Вступ

Історія державних установ, як окремий системний і багатоаспектний об’єкт дослідження, привертає увагу науковців, оскільки через систему адміністративної діяльності центральних та регіональних установ держава реалізує складні функції контролю та управління соціально-економічними, політичними та культурними процесами на її території, що є базовими для розуміння закономірностей та специфічних особливостей історичного процесу в цілому. Актуальність дослідження історії державних установ ХІХ – початку ХХ ст., пов’язана, з одного боку, з особливостями соціального розвитку і політичними реаліями сьогодення, коли Україна вийшла на шлях утвердження державності і йде переосмислення історичного досвіду, набутого під час перебування під владою інших держав; з другого — з процесом звільнення історичної науки від ідеологічної заангажованості будь-якого роду й переглядом методології історичних досліджень. Це характеризується об’єктивним аналізом історичних джерел і застосуванням комплексних методів пізнання історичної дійсності, а також уникненням від апріорно крайніх позицій в оцінці історичних подій, явищ, процесів, в тому  числі відмовою від радянських схоластичних концепцій виключно негативної оцінки ролі держави у житті людини і, зокрема, діяльності регіональних імперських державних установ самодержавства й ролі особи державних діячів у соціальному, економічному і культурному розвитку України.

Історія вищих та центральних державних установ у Російській імперії активно розвивається російськими істориками, однак у центрі їхньої уваги цілком закономірно є питання російських місцевих установ. Натомість регіональний характер історії державних установ в Україні представлений лише поодинокими біографічними розвідками та суто довідковими виданнями, що не залишили помітного сліду в українській історіографії. З огляду на сучасний етап історичного розвитку України, проблема вивчення історії державних установ набуває важливого значення.

Період ХІХ — початку ХХ ст. в історії державних установ став якісно новим, пов’язаним з особливими шляхами формування й поширення централізованого імперського управління на територію України. Модернізація і раціоналізація управлінських структур спричинялася до неухильного, поетапного і поступового одержавлення найважливіших напрямів соціально-економічного й культурного життя національно-етнічних регіонів імперії. Канцелярія генерал-губернатора мала визначати і проводити цю урядову політику, коригувати взаємовідносини центру й периферії на завершальному етапі інтеграційного процесу на неросійських територіях.

Інститут генерал-губернаторства в Україні ХІХ — початку ХХ ст., задуманий як тимчасова намісницька посада з надзвичайними повноваженнями, трансформувався у владний інсти­тут з управлінськими й політичними функціями і зайняв особливе місце в системі регіонального управління Російської імперії. Підвладні території — Лівобережна, Слобідська, Південна і  Правобережна Україна — поставали перед генерал-губернатором відмінними від російських регіональною елітою, структурою станів, різноманітними формами землеволодіння й землекористування, етнічною строкатістю та нормами права, що значно затримувало поширення там загальноросійської губернської системи врядування. Само­державство покладало на генерал-губернаторську форму влади завдання подолати відмінності регіонів, що залишилися від попередніх державних утворень на її територіях, що вимагало оперативних, гнучких і неоднозначних підходів до вирішення інтеграційних проблем.

1. Канцелярія, її структура та функції

Канцелярія київського генерал-губернатора діяла в традиціях російських державних установ відповідно до поставлених завдань, мала тотожну з іншими бюрократичну структуру й діловодство. Як виконавчий орган з апробованим надгубернським контролем і координацією дій, вона також мала у своєму складі дві категорії чиновників — управлінську й канцелярську. В цьому камеральному апараті неодноразово відбувалися зміни — як у структурі, так і штатному розписі. Як й інші генерал-губернаторські канцелярії її укомплектовували з етнічних росіян, особливо на перших порах, винятки робилися лише для українців. Щоправда, спершу, Д. Г. Бібіков залучав до служби вихідців із польського дворянства, зокрема Ворцеля, Олізара, Рачинського, Г. Тишкевича, Модзалевского, Собанського, проте займалися вони, в основному, перекладами документів із польської мови для Тимчасової комісії розгляду давніх актів.

В основу формування генерал-губернаторського апарату було покладено функціональний принцип канцелярії київського військового губернатора, яка складалася з правителя, чиновників із особливих доручень (2), секретарів із помічниками по поліцейській, судній і господарській частинах, по два на кожну (6), журналіста-перекладача та канцелярських службовців. В. В. Левашов за домовленістю з військовим міністром мав при собі трьох ад’ютантів, надісланих з діючої армії, а наприкінці 1832 р. канцелярія поповнилася черговим штаб-офіцером, обер-аудитором і писарями із кантоністів. З 1843 р. генерал-губернатори західних губерній отримали право на чотири посади чиновників із особливих доручень “для справ особливої важливості й нагляду за політичним становищем”. Щоб мати достовірні дані про розміри селянських наділів і кількість панщинних днів для впровадження інвентарних правил 1847 р., Д. Г. Бібіков наполіг на додаткових штатних посадах 3-х чиновників, а понад штат залучив ще 13. О. П. Безак, якому для “відвоювання” земель у поляків потрібна була більша кількість чиновників із особливих доручень, столоначальників із помічниками та писарів “непідкупних” при виконанні урядових заходів серед “ворожого” населення, ініціював 1866 р. зміни, які було внесено до Повного зібрання законів під назвою “Об усилении штата”. За рішенням Державної ради вводилися посади 3-х чиновників із особливих доручень з військових штаб- або обер- офіцерів і двох ад’ютантів. Скорочення штату 1891 і 1898 рр. мало що змінювало, адже генерал-губернатори широко користувалися правом брати на службу понад штат, без жалування, а столоначальників та писарів для канцелярських робіт наймали.

Хоча штатний розпис канцелярії схвалювався Сенатом кілька разів — 1832,1866,1891 рр. — і становив відповідно 32,55,28 осіб, проте ці цифри не можна вважати остаточними. Для посилення динаміки зросійщення в розпорядження генерал-губернатора направлялися чиновники з міністерств внутрішніх справ, шляхів, юстиції із зарахуванням понад штат і на окремі важливі посади, такі як губернські землеміри, прокурори, члени губернських у селянських справах присутствій, радники губернських правлінь, повітові та губернські предводителі дворянства, голови з’їздів мирових посередників, інженери для будівництва шосейних шляхів, а то й губернатори, поліцмейстер і міський голова Києва. Кількість відряджених становила: 1869 р.- 18, 1878 р.- 21, 1880 р. — 14 , 1908 р. — 2, 1912 р. — 1 особа. Підрозділи канцелярії кілька разів змінювали свою назву: в 1832-1878 рр. це були частини, в 1879-1891 рр. — відділення, у 1892-1914 рр. — діловодства, які у свою чергу поділялися на столи.

Апарат чиновників із особливих доручень генерал-губернатори формували, зважаючи на походження, освіту, надаючи перевагу правничій та військовій, а також на досвід і ділову компетентність. Виконання постійних і тимчасових доручень зводилося як до збирання інформації про місцеві події та явища шляхом ревізування установ і окремих ланок діяльності, формального розслідування зловживань посадових осіб, оглядів регіону, так і до підготовки доповідних записок, що ставали основою нових законопроектів. Ускладнення завдань вело до вузької спеціалізації у певних сферах діяльності. Одні чиновники виявляли й стежили за діяльністю таємних товариств, забезпечуючи генерал-губернатора інформацією, отриманою з приватного закордонного листування, інші — перевіряли інвентарі поміщицьких маєтків, визначали відсоток збору з їхніх доходів, спеціалізувались у справах передачі маєтків до казни, земельного розмежування, адміністративного реформування, поширення фальшивих цінних паперів та ін.

Об’єднання посади генерал-губернатора й попечителя Київського навчального округу з метою зросійщення розширило функції канцелярії — чиновники з особливих доручень відвідували лекції професорів Університету св. Володимира, залучались до розшуків у приватних зібраннях художніх полотен, що становили мистецьку, історичну й наукову цінність та направляли їх до Києва. Чиновник з особливих доручень А. Сербинович 1834 р. підготував проект статистичного комітету, який він і очолював, виконуючи розпорядження генерал-губернатора “мати точну і ясну статистику”.

В. І. Корчак-Савицький контролював укладання інвентарів, що дало йому змогу опублікувати статистику про історичні форми землеволодіння в Правобережній Україні. 1860 р. І.І. Васильчиков закріпив за кожним із восьми чиновників із особливих доручень по кілька повітів і зобов’язав під виглядом ревізії хлібних запасних магазинів збирати відомості про настрої населення, а М. О. Андрієвський став першим помічником генерал- губернатора в реалізації адміністративної реформи, П. А. Грессер консультував чеських колоністів, як придбати землю. На основі рапортів цих чиновників генерал-губернатор інформував імператора та уряд про становище й настрої в регіоні та пропонував нові заходи щодо його зросійщення. З 20 доповідних записок одного з них, І. Я. Рудченка, 10 було присвячено питанням, пов’язаних із унормуванням землекористування. Він був автором і відомого меморандуму Черткова-Рудченка про обмеження Емського указу щодо української мови.

На противагу іншим канцеляріям найважливішу структуру київської становили чиновники, які вели контроль за придбанням земель російськими поміщиками і селянами. З припиненням 1858 р. функціонування інвентарних комітетів, інвентарне відділення не ліквідовувалося, а лише змінило назву. Тепер це було відділення з облаштування сільського побуту, яке складалося з двох чиновників, які з 1865 р. утримувалися за рахунок відсоткових зборів із польських маєтків. 1883 р. їхній “тимчасовий” статус було змінено на постійний із переведенням на державне утримання. Ці чиновники з’ясовували особливості чиншового землеволодіння, сервітутів, розмежування земель, стан “вольних людей”, проблеми приватновласницьких містечок, а також організовували поселення іноземців та вводили їх у систему місцевої адміністрації, врегульовували спірні питання з метою уникнення селянських виступів.

1846 р. призначено і 1850 р. до штату канцелярії введено чиновника із особливих доручень, “вченого єврея”, який консультував чиновників стосовно особливостей єврейського етносу, бо, як зазначив генерал-губернатор, “іудейська релігія є не стільки віруванням, як законодавством, детальним і суворим, що обіймає життя від народження до смерті”. Цей чиновник утримувався не за кошт держави, а за рахунок коробкового збору, звільнявся від сплати податків і міг дослужитися до звання особистого почесного громадянина.

На вимогу О. П. Безака та за рішенням Державної ради 1869 р. чиновників із особливих доручень у військових справах призначав штаб Київського військового округу. До введення окремої посади 1892 р. один з них займався спорудженням під’їзних шосейних шляхів до залізничних станцій 338. Нагляд за діяльністю друкарень, літографій та книжковою торгівлею в Києві здійснював інспектор, посада якого була введена також за рішенням Державної ради 1886 р.

Обов’язки правителя канцелярії мало чим відрізнялася від тих, що були покладені на правителів інших канцелярій, хіба що значущістю, якої вони надавали самі цій посаді своєю діяльністю. Зокрема М. Е. Писарєв (1838-1848 рр.), свояк Д. Г. Бібікова, виявив майже “всі таємні групи” у Волинській і Подільській губерніях. Відомий літератор А. 1. Дельвіг (1813-1887) оповів, що він спеціально вигадував змови аби отримувати хабарі від польських родин; їхні фамільні срібні блюда, вази й чаші прикрашали кабінет цього чиновника. На значному впливі М. Е. Писарєва на справи в генерал-губернаторстві наголошував ад’ютант, а згодом правитель таємної канцелярії подільського губернатора Г. С. Лашкарьова М. І. Мамаєв у своїх яскравих “Записках”, де змальовано непрості стосунки Д. Г. Бібікова з губернаторами. Т. Бобровський уточнив, скільки “коштувало” М. Е. Писарєву кожне урядове місце та спростував версію, за якою той ділився хабарями з генерал-губернатором, довівши, що статки Д. Г. Бібікова за період його врядування не зросли. Немалі маєтки в Подільській та Київській губерніях придбав Е. І. Стогов. Корумпованими були й чиновники паспортної частини. Не менш цікавий той факт, що М. О. Андрієвський не брав хабарів через “хворобу на російський патріотизм”  намагаючись таким чином підняти невисокий авторитет російської влади серед шляхти.

Чиновники канцелярії, особливо вихідці з внутрішніх губерній Росії, зокрема й лівобережні дворяни користувалися певними пільгами. Привабливість посади чиновника почала зростати за врядування Д. Г. Бібікова, який отримав дозвіл поза чергою представляти чиновників до нагород і звань, надавати грошову допомогу зі спеціально виділених 50 тис. руб.

З часів врядування М. М. Анненкова і О. П. Безака вони регулярно отримували надбавки, підйомні й прогонні з прибутків польських маєтків, а головне — могли придбати земельні маєтки, а то й отримати їх як подарунок від імператора за добру службу у вигляді казенної земельної ділянки.

Згодом додалися пільги на користування послугами спеціально призначеного священика, лікаря та позичково-ощадної каси. Служба в генерал-губернаторській канцелярії вважалася добрим стартом для кар’єри, бо, набувши адміністративного досвіду, чиновники отримували рекомендацію генерал-губернатора на важливіші посади у місцевій ієрархії влади. М. Е. Писарєва з секретаря поліцейської частини було призначено 1838 р. правителем, потім — цивільним губернатором Олонецької губернії в Петрозаводськ. Його наступник В. Г. Політковський отримав призначення губернатором до Саратова. М. П. Гессе з чиновника із особливих доручень (у 1856-1860 рр.) дослужився до віце-губернатора Волинської губернії (у 1860-1866 рр.); Ф. Ф. Трепов став спочатку київським губернатором (1898 р.), а згодом і генерал-губернатора (1908-1914 рр.). Правитель канцелярії О. П. Рогович (1895-1899 рр.) був призначений ковненським губернатором; останній правитель — Б. А. Булгаков — обіймав посаду смоленського губернатора. Чиновники в селянських справах, зазвичай, продовжували службу мировими посередниками та головами з’їздів мирових посередників.

Окремі з них вступали на службу за ідейними переконаннями. М. А. Рігельман, письменник і публіцист, дізнавшись про Тимчасову комісію, запропонував Д. Г. Бібікову свої послуги як фахівець із виявлення актових книг з “малоросійської історії” в архівах Москви, а згодом залишив канцелярію московського губернатора і переїхав до Києва, де обіймав посаду секретаря поліцейської частини (в 1846-1850 рр.), звідси був призначений директором училищ Київської губернії і Другої київської гімназії (в 1850-1854 рр.). У своїх публіцистичних творах переконував урядові кола в необхідності активніше зросійщувати Правобережну Україну. З ідейних переконань в оточенні Д. Г. Бібікова перебував відомий російський слов’янофіл, історик і публіцист Ю. Ф. Самарін, який став натхненником інвентарної реформи. Обіймаючи посаду правителя канцелярії в 1849-1852 рр., він, полемізуючи з П. О. Кулішем у щоденнику київського періоду 1850 р. записав, що надання селянам землі забезпечить стабільність і сприятиме “приборканню дворянства”, та зауважив, що українцям можна дозволити їхню мову, звичаї, пісні, але розвиток їх має відбуватися в межах Росії.

2. Функції та архів Київського Генерал-губернаторства

Як й інші, київський генерал-губернатор створював дорадчі тимчасові органи — комісії, комітети, відділення, особливі наради, перед якими ставилися конкретні завдання — з’ясувати проблему і запропонувати шляхи її розв’язання. Однак на відміну від інших тут явно переважали комісії репресивно-карального спрямування. З 27 березня 1846 р. діяла особлива слідча комісія в політичних справах на чолі з начальником 5-го корпусу жандармів полковником Білоусовим, її членами були губернський прокурор, чиновник із особливих доручень, помічник попечителя Київського навчального округу та завідувач справами таємної частини. Вони вели слідство і на його основі “розкривали змови”. Активну діяльність комісія демонструвала у справі Кирило-Мефодіївського братства. 1860 р. її роботу поновив правитель канцелярії П. А. Жандр, у 1863-1864 рр. — чиновник із особливих доручень М. О. Андрієвський, який почав слідство проти 20 землевласників-емігрантів, що їх заочно звинувачували в участі у повстанні. Після ліквідації 1865 р. згаданої комісії справи було передано військово-слідчій комісії, однак 1871 р., коли полякам-емігрантам дозволили повертатися в маєтки, діяльність слідчої комісії в політичних справах було відновлено.

Під головуванням чиновника із особливих доручень у селянських справах Т. Ф. Рафальського  була створена комісія для розгляду справ тих осіб, яких звинувачували в порушенні обов’язкової постанови генерал- губернатора від 17 березня 1904 р. про заборону сходок. До неї ввійшли представники місцевих жандармського управління, охоронного відділення, окружного суду та губернатора. Призначений генерал-губернатором прокурор судової палати відмовився від участі в роботі комісії, посилаючись на заборону міністра юстиції С.С.Манухіна (1905 р.). Створення цих комісій і їх каральне спрямування було прикметною ознакою канцелярії київського генерал-губернатора.

У поліцейській частині готувалися документи наглядово-контролюючого характеру, велися справи про надання російського підданства, висилання іноземців, переселення. Тут осідали річні звіти й донесення губернаторів, статистичні відомості про податки та недоїмки, контролювалося запровадження російської мови в установах, діяльність губернських і Центральної комісії для ревізії дворянських зібрань, про вибори до магістратів, дум та інше.

Питання благоустрою міст, будівництва державних закладів, храмів, фабрик і заводів, поштових станцій, трактирів, а також шляхів, залізниць документувались у господарській частині. В ній зосереджувалися справи щодо стягнення недоїмок, накладання опік і секвестру на маєтки та передачу їх державі.

Військова частина вела діловодство, пов’язане з подіями 1830-1831 рр., висиланням іноземних підданих, будівництвом військових споруд, заснуванням військово-навчальних закладів, маршрутами армії територією краю, розквартирування, військовим навчанням. 1862 р. після утворенням Штабу Київського військового округу її було ліквідовано.

Діловодство політичного характеру, пов’язане з польськими повстаннями, нелегальними товариствами, зокрема народницькими та робітничими, зосереджувалося в таємній частині, яка з 1840 р. поділялася на столи. Перший (з 1852 р. — політичний) вів справи неправославних конфесій, про повернення з-за кордону учасників повстань, скасування Литовського статуту, рух “польського” капіталу, стан державних маєтностей. Другий розглядав справи, наближені до політичних, пов’язані з Київським навчальним округом, з’їздами вчителів, цензурою; вів справи особового складу установ губернського рівня.

Розрахунки здійснювала казначейська (екзекуторська) частина, в якій документувалися екстраординарні витрати (1 143 руб.), утримання чиновників у селянських справах та особового складу мирових установ, а також фінансові справи будівництва в Києві державних приміщень, фінансування Тимчасової комісії для розгляду давніх актів та Київського архіву давніх актів, російських театрів.

Висновки

З реорганізацією канцелярії 1879 р. частини перетворилися на відділення, кожне з яких поділялося на столи. Перше відділення, у якому було два столи, створювалося на базі розпорядчої, поліцейської та паспортної частин. Друге, що складалося з третього й четвертого столів, утворювалося з господарської частини, третє створювалося на основі таємної частини і складалося з чотирьох столів. Четверте, що діяло як тимчасове з облаштування сільського населення, мало два столи.

Востаннє канцелярія реорганізовувалася у 1889-1891 рр.: замість відділень вводилися діловодства, кожне з яких переймало обов’язки відповідних відділень: перше першого і т. д. До вже зазначених напрямів додавалися нові. У першому, крім звичних справ, зосереджувалися з 1909 р., справи про купівлю землі; друге вело адміністративно-господарські справи: про вибори посадових осіб, міські кошториси, медичне обслуговування, поліцію; справи земського господарства: щодо стану шляхів, страхування, виконання натуральних повинностей, культурно-просвітницьких установ та міських управлінь; в його віданні були також справи про будівництво залізниць, телефонний зв’язок, геологічні дослідження. Третє діловодство практично не змінило напрямів своєї діяльності, четверте — продовжувало справи, пов’язані із земленабуттям, а також стягненням окладних та земських податків, переписом населення 1897 р. Справи обмежувальних заходів щодо іноземного капіталу було зосереджено у п’ятому діловодстві (19001914). Тут же з’ясовувалися питання прийняття російського підданства та перебування іноземців. 1911 р. було засноване шосте діловодство для видачі свідоцтв про право переходу землі новим власникам.

Список використаної літератури

1. Адміністративні установи Правобережної України кінця XVIII — початку ХХ ст. в російському законодавстві: джерелознавчий аналітичний огляд / Студії. — К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 1998. — Вип. 2.- 75 с.
2. Київське генерал-губернаторство (1832-1914): Історія створення та діяльності, архівний комплекс і його інформативний потенціал.- К.:,УДНДІ архівної справи та документознавства.- 1999. — 144 с.
3. Малоросійське генерал-губернаторство, 1802-1856: функції, структура, архів. — К.: [Держ. Ком. Архівів України], 2001. — 356 с.
4. До вивчення діяльності Комісії для описання губерній Київського учбового округу // Арх. України. — 1990. — № — С. 49-59.
5. Делопроизводство // Специальные исторические дисциплины: Учеб. пособие / В. О. Замлинский и др.- К.: НМК, 1992. — С.106-109.
6. Маловідомий документ до історії Правобережної України ХІХ ст. // Арх. України. — 1996. — № 4-6. — С. 118-125.
7. До історії Київського генерал-губернаторства. Настанови Д. Г. Бібікова // Студії з арх. справи та документознавства. — 1996. — Т. 1. — С. 85-91.
8. Київський генерал-губернатор О. П. Безак та інтеграція Правобережної України у складі Російської імперії // Київська старовина.- 1997. — № 6. — С. 95-105.
9. Законодавчі акти Російської держави до історії Новоросійського генерал-губернаторства // Студії з арх. справи та документознавства.- 1998. — Т. 3. — С. 82-90.
10. Київський генерал-губернатор О. П. Безак та політика інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії // Історія арх. справи: спогади, дослідження, джерела:Зб. на пошану С. Д. Пількевича. — Вип. І. — К., 1998. — С. 59-69.