Юридична соціологія розглядає право під специфічним кутом зору, аналізуючи його як особливий динамічний соціально-правовий феномен. Її основою є принципове методологічне положення про необхідність того, щоб соціолого-юридичні дослідження базувалися на певному гносеологічному засновку, принциповій методологічній орієнтації пізнання. І таким вихідним гносеологічним принципом є саме соціолого-юридичний підхід до вивчення права.

Проте інколи за соціолого-юридичні дослідження намагаються видати дослідження, в яких так чи інакше догматичне праворозуміння (нормативна концепція) є засновком їх проведення. У результаті, наприклад, проблема реалізації права підміняється проблемою реалізації закону; громадська думка про право ототожнюється з громадською думкою про закон; аналіз ефективності правових норм, при позитивістському розумінні останніх, без урахування їх генетичної зумовленості, перетворюється при певних умовах на аналіз ефективності бездіючих (генетично зрізаних) норм, по суті, в аналіз їх неефективності.

Лише ґрунтуючись на соціолого-юридичному підході, який зумовлює, накреслює основний ракурс розгляду права юридичною соціологією, визначає шлях, стратегію розв’язання поставлених завдань, емпіричні дослідження правових явищ і процесів можуть дати цінну інформацію для відповідних теоретичних узагальнень юридичною соціологією.

Цілком логічно постає запитання: що ж належить розуміти під соціолого-юридичним підходом до права?

По-перше, дослідження права як особливого соціально-юридичного феномену. Тобто соціолого-юридичний підхід, враховуючи передусім те, що право завжди «живе» в соціальному антуражі [6, с.72], передбачає його аналіз і як системи норм, але не самих по собі, а з позиції того, як ці норми отримали саме таке, а не інше юридичне втілення, в якому напрямі вони діють і чим це пояснюється. По суті, вивчається зв’язок юридичної форми та соціального змісту (генетичних корінь), адже без урахування генетичних передумов права неможливо пояснити його соціальну дію як іманентну властивість останнього [7, с.16; 2, с.99-109]. При цьому юридичну соціологію варто застерегти як від абсолютизації соціальної сторони права, так і від применшення ролі специфічно-юридичного аспекту права.

По-друге, дослідження права як особливого соціально-юридичного феномену в динаміці, як процесу постійного взаємопереходу від генезису права до його соціальної дії. Як наслідок, у полі зору дослідницької думки опиняються процес правоутворення і правотворчості, характер нормативних і ненормативних правових актів, їх сприйняття та оцінка людьми, етапи правореалізації та ефективність правової дії, шляхи зміцнення правопорядку і законності тощо. З позицій юридичної соціології поза дією, поза функціонуванням право не існує.

По-третє, дослідження права як динамічного соціально-юридичного феномену в контексті структурних і функціональних зв’язків з іншими соціальними неправовими чинниками, явищами і процесами, які, з одного боку, безпосередньо детермінують розвиток права, з іншого- зазнають його конструктивного або ж, навпаки, деструктивного впливу. Це дає можливість воєдино поєднати теоретичну розробку питання з розглядом ефективності того чи іншого правового інституту [1, с.261].

По-четверте, дослідження права як особливого соціально-юридичного феномену в динаміці всіх проявів окремих елементів правової дійсності, єдність і взаємозумовленість яких визначає їх специфіку та закономірності функціонування.

По-п’яте, дослідження соціально-юридичного феномену – права- як складної структури правовідносин, тобто соціальних відносин, що з огляду на свою внутрішню об’єктивну природу мають правовий характер, у системі яких здійснюється взаємодія суб’єктів – реальних носіїв права. Це дозволяє вивчати його як систему діючих, функціонуючих норм, як «живий» правопорядок.

Юридична соціологія немислима поза соціолого-юридичним підходом як гносеологічним базисом виведення закономірностей мікросоціогенезу правових норм, соціодинаміки їх функціонування та безпосередніх наслідків соціальної дії. У протилежному випадку їй загрожує обернення в онтологію юридичної догми [3, с.14]. По суті, соціолого-юридичний підхід – це знання методологічні, а не змістовні, це знання про способи специфічного мислення з приводу права та стратегії організації його дослідження, а не знання з приводу самого права [5, с.105-106].

Свідоме і творче застосування теоретико-методологічного арсеналу юридичної соціології допоможе пізнати об’єктивну нормативну структуру суспільного життя і механізми його нормативної саморегуляції, виявити правову природу фактичних соціальних норм, які потребують законодавчого закріплення, передбачити прорахунки та уникати їх в юридичній сфері діяльності, сприяючи тим підвищенню обґрунтованості правових норм та їх ефективності. Остання є результуючою характеристикою їхньої дії, яка свідчить про здатність норм вирішувати актуальні соціально-правові проблеми.

У рамках сучасної теорії ефективності законодавства, яка знаходиться в цілому у руслі інструменталістського підходу до права, стверджується, що визначальним критерієм ефективності є досягнення мети, поставленої законодавцем перед нормою чи інститутом права. Тобто дослідити ефективність можливо шляхом співвіднесення знань про мету правової норми і про результати її дії. Але це аж ніяк не означає, що проблема критеріїв ефективності знята, що вона повністю розв’язана. Оскільки немає ще ясності, виразності в самому понятті мети правової норми. Наприклад, існує стаття 248 Кримінального кодексу України, яка передбачає відповідальність за незаконне полювання.

Постає запитання: «Що є метою цієї норми?». Покарати браконьєрів? Привчити осіб до дотримання встановлених правил полювання? Зберегти тваринний світ? Залежно від варіанту відповіді на це запитання буде неоднаковою й оцінка ступеня ефективності застосування норми. Сама практика її використання у зв’язку з цим може стати різною: зміна ступеня невідворотності відповідальності, передбачених мір покарання, кваліфікації тяжкості скоєної дії. Крім того, питання про критерії ефективності права має ще й економічний аспект – досить значні матеріальні витрати, яких зазнає держава (платники податків) при здійсненні правозастосовчої діяльності, але поки що не зовсім ясно, в якій мірі вони можуть бути показником ефективності.

На нашу думку, реалії сьогодення вимагають інший підхід до ефективності норм права, зорієнтований на виявлення ступеня узгодженості за допомогою правової норми приватних, групових інтересів. Норма права повинна знаходити і постійно підтримувати такий баланс соціальних інтересів на базі правоутворюючого інтересу, при якому максимально можливо забезпечувалася би всезагальна міра свободи для розвитку певної сфери суспільних відносин. Саму ефективність норм права слід виміряти їх внеском в укріплення правових засад суспільного життя, становлення і розвиток форм свободи у суспільних відносинах. У цьому випадку емпірично верифікованим індикатором ефективності норм права міг би бути такий правовий за своєю суттю показник, як міра конфліктності врегульованих відносин. Адже право є насамперед засобом об’єктивного для конфліктуючих сторін розв’язання соціальних конфліктів, способом упорядкування різних форм міжсуб’єктної взаємодії.

При цьому методологічним засновком дослідження повинна стати орієнтація на виявлення показників конфліктності, які характеризують ступінь задоволення правомірних інтересів учасників регламентованих відносин. Разом із тим використання у процесі дослідження такого показника ефективності норм права, як ступінь конфліктності врегульованих даною нормою суспільних відносин, передбачає виявлення і визначення оптимального для цієї сфери рівня конфліктності на даний момент, який означає, що існуюче правове регулювання забезпечує необхідну і достатню міру свободи в реалізації правомірних інтересів суб’єктів соціальної взаємодії у відповідній сфері [4, с.209-222]. У протилежному випадку ми маємо справу або з недостатньою правовою врегульованістю, або із занадто жорсткою законодавчою політикою, яка обмежує свободу людей. І в тому, і в іншому випадку законодавство, не виконуючи свою роль щодо скріплення соціальної системи у життєздатну цілісність, впорядкування соціальних конфліктів і закріплення нормативно-правової моделі їх розв’язання, є неефективним.

ЛІТЕРАТУРА

1. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). – М.: Аванта+, 2000.
2. Кистяковский Б.А. Право как социальное явление // Социологические исследования. – 1990. – №3.
3. Кудрявцев В.Н., Казимирчук В.П.Современная социология права: Учеб. для юрид. фак. и ин-тов. – М.: Юристь, 1995.
4. Лапаева В.В. Социология права. – М.: НОРМА, 2000.