Князь Ігор (р. нар. нев. — 945) — великий київський князь. Згідно з літописами — онук Рюрика (батько невідомий). Фактично став родоначальником другої після нащадків Кия династії київських князів — Рюриковичів. У 912 р. заступив князя Олега на київському столі. Підкорив древлян, уличів та інші племена, що жили між Дніпром і Дунаєм. Перший з володарів Київської держави воював з печенегами, уклав з ними мирну угоду. Здійснив походи на Візантію у 941, 944рр. Під час останнього з них уклав угоду з візантійським імператором, що визначала інтереси Київської держави на Чорному морі. Бив убитий 945р. під час збору данини у древлян під Іскоростенем (нині м. Коростень Житомирської обл.)

1. Умови формування особистості:

а) вплив сімейного виховання; б) найближче оточення. У “Повісті временних літ” князь Ігор постає таємничою фігурою. Коли помер його батько Рюрик, а це сталося 879р., Нестор зауважив, що княжич був ще дуже малий. Як гадає дехто з істориків, припущення, за яким Ігор не належав до норманської династії Рюрика, певною мірою ґрунтується на слов’янських іменах кількох членів його родини. Часом доводять, ніби мати Ігоря була слов’янкою, оскільки його син мав слов’янське ім’я Святослав, а в портреті останнього, створеного візантійським сучасником Левом Дияконом, буцімто немає “жодної норманської риси”.

І все ж таки спокусливу думку щодо слов’янської приналежності Ігоря доводиться відкинути. Насамперед тому, що це ім’я поза будь-яким сумнівом є давньоскандинавським. Крім того, всі наведені аргументи про місце походження Ігоря не є безсумнівними. А от Нестор і новгородські літописці прямо свідчать, що він був сином Рюрика.

Наші літописи містять дуже мало звісток про життя Ігоря й князювання його в Києві. На щастя для істориків, новгородський літописець знав про Ігоря більше, ніж Нестор. Версії ж обох джерел про цього князя часом розходяться, що створює для дослідників додаткову можливість пізнання його біографії [18]

в) історичний час в якому формувалась особистість діяча. Політичний устрій давньоруської держави в середині Х ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. В першій половині Х ст. племінні княжіння східних слов’ян ще зберігали певну автономію [4; с.40].

У 912 р. Після смерті Олега київським князем став Ігор Рюрикович. Він продовжив політику своїх попередників, спрямовану на посилення централізованої влади та об’єднання всіх східнослов’янських земель [15, с.40].

2. Шлях формування особистості історичного діяча:

а) його реакція на навколишню дійсність. Повноважне посольство імператора Романа зустрілося з Ігорем десь на Дунаї: “Почувши про те (похід Русі), цар прислав до Ігоря кращих бояр з благанням: “Не ходи , але візьми данину, яку брав Олег, додам до тієї ще данини…”. Мовила дружина Ігорева:” Якщо так говорить цар, то чого нам ще треба — не бившись, узяти золото, й срібло, й паволоки?” І послухав їх Ігор. Узяв у греків золото й тканини на всіх воїнів, повернувся назад і пішов до Києва додому.”[18; с. 44]

б) перші життєві кроки. “Після смерті Олега почав княжити Ігор, — занотував Нестор. -І зачинилися від Ігоря древляни по смерті Олега”, тобто зачинили брами своїх міст перед князівськими урядовцями, сусідами й збирачами данини [18; с. 44]

Після смерті Олега на чолі Давньоруської держави став син Рюрика — Ігор (912 — 945). Його князювання почалося традиційно для князів цього періоду із жорстокої боротьби проти автономіських настроїв підкорених народів [4, с.46].

На думку історика О.Толочка, в дохристиянських уявленнях слов’ян князь був немов голова держави, а народ (земля) — її тілом. Князь був священного походження і мав надзвичайну силу. Сили князя можуть втрачатися, тоді починаються війни і стихійні лиха. Сили князя передаються у спадок через одруження з дочкою князя. Новий князь починає з низького походження і набуває сили своїми вчинками. Виходячи з цього уявлення, кожний князь має йти шляхом свого попередника.

Дослідник висуває припущення про можливість існування на Русі діархії — влади двох правителів, як у Хазарському каганаті (каган і бек). Правителі мають різну силу, інколи живуть у різних місцях. Один із них є боголюдиною у має репутацію вищого, священного. Такими діархами, на його думку, можна вважати Аскольда і Діра, Олега та Ігоря, Ольгу і Святослава [3, с.118].

3. Риси особистості, які проявились в його діяльності:

а) моральні принципи. Нестор під 945 р. оповідає: “І прийшла осінь, і став він (Ігор) замишляти похід на древлян, бажаючи взяти з них ще більше данини. Того року мовила дружина Ігореві: ’’Отроки Свенельда причепурилися зброєю та одягом, а ми голі. Підемо, княже, з нами за даниною, й ти добудеш, і ми’ . І послухав їх Ігор — і пішов за даниною. І вже повертаючись додому, заявив своїй дружині: “Ідіть з даниною додому, а я повернусь і позбираю ще’. З купою дружинників Ігор знов почав жорстоко стягати данину — так зване полюддя, не рахуючись ні з якими нормами, встановленими його попередниками й ним самим. [18; с. 45]

б)  риси характеру. Ініціатива у справі усунення Аскольда і Діра, за Новгородським літописом, належить Ігорю, а після їх убивства Ігор і посів київський престол [ 19; с. 40].

Кілька років виснажливих походів пішло у Ігоря на те, щоб примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег [ 32; с. 49]

У цьому запальному часом невірному князеві було чимало симпатичних рис. Він був зовсім неоднозначною історичною особою, а лише подібною до свого суперечливого, кривавого часу, в загальній картині якого, створеній літописами, переважають все ж таки темні фарби [18, с.156].

4. Оцінка діяльності:

а) роль та місце особистості в історичних подіях; б) чиї інтереси захищав. Під час свого правління Ігор воював з сусідами і залізною рукою тримав підвладні йому племена. Мечем та кров’ю будував основи державної влади.

Ігор завершив своє життя так безславно мабуть тому, що дуже принижував інших, нібито демонструючи своєю смертю чим може завершитись для властителя безмежне користолюбство. Така загибель — достатньо показовий та нетиповий в історії Київської Русі факт.

Зі смертю Ігоря закінчився перший етап розвитку державності на Русі. В історії існує дві протилежні оцінки життя та діяльності князя Ігоря. Перша:: він — людина нікчемна, нездатний та жадний правитель. Інша: далекоглядний політичний діяч, який вміло посилив державу [22; с. 14]

б) результати та значення його діяльності для суспільства. Походи Олега та Ігоря на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі руських купців [4; с.40].

Смерть Ігоря знаменувала закінчення початкового етапу побудови Давньоруської держави. Землі приєднаних до центру союзів племен поступово “вокняжувалися”, на них поширювалися системи управління, судочинства й збирання данини.

Поглиблений справами зовнішньополітичними, князь Ігор занедбав внутрішні. Розхиталася єдність, ще дуже й дуже відносна, його держави [18; с. 45].

Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував владу над підлеглими племенами [32; с. 49]