Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Істотні умови договору за цивільним та господарським кодексами України

У зв’язку з одночасним прийняттям Цивільного та Господарського кодексів України від 16.01.2003 р. (далі відповідно – ЦК України та ГК України) актуалізувалася дискусія щодо співвідношення правового регулювання договірних відносин за цивільним та господарським законодавством України.

В науці цивільного права зазначається, що неодмінною умовою існування ринкової економіки і, водночас, однією з основоположних засад приватноправового регулювання суспільних відносин є свобода договору [1, с. 444].

Так, відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними, зокрема, у визначенні умов договору, які становлять його зміст, з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

ГК України в ч. 4 ст. 179 також встановлює, що при укладенні господарського договору сторони можуть визначати його зміст на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Як ЦК України в ч. 1 ст. 638, так і ГК України в ч. 2 ст. 180 встановлює, що договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбаченій законом формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов, однак ГК України при цьому наголошує також і на необхідності дотримуватися передбаченого порядку укладення договору.

Аналогічно і в ч. 1 ст. 638 ЦК України, і в ч. 2 ст. 180 ГК України зафіксовано, що істотними умовами договору є умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Водночас, ЦК України визначає єдиною істотною умовою договору умову про його предмет, тоді як ГК України в ч. 3 ст. 180 встановлює, що при укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

З цього приводу в юридичній науковій літературі зазначається, що ГК України невиправдано звузив сферу диспозитивності при укладенні господарських договорів. Традиційно безумовною істотною умовою будь-якого договору є лише його предмет, оскільки «якщо немає предмету, то немає і самого договору» [2, с. 37, 38].

Тотожний законодавчий підхід спостерігається і в цивільному праві зарубіжних держав. Так, наприклад, відповідно до ст. 1108 Цивільного кодексу Франції від 21.03.1804 р. (далі – ЦК Франції) однією із суттєвих умов дійсності домовленості сторін є наявність визначеного предмету, який становить зміст зобов’язання. В свою чергу предметом договору вважається те, що сторона зобов’язується надати чи те, що вона зобов’язується зробити або не робити (ст. 1126 ЦК Франції).

На відміну від ЦК України, що не містить визначення предмету договору, в ч. 4 ст. 180 ГК України зафіксовано, що умова про предмет у господарському договорі повинна визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов’язкових для сторін нормативних документів, а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.

З приводу такої умови договору як ціна слід відзначити, що на відміну від ГК України, імперативна норма якого (ч. 3 ст. 180) зобов’язує сторін в будь-якому разі погоджувати в договорі ціну, ЦК України в ч. 4 ст. 632 передбачає, що якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Видається, що законодавчий підхід щодо ціни в договорі, який знайшов своє відображення в ЦК України, є біль вдалим, оскільки дозволяє сторонам укладати договори і без погодження ціни, в той час як в ч. 8 ст. 181 ГК України зафіксовано, що у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору (в тому числі і щодо ціни – К.Б.), такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). З цього приводу слід зазначити, що одним із найважливіших завдань правового регулювання договірних відносин повинна бути «підтримка» чинності договорів, адже не можна вважати, що сторони «неукладеного» договору діяли даремно, а слід припускати, що своїми діями (укладаючи договір) вони мали реальні наміри «породити» свої взаємні права та обов’язки.

Необхідно також зауважити, що для ринкової економіки характерним є вільне ціноутворення, коли ціни на товари, роботи та послуги складаються під впливом певних об’єктивних економічних факторів (таких, як попит, пропозиція, конкуренція тощо) і визначаються сторонами в договорі за взаємною домовленістю [1, с. 447].

Подібний підхід простежується у ч. 1 ст. 632 ЦК України, відповідно до якої ціна (яка по суті може бути передбачена лише у відплатних договорах – К.Б.) встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. В той же час ціна у господарському договорі визначається в порядку, встановленому ГК України, іншими законами, актами Кабінету Міністрів України. За згодою сторін у господарському договорі може бути передбачено доплати до встановленої ціни за продукцію (роботи, послуги) вищої якості або виконання робіт у скорочені строки порівняно з нормативними (ч. 5 ст. 180 ГК України).

Відповідно до ч. 6 ст. 180 ГК України у разі визнання погодженої сторонами в договорі ціни такою, що порушує вимоги антимонопольно-конкурентного законодавства, антимонопольний орган має право вимагати від сторін зміни умови договору щодо ціни. При цьому слід зважати на те, що зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, а зміна ціни після виконання договору взагалі не допускається (ч. 2 і 3 ст. 632 ЦК України).

Щодо правового регулювання строку дії договору можна відзначити, що і ЦК України, і ГК України містять його визначення. Так, відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов’язки відповідно до договору. В свою чергу відповідно до ч. 7 ст. 181 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов’язання сторін, що виникли на основі цього договору. З приводу даних визначень слід зауважити, що жодне із них не можна назвати повністю вдалим.

По-перше, поняття «час» є гранично загальним і абстрактним. Більш конкретним є поняття «період у часі», оскільки коли йдеться про певний період у часі, можна визначити момент початку і закінчення його перебігу. Такий підхід відображений в ч. 1 ст. 251 ЦК України, відповідно до якої строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

По-друге, договір відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, тобто юридичним фактом (аналогічне за змістом положення міститься в ч. 1 ст. 174 ГК України), а тому не може бути часовою категорією. Часовою категорією виступає дія договору. З огляду на це більш вдалим є оперування поняттям «строк дії договору», а не «строк договору».

По-третє, змістом зобов’язання виступають кореспондуючі права та обов’язки сторін. При цьому цивільне право особи (в суб’єктивному його розумінні) характеризується категорією можливості його реалізації, а кореспондуючий праву цивільний обов’язок особи, в свою чергу, характеризується категорією необхідності (повинності) його виконання. З огляду на це більш вдалим буде зазначення того, що протягом строку дії договору особа може здійснити свої права та повинна виконати свої обов’язки відповідно до умов договору.

З урахуванням зазначеного було б доцільно в ч. 1 ст. 631 ЦК України, а також в ч. 7 ст. 181 ГК України зазначити, що строком дії договору є період у часі, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і повинні виконати свої обов’язки відповідно до умов договору.

Договір між сторонами набуває чинності з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК України). І в ч. 3 та ч. 4 ст. 631 ЦК України, і в ч. 7 ст. 180 ГК України містяться аналогічні за змістом положення про те, що сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення, а також, що закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Правове значення істотних умов договору полягає, зокрема, в тому, що при недосягненні сторонами згоди з усіх істотних умов договору такий договір вважається неукладеним.

Відповідно до ч. 8 ст. 181 ГК України якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо виконання неукладеного договору, правові наслідки таких дій визначаються нормами ЦК України. В науці цивільного права зазначається, що в такому випадку слід керуватися положеннями ст. 1212 ЦК України [3, с. 177; 4, с. 41], відповідно до ч. 1 якої особа, що набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов’язана повернути потерпілому це майно.

Підсумовуючи, необхідно відзначити, що вітчизняний законодавець, зафіксувавши в якості однієї із основних засад цивільного законодавства свободу договору, одним із проявів якої є свобода сторін у визначенні умов договору, виявився непослідовним, зобов’язавши сторін господарського договору в будь-якому разі погоджувати, окрім предмету, ще й ціну та строк дії договору. Видається, що недоцільною є правова кваліфікація господарського договору, в якому не погоджені ціна та строк його дії, як неукладеного договору, оскільки так чи інакше усі умови договору (за винятком хіба що предмету) можуть бути певним чином встановлені, виходячи із засад розумності, добросовісності та справедливості.

Список використаних джерел:

  1. Цивільний кодекс України: Коментар / За ред. Харитонова Є.О., Калітенко О.М. – Харків: Одіссей, 2003.
  2. Мілаш В. Істотні умови договору і диспозитивність їх правового регулювання // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 7.
  3. Потопальський С.С. Правові проблеми розмежування недійсних та неукладених договорів // Вісник господарського судочинства. – 2005. – №
  4. Титикало Р. Правові проблеми визнання господарських договорів неукладеними // Юридичний радник. – 2006. – № 6.