Вступ

Міжнародне приватне право — одна із складових приватного права, яке регулює майнові та особисті немайнові відносини громадян і юридичних осіб не тільки засобами національної правової системи, а й за допомогою відповідних міжнародних документів. Ці відносини засновані на юридичній рівності учасників, автономії їх волі, майновій самостійності (відособленості) та вільному волевиявленні.

Приватне (міжнародне приватне) право регулює відносини, що забезпечують приватні інтереси, автономію та ініціативу приватних власників і об’єднань приватних осіб: 1) в їхній майновій діяльності; 2) в особистих стосунках. Нас цікавитимуть перші відносини. В цьому разі міжнародне приватне право є договірним правом (на нашу думку, цей критерій є вдалішим). З огляду на це до МПрП належить передусім міжнародне торгове право. Ринок з властивими його учасникам егоїстичними прагненнями вимагає визнання зазначеної частини МПрП. Іншими словами, ринок і МПрП, що регулює майнову діяльність, — це дві сторони однієї медалі — економічна і правова. Поки існуватиме ринок, збережеться і відповідна частина МПрП. Але його природа змінюватиметься залежно від об’єкта ринкових відносин. Отже, МПрП, що регулює майнову діяльність, приватне право — це все те, що регулює торговельний оборот. «Lех Mеrсаtоrіа», за словами О. О. Мережка, — нове правове явище, яке опосередковує відносини, що виникають із зовнішньоекономічних операцій, договорів між юридично рівними учасниками. Саме в договорі закріплюються права та обов’язки сторін, що мають бути вільним волевиявленням.

1. Колізійні питання стосовно форми зовнішньо-торгівельного контракту

Зовнішньоекономічний договір – договір між державами (стаття 6). Зовнішньоекономічний договір й зовнішньоторговельна угода мають свої відмінності за суб’єктами договору. Суб’єктами зовнішньоекономічних договорів є держави (договори накладають обов’язки та права на суб’єктів міжнародного права). Але, щоб ця угода виконувалась, треба щоб сфера діяльності за договором перейшла у інші руки (приватних фізичних або юридичних осіб). Суб’єктами же зовнішньоторговельних контрактів є фізичні або юридичні особи цих двох держав.

Після укладання договору між державами оголошується конкурс, за яким держави продають імпортні й експортні ліцензії й на основні цих ліцензій фізичні або юридичні особи двох держав укладають між собою зовнішньоторговельний контракт. Тобто контракт є складовою зовнішньоекономічного договору.

Зовнішньоекономічний договір – рамкова угода для контрагентів, яка укладається між двома державами, в якій зазначаються межі, в яких й будуть укладатися контракти між контрагентами. Якщо зовнішньоекономічна угода (між державами) розривається або зменшуються її обсяги, тоді дія всіх контрактів між особами стає обмеженою [14, c. 22].

Питаннями врегулювання контрактів (зовнішньоторговельних угод) присвячено Віденську конвенцію про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (1980), яку називають конституцією торговельного права. В ній міститься визначення контракту – це договір купівлі-продажу товарів, що укладаються між сторонами, комерційні підприємства яких знаходяться в різних державах.

Головною колізійною прив’язкою, яка вирішує питання, пов’язані з формою контракту, є правило locus formam regit actum. Проте, у випадках з контрактами виникає одна специфічна складність, пов’язана з укладанням так званого договору «між відсутніми». Останнім терміном прийнято позначати випадки укладення зовнішньоторговельної угоди за допомогою телетайпу, факсу, телефону і т. ін. Справа в тому, що у всіх подібних випадках застосування принципу locus regit actum стає неможливим саме за відсутності «loci», тобто, єдиного місця, в якому угода укладалась би.

У зв’язку з цим у національних законодавствах вироблені різні модифікації застосування даного принципу. Наприклад, у ряді країн для таких випадків запропоновано використовувати такий різновид зазначеного принципу, як місце вчинення «останньої дії», тобто такої, без якої сам контракт вважається неможливим (неіснуючим). Так, у праві США, Великої Британії, Японії та деяких інших, цим місцем вважається те, з якого направлено акцепт (тобто, згода з отриманою раніше пропозицією щодо укладення контракту — офертою). Саме ця концепція дістала назву «поштової скриньки». В інших державах, навпаки, місцем останньої дії вважається те місце, в якому оферент отримав згоду контрагента (акцепт) на укладення контракту. Таким чином, зазначене колізійне питання свого остаточного вирішення у МПрП поки що не знайшло.

Слід зауважити, що за ст. 638 чинного ЦК України укладення договору відбувається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною і він вважається укладеним (ст. 640 ЦК) з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Причому, згідно зі ст. 647 ЦК, договір є укладеним в місці проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором [7, c. 39-40].

2. Другим колізійним питанням щодо форми контракту є питання про письмову форму договору міжнародної купівлі-продажу товарів. Взагалі, що стосується форми угоди, висловлюється думка, за якою її колізійне регулювання засноване на правовій обумовленості, пов’язаній з публічним інтересом. У своєму законодавстві держава регулює питання про форму угоди імперативними нормами, що пояснюється необхідністю здійснення державного контролю за окремими категоріями угод, а також метою забезпечення доказової бази при розгляді спору за угодою.

Загальним правилом щодо цього питання є положення ст. 11 Віденської конвенції 1980 р., за якою не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. Він може доводитися будь-якими засобами, включаючи свідчення». Як зазначається в літературі, в цій нормі знайшла відображення практика міжнародної торгівлі — не висувати до форми договору будь-яких формальних вимог.

Доктрина під зовнішньоторговельними угодами розуміє, що це є угоди, в яких хоча б однією зі сторін є іноземний громадянин чи іноземна юридична особа й змістом яких є операції щодо ввозу із закордону або вивозу за кордон товарів, а також будь-які допоміжні операції, що пов’язані з вивозом або ввозом товарів. Предмет – купівля-продаж, зміст – імпорт-експорт.

Товарообмін між державами є або вільним або проводиться на компенсаційних засадах (здійснюється на безвалютних підставах). Найгіршим видом компенсаційної угоди є бартер.

Найчастіше контракти укладаються в умовах, коли не співпадають ні місце виконання контрактів, ні місце, де знаходяться сторони. Тоді виникає питання визначення права, якому контракти повинні підкорятися. Тут діє принцип автономії волі, але якщо сторони цим принципом не скористувались або реалізували неналежним чином. Обмеження принципу автономії волі – сторони, при укладанні контракту повинні підкорити увесь документ праву однієї держави, а це є невигідно для сторін. Також дія автономії волі може обмежуватися уніфікацією.

У результаті цей принцип або прив’язується до іншої колізійної прив’язки або зазначає право, яке підлягає застосуванню, із яким договір є найбільш тісно пов’язаний.

Доктрина характерного виконання – є правом продавця. Англійські суди при укладанні контрактів надають принципу автономії волі сторін майже абсолютну свободу. Це було б так, якби у законодавстві не було записано: «суд повинен вибирати закон, так як це зробили б справедливі й розумні люди, якби вони лише подумали про це при укладанні договору” [4, c. 54].

В Україні при відсутності погодження між сторонами щодо права, яке повинно застосовуватись до зовнішньоекономічних договорів, застосовується право держави, де заснована, має основне місце діяльності сторона-продавець у договорі купівлі-продажу. Оце місце визначається за законодавством України (стаття 6).

Укладання контракту між відсутніми – принцип «lex loci actus” неможливо застосувати при відсутності місця, де договір був укладений. Різновидами вирішення цього принципу є закон місця вчинення останньої дії – дія, без якої контракт буде неможливим (в англосаксонському праві – місце, із якого направлено акцепту (концепція поштової скриньки), у державах загального права – місце, де оферент отримав акцепту).

За статтею 6 форма зовнішньоторговельного контракту визначається правом місця укладення. Контракт визнається недійсним у судовому порядку, якщо встановлено, що він не відповідає законам СРСР.

Наказ №75 від 5 жовтня 1995 року затвердив положення про форму зовнішньоторговельних контрактів (в України для дії контракту потрібно мати підпис двох осіб, а в Туреччині – підпис однієї особи, подано позов у суд про помилку у формі контракту – Україна виграла справу).

Питання базисних умов поставки (розподіляються права та обов’язки контрагентів):

• хто саме й за чий рахунок забезпечує транспортування товарів;
• положення вантажу щодо транспортного засобу (у контейнерах чи вагонах);
• зобов’язання продавця щодо упакування й маркування вантажу, а також розподіл обов’язків щодо страхування вантажу;
• обов’язки сторін щодо оформлення належних комерційних документів;
• де і коли на покупця переходять ризик випадкової втрати або загибелі товару.

Питання платежів в іноземній валюті. Треба розрізняти валюту ціни (валюту контракту) й валюту платежу. Валюта ціни – установлення грошової одиниці, в якій визначається ціна товару (найчастіше національна валюта) – «lex moneta”. Валюта платежу – фактична валюта розрахунків. Закон України «Про порядок внесення розрахунків в іноземній валюті”.

Питання захисних застережень, які включають:

• страхові застереження;
• валютні застереження;
• антидемпінгові застереження. Демпінг – засіб завоювання ринку іноземних держав шляхом викиду на цей ринок товарів за низькими цінами;
• реекспортне застереження (заборона ввозу певного товару на територію держави) – виникає коли товар перетинає кордон, а імпорт цього товару в дану державу заборонено. Якщо є реекспортне застереження, то товар направляється на найближчий склад.

Резолюція ГА ООН №2205 (XXI) від 17 грудня 1966 року, в якій зазначено: «розходження, які існують у законодавствах різних держав у питаннях міжнародної торгівлі, становлять одну з перепон на шляху її подальшого розвитку”.

З 1967 року були включені механізми уніфікації у цій галузі [8, c. 81].

Уніфіковані норми міжнародних торговельних контрактів

Уніфікація здійснюється у чотири засоби:

• шляхом уведення в національне законодавство одноманітних норм міжнародного права;
• шляхом формування модельних (однакових) кодексів;
• шляхом застосування типових форм контрактів;
• шляхом надання сталим міжнародним звичаям статусу торгових термінів міжнародних організацій.

З питань купівлі-продажу товарів укладена Гаазька конвенція про право, застосоване до міжнародної купівлі-продажу товарів (1955), яка стосується рухомих матеріальних речей. У 1964 році прийнята Гаазька конвенція про одноманітні закони щодо укладання договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів й Гаазька конвенція про одноманітний закон щодо міжнародної купівлі-продажу товарів.

Україна не є учасником цих Конвенцій. 14 квітня 1980 року у Відні прийнята Конвенція ООН про міжнародний купівлю-продаж товарів, у статті 99 якої – держави, які надають згоду на обов’язковість для них положень Конвенції, беруть на себе зобов’язання денонсувати Конвенцію 1955 року, якщо вони є її учасниками. У Конвенції 1980 року беруть участь 169 держав, набрала чинності 1 січня 1988 року, Україна ратифікувала 23 серпня 1989 року, з 1 лютого 1991 року – чиною для України.

Складається із 101 статті, розподілених на 4 частини: сфера дії Конвенції, укладення договорів, питання купівлі-продажу товарів, заключні положення.

З питань позовної давності в 1974 році в Нью-Йорку прийнята Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів, розроблена під егідою UNCITRAL. Набула чинності з 1 серпня 1988 року, 19 липня 1993 року – Україна ратифікувала її, з 1 квітня 1994 – є чиною для України. Також до Конвенції прийнято Протокол від 11 квітня 1980 року, який доповнює Конвенцію. Україна ратифікувала текст Конвенції з поправками, але Протокол не ратифікувала.

В Конвенції встановлено єдиний для всіх договорів строк позивної давності (4 роки). Оскільки строк позовної давності у державах світу є різним, то Конвенція у цих державах не застосовується. У поправках зазначено 10 річний строк.

Існує модель Цивільного кодексу для держав-членів СНД.

Типові форми контрактів набули широкого розповсюдження. У США 47% договорів укладаються щодо імпорту й 1/3 щодо експорту. Спочатку вони уніфіковувалися на національному рівні. Європейська комісія ООН розробила загальні умови поставки, які застосовуються або на типовому бланку або укладаються договори з посиланням на стандарт.

Уніфіковані правила й звичаї для документарних акредитивів (у редакції 1993 року №500). Інкотермс (1980), уніфіковані правила інкасо (1978). В 1995 році видана Постанова Кабінету міністрів України про форми платіжних документів, які застосовуються в Україні. В 71 статті Кодексу торговельного мореплавства зазначається – капітан судна може піддати тіло мертвого морю згідно з морськими звичаями, якщо людина померла, а до місця призначення ще дуже далеко [15, c. 65].

3. Спочатку у нашому національному законодавстві це положення було ускладнено правилом, яке отримало у доктрині позначення як особлива вимога щодо порядку підписання контрактів, коли від кожної сторони вимагалося по два підписи під контрактом — керівника та головного бухгалтера відповідної юридичної особи. Проте, згідно із Законом України «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 21.10.99 р.2 ситуація певною мірою змінилася на краще, оскільки у цьому Законі зазначено, що контракт укладається суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності або його представником у простій письмовій формі, якщо інше не передбачено міжнародним договором України чи законом.

Якщо взяти до уваги положення ч. 1 ст. 639 чинного ЦК України, за яким договір може бути укладеним у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом, та правила ч. 2 ст. 671 чинного ЦК України, згідно з якою договір у письмовій формі може бути укладений шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, або шляхом обміну листами, телеграмами, телетайпограмами, телефонограмами, за допомогою факсимільного, електронного чи іншого зв’язку або іншим способом, який дозволяє достовірно встановити, що документ виходить від сторони за договором, то є підстави очікувати, що можливість виникнення колізійних проблем, пов’язаних з формою контракту в Україні, значною мірою буде зменшена [7, c. 34].

2. Дієздатність фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права

У загальному розумінні правовий статус суб’єкта – це система визнаних і закріплених державою у законодавчому порядку прав і обов’язків певного суб’єкта. Правовий статус фізичних осіб як суб’єктів міжнародного приватного права – це сукупність усіх належних їм прав, свобод та обов’язків. Особливість правового статусу фізичної особи полягає в тому, що, перебуваючи в іншій державі, вона підпорядковується двом правопорядкам:

— своєму вітчизняному (закону громадянства (Іех раtгіае) чи закону постійного місця проживання (Іех dоmісіliі), оскільки зберігає правовий зв’язок з державою свого громадянства чи постійного місця проживання, правовий статус громадянина своєї держави, користується її захистом, підкоряється її законам, а також – правопорядку держави перебування (тієї держави, на території якої фізична особа перебуває у конкретний момент).

Правосуб’єктність фізичних осіб, у т. ч. й іноземців, розкривається через поняття «правоздатність» та «дієздатність», хоча вони не завжди розмежовуються у праві держав, наприклад, у США та Великобританії. Правоздатність іноземця означав його здатність бути носієм цивільних прав та обов’язків, що їх допускає об’єктивне право держави. У правових джерелах деяких держав визначення правоздатності наводиться досить чітко, зокрема в Цивільному кодекс! Швейцарії. Правові джерела інших держав можуть і не містити такого чіткого визначення, як це є, наприклад, у Великобританії.

Згідно з Законом України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року [1], іноземці та особи без громадянства мають цивільну правоздатність в Україні нарівні з громадянами України, крім випадків, передбачених законом або міжнародними договорами України. Тобто, в Україні іноземцям надається національний правовий режим. Згідно зі ст. 26 Конституції України, «іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються такими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям і особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом». Аналогічні норми закріплено у ст. 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ч. 1 ст. 423 та ст. 424 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 24, 25 і 26 Цивільного кодексу України, ст. 275 Сімейного кодексу України.

Закріплений у законодавстві національний режим щодо правоздатності іноземців має безумовний характер, тобто він надається іноземцеві у кожному конкретному випадку без вимоги взаємності, незалежно від того, чи надаються такі права громадянам України в державі цього іноземця. Водночас надання іноземцям національного режиму не означає, що вони можуть претендувати в Україні на будь-які інші права, ніж ті, що законом надані громадянам України; іноземець не може вимагати надання йому привілегій чи встановлення винятків із законів України [7, c. 36].

Фізичні особи, в т. ч. й іноземці в державі перебування, володіють дієздатністю, тобто здатністю особи своїми діями набувати цивільних прав та створювати цивільні обов’язки. Володіючи повною дієздатністю, особа має право вступати у цивільні правовідносини, скажімо, укладати договори, набувати й заповідати майно, відповідати за заподіяну шкоду. Законодавства окремих держав по-різному вирішують питання дієздатності (її настання та обмеження), тобто встановлюють різний вік, з якого настає повна дієздатність. Так, повна цивільна дієздатність за законодавством Франції, ФРН, Великобританії, Росії настає з 18 років, Швейцарії та Японії – з 20 років, Аргентини – з 22 років. У різних штатах США цей вік коливається у межах від 18 до 21 року. Водночас законодавство багатьох держав передбачає обставини, за яких вік настання повної дієздатності може бути знижений (наприклад, реєстрація шлюбу). Неоднаковим у різних правових системах є й вік настання повної дієздатності у галузі трудового права [4, С. 75–76 ].

Переважно колізійні питання дієздатності вирішуються за особистим законом фізичної особи (Іех регsonalis). При цьому у більшості держав «сім’ї континентального права» дієздатність іноземних громадян визначається за законом їх громадянства, а щодо осіб без громадянства – за законом місця їх проживання. У державах «сім’ї загального права» застосовується закон доміцилія (постійного місця проживання). Ці держави не визнають принципів визначення дієздатності за законодавством іншої правової системи.

Застосування особистого закону для визначення дієздатності особи означає, що особа, яка є дієздатною за особистим законом, повинна вважатися такою і в інших державах. Це положення є загальновизнаним у міжнародних приватноправових відносинах. Але особа, яка є недієздатною за особистим законом, не завжди вважається такою в інших державах. Так, згідно зі ст. 7 Ввідного закону до німецького Цивільного зводу, іноземець, який уклав у Німеччині правочин, щодо якого він за особистим законом є недієздатним, вважається стосовно цього правочину дієздатним, якщо німецький закон визнає його таким щодо такого правочину. Цей принцип з деякими застереженнями закріплено і в ЦК Італії та законодавстві інших країн.

3. Відповідальність за шкоду заподіяну під час міжнародних перевезень небезпечних відходів

Базельської Конвенцією [2] визначені відходи, що вважаються небезпечними, умови здійснення їх транскордонних перевезень, передбачається зобов’язання держав-членів щодо надання дозволу виробнику чи експортеру на початок здійснення перевезення, визначено, за яких умов такі перевезення вважаються протизаконним оборотом тощо. Конвенцією встановлено, зокрема, що будь-яке транскордонне перевезення небезпечних чи інших відходів покривається страхуванням, залогом або іншою гарантією на вимогу держави імпорту чи держави транзиту, що є сторонами Базельської Конвенції. Конвенція містить Додатки, в яких подані технічні вимоги до транскордонних перевезень небезпечних відходів або до процесів їх видалення, до інформації, яка повинна надаватись для здійснення зазначених перевезень та встановлено процедуру арбітражного врегулювання спорів, що можуть виникнути під час цих перевезень та видалення.

Особа, яка подає повідомлення відповідно до статті 6 Базельської Конвенції, несе відповідальність за шкоду доти, доки особа, що відповідає за видалення, не вступить у володіння небезпечними відходами або іншими відходами. Після цього відповідальність за шкоду несе особа, що відповідає за видалення. Якщо повідомником є держава експорту або якщо жодного повідомлення не робилось, експортер несе відповідальність за шкоду доти, доки особа, що відповідає за видалення, не вступить у володіння небезпечними відходами та іншими відходами.

Без шкоди для положень статті 4 будь-яка особа несе відповідальність за шкоду, яку вона заподіяла або якій сприяла в результаті недотримання положень Конвенції або в результаті умисних халатних або недбалих дій чи бездіяльності. Ця стаття не зачіпає національних законів Договірних Сторін, які регулюють відповідальність суб’єктів, що роблять послуги, й агентів.

Залежно від тієї чи тієї вимоги національного права  будь-яка особа, що здійснює оперативний контроль над небезпечними відходами та іншими відходами під час аварії, уживає всіх розумних заходів для пом’якшення шкоди, заподіяної в результаті аварії.

Якщо аварія пов’язана з відходами, які підпадають під дію Протоколу, та відходами, які не підпадають під дію Протоколу, особа, на яку в протилежному випадку лягає відповідальність згідно із Протоколом, несе відповідальність лише пропорційно частці шкоди, заподіяної відходами, що підпадають під дію Протоколу [11, c.54].

Особи, що несуть відповідальність, забезпечують або підтримують упродовж періоду позовної давності страхування, зобов’язання або інші фінансові гарантії, що покривають її відповідальність. Держави можуть виконувати свої зобов’язання відповідно до цього пункту за допомогою заяви про самострахування. Ніщо в цьому пункті не перешкоджає використанню франшиз або спільних виплат між страхувальником і застрахованою особою, однак невиплата застрахованою особою будь-якої франшизи або спільної плати не повинна слугувати захистом від особи, якій заподіяно шкоди [10, c. 68].

Висновки

Значною мірою право, що підлягає застосуванню до представництва, визначається на підставі самостійних колізійних прив’язок.

Слід зазначити, що дані питання у Законі від 23.06.2005 р. вирішено таким чином. По-перше, згідно зі ст. 34 Закону порядок видачі, строк дії, припинення та правові наслідки припинення довіреності визначаються правом держави, у якій видана довіреність. По-друге, відповідно до ст. 28 юридична особа не може посилатися на обмеження повноважень її органу або представника на вчинення правочину, яке не відповідає праву держави, у якій інша сторона має місце перебування або знаходження, крім випадків, коли інша сторона знала або за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

У конкретних приватних правовідносинах іноземні елементи можуть перебувати у будь-яких поєднаннях: належати до однієї з цих груп, двох або до всіх трьох. Наприклад, громадянин України — представник російської компанії — уклав у Парижі з представником китайської фірми договір купівлі-продажу товарів, розрахунки за які після надходження товарів до Росії повинні здійснюватися банком Німеччини. Як бачимо, виникають правовідносини купівлі-продажу, що мають кілька іноземних елементів, які належать до всіх трьох груп. За своїм складом ці відносини охоплюють п’ять держав. Кількість іноземних елементів може бути і більшою. При цьому досить наявності у складі правових відносин одного іноземного елемента, причому з будь-якої групи, щоб вони набули міжнародного характеру. Ці правовідносини, ускладнені іноземним елементом, охоплює міжнародне приватне право, що виступає як галузь права, навчальна дисципліна і наука.

Предметом міжнародного приватного права є правовідносини двох груп. У сучасних умовах інтеграції України в СОТ та ЄС роль таких відносин підвищується.

Список використаної літератури

1. Базельська конвенція про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних відходів та їх видаленням — http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_022
2. Закон України «Про міжнародне приватне право»: За станом на 30 верес. 2005 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парламентське видавництво, 2005. — 31с.
3. Бігун В. А., Білоусов Є. М., Гайворонський В. М., Жуков І. М., Жушман В. П.. Міжнародне приватне право: Навч. посібник / В.М. Гайворонський (ред.), В.П. Жушман (ред.). — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 368с.
4. Бaймуратов М. Міжнародне приватне (колізійне) право України: правосуб’єктність осіб (теоретико-методологічні аспекти): [монографія] / Маріупольський держ. гуманітарний ун-т; Представництво Європейської організації публічного права в Україні. — Суми : Університетська книга, 2009. — 252с.
5. Васильченко В. В.. Науково-практичний коментар Закону України «Про міжнародне приватне право». — К. : Істина, 2007. — 200c.
6. Вишновецька С. Міжнародне приватне право: Навч.-метод. забезпечення курсу / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці : Рута, 2002. — 271с.
7. Кисіль В. Міжнародне приватне право: Питання кодифікації. — 2. вид., доп. і перероб. — К. : Україна, 2005. — 480с.
8. Степанюк А. А.. Міжнародне приватне право: підруч.. — Х. : Кроссроуд, 2008. — 696с.
9. Степанюк А. Коментар Закону України «Про міжнародне приватне право» / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Права людини, 2007. — 263c.
10. Степанюк А. Міжнародне приватне право: теоретичні аспекти правового регулювання / Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого. — Х. : Майдан, 2005. — 200с.
11. Фединяк Г. Міжнародне приватне право: Підруч.. — 3.вид., доп. і перероб. — К. : Атіка, 2005. — 544с.
12. Федоров О. Міжнародне приватне право: навч. посіб.. — Д., 2008. — 528c.
13. Чубарєв В. Міжнародне приватне право: Навч. посіб.. — К. : Атіка, 2006. — 607с.
14. Юлдашев О. Міжнародне приватне право: теоретичні та прикладні аспекти / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2004. — 576с.
15. Юлдашев О. Міжнародне приватне право: Академічний курс: Підручник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — 528с.