Людина – «вищий щабель живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльності та культури» [2; 736], який «відрізняється від усього матеріального світу притаманним лише йому якісно специфічним способом буття – практикою, що визначає і такі суто людські ознаки, котрі перетворюють людину на суспільну істоту, як свідомість, творчість, свобода» [3; 340].

Такі визначення поняття людини мають надзвичайно нечіткі межі. Яка ж причина цього? Можливо, ніхто не намагався дослідити справжні характеристики даного явища? Чи, може, людина є настільки багатогранною, що взагалі «не визначається»? На нашу думку, за жодних умов людину не можна піддавати обмеженням її біологічними чи соціальними властивостями. Будь-яка дефініція ставить межі, які є особливо важливими, коли вона є загальновизнаною чи закріплена у нормативному акті, оскільки таким чином обмежується не лише смислове навантаження визначуваного поняття, а й наступна діяльність зі з’ясування його сутності. Тобто здобути кардинально нове знання або взагалі не вдається, або ж воно може не знайти придатного для життя ґрунту.

Якщо у вищезгаданому розумінні людини стверджується «вищість» її розвитку, чи означає це, що у майбутньому не існуватиме таких живих організмів, котрі перевершать людину у досконалості (хоча є всі підстави вважати, що генна інженерія ефективно цьому посприяє)? Чи, будучи позбавленою свободи, творчих можливостей і свідомості, людина перестає бути соціальним індивідом, а особу, яка не займається практичною діяльністю, зовсім не можна віднести до людей? Відповідь однозначна – ні! Особа є людиною завдяки, перш за все, своїм біологічним характеристикам. ЇЇ «суспільність» чи «несуспільність» визначається не практичною діяльністю, а простором існування та характером зв’язків із оточуючим світом, суспільством. Втрата нею свободи (скажімо, засудження до позбавлення волі); творчого потенціалу, наприклад, у разі каліцтва; свідомості (мозкова кома) або навіть усього водночас не позбавляє її можливості співіснування з собі подібними. «Суто людські ознаки», про які згадувалось на початку, не є такими з огляду на їх відірваність від дійсного стану речей.

Кожна людина є індивідом (з лат. – «неподільне»), який визначається як «одиничний, окремий, фіксований, тим чи іншим способом виділений, відмежований предмет, окрема сутність чи істота; особа; кожен самостійно існуючий організм; окрема людська особистість» [4; 260]. Але не кожен індивід – людина. Говорячи про останню, у такому ключі доцільно вживати поняття «біосоціальний» чи «людський» індивід [5].

Людина є живою істотою [6], в якій поєднується фізичне та духовне, природне і соціальне, успадковане та набуте при житті, момент початку якого (зачаття, народження) визначити нікому так і не вдалося, а відповідно, не можна не піддати сумніву положення ч.2 ст.9 Цивільного кодексу УРСР про те, що правоздатність «виникає в момент …народження і припиняється зі смертю», оскільки права і обов’язки мали б належати індивіду з початку його життя, а факт народження на початок життя прямо не вказує. Зміст ч.2 ст.9 ЦК дає підставу зробити гнітючий висновок: зачата, але не народжена дитина не має права жити у суспільстві, оскільки вона не може бути захищеною внаслідок відсутності тієї ж правоздатності. Фізична недоторканність такої дитини може бути порушена, що не тягне відповідальності у зв’язку з відсутністю права на таку недоторканність та на її захист [7].

Дану проблему має частково вирішити новий Цивільний кодекс України, який у п.2 ст.25 підтверджує виникнення цивільної правоздатності у момент народження людини, однак встановлює, що «у випадках, передбачених законом, охороняються інтереси дитини, що зачата, але не народжена» [8]. Можна тільки сподіватися, що до таких випадків буде віднесено не тільки охорону плоду у зв’язку з відкриттям спадщини, щодо якої він є «потенційним спадкоємцем».

Повертаючись до характеристики правоздатності, не можна не звернути увагу і на позитив, а саме: не визначивши час, з якого розпочинається життя, ми спромоглися встановити момент втрати особою всіх прав – смерть – повну та невідворотну втрату мозком усіх його функцій (ч.1 ст.15 Закону України «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини» від 16.07.99) [9]. Залишається тільки вирішити питання про закріплення у законодавстві переліку всіх тих функцій (для повної визначеності зазначеного моменту).

Не секрет, що чим інтенсивніше розвивається людство, тим більш складними стають проблеми освіти, формування та виховання людини як особистості.

Особистість – це окремо взятий представник людського роду, який поєднує в собі біологічну та соціальну істоту, однак має виключно соціальну природу, що зумовлюється нездатністю людини народитися поза суспільством. Особистість означає «стійку систему соціально значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності», а також «індивідуального носія цих рис як вільного та відповідального суб’єкта свідомої вольової діяльності» [2; 313]. Народившись, людина вже має мінімальний комплекс якостей, який у процесі її адаптації до існування у суспільстві видозмінюється внаслідок впливу останнього, а також окремих соціальних спільностей, осіб і такого чинника, як самовиховання. Особистістю не народжуються – нею стають завдяки набутому за життя досвіду. Так стверджує М.Матузов, який пише: «Дитина – не особистість, душевнохворий – також» [10; 69]. Несправедливість такого висновку підтверджується, наприклад, тим, що деякі діти розвиваються набагато швидше ніж їхні ровесники. Відповідно, у перших швидше виробляється притаманна дорослим людям стійка система соціально значущих рис. В.Тугаринов якраз і вказує на те, що особистість має володіти якостями, які притаманні тільки дорослій і психічно здоровій людині [11; 40]. І хоча автор це робить у контексті неможливості визнання дитини особистістю, його твердження аж ніяк не заперечує таке визнання, оскільки стійкість певного комплексу якостей – одна з ознак «дорослості» особи.

Обмежуючи індивіда залежно від віку у праві бути особистістю, ми тим самим не допускаємо можливості, що дитина перевершить своїх однолітків у розумовому, фізичному чи іншому розвитку. Або, навіть допускаючи такий хід подій, боїмося визнати сформованість юної, але особистості. Залежність цивільної дієздатності від віку можна вважати обмеженням права людини на вияв її індивідуальності, оскільки закон проводить градацію можливостей, опираючись саме на ступінь розвитку особистості залежно від вікових особливостей індивіда. Інша справа, що таке обмеження виправдане і встановлене в інтересах суспільства задля упорядкування існуючих у ньому відносин.

Про рівень розвитку особистості свідчить індивідуальність [3; 228] – «неповторна своєрідність якого-небудь явища, окремої істоти, людини» [2; 212], «сукупність успадкованих і вироблених у процесі онтогенезу фізичних і психічних особливостей, які відрізняють даного індивіда від усіх інших» [12; 196]. Розвинена особистість має багато моральних, естетичних, психологічних, культурних та інших рис, що зумовлюють складність її структури, основу якої складають потреби індивіда. І.Надольний вважає, що у такої особистості розумні потреби та висока культура споживання [13; 465]. Але чи може людина як істота, наділена розумом, мати «нерозумні» потреби? Можливо, ні. Безсумнівно лише те, що божевільний, залишаючись людиною, страждає на розлади розумової діяльності, з огляду на що і не може вважатися особистістю до повного видужання [14].

За умови вияву активності, спрямованої на конкретний об’єкт, індивід стає суб’єктом – носієм предметно-практичної діяльності та пізнання [3; 669], [2; 633]. Ця категорія, на відміну від таких, як «індивід», «людина» та «особистість», не містить будь-яких біологічних характеристик. Кажучи „суб’єкт», філософи мають на увазі суб’єкта суспільних відносин.

У теорії права для набуття статусу суб’єкта особа має бути наділена правоздатністю (щодо певних відносин – ще й дієздатністю). За цих умов вона вважатиметься суб’єктом права – потенційним учасником правовідносин. Тому індивід не завжди визнається суб’єктом права, а його правосуб’єктність обмежується з огляду на особистість (ст.13-16 ЦК УРСР).

Тобто правознавство, оперуючи терміном „суб’єкт», вкладає у нього інший ніж філософія смисл. Різниця також полягає й у тому, що у філософії суб’єктом є тільки людина, а в юриспруденції, крім людей (фізичних осіб), суб’єктами визнаються об’єднання та соціальні спільності [15; 128]. Принагідно зауважимо, що поняття «фізична особа» для нас відносно нове. У радянському законодавстві вживалося поняття «громадянин», яке «висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особистості» [16; 42] і має відмінний від поняття «фізична особа» смисл. У зв’язку з цим, не можна погодитися з думкою І.Бірюкова про те, що, назвавши громадянина фізичною особою, розробники нового ЦК «дещо принизили відчуття права на його (громадянина. – Д.Г.) самобутність та індивідуальність» [16; 43-44]. По-перше, фізичною особою названо не громадянина, а одного з суб’єктів цивільного права, до яких зараховуються поряд з іноземними громадянами та особами без громадянства і громадяни відповідної держави. По-друге, самобутність людини ніколи не визначалася через громадянство. По-третє, як ми вже зазначали, індивідуальність пов’язується з фізичними та психічними особливостями індивіда, які не можна «принизити». І, по-четверте, видається взагалі не можливим «принизити відчуття права», як стверджує згаданий автор.

Чинне законодавство також містить ряд хибних формулювань, зокрема коли характер дій одного суб’єкта ставиться у залежність від особи іншого. Так, п.3 ч.1 ст.65 КК, визначаючи загальні засади призначення покарання, зобов’язує суд враховувати «особу винного». У даному випадку судом завжди враховується не особа, а індивідуальність людини, оскільки до уваги береться рівень розвитку її особистості, особливості, що відрізняють цього індивіда від усіх інших. Формулювання на кшталт «зважаючи на особу винного» виділяє поняття особи як характеристику, притаманну підсудному, в той час коли особа має тлумачитись як реальний суб’єкт суспільних відносин (про що вже йшлося раніше), будучи тотожною винному і не відображаючи його специфічних якостей.

Проведене розмежування має на меті уточнити застосування термінів і понять у законодавстві, з’ясувати їх смисл з метою недопущення їх неоднозначного тлумачення. А це має значення для вдосконалення юридичної техніки та правового регулювання взагалі.

Примітки:

1. Энциклопедия афоризмов (мысль в слове). – М., 1998.
2. Философский энциклопедический словарь. – М., 1989.
3. Філософський словник. – К., 1996.
4. Философская энциклопедия. – М., 1964. – Т.2.
5. П.Кряжев проводить розмежування між людським індивідом та людиною на підставі того, що з першим пов’язане все природне, а з людиною – соціальне. Справді, не кожен індивід є людиною, проте остання є біосоціальним індивідом, оскільки у ній нерозривно співіснує і природне, і соціальне. Тому називати індивіда «людським» – презюмувати двоїстість його природи, а не наголошувати виключно на природних характеристиках, як стверджує П.Кряжев. Так само, вживаючи поняття людина, потрібно розуміти, що вона не лише соціальна, а й природна істота.
6. Поняття «істота» не визначається у філософії, проте в юриспруденції його можна зрідка зустріти. Зокрема ст.1 Конвенції про права дитини відносить до категорії дітей кожну людську істоту до досягнення 18-річного віку, «якщо за законом, який застосовується до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше». Зважаючи на це, вважаємо поняття «людина» та «людська істота» тотожними.
7. Згідно з п.1 ст.4 Американської конвенції про права людини від 22 листопада 1969 року, право на життя «захищається законом і, як правило, з моменту зачаття» (Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М., 1999. – С.721).
8. Українське право. – 1999. – Число 1.
9. Голос України. – 1999, 17 серпня.
10. Матузов Н.И. Личность. Право. Демократия. Теоретические проблемы субъективного права. – Саратов, 1972.
11. Тугаринов В.П. Личность и общество. – М., 1965.
12. Философская энциклопедия. – М., 1964. – Т.3.
13. Надольний І.Ф. Філософія. Навчальний посібник. – К., 1999.
14. Обмеження цивільної дієздатності внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами (ст.15 ЦК УРСР) є яскравим прикладом санкції, що може застосовуватись державою до особи, яка виявляє «нерозумні» потреби, не будучи душевнохворою чи недоумкуватою. Проте це не позбавляє її здатності бути особистістю, оскільки на зловживання вона йде свідомо, виражаючи шляхом вчинення активних дій свою волю.
15. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.
16. Бірюков І. До питання визначення змісту термінів «громадянин» і «фізична особа». // Підприємництво, господарство і право. – 2001. – №7.