1. ЄС як особливий актор сучасних міжнародних відносин і суб’єкт міжнародної політики.

Роль Європейського Союзу в міжнародних відносинах виходить далеко за межі позицій та дій щодо Спільної зовнішньої політики та політики безпеки. ЄС — це ще й найбільший суб’єкт світової торгівлі. Він також є найбільшим фінансовим донором для країн, що розвиваються, та одним з найбільших — для Близького Сходу. Крім того, Європейський Союз надає найбільше коштів для фінансування міжнародних зусиль, спрямованих на створення умов для тривалого миру в колишній Югославії. Багато інших галузей політики, яку проводить Європейський Союз, такі як сільське господарство та рибальство, також мають важливий зовнішній вимір. Роль ЄС у зовнішніх відносинах ще більше посилиться після створення Європейського економічного і монетарного союзу та введення єдиної валюти.

Європейський Союз приділяє велику увагу забезпеченню відповідності Спільної зовнішньої політики та політики безпеки усім іншим аспектам політики ЄС, що мають зовнішній характер. Як Рада міністрів, так і Європейська комісія в межах своїх повноважень відповідають за сумісність загальної зовнішньої діяльності Союзу з цілями зовнішніх відносин, безпеки, економічної політики та політики розвитку.

 

2. Зародження і розвиток ідей і концепцій єдиної Європи.

Намагаючись запобігти міждержавним конфліктам у Європі, відомі європейські мислителі й політичні діячі все частіше схилялися до думки про необхідність обмеження державного суверенітету. Розглядаючи державу та її інтереси як першопричину міждержавних суперечностей, що спричинюють воєнні конфлікти, прихильники «єдиної Європи» висловлювались за необхідність утворення наднаціонального об’єднання, яке керувалося б, в першу чергу, спільними інтересами, а не інтересами окремих держав. Ця мета залишалася незмінною протягом століть. Змінювалися лише задачі, форми та методи досягнення такого об’єднання.

Етапи розвитку європейської ідеї:

1. XIV — XVІІ ст. — зародження європейської ідеї
2. ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. — розвиток ідеї
3. 1918 — 2010 — реалізація ідеї на практиці

Не дивлячись на різноманітність європейських проектів, вони були досить схожими за своїми складовими:

— об’єднання держав; підпорядкування рішенням європейського Сенату або Сейму;

— арбітражне вирішення конфліктів;

— утворення армії для застосування санкцій та ведення зовнішніх військових дій, насамперед, проти Оттоманської імперії.

Ці проекти, а також розроблені пізніше такими відомими теоретиками та філософами, як Анрі Сен-Симон (представник утопічного соціалізму),       П.-Ж. Прудон (ідеолог одного з напрямків анархізму), французький письменник Віктор Гюго, який вперше вжив термін Сполучені Штати Європи, мали в своїй більшості абстрактно-теоретичний характер. Ідеологи єдиної Європи керувалися романтичною ідеєю відновлення втраченої єдності шляхом поступового зростання серед народів розуміння своєї європейської ідентичності, що, у свою чергу, створило б можливості для встановлення «вічного миру» на континенті. При цьому зовсім не враховувалися політичні, економічні та соціальні реалії.

 

3. Визначення, чинники, сучасні концепції європейської інтеграції.

Європейська інтеграція — це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності вітчизняного товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС. Особливістю європейської інтеграції є те, що між теоретичним обґрунтуванням її основних положень та практичним впровадженням існує невелика відстань, яка вимірюється 15-20-ма роками великих дискусій та швидких економічних та організаційних змін. Підтвердженням цьому може слугувати стрімкий перехід від зони преференційної торгівлі, а потім вже і зони вільної торгівлі, який був закладений у 50-60-ті р. до економічного союзу, що сформувався на поч. 90-х.

Сучасні концепції повністю стирають межі між різними школами. Вони різняться, передусім, оцінками інтеграційного механізму і ґрунтуються на трьох концепціях: ліберальній, неоліберальній і неокейнсіанській (дирижистській). Вищим рівнем економічної інтеграції, згідно сучасних концепцій, є політичний союз, у рамках якого координуються не лише господарська діяльність держав-членів, але й політичні питання. Члени такого об’єднання передають частку свого суверенітету до сфери компетенції наднаціональних інститутів влади. Ця форма успішно здійснюється на практиці у найбільш впливовому інтеграційному угрупованні ЄС.

Сучасні “реалістичні” дослідження європейської інтеграції виходять з об’єктивного розвитку міждержавних відносин у Європі. Як правило, розпочинають розгляд її історії від закінчення Другої світової війни у Європі. Адже саме тоді були створені політичні та економічні основи майбутньої європейської єдності, яка унеможливила б нову всеосяжну війну на континенті. Договірне закріплення таких ідей і стало початком створення сучасної системи правового регулювання європейської інтеграції. Здається, що поєднання основних ідей ідеалістичного та реалістичного підходів дозволяє найбільш повно зрозуміти основні ідеї та процеси, що стоять за баченням Європи як правової спільноти, європейського правового простору.

4. Етапи створення Європейського Союзу.

Під час першого етапу (1951-1957 роки) євроінтеграційні процеси набули розвитку переважно в сфері економіки та мали вузький галузевий характер.

На наступному етапі (1958-1969 роки) було створено Європейське економічне співтовариство, і європейська інтеграція охопила переважно ринкову сферу та елементи регулювання сільського господарства. Головні досягнення цього періоду: запровадження спільного митного тарифу та створення Митного союзу. Одночасно було досягнуто лібералізацію пересування робочої сили, а також свободу підприємництва та надання послуг у сфері підприємництва й торгівлі.

Протягом третього етапу (1969-1973 роки) Співтовариство, врахувавши досягнення перехідного періоду, задекларувало наміри активізувати процеси економічної, грошово-кредитної та політичної уніфікації Західної Європи, а також трансформувати до 1980 року Європейське співтовариство в Європейський Союз. Під час цього періоду відбулося перше розширення – до Співтовариства приєднались Великобританія, Данія, Ірландія. Проте, перша повоєнна економічна криза звела всі ці плани нанівець.

У 1970-х роках – першій половині 1980-х Співтовариство розвивалося в умовах економічної та фінансової кризи, що супроводжувалася посиленням протекціоністських, дезінтеграційних тенденцій серед країн-членів. За цих умов Співтовариству довелось, у першу чергу, сконцентрувати свої зусилля на збереженні досягнутого рівня інтеграції та на пошуках шляхів підвищення ефективності інституціональної системи.

На п’ятому етапі (1986-1992 роки) відбувається активізація євроінтеграційних процесів. Після підписання Єдиного європейського акту (ЄЄА) Співтовариство вступило в якісно новий етап розвитку, пов’язаний із завершенням формування єдиного внутрішнього ринку.

Формально початок шостому етапові розвитку інтеграції було покладено підписанням Маастрихтського договору в 1992 році, що заснував Європейський Союз на законодавчій базі Європейського співтовариства, доповненій сферами політики та формами співробітництва, визначеними у цьому Договорі. Країни-члени стали на шлях об’єднання зусиль в реалізації спільної зовнішньої політики й політики безпеки; європейського громадянства; в гармонізації юридичних і політичних норм країн-членів у просторі без кордонів; в будівництві економічного та валютного союзу, у введені єдиної європейської валюти.

Таким чином, створення Європейського Союзу проходило через всі етапи економічної інтеграції: від створення зон преференційної торгівлі до політичного союзу. 

 

5. Початок галузевої інтеграції в Європі. Створення ЄСВС.

Галузева інтеграція — це процес об’єднання економік за галузевим принципом, коли на перше місце ставиться співробітництво всередині якої-небудь галузі або між галузями промисловості, сільського господарства або транспорту. Під міжнародною галузевої інтеграцією зазвичай розуміється співпраця двох і більше країн у певній галузі на рівні держав або окремих підприємств.

Галузева інтеграція включає в себе механізми взаємодоповнюваності галузей на основі угод про співпрацю. Таким чином, галузеву інтеграцію можна вважати частиною економічної інтеграції, без якої державні ініціативи по зближенню економік можуть виявитися нездійсненними.

Європейська спільнота з вугілля та сталі (ЄСВС) — міжнародна державно-монополістична організація, що об’єднує кам’яновугільну, залізорудну і металургійну промисловість 10 країн Європейського економічного товариства (ЄЕТ).

Створена у 1951 р. згідно з Паризьким договором терміном на 50 років країнами: Бельгія, Західна Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди та Франція з метою об’єднання вугільних та сталеливарних ресурсів країн-учасниць і запобігти в такий спосіб новій війні в Європі. Своєю метою об’єднання проголосило сприяння економічному розвитку країн-членів шляхом утворення загального ринку для продукції вугільної і металургійної промисловості.

Європейське співтовариство з вугілля та сталі (ЄСВС) має власну правосуб’єктність та правову систему, витоки яких — у трьох установчих договорах, що, у свою чергу, базувалися на нормах і принципах міжнародного права. Якщо зробити хоча б загальний аналіз цих договорів (Паризького 1951 р. про заснування ЄСВС, а також Римських 1957 р., які заснували ЄЕС та Євроатом), то дійдемо висновку, що їх зміст головним чином визначає правове регулювання європейської економічної інтеграції. Звичайно, специфічні особливості мали Договори про заснування ЄСВС та Євроатому.

 

6. Підготовка і створення ЄЕС та Євроатому.

Головною метою Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС) є «створення спільного ринку та координація економічної політики держав-членів, розвиток економіки, посилення стабільності, послідовне підвищення життєвого рівня та зближення держав-членів». Це досягається шляхом зниження митних зборів та квот на експорт й імпорт товарів у межах Співтовариства, введення спільних митних тарифів і спільної економічної політики щодо третіх країн, усунення серед держав-членів ЄС перешкод пересування осіб, руху послуг і капіталу, забезпечення вільної конкуренції на спільному ринку, прийняття спільної сільськогосподарської та транспортної політики, поступове наближення національних законодавств держав-членів, а також їх економічної, валютної, фіскальної та соціальної політики.

Договір закріпив принцип субсидіарності, а також заборонив дискримінацію юридичних і фізичних осіб на підставі їх зв’язку з тією чи іншою державою-членом (тобто громадянства, реєстрації тощо). Договір про створення Співтовариства встановив майже таку ж інституційну структуру Співтовариства, що й в Європейському Співтоваристві вугілля і сталі.

Метою Євроатому є підвищення життєвого рівня в державах-членах і розвиток взаємообміну з іншими країнами шляхом створення необхідних умов для розвитку атомної промисловості. Для досягнення цієї мети Євроатом повинен: розвивати дослідницьку роботу та поширювати технічні знання, розробляти єдині норми безпеки для захисту здоров’я робітників своїх атомних підприємств і всього населення, спрощувати інвестиційний режим та заохочувати ініціативу підприємств, створювати умови для проведення фундаментальних досліджень у галузі атомної енергетики, слідкувати за регулярним і справедливим постачанням для споживачів Співтовариства ядерного палива та руди.

 

7. Розвиток європейського політичного співробітництва і трансформація європейської системи безпеки.

Початком європейського політичного співробітництва можна вважати зустріч на вищому рівні країн-членів ЄЕС в Гаазі у грудні 1969 p. У лютому 1986 p. Єдиний європейський акт юридично закріпив функції європейського політичного співробітництва в межах Європейського співтовариства.

Геополітичні зміни, що відбулися у світі наприкінці 80-х — на початку 90-х pp., поставили Співтовариство перед необхідністю вирішення трьох головних завдань:

— забезпечити подальшу участь об’єднаної Німеччини у європейських інтеграційних процесах;

— сприяти економічним та політичним реформам в країнах Центральної та Східної Європи;

— розробити ефективний механізм співробітництва в галузі зовнішньої політики та політики безпеки.

11 грудня 1991 p. керівники держав та урядів дванадцяти країн-членів ЄЕС зібралися у місті Маастріхт (Голандія). Було укладено Маастрихтську угоду, що відкри­ла нову фазу у поглибленні економічної та політичної інтеграції.

Текст Маастрихтської угоди складається з двохсот сторінок чималого формату, до яких додано дев’яносто сторінок протоколу та Заключний акт з тридцяти декла­рацій.

Відповідно до них, ЄЕС було трансформовано у Європейський Союз (ЄС), який мав являти собою єдиний економічний простір без внутрішніх кордонів, в якому будуть забезпечені свобода пересування капіталів, товарів та послуг, а потім і громадян, а також спільна політика в галузі промислового виробництва, сільського господарства й транспорту, охорони навколишнього середовища, у сфері досліджень, енергетики, соціальній політиці, у зовнішній політиці та в галузі безпеки, юстиції та внутрішніх справ.

Специфіка безпекового середовища в Європі полягає в тому, що загроза виникнення тут повномасштабного воєнного конфлікту оцінюється як низька, натомість сукупний ефект від дії новітніх загроз міг би мати для континенту руйнівні наслідки. На сьогодні жодна з європейських країн не спроможна самостійно вирішувати стратегічні проблеми безпеки.  НАТО, ЄС та ОБСЄ виконують роль ключових елементів в архітектурі європейської безпеки. Водночас зростає роль РФ, яку західні партнери намагаються всіляко долучити до спільних безпекових проектів, проте на заваді стоїть комплекс протиріч і досі принципово нерозв’язаних питань.

Конкретні кроки у напрямку трансформації європейської безпеки здійснює НАТО та Європейський Союз. Нова Стратегічна концепція НАТО узгоджує діяльність альянсу з новими міжнародними безпековими реаліями. Водночас підвищується роль ЄС в системі європейської безпеки. Згідно з Лісабонською угодою ЄС, що набула чинності 2010 р., розширено сферу дії Спільної політики безпеки та оборони (СПБО) (раніше – Європейська політика безпеки і оборони, ЄПБО). СПБО розширило коло своїх завдань в галузі миротворчої діяльності та підтримання міжнародної безпеки.

 

8. Становлення спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС.

Спільну зовнішню та безпекову політику (СЗБП) започаткував Договір про Європейський Союз (ДЄС) замість так званої «європейської політичної співпраці». СЗБП має на меті формування спільної оборонної політики, яка може, зрештою, привести до єдиної системи оборони. Розділ V (статті 11-28) договору, відомий також як «другий стовп», визначає не тільки завдання СЗБП, а й специфічні юридичні інструменти їх реалізації — спільні дії та спільні позиції, застосування яких ухвалюється одностайним голосуванням у Раді.

Спільна зовнішня та безпекова політика Європейського Союзу передбачає визначення загальних рис спільної оборонної політики, яка, можливо, з часом приведе до створення спільної оборонної структури. Щодо оборони, Європейський Союз звернувся до Західноєвропейського Союзу з проханням розробити і запровадити рішення та заходи, які мають оборонне значення (Стаття 17 Договору про ЄС).

 

9.Формування Європейської спільної безпекової і оборонної політики.

Європейська безпекова та оборонна політика є новим явищем міжнародного політичного життя, динаміка розвитку якої дуже висока. Визначальною рисою цієї політики є суперечність між її кінцевою політико-стратегічною метою та практичним втіленням, зумовлена складною природою ЄС.

Розбудова Європейської безпекової та оборонної політики (ЄБОП) є спробою ЄС реалізувати якісно нову форму міжнародної військово-політичної співпраці (1999-2005). Це принципово новий інтеграційний напрям ЄС, що є складовою Спільної зовнішньої та безпекової політики (СЗБП). ЄБОП перебуває в процесі динамічної та суперечливої трансформації, головним змістом якої є узгодження інтересів держав-членів з наднаціональною інституційною природою ЄС та його стратегічною метою.

Європейську безпекову та оборонну політику можна розглядати як зовнішньо-політичну діяльність ЄС, спрямовану на реалізацію спільних стратегічних цілей держав-членів у сфері коопераційної безпеки, що може бути трансформована в систему колективної безпеки. Системотворче значення мають принципи цілісності, когерентності та коопераційності. Їх дотримання забезпечуватиме використання широкого арсеналу інструментів зовнішньо- та внутрішньополітичного характеру, узгодженість усіх зовнішньо орієнтованих політик ЄС та превентивний підхід до врегулювання криз.

 

10.Три опори Європейського Союзу.

Три опори ЄС (інакше — «стовпи») були створені згідно Маастрихтського договору, що набрав чинності 1 листопада 1993 року. Договором були внесені доповнення і зміни до установчих документів про ЄОВС, ЄЕС і Євратомом, а також створена нова структура під назвою Європейський Союз.

У Маастрихтському договорі, крім пунктів про економічне співробітництво, з’явилися і розділи, що стосуються правосуддя та зовнішньополітичної діяльності. Так було сформовано три опори Євросоюзу, а також встановлений термін їх створення — 1 січня 1999 року.

1 опора. Європейські економічні співтовариства — ЄЕС

2 опора. Спільна зовнішня політика та політика безпеки — ОВПБ, ЄПБО

3 опора. Загальна політика в галузі внутрішніх справ і правосуддя.

Лісабонський договір скасував цю досить складну систему в 2009 році, коли був встановлений єдиний статус Європейського Союзу як суб’єкта міжнародного права (Євратом продовжує свою діяльність в підпорядкуванні ЄС).

Іншими словами, країни, що приєднуються до Євросоюзу, автоматично стають і членами Євратому. 

 

11. Відносини ЄС і США в 1990 – 2010 рр.

Відносини США з ЄС стали наповнюватися реальним змістом тільки тоді, як американці побачили в євроструктурах потужну силу, що відійшла від риторики і рефлексій та енергійно взялася за організаційне будівництво.

США підтримали створення економічних спілок, на базі яких виріс сучасний Євросоюз. Здебільш це диктувалося логікою „холодної війни”: правлячі кола США бажали мати справу є Європою, у якій діють єдині торгово-економічні правила.

Однак ЄС зростав і міцнів за власними законами, формуючи ще невідомий в історії тип між- та наддержавної будови. Відтак за 30 з лишком років на Старому континенті постала єдина Європа (Маастрихт, листопад 1991 року). І тоді США зрозуміли, що у них з’явився потужний конкурент.

Відносини США та Євросоюзу досліджуються як у самих Сполучених Штатах, так і поза його межами. Фактично навіть проблеми у сфері безпеки, які традиційно „замикаються” на НАТО, не можна розглядати без уваги на позицію ЄС. Тим більше це стосується економічних проблем у Західному світі, поширення цінностей Заходу на всій планеті, місця і ролі трансатлантичних відносин у внутрішній політиці тощо.

 

12. Трансатлантичне партнерство: основні документи й інститути.

Трансатлантичне партнерство — основа німецької та європейської безпеки. Тісні і довірчі відносини з США як і раніше мають величезне значення для безпеки Німеччини. Але трансатлантичне партнерство — це щось більше, ніж просто політичний і військовий союз. Тісні зв’язки з США склалися історично, вони спираються на загальні культурні коріння, є виразом глибокої спільності цінностей і інтересів та завдяки трансатлантичному «кліматичному мосту» містять також елементи, важливі для навколишнього середовища.

Трансатлантичне партнерство є довгостроковим проектом. Так, уже незабаром після падіння «Східного блоку», в 1990 році, підписана тоді «Транс-атлантична декларація» встановлювала режим консультацій між головою Європейського союзу, головою Єврокомісії і президентом США один раз на два роки. Після невдачі з підписанням Багатосторонньої угоди про інвестиції (AMI), Організація зі співробітництва та економічного розвитку і європейський комісар з питань зовнішньої торгівлі запропонували проект «нового трансатлантичного ринку», проти якого своїм правом «вето» скористався колишній президент Франції Жак Ширак. Зрештою, «Трансатлантичне економічне партнерство» було засновано в Лондоні на саміті ЄС і США в 1998 році.

 

13. Війна в Іраку 2003 р. і криза трансатлантичних відносин.

Війна в Іраку (Друга війна в Перській затоці) – міжнародний конфлікт, що триває з 20 березня 2003 року в регіоні Перської затоки.

Війна в Іраку складається з двох основних етапів:

Перший етап (20 березня – 1 травня 2003 року) – війна очолюваною США міжнародної коаліції (США, Велика Британія, Австралія, Італія, Польща, Україна, Іспанія, Південна Корея, Японія, Болгарія, Румунія, Португалія, Естонія, Латвія, Литва, Грузія, Данія, Норвегія, Нідерланди, Домініканська Республіка, Сальвадор, Нікарагуа, Гондурас, Філіппіни, Таїланд, Сінгапур, Азербайджан, Монголія, Албанія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Вірменія, Македонія, Боснія і Герцеговина, Казахстан, Молдова, Нова Зеландія, Тонга) проти Іраку.

Другий етап (з травня 2003 по сьогодні) – громадянська війна в самому Іраку між різними етнічними та релігійними групами, а також боротьба іракців проти окупаційних військ.

Причини та передумови війни. Офіційною причиною війни стали звинувачення режиму Саддама Хусейна у володінні зброєю масового знищення та порушенні в такий спосіб Резолюції 1441 Ради Безпеки ООН.

Криза трансатлантичних відносин, викликана розбіжностями щодо Іраку у 2003 році, не лише спричинила розкол між Сполученими Штатами та частиною старого світу, а й між країнами самої Європи. Хоча нереально очікувати повернення трансатлантичних відносин до стану, що існував до війни в Іраку, однак на Стамбульському саміті вже намітилися нові ознаки трансатлантичного прагматизму. Це, в свою чергу, відкрило шлях до зміцнення трансатлантичного партнерства на засадах протистояння спільним загрозам та реалістичних планів спільних дій.

 

14. Азіатська політика Європейського Союзу: основні напрямки, документи й інститути.

Східна політика розширеного ЕС повинна брати до уваги наслідки процесу розширення як для нових членів Союзу, так і для їхніх сусідів на сході. Однією з основних проблем поясу, до якого входить Польща та інші країни, східний кордон яких стане водночас східною межею ЕС внаслідок його розширення, – це асиметрія економічного та адміністративного розвитку, а також стан інфраструктури по обидва боки кордону, що, ймовірно, може живити подальший зріст диспропорцій у розвитку націй і становити загрозу для крихкої економічної та соціальної рівноваги у реґіоні. Ці країни будуть першими, які відчують на собі негативні наслідки процесу розширення. У країнах, що залишаться поза межами ЕС і претендуватимуть на членство в ньому лише після повноправного членства нинішніх кандидатів із числа держав Центральної і Східної Европи, східна політика ЕС, крім усього іншого, зіштовхнеться із громадською думкою щодо їхнього відчуження і побудови нових бар’єрів на їхніх західних рубежах. 

 

15. Формування Євро-Середземноморського партнерства.

Євро-Середземноморське партнерство включає 35 членів, 25 країн — членів ЄС та 10 середземноморських партнерів (Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Марокко, Палестинська автономія, Сирія, Туніс та Туреччина). Лівія має статус спостерігача з 1999 року.

Євро-Середземноморське партнерство складається з двох комплементарних вимірів:

— Двосторонній вимір — значна кількість двосторонніх заходів у рамках співробітництва з кожною окремою країною. Найбільш важливими є Євро-Середземноморські Угоди про асоціацію, відповідно до яких ЄС проводить переговори з кожною Середземноморською країною в індивідуальному порядку. Такі Угоди відображають загальні принципи управління новими Євро-Середземноморськими відносинами, хоча кожна з них містить специфічні характеристики відносин між ЄС та Середземноморським партнером.

— Регіональний вимір — представляє один з багатьох інноваційних аспектів партнерства, що одночасно охоплює політичну, економічну та культурну сфери (регіональне співробітництво). Регіональне співробітництво має значний стратегічний вплив й спрямоване на проблеми, що є спільними для багатьох Середземноморських партнерів.

 

16. Основні чинники розвитку взаємодії між Європейськими спільнотами / Європейським Союзом і Японією.

За останні роки ЄС зміцнив свої відносини з Японією. Відповідно до плану дій ЄС-Японія, прийнятому в 2001 році, здійснюється розширення двостороннього співробітництва, крім питань торгівлі і інвестицій, також охоплює питання політики і культури. Європа стала основним джерелом прямих зарубіжних інвестицій у Японію та найбільшим реципієнтом зарубіжних інвестицій із Японії, випереджаючи Сполучені Штати і Китай.

Співробітництво Японії та Європейського Союзу було й залишається важливою темою двосторонніх дискусій. За останні десятиріччя дві провідні сили світової економіки — Японія та Європейський Союз — стали відігравати все більш активну роль в політичній сфері міжнародного життя. Першими спробами політичного співробітництва можна вважати кінець 60-х — початок 70-х років, коли американські стратеги запропонували концепцію трилітаризму — політичне і військове партнерство між США, країнами Західної Європи та Японією. Але в 70-х роках ХХ ст. за рядом об’єктивних причин так і не вдалося втілити ідею “політичної ув’язки” Японії, ЄЕС та США.

 

17. Відносини Європейського Союзу й Китайської Народної Республіки.

Вже на кінець ХХ ст. можна було з певністю говорити про те, що Китай набуває ознак одного зі світових лідерів. Передусім, сприяло такому утвердженню становлення динамічної економічної системи та розвиток військової сфери.

Зі зростанням значущості ЄС і Китаю як політичних гравців глобального масштабу, в останні роки динамічно розширяються і їхні відносини, причому, все більше значення надається політичному діалогу, договорам у галузях і інституційним перетворенням. На комерційному фронті Китай зараз є по величині другим після Сполучених Штатів неєвропейським торговим партнером ЄС і випереджає Японію.

 

18. Еволюція відносин ЄС – Азія. Базовий документ 1994 року «На шляху до нової стратегії по відношенню до Азії» 

Відносини між ЄС і Азією базуються на Угоді про співпрацю від 7 березня 1980 Угоди регулює питання торгівлі, економіки та розвитку. Політичний діалог здійснюється в рамках зустрічей на рівні міністрів закордонних справ (раз на два роки) і проходять між ними зустрічей на рівні вищих посадових осіб (з 1995 р.). Також Угодою 1980 заснований Спільний комітет співробітництва (Joint Co-operation Committee), офіційні засідання якого відбуваються раз на півтора року. Функціонує 6 постійних підкомітетів: з торгівлі та інвестицій, економічного і промислового співробітництва, науки та технологій, лісовому господарству, екології та наркотиків.

Протоколи про поширення дії Угоди 1980 р. на Лаос і Камбоджу були підписані в липні 2000 р. і знаходяться в процесі ратифікації. Проте ЄС різко заперечує проти поширення дії Угоди на Бірму, висловлюючи стурбованість у зв’язку з відбуваються в країні порушеннями прав людини і принципів демократії. З боку ЄС у відношенні Бірми діє цілий ряд санкцій, зокрема, заборону на постачання зброї (з 1990 р.), припинення співпраці у сфері оборони (з 1991 р.), зупинення всіх програм допомоги за винятком гуманітарної (з 1991 р.) , заборона на видачу віз широкому колу представників адміністрації та армії (з 1996 р.), скасування всіх офіційних візитів до Бірми (з 1996 р.), заборона на постачання будь-якого обладнання, що «може бути використано для внутрішніх репресій або тероризму» (з 2000 р.), заморожені активи перебувають на території ЄС активи осіб, яким раніше була заборонена видача віз (з 2000 р.). Всі ці санкції були підтверджені і частково посилені відповідно до Загальної позицій прийнятої 28 квітня 2003

 

19. Загальна характеристика відносин Європейського Союзу з країнами Азійського регіону в контексті практичної реалізації Спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС.

Одним із головних завдань, які сьогодні постають перед Європейським Союзом, є розширення зони миру та безпеки за межі ЄС. Для виконання цього завдання Європейським Союзом розробляється спільна зовнішня політика та політика безпеки, таким чином, щоб ЄС зміг стати реальною силою, яка б виступала за стабільність, співробітництво та порозуміння в ширшому світовому аспекті.

Особливе значення арабський регіон має для Європи в зв`язку з географічним положенням, а також багатовіковими традиційними політичними і економічними зв`язками. Країни Європи надзвичайно зацікавлені у співробітництві з країнами регіону, в досягненні стабільності та безпеки в цьому вибухонебезпечному районі світу.

Велике значення для Євросоюзу має висунення на перший план і підтримка невійськових сфер діяльності, які відіграють своєрідну роль і стосовно безпеки. Сюди відносяться: зміцнення демократії, соціальна стабільність, закон і право, економічне зростання.

Нарешті, керівництво Євросоюзу враховує серйозне значення, яке має Близький і Середній Схід у забезпеченні європейської безпеки і стабільності на її південних та південно-східних кордонах.

Все це обумовлює головні особливості сучасного зовнішньополітичного курсу Євросоюзу у Близькосхідному регіоні. Так, стосовно іранської проблеми, ЄС категорично висловлюється проти будь-якої силової спроби його вирішення, а з питання щодо санкцій намагається уникнути таких, які ставлять під загрозу економічну співпрацю європейських країн з Іраном.

У рамках Європейської політики сусідства ЄС переходить до нового етапу співпраці з країнами Близького і Середнього Сходу у сприянні проведенню широкомасштабних економічних та соціальних реформ через укладання Плану дій на період 2007-2010рр. з кожною країною регіону. 

 

20. Європейський Союз і азіатська економічна криза 1997 р.

Азіатська економічна криза розпочалась в Таїланді, коли у лютому 1997 року таїландські підприємства вперше не змогли розрахуватись по боргах з іноземними кредиторами. У травні 1997 року, внаслідок повідомленням про підвищення у Японії банківських процентних ставок, стала помітною зміна настрою інвесторів щодо країн Східної та Південно-східної Азії, результатом якої став продаж акцій та грошових одиниць східно-азіатських країн на валютних ринках.

У червні 1997 року почали поширюватись інформація про можливе падіння таїландського бату. Після офіційного спростування таких даних 2-го липня 1997 року Центральний Банк Таїланду відпустив бат у вільне валютне плавання, результатом якого стало падіння курсу бату на 20% по відношенню до долару США. 28 липня 1997 року уряд Таїланду звернувся до МВФ з проханням про допомогу. У 14-денний термін було розроблено та запропоновано Таїланду пакет стабілізаційних та структурних економічних реформ на суму понад 16 мільярдів доларів США. Але криза не вгамовувалась і незабаром охопила більшість країн регіону. Деякі з країн (Гонконг, Китай, Тайвань та, в деякій мірі, Малайзія) знайшли сили протистояти хвилі спекуляцій, в той час як Таїланд, Індонезію та Південну Корею все глибше затягувало у вир кризи.

Можна вважати, що передумовою кризи став важкий тягар зовнішньої заборгованості, про що може свідчити стан фінансового ринку країн регіону. Вивчаючи частку приватного позичання в структурі зовнішнього боргу декількох країн, очевидним стає високий рівень участі приватного капіталу Японії в економіках регіону. Обсяг японського позичкового приватного капіталу співпадає з розміром кредитного попиту решти великих країн регіону. Отже, експорт капіталу з Японії відіграв визначальну роль у розвитку азіатської кризи.

 

21.Сучасна регіональна програма ЄС для країн Азії на період до 2013 року.

З другої половини 90-х років здійснюється нова регіональна ініціатива ЄС щодо країн Центральної Азії, яка ставить за мету надання економічної та технічної допомоги державам регіону. Для проведення цієї політики розроблена Спеціальна програма для країн Центральної Азії (СПеКа). Формально СПеКа реалізується під егідою двох регіональних економічних комісій ООН — Європейської економічної комісії (ЄЕК) та Економічної і соціальної комісії для Азії й Тихого океану (ЕСКАТО). Але фактично мова йде про поширення політичного та економічного впливу ЄС на цей регіон.

Основна роль у розробці та реалізації програми СПеКа належить ЄЕК, утвореної в 1947 р. У період «холодної війни» між Сходом і Заходом ЄЕК служила однією з небагатьох організацій, що пов’язують держави двох протиборчих систем. З початку 90-х років з урахуванням змін в системі міжнародних відносин, основні стратегічні напрями діяльності ЄЕК були реформовані, і вона стала активно брати участь у регіональній політиці ЄС в Європі та за її межами. Особливо істотним є участь ЄЕК в процесах соціально-економічних перетворень в країнах Центральної та Східної Європи, спрямованих на їх включення в загальний європейський ринок.

 

22.Стратегія нового партнерства ЄС – Центральна Азія в контексті забезпечення європейської безпеки.

Найважливішим документом, на якому грунтується взаємини країн ЦАР і ЄС є дві стратегії. Перша стратегія була розроблена в 19 995 р., але офіційно вступила в силу в 1999 році. Друга стратегія була затверджена 21-22 червня 2007 року на засіданні Європейської ради і розрахована на період 2007-2013 р. р.

Стратегія партнерства та співробітництва на період 1999-2006 рр. (СПС). Угода про партнерство та співробітництво встановлює між країнами Центрально-Азіатського регіону та Європейським Союзом стабільні політичні відносини, закріплюючи розширення зв’язків між країнами ЦАР і ЄС і західним світом в цілому. ЄС підписав схожі Угоди партнерство і співробітництво з багатьма іншими Новими незалежними державами. З усіма країнами Центральної та Східної Європи, які подали заяву на вступ до ЄС, Європейське співтовариство уклало угоди про асоційоване членство, які також називаються «Європейськими угодами». Головна відмінна риса всіх Угод ЄС полягає в тому, що вони є так званими «змішаними» документами і полягають як зі спільнотою, так і з їх державами-учасниками. Крім Європарламенту їх ратифікують національні парламенти країн-членів ЄС.

В основі європейської стратегії лежали важливі політичні і економічні інтереси ЄС в цьому регіоні, про які відкрито заявлялося в офіційних документах Комісії ЄС. СПС створив для країн ЦАР інституційну, політичну і адміністративну основу для полегшення всіх форм двостороннього співробітництва. Угода ввело політичний діалог; створило відкритий торговий та інвестиційний режим між його сторонами; сприяло країнам ЦАР при здійсненні їх переходу на міжнародні стандарти, а також передбачає співпрацю в широкому колі областей: від транспорту до освіти і від енергетики до боротьби з незаконною діяльністю.

Пріоритетними напрямами співробітництва Сторін, згідно з Угодою, виступали економіка та сприяння демократизації в країнах ЦА. Стратегія Європейського Союзу для Центральної Азії на 2007-2013 рр.. Політична лінія країн ЄС була продовжена в офіційному документі «Стратегія ЄС щодо Центральної Азії 2007-2008 рр.. «.

Політика ЄС в регіоні зосереджена на забезпеченні безпеки і запобігання конфліктів, усуненні джерел політичної та соціальної нестабільності, а також поліпшення інвестиційного клімату в країнах Центральної Азії (програми ТАСІС і ТЕМПУС). Конструктивним елементом Стратегії є офіційне визнання дворівневого характеру політики ЄС до регіону: індивідуальний, двосторонній підхід і загальний, регіональний підхід, що відповідає прохання самих країн регіону. Реалізація такої політики має дві мети: визнання унікальності кожної країни і одночасний розвиток регіональних проектів з метою зміцнення інтеграційних зв’язків між країнами.

23. Сучасні відносини ЄС з азійськими регіональними організаціями та форумами (Південно-Азійська асоціація регіонального співробітництва, АСЕАН, Азійсько-європейська зустріч).

Зростає значення й обсяги економічної співпраці та торгівлі країн-членів ЄС з країнами Близькосхідного регіону. Так, наприклад, завдяки дворазовому зростанню експорту німецьких товарів до країн Перської затоки, вони вже перетворились для німецьких товаровиробників у більш значний ринок збуту, ніж дев’ять країн Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Відносини між ЄС і АСЕАН базуються на Угоді про співпрацю від 7 березня 1980 Угоди регулює питання торгівлі, економіки та розвитку. Політичний діалог здійснюється в рамках зустрічей на рівні міністрів закордонних справ (раз на два роки) і проходять між ними зустрічей на рівні вищих посадових осіб (з 1995 р.).

Також головним питанням у відносинах ЄС з країнами АСЕАН стали перспективи формування трансрегіональної зони вільної торгівлі (ЗВТ). Головні  причини, що гальмують розвиток відносин між ЄС і АСЕАН – це нерівномірний  рівень розвитку країн всередині АСЕАН і суперечності ЄС і АСЕАН щодо можливості  військового режиму М’янми у переговорах про ЗВТ. Було підписано угоду про співпрацю і партнерство ЄС з Індонезією.

Для усунення недовіри між державами і народами регіону, зміцнення регіональної безпеки важливу роль могла б зіграти Асоціація регіонального співробітництва країн Південної Азії (СААРК).

Може бути, найбільш вагомим внеском СААРК у справу нормалізації ситуації в регіоні стало створення механізму для проведення неформальних зустрічей та дискусій лідерів країн-учасниць. Дійсно, кількість зустрічей семи керівників на двосторонній основі на ряді форумів перевищила загальне кількість переговорів на вищому рівні, проведених в Південній Азії за деякі п’ятиріччя.

Спочатку зустрічі АСЕМ, які починаючи з 1996 року проводяться з періодичністю раз на два роки, замислювалися як платформа для дискусій між учасниками інтеграційних об’єднань — ЄС і АСЕАН. Однак поступово форум розростається: на наступній зустрічі в дискусіях на правах офіційних учасників будуть брати участь Росія, Австралія і Нова Зеландія — відповідні угоди були підписано з ними в Брюсселі.

Основним посланням підсумкової декларації 2010 року  стала необхідність посилення кооперації між двома регіонами. Країни одностайно висловили готовність об’єднати зусилля для після кризового  відновлення та реформи економіки. При цьому, з одного боку, мова йде про збільшення інвестицій, вирішенні соціальних завдань, з іншого — про необхідність серйозного реформування світової фінансової системи, в тому числі, Міжнародного валютного фонду, який як європейські, так і азіатські держави хочуть бачити «більш надійним і ефективним ». Пов’язують вони це, в першу чергу, з перерозподілом голосів в організації на користь динамічно розвиваються.

Постійний голова Європейської ради Харман Ван Ромпей Виступаючи на саміті, зазначив, що ЄС докладе зусиль щодо зміцнення співпраці з Азією і готовий стати важливим партнером для неї. Він підкреслив, що ЄС потрібно «звернути погляди на Схід», співпраця ЄС з Азією «має бути не на словах, а на ділі».

 

24.Європейський Союз і країни АСЕАН.

Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН) заснована в 1985 році Південноазіатська асоціація регіонального співробітництва (СААРК) стали найбільш успішними прикладами регіональної інтеграції в Європі та Східній Азії, навколо  яких розгортаються інтенсивні інтеграційні процеси, у взаємодії з ними зацікавлені впливові «гравці» світової політики і економіки.

Основні цілі країн АСЕАН та ЄС майже однакові — регіональна безпека, політична стабільність, економічний розвиток, зберігання конкурентоспроможності в глобалізованому світі. Відмінності тільки в методах досягнення цих цілей. У зв’язку з цим актуальним видається дослідження специфіки створення і функціонування, взаємодії цих об’єднань.

Взаємини між ЄС і АСЕАН засновані на «Нюрнберзької декларації про поліпшення партнерських відносин між ЄС і АСЕАН», схваленої Міністрами закордонних справ ЄС і АСЕАН на Нараді на рівні міністрів у м. Нюрнберг, Німеччина 15 березня 2007 року. План заходів сприяє спільному розміщення семінарів з прав людини, відповідно до семінарами з прав людини Азіатсько-Європейського наради (АСЕМ). Крім того, передбачаються подібні заходи, що розробляються для поліпшення інтелектуального та культурного обміну, сприяють побудові діалогу і створенню можливостей у галузі захисту прав людини з регіональною точки зору. Важливо відзначити, що співробітництво ЄС-АСЕАН поширюється на велике коло проблем у сфері захисту прав людини, таких як боротьба з торгівлею людьми, тероризмом, корупцією та незаконним розповсюдженням наркотичних коштів, а також за рівність статей і розширення прав жінок.

 

25. Проблеми майбутнього забезпечення європейської безпеки: внутрішні та зовнішні аспекти.

На сьогодні в Європі існують чотири міжнародні організації — основні елементи архітектури європейської безпеки, що вирішують проблеми забезпечення безпеки на континенті у воєнно-політичній сфері. Мова йде, про такі організації як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Європейський Союз (/ЄС/, система безпеки Євросоюзу — власне європейська система безпеки) та Організація Договору про колективну безпеку (/ОДКБ/, євразійська система безпеки), діяльність яких щодо забезпечення колективної безпеки Європи містить оборонний аспект.

ОБСЄ діє в рамках і під керівництвом Організації Об’єднаних Націй (/ООН/, універсальної системи безпеки). Будучи регіональною системою європейської безпеки, Організація підтримує та розширює системні зв’язки з іншими міжнародними організаціями та інститутами, які забезпечують безпеку на континенті. Це робить необхідною практичну реалізацію схваленої в рамках Хартії європейської безпеки Платформи співробітництва заради безпеки, яка має зміцнити співпрацю ОБСЄ з ЄС, НАТО і ОДКБ на засадах взаємозміцнення, взаємодоповнення і рівноправності. Це проявляється в співробітництві місій ОБСЄ на Балканах і на територіях країн — членів ОДКБ. Свого часу Статутом ООН було закладено правову основу для створення НАТО, в рамках якого Альянс зобов’язався діяти. Впродовж існування біполярної системи безпеки в геополітичних умовах «холодної війни» контакти між ООН та Північноатлантичним блоком були дуже обмеженими як за формою, так і за змістом, оскільки НАТО та Організація Варшавського договору (ОВД) взаємно сковували агресивні прояви одна одної, забезпечуючи тим самим мир і стабільність в Європі. Альянс був залучений ООН для приборкання жорсткого міжетнічного конфлікту на Балканах. Успішне проведення операції і явна нездатність самої ООН розв’язати цей конфлікт призвели до того, що керівництво НАТО почало застосовувати в деяких випадках військову силу без санкції на це ООН (Сербія, Ірак).

Проте в процесі розроблення та втілення в життя планів Спільної європейської програми з безпеки та оборони (СЄПБО) було виявлено низку проблем у відносинах між НАТО та ЄС: загроза дублювання структур, діяльності та військового потенціалу Євросоюзу і Альянсу; небезпека послаблення зв’язків між СПІА та Європою в майбутньому; певною мірою недопущення до вирішення питань безпеки європейських країн — членів НАТО, які не є членами ЄС.

 

26. Механізми й інститути підготовки п’ятого розширення Євросоюзу.

2004 р. — п’яте розширення ЄС (Чехія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Угорщина, Мальта, Польща, Словенія, Словаччина).

П’яте розширення ЄС, на відміну від прийнятих на попередніх етапах, мало, скоріше, політичну, чим економічне підґрунтя, і на сьогоднішній день залишається серйозним викликом майбутньому ЄС.

Розширення в 2004 р. було лише частиною П’ятого розширення.

Хорватія розпочала переговори у жовтні 2005 року. У червні 2006 р. чільники Євросоюзу заявили про прогнозований вступ Хорватії до ЄС 2010 року (заява про вступ надійшла 21 лютого 2003 р.).

З 14 квітня 1987 р. Туреччина є офіційним кандидатом (англ. Applicant country, candidate country) на вступ до ЄС. Європейські амбіції Туреччини сягають 1963 року, коли у Анкарі було укладено відповідну угоду. Офіційно, попередні переговори розпочалися у жовтні 2005-го року. Однак аналітики прогнозують можливий вступ Туреччини у 2015-му році. Туреччина має здійснити деякі необхідні соціальні і економічні реформи. Інша проблема те, що лише 3 % території Туреччини належить до Європейського континенту, хоча формально, відповідно до Копенгаґенських критеріїв географічних вимог немає.

Македонія отримала офіційний статус кандидата у грудні 2005 року.

Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн у різний час також подавали заяви про вступ до Європейського Союзу. Однак через ті чи інші причини (зокрема, негативні результати референдумів у Норвегії) так і не стали його членами. Однак ці країни є членами єдиної економічної зони ЄС без набуття членства.

Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія офіційно визнані потенційними кандидатами.

 

27.П’яте розширення ЄС: позитивні й негативні наслідки. Значення п’ятого розширення для України.

П’яте розширення ЄС, враховуючи його масштаби, кількісні й якісні труднощі, інакше як «доленосним» не назвеш. Воно може стати або найнебезпечнішим експериментом «великого інтеграційного проекту» за весь час його існування, або епохальним проривом у історії Європи. З одного боку, нарощується ресурсний потенціал ЄС за рахунок нових територій та населення, значно розширюється ринок, посилюється його політичний статус у світі, а з іншого — це потребуватиме величезних економічних затрат та політичних зусиль. Збільшується ризик нестабільності у Євросоюзі, бо до нього приєднаються країни з відсталою структурою економіки, які потребують докорінної модернізації.

Що стосується розширення Євросоюзу і того як його бачать громадяни ЄС і населення України, за останнім даними «Евробарометра», відношення населення країн ЄС до розширення Союзу неоднозначно й далеко від одностайної підтримки цього процесу.

Також населення України, до границь якої наближається ЄС, оцінюють процес розширення ЄС стримано позитивно. Найбільша частина населення (32,1%) упевнена, що розширення ЄС поліпшить його відносини з Україною. Тільки кожний десятий (9,6%) дотримується протилежної точки зору.

Бажано, щоб поява заможного сусіда — ЄС — на українських границях стало не підсилювачем традиційних очікувань допомоги, а стимулом для перебудови власного господарства. Зараз у суспільстві є потенціал зміцнення європейських орієнтацій населення. Його може активізувати поліпшення співробітництва України з ЄС, країнами-кандидатами, а також — їхня зацікавленість в інтеграції України в європейське співтовариство. Але саме це викликає в наших громадян помітний скепсис: лише 18,4% респондентів уважають, що країни ЄС ставляться до України як до потенційного рівноправного партнера; більшість населення (62,4%) переконано, що члени ЄС або байдужі до можливого членства України в ЄС (35,4%), або ставляться до нього скептично, уважаючи, що Україна не має перспектив вступу в ЄС (27%).

28. Політика ЄС у Середземноморському регіоні: інтереси й механізми їхньої реалізації

З геополітичної точки зору Середземномор’я займає дуже вигідні позиції на світовій політичній карті. Це зумовлено тим, що через нього проходять військово-морські комунікації з Атлантичного в Індійський океан, контролюються підступи до Близького Сходу, Перської затоки і Чорного моря. Середземноморська політика Європейського Союзу є одним з провідних напрямків його зовнішньої політики на сучасному етапі, адже Середземноморський регіон має для ЄС геостратегічне значення.

Регіон Північної Африки і Близького Сходу характеризується нестабільністю через велику кількість неврегульованих конфіліктів. Ізраїльсько-арабське протистояння; громадянська війна в Іраку з можливим подальшим втягуванням у «зону нестабільності» Туреччини і негативним впливом конфлікту на чорноморський регіон, у зв’язку з можливим загостренням «курдського питання» і т.д.

Переплетення історичних доль, економічна взаємозалежність та інтенсивний розвиток інтеграційних процесів у світі виявилось основою Євро-середземноморського діалогу та співпраці. ЄС вважав, що доля Європи традиційно тісно пов’язана з економічною, військово-політичною, соціальною ситуацією в Середземномор’ї. Діалог між ними розпочався в 1950-ті рр. На початку 1990-х рр. почався новий процес формування відносин між ЄС і країнами Середземномор’я.

 

29. Інститути Євро-Середземноморського партнерства.

Основними інститутами, які покликані реалізовувати прийняті угоди, є:

1) Рада Асоціації – двосторонні зустрічі урядів ЄС та асоційованої країни, на яких обговорюються всі питання стосовно наближення і вступу в Євросоюз;

2) Комітети з асоціації – зустрічі на вищому офіційному рівні для обговорення та більш детального розгляду всіх сфер, що охоплені угодами. Вони доповнені рядом підкомітетів, що забезпечують глибше технічне вивчення дискусійних питань;

3) Об’єднані парламентські комітети – засідання членів національних парламентів країн – асоційованих членів та членів Європейського парламенту.

У ході підготовки до вступу в ЄС ці угоди стали для країн-кандидатів основними документами, на яких будувалася подальша відповідна співпраця.

Стратегічно важливою зоною для ЄС є країни південного та східного Середземномор’я і Близького Сходу. Вони були визначені Радою Європи та Європейською комісією як такі, що мають ключове значення в зовнішніх зв’язках ЄС.

Метою партнерства з країнами Середземномор’я є перетворення Середземноморського басейна на ареал діалогу та співробітництва, що гарантуватиме мир, стабільність і добробут; посилення політичного діалогу, розвиток економічної та фінансової співпраці; сприяння соціальному, культурному і людському розвитку, а також створення до 2010 р. зони вільної торгівлі. Відтак економічна трансформація та вільна торгівля стають центральними питаннями фінансової співпраці ЄС з країнами Середземноморського регіону. До цього регіону разом із Європейською зоною вільної торгівлі й країнами Центральної та Східної Європи має входити приблизно 40 країн та майже 600–800 мільйонів споживачів.

 

30. Європейська політика сусідства: формування і зміст.

Європе́йська полі́тика сусі́дства (ЄПС) — нова політика Європейського Союзу; має на меті створити на південь і схід від нових кордонів розширеного Європейського Союзу зону стабільності миру і добробуту шляхом налагодження тісних довготривалих відносин з сусідніми країнами.

Європейська політика сусідства спрямована на те, щоб не припустити виникнення нової лінії розподілу між розширеним ЄС та його сусідами, і надати їм можливість брати участь в різних видах діяльності ЄС шляхом тіснішої політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки.

ЄПС на початковому етапі формування чітко вписувалася у парадигму навмисної невизначеності щодо перспективи приєднання до Союзу країн, що відповідали географічному критерієві «європейськості», але історично тривалий час знаходилися в зоні російського впливу.

Наприкінці 2002 року відбувся концептуальний перегляд концепції ЄПС. Франція та Італія, спираючись на підтримку Єврокомісії, змогли пролобіювати рішення поширити ЄСП на всіх (старих і нових) сусідів Союзу, включаючи неєвропейських. Так з’явилася на світ ідея «кола друзів ЄС», чітко сформульована у Повідомленні Європейської Комісії Європейському Парламентові та Раді «Ширша Європа – сусідство: нова структура взаємин з нашими східними та південними сусідами».

Нарешті, остаточне оформлення ЄПС відбулося у Посланні Комісії «Європейська політика сусідства. Стратегія» від травня 2004 року. У червні 2004 року Рада вже розширеного ЄС поширила ЄПС на три пострадянські країни Закавказзя, а роком раніше Росія остаточно відмовилася ґрунтувати свої відносини з ЄС на засадах політики сусідства, натомість сторони домовились зосередитись на побудові стратегічного партнерства через створення чотирьох «спільних просторів». 

 

31.Основні інструменти Європейської політики сусідства. Нововведення 2007 р.

Зміни у Європейській політиці сусідства, доповнення її форматом регіональної співпраці є свідченням того факту, що ЄПС у попередньому вигляді діяла недостатньо ефективно, адже їй не вдалося виконати свою головну так би мовити «безпекову функцію» (security function) — стабілізувати політичну ситуацію у країнах — сусідах. Доповнення та зміни до Європейської безпекової стратегії ЄС, оприлюднені 11 грудня 2008 р., визнають цей факт і розглядають політику в рамках СП та СдС, зокрема як нову більш ефективну спробу забезпечення безпеки ЄС навколо своїх кордонів. Водночас, всередині ЄС процес створення двох основних різновидів політики сусідства — «середземноморського» та «східного» — та відмінності у концептуальному розумінні їх політологічного змісту і кінцевої політичної мети вже призвели до поглиблення суперечностей, цього разу не між «старою» і «новою» Європою, а між Францією й Німеччиною — країнами, що становлять «ядро» Євросоюзу.

Прагнучи до всебічної активізації відносин із сусідніми країнами, в яких тривають системні перетворення, влітку 2010 року ЄС розпочав стратегічний перегляд Європейської політики сусідства (ЄПС). Бурхливі події «арабської весни» довели актуальність і своєчасність такого перегляду.

Новий підхід ЄС до своїх сусідів базуватиметься на принципах взаємної відповідальності та спільної відданості універсальним цінностям свободи, демократії, поваги до прав людини, основоположним свободам та верховенству права. Зазначених цінностей дотримуються всі держави—члени Євросоюзу, тому не випадково саме вони лежать в основі двосторонніх угод зі східними партнерами, переговори щодо укладення яких наразі тривають.

32. ЄС і процес близькосхідного врегулювання.

У повоєнні роки для арабських країн головною проблемою став арабо-ізраїльський конфлікт.

29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів – 33 «за», «проти» 13, прийняла резолюцію про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави. Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. Почалась кровопролитна війна, яка тривала з травня 1948 р. по 20 липня 1949 р. (ізраїльтяни називають її війною за незалежність).

В результаті цієї війни територія, яка передбачалась під Палестинську державу була розподілена наступним чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія, частина Єрусалиму до Йорданії; смуга Гази до Єгипту. Таким чином, Палестинську державу не було створено. Війна заклала основу конфлікту, який не розв`язаний по теперішній час.

Перша спроба миром врегулювати арабо-ізраїльський конфлікт була здійснена у 1951 р. королем Йорданії. Але після його вбивства до кінця 70-х років все вирішувалось на полях битв.

У вересні 1978 р. на зустрічі президентів Єгипту та Ізраїлю в Кемп-Девіді, резиденції президента США Д.Картера, було підготовлено історичну угоду між двома країнами про початок мирних переговорів.

26 березня 1979 р. у Вашингтоні Ізраїль та Єгипет підписали мирний договір. Президенту Єгипту А.Садату та прем’єр-міністру Ізраїлю М.Бегіну було присуджено Нобелівську премію за досягнення миру та припинення ворожнечі між двома державами. Спроба укласти подібний договір з Ліваном (1983 р.) була невдалою.

Влітку 1994 р. подібний договір Ізраїль підписав з Йорданією.

Восени 1995 р. була підписана угода про другий етап введення палестинської автономії.

Палестинці розгорнули Другу інтифаду (2000 р.). Як наслідок, зрив переговорного процесу, початок справжньої війни між Ізраїлем і Палестинською автономією (особливо напружене становище склалося взимку 2002-2003 рр.).

Ситуація на Близькому Сході залишається важкою і суперечливою. У будь який час може відбутись ескалація протистояння, наслідки якої неможливо передбачити.

Незважаючи на спротив ворожих сил як в арабському світі,так і в Ізраїлі близькосхідний мирний процес продовжує розвиватися.

 

33. Європейський союз і Україна.

Для України інтеграція в Євросоюз — це рух країни до стандартів реальної, діючої демократії та цивілізованого, соціально орієнтованого ринкового господарства. Саме тому це є стратегічною метою державної політики України.

У жовтні 2005 р. президент Єврокомісії Жозе Мануел Дурау Баррозу заявив, що майбутнє України — у ЄС. Проте 9 листопада 2005 року в опублікованій новій стратегії ЄС було сказано, що вступ Румунії, Болгарії, Хорватії й інших країн колишньої Югославії може блокувати можливість майбутнього вступу України, Білорусі і Молдови. Комісар ЄС з розширення Оллі Рен заявив, що ЄС має бути обережним з надто великим розширенням і що наразі план розширення виглядає вкомплектованим. Очевидно, що відсутність формальної ініціативи самої України (і, відповідно, відсутність взаємних документальних зобов’язань щодо вступу України до ЄС) впливає на тональність європейських посадовців.

2005 року Президент України Віктор Ющенко заявив, що членство в ЄС є стратегічною метою зовнішньої політики України. Всі фракції у Верховній Раді України 5-го скликання 2006—2007 років (окрім комуністів — 5% місць) підтримують найшвидше приєднання до ЄС, зокрема перехід до більш тісних форм інтеграції (перший крок — створення зони вільної торгівлі відразу після вступу до СОТ, що було запропоновано ЄС у 2006). Деякі європейські політики та політологи вважають 2020 ймовірним роком вступу України до ЄС.

12 липня 2007 Європарламент у Страсбурзі ухвалив рішення висловити підтримку надання Україні перспективи членства в Євросоюзі. Відповідне рішення було прийняте за результатами обговорення доповіді депутата Міхала Томаша Камінські щодо мандату на переговори з Україною про нову поглиблену угоду

 

34. Основні документи й інститути співробітництва між ЄС і Україною.

Позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні вперше була сформульована в Основних напрямах зовнішньої політики України у липні 1993 року. У цьому документі визначається, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом — до повного її членства у цій організації».

Важливим механізмом реалізації європейського курсу України став (з 1993 р.) Міжвідомчий комітет у справах Європейських Співтовариств як державний орган погодження і координації політики України стосовно Європейських Співтовариств, підзвітний Кабінету Міністрів України.

14 червня 1994 р. у Люксембурзі Україною та ЄС було підписано Угоду про партнерство і співробітництво. Вона набула чинності 1 березня 1998 р. після ратифікації Україною (листопад 1994 р.) та всіма країнами — членами ЄС. Інституціональні рамки виконання УПС базуються на трьох спільних органах: Раді з питань співробітництва, Комітеті з питань співробітництва (складаються з представників Ради ЄС і членів Європейської Комісії та представників Уряду України) та Комітеті з питань парламентського співробітництва (форум парламентаріїв України і ЄС).

Важливим кроком на шляху практичного розгортання інститутів співробітництва став Указ Президента України від 24 лютого 1998 р., яким було створено Українську частину Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС під головуванням Прем’єр-міністра України, а також Українську частину Комітету з питань співробітництва як допоміжного органу Ради. На виконання цього Указу в органах виконавчої влади створені підрозділи з питань співробітництва з ЄС.

 

35. Розвиток відносин ЄС і Росії.

Відносини між ЄС і Росією базуються на розрахованій на десятирічний період Угоді про партнерство і співробітництво, яка була підписана в 1994 році і ввійшла в дію 1 грудня 1997 року. Результати її дії виявилися, проте, неоднозначними. Значний прогрес у відносинах був зафіксований після ухвалення ЄС у 1999 році «спільної стратегії» стосовно Росії та узгодження фінансування в рамках програми TACIS з допомоги колишнім республікам Радянського Союзу. В період з 1991 року по 2006 рік у рамках цієї програми на розвиток Росії було витрачено 2,7 млрд. євро із загальної суми 7,3 млрд. (тобто близько 200 млн. євро щорічно). Однак, як було відзначено в звіті Рахункової палати європейського співтовариства в березні 2006 року, програма виявилася недостатньо ефективною. Тому, за словами Надзвичайного і Повноважного Посла ФРН в Україні Райнгарда Шеферса, сказаними під час міжнародного круглого столу «Україна в європейській політичній і безпековій системі: українсько-німецька дискусія» 31 травня 2007 року в Києві, з 1 січня 2007 року в рамках політики сусідства діє новий фінансовий інструмент, який надаватиме Росії щорічну допомогу в розмірі 30 млн. євро для розвитку спільних зон: спільного економічного простору, простору свободи, безпеки і правосуддя, простору співробітництва в сфері зовнішньої безпеки та простору досліджень, освіти й культури. (Для порівняння: якщо в період 2004–2006 років фінансова допомога ЄС Україні складала 70,7 млн. євро на рік, то в 2007–2010 роки її щорічний розмір сягне 123,5 млн. євро, що свідчить про зростання фінансової довіри з боку ЄС саме до нашої країни.) На сьогодні найактивнішими сферами європейсько-російського співробітництва є сільське господарство, транспорт, енергетика, охорона довкілля, космічні технології (особливо з розробки європейської системи супутникової навігації «Галілео»). Економічне співробітництво між ЄС і Росією було насправді асиметричним: як зазначено в доповіді делегації Сенату Франції в Європейському Союзі від 10 травня 2007 року № 307 «Відносини між Європейським Союзом і Російською Федерацією» (Rapport d’information № 307 (2006–2007), якщо до ЄС було експортовано в 2005 році російських товарів і послуг на 56,4 млрд. дол., то вартість експорту європейських товарів у Росію становила 106,7 млрд. дол.

 

36.Сучасний стан відносин ЄС і Росії.

Зараз ми маємо справу з хаотичною політикою Євросоюзу щодо Росії, і при цьому одні країни-члени ЄС тримають інші країни-члени ЄС як заручників. Настав час урядам усвідомити, що середньострокові і довгострокові інтереси більшою мірою потребують погодженої позиції, а не розвитку двосторонніх відносин.

До 2030 року населення Росії скоротиться на 20%, і деякі країни Євросоюзу також стикаються із загрозливим скороченням населення. Таким чином, маємо спільну проблему, пов’язану з тим, щоб залишатися конкурентоспроможними за ситуації, коли темпи економічного розвитку задають Китай і Індія.

Існують також спільні економічні можливості. Євросоюз є найбільшим інвестором в Росії, і на його частку припадає 80% сукупних іноземних інвестицій, тоді як Росія посідає третє місце серед найважливіших торговельних партнерів Євросоюзу. Маємо також спільні інтереси у сфері безпеки. Росія продовжує залишатися ключовим геополітичним гравцем; її конструктивна участь необхідна для вирішення багатьох питань — від Афганістану до поширення ядерної зброї й піратства.

Нарешті, існує також дуже чутливе питання, яке викликає багато суперечок, — питання про енергетику. Росія є для Євросоюзу найважливішим постачальником не лише природного газу й нафти, але також вугілля й урану. Зараз занепокоєння викликають нестабільні ціни на нафту, безпека поставок, а також уплив на довкілля. Росія теж уразлива, і їй потрібні іноземні капітали й технології для розробки газових родовищ, а також для модернізації застарілої інфраструктури.

За умов настільки непередбачуваного середовища дуже важливо, щоб Росія та Євросоюз стали надійними партнерами. Для цього ЄС повинен спочатку спробувати говорити в один голос.

 

37. Загальна характеристика сучасного стану відносин ЄС – Африка.

Крім традиційних відносин з африканськими країнами в рамках угод зі Середземноморськими країнами і країнами Африки, Карибського басейну і Тихоокеанського регіону, ЄС почав новий діалог із Африканським Союзом (АС). Цей діалог охоплює питання запобігання та вирішення конфліктів, допомогу з боку ЄС в заходах АС і ООН із підтримки миру на континенті.

Партнерство ЄС-Африка також охоплює регіональне економічне співробітництво, інтеграцію і торгівлю, боротьбу із посухами та опустелюванням, профілактику ВІЛ/сніду та інфекційних захворювань, забезпечення продовольством, права людини, демократію і боротьбу з тероризмом.

Країни Африки відкинули запропоновані ЄС нові угоди про торгівлю. Тим самим дводенний саміт 80 держав Євросоюзу і Африканського союзу, що завершився в неділю в Лісабоні, не виконав головного завдання. Правда, підписано Декларацію про стратегічне партнерство між учасниками двох спільнот. Одночасно африканці обурено реагували на європейські повчання щодо прав людини та демократії.

Лісабонський форум готувався лідерами ЄС надзвичайно ретельно. Ідея полягала в тому, щоб проголосити абсолютно нове «стратегічне партнерство» Європи та Африки на принципах повної рівноправності.

Відповідний документ, прийнятий в Лісабоні, є, по суті, декларацією про наміри. Він намічає параметри співпраці на восьми напрямках — від забезпечення світу до боротьби з бідністю і потеплінням клімату.

38. Рамки та правові засади розвитку відносин ЄС з країнами Африканського континенту. «Стратегія Європейського Союзу для Африки» (жовтень 2005 року).

Нова стратегія пропонує структуру дій для всіх країн ЄС, спрямованих на підтримку зусиль Африки на здійснення програми ООН «Цілі Розвитку Тисячоліття». «Африканська» стратегія ЄС затверджує стратегічну співпра

цю між Євросоюзом і Африкою протягом майбутнього десятиліття, заради безпеки й розвитку.

Стратегія зосереджується на ключових вимогах розвитку. Це мир і безпека, ефективне управління, торгівля, взаємозв’язки, соціальна консолідація, захист навколишнього середовища. Крім того, документ укотре підтверджує зобов’язання на збільшення допомоги з боку ЄС та забезпечення її ефективності.

Стратегія містить конкретні пропозиціїщодо створення спільних проектів,вирівнювання процедур, збільшення бюджетної допомоги. Стратегія ЄС — справжній перелом. Це — допомога, завдяки якій Африка допоможе собі сама. Одна з головних проблем співпраці за програмою розвитку — це гарантія послідовного та ефективного підходу з боку 25 країн ЄС та власне ЄК.

 

40. Розвиток сучасного стратегічного партнерства між ЄС та країнами Африки: цілі, принципи, напрями. Сучасна спільна Стратегія ЄС – Африка.

В грудні 2005 р. Європейською Радою була схвалена Стратегія ЄС щодо Африки, яка встановлює довготермінові стратегічні рамки співробітництва між Європою та Африкою на всіх рівнях. Для африканських країн, охоплених в ЄПС, стратегія узгоджується  із стратегією щодо Африки стосовно визначення пріоритетних заходів, метою яких є сприяння політичним, економічним та соціальним реформам, що необхідні для інтеграції в Євро-Середземноморську зону.

Пакт про стратегічне партнерство ЄС і Африки визначить загальні політичні цілі в таких областях, як безпека, розвиток і методи державного управління. ЄС намагається розробити угоди про економічне партнерство з низкою колишніх африканських колоній і регіональних союзів. Всесвітня торгова організація, хоче, щоб нинішні угоди про торгові преференції припинили діяти до кінця року. Африканські представники стурбовані тим, що нові угоди незбалансовані та їх країни не зможуть конкурувати з субсидованими товарами з Європи.

41. Австралія та Нова Зеландія у міжнародній політиці ЄС.

Ці країни з ЄС об’єднує історична та культурна спільність. Австралія і Нова Зеландия підтримують з ЄС постійний діалог – обмін парламентаріями, консультаціями міністрів. Для Австралії ЄС – основний експортний ринок та провідний імпортер. Співтовариство є третім за величиною закордонним інвестором у країні. ЄС виступає і ведучим контрагентом Нової Зеландії, нею доводиться приблизно 22% обороту новозеландської зовнішньої торгівлі. ЄС забезпечує також приблизно половину здійснюваних у Новій Зеландії валових капиталовкладень.

Багата і розвинена країна Австралія нині 13-та найбільша економіка світу. Австралія займає перші позиції у різноманітних рейтингах країн, таких як якість життя, охорона здоров’я, освіта, тривалість життя, економічна свобода і захист громадських та політичних прав^[5]. Австралія — член міжнародних організацій ООН, Співдружності Націй, Тихоокеанського пакту безпеки (ANZUS), Організації економічного співробітництва та розвитку, Азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва, Форуму тихоокеанських островів та Світової організації торгівлі.

Відносини країн Європейського Співтовариства і Нової Зеландії мають давні історичні корені і важливі для Нової Зеландії^[16]. Двосторонні консультації між Новою Зеландією і ЄС мають постійний характер, а в 2007 році була укладена Спільна декларація про взаємовідносини та співробітництво, що обумовлює як політичні, так і економічні питання двосторонніх взаємин. Між Новою Зеландією і НАТО підписано угоду про взаємний обмін розвідувальною та закритою інформацією.

 

42. Особливості та напрями співробітництва ЄС з провідними регіональними державами Азії (Індія, КНР, Японія)

Формально відносини між ЄС і Індією були встановлені в 1962 році, коли Брюссель і Делі обмінялися посольствами. Першу угоду про співпрацю було підписано в грудні 1973 року після вступу Великобританії в ЄС, коли країни Британської співдружності опинилися перед лицем втрати торгових преференцій. Однак пройшла майже третина століття, перш ніж в 2000 році відбувся перший саміт ЄС-Індія, а відносини між ними в 2004 році були визнані стратегічними.

З початку 1990-х років країна вступила на шлях економічних реформ, що залучило її в процес міжнародної інтеграції. Відносини з ЄС стали для Індії одним з найважливіших напрямків дипломатії та розвитку економічних зв’язків.

У 1994 році між ЄС та Індією було підписано Угоду про співробітництво, відповідно до яких сторонам було надано статус найбільшого сприяння.

Зв’язки між ЄС та КНР мають довгу і не завжди гладку історію. Перші європейці проникли до Китаю ще в XIII столітті, і в основному їх діяльність була спрямована на проповідь християнства. Проте починаючи з 40-х років XIX століття Китай, який створив одну з найдавніших і розвинутих цивілізацій у світі, виявився жертвою колоніальних апетитів Європи та Японії.

Створення Євросоюзу розглядалося Китаєм у позитивному ключі. На відміну від СРСР, який відмовлявся визнавати об’єднану Європу, Китай прагнув до розширення зв’язків з новим альянсом. З точки зору китайського керівництва, ЄС був противагою США — головному противнику КНР. Пізніше ЄС розглядався як союзник Китаю в протистоянні з СРСР.

Сьогодні Китай розглядає процес європейської інтеграції в рамках спроб створення багатополярного світу. Китай хотів би бачити більш незалежний ЄС не тільки в плані економіки, а й у політиці, дипломатії, у сфері безпеки, оскільки це працює в напрямку багатополярності світової системи.

Японія і Європейський союз поділяє безліч спільних інтересів і цінностей. З цієї ж причини в 2001 році був прийнятий План дій, які формуються під впливом загальних відносин.

Початкові зусилля для спільної співпраці і розширення відносин, засновані на торгівлі, розпочато в 70-х і 80-х роках минулого століття. Ця співпраця поступово призвело до щорічних зустрічей на вищому рівні. Обговорення зовнішньої політики, торговельно-економічних відносин, регіональних і глобальних проблем .

 

43. Особливості та сучасне значення регіону Латинська Америка для ЄС.

Зміна економічної моделі, що мала місце в країнах Латинської Америки в середині 1980-х та на початку 1990-х років, сприяла створенню відповідної правової та інституційної бази та зміні підходу до іноземних інвестицій. Останні почали розглядатись як ключовий напрямок загальнодержавної політики з впровадження структурних змін у господарствах з метою вирішення проблеми внутрішнього накопичення капіталів, виплати зовнішнього боргу, реалізації програм приватизації. Це, у свою чергу, створило умови для активізації діяльності приватного капіталу найкрупніших світових економічних центрів та, в першу чергу, Європейського Союзу як традиційного політичного та економічного партнера Латинської Америки.

З середини 1990-х років експорт з країн ЄС до Латинської Америки зріс вдвічі. Цей факт зумовив зростання інтересу європейських підприємців до цього регіону. У зв’язку з цим Європейська асоціація торгово-промислових палат впровадила програму ATLAS.

Ця програма мала сприяти розвитку відносин між європейськими та латиноамериканськими компаніями. Зараз у програмі ATLAS беруть участь 15 європейських та 18 латиноамериканських держав.

В цілому можна відзначити постійне зростання показників економічного співробітництва вже на початку ХХІ століття, що свідчить про зростання інтересу до спільних проектів.

 

44.Основні напрями відносин стратегічного партнерства між ЄС та країнами Латинської Америки.

Зараз ЄС веде переговори про лібералізацію торгівлі з усіма регіональними блоками Латинської Америки: MERCOSUR, Карибським загальним ринком, Центрально-Американским загальним ринком та Андським співтовариством. ЄС повинен закликати своїх латиноамериканских партнерів до подальшої інтеграції. Прийняття загального «правила походження» для продукції країн Латинської Америки було б стимулом для подальшої лібералізації та зростання їх міжнародної торгівлі.

Повна лібералізація торгівлі в Латинській Америці, хоча й важка справа, та повинна стати головним пунктом стратегії ЄС, що буде сприяти економічному зростанню. Але навіть якщо застосування тарифів та квот поступово скоротиться, низький рівень торгових шляхів може зберегтися, якщо інші торгові витрати залишаться високими. Таким чином, зусилля ЄС повинні бути направлені на зниження торгових витрат.

Найважливішим питанням є доступ до ринку. Зусилля більшості латиноамериканских країн у сфері збільшення експорту своєї продукції до країн Європи, як і раніше, не приносять бажаних результатів, за винятком експорту сировини та енергоресурсів. Після створення зони вільної торгівлі між ЄС та Чилі, чилійський експорт в країни ЄС значно виріс. Але у разі лібералізації торгівлі між ЄС та Мексикою, зростання імпорту з країн ЄС перевищило зростання експорту до Європи, що привело до збільшення дефіциту торгового балансу Мексики з ЄС.

Це суперечить заявам ЄС після самміту в Ріо-де-Жанейро 1999 року про те, що Латинська Америка є важливим політичним та економічним партнером. Для встановлення стратегічного партнерства Європа повинна змінити свій підхід.

 

45. Регулярні саміти ЄС – Латинська Америка. Міжрегіональні відносини ЄС з «Групою РіО».

Пріоритетним напрямком дипломатії всіх латиноамериканських держав є зміцнення механізмів регіональної та субрегіональної інтеграції. Найбільш представницьким і впливовим політичним об’єднанням латиноамериканських країн стала Група Ріо (ГР) 1. ГР є постійно функціонуючий дипломатичний механізм політичних консультацій для узгодження єдиних латиноамериканських позицій по ключових регіональних і міжнародних проблемах. Делегації держав-членів групи беруть участь у щорічних самітах і зустрічах на рівні міністрів закордонних справ або інших галузевих міністрів.

Група Ріо не має статуту, бюджету, постійної штаб-квартири. Опції тимчасового секретаря виконує країна, що проводить чергову нараду президентів, в тісному контакті з державами, які проводили попередній саміт і які будуть проводити його в наступному році.

Основні цілі та завдання діяльності групи такі: утвердження принципів представницької демократії та правової держави, захист прав людини; співпраця по зміцненню миру, міжнародної та регіональної безпеки; просування роззброєння процесів, підвищення ролі та ефективності діяльності ООН, впливу латиноамериканських країн в ОАД; реалізація принципів сталого розвитку; лібералізація міжнародної торгівлі; прискорення регіональної інтеграції латиноамериканських держав у всіх областях; боротьба з незаконним обігом наркотиків і тероризмом.

 

46. Основні засади та напрями відносин ЄС з МЕРКОСУР.

Європейський Союз є другим за значенням торгівельним партнером країн-членів МЕРКОСУР, найважливішим джерелом прямих іноземних інвестицій та провідним донором підтримки цього регіону. Раз у два роки ЄС та всі країни Латинської Америки та Карибського басейну проводять двосторонні самміти з широкого кола питань – політичних, економічних, освітніх, наукових, технічних, культурних, тощо. Всі країни Латинської Америки уклали угоди про співпрацю або торгівлю з ЄС.

ЄС та МЕРКОСУР представляють собою одні з найпотужніших інтеграційних об’єднань, що мають вплив на окремому континенті. Історія становлення Європейського Союзу починалася так само як і розвиток МЕРКОСУР, а саме з економічного союзу країн. На сучасному етапі розвитку ЄС перестав бути суто економічною структурою, він робить заявку на політичний союз країн, що до нього входять. Ринок «південного конусу» порівняно з ЄС достатньо молода організація, однак, за 13 років свого існування, вона продемонструвала власну життєздатність та дала перші результати. Керівництво цього латиноамериканського об’єднання має наміри трансформувати його у більш тісний союз за прикладом ЄС.

Відносини ЄС з МЕРКОСУР постійно розвиваються в бік поглиблення співпраці та налагодження біль тісних економічних зв’язків, а саме створення зони вільної торгівлі. Незаперечною є зацікавленість обох структур у співробітництві, що стосується багатьох сфер.

 

47. ЄС та держави Центральної Америки

Перші документи Європейського Союзу (тоді ще ЄЕС) відносно розвитку економічних зв’язків з країнами Латинської Америки були прийняті в середині 1980-х років. Це були ухвалені Радою міністрів у червні 1987 року «Висновки стосовно принципів розвитку відносин ЄЕС з Латинською Америкою» та документ «Про промислове співробітництво з країнами Латинської Америки, що розвиваються». Завдяки виробленню офіційної стратегії, інвестиції з ЄЕС в економіці країн Латинської Америки на початку 1990-х складали 50 %.

З середини 1990-х років спостерігається розвиток політичного діалогу між ЄС та країнами Латинської Америки. Виключно економічні питання почали переходити в політичну площину, тому з кінця 1990-х років було започатковані щорічні саміти країн Латинської Америки та Європейського Союзу, вони проходили паралельно з самітами ЄС та МЕРКОСУР. На такого роду зустрічах проводилось обговорення широкого кола питань, вироблялися спільні рішення.

Саме у 1990-і роки було закладено підвалини відносин між двома потужними інтеграційними центрами — ЄС та Латинською Америкою. Остання у 2008 році зробила ще один крок до створення політичного міждержавного союзу — Союзу Націй Південної Америки. Ця організація має всі шанси розвиватись тим самим шляхом, який в свою чергу пройшов Євросоюз.

Для країн цього регіону ЄС поступово перетворюється в головного інвестора. Такі заяви не можуть не стурбувати США. Особливо в той момент, коли Вашингтон намагається якнайшвидше схилити країни Латинської Америки до підписання угоди про зону вільної економічної торгівлі в Західній півкулі.

Крім того, країни Латинської Америки, які демонструють прихильність принципам відкритого регіоналізму, розглядають зміцнення зв’язків з Європою і як спосіб подолання однобокої орієнтації. 

48. Особливості взаємодії ЄС з Андським Співтовариством.

Сфера інтересів андських країн не обмежується лише латиноамериканським регіоном, вона виходить далеко за межі не тільки країн-членів, а й континенту. У напрямку диверсифікації зовнішньоекономічної діяльності держави Андської спільноти націй докладають значних зусиль.

Співпраця з унікальним за своєю наднаціональною суттю об’єднанням— Європейським Союзом — була започаткована у квітні 1993 року підписанням Угоди про співробітництво з ЄС, що дозволило не тільки збільшити обсяг торгівлі з країнами Європейського союзу, але й збільшити втричі західноєвропейські інвестиції в економіку андських країн.

Між АСН та ЄС діє Угода про співпрацю, в якій пріоритети надаються реалізації всіх спільних програм, встановлюється політичний діалог у формі щорічних зустрічей міністрів закордонних справ та діє спеціальна система преференцій для андських країн, що, до речі, розглядається як визнання їх заслуг у боротьбі з незаконним виробництвом та контрабандою наркотиків.

Зі свого боку, ЄС виявляє також неабияке зацікавлення у розвитку стосунків з Андською спільнотою. Починаючи з 1995 року, Комісія Євросоюзу розробила три доповіді щодо відносин із країнами АСН, в яких було уточнено спеціалізовані цілі співпраці з регіоном, зважаючи на його гетерогенність та інші особливості.

49. Мексика та Чилі у латиноамериканській політиці ЄС.

Важливим елементом міжрегіонального співробітництва є створення зони вільної торгівлі, та у майбутньому спільного ринку. Необхідно лише зазначити, що недоречними є порівняння Спільного ринку Латинської Америки — ЄС з відповідним досвідом Мексики, оскільки зона вільної торгівлі може бути більш глибокою формою співпраці, аніж в рамках інтеграційного об’єднання, в будь-якому разі необхідно зважати на симетричність відносин, яких не помітно у випадку з НАФТА, і до чого прагнуть латиноамериканські держави у відносинах з ЄС. Одночасно ми можемо зазначити, що для ЄС це також інструмент протистояння зі СІЛА. (Традиційно вважається, що Латинська Америка тяжіє до США, а Африканські держави до ЄС.) А Латиноамериканські держави отримають простір для політичного маневру, і навіть якщо обиратимуть США, а не ЄС головними партнерами, зможуть відстоювати власні інтереси.

Сучасні угоди ЄС із іншими країнами Латинської Америки закріплюють принцип «(з)участі в розвитку», що розширює кількість учасників партнерських відносин. Прикладом цьому може служити угода ЄС із Чилі.  Основна ідея не полягає лише в пропозиції різним представникам цивільного суспільства (наприклад, і найчастіше , асоціаціям) участі в реалізації проектів, але також і в їхньому залученні до політичного діалогу, до визначення стратегій і програм розвитку, а також і до їхньої оцінки. Такий новий підхід до питання розвитку прагне приєднати населення тої або іншої держави до політики сприяння розвитку, тобто  створює третю сторону в міжнародних відносинах споруджуваних як звичайно лише між державами. Таке децентралізоване співробітництво покликане, на наш погляд, стати в майбутньому істотних складових нових угод про співробітництво із  країнами, що розвиваються.

ЄС прийняв рішення, що стосуються співробітництва між ЄС і Мексикою по контролю за хімічними препаратами (прекурсори), використовуваними при незаконному виробництві наркотиків і психотропних речовин. Також була прийнята Конвенція по боротьбі з корупцією у вищих ешелонах влади в країнах ЄС і інших, а також ряд спільних рішень, що стосується законодавства, забезпечення правопорядку й безпеки.

Особливе значення має підписання трансокеанської угоди про вільну торгівлю між Мексикою і Європейським союзом (ЄС). Економічне співробітництво сторін формувалося протягом  чотирьох десятиліть, але багато в чому стримувалося поділяючою їхньою відстанню.

Угода з ЄС від всіх інших, ув’язнених Мексикою, відрізняє те, що воно охоплює не тільки економічну, але й політичну сторону співробітництва. На момент набрання чинності  договором Мексика була єдиною латиноамериканською країною, що підписала подібного роду документ із Європою.

Узагальнюючи вищесказане, можна відзначити, що угода Мексики і ЄС відкриває більші перспективи для розвитку економічних і політичних зв’язків між сторонами, але в той же час існують деякі бар’єри, які заважають безперешкодному розвитку цих зв’язків. До 2006 р. для Мексики результати угоди не в усьому виправдували себе (особливо це стосується експорту). Зрештою,  успіх угоди буде залежати, з одного боку, від того, наскільки мексиканський уряд зможе стимулювати експорт, а також забезпечити приплив у країну інвестицій. А з іншого боку, багато чого будуть визначати пріоритети Європейського союзу й місце в них Мексики. 

50. ЄС та нові актори міжнародних відносин (БРІК, ВІСТА, New eleven).

Скорочення „БРІК” було підхоплено світовою політичною та науковою спільнотами після того, як фінансова група The Goldman Sachs Group Inc. застосувала його у звіті за 2003 рік. Згідно прогнозу цієї фінансової групи, за загальним обсягом ВВП у 30-х роках ХХІ ст. країни „БРІК” перевищать реальне ВВП Великої Британії, Італії, Німеччини, США, Франції та Японії. Більше того, Росія і Бразилія у 30-ті роки випередять Італію, Німеччину та Францію. На перше місце згодом вийде Китай, а третю сходинку посідатиме Індія.

Група „БРІК” – Бразилія, Росія, Індія, Китай –  країни з населенням близько 3 млрд осіб і спільним валовим внутрішнім продуктом в обсязі близько 7 трлн USD (2007 р.), або майже 13% світового ВВП.

Поряд з цим все більшу увагу привертає ще одна група, яка складається з одинадцяти країн: Мексика, Нігерія, Єгипет, Туреччина, Іран, Пакистан, Бангладеш, Індонезія, В`єтнам, Південна Корея і Філіппіни.  Ця група отримала назву „Next  Eleven”, що було введено до обігу рейтинговим агентством Goldman Sachs, в його щорічному звіті у грудні 2005 року.

У свою чергу, за нашими підрахунками за даними ООН [3], ця группа країн із загальним населенням майже 1,3 млрд осіб має ВВП в обсязі більше 4 трлн USD, або понад 7 % світового (2007 р.).

Останніми роками з’явилося поняття щодо ще однієї групи з п’яти країн, яка отримала назву „ВІСТА” – В’єтнам, Індонезія, Південна Корея, Туреччина та Аргентина.

Ці 20 країн трьох груп із понад двохсот країн і територій світу нині мають разом майже чверть світового ВВП. Тому, природно, цікаво прослідкувати економічний і соціальний розвиток цих країн у поточному столітті. Для аналізу нами були обрані як початковий 2000 і (до початку економічно-фінансової кризи) 2007 роки, а сам аналіз проведений за даними ООН 

51. Місце ЄС серед основних акторів міжнародних відносин.

Європейський Союз — це інтеграційне міждержавне об’єднання європейських країн, що поєднує в собі риси міжнародної організації і федеральної держави.

ЄС — унікальне міжнародне явище. Він поєднує ознаки міжнародної організації і держави, проте формально не є ні тим, ні іншим. Союз не є суб’єктом міжнародного публічного права, проте має повноваження на участь в міжнародних відносинах і грає в них чималу роль.

ЄС є найпотужнішим міждержавним об’єднанням: він займає перше місце у світі за розмірами ВВП, третє місце за чисельністю населення, сьоме місце за площею, найвищі показники у світі за рівнем якості життя та доходами населення.

Головними досягненнями ЄС на сучасному етапі його розвитку є побудова спільного ринку, створення економічного і валютного союзу на основі єдиної грошової одиниці — євро, створення Шенгенського простору і введення єдиної візи для іноземців на підставі Шенгенських угод, розробка і проведення інститутами Європейського Союзу загальної політики в різних галузях; формування права Європейського Союзу — самостійної правової системи, яка регулює багато важливих сфер суспільних відносин за участю держав-членів, юридичних осіб і пересічних громадян; введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв’язку громадян держав-членів безпосередньо з Європейським Союзом; перетворення Європейського Союзу на самостійного учасника міжнародних відносин, встановлення Союзом партнерських відносин з іноземними державами.

Європейська інтеграція забезпечила стабільність, мир і економічне процвітання впродовж останніх п’ятдесяти років. Вона допомогла підняти рівень життя, створити внутрішній ринок, ввести єдину загальноєвропейську валюту — євро — і укріпити роль Союзу в світі.