, 2009. — 251,[3] с.
3. Історія вчень про право і державу [Текст] : хрестоматія для юрид. вищ. навч. закл. і фак. / Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого, 2005. — 909,[1] с.
4. Кормич, Анатолій Іванович. Історія вчень про державу і право [Текст] : навч. посіб. / Анатолій Кормич, 2009. — 310,[1] с.
5. Крестовська Н. М. Історія вчень про державу і право [Текст] : навчальний посібник / Н. М. Крестовська, О. Ф. Цвіркун, 2008. — 462 с.
6. Мироненко, О. Історія вчень про державу і право [Текст] : навч. посіб. / Олександр Мироненко, Володимир Горбатенко, 2010. — 454 с.
7. Мірошниченко М.Історія вчень про державу і право [Текст] : Навчальний посібник / Марія Мірошниченко, Василь Мірошниченко, 2001. — 222 с.
8. Орач, Є. Історія політичних і правових вчень: Навчальний посібник / Євген Орач, 2005. — 558 с.
9. Трофанчук Г. Історія вчень про державу і право: Навчальний посібник / Григорий Трофанчук,, 2005. — 254 с.