Вступ

Незаперечним є той факт, що сучасність визначається неймовірним розвитком наукової думки. ХХ ст. стало епохою науково-технічної революції: людина вийшла у відкритий космос, синтезувала органічні речовини, проникла в ядра атома, створила генну інженерію. Сьогодення ж вимагає інтеграції знань і комплексного вирішення наукових завдань, розробки нових теорій і концепцій. Однак, саме зараз виникає необхідність глибокого аналізу та переосмислення накопиченого раніше досвіду. Незважаючи на те, що пріоритети наукових досліджень зміщено в бік повної комп’ютеризації, створення глобальних інформаційних систем, усе актуальнішою стає проблема живого людського спілкування, яке безпосередньо визначає спосіб життя людей, впливає на їхнє навчання, ведення бізнесу, формування морально-етичної сфери тощо. У зв’язку з цим значно зріс інтерес до таких наук, як психологія, соціологія, етика ділових і міжперсональних стосунків, іміджелогія та риторика. І якщо названі науки відносно молоді, розроблені на потребу сучасних вимог, то риторика, яка виникла ще в пору античності, не змінилася сутнісно, хоч і збагатилася новими ідеями, зв’язками.

Ще в ХІХ столітті К.Зеленецький писав про те, що риторика «як наука не була визначена ні в своєму науково подібному змісті й складі, ні у зв’язках з іншими науками, з нею суміжними» [2, с.7]. Зауважимо, що риторика як наука і сьогодні не має однозначного трактування і визначення. Так, Л.Мацько та О.Мацько зазначають: «риторика як наука ніби зруйнувала саму себе в класичному вигляді і відділила свої частини й окремі сфери іншими науками»  [5,с.3].

Найбільш дослідженими є зв’язки риторики з іншими науковими дисциплінами, в той же час теоретичні засади цієї науки на сучасному рівні розвитку наукового знання фактично не розроблялися. Посилення ж інтересу до риторики, саме як науки, зумовлене вимогами життя: суспільства в цілому, і окремих особистостей зокрема.

1. Розвиток риторики в першій половині ХХ ст.

Характерними рисами європейської, а потім і північноамериканської риторики першої половини ХІХ ст., Ю.В. Рождественський називає увагу до виховання нового стилю й особистості оратора практично незалежно від виду словесності [7, с. 79].

Очевидною була роль Слова для об’єднувальної ідеї порятунку Вітчизни під час Великої Вітчизняної війни. У післявоєнні роки теорія риторики у республіках колишнього Радянського Союзу фактично не розвивалася. Дослідження вчених були спрямовані на розвиток літературної мови і практичної стилістики.

Навчання риторики велося лише в межах підготовки лекторів і пропагандистів із числа політичної й адміністративної верхівки всіх рівнів. Велике значення мала поява нової дисципліни — культури мовлення, що навчала норм мовленнєвого спілкування у різних сферах суспільного життя.

У період з 20х по 80ті роки ХХ ст. риторика як самостійна дисципліна збереглася лише в окремих університетах (МДУ, Тбіліському) на факультетах класичної філології та в духовних академіях. Тривалий час риторику ігнорували в системі професійної підготовки вчителя.

Посібники, що згодом з’являються (автори — Апресян Г.З., Бєлостоцька Н.Г., Маркичева Т.Б., Ножин Є.О., Міхневич А.Ю., Кохтєв М.М., Беніков Д.С., Чихачов В.П., Іванова С.П. та ін.), своїм змістом зорієнтовані на підготовку фахових політінформаторів, лекторів, агітаторів.

Епоха масової комунікації наклала свій відбиток на тематику і стиль виступів ораторів. Сучасна масова культура і причетне до неї ораторське мистецтво значною мірою прагнуть щиро чи не щиро, але допомогти людині в пошуках шляху утвердження своєї особистості. Це складний шлях, а оскільки він пов’язаний з формуванням певної світоглядної орієнтації, то кожен авторитетний апостол сучасного красномовства у першу чергу намагається визначити ці орієнтири як головні, переконати своїх слухачів у їх привабливості і незаперечній першості.

Що хочуть почути люди від тих, хто виступає перед ними з трибуни? Особливо слушне це запитання у ситуації, коли людина сама прийшла на лекцію та ще й заплатила за це гроші. Не помилимося, визначивши декілька пріоритетів.

Пересічну і не позбавлену здорового глузду людину хвилює, по-перше, як визначити своє місце в цьому мінливому світі? По-друге, яку поставити собі мету в житті? По-третє, як досягти права на те, щоб посісти будь-яке, навіть найвище, місце в суспільстві? По-четверте, що визначне зробили в житті люди, знані як сильні світу цього, і чого не зробив я, знаючи, що це не було заборонено зробити й мені? По-п’яте, чому одні з моїх однокашників здійнялися вгору, хоча і не відзначались у школі (коледжі, університеті тощо) високими досягненнями, а інші – визнані лідери у навчанні, наші розумники, цього не досягли? І таке інше.

Урешті-решт ідеться про прості життєві потреби, визначені особистісною мандалою, хрестом, який приречена нести кожна людина: здоров’я, облаштований дім і матеріальні достатки, сімейне щастя і порядні партнери, професійний успіх і повага з боку оточуючих.

Тому не дивно, що серед тих, кого можна назвати авторитетними пропагандистами сучасного світобачення по-перше, відомі багатіїпідприємці і банкіри, які зробили себе такими власними вольовими та інтелектуальними зусиллями; по-друге, популярні поп-зірки кіно та естради; по-третє, визначні політичні діячі; по-четверте, талановиті спортсмени; по-п’яте, люди вільних професій – адвокати, художники, письменники, журналісти.

Зрозуміло: оратори, які бажають досягти успіху на ниві красномовства, повинні спиратись у своїх виступах на досвід зазначених вище і знаних у суспільстві людей (що ці оратори і роблять).

Найбільшого успіху на теренах красномовства минулого двадцятого століття досягли оратори-пропагандисти американського способу життя і відповідного світобачення, яке спирається на принципи філософії прагматизму і позитивізму. Серед таких слід назвати Дейла Карнегі (1888-1955), Наполеона Хілла (1883-1968), Поля Сопера.

Розглядаючи риторику як інструмент висловлення думок, може зазначити, що риторика є спільною наукою для всіх інтелектуальних професій. Якщо ідеї спільності риторики і логіки для різних галузей діяльності були висунуті ще в часи античності, якщо середньовічна риторика визначалася як «цариця наук», то сьогодні ми маємо говорити ще й про професійну риторику, що вибудовує теорії спілкування для різних спеціальностей. Основні професії у суспільстві завжди були «мовленнєвими», саме тому виникли часткові риторики: ділова, політична, педагогічна, військова, дипломатична, юридична, релігійна та інші. Отже, риторику можна розглядати як один з інтегрувальних чинників професійної освіти.

Усе викладене вище дає змогу говорити про те, що риторика відповідає всім вимогам щодо визначення її як науки і має предмет дослідження, основні завдання, виконує певні функції, може використовуватися з різними цілями, має стабільні зв’язки з іншими науками, тобто існує в системі наукових знань.

2. «Нова риторика» Х. Перельмана і Л. Ольбрехтс – Титекі

Неформальний підхід до аргументації знайшов свій розвиток також у працях бельгійського дослідника Хаїма Перельмана (Chaim Perelman), де він отримав назву «нова риторика».

Майже десять років Х. Перельман разом з Л. Ольбрехтс-Титекою (L. Olbrechts-Tyteca) вивчав прийоми та методи аргументації, які застосовували у своїй діяльності юристи, політики, соціологи та інші представники гуманітарних спеціальностей.

Внаслідок детального та систематичного дослідження науковці дійшли висновків, про які навіть і не гадали. «Ми отримали результати, які ніхто з нас не очікував. Не знаючи і не бажаючи цього, ми відкрили ту частину аристотелівської логіки, яка тривалий час була закрита або, принаймні, ігнорувалася та замовчувалася. Ця частина мала справу з діалектичними міркуваннями, які протиставлялися демонстративним… і які докладно обговорювалися в «Риториці», «Топиці» та праці «Про софістичні спростування». Ми назвали цю нову, або відроджену, царину дослідження, яка присвячена аналізу неформальних міркувань, «новою риторикою» [Ch. Perelman, L. Olbrechts-Tyteca. The New Rhetoric: A Treatise on Argumentation. — London: Notre Dame, 1969. — P. 2].

Х. Перельман підтримував точку зору, що в результаті швидкого розвитку математичної логіки науковці будували переважно теорії математичного доведення. Проте логіки практично не звертали уваги на проблему доведення в гуманітарних науках.

Головна ідея його концепції полягала в тому, що потрібно створити нову теорію аргументації — нову риторику, яка відрізнялася б від концепції, яку пропонувала тогочасна логіка.

Якщо природничі науки мають справу з очевидними висловлюваннями або з висловлюваннями, які дедуктивно випливають з їхніх комбінацій, то суспільні науки мають справу з цінностями. Звідси X. Перельман робить висновок, що та схема доведення, яка виправдовує себе в математичних і природничих науках, не може бути застосована до наук суспільних, у тому числі і до філософії. Щоб підкреслити це розрізнення, він використовує термін «доведення» відносно математичних і природничих наук, а термін «аргументація» — відносно суспільних наук.

1. Перельман особливо підкреслює в своїх працях, що в той час як формальна логіка є логікою доведення, або демонстрації, неформальна логіка є логікою аргументації. Якщо доведення може бути правильним або неправильним, то аргументація може бути більш-менш сильною, більш-менш переконливою. Якщо при доведенні ми намагаємося показати, що істинність висновку логічно випливає із засновків, то при аргументації ми хочемо переконати інших у тому, що наша теза або рішення, що приймається, ґрунтується на досить розумних і обґрунтованих аргументах.

Оратор завжди адресує аргументацію аудиторії слухачів або читачів. На відміну від демонстрації, аргументація забезпечує взаємодію, або зустріч умов. У цій взаємодії, з одного боку, виступає воля оратора, який намагається переконати аудиторію, а з іншого — готовність аудиторії слухати оратора.

Книга «Нова риторика» X. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі у зв’язку з цим є своєрідним збірником прийомів аргументації, які найчастіше трапляються в публічних суперечках для переконання аудиторії. Значущість аргументації в «новій риториці» оцінюють за ступенем впливу на неї. Така аудиторія може бути «конкретною» або «універсальною»: у будь-якому випадку — це люди, які для оратора є втіленням розумності.

Отже, головний внесок X. Перельмана і Л. Ольбрехтс-Титекі в теорію аргументації полягає в тому, що вони змогли виділити певний список елементів, які є підґрунтям для створення таких аргументацій, які спрямовані на переконання аудиторії.

Проте в 70-ті роки XX ст. в Канаді та США виникає новий підхід до вивчення аргументації, який отримав назву «неформальна логіка» (informal logic). Представниками сучасної неформальної логіки є Ентоні Блейр (J. Anthony Blair), Ральф Джонсон (Ralph H. Johnson), Дуглас Уолтон (Douglas Walton), Джон Вудс (John Woods), Роберт Пінто (Robert C. Pinto), Майкл Гільберт (Michael A. Gilbert), Труді Говьєр (Trudy Govier) та ін.

Сама ідея неформальної логіки народилася, за визнанням її засновників, завдяки незадоволеності як викладачів, так і студентів тим, як аргументація викладалася в навчальній літературі. Починаючи з 1978 р., Е. Блейр і Р. Джонсон почали видавати журнал «Неформальна логіка», на сторінках якого науковці висловлювали свої думки з приводу нового напряму в логічному знанні.

Неформальні логіки стверджують, що логіка, яку вони розвивають, — не новий тип логіки. Це особливий напрям у нормативному вивченні аргументативних процесів, які мають місце в реальному житті людей, у реальних комунікативних ситуаціях. Неформальний підхід орієнтується на міркування та їхні складники, виражені в природній мові, публічному дискурсі, а не в формалізованій мові, як прийнято в формальній логіці. Міркування тут розглядають з притаманними природній мові характеристиками: багатозначністю мовних висловів, їхньою невизначеністю й незавершеністю.

Характерною ознакою неформального підходу є сумнів у тому, що дедуктивна та індуктивна логіки достатні для моделювання різноманітних аргументативних процесів. Можуть існувати логічні стандарти аргументації, які виходять за межі формальних критеріїв. У зв’язку з цим мета неформальної логіки полягає в розробленні таких норм та процедур інтерпретації, оцінювання та побудови аргументацій.

Так, у праці «Логічний самозахист» («Logical Self-Defence»,1993) Р.Джонсон і Д. Е. Блейр наводять пояснення неформальній альтернативі формальному критерію дедуктивної правильності аргументації. На їхню думку, аргументи повинні задовольняти трьом критеріям: вони мають бути 1) релевантними; 2) достатніми; 3) прийнятними.

Аргументи релевантні, якщо наявний адекватний змістовний зв’язок між вихідними аргументами й висновком аргументації. Вони достатні, якщо містять підґрунтя для висування висновку. Прийнятність аргументів залежить від того, чи є вони істинними, ймовірними або в якомусь іншому сенсі заслуговують довіри.

Для того щоб з’ясувати, відповідають чи ні засновки аргументації наведеним критеріям, науковці розробили спеціальні методи, які відрізняються від методів формальної логіки. Серед них найбільшою популярністю користується діаграмний метод. Він полягає в тому, щоб структуру аргументу або ланцюга аргументів розглядати за допомогою діаграм. Цей метод є головним у підручниках з неформальної логіки.

Науковці, які працюють у межах такого підходу, не заперечують доробок формальної логіки. Вони вважають, що формальна та неформальна логіки повинні взаємодоповнювати одна одну при дослідженні аргументативних процесів.

3. Амстердамська школа риторики

Риторика сьогодні розглядається як філологічна наука, що вивчає способи побудови художньо — виразного мовлення. Форми існування риторичних структур — надфразові єдності: текст, складне синтаксичне ціле, діалогічна єдність, що організує фрази в загальне, комунікативне і структурне ціле.

Амстердамська школа пропонує теорію аргументації, яка отримала назву прагмадіалектики (pragma-dialectics). Представники цього напряму — Франс X. ван Єємерен (Frans H. van Eemeren), Роберт Гроотендорст (Robert Grootendorst), Евелін Т. Фетеріс (Eveline T. Feteris), Пітер Хоутлоссер (Peter Houtlosser), А. Франциска Снук Хенкемас (A. Francisca Snoeck Henkemans) та ін.

Прагматичні компоненти, які пов’язані з теорією мовленнєвих актів і дискурсного аналізу, були введені в прагмадіалектику під впливом поглядів представників філософії звичайної мови. Діалектичні компоненти — під впливом праць представників критичного раціоналізму, таких як Карл Поппер.

Аргументацію тут розглядають як діалектичний процес, який орієнтований на іншого, на сумісну діяльність. Такий комунікативний процес у прагмадіалектиці отримав назву «критична дискусія».

Критичну дискусію визначають як критичний обмін мовленнєвими актами між співрозмовниками. За такого підходу аргументативний процес набуває дві характерні ознаки: телеологічну та діалектичну. З телеологічної точки зору аргументацію розглядають як процес раціонального переконання співрозмовника, підпорядкований певним цілям, якими керується пропонент. З діалектичної точки зору аргументацію розглядають як процес критичного обміну думками між співрозмовниками, який відбувається в певному контексті.

Критична дискусія є ідеалом аргументативного дискурсу. Звичайно така модель не відповідає дійсності, і все ж таки, на думку представників амстердамської школи аргументації, реальні аргументативні процеси дуже часто наближаються саме до неї. У зв’язку з цим вони вважають, що дуже важливо під час аналізу аргументації вміти реконструювати її до моделі критичної дискусії.

Крім ідеальної моделі використання мовленнєвих актів пропонентом та опонентом на різних стадіях раціональної критичної дискусії, прагмадіалектична процедура проведення суперечок ґрунтується на правилах, які становлять кодекс раціональної поведінки учасників дискусії. Порушення будь-якого з правил веде до неправильного кроку в дискусії, шкодить раціональному вирішенню розбіжностей.

Неправильні аргументативні дії, які мають місце в суперечках, як правило, нагадують ту чи іншу широко відому аргументативну помилку або є іншим порушенням принципу раціональності.

4. Розвиток риторики в др.пол. ХХ ст. в Росії та Україні

Відродженню риторики у другій половині ХХ ст. передують дослідження в галузі функціональної граматики, стилістики, теорії мовленнєвих актів, граматики слухача, теорії механізмів мовлення тощо (Апресян Ю.Д., Арутюнова Н.Д., Баранник Д.Х., Бацевич Ф.С., Ващенко В.С., Виноградов В.В., Винокур Т.Г., Єрмоленко С.Я., Коваль А.П., Крисін Л.П., Ладиженська Т.О., Леонтьєв О.О., Мацько Л.І., Пентилюк М.І., Пилинський М.М., Пономарів О.Д., Селіванова О.О., Сенкевич М.П., Сорокін Ю.О., Стернін Й.А., Тер-Мінасова С.Г., Чабаненко В.А. та ін.).

Необхідність формування риторики як наукового напряму і навчальної дисципліни у 90-ті роки ХХ ст., на думку вчених, викликана культурно-історичним характером (розвитком свободи і демократії, свободи особистості); психологічними (зміною концепції людини в суспільстві: сприймання людини як особистості), комунікативними (розширення сфер навчання, підвищення ролі мовлення в суспільстві), соціально-політичними (з’явилася необхідність переконувати людей), економічними (конкуренція, криза невиробництва породили необхідність науки про рекламу, завоювання покупців) передумовами, а також динамічним розвитком засобів масової інформації й інформатики [8, с. 41].

Досягненням наукової риторики США вважають дослідження таких форм організації окремого висловлювання, як відносини між учасниками комунікації, підготовка сучасного мовленнєвого діяча з метою активізації його дій і просування своїх проектів (риторична етика), оцінка загального змісту мовлення (контент-аналіз), факторний аналіз сприйняття мовлення у психологічному і соціальному аспектах.

Варта вивчення й упровадження японська теорія мовного існування, що розглядає мовленнєву діяльність як головний засіб суспільного розвитку.

Інтенсивно розвивається риторика в Росії впродовж останніх десятиліть: створено ряд риторичних шкіл, що вивчають проблеми сучасної риторики і впроваджують власні дослідження у навчальний процес. Зокрема, у полі зору вчених перебувають питання історії російської, американської, французької, німецької риторик, стан сучасної риторики і досвід її викладання (Рождественський Ю.В., Волков О.О., Аннушкін В.І., Пєшков І.В., Соболєва А.К., Салієва Л.К. та ін. — Московська філологічна школа), шкільна риторика (Ладиженська Т.О., Іпполітова Н.О., Ладиженська Н.В., Смєлкова З.С. та ін. — Московська педагогічна школа), риторика діалогу і досвід її викладання (Пермська школа риторики діалогу; керівник — Мінєєва С.О.), риторика як нормативна стилемовленнєва дисципліна (Красноярська школа культури мовлення; засновник — Сковородников О.П.), особливості мовленнєвого впливу (Воронезька школа мовленнєвого впливу; засновник — Стернін Й.А.), дослідження стилістики, жанрознавства, елітарного типу мовленнєвої культури (Сиротиніна О.Б., Кочеткова Т.В. — Саратовська школа стилістики мовлення), викладання ділової риторики (Анисимова Т.В., Гімпельсон О.Г. — Волгоградська школа ділової риторики) та ін.

У кінці ХХ ст. риторика з’являється у навчальних планах ВНЗ України, передбачено по кілька годин практичної риторики у межах чинної шкільної програми «Рідна мова» для учнів 10-11 класів. Створюються авторські програми, видаються підручники і посібники вітчизняних авторів (Сагач Г.М., Мацько Л.І., Мацько О.М., Бабич Н.Д., Абрамович С.Д., Молдован В.В., Чикарькова М.Ю., Таранов П.С., Колотілова Н.А., Спанатій Л.С., Єлісовенко Ю.П., Сергійчук З.О., Онуфрієнко Г.С., Хоменко І.В. та ін.), словники (Сагач Г.М., Куньч З.Й.).

Висновки

Таким чином, риторика як наука про переконуюче та ефективне мовлення корелює з граматикою (вчення про правильність мовлення), логікою (вчення про істинність міркувань і несуперечливість висловлювань), поетикою (вченням про художнє мовлення). У середині ХІХ століття з риторичного вчення про прикрашення мовлення і теорії складу (стилю) починає виділятися статистика як учення про засоби мовленнєвого впливу, тоді ж (середина ХІХ ст.) в окрему наукову галузь виділялася теорія словесності як учення про розвиток дару слова і всієї сукупності словесних творів мовленнєвої культури. Філологія ХХ століття вибрала з усіх сфер спілкування і видів словесності художню літературу як найбільш пріоритетний вид мовлення, а головним його творцем письменника і поета. Звідси, концепції сучасної мовної освіти, як такої, що має спиратися виключно на поняття мовної норми. На місці непріоритетних видів словесності утворилися лакуни, хоча життя і змушувало звертатися до проблем ораторської прози, ділової, наукової, публіцистичної прози. Було створено теорію функціональної стилістики, а на місці класичної риторики виникла нова навчальна дисципліні культура мовлення – вчення про норми літературної мови, а в школі – розроблено аспект розвитку мовлення.

Можна простежити зв’язки риторики з нефілологічними науками: філософією етикою, психологією. Освіченість і філософія були і залишаються інтелектуальною основою риторичного спілкування, поза цими дисциплінами риторика перетворюється в пустомовство. Поза етикою риторика стає мистецтвом маніпуляції суспільною думкою. Співпраця, справжній контакт з аудиторією не можливі без знань психології. Ще Платон вимагав від риторики знань «видів людських душ». Психологія спілкування не може не порушувати питань мовленнєвого впливу. Детальний аналіз сучасних посібників з культури ділового спілкування, етики бізнесу дає можливість зробити висновок про те, що практичні поради щодо ведення переговорів, організацій бізнес-діалогу, нарад, телефонних розмов узято з сучасних риторичних концепцій.

Нові теорії, які виникли в ХХ столітті внаслідок розвитку комунікативних технологій, історично походять від риторики, оскільки часто порушують аналогічні проблеми і користуються її термінологією. Зауважимо, що кожна національна філологія пропонує свій набір мовленнєвих дисциплін. Так, американські наукові технології пропонують теорію комунікації, зв’язки з громадськістю, менеджмент і адміністрування, які фактично є аналогом ділової риторики. Досвід ХХ століття доводить, що ефективний рух уперед здійснили ті країни, які займалися риторичним розвитком і освітою громадян, розвитком комунікативних технологій (наприклад, японська теорія мовленнєвого співіснування, американська теорія мовленнєвої комунікації). Українська риторична традиція спирається на досягнення цілої низки наукових дисциплін: психолінгвістичних, теорії комунікації, прагматики, теорії інформації, соціолінгвістики та інших.

Список використаної літератури

1.Аннушкин В.И. Риторика. Вводный курс: учеб. пособие. – М.:Флинта: Наука, 2007. – 296с.

2. Вандишев В. М. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.

3.Зеленецкий К.П. Исследование о риторике и ее наукообразном содержании и в отношениях, какие имеет она к общей теории слова и к логике. – Одесса, 1846. –  126с.

4.Ломоносов М.В. Краткое руководство к красноречию. – Полное собр.соч. в 7 т. – М.: Наука, 1952. – т.7.

5. Мацько Л.І., Мацько О.М. Риторика: Навч.посібник. – К.: Вища школа, 2003. – 311с.
6. Сагач Г.М. Риторика. – К.: Вид-чий дім «Ін Юре», 2000. – 568с.