Вступ

Давній Світ — поняття, що охоплює епоху ранніх цивілізацій, досягнення яких стали підвалинами нинішньої культури людства. Сюди належать шумеро-аккадська (месопотамська), давньо-єгипетська, греко-римська, давньоіндійська, давньоіранська цивілізації та давньоєврейська Палестина. В культурах цих суспільств риторика посідала значне місце, хоча здебільшого вона формувалася тут у річищі більш широких культурних явищ, зокрема літератури. Винятком була греко-римська античність, яка усвідомила самостійне значення риторики як окремої наукової дисципліни.

Красномовство відіграло помітну роль у формуванні культури античного суспільства. Існував навіть міф про божественне походження риторики: Юпітер покликав до себе Меркурія і звелів дати людям риторику. Особливо активно розвивалися суспільно-політична риторика, судове та академічне красномовство. Колискою античного ораторського мистецтва була Греція. Згодом, після походів Александра Македонського (IV ст. до Христа) грецька культура поширилася майже в усьому світі (т.зв. еллінізм). Після засвоєння засад грецького красномовства Давнім Римом, що був в античності „володарем світу”, греко-римська риторика стала основою ораторської культури народів Європи. Вже наприкінці античної епохи існувала велика кількість риторичних шкіл та писаних посібників, які суттєво прислужилися розвитку цієї науки.

1. Основні риси риторики Давнього Сходу

Сучасна цивілізація зародилася саме на Давньому Сході. У IV тисячолітті до Христа в Межиріччі Тигру та Євфрату (грец. Месопотамія) постало суспільство Шумер. З часом шумерська цивілізація поступається Аккаду (Вавилон та Ассирія). Паралельно з Шумером формувалася могутня цивілізація Давнього Єгипту; згодом — культури Китаю, Індії та Ірану, які залишили в спадщину людству багатющу літературу.

Ця література була переважно риторичною, бо не стільки художні завдання, скільки практичні релігійно-філософські та моральні ідеї спричинилися до її виникнення (хоча подібні ідеї давали життя й прекрасним художнім традиціям).

Риторика як цілісна наука і практика може гармонійно розвиватися в суспільстві, в якому забезпечено простір для індивідуальності, мовної ініціативи особистості. Давній Схід будував своє життя в таких політичних, культурних та правових координатах, в яких не було місця для самовияву “я”. Тому риторичний досвід тут формувався природно-стихійно, розвинених теорій риторики, подібних до давньогрецької, практично не склалося. І все ж риторична практика Давнього Сходу була яскравою та різноманітною; вона була використана і Давньою Грецією.

Як відомо, месопотамську цивілізацію започаткували шумери. Саме їм належить винахід найдавнішої писемності: з вогкої глини ліпили табличку, на якій очеретяним каламом креслили знаки (клинопис). Збереглося чимало обпалених чи просто засушених табличок, які вдалося розшифрувати лише в ХІХ-ХХ ст. Тут існували школи — “будинки табличок” [8, c. 19].

Культура Давньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до Христа.

Словесне мистецтво та красномовство в цій культурі посідало вельми значне місце. Зокрема, арійські племена принесли зі собою усні Веди — гімни богам природи, складені так, як складається усна поезія кочових народів: що бачу, про те співаю. Глибока філософічність та яскрава образність, характерні для стилю Вед, започаткували релігійну думку Давньої Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні. В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це місцеві жерці-брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. “Зосередження розумової, і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення”.

Згодом як узагальнення такого досвіду в Індії сформувалася одна з найбільш значних у світовому масштабі філологічних шкіл (упорядкування санскриту — літературної мови — Паніні та іншими вченими), що дало життя багатющій літературі (точніше — літературам) численними мовами краю, започаткованій у річищі різноманітних традицій. Була вона справді красним письменством, художнім пошуком. Давньоіндійська думка висунула навіть цілісну теорію художньої літератури. Вже у IV-V ст. після Христа створюється посібник “Поетичні прикраси” (автор — Бхамахи); сюди ж відносяться твори на зразок “Дхваньялоки” Аландавардхани. Риторичне і художнє не розрізняли, фонетичні та стилістично-синтаксичні прийоми, які розглядалися як “прикраса мови”, ототожнювали з атрибутами художнього слова. Тому теоретичні трактати Давньої Індії містять багатий матеріал, який свідчить про розвій власне красномовства, про тогочасну ораторську майстерність. Щоправда, найдавніші фольклорно-літературні твори Індії вражають передусім фантазією, образністю. Навіть історію тут подано як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність, потрактована в індуїстській релігії як Майя (ілюзія). Простору для риторики, що прагне до утилітарного освоєння дійсності, було в тих текстах небагато.

І все ж давньоіндійська поетика насичена елементами, які цілком можна трактувати як риторичні прийоми. В “Дхваньялоці” фігурують такі фундаментальні категорії, як “раса” і “дхвані”: “раса” означає “смак” (або “почуття”); “дхвані” (використання багатозначності слова); обидві категорії органічно реалізовані і в риторичних, і в поетичних текстах.

Щодо красномовства, то в Давній Індії склалися такі його різновиди, як і в усьому світі [4, c. 25-26].

Китай — країна однієї з найдавніших цивілізацій світу. Трива-лий час китайська цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою правителі Китаю хотіли відгородитися від “варварів”.

На духовне життя Китаю, крім народної міфології та багатого фольклору, могутній вплив справили дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій (Кун-фуцзи), який жив у V ст. до Христа, сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т.д. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Одночасно Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

“Шляхетний муж піклується про дев’ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — поважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам’ятай про борг” .

Конфуціанські ідеї живили велику й багату художню літературу Китаю. Та серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

Ці особливості притаманні й літературі, яка втілює в собі другий великий духовний орієнтир Давнього Китаю — даосизм. Цю філософську течію, що стала релігійною системою, започаткував Лао-цзи, який висунув вчення про дао, що “покриває небо, підтримує землю, розгортає чотири сторони світу, розкриває вісім меж. Високо, безмежно, глибоко, безмірно, обіймає небо і землю, з’єднується з безформенним. Біжить потоком, б’є джерелом. Порожнє поступово наповнюється. Клекоче і бурлить. Мутне поступово очищується”. Очевидно, таку містку і водночас абстрактну філософську категорію можна було розкрити не поетичними, а риторичними засобами.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю. З часом виклад релігійних, філософських ідей набув характеру справжньої проповіді, а тексти збагачувалися художніми прийомами, властивими поезії. Одночасно риторика стала невід’ємною частиною двірського та феодального побуту [1, c. 11-12].

2. Виникнення і розвиток риторики в Давній Греції

Розвиткові суспільного життя давніх греків, у якому неабияку роль відігравав духовно-культурний , пошук, сприяв загальний інтерес до вишукано сформульованої думки, добірного слова. Особливо це стосується колиски демократії — Афін, де буяло політичне життя й змагалися за прихильність демосу (народу) різні партії. Натомість похмура суперниця Афін — Спарта, де панували жорстокий тоталітарний лад та ідеали воєнізованого аскетизму, красномовство зневажала: тут у моді був славнозвісний спартанський лаконізм, надзвичайна стислість вислову. Так, мати-спартанка, проводжаючи сина на війну, простягала йому щит зі словами: „З ним чи на ньому”. Йшлося про те, що переможець повертався зі щитом у руці (втрата якого вважалася великою ганьбою), а вищого несли додому на його-таки щиті. Мати спартанця хотіла сказати: або повертайся з честю, або мертвим.

Особливо поширеним у Давній Греції було судове красномовство. “У житті давнього грека суд мав велике значення, але він відрізнявся від сучасного. Інституту прокурорів не існувало, позивачем міг бути будь-хто. Звинувачений захищався сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинності, скільки зворушити, привернути їхні симпатії на свій бік. З цією метою застосовували найрізноманітніші<…>прийоми. Тому ті, хто позивався, вдавалися до послуг осіб досвідчених, а головне, тих, хто мав ораторський талант”.

Видатний філософ Арістотель (IV ст. до Христа) приписував винахід риторики піфагорейцеві Емпедоклу, який жив на о. Си- цилія (що належав Греції) у V ст. до Христа. Громадський діяч, філософ, лікар-чудотворець, який, згідно з легендою, покінчив життя, кинувшись у кратер вулкана Етна. Він був типово „античною” людиною, яка жила немов “напоказ”, демонструючи свою ерудицію та обдарованість. Твори Емпедокла не збереглися, тому про його роль у розвитку риторики мало що відомо. Збереглися лише повідомлення, що він писав політичні та медичні трактати, які можна класифікувати як риторику.

У середині V ст. до Христа у Греції виникла т.зв. софістика  — уміння хитромудро сперечатися). Давньогрецьке слово sophistes означало спочатку мудреця, митця, винахідника, але з V ст. після Христа софістами стали називати вчителів філософії, до програми яких входило і мистецтво сперечатися (евристика). Софісти спекулювали на хиткості, нетривкості явищ буття та непевності людської думки, підтасовуючи висновки, або використовуючи їх неправильні форми тощо (наприклад, Ахілл, „швидконогий” герой Гомера, за відомим софізмом, ніколи не дожене… черепаху; або: „Те, що ти не загубив, ти маєш: ти не загубив роги, отже, ти їх маєш” і т.д.) [2, c. 24-25].

Саме софісти, які вправно видавали чорне за біле, коли їм це було вигідно, й стали засновниками риторики . Від скромного опису правил стилістики та граматики вони згодом перейшли до складання політичних та судових промов. Оскільки судові справи були дуже поширені, почали з’являтися логографи, які писали промови для клієнтів суду, а ті, в свою чергу, мусили вивчати написане логографом напам’ять. Це були переважно апології — промови на захист себе (адвокатів на той час не було). Логографи були знавцями юриспруденції й стали засновниками судового красномовства на Сицилії у V-VI ст. до Христа. Вони не прагнули істини, а просто намагалися відробити свої гроші, хитро викладаючи справу клієнта. Тому поняття софістика набуло негативного значення (мораль тогочасного суду в Греції характеризує сценка з твору афінського комедіографа Арістофана: старі убогі люди сидять на сходах суду, чекаючи, щоб їх хтось запросив за лже-свідків).

Першими сицилійськими риторами-логографами були Коракс, Лісій, Горгій (V-VI ст. до Христа). К о р а к с у належить учення про риторичний твір, який він поділив на вступ, пропозицію, виклад, докази (або „боротьбу ”), падіння, висновки. Лісій, виходець з Сицилії, проживав в Афінах (V-VI ст. до Христа), був плідним логографом (йому приписують 425 промов, але збереглося лише 34). Власне, Лісій створив жанр судової промови, визначивши еталонні параметри її стилю та способу аргументації. Особливо характерною для Лісія є етопея — змалювання характерів як “персонажів” промови, так і самого промовця.

Горгій, за словами Платона, відкрив, що можливе є важливішим за істинне; він вправно видавав велике за мале й навпаки, враховуючи специфіку аудиторії, що його слухала; вдаючися до таких малошляхетних прийомів, як приниження супротивника, кепкування й т.п. Характерною є назва одного з його риторичних трактатів — „Про щасливий випадок” (тобто „щасливий” для використання всіляких перекручень) [5, c. 27].

3. Римський період розвитку античного красномовства

У II ст. до Христа римляни, підкоривши Грецію та більшість еллінізованих країн, переймають грецьку культуру. Саме за часів римського панування грецька риторика набула величезного авторитету в усій Римській імперії (друга софістика II ст. до Христа). Однак серед римлян були люди, що вороже ставилися до грецьких впливів, прагнули захистити стародавні римські ідеали (Катон Старший, гаслом якого було: „Не погуби справи, а слова знайдуться”). Закінчилося це змагання висланням усіх грецьких вчителів риторики з Риму у 161 р. до Христа.

Після періоду недовіри до грецького риторичного досвіду римське суспільство кинулося його засвоювати, переймаючи всі види красномовства й основні типи промов (урочисті, політичні, судові). Римляни нічого нового до цієї класифікації не додали, а лише зміцнили и широкою практикою свого розвиненого суспільного життя.

У II ст. після Христа, на тлі занепаду всієї античної культури, формується архаїзуючий напрям (Фронтон та Вера); традиції Ціцерона остаточно занепадають, розквітає пишнота в азійському стилі, а риторика зливається з філософією та літературою.

Азіанізм пізньої античної літературної традиції прислужився під час опанування населенням Римської імперії вчення Біблії. У пізньоантичному суспільстві (в часи „другої софістики”) риторика й ритори користувалися неабиякою популярністю.

Останні століття Римської імперії позначені зрощенням риторики з античною системою життя та владою, що в очах християн було свідченням “реакційності” традиційного красномовства. Одним із свідчень цього є змагання в красномовстві між поетом Немесіаном та імператором Нумеріаном, що відбулося в 284 р. Навіть після Міланського едикту про рівноправність поганів та християн (313 р.) надаються привілеї риторам та лікарям (321 та 333 pp.). Визначною подією стало викладання риторики в Римі Патерою (338 р.) та Мінервієм (352 p.). У 362 р. імператор Юліан Відступник намагається заборонити християнам вивчати граматику та риторику; наступного року ритор Алкін, його вчитель, складає йому панегірик. Приблизно в 364 р. до імператорського двору — вже знову християнського — запрошено ритора Авсонія, якого обдаровано щедротами. У 383 р. сенатор Сіммах, тогочасний письменник та красномовець, виступає на захист язичницького вівтаря Перемоги в римському сенаті. В 392-394 pp. ритор Євгеній узурпує владу в Римі і намагається знову відновити язичництво. Так тривало до 416 p., доки язичникам не було заборонено займати державні посади [1, c. 32-33].

Але недаремно і наступне, IV ст., М.Гаспаров називає риторичним століттям : риторика домінує в освіті, побуті, поезії. На відміну від елементарних шкіл, граматичні та риторичні школи (що виникли як наслідування грецьких) були школами вищого типу, розрахованими на дітей знаті, і поступово перетворилися на заклади, що готували чиновників для імперського бюрократичного апарату. Навчання граматики та риторики звелося до засвоєння культурного потенціалу, який давав змогу відчувати себе римлянином. Красномовство вважалося вищою здатністю людини: адже воно об’єднувало людей, на відміну від спеціальної освіти.

У V ст. риторичні школи були витіснені християнськими, які мали більший вплив, бо зверталися до кожної людини, а не лише до знаті. Але довго ще, особливо в провінціях, риторична програма слугувала освіті, навіть коли на місці Західної Римської імперії постали молоді напівварварські держави.

У пізній античній риториці виділяли:

1. Три джерела красномовства: дар, навчання (в тому числі й наслідування зразків), вправи.
2. Три мети красномовства: переконати, насолодити, схвилювати.
3. Три види промов: урочисті (епідектичні), політичні (дорадчі), судові.

Крім того, пізня антична риторика стала виділяти в мові й т.зв. три стилі (високий, низький та середній). Це використали класицисти, в т.ч. М. Ломоносов, виробивши „російський” варіант „трьох штилів”.

На відміну від поетичного таланту, що є даром Божим, ораторського мистецтва можна навчитися; казали ж в античну пору: поетами народжуються, а ораторами стають [7, c. 25].

Висновки

Першими, хто заклав підвалини риторики як науки, були софісти, платні вчителі філософії й ораторського мистецтва. Аналіз численних історичних праць дає підстави вченим говорити як про негативне у досвіді софістів, так і про їхні заслуги. Вагомим внеском софістів у розвиток науки взагалі й риторичної та мовознавчої зокрема вважають такі результати їхньої діяльності:

1) заснування риторичних шкіл, у яких навчали правил побудови й ефектного виголошення промови;

2) створення небаченого культу слова і риторики;

3) піднесення статусу риторики на найвищий щабель загальної античної освіти;

4) формування високої культури мовлення і її ролі в суспільному житті;

5) розвиток теорії ораторського мистецтва (винайдення «загальних місць» промови, риторичних фігур; відпрацювання ораторського ритму, техніки мовлення; структурування промови);

6) приведення мови у систему (питання ораторської лексики, семантики, синонімії, граматики);

7) утвердження демократичного духу, прагнення допомогти всім, хто бажає навчитися мистецтва красномовства й переконливої аргументованої суперечки;

8) виховання в учнів прагнення свободи у висловлюванні думок і вміння їх захищати;

9) внесок у розвиток теорії і практики діалогу, полеміки, аргументації, доказів, орієнтація риторики на життєві ситуації;

10) розроблення конкретних риторичних прийомів, реалізація зв’язків риторики з логікою;

11) усвідомлення важливості гумору й кмітливості для процесу спілкування.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Риторика: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — Л. : Світ, 2001. — 240с.
2. Александров Д. Н. Риторика: Учебное пособие. — М. : Флинта: Наука, 2002. — 622 с.
3. Вандишев В. М. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2003 ,  — 262 с.
4. Зарецкая Е. H. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации. — М.: Дело, 1998. — 475, с.
5. Кохтев Н. Н. Риторика. — М.: Просвещение, 1994. — 206, с.
6. Мацько Л. І. Риторика: Навч. посіб,. — К.: Вища шк., 2003. -310, с.
7. Стец В. А. Основи ораторського мистецтва: Навчальний посібник. — Тернопіль: Економічна думка, 1998. — 58 с.
8. Хоменко І. В. Еристика: Мистецтво полеміки: Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 191 с.