Вступ

Особливим етапом розвитку українського документознавства стали 1990-2000-і роки. Розпад Радянського Союзу прямо й опосередковано зруйнував радянську модель організації та функціонування науки. За нових обставин відбувається потужний розвиток документознавства як наукової та навчальної дисципліни. Створюються та розповсюджуються формальні структури, зокрема науково-дослідницькі центри (інститути, лабораторії, кабінети та ін.), фахова періодика, формується система відповідної освіти. У наукових виданнях, дисертаційних дослідженнях, залах конференцій відбувається обговорення об'єктно-предметної сфери, умовних меж проблемного поля документознавства, методики галузевих досліджень, певних зразків розв'язання дослідницьких завдань тощо.

З'ясування ґенези дисципліни дозволить розкриття її початковий зміст й закономірності еволюції. Лише останнім часом у вітчизняній науці з'явилися перші історіографічні праці (В. В. Бездрабко, О. М. Загорецька, С. Г. Кулешов, С. В. Сельченкова, Г. М. Швецова-Водка), які висвітлюють історію документознавства, залежності його розвитку від лона народження, зокрема діловодства. Термінологічні зміни, що відбуваються з означенням практичної сфери документознавства, виявилися достатньо показовими для увиразнення особливостей побутування та розвитку науки. Відтак метою даної розвідки є висвітлення змісту термінів "діловодство", "документаційне забезпечення управління", "керування документаційними процесами" у другій половині ХХ ст. як віддзеркалення стану прикладного шляху накопичення знань про документ у документознавчому контексті.

Активне розроблення у досліджуваний проміжок часу актуальних завдань діловодства, що знайшло відображення у масовій появі тематичних практичних посібників, публікаціях на шпальтах наукових видань, збірників конференцій, постановах органів виконавської влади, зосереджених на поліпшенні стану архівної справи в країні та розробленні Єдиної державної системи діловодства (19651974) (далі — ЄДСД). Серед причин актуалізації діловодної проблематики у другій половині ХХ ст. називаються: 1) ускладнення управлінських функцій; 2) упровадження електронно-обчислювальної техніки в усі сфери людської діяльності; 3) необхідність раціональної організації діловодства в установі із метою економії робочого часу, ефективності реалізації управлінських завдань і рішень; 4) успішне комбінування різних напрямів роботи з документами. Багатоплановість виявів діловодства провокувала його дослідників всебічно вивчати організацію роботи з документами. Відтак у колі визначених шляхів осягнення документування й документообігу відбиваються такі моменти: найприйнятніші форми організації роботи з документами, матеріально-технічне забезпечення діловодства, вироблення технічних вимог, що пред'являються до документів у контексті можливостей закріплення інформації, зберігання і користування ними; економія робочого часу при оформленні документів; забезпечення дотримання суб'єктами діловодних процесів правових засад; урахування суб'єктивних факторів задля успішної постановки діловодства тощо. Саме ці дослідницькі напрями стали визначальними для накопичення практичних знань у межах традиційного (управлінського) документознавства, орієнтованих на модерний об'єкт вивчення.

Бібліографічний опис

1. Бездрабко В.В. Історія діловодства та документознавство періоду становлення: ідентичне і дотичне// ”Гілея (науковий вісник)»: Збірник наукових праць.- К., 2009. Випуск 18

У статті висвітлюється еволюція історії діловодства як особливого напряму історичних досліджень 1960–1980–х років. Розглядається значення проблемно–тематичних студій для становлення і розвитку документознавства. Досліджуються історичні зв’язки між історією діловодства й історією установ.

Автор вказує, що у першій половині ХХ ст. маємо цілеспрямоване продовження традицій вивчення історії, теорії діловодства не тільки у сфері управління, але й у джерелознавчому контексті. Окрім відомих старань архівістів і вдалих екстраполяцій їхніх студій на сферу діловодства у 1920-1930-х роках, активізація досліджень наступає за підтримки академічного Інституту книги, документа і письма (1931-1936). Нетривале його існування не залишило вагомих доказів участі інституції у розробленні актуальних історичних тем із діловодства, проте наміри яскраво засвідчила передмова одного інститутського видання, якому, щоправда, не стало часу вийти під титлом авторського колективу інституту. Йдеться про наукову збірку праць -«Вспомогательные исторические дисциплины» (1937), вихід якої вмотивовувався необхідністю ширшого користування у джерелознавчих дослідженнях методами допоміжних1 історичних дисциплін. Серед джерелознавчих проблем, що першорядно потрапили до уваги дослідників, зустрічаємо закономірності еволюції окремих видів документів, діловодства. Вміщена у збірці стаття «Русский законодательный документ ХІХ-ХХвеков» («Російський законодавчий документ ХІХ-ХХ століть») належить відомому досліднику діловодства Б.М. Кочакову, який зарекомендував себе шанувальником історії управлінських офіційних документів. Міркуючи в джерелознавчому контексті, Б.М. Кочаков цілком справедливо вказує на головний недолік сучасних для нього спеціальних історичних досліджень — студіювання управлінської документації «не супроводжується джерелознавчим аналізом», а «документ сам по собі, в його історії, … його часом непростому складі ще не став предметом спеціальних вивчень», що призводить інколи «до прямих спотворень історичного процесу».

Також автор наголошує, що діяльність органів влади та управління (міністерство, відомство, Державна рада, Комітет міністрів, Рада міністрів, Державна канцелярія), розглядалися нерозривно з властивою їм системою діловодства, порядком організації роботи канцелярій та архівів, у т.ч. і тієї, що стосується документування. Особливе поцінування знайшло вивчення окремих управлінських документів у контексті їх функційного призначення, й спричинених цим їх мовних особливостей тощо.

Автор робить акцент, що великий вплив на розвиток історії діловодства справив історик-джерелознавець Б.Г. Литвак. Розробляючи популярну в 1960-1980-х роках тему масових історичних джерел, особливе поцінування у працях відомого дослідника здобула управлінська документація ХІХ ст. Протягом трьох десятиліть він написав, безперечно, найвідоміше дослідження — «Очерки источниковедения массовой документации XIX — начала ХХ в.», робота над яким супроводжувалась активною різноаспектною апробацією теми. Монографія і супутні їй наукові публікації створили цілий цикл, центральний для всієї його творчості, присвячений одній зі своїх постійних тем — масові документи як історичні джерела. Закономірності трансформацій форми, еволюція текстової частини документів, інформаційний потенціал, середовище створення, побутування управлінської документації, проблема зв'язків із іншими видами документації, нормативно-правова база діловодства й організації канцелярії — ці та інші теми стали яскравим зразком підтримки джерелознавцем потужних пошуків документознавців, зумовлених формуванням і впровадженням у 1960-1980-і роки. Єдиної державної системи діловодства, а відтак і ретроспективним пошуком оптимальної моделі організації документаційного забезпечення управління у загальнодержавному масштабі.

Також автор наводить думку, що Б.Г. Литвак зробив дуже цікаві висновки стосовно «теоретичного діловодства» М.Л. Магницького, М.В. Варадінова, дипломатики С.М. Каштанова і Л.В. Черепніна, документального джерелознавства А.О. Введенського. Головна думка полягає в тому, що документознавство за змістом є наукою, яка долає «розрив» між діловодством й архівною справою, «теоретичним діловодством» і дипломатикою, «повертає» вивчення документа в середовище його створення та побутування. Походження можливих аналогічних змістових рядів між джерелознавством, документознавством і діловодством Б.Г. Литвак пов'язує зі спорідненістю об'єкта вивчення, розглядаючи його, як складно структуровану систему. Торкаючись методики студіювання письмових історичних джерел, і віддаючи належне кількісним методам, Б.Г. Литвак узалежнює їх від специфіки властивостей документа, його змісту і форми. Зроблені автором висновки знайшли логічне продовження в з'ясуванні традицій розвитку документа. Щоб правильно оцінити їх, дослідник звертається до історії середовища творення документа, його управлінської інфраструктури, кордонів. Для цього, як справедливо вважав дослідник, необхідно зосередитися не лише на нормативно-правових засадах організації роботи з документами, але й на біографічному розгляді їх виконавців, історії інституцій, втягнутих у практичне запровадження цих нормативів.

Як вказує автор, вивчення документа у контексті історії установ, діловодства відбувається за умов залучення широкого методичного арсеналу, а саме історико-типологічного, порівняльного, статистичного, хронологічного методів, методів абстрагування та моделювання. Студії з історії діловодства мають важливе значення для розвитку документознавства, серед завдань якого зустрічаємо вивчення історії документа, його форми і змісту, особливостей функціонування у певну історичну епоху, систем документації, залежностей від інших спеціальних історичних дисциплін.

У підсумку, автор вказує, що необхідність продовження теми історичних досліджень у контексті документознавства — очевидна, оскільки це відкриває нові грані історії науки про документ.

2. Бездрабко В. В. Діловодство – документаційне забезпечення управління – керування документаційними процесами: термінологічні межі та розмежування значень // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2010. №1. – с. 98-112

У статті висвітлюється зміст термінів "діловодство", "документаційне забезпечення управління", "керування документаційними процесами", розкривається віддзеркалення ними стану прикладного шляху накопичення знань про документ у документознавчому контексті.

Автор наголошує, що активізація досліджень у сфері документаційного забезпечення управління, формування ЄДСД сприяли потужному розвитку не лише діловодства, а й управлінського документознавства. Спроби по-новому витлумачити феномен документа на тлі автоматизації систем управління привернули увагу до інформації не лише в вузькому утилітарному значенні (як-от складання уніфікованих систем документації), але й загалом, тим самим опосередковано підтримавши розвій документологічних сюжетів. Характерно, що це безпосередньо й опосередковано вплинуло на розвиток книгознавства, бібліотекознавства, бібліографознавства. Саме у цьому фаховому колі відбувається розширення аргументації на користь підміни поняття "книга" іншим — "документ". Ця пропозиція стала породженням не лише розширення змісту документаційних фондів бібліотечних, архівних установ чи інших суб'єктів інформаційної діяльності, але й відмовою від вузького значення документа, акцентуацією уваги на інформації як найширшого його тлумачення.

Також автор зазначає, що найбільш примітною ознакою термінологічного визначення стало фактичне визнання універсальності терміну щодо сфери управління документаційними процесами. Це, в свою чергу, припускало входження всіх заходів, пов'язаних із документуванням, розповсюдженням, функціонуванням документів і їх зберіганням, у його значеннєві межі. Подібний підхід давно побутував за кордоном, із різними семантичними відтінками, залежно від історично сформованого терміну — records management (США), gestion des documents (Франція) чи SchriftgutverwaItung (Німеччина). Врешті-решт таке ставлення до управління документацією було підхоплено вітчизняною практикою, трансформувавши на концепційному рівні його у визначення — комплекс заходів, спрямованих на здійснювання процесів створення та функціонування службових документів. На тлі розроблення управління документацією аналізуються раціональні обґрунтування та виправдання функційного призначення канцелярій (управління справами, загальний відділ) як первинних ланок організації роботи з документами, обов'язків службовців, задіяних у керуванні документаційними процесами.

Крім того, автор визначає, що тлумачення поняття "керування документаційними процесами", подане в ДСТУ 4423:2005, різниться від пропонованих раніше. Якщо у чинному термінологічному стандарті у сфері діловодства й архівної справи до англомовного варіанту records management зустрічаємо україномовну версію керування документацією, то в ДСТУ 4423-1:2005 розробники відмовляються від буквального перекладу терміну словосполучення, мотивуючи неадекватністю віддзеркалення змісту іншомовного терміну, а також некоректністю значень лексем. Тому, замість звичного "керування документацією" маємо модифіковану версію — "керування документаційними процесами". Останнє трактується як галузь керування, що відповідає за ефективний і систематичний контроль за створенням, прийманням, зберіганням, використанням, передаванням до архіву, вилученням для знищення службових документів, охоплюючи процеси відбирання та зберігання в документальній формі свідчень, інформації про ділову діяльність.

Таким чином, підсумовує автор, збагачення терміносистеми документознавства у прикладному сенсі стало свідченням стрімкого розвитку діловодства. Входження у науковий обіг термінів "документаційне забезпечення управління", "керування (управління) документацією" / "керування документаційними процесами" стало ознакою часу. Так склалося завдяки, по-перше, зростання ролі практичної сфери роботи з документами у суспільстві, по-друге, удосконалення інформаційних технологій продукування, розповсюдження, використання та збереження інформації, а, по-третє, освоєння відповідного зарубіжного досвіду. Це, в свою чергу, вплинуло на зміст документознавства як науки, зрослої на ґрунті досягнень роботи з документами. Проваджене термінологічне студіювання дозволить розкрити чинники еволюції документознавства, а відтак доповнити історію науки, її історіографію.

3. Бездрабко В. В. Діловодство у переддень народження документознавства : особливості побутування та вплив на еволюцію науки про документ / В. В. Бездрабко // Наукові праці. Т. 88. Вип. 75. Історичні науки. — Миколаїв, 2008. — С. 156-165

У даній статті автор, звертає увагу на те, що поважними студіями з діловодства у 1960-1980-х роках відзначились архівні установи, які стали найактивнішими розробниками ЄДСД. Симптоматично, що у передовиці першого номеру «Архівів України» за 1962 рік серед основних науково-дослідних завдань архівістів зустрічаємо студіювання діловодства, зокрема принципів опису та класифікації документів в установі, формування основних положень системи діловодства у загальнодержавному масштабі. Та, якщо більшість архівних установ України перейнялась практичною проблематикою у руслі нагальних завдань діловодства, то історичні архіви, у зв'язку зі специфікою архівних фондів, зосередилися на вивченні його історичного компоненту. Окремого поцінування у цьому руслі заслуговує Центральний державний історичний архів УРСР у м. Львові. Неодноразово на засіданнях архівного постійно діючого семінару з архівознавства, джерелознавства та інших допоміжних історичних дисциплін (1961) обговорювалися доповіді, присвячені історії діловодства владних структур різних адміністративно-територіального підпорядкування, масштабів функціонування, історичних періодів входження українських земель до складу інших держав. Відтак, серед учасників семінару зустрічаємо дослідників історії діловодства окремих категорій судових установ австрійського судочинства Галичини (1772-1918) (П.М. Дідович, Р.С. Кулачковський, С.А. Панек), специфіки організації довідкового апарату в польському й австрійському діловодстві (І.І. Дмитерко, О.А. Купчинський), фондів установ, наприклад, Львівського ставропігійського інституту (Я.Д. Ісаєвич), Люблінського коронного трибуналу (У.Я. Єдлінська), у контексті організації системи діловодства, історичних форм і змісту грамот XIV-XV ст., документів діловодства вищих судово-адміністративних установ XVI-XVII ст. як історичних джерел (У.Я. Єдлінська), побутового життя писарів і архівістів ґродських і земських канцелярій окремих воєводств XV-XVIII ст. (П.І. Захарчишина) тощо. Характерною рисою студій архівістів є оперування широкою джерельною базою, що робить висновки дослідників ґрунтовно аргументованими, а теоретичні висліди, зроблені ними — логічно вмотивованими всебічним ретроспективним аналізом практичних здобутків роботи з документами. Особливістю студіювання історії діловодства львівськими архівістами є порушення ними багатьох модерних тем у контексті історії повсякдення, соціальної історії, що відповідало основним тенденціям розвитку західноєвропейської науки, а також високий ступінь розповсюдженості міждисциплінарних сюжетів у межах дипломатики, джерелознавства, палеографії, історії установ.

Також автор вказує, що географічні рамки об'єкта історії діловодства поступово розширюються і з'являються розвідки, присвячені історії діловодства в інших українських регіонах. Наприклад, цікаві відомості про діловодство другої половини XVII ст. на Лівобережній Україні зустрічаємо в монографії В.В. Панашенко «Палеографія українського скоропису другої половини XVII ст. (на матеріалах Лівобережної України)» (1974). Закцентувавши увагу на палеографічному аналізі більше 1000 зразків діловодної документації -документів Генеральної військової канцелярії, ратуш, судових, полкових, сотенних канцелярій та деяких інших установ Лівобережної України, автор відвела чільне місце висвітленню історії установ, осіб, що займалися документуванням, провадженням документообігу, зберіганням документів.

Автор наголошує, що справжнім явищем в українській історичній науці 1970-1980-х років стала поява праць відомої дослідниці, учениці Б.Г. Литвака — В.С. Шандри, підсумованих у дисертаційному дослідженні — «Организация и функционирование делопроизводственной службы Управления Киевского учебного округа (1832-1917)» («Організація та функціонування діловодної служби Управління Київського учбового округу (1832-1917)») [65]. Аналіз форм і змісту функціонування діловодної служби установи в освітній сфері відбувається синхронно з вивченням реформувань органів влади на рівні імперії, висвітленням колективних й осібних пошуків оптимальних способів керування документаційними процесами. Належне поцінування у працях дослідниці знайшли навчальні документи як вид управлінської документації, засіб комунікації й історичне джерело. Дослідження В.С. Шандри створили прецедент в українському науковому досвіді для майбутніх розвідок автора та її послідовників, які у 1990-2000- х роках прагнуть тематично розширити кордони історії діловодства та залучити до предмета раніше мало досліджені чи не розроблені загалом питання, зокрема традиції актового діловодства за умов колонізації українських земель.

Таким чином, розпочаті з того маргінального місця, яке до 1960-х років займали історія діловодства й історія державних установ, дослідження, досить швидко набирають популярності і згодом зусилля вчених увінчалися поважними результатами. З'явилися ґрунтовні монографії, перші навчальні видання з джерелознавства, що містили розділи, присвячені історії діловодства, управлінській документації як історичному джерелу, здобули поширення тематичні наукові статті, що розкривали еволюцію окремих видів документів, формування систем документації, їх зміст і характеристику.

4. Бездрабко В. В. Зародження теорії діловодства і гносеологічні ракурси формування документознавства / В. В. Бездрабко // Вісник ДАКККІМ. — 2008. — № 1. С. 78-83

У статті висвітлено основні здобутки історико-документознавчих досліджень як напряму спеціальних історичних дисциплін, проаналізовано їх зміст, проблемно-тематичні особливості, значення. Підкреслено роль студій з історичного документознавства для розвитку системи теоретичних знань про документ як історичне джерело.

Автор приводить думку, що однією з особливостей сучасної історичної науки, за визнанням провідних історіографів, є перенесення пошуку значення сучасних метаморфоз із «заповідників однієї науки» у міждисциплінарний простір. Перспективи формування новітніх наддисциплінарних галузей соціогуманітарного знання, трансформованих із «інтердисциплінарності — через «полі-/мультидисциплінарність» до трансдисциплінарності і метанаукових утворень», віддзеркалюють активне «перетікання» здобутків споріднених і суміжних джерелознавчих галузей знань, які вивчають історичне джерело, документ, у документознавство та. навпаки, «оприсутнення» документознавчих ідей у спеціальних історичних дисциплінах (СІД). Укорінення ставлення до документа як інформації впливає на дослідницькі орієнтири, що змінює змістове наповнення дисциплін, узалежнює їх розвиток від можливостей інформаційних технологій та узагальнюючих теоретичних конфігурацій у межах документально-комунікаційних наук. Не можна думати, що розгляд документознавства у контексті СІД є винятковим, а не закономірним підходом до з'ясування особливостей побутування сучасної науки. Порушена проблематика, безперечно, сприяє адекватному осмисленню змін, що відбуваються в історії та документознавстві. створенню в українській науці нового образу про них.

Як вказує автор, значну роль в організації та провадженні спеціальних історичних досліджень документа у 1990-2000-х pp. відіграли відділ СІД Інституту історії України НАНУ. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського НАНУ, університетські спеціалізовані кафедри. Наукове товариство імені Шевченка у Львові, архівні установи. Оприлюдненню актуальної новітньої інформації прислужилися такі авторитетні часописи: «Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та практики» (1997 p.). «Український історичний журнал» (1957 p.). «Пам'ятки» (1999 p.). «Архівознавство. Археографія. Джерелознавство» (1999 p.). «Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України» (1999 p.). «Студії з архівної справи та документознавства» (1996 р.) та ін. Завдяки цим виданням багато новаторських ідей із теорії та методології СІД пройшли колективне обговорення.

5. Васильченко Н. Історичний аспект правового регулювання справочинства в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2009. — №10. – С. 97-101

У статті автор приводить думку, що ефективна діяльність усіх суб'єктів правовідносин неможлива без інформації. В усі часи та політичні режими актуальним був і залишається вислів: «Хто володіє інформацією, той володіє ситуацією». Якщо в минулому інформація рухалася від адресанта до адресата повільно, то в сучасному світі з розвинутими мобільними, телекомунікаційними технологіями її отримання можливе за секунди.

Мета цієї статті — аналіз історії правового регулювання справочинства в Україні та його проблем на сучасному етапі.

Автор наголошує, що діловодство у державному апараті часів Гетьманщини було чітко регламентоване нормативними документами та наказами вищих посадових осіб і мало логічну побудову схеми технологічних процесів. З організацією діловодства в державі пов'язувалося також і започаткування державних архівів. Так, при Міністерстві народної освіти було створено архівно-бібліотечний відділ під керівництвом видатного українського історика, архівіста В. Модзалевського та за участю відомих учених В. Міяковського, О. Гру-шевського та Ю. Іванова-Меженка. Ними були розроблені нормативно-правові акти щодо становлення архівної справи та діловодства, підготовлено проект архівної реформи, в якому передбачалося запровадження державної власності на документи, створення Національного (Державного) архіву в Києві, розширення мережі губернських архівів та повноважень архівних комісій на місцях.

Також автор робить акцент, на тому що діловодство радянської епохи створювалося відповідно до завдань нового політичного устрою. У 1928 р. було взято курс на наукову організацію управлінської праці. Інститут техніки управління спільно з Центральним архівом затвердили «Правила встановлення архівної частини діловодства в державних, професіональних і кооперативних установах і підприємствах». Однак нормативно-правого акта вищої юридичної сили, який був би обов'язковим для виконання всіма суб'єктами документообігу, прийнято не було. Робота з документами регламентувалася підзаконними нормативно-правовими актами відомств і міністерств, які встановлювали правила на свій розсуд. В історії діловодства розпочався тривалий період локального нормативного регулювання даного виду правовідносин.

Автор підкреслює, що тільки у 1959 р. постановою уряду СРСР № 1375 ряду відомств було доручено розробити єдину систему справочинства на основі широкого використання сучасної, на той час, техніки. Важливим кроком стала Постанова Ради Міністрів «О мерах по совершенствованию деловодства в учреждениях и организациях» від 30.09.1961 р., яка передбачала необхідність розроблення та затвердження відомчих інструкцій з урахуванням місцевих особливостей і підготовки кадрів діловодства. У 1963 р. Головним архівним управлінням СРСР розроблені «Основні правила встановлення документальної частини діловодства і роботи архівів установ, організацій і підприємств СРСР». У 1973 р. запроваджено «Єдину державну систему діловодства», що започаткувало науковий підхід до розв'язання проблем справочинства. Вона містила рекомендації щодо організації робіт з документами, визначала основи організації праці діловодів. Важливу роль у роботі з документами в той час відігравали різноманітні державні стандарти: ДСТ 6.39-72 «Система організаційно-розпорядчої документації. Формуляр-зразок»; ДСТ 16487-70 «Діловодство й архівна справа. Терміни та визначення»; ДСТ 6.10.1-75 «Уніфіковані системи документації. Основні положення» тощо.

Також автор акцентує увагу, що на сучасному етапі робота з документами в Україні регулюється багатьма нормативно-правовими актами. Це — закони «Про мови в Українській РСР (1989 р.)», «Про інформацію» (1992 р.), «Про державну таємницю» (1994 р.), постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Примірної інструкції з діловодства» від 17.10.1997 р. № 1153 та ін.

З введенням нових інформаційних технологій набули поширення нові напрями розвитку науки, виробництва, економіки і, звичайно, справочинства. Технічний прогрес у суспільстві поширився на документи. За останнє десятиріччя в Україні ухвалено низку законів і нормативних актів, що є базою нормативно-правового регулювання сфери електронного документообігу. Найбільш відомі — закони України «Про електронні документи та електронний документообіг» від 22.05.2003 р. № 851-ІУ, «Про електронний цифровий підпис» від 22.05.2003 р. № 852-ІУ. Ними визначені основні організаційно-правові засади електронного документообігу та використання електронних документів, а також такі важливі поняття, як: «електронний документ», «електронний цифровий підпис», «суб'єкти електронного документообігу», «особистий і відкритий ключ», «центр сертифікації ключів». Отже, нові інформаційні технології дали поштовх для створення нового виду документів, підсумовує автор.

6. Загорецька О. Висвітлення проблем організації загального діловодства на сторінках журналу "Архіви України" // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство : міжвід. зб. наук. праць. — К., 2002. -Вип. 5. — С. 348-355

У статті розглядаються нормативні документи, наукові публікації та довідкові видання, в яких відображено понятійний апарат діловодства й, передусім, сформульовані визначення понять, що стосуються проблематики дослідження. Проаналізовано еволюцію поглядів документознавців за останні десятиліття на трактування базових дефініцій діловодства. Відзначено, що на сьогодні мають місце різні підходи та розбіжності думок щодо визначення основних понять цієї сфери практичної діяльності. Зокрема, наведено різні аспекти розуміння умовно синонімічних понять “діловодство”, “справочинство”, “документаційне забезпечення управління”, “керування документацією”.

Відзначено, що у межах виконання завдань цього дослідження доцільно застосовувати термін “діловодство” з його розумінням як сукупності процесів документування управлінської інформації та організації роботи зі службовими документами. Також у першому параграфі з’ясовано зміст понять, які пов’язані з основними технологічними процесами і операціями діловодства та характеризують його як сферу практичної діяльності. Зокрема, розглянуто визначення таких понять, як “службовий документ”, “організаційно-розпорядчий документ”, “управлінська документація”, “документування управлінської інформації”, “правила документування”, “організація роботи зі службовими документами”, “документообіг”, “документаційний фонд”, “служба діловодства”, “інструкція з діловодства”, “номенклатура справ”, “строк зберігання службових документів”. Зазначено, що стандартизація складу термінів діловодства та визначень їх понять є важливою не тільки в теоретичному аспекті, а й для вирішення проблеми їх уніфікованого застосування у нормативно-правових актах, нормативних і методичних документах з організації діловодства.

Також автором встановлено, що теоретичні засади, на які спирається реалізація технологічних процесів діловодства, є, здебільшого, результатом документознавчих досліджень. Втім, технологія діловодства ґрунтується і на результатах, отриманих в інших наукових дисциплінах та галузях знань, зокрема, архівознавстві, документній лінгвістиці, інформаційному менеджменті, історичному джерелознавстві, правознавстві, природничих дисциплінах тощо. Передусім, це стосується концептуальних рішень з питань створення управлінських документів, організації документообігу, експертизи цінності службових документів, функціонування систем електронного діловодства, забезпечення збереженості документів тощо. Зазначено, що теорія діловодства не обмежується науковими засадами реалізації технологічних процесів; існують також загальнотеоретичні проблеми класифікації, визначення складу та функцій управлінських документів, формування загальних принципів керування документацією та службою діловодства, а також проблеми загальної уніфікації діловодних процесів, що є підґрунтям для вирішення прикладних завдань діловодства з точки зору сучасних концепцій керування документацією. Сукупність наукових знань представляють також результати досліджень з історії діловодства. Це здобуті наукові факти і зроблені на їх основі формулювання закономірностей процесу розвитку діловодства, висновки щодо чинників, які впливають на нього, побудови схем періодизації історії діловодства, зміст особливостей розвитку діловодства на кожному з історичних етапів, а також інші концептуальні положення, які є складовою теоретичних знань з діловодства. Зазначено, що сукупність нагромаджених наукових знань у сфері діловодства має враховуватися під час реалізації заходів, спрямованих на уніфікацію та регламентацію організації його процесів з метою підвищення їх ефективності та оптимізації.

Автор досліджує еволюцію організації діловодства в Україні. Здійснено порівняльний аналіз існуючих схем періодизації історії вітчизняного діловодства. Наявність більш-менш подібних поглядів різних дослідників на періодизацію історії діловодства надала можливість виявити певні критерії для виокремлення періодів його розвитку. Встановлено, передусім, дві групи чинників, що впливали на розвиток діловодства в Україні у різні історичні періоди: 1) політичні, економічні та інші соціально-правові зрушення в Україні; 2) зміни у нормативному забезпеченні діловодства, а також в організації його технологічних процесів. Часто ці чинники діють разом, вони взаємопов’язані, і другий є результатом безпосередньої дії або впливу першого.

У статті також проаналізовано основні проблеми організації діловодства в Україні, що були виявлені в результаті проведення 1998 р. анкетування керівників служб діловодства 17 міністерств та 18 державних комітетів та обстеження 2003 р. стану діловодства 29 центральних органів виконавчої влади та 15 інших центральних установ країни. Узагальнений аналіз отриманих відомостей дав можливість виявити низку типових недоліків в організації діловодних процесів в органах державної влади, зокрема, відсутність загальної координації діловодства, що пов’язано, передусім, з недосконалістю нормативного та науково-методичного забезпечення цієї сфери діяльності, а також слабким контролем організації діловодства з боку Держкомархіву України і відповідних архівних установ. Найважливішою проблемою була визнана відсутність нормативних актів, необхідних для впровадження електронного діловодства в органах державної влади та інших установах України, застосування електронної пошти, впровадження єдиної електронної мережі для обміну управлінською інформацією між органами державної влади на всіх рівнях, забезпечення збереженості електронних документів тощо. Відзначено наявність проблем, пов’язаних і з традиційними (тобто неавтоматизованими) формами організації роботи з документами в установах. Це проблеми розроблення та впровадження в установах таких основних нормативних документів, як інструкція з діловодства та номенклатура справ, а також відомчі (галузеві) переліки документів зі строками їх зберігання та примірних (типових) номенклатур справ для підвідомчих установ. Також мають місце проблеми унормування окремих діловодних процесів, зокрема, реєстрації документів, контролю за їх виконанням, визначення обсягів документообігу, формування справ, забезпечення збереженості документів у діловодстві, передавання документів на зберігання до архівних підрозділів тощо. Зазначені проблеми дали можливість визначити організаційні заходи щодо покращання стану діловодства в установах, виявити прогалини у нормативному забезпеченні цієї сфери діяльності й окреслити перспективні напрями подальшого розвитку нормативної та науково-методичної бази.

7. Загорецька О. Нормативне та науково-методичне забезпечення організації діловодства в Україні у 1950-1980-х роках // Студії з архів. справи та документознавства. — К., 2004. — Т. 11. — С. 177-182

Як вказує автор, організація діловодства є однією з форм управлінської діяльності, що здійснюється в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, а також на підприємствах, в установах і організаціях усіх форм власності (далі – установах). Її нормативне та науково-методичне забезпечення завжди було в центрі уваги не лише документознавців і архівознавців, а і суспільства в цілому, оскільки від організації діловодних процесів залежить не тільки повнота репрезентації достовірних джерел історичної інформації в архівах, а й якість керування будь-якою установою.

Автор наголошує, що в останнє десятиліття організація діловодства в Україні зазнала кардинальних змін, пов’язаних з процесами державотворення, формуванням власної законодавчої бази, реорганізацією економічної інфраструктури, впровадженням новітніх інформаційних технологій, впливом міжнародного досвіду з керування документацією тощо. Зокрема, розпочато створення вітчизняної нормативно-правової та методичної бази, що має регламентувати і забезпечувати раціональне здійснення процесів документування управлінської інформації та організації роботи зі службовими документами в установі, започатковано й розгорнуто діяльність наукових інституцій, спрямовану на наукове опрацювання проблем організації діловодства (переважно у тісному зв’язку з проблемами організації архівної справи).

У статті зазначено, що у зв’язку з відновленням післявоєнного народного господарства і здійсненням управлінських реформ уряд СРСР та відповідно уряд УРСР у 1950ті рр. почали приділяти більшу увагу документам, що створювалися у діловодстві міністерств, відомств та інших установ країни і роботі відомчих архівів цих установ. Прийняття низки відповідних урядових постанов сприяло посиленню у 1950–1960х рр. відповідальності державних архівів за організацію діловодства в установах, а також за нормативне та науково-методичне забезпечення цієї сфери діяльності. Зауважено, що підвищенню ролі архівів у державному і науковому житті України, змінам у характері та напрямах архівної справи сприяло передання у 1960 р. Архівного управління з системи МВС УРСР до системи Ради Міністрів УРСР. Підкреслено важливість створення в 1963 р. у структурі Архівного управління УРСР відділу відомчих архівів і організації діловодства, на який було покладено вирішення проблем упорядкування документів і раціоналізації діловодства в установах України. З’ясовано, що вирішенню цих проблем здебільшого сприяло систематичне проведення республіканських і місцевих громадських оглядів стану діловодства та відомчих архівів, визначення на підставі отриманих результатів заходів щодо усунення недоліків в організації діловодства та зберігання документів в установах. Упорядкуванню документів у міністерствах і відомствах України й поліпшенню якості їх відбору на державне зберігання значно сприяла діяльність госпрозрахункових груп і відділів, сформованих при архівних установах.

У статті автором визначено роль Архівного управління УРСР у формуванні централізованої загальносоюзної нормативної та науково-методичної бази для забезпечення організації діловодства у цілому в СРСР. Зауважено на проведенні в Україні ініціативних досліджень в галузі діловодства, передусім, досвідченими спеціалістами Архівного управління УРСР, а також деякими науковими співробітниками та керівними працівниками центральних та місцевих архівних установ. Результати таких досліджень оприлюднювалися у 1960х рр. на республіканських наукових конференціях, публікувалися на сторінках спеціалізованих галузевих видань. Важливим засобом висвітлення результатів науково-дослідної та методичної роботи архівних установ став науково-інформаційний бюлетень Архівного управління УРСР “Архіви України”, де було започатковано публікацію статей і повідомлень, в яких викладалася методика діловодних процесів, узагальнювався досвід здійснення контролю за станом діловодства архівними установами республіки. Особливий акцент було зроблено на налагодженні діловодства у міських, районних та сільських установах. З огляду на недостатність і недосконалість в означений період часу нормативної та методичної літератури з питань організації діловодства, у бюлетені публікувалися примірні та типові номенклатури справ для облвиконкомів та райвиконкомів, однорідних установ сільського і комунального господарства, споживчої кооперації, науково-дослідних і проектних інститутів тощо, розроблені відповідними архівними установами України.

У статті розкривається зміст нормативного та науково-методичного забезпечення організації діловодства в Україні, сформованого у 1970–1980х рр. Відзначено роль Всесоюзного науково-дослідного інституту документознавства та архівної справи (далі – ВНДІДАС) у розробленні нормативних документів та науково-методичних посібників з діловодства. Наголошується на важливості впровадження в Україні Єдиної державної системи діловодства (далі – ЄДСД) та комплексу нормативних і методичних документів, що входили до Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації (далі – УСОРД), зокрема, загальносоюзних стандартів на організаційно-розпорядчі документи (далі – ОРД), уніфікованих форм документів та інструктивно-методичних матеріалів щодо застосування цих форм. Додержання вимог цих документів контролювалося Українським республіканським управлінням Держстандарту СРСР та безпосередньо урядом УРСР. Проаналізовано формування і впровадження в установах України вітчизняних нормативно-правових актів, що регламентували організацію діловодства. Відзначено важливість прийняття у 1975 р. постанови Ради Міністрів УРСР “Про затвердження Примірної інструкції по діловодству в міністерствах і відомствах Української РСР та виконавчих комітетах місцевих Рад депутатів трудящих”, укладання типових та примірних номенклатур справ. З’ясовано, що підвищенню рівня організації діловодства в Україні сприяла організація мережі постійно діючих курсів та короткострокових нарад і семінарів для підвищення кваліфікації працівників служб діловодства. У 1985 р. було створено Республіканський організаційно-методичний кабінет з діловодства, який протягом 10 років виконував роль методичного та консультативного центру з впровадження результатів науково-дослідних робіт у галузі документознавства та діловодства, узагальнення і поширення передового досвіду роботи міністерств, відомств та інших установ України.

Відзначено значне зростання у 1970-х рр. кількості науково-консультативних та методичних статей з питань організації й удосконалення діловодства в Україні на сторінках “Архівів України”; систематичному поданню та кращому засвоєнню таких публікацій спряло започаткування у журналі 1971 р. спеціальної рубрики “Діловодство”. У 1977 р. саме в Україні було видано перше у післявоєнний період вітчизняне практично-довідкове видання з діловодства, підготовлене досвідченими українськими архівістами М. Місерманом і А. Фельзером.

Наприкінці, автор наводить думку, що у цей період мали місце і певні проблеми, які гальмували розвиток організації діловодства в Україні. Вже на початку 1970х рр. в Україні назріла необхідність організації наукової інституції, яка мала б досліджувати питання документознавства (зокрема, класифікації та уніфікації документів), розробляти нормативне та науково-методичне забезпечення діловодства. Впродовж 1980х рр. така потреба відчувалася все гостріше, однак, попри намагання керівництва республіканського Архівного управління, центральною владою це питання не вирішувалося позитивно.

8. Загорецька О. Організація діяльності діловодних служб Державного сенату (1918 р.) / О. Загорецька // Студії з архів. справи та документознавства. — К., 1999. — Т. 5. — С. 113-115

У статті автор розкриває дослідження діловодства, як об’єкта нормативного та науково-методичного забезпечення в сучасному та історичному аспектах, має здійснюватися на основі аналізу теоретичних засад реалізації його технологічних процесів. Складовою таких засад є сукупність дефініцій сфери діловодства. Дослідження еволюції та сучасного стану понятійного апарату діловодства показало, що кількість та семантика змісту його лексичних одиниць змінювалися залежно від розвитку теорії та практики діловодства. Трактування визначень понять діловодства, навіть базових, не завжди є однозначними, вони потребують уніфікації. Стандартизація складу термінів з діловодства та їх визначень є важливою не тільки в теоретичному аспекті, а й у практичному – для вирішення проблеми їх уніфікованого застосування в нормативно-правових актах, нормативних та методичних документах з організації діловодства.

Також автор наголошує, що концептуальною основою реалізації технологічних процесів діловодства є також сукупність наукових знань, яку представлено результатами досліджень ряду наукових дисциплін – документознавства (зокрема, управлінського), архівознавства, історичного джерелознавства, інформаційного менеджменту, правознавства, інформатики. Таким чином, під час розроблення нормативного та науково-методичного забезпечення організації діловодства, крім вивчення практичних потреб та проблем функціонування цієї сфери діяльності, слід враховувати досягнення наукових дисциплін, що безпосередньо мають відношення до організації діловодства. Складовою наукових знань з діловодства є також знання про історію його розвитку.

Підсумовуючи статтю, автор вказує, що зрушення в організації діловодства були зумовлені політичними, економічними та іншими соціально-правовими трансформаціями, що відбувалися в Україні та інших країнах, до складу яких у різні часи входили певні частини українських територій, а також змінами у нормативному регулюванні діловодства. Зазначені чинники впливали на організацію технологічних процесів діловодства, втім, технологія діловодства змінюється також і в результаті набутого емпіричного досвіду.

9. Кулешов С. З історії організації наукових досліджень процесів діловодства в Україні у 1920-1930-х роках / С. Г .Кулешов // Студії з архів. справи та документознавства. — 2004. — Т. 11. — С. 164-167

Автор статті підкреслює, що на сьогодні відсутня фундаментальна праця, яка була б присвячена огляду історії організації діловодства в Україні. Слід також зауважити, що і різні періоди цієї історії у спеціальних публікаціях висвітлено нерівномірно. Здається, що найбільше проаналізовано питання організації так званого актового (книжного) діловодства ХV-ХVІІІ ст. Проте у порівняно невеликій кількості публікацій розглянуто історію діловодства в Україні у ХХ ст., наприклад, часів української державності 1917-1919 рр. Це цілком зрозуміло, оскільки опрацювання даних питань стало можливим лише в останнє десятиліття. Також, як не дивно, незначну увагу дослідників привернула й проблематика організації діловодства в Радянській Україні 1920-1930-х рр. Так, серед комплексних праць можна відзначити лише дисертацію Н. С. Костинської, де питання організації діловодства розглядалися у контексті діяльності контрольних органів з удосконалення розбудови державного апарату в Українській РСР.

Разом з тим, зазначає автор, у 1920-1930-х рр. відбувалося досить багато подій, пов’язаних з діловодством, і для створення цілісної картини історії його організації в Україні є необхідність доповнення наявних праць результатами відповідних документознавчих досліджень. Серед сюжетів таких розвідок — діяльність Інституту раціоналізації управління, яка певною мірою ілюстрована даними архівних документів, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України, ф. 4508).

Значний інтерес представляють інструктивні та інші матеріали посібника, які можна вважати додатками до нього. Це, зокрема, розгляд загальних методичних засад побудови класифікаторів справ (де основні напрями діяльності райвиконкому, міськради та сільради класифіковано за дев'ятьма рубриками), приклади класифікаторів справ міськради, райвиконкому та сільради, "Інструкція про роботу по виконанню завдань вищих органів в апарату міськрад та райвиконкомів", "Витяг з протоколу № 54 засідання Колегії Народного Комісаріату Робітничо-Селянської Інспекції Союзу РСР "Про терміни переховування грошово-матеріальної звітності другорядного значення", а також параграф названий "Про стандартизацію". В останньому охарактеризовано роль стандартизації та подано окремі відомості з історії стандартизації документів (зокрема про застосування німецьких стандартів на формати паперу — так званих "Дін-форматів"), згадується про роботу кабінету у справах стандартизації при ІТУ. Характеризуються стандарти на формати паперу та їх застосування під час виготовлення певної номенклатури виробів, система статформатів, що зафіксована в ОСТ-364.

Взагалі, підсумовує автор, здається, робота з уніфікації та стандартизації документації мала стати одним з провідних напрямів діяльності інституту, що було зафіксовано у Положенні про цю установу (зокрема, планувалося вивчення стандартизації, типізації документів; розроблення єдиних правил діловодства, облікових форм; встановлення стандартної системи собівартості; вироблення шифрів тощо), плані роботи сектора організаційних постановок, а також декларації намірів стандартизації окремих видів документів (рахунок-фактура, накладна, внутрішнього обліку матеріалів) в інформаційному бюлетені інституту.

10. Сокур Л.А. До питання формування державної політики у сфері діловодства періоду визвольних змагань // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2009. — №4. – с. 22-30

У статті розглянуто питання формування державної політики у сфері діловодства періоду визвольних змагань 1917-1920 рр. у контексті загальних державотворчих процесів; визначено магістральні напрямки та пріоритети урядів УНР, гетьманату П.Скоропадського та Директорії у сфері діловодства в умовах становлення державності початку ХХ століття.

Автор розкриває проблему становлення молодої держави, і вказує що потребувало й формування суспільства в усіх сферах життєдіяльності, в тому числі й діловодстві, нової державної політики, націленої на розв'язання існуючих проблем, та реалізацію загальнозначущих цілей розвитку сфери діловодства. Оскільки державну політику завжди розробляють і здійснюють держава та її структури, то й будь-яка державна політика бере свій початок в уряді або державних органах і є своєрідним дороговказом для тих, хто її втілює в життя, і тих, хто її дотримується. Саме тому від урядів очікують рішучих дій. Проте, як зазначає Л.А.Пал, державна політика може виступати не лише як порядок певних дій, а й як продумана бездіяльність уряду. „Утримання від дії, очікування, залишення справ у незмінному стані — все це може бути політичним вибором", звісно, якщо цього потребує історично-політична ситуація.

Проте реалізації будь-якої державної політики обов'язково передує етап її формування, що становить собою процес від зародження думки, наміру до її наукового обґрунтування у вигляді концепцій, нормативних актів, законів з викладенням очікуваних результатів.

Поміж тим, автор наголошує, що сутність державної політики полягає не лише в певних діях чи бездіяльності державних органів. Вона повинна, передусім, задовольняти інтереси різних груп населення, узгоджувати їх, домагатися консолідації суспільства, запобігаючи загостренню конфліктів між різними його групами. Саме з цих позицій і слід виходити під час процесу формування державної політики, розробки магістральних напрямків діяльності держави та уряду й вироблення ними пріоритетів розвитку, в даному випадку в сфері діловодства.

Автор вказує, що розуміючи це та враховуючи теоретичні основи побудови держави на початковому етапі, всі три уряди, що по черзі перебували біля керма влади впродовж 1917-1920 рр., утримувалися від рішучих революційних змін, надаючи перевагу поміркованим легітимним методам, що забезпечували поступову українізацію системи державного управління, освіти та суспільства в цілому та сприяли піднесенню національної свідомості. Саме до таких методів, на нашу думку, можна віднести й українізацію діловодних процесів на теренах України та створення власних державницьких діловодних структур, відповідальних за забезпечення дієвого механізму реалізації урядових управлінських рішень.

Автор статті наводить думку, що на початку своєї діяльності Директорія УНР виступила зі зверненням „До народів всього світу і правительств" з проханням допомогти „молодим паросткам демократичної державності". Наступний крок Директорії безпосередньо стосувався процесу українізації державного апарату та діловодства. Цим кроком стало оприлюднення закону про державну українську мову в УНР, де, зокрема, йшлося, що „державною мовою в Українській Народній Республіці вважається українська… Через те вона обов'язкова для вжитку в армії, флоті і всіх урядових та загальних громадських публічноправних установах". Відтак, Директорія взяла курс на українізацію державного життя та органів самоврядування на місцях.

Подальша державотворча діяльність потребувала від нового уряду наведення належного порядку в роботі державного апарату та організації діловодних процесів. З огляду на це, Рада Народних Міністрів ухвалила тимчасовий законопроект „Про силу законів, про порядок їх утворення, про форми і порядок оголошення". Відповідно до якого, законопроекти розроблялися спочатку у відповідних міністерствах, державній канцелярії та в окремих відомствах і виносилися на розгляд Ради Народних Міністрів, до повноважень якої входило їхнє доповнення, внесення змін або ж повернення на доопрацювання. Винесений на розгляд законопроект приймався більшістю голосів. Контроль за документальним оформленням ухвалених Радою Міністрів рішень покладався на державну канцелярію.

Далі автор розкриває питання, що з початком проведення регулярних засідань Директорії, починаючи з квітня 1918 р., виникла гостра потреба у веденні поточного діловодства засідань. Відтак, ухвалені Директорією рішення записувались у відповідному журналі, відповідальність за ведення якого було покладено на начальника канцелярії Директорії УНР.

У період Директорії були дещо розширені повноваження відділення особового складу, що спонукало перейменувати його на загальне відділення, роботою якого керував начальник, який був відповідальним за виконання основних завдань, покладених на Департамент. Він підпорядкувався директору Департаменту. Основними функціональними обов'язками начальника відділення були контроль за виконанням справ, збирання необхідних довідок для розгляду певних питань, організація листування з іншими установами і посадовцями, створення проектів „особливо важливих паперів" та представлення їх на підпис директору Департаменту.

Залежно від існуючих форм місцевого самоврядування, кожне відділення Департаменту поділялося на два столи, в яких працювали такі категорії співробітників:

— керівник столу — старший діловод;

— спеціалісти столу — діловод, помічник діловода;

— технічні працівники — урядовці І, ІІ та ІІІ рангів.

Таким чином, підсумовуючи державотворчу діяльність через призму процесів діловодства в українських урядах початку ХХ ст., автор підкреслює, що політика реформ, проведена в усіх сферах управління, документальним відображенням яких виступало діловодство, була характерна для всіх урядів: Центральної Ради, Гетьманату, Директорії. З огляду на процес формування державної політики в усіх без винятку сферах державного життя, можемо відзначити, що у діловодстві були чітко сформовано магістральні напрямки розвитку та визначено державні пріоритети. Серед них варто визначити: українізацію діловодних процесів; створення власних діловодних інституцій з чіткою структурою підпорядкування для дієвого виконання державних рішень; збереження наявного документального фонду шляхом створення архівних установ.

Висновки

Отже, підвищенню рівня організації діловодства в Україні у 1970–1980х рр. сприяло впровадження ЄДСД та комплексу нормативних і методичних документів, що входили до УСОРД і мали важливе значення у покращанні організації діловодства в установах України, а також формування власної республіканської нормативної та науково-методичної бази. Систематично (до середини 1980-х рр.) на сторінках журналу “Архіви України” публікувалися матеріали з питань організації й удосконалення діловодства в Україні. Важливу роль у впровадженні результатів науково-дослідних робіт з документознавства та діловодства, узагальненні й поширенні передового досвіду роботи міністерств, відомств та інших установ виконував Республіканський організаційно-методичний кабінет з діловодства. Разом з тим, у республіці відчувалася потреба у науковій установі, яка б досліджувала проблеми документознавства, висококваліфікованих документознавцях, а також наукових, методичних та довідкових виданнях з діловодства.

Розбудова державності, власної нормативно-правової бази, нові економічні умови господарювання зумовили необхідність вирішення нових завдань та проблем щодо організації діловодства в незалежній Україні. Важливим недоліком є відсутність загальної координації організації діловодства в органах державної влади, що пов’язано, передусім, з недосконалістю нормативного та науково-методичного забезпечення цієї сфери діяльності, а також слабким контролем за станом діловодства з боку Держкомархіву України і відповідних архівних установ. Виявлені в результаті анкетування та обстеження служб діловодства міністерств та інших центральних органів виконавчої влади проблеми стали підставою для визначення тематики науково-дослідної та методичної роботи УНДІАСД.

Упродовж 1991-2004 рр. в Україні було створено власну нормативну базу, що регулює організацію діловодства в країні. Низка положень, що унормували керування діловодством з боку архівних установ та розкрили зміст такого керування, зафіксовано у другій редакції Закону України “Про Національний архівний фонд та архівні установи”. Ці положення були деталізовані в “Основних правилах роботи державних архівів України”. Основними нормативно-правовими актами з діловодства, розробленими у цей період, є Примірна інструкція з діловодства, Перелік типових документів, Порядок утворення та діяльності експертних комісій з визначення цінності документів. Серед нормативних документів слід відзначити державні стандарти та ДКУД, спрямовані на вирішення завдань уніфікації управлінської документації, а також термінологічний стандарт з діловодства й архівної справи. Разом з тим, у нормативному забезпеченні діловодства існує ряд проблем. Так, в Україні є нагальним прийняття закону, безпосередньо присвяченого правовим засадам організації діловодства, зокрема, у зв’язку з набуттям чинності законодавства щодо застосування електронних документів. Негативно позначилося на організації діловодства надання національним стандартам статусу рекомендаційних документів, що ускладнює їхнє застосування порівняно з нормативно-правовими актами.

Список використаної літератури

1. Бездрабко В.В. Історія діловодства та документознавство періоду становлення: ідентичне і дотичне// ”Гілея (науковий вісник)»: Збірник наукових праць.- К., 2009. Випуск 18

2. Бездрабко В. В. Діловодство – документаційне забезпечення управління – керування документаційними процесами: термінологічні межі та розмежування значень // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. – 2010. №1. – с. 98-112

3. Бездрабко В. В. Діловодство у переддень народження документознавства : особливості побутування та вплив на еволюцію науки про документ / В. В. Бездрабко // Наукові праці. Т. 88. Вип. 75. Історичні науки. — Миколаїв, 2008. — С. 156-165.

4. Бездрабко В. В. Зародження теорії діловодства і гносеологічні ракурси формування документознавства / В. В. Бездрабко // Вісник ДАКККІМ. — 2008. — № 1. С. 78-83.

5. Васильченко Н. Історичний аспект правового регулювання справочинства в Україні // Підприємництво, господарство і право. – 2009. — №10. – С. 97-101

6. Загорецька О. Висвітлення проблем організації загального діловодства на сторінках журналу "Архіви України" / О. Загорецька // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство : міжвід. зб. наук. праць. — К., 2002. -Вип. 5. — С. 348-355.

7. Загорецька О. Нормативне та науково-методичне забезпечення організації діловодства в Україні у 1950-1980-х роках / О. Загорецька // Студії з архів. справи та документознавства. — К., 2004. — Т. 11. — С. 177-182.

8. Загорецька О. Організація діяльності діловодних служб Державного сенату (1918 р.) / О. Загорецька // Студії з архів. справи та документознавства. — К., 1999. — Т. 5. — С. 113-115.

9. Кулешов С. З історії організації наукових досліджень процесів діловодства в Україні у 1920-1930-х роках / С. Г .Кулешов // Студії з архів. справи та документознавства. — 2004. — Т. 11. — С. 164-167

10. Сокур Л.А. До питання формування державної політики у сфері діловодства періоду визвольних змагань // Бібліотекознавство. Документознавство. Інформологія. – 2009. — №4. – с. 22-30