Вступ

Свідченням розвитку середньовічної риторики вважають такі її етапи: а) зародження університетського красномовства, що відточується у диспутах і суперечках на наукові теми; б) винайдення системи доказів і різноманітних аргументів; в) утвердження латинської мови не тільки як знаряддя наукових суперечок, але й як предмета наукових досліджень, що породжує нову сферу гуманітарного знання — класичну філологію; г) утвердження ораторської достатності національних мов, що сприймається як ідея національного самовизначення; ґ) розвиток світського красномовства.

Поштовхом для формування нового образу риторики, що почала усвідомлюватися «як знаряддя стилю», стала поява книгодруку і масової книги. На змісті риторики позначається службово-стилістичний напрям, з одного боку, й орієнтація на національні школи, з іншого. Тому визначальними рисами риторики нового часу називають розвиток національних риторичних шкіл.

Для ХV-ХVІ ст. характерне спрямування зусиль на пошуки у своїй мові риторичних можливостей шляхом засвоєння багатого досвіду античних авторів, що спричинило появу маніфестацій на захист національної мови. Красномовство набувало світського змісту і соціального спрямування.

Середньовіччя — найважливіший після античності період формування засад сучасної цивілізації. В цей період особливо проявився поліцентризм культури Сходу й Заходу. Ґрунтуючись на Біблії як на основі нового світогляду, ідеологія середніх віків розшарувалася на християнство та іслам , що визначило характер культури та спрямованість літературної творчості. Ці течії неоднорідні: після більш-менш гармонійного розвитку християнської культури Сходу і Заходу як єдиного культурного простору дійшло до розколу східної й західної церков, що спричинило диференціацію ідей та форм літературної творчості, нерівномірність у розвитку риторики. Та й за період церковної єдності (до 1054 р.) цей розвиток відбувався нерівномірно: домінувала східна традиція, а західна риторика занепадала (якщо не брати до уваги кількох визначних постатей). Навпаки, в другому тисячолітті нової ери, особливо після руйнації Візантії, починає інтенсивно розвиватися західна культура, в якій сфера риторики поступово стає колискою ідей гуманізму та секуляризації (звільнення громадського та культурного життя від впливу церкви).

1. Формування засад середньовічного європейського красномовства

У середні віки ораторське мистецтво розвивалося переважно в руслі церковної проповіді, оскільки церква була основним осередком культури. Світське красномовство — академічне, судове, побутове — знаходилось під церковним впливом.

Література середньовіччя як у своїх жанрових вимірах, так й за функцією, майже не відрізнялася від античної. Власне це була риторична література, яка мала на меті вирішення утилітарних проблем, а написані за канонами поетики Арістотеля художні твори сприймалися в цій системі як такі, що відволікають людину від Бога, унеможливлюють спасіння душі.

Новий тип риторики кристалізується в II ст., коли християни почали ширше знайомитися з античною спадщиною, використовуючи її філософсько-літературні методи. Тоді ж загострилася боротьба з єресями (“особливими вченнями”), що зумовило розвиток полеміки. Пізніше становлення християнської догматики на Вселенських Соборах також проходило у жвавих дискусіях. Особливу роль у цьому відіграло старовинне візантійське місто Александрія, де виникли Музей та Бібліотека, навколо яких була створена Академія наук. Тут вперше було перекладено грецькою Старий Завіт, виник метод екзегетичного прочитання його тексту (екзегетика — врахування прихованого значення тексту, підтексту, символіки, алегорії тощо; засновником її був Філон Александрійський — еллінізований юдейський вчений). Саме в Александрії виникла школа християнської теології. Вважають, що заснував її апостол Марко, далі (з 180 р.) на чолі її стояли Пантен, Оріген, Іракл, Діонісій, Дідім, Климент Александрійський, їх вважають апологетами (оборонцями віри). Апологети висунули ідеал “обоженої”  людини, яка прагне знайти шлях до втраченого раю.

Власне, риторика в християнському середньовіччі набуває рис гомілетики, зосереджуючись переважно у сфері релігійного красномовства, адже в середні віки релігія була основним осередком та джерелом культури. Все розмаїття почуттів античної людини стали розцінювати як “марноту”, суєту. Середньовічний ритор промовляв лише на теми, пов’язані зі спасінням душі [1, c. 49-50].

Гомілетика — християнська риторика, зосереджена на тлумаченні Біблії через проповідь чи повчальну бесіду.

Слово гомілія означає „промова перед народом, бесіда з кількома людьми”. Звідси й грецький вислів 0|ііАтітіісг|тєх^ — мистецтво, техніка бесіди, спілкування. Термін вживався ще в античні часи. Наприклад, у „Застільних бесідах” Плутарха: „Досить важливу частину гомілетики має становити вчення про обачність, якої треба дотримуватися, задаючи запитання і вдаючися до жартів”. У античному суспільстві гомілетикою називали вміння вести тактовну, приємну бесіду. Плутарх, зокрема, викладає правила бесіди „за чаркою”, під час застілля, намагаючись відволікти можливих співбесідників від п’яної сварки; не радить зловживати жартами:

„Тих, хто в смішному переступає міру, вважають за блазнів і грубих людей, бо вони домагаються смішного за будь-яку ціну й скоріш прагнуть викликати сміх, ніж сказати щось вишукане, не змусивши страждати тих, над ким насміхаються. А хто, не сказавши сам нічого смішного, відкидає тих, хто таке говорить, вважається неотесаним і нудним. Тих, хто розважається пристойно, називають дотепними” (тут процитовано „Нікомахову етику” Арістотеля, а згодом і Ціцерона, який у творі „Про оратора” зазначав, що міра в жартах відрізняє людину від тварини).

Отож, в античному суспільстві термін “гомілетика” не мав того значення, якого набув у християнський період .

У часи формування засад церковної культури термін “гомілія” стали використовувати для означення бесід пресвітерів, які, ще не маючи відповідної освіти, пояснювали Біблію мовою простою та щирою. Така проповідь протистояла античній ораторській практиці.

“Якщо для античного оратора слово є прояснена думка, а для християнського — скаламучена думка, то для античного слухача зв’язок промови є запорукою істинності думки, а для християнського — ледь не свідчення її облудності”. Таким чином, якщо у тріаді „оратор-промова-слухач” антична риторика зосереджувалася на слові „промова”, то християнська — на слові „слухач”, — зауважує проф. М.Гаспаров.

Коли ж у древній церкві було встановлено єдиний літургійний чин, з обов’язковим читанням у канонізованому порядку книг Біблії, пастирі вдавалися до спеціальних бесід під час літургії, які безпосередньо змикалися з читаним текстом, були його трактуванням (об’єктом пояснень стали перікопи — визначені для читання місця Писання).

Найдавнішою християнською настановою, що збереглася до наших днів, є послання римського єпископа Климента до коринтян. Певний час цьому авторові приписували й „Дидахе”, апостольські повчання, знайдені у XIX ст. Але в історії християнства й християнського красномовства св. Климент залишається, безперечно, лише автором послання до коринтян, в якому він порівнює „людей безчесних”, що спричиняють розколи в Коринтській Церкві, з біблійним Каїном, а також наводить інші приклади заздрості, зазначаючи, що від заздрощів потерпали й Данаїди з античної міфології. Щоб підсилити вплив на свідомість своїх читачів, автор повністю цитує 50-й покаянь псалом Давида.

Помітну роль у розвитку середньовічної європейської риторики відіграв також Тертулліан (II—III ст.), який починав як античний ритор. Йому належить крилатий вислів: „Душа людська — християнка”. Цей видатний богослов першим виступив проти диктату логіки й обстоював права ірраціонально-„серцевого” начала:

„Сина Божого розіп’ято; нам не соромно, бо варто було б соромитися. І помер Син Божий; це цілком достовірно, бо цілком нісенітно. Й після погребіння Він воскрес; це безперечно, бо неможливо” (“Що спільного між Академією та Церквою?”).

З часів Орігена проповідь стає коментарем до Біблії, вона ґрунтується виключно на ній. Поступово долалося тяжіння до різних відступів та викладу „власного світогляду” — однак і сам Оріген нерідко у своїх гоміліях порушував ним же сформульовані правила, вдаючись до розумувань, інколи далеких від коментованого тексту [3, c. 26].

Перші гомілети не цуралися античної вченості. Багато що в їхній практиці нагадувало красномовство античних літераторів. Проте на середньовічному європейському ґрунті традиція тлумачення Писання зіткнулася з античною традицією трактування поетичних творів, яка в старовинній освіті посідала важливе місце.

Використовувалася вся система античних прийомів (трактування буквальне, алегоричне, тропологічне та анагогічне). Наприклад, Єрусалим буквально (історично) означав місто, алегорично — Церкву, тропологічно — душу віруючого, анагогічно — Царство Небесне.

Надалі риторичне мистецтво європейського середньовіччя (гомілетика) розвивалося в річищі патристики (від лат. pater — отець).

Отже, на початку середньовічної доби чітко розрізняли:

1)       гомілетику євангельську та апостольську (вона, за Августином, надихалася безпосередньо Святим Духом);

2)       гомілетику пізніших пресвітерів (творилася лише „за допомогою благодаті”).

Проте існувала проблема використання досвіду античного ораторства, яке перебувало на високому щаблі розвитку, але не мало серед християн достатнього морального авторитету. За цих обставин постала необхідність людське вміння і високу навче- ність об’єднати з благодаттю.

Тогочасна Церква ставилася до риторів насторожено: наприклад, до хрещення їх допускали лише після формального зречення своєї професії. Засуджувалося, проте, не ораторське мистецтво як таке, а лише софістика, або сікофантство (шантаж з боку риторів, які збирали на певних осіб компрометуючі матеріали).

З середини III ст. Церква припинила практику, згідно з якою проповідувати дозволяли не лише пресвітерам-священикам, а й вченим мирянам. Відтоді могли проповідувати лише духовні особи [1, c. 52].

2. Візантійська теорія риторики

Теорія риторики своїм корінням сягає античності. Але візантійське красномовство базується на новому змісті — християнстві, нових принципах літературної форми. До традицій “азіанізму” долучається могутній безпосередній азійський літературний вплив. Це — Біблія, яка не лише подає нові духовні ідеали, але й владно впливає на формування нового літературного стилю.

Уже напередодні офіційного визнання християнства серед його прихильників було багато освічених аристократів, які добре зналися на античній філософії та риториці і яких вже не відвертав „простий” стиль новозавітних писань: вони розуміли його переваги над витонченою оманливістю софістики. Поступово християнське почуття починає єднатися з найвишуканішими формами античної риторики, а ідеї Біблії — з ученнями Платона й Арістотеля.

Запанував християнський ідеал, який, за словами С.Аверінцева, не міг триматися лише у сфері теології, його „відблиск” помітний в риторичній теорії, яка прищеплювала вміння сперечатися й переконувати. А риторична культура існувала невіддільно від культури філософсько-логічної. Теологія була пройнята пафосом “здивування” перед неосяжністю Божих справ, що збуджує прагнення ритора зрозуміти, розгорнути, довести силу й славу Божу , подати в логічному розумуванні своє почуття, начебто „перевіряючи” його.

Візантійська риторика не була збірником нав’язливих рекомендацій, котрі не залишали простору для творчого слова. Навпаки, автори риторичних посібників постійно підкреслювали, що саме існування риторики покликане висловити трансцендентне (недоступне для розуму) божественне начало, перед яким німіє людська мова. Для характеристики такої ситуації С.Аверінцев вживає термін “апофатична риторика” (“від противного”) . Творчий імпульс оратора, натхнення, послане йому від Бога, є головним для візантійського ритора, а численні „правила” лише допомагають зрозуміти природу красномовства.

Основоположником візантійської риторичної теорії вважають Гермогена Тарсійського (II—III ст.) — теоретика, який першим піддав сумніву погляд Арістотеля на риторику як „прикладну логіку”. Йому приписували фундаментальний твір з п’яти частин — „Мистецтво риторики”, дуже популярний у Візантії аж до часів її занепаду (насправді повністю цей збірник було складено у VI ст.).

Візантійська риторична думка навіть художні твори використовувала як матеріал для проповіді, зосереджуючись на їх морально-етичній суті. Так, Нікіфор Хрисоверг (XI ст.) виклав прозою античні байки Езопа. При цьому він відкинув майже всі художні аспекти і зосередився на більш „типових” загальнолюдських ситуаціях [4, c. 37].

Пізньовізантійська риторика була вимогливою до законів і правил промови. Наприклад, Михаїл Пселл (XI ст.), блискучий представник світської словесності, не без іронії хвалив ораторів, мова яких „немов насильно скоряє міркуваннями, але не „ллє солодощів у душу” (відіук про Іоанна Італа) . Пселл був автором великого історичного твору “Хронографія”, в якому змалював події візантійської історії з 976 до 1077 pp. з непересічною риторичною майстерністю. “Пселл досконало володіє всією риторичной технікою патетичних ефектів та емоцій і майстерно оперує величезним запасом прийомів змалювання — метафор, гіпербол, порівнянь тощо, сміливо вводячи у свій орнамент образи язичницької давнини<…>Його увагу спрямовано не на подробиці подій, не на перелічення та опис військових походів, битв, військ та озброєння, а на драматичні сцени зіткнення характерів” .

Визнаючи античний досвід, візантійська риторика не без скептицизму ставилася до прийомів античної риторики, щедрої на художнє слово та акторську гру. Так, Михаїл Хоніат (XII—XIII ст.) писав: „Той, хто має нахил до публічності й театральності, стає подібним до мавпи і вчиняє сміхотворне… він раб чужих смаків і, дивись, ще й піде навприсядки, якщо це буде вигідно тим, перед ким він виставляється”.

Візантійські мислителі виробили концепцію світу, сповнену оптимізму та надії, висунули ідеал людини, яка повертає собі первозданну гармонію, знаходить шлях до втраченого раю. За абстрактністю літературних текстів і промов простежується бурхлива їх емоційність, що виявлялася в численних полеміках на Вселенських та Помісних Соборах. Це ще не була художня література (хоча деякі її представники писали й класичні з точки зору Арістотелевої поетики твори). У духовному житті епохи відбувався синтез біблійної та антично-філософської традицій, окреслювалися контури нового бачення світу, вироблялися нові духовно-естетичні цінності [6, c. 42-43].

3. Розвиток риторики на Заході в Середні віки

Руйнування Риму та його цивілізації північними племенами, прагнення германських імператорів відновити Священну Римську імперію на зразок тієї, яка існувала в язичницькі часи, занепад моралі й духовне та матеріальне зубожіння населення не стимулювали високої культури проповідників. Та й Старий Завіт, перекладений латиною, Західна Церква тоді забороняла читати мирянам, побоюючись, що вони неправильно зрозуміють його зміст. Остерігаючись єресей, римська курія стала видавати „Індекс заборонених книг”. Церковне роз’єднання Заходу та Сходу (1054) дуже ослабило Церкву і на Сході, і на Заході.

У VII-XIII ст. західна гомілетика занепадала. Заслуговують на увагу хіба що збірки вибраних проповідей (гоміліархії) Отців Церкви (Амбросія, Августина, Григорія Двоєслова, Василя Великого, Івана Золотовустого). Ці збірки зберігалися в церквах; священики, які самі мало що могли й наважувалися сказати, буквально читали з них проповіді. Власне, тієї пори в західній гомілетиці практично нічого нового не з’явилося, хоча можна назвати кількох обдарованих проповідників (Алан Лільський, Бертольд Констанцький, Гуго Сен-Вікторський, П’єр Абеляр, Бонавентура).

Водночас це не означає, що проповідь середньовічного Заходу зовсім не розвивалася. Вона була не лише однією з найбільш масових форм словесності, а й єдиною живою формою публічної промови. Щоправда, створювалася вона латиною в монастирях, школах та університетах. Виголошуючи проповідь, проповідник переходив на мову, якою володіла паства — італійську, французьку, іспанську тощо. Більше тисячі років латинська проповідь розроблялася стихійно, й лише у XIII-XVI ст. з’явилися посібники (ars praedicandi), в яких простежується прагнення повернутися до античних (Ціцеронових) традицій. Оскільки проповідь уникала античної байдужості до істини (якщо оратора не сприймають, значить, справа не в майстерності — він позбавлений благодаті); проповідь була вже не суб’єктивним твором, а коментарем до Писання; отож, апарат античної риторики „не спрацьовував” .

Починаючи з XIII ст., після появи в Західній Європі університетів, проповіді складали та виголошували в освіченому середовищі на більш високому рівні. Щораз більше уваги почали приділяти вдосконаленню композиції ораторського твору та майстерності оратора. Новий погляд відобразився в університетських проповідях, більш досконалих за композицією. Стали з’являтися підручники з гомілетики (artis praedicandi). Так, у 1200 р. Александр Ешбі (Оксфорд) зазначає у своєму підручнику, що проповідь має базуватися на розумінні, прихильності, увазі слухача і складатися зі вступу, „розподілу”, доказів та висновків [6, c. 55-56].

4. Розвиток риторики Нового часу в Європі

В епоху Відродження європейське суспільство переживало духовну кризу. Піддаються сумніву і переосмислюються традиційні основи середньовічного християнського світогляду. Погляд європейця знову з надією звертається до греко-римської античності. Наука, філософія, політика прагнуть звільнитися від церковного впливу. В інтелектуальному житті почав утверджуватися гуманізм (від лат. homo — людина), який в центр Всесвіту вже ставив не Бога, а людину. Культура почала підпорядковуватися суто світським інтересам. Зростала роль політики, причому для світського володаря християнські чесноти мислилися вже наче й необов’язковими, навіть злочини виправдовувалися, якщо їх чинили в інтересах держави (трактат Н. Макіавеллі “Князь”). Утверджується індивідуалізм, особистість починає зневажати традиційні норми моралі. Зміцнюється тип національної держави, яка прийшла на зміну величезній космополітичній імперії і була зцементована новими, капіталістичними, відносинами.

Справжнього розквіту зазнало красномовство, що було зумовлено духовними полеміками часів розколу Західної церкви (Реформацією), політичними змаганнями й прагненням особистості обґрунтувати своє право на вільне, незалежне від інших, життя.

Інтенсивно розвивається дипломатичне красномовство, мистецтво “говорити між рядками”. Епідектичне (урочисте) красномовство прикрашає усілякі ювілеї, банкети, церемонії, до яких світська культура виявляє неабиякий смак; культивується панегіричний стиль, похвала героям, ювілярам, можновладцям тощо; набуває поширення і памфлетний стиль: перед поетом Пьєтро Аретіно (XVI ст.) тремтять можновладці Європи, побоюючись його пасквілів.

Зростання ролі армії в суспільстві, зосередження уваги на вмінні полководця повести за собою військо (тоді воно складалося переважно з найманих професіоналів-ландскнехтів) зумовили й неабиякий сплеск військового красномовства, яке нерідко вдавалося до пишнот античної традиції.

Високого рівня набуло академічне красномовство, що зумовлювалося розвитком науки, посиленням уваги до наукових дискусій. Розвиток законодавства, усвідомлення особистістю своїх прав та необхідність їх відстоювати дали нове життя судовому красномовству.

Академічна наука виразно секуляризується (звільняється від впливу церкви). Риторика набуває особливого становища в системі освіти, в першу чергу — вищих верств. Так, у німецьких лицарських академіях, які проіснували з XVI до XVIII ст., серед гуманітарних дисциплін обов’язково вивчали й елоквенцію.

При цьому європейський гуманізм творить справжній культ Ціцерона та підносить світське красномовство взагалі. В Італії, починаючи з XIV ст., а згодом і в інших країнах Західної Європи, красномовство потрапляє під сильний вплив традицій античної риторики. Промови часто сповнені штучного пафосу, декоративно прикрашені різноманітними фігурами, цитатами з Ціцерона та інших античних ораторів. У сфері гомілетики це призводить до певного занепаду проповіді: слово перестає опиратися на Біблію, культура секуляризується [6, c. 46-47].

“Італійська цивілізація другої половини XV ст. докорінно відрізнялася від цивілізації північних країн, що зберігала середньовічний характер. Серйозно ставлячись до культури, італійці були байдужі до моралі та релігії; навіть в очах церковників витончений латинський стиль спокутував безліч гріхів. Ніколай V (1447-1455), перший папа-гуманіст, роздавав папські посади тим ученим, яких він поважав за глибокі знання, не надаючи значення іншим міркуванням; апостолічним секретарем було призначено Лоренцо Валлу, епікурейця, який довів фальшивість Костянтинового дару, висміював стиль Вульгати і звинуватив св. Августина в єресі” .

Це призвело до поступового занепаду церковного красномовства, яке цілковито розчинилося в річищі старої схоластики.

Одночасно в епоху Просвітництва увага суспільства остаточно переключається з кафедри церковного проповідника на трибуну політичного оратора чи в судову залу; великого значення набуває також академічне красномовство — в Йєнському університеті змагаються за популярність серед студентів Г.-В.-Ф.Гегель та А.Шопенгауер; до Шопенгауера ніхто не йде, аудиторія Гегеля завжди переповнена. Особливо вплинула на розвиток красномовства в Європі політична революція. Вона завжди ставить за мету мобілізацію широких верств суспільства, залучення їх до полеміки, публіцистики. Демократизація життя в Західній Європі підняла хвилю політичних полемік. Залишили помітний слід в історії такі політичні оратори революційної Франції XVIII ст., як Марат, Робесп’єр, Мірабо, Дантон та ін., які “озвучили” ідеї філософів Просвітництва — Вольтера, Руссо, Д’Аламбера, Дідро та ін.

У цей час (XVIII ст.) з’являються узагальнюючі праці з риторики: Г.Хоума, П.-АЛагарпа, Х.Блера, Дж.Кемпбелла, С.Ш.Дюмарсе. Процес злиття риторики з поетикою досягає апогею. Однак з цього “фатального союзу” “риторика вийшла доволі-таки розгубленою, а поетика і стилістика — такими, що добряче збагатилися. До початку XIX ст. історики науки фіксують занепад риторики”

Зі стабілізацією суспільного життя в другій половині XIX ст. постає дедалі більша потреба в риториці. Проте у XIX ст. нічого суттєвого в цій галузі створено не було, видавалися тільки посібники, підготовлені згідно з канонами античної риторики .

Суспільно-політичні процеси в Європі XIX ст. спричинили суттєві реформи в усіх сферах життя. Наприклад, запровадження суду присяжних та розвиток адвокатури зумовили зростання ролі юридичного красномовства, яке посіло помітне місце в суспільстві, що поступово звільнялося від архаїчних норм політичного життя, розвивало юстицію, засновану на засадах римського права, яке сповідувало принцип священності приватної власності та недоторканості особи [1, c. 65-66].

Висновки

Таким чином, виховально-просвітницька ідея стає головною функцією риторики Нового часу, унаслідок чого більше уваги приділяється «античній риториці, яка, на думку прихильників класичної освіти, характеризується не лише глибиною думки, але й красою мовлення, незрівнянною ні з чим за своєю виразністю і точністю».

Отже, до початку нової ери в теоретичній риториці були розроблені такі проблеми: джерела красномовства (природні дані, обдарування оратора, його особистісні й професійні якості, оволодіння риторичною системою, життєві потреби); предмет риторики (красномовство і ширше — мовлення); функції риторики (переконання засобами майстерного мовлення, мовної культури); філософське обґрунтування права оратора на виступ; типи мовлення і сфери застосування красномовства; роди і види красномовства; основні поняття класичної риторики (етос, логос і пафос); розділи риторики (інвенція, диспозиція, елокуція, меморія, акція); особистісні якості мовця; ступені ораторської дії; доведення названого до рівня майстерності і навіть мистецтва (особливо щодо засобів мовного оформлення); основи оцінки й самооцінки мовлення і його результативності.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Риторика: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — Л. : Світ, 2001. — 240с.
2. Александров Д. Н. Риторика: Учебное пособие. — М. : Флинта: Наука, 2002. — 622 с.
3. Вандишев В. М. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2003 ,  — 262 с.
4. Зарецкая Е. H. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. — М.: Дело, 1998. — 475, с.
5. Кохтев Н. Н. Риторика. — М.: Просвещение, 1994. — 206, с.
6. Мацько Л. І. Риторика: Навч. посіб,. — К.: Вища шк., 2003. -310, с.
7. Стец В. А. Основи ораторського мистецтва: Навчальний посібник. — Тернопіль: Економічна думка, 1998. — 58 с.
8. Хоменко І. В. Еристика: Мистецтво полеміки: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 191 с.