Виникнення і становлення інституту домашнього виховання має власну історію, що своїм корінням сягає у глибину століть. Становлення альтернативних форм і моделей сучасної освітньо-виховної практики знов актуалізувало проблему домашнього виховання, а отже, і вивчення позитивного досвіду підготовки домашніх педагогів в історичному контексті, з огляду на сьогодення.

Гувернерство як тип освітньо-виховної діяльності не є новим явищем для нашої країни. Ця проблема широко досліджувалась у XIX — поч. XX століття ( Н.Зінченко, Л.Модзалевський, О.Ширинський-Шихматов. П.Каптсрев. М.Демков). Підготовка вітчизняних кадрів гувернерів у різних типах навчальних закладів у Російській імперії аналізувалася у працях В.Лядова. С.Миропольського, К.Єльницького. М.Чехова. П.Максимовича та ін. Як специфічний напрямок розвитку жіночої освіти гувернерство розглядалося у вітчизняних дослідженнях XX століття (О.Волков, Г.Колесникова, Ф.Озерська, М.Седов, О.Стасова, М.Черепнін).

Перший етап пов’язаний із зародженням елементів наставницької діяльності у формі «кумівства», «будинків молоді», опіки з боку дядька (VI — IX ст.).

Другий етап позначився тим, що з прийняттям християнства з’явилися перші вчителі-священники та «майстри грамоти». Витоками гувернерства вчені вважають школи «книжкового вчення» та «годувальнищво»( Х-ХІІІ ст.).

На третьому етапі відбувалося розповсюдження загальної освіти та грамотності, відкриття церковних та монастирських шкіл, де могли навчатися діти всіх верств населення, системи козацького виховання та навчання. Характерною рисою цього етапу е монополія духовенства на освіту та діяльність домашнього вчителя, в особі якого формувався прообраз наставників-гувернерів. Статут Слов’яно-греко-латинської академії (1687) заборонив приймати у родини гувернерів-іноземців без спеціального дозволу та свідоцтв-рекомендацій (XV — XVII ст.).

Четвертий період є періодом докорінних реформувань, відкриття нових обріїв у сфері культури й освіти. ХУШ століття можна по праву вважати епохою гувернерства. У російську мову ввійшло поняття «гувернер». У різних словниках воно тлумачиться по-різному: особа, яку наймають для виховання та початкового навчання дітей: вихователь іноземного походження, що працює у дворянських сім’ях і займається вихованням та домашньою освітою дітей: наглядач за дітьми, вихователь. Акцент у діяльності гувернера перенесено на виховну функцію в умовах сім’ї: «гувернери — домашні вихователі…. що навчали дітей світському поводженню і правилам етикету, вмінню спілкуватися іноземними мовами» [3, с. 293]. Поняття » наставник» та «домашній вчитель» в одному синонімічному ряді — для осіб з вищою освітою або без неї, але що витримали спеціальні іспити. Обов’язки гувернера різнилися залежно від домовленості з батьками вихованців. Гувернер міг навчати всіх необхідних наук і виховувати своїх підопічних, бути при них цілодобово — годувати, гуляти тощо: працювати в парі з вчителем, тільки слідкуючи за дітьми, виховувати і повсюди супроводжувати: виховувати, супроводжувати і навчати іноземної мови, танців, музики та інших вишуканих мистецтв [6. с. 71]. У цей період у суспільстві ще не склалися чіткі вимоги до діяльності вчителів-гувернерів. їх відбір здійснювався на основі зовнішніх даних, іноземного походження, бажання самих батьків. Відсутність контролю з боку держави негативно позначалася на змістовій та методичній стороні освітньо-виховного процесу.

Зазначимо, що гувернерство, що виникло в сучасних умовах альтернативної і варіативної освіти як нова форма педагогічної діяльності, мас власну історію, етапи розвитку та практичний досвід підготовки домашніх педагогів, який слугує фундаментом для осмислення сутності підготовки спеціалістів домашнього виховання в нових умовах сьогодення.

Найчастіше до послуг домашніх вихователів зверталися представники царських сімей. Історик Є. Забєлін, який вивчав особливості побуту російських царів, стверджує, що значних відмінностей у вихованні царевичів та царівен не було. Як хлопчики, так і дівчатка з 5-річного віку вчилися читати, писати під керівництвом домашнього наставника. А Часослов. Псалтир. Євангеліє. Азбука вивчалися у однаковому об’ємі як хлопчиками, так і дівчатками. Єдиною відмінністю були наставники: хлопчиками займалися дядьки, а дівчатками — вчителькн-майстрині. Бути вчителем — наставником при царському дворі мали привілей лише вітчизняні педагоги [1,с. 21].

Лише на початку XIV ст. приходить таке нововведення, як запрошення для навчання дітей іноземних наставників. До цих радикальних змін спонукають об’єктивні причини, серед яких, наприклад, розширення міждержавних зв’язків. Історик В. Ключевський зауважував, що західноєвропейська цивілізація приходила, насамперед, у польській обробці. Він мав на увазі, що бояри, беручи приклад з царського двору, прагнули запросити до себе іноземних вчителів, зокрема поляків. Наслідуючи традиції, боярин В. Матвеев навчав сина російській граматиці, латинській та грецькій мові: управляючий Ордин-Нащьокін запрошував домашніх учителів поляків для навчання сина. Цар Олексій Михайлович виховання своїх синів Федора та Олексія доручив Симіону Полоцькому .Виконуючи обов’язки домашнього вихователя, Симіон Полоцький навчав дітей не лише грамоти та письму, а і латини, іноземним мовам, основам політики, риторики та інших наук.

Для цього історичного періоду характерною рисою залишалася монополія духовенства на просвіту і формування праобразу домашнього педагога — ,ляльки», шо дослідники пов’язують з відсутністю освітніх закладів, які взяли б на себе функції освіти та виховання.

Найяскравішою у становленні та розвиткові інституту домашніх вихователів в Російській імперії стає епоха Петра І (1682-1725). Петро сам навчався у дусі старих канонів, з 4-річного віку до малолітнього цесаревича були приставлені домашні вихователі — дядьки із благочестивих і гідних знатних родин: боярин Радіон Стрншнев та дворянин Тихон Стрншнев. Згодом наставником царевича став Микита Зотов, який вирізнявся скромністю, поштивістю, був всебічно розвішеною особистістю. Царевича навчали читати, писати, церковного співу. Зійшовши на трон. Петро І почав розбудовував освіту за європейськими зразками. У ті часи відкриваються освітні заклади, а уряд всіляко заохочував батьків посилати дітей до шкіл. Тогочасне суспільство „накриває» хвиля поклоніння перед усім іноземним. Діти купців та дворян здобувають освіту за кордоном або у себе вдома під наглядом вчителів-іноземців [1, с. 22].

Домашнє виховання здобуває нового спрямування в угоду освітній політиці держави та новим віянням моди, але залишається пріоритетним. На початку XVIIct. домашні вихователі були представлені двома категоріями. До першої категорії відносилися домашні педагоги — співвітчизники, представлені відставними унтер-офіцерами, службовцями канцелярії, прнхідськими причетниками. До другої категорії відносилися домашні педагоги — іноземці, яких називали гувернерами. Термін „гувернер» (від французького gouvemante. gouverner — керувати ) тлумачився як особа, переважно з іноземців, яку наймали для виховання та початкового навчання дітей [3, с. 33]

XVIII ст. справедливо історики називають „золотою» епохою гувернерства. У період царювання Катерини II з’являються об’єктивні причини для поширення гувернерства. У дослідженнях Є. Сарапулової вказується, що за наказом Катерини II на території імперії запроваджуються західні педагогічні системи, які не задовольняють вимоги багатьох батьків до виховання дітей. У зв’язку з цим виникають сприятливі умови для розквіту процесу індивідуального навчання та виховання. Гувернерське виховання передбачало формування у дитини рис характеру та стереотипи поведінки відповідно до їх статі, тому до хлопчиків запрошували   гувернерів чоловічої статі, а до дівчаток — гувернанток. У процесі виховання та навчання враховувалися бажання батьків, індивідуальні особливості кожної дитини. Гувернер міг виконувати таке коло обов’язків: навчати усіх необхідних наук . виховувати своїх підопічних . здійснювати цілодобовий нагляд; працювати у парі з учителем чи кількома вчителями: виховувати, супроводжувати і навчати іноземної мови, танців, музики та інших вишуканих мистецтв [5, с.71].

Значну увагу вихованню своїх спадкоємців приділяли російські імператори, з великою відповідальністю обирали вихователів для них. Спираючись на праці французьких просвітителів. Катерина II ставила за мету всебічний розвиток здібностей людини — розумових, моральних, фізичних. В її літературній спадщині навіть виділений цілий розділ „Педагогічні твори». Цей розділ призначався дітям і входив до складу навчальної „бібліотечки» онуків Катерини II — Великих князів Олександра та Костянтина.

Катерина II навіть склала „Інструкцію князю М. Салтикову у призначенні його до виховання Великих князів». У зверненні до М. Салтикова Катерина II пояснила, чому саме його вона обрала на роль домашнього вихователя своїх онуків: „У наставники шукали Ми особу добропорядну, поведінка якої ґрунтується не лише на здоровому глузді і чесності, а ту, яка б з дітьми могла поводитися приємно та ласкаво». Крім того. Катерина II „озброїла» наставника Великих князів порадами, щодо їх виконання, навчання та догляду за ними. Настанови Катерина II поділила на декілька розділів, серед яких: „Настанови щодо збереження здоров’я спадкоємців». „Настанови шодо вимог до Великих князів» [4, 54-55].

На відмін}* від домашніх наставників дітей з царських сімей, гувернери — іноземці, приїздили у Російську імперію з метою вирішення своїх матеріальних проблем, дуже рідко відповідали вимогам до педагога: не мали певних моральних принципів, не володіли необхідними знаннями та уміннями. Запрошення у сім’ю гувернера-іноземця вважалося показником достатку, відповідності високому статусу у суспільстві. Наявність декількох домашніх вихователів свідчила про бажання батьків дати своїм дітям найкращу освіту та виховання. Так, у творі О. Пушкіна „Дубровський» гувернер-француз Дефорж зізнається про істину причину свого приїзду у Російську Імперію: „Мене виписали до Москви через одного з моїх приятелів, який рекомендував мене. Мусите знати, що я готувався бути не вчителем, а кондитером, але мене попередили, що на вашій землі звання вчителя значно вигідніше» [2, 84]. Про недоліки домашнього виховання взнаємо із публікацій Н. Новикова, де йдеться про занепокоєння суспільства рівнем викладання домашніх вчнтелів-іноземців. які. „щоб не обідати та вечеряти у Кастилії, їдуть у Росію вчити дітей» [2, с. 147]. Слід зазначити, що дворянські сім’ї щиро вірили, що іноземні педагога дадуть виший рівень виховання та освіти їх дітям, ніж няньки та дядьки.

Безперечно, були і позитивні приклади роботи домашніх вихователів. У біографічних даних видатних людей даного історичного періоду можна прочитати: „отримав чудову домашню освіту». Авторитетний журнал „Детский сад» навіть стверджує: „Француженка вчить лише світській розмові, англійка вирізняється сталевою сплою волі, швейцарка та німкеня вирізняються глибиною думки та високим рівнем знань. Російська гувернантка — сама досконалість. Розмовляє двома мовами, грайлива, як француженка . має почуття гідності та гордості, як англійка. За рівнем знань та вмінням навчати . поетичним настроєм переважає німкеню та швейцарку» [1, с. 85].

Список використаної літератури

1. Ганичева А. Каким быть домашнему воспитателю-гувернеру // Дошкольное воспитание. — 1995. — № 9.
2. Зверева О.. Ганичева А. Семейная педагогика и домашнее воспитание. -М.: Академия. 1998.
3. Педагогическая энциклопедия. -М. 1964. — Т. 1.
4. Романова Г. Катерина II о воспитании наследников престола // Воспитание школьников — 1995. -№ 5. — с. 53-55;
5. Романова Г. Катерина II о воспитании наследников престола // Воспитание школьников — 1995. -№6 .-с. 53-65.
6. Сарапулова Є. Професійна підготовка гувернерів // Педагогіка і психологія. — 2000. -№4.
7. Сарапулова Є. Виникнення і розвиток гувернерства в Україні // Рідна школа. — 2001. -№ 7.. – с. 70-72