І. Трансформаційні процеси, котрі тривають сьогодні в Україні, охоплюючи і сфери державного будівництва та правової регламентації суспільних відносин, зумовлюють поступову переорієнтацію державно-юридичної практики на демократичні стандарти європейської спільноти, на загальнолюдські цінності та ідеали.

Такій переорієнтації сприяє з’ясування та врахування деяких закономірностей інтерпретаційної діяльності Європейського суду з прав людини (надалі – Суд) як центрального найважливішого юрисдикційного органу в контрольному механізмі Конвенції про захист прав людини та основних свобод (надалі – Конвенція), а також тих факторів, котрі зумовлюють його правотлумачну діяльність, результати якої, як засвідчує практика, іноді бувають дещо неоднозначними.

Ця діяльність «підвладна» певним об’єктивним закономірностям, пізнання та врахування яких становить необхідну передумову забезпечення її обгрунтованості й ефективності.

Загальні ж закономірності змістовної інтерпретації смислу всіляких письмових текстів досліджує, як відомо, наука герменевтика. Тому, не звертаючись до її положень, навряд чи можна просунутись у розвитку теорії тлумачення юридичних текстів, здобути нові знання й сформулювати обгрунтовані рекомендації щодо поліпшення правоінтерпретаційної діяльності [1].

До таких положень належать наступні:

1. Будь-який письмовий текст є системою (єдністю) певних семантичних значень і тих знаків, якими ці значення позначаються. Ця єдність (знакова система) є конвенційною в межах відповідного соціокультурного ареалу і даного мовного простору, а тому вона здатна розумітись – у певних межах більш-менш однаково.
2. Будь-який письмовий текст покликаний бути виразником («носієм») того чи іншого смислу. Смисл тексту – це його цільове призначення, врешті-решт його цільова функція у, кінець-кінцем, задоволенні певних потреб та інтересів тих або інших суб’єктів.
3. У багатьох випадках один і той же текст об’єктивно спроможний бути носієм декількох – неоднозначних – смислів, оскільки він може використовуватись різними суб’єктами як інструмент («опосередковувач») задоволення їхніх потреб. А тому той смисл, який «закладається» у письмове повідомлення його автором, і смисл, котрий вбачають («вичитують») у цьому повідомленні його читачі («реципієнти»), можуть не співпадати.
4. Реципієнти тексту схильні «вичитувати» (за іншою термінологією –»приписувати») у ньому насамперед такий смисл, котрий найбільше сприятиме або ж якомога менше перешкоджатиме задоволенню їхніх потреб та інтересів. У нормальному випадку інтерпретатор прагне витлумачити текст у такий спосіб, аби ним можна було скористатись як засобом для реалізації цілей, інтересів, соціальної групи, чи то суспільства в цілому. Отже. реципієнт намагається шляхом тлумачення пристосувати (так би мовити, інструменталізувати) текст для виконання останнім певної функції. А це дає підставу назвати таке тлумачення функціональним, а ще точніше – пристосувальним.
5. З огляду на все це, неавторська інтерпретація тексту опосередковується інтелектуально-вольовими процесами не тільки (й не стільки) «смисловідшукування», але й смислотворення, смислонародження. У конкретній герменевтичній ситуації співвідношення між цими процесами зумовлюється: а) об’єктивними властивостями самої мови; б) закономірностями комунікативної діяльності, що їх досліджує, зокрема, соціосеміопсихологія; в) ступенем співпадіння чи, навпаки, неспівпадіння цілей (інтересів, потреб) автора і реципієнта тексту. Тому у кожному випадку це співвідношення може бути виявлене шляхом ситуативного аналізу впливу усіх зазначених чинників на змістовний результат інтерпретації.

Різноманітність і неспівпадіння потреб «споживачів» письмового тексту у соціально неоднорідному суспільстві, а також неминучий розвиток таких потреб є об’єктивним соціальним чинником неоднозначності інтерпретації цього тексту, а також змін у його інтерпретації (переінтерпретації) із плином часу. Засобом же такої діяльності слугує відповідний герменевтичний механізм.

ІІ. З огляду на наведене, задля більшої термінологічної точності, пропонується відмовитися від використання бодай на науково-теоретичному рівні термінів «правильність» інтерпретації, «правильне» (чи, навпаки, «неправильне») тлумачення, оскільки охарактеризована тут полісмислова природа будь-якого текстового повідомлення здатна призводити до специфічних практичних наслідків. Останні полягають у тому, що коли йдеться про можливість певної кількості різних інтерпретацій того самого тексту, слід зважати на те, що такі інтерпретації зумовлені відмінностями у, так би мовити, «смислових структурах» різних особистостей, тобто у притаманних суб’єктам інтерпретації світоглядних позиціях, ціннісних установках, детермінованих, головним чином, умовами життєдіяльності цих суб’єктів (іншими словами, відмінностями їхніх інтересів, пов’язаних із умовами задоволення відповідних потреб).

Враховуючи охарактеризовану вище інтерпретацію поняття «смислу», котре теж має доволі виразне ціннісно-мотиваційне забарвлення, видається можливим стверджувати, що зміна конкретно-історичних умов життєдіяльності інтерпретатора (а частіше, мабуть, тієї спільноти, соціальної групи, інтереси якої він – усвідомлено чи неусвідомлено – відображає, «обслуговує») призводить до певної трансформації інтересів, установок та орієнтирів у його цілеспрямованій предметній діяльності, до коригування його ціннісно-мотиваційної сфери. Наслідком цього стає «приписування» тексту іншого смислу, обумовленого зміненою конкретною ситуацією, тобто поява нової інтерпретації тексту. Нагадаємо, що вербальне формулювання та семантичне значення текстового повідомлення при цьому залишаються незмінними – змінюється натомість його оцінка в контексті такої – сучасної – ситуації: адже процес сприйняття інформації відбувається «тут» і «зараз». В результаті маємо щонайменше дві різні інтерпретації тексту – початкову й наступну, «переосмислену».

У зв’язку із цим однак, потребує з’ясування те, наскільки коректним буде наступне питання: кожна із цих інтерпретацій є «правильною», а яка, відповідно, «хибною»?

З урахуванням сказаного вище, можна запропонувати наступний варіант відповіді. Основним критерієм, згідно котрого має здійснюватися аналіз, оцінка тієї чи іншої інтерпретації, є відповідність останньої потребам та інтересам суб’єкта (інтерпретатора) за даних конкретно-історичних умов. Отже, інтерпретація має бути насамперед соціально-обгрунтованою. Дана теза, гадаємо, є особливо актуальною, зокрема, для офіційного тлумачення нормативних юридичних текстів (актів) з його доволі чітко вираженою соціально-політичною спрямованістю, зорієнтованістю на задоволення тих чи інших соціальних потреб, інтересів. Інтерпретація як «приписування» тексту певного смислу виступає в юридичній практиці насамперед засобом вираження (а у разі офіційного правотлумаченння – закріплення в юридичних актах), охорони й захисту інтересів певних соціальних суб’єктів. В таких умовах, як видається, задля більшої коректності, мова радше може йти про обгрунтованість, навіть про ефективність (інтерпретація як засіб у охарактеризованому вище сенсі), або ж про адекватність певної інтерпретації тим соціальним інтересам, які беруться за точку відліку, аніж про її (інтерпретації) «правильність» чи «помилковість». Більше того, громадянське суспільство, як відомо, грунтується, зокрема, на плюралізмі світоглядів, ідей (а отже, й інтерпретацій), що пояснюється існуючою в умовах політичної та економічної свободи його соціальною неоднорідністю і, як наслідок, різноманітністю інтересів соціальних угрупувань, кожне з яких має свою, «правильну» (проте, буває, тільки на його думку) інтерпретацію соціальних фактів.

І річ тут, як бачиться, не лише в термінологічній точності (хоча, звісно, це теж важливо). Теза про принципову соціально-історичну детермінованість інтерпретації нормативного юридичного тексту, про її обумовленість інтересами інтерпретатора як соціального суб’єкта могла би стати методологічною основою, «вихідним пунктом» при розробці інтерпретаційної правової доктрини як доктрини історичного релятивізму правотлумачення (зокрема правотлумачення офіційного). При цьому охарактеризовані вище загальні герменевтичні закономірності інтерпретаційних процесів простежуються не лише у практиці національних органів конституційної юстиції, але й у юрисдикційній діяльності міжнародних правозахисних інституцій, зокрема Суду. адже, зрештою, згадані закономірності мають універсальний характер.

III. Щодо Конвенції слід зауважити, що певний «різнобій» інтерпретації правових понять спостерігався ще в ході формування правозахисного механізму Ради Європи. При розробці проекту Конвенції у експертів не було єдиної точки зору стосовно того, чи слід подавати у цьому акті максимально деталізоване визначення змісту й обсягу прав та свобод людини, а також їх обмежень, чи, навпаки, потрібно обмежитись лише коротким переліком гарантованих нею прав. На той час у Комісії ООН з прав людини тривали дискусії щодо визначення прав, що їх належало включити до Пактів про права людини. Експерти ж країн Ради Європи гадали, що їхнє розуміння прав і свобод людини може не співпадати з остаточними формулюваннями, використаними у згаданих документах 00Н [2]. Різні підходи до розуміння конвенційних положень згодом знайшли своє відображення й у правотлумачній практиці Суду, що якраз можна і пояснити дією певних герменевтичних (інтерпретаційних) закономірностей.

Такі закономірності простежуються, зокрема, у наступних його рішеннях. Так, у рішенні, ухваленому у справі Хендісайд проти Сполученого Королівства (1976), було запроваджено принцип вивчення «конкретної ситуації, в якій перебуває особа, що використовує своє право на свободу вираження поглядів, а також її обов’язків і відповідальності, що пов’язані з цією ситуацією». У цій справі Суд відзначив важливість такого фактору, як вік аудиторії, для якої призначалася публікація, та можливий вплив цього фактору на молодих читачів [3]. Зрозуміло, що такий підхід може призвести або до ширшого, або ж до більш вузького тлумачення Судом можливостей обмеження свободи вираження, тобто до адаптації вербального формулювання конвенційного правоположення з огляду на сучасні умови, а отже, до оновлення попередніх інтерпретаційних підходів. При цьому певний релятивізм у визначенні Судом «стандартів» тих чи інших прав та свобод людини знаходить свій прояв як у темпоральному (хронологічному), так і в просторово-географічному вимірах.

Яскравим підтвердженням наведених міркувань може слугувати, як видається, позиція Суду у справах Різа (1986) та Коссі (1990) проти Сполученого Королівства, а також у справі Б. проти Франції (1992). У двох перших справах Суд ухвалив, що з огляду на ст. 8 Конвенції держава зовсім не зобов’язана коригувати офіційні метричні записи у разі зміни статі. Однак суд визнав порушення права на повагу до приватного життя в останній справі, в якій факти є практично тотожними із фабулами справ Різа та Коссі. Мотивом такого рішення стало те, що право і практика стосовно громадянського стану становлять значно більше проблем для транссексуалів у Франції ніж у Сполученому Королівстві [4].

У вже згадуваній справі Хендісайда Суд наголосив, що, враховуючи значні відмінності у різних країнах щодо вимог моральності, буде особливо доречно, якщо Суд виявить повагу до рішень національних законодавчих органів щодо того, які саме заходи необхідні для охорони моральності. Таке саме обгрунтування Суд застосовував й у справі Мюллер та інші проти Швейцарії, де йшлося про те, що власті розпочали переслідування художника і тих, хто рекламував виставку його картин, за демонстрацію «непристойних» матеріалів. У цій справі Суд у рішенні від 24 травня 1988 року не встановив факту порушення ст. 10 Конвенції: «Засудження заявників за ст. 204 Кримінального кодексу Швейцарії мало на меті охорону моральності. Сьогодні, як і в час, коли було ухвалено судове рішення у справі Хендісайда, неможливо віднайти у рисах суспільного і правового порядку в різних договірних державах єдиної концепції моральності. Погляди на вимоги моральності є різними в різний час і в різних місцях, особливо в нашу епоху, яка сама характеризується далекосяжною еволюцією поглядів на цю тему. Державні органи влади, зважаючи на наявність прямого і постійного контакту з життєвими реаліями в їхніх країнах, зазвичай перебувають у кращому становищі ніж міжнародний суддя при формуванні думки щодо точного змісту цих вимог, а також про «необхідність обмежень» чи про «санкції», спрямовані на їх задоволення».

Як приклад «хронологічного» релятивізму наведемо також підхід Суду до тлумачення ст. 12 Конвенції у вже згаданих справах Різа й Коссі. Раніше – у першій з них (1986р.) – Суд не визнав порушення ст. 12 у випадку, коли держава відмовлялася йти назустріч людині в питанні транссексуального шлюбу з особою, яка нещодавно поміняла стать. Проте у рішенні, ухваленому у другій справі (1990р.), Суд висловив готовність обговорити цю проблему в майбутньому.

Доволі показовими у аспекті, який розглядається видаються й певні кількісні характеристики. Для визначення питомої ваги рішень, ухвалених Судом «на користь» заявника, з одного боку, або ж держави-відповідача, з іншого, нами було досліджено низку його рішень у справах щодо трьох конвенційних статей: ст.8 і ст.10 Конвенції, а також ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Результати підрахунків, проведених за згаданим критерієм, дали приблизно однакове відсоткове співвідношення двох зазначених груп рішень, а саме: із 46 рішень, які торкались ст.1 Першого протоколу, 22 рішення констатували наявність порушення конвенційної норми саме державою-відповідачем (близько 50%); із 105 рішень, що стосувались ст.8 Конвенції, таких рішень було 52, а також одну справу було закрито у зв’язку із дружнім врегулюванням спору.

Нарешті, із 59 рішень, які стосувались ст.10, порушення Конвенції було констатовано у 29 випадках (таку ж кількість рішень щодо останньої статті було ухвалено і «на користь» держави; одне з проваджень було припинено у зв’язку зі смертю заявника). Для пояснення й оцінки такої «картини» варто враховувати положення про те, що інтерпретація Конвенції має бути підпорядкована реалізації принципу ефективності захисту прав людини.

Як видається, усе викладене свідчить про плідність і перспективність герменевтичного підходу при вивченні правотлумачної діяльності Суду та й будь-яких інших юридично-інтерпретаційних процесів.

Використана література:

1. Див., напр., низку статей П.М.Рабіновича у виданнях: Известия высших учебных заведений. Правоведение. – 1988, №5; Правова держава. Вип. 9. – К., 1998; Вісник Академії правових наук України. -1999, №2; Конституція України — основа модернізації держави та суспільства. – Харків, 2000.
2. Див.: Лукьянцев Г.Е. Европейские стандарты в области прав человека. -М,2000.-С.18.
3. Див.: Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини. – Львів, 2000. – С.99.
4. Див.: Там само.
5. Докладніше див.: Савчук Н.І. Забезпечення ефективного захисту прав людини як критерій офіційного тлумачення законодавства // Актуальні проблеми політики. Вип. 12. – Одеса, 2001; Рабінович П., Савчук Н. Офіційне тлумачення законодавства: герменевтичний аспект // Право України. – 2001, №11.