Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Сутність та еволюція паперових грошей

Вступ

Актуальність теми. Гроші пройшли тривалий і складний шлях розвитку з точки зору не тільки ускладнення їх економічної суті та підвищення суспільної ролі, а й урізноманітнення їх форм. Історія грошей по суті є процесом поступового відбору окремих товарів чи особливих штучних форм, найбільш придатних виконувати функції грошей у певних ринкових умовах.

Широке поширення паперових грошей починається з кінця XVII. У Європі появу паперових грошей зв’язують з досвідом Франції 1716–1720 р. Емісія паперових грошей, проведена банком Джона Ло, закінчилася невдачею. У Росії емісія паперових грошей – асигнацій уперше почалася в 1769 р. Передбачалося, що як і в інших країнах, що ризикнули ввести паперові гроші, їх можна буде при бажанні обміняти на срібло або золото. Але усе виявилося інакше. Уже до кінця століття надлишок асигнацій змусив призупинити розмін, курс асигнаційного карбованця, природно, почав падати, а товарні ціни рости.

Починаючи з Аристотеля і до XVIII ст. у теорії грошей досить поширеною була думка, що гроші виникли внаслідок угоди між людьми або запроваджені законодавчими актами держави задля полегшення обміну товарів. Таке трактування походження грошей дістало назву раціоналістичної концепції.

Проте науковий аналіз походження та природи грошей, зроблений класиками політичної економії А. Смітом, Д. Рікардо, К. Марксом, довів безпідставність раціоналістичної концепції. Адже гроші в їх найпростіших проявах виникли на ранніх ступенях розвитку суспільства, коли ні фактор взаємної домовленості, ні державна влада просто не могли відігравати істотної ролі у формуванні економічних відносин, тим більше конституювати таку складну їх форму, як гроші.

Мета роботи – дослідити сутність та еволюцію паперових грошей в Україні та світі.

Відповідно до мети дослідження , ми поставили перед собою наступні завдання:

— дослідити сутність та класифікацію паперових грошей;

— розглянути роль паперових грошей у готівковому обігу    ;

— охарактеризувати етапи розвитку паперових грошей у зарубіжних країнах;

— виявити особливості еволюції паперових грошей в Україні;

— розглянути специфіку обігу паперових грошей на сучасному етапі;

— виявити роль НБУ у забезпеченні готівкового обігу ;

— розглянути напрями розвитку паперових грошей в умовах фінансової глобалізації.

Об’єктом дослідження є еволюція паперових грошей.

Предметом дослідження виступає аналіз паперових грошей, їх специфіка та обіг.

Розділ 1. Теоретичні засади розвитку паперових грошей

1.1.     Сутність та класифікація паперових грошей

Поняття паперових грошей має два тлумачення: широке, коли паперовими називають будь-які грошові знаки, виготовлені з паперу (розмінні і нерозмінні банкноти, казначейські білети тощо), і вузьке, коли паперові гроші ототожнюються зі знаками вартості, що імітуються казначейством для покриття бюджетних витрат. Розглянемо поняття паперових грошей у вузькому розумінні.

Епоха паперових грошей — це епоха грошей, що розвиваються на кредитних засадах. Це також епоха і банківських грошей, що функціонують на безготівкових засадах, і грошей, які поступово трансформуються в електронні системи та знаки.

Паперові гроші мають свою вартість, пов’язану із затратами праці на виготовлення спеціальної паперової грошової стрічки, захистом їх від підробки, друкуванням, збереженням і т. ін. Ці витрати різні в різних країнах. Чим більше захищені від підробок ті або інші паперові гроші, тим дорожче їх виробництво. Долар США, що має більше 40 ступенів захисту, потребує для свого виробництва відчутних витрат. На кожну тисячу банкнот у США витрачають по 60 доларів.

Паперові гроші – це представники неповноцінних грошей, які з’явилися як замінники золотих монет. Об’єктивна можливість обігу цих грошей зумовлена особливостями функції грошей як засобу обігу, коли гроші є моментальним посередником в русі товарів. В Росії вперше паперові гроші (асигнації) з’явилися у 1769 р. У порівнянні з золотими, такі гроші створювали товаровласникам певні переваги (легше зберігати, зручні при розрахунку за дрібні партії).

Отже, паперові гроші – це об’єктивний продукт розвитку економічних відносин у суспільстві. Роль держави обмежується тим,  що, використовуючи об’єктивно обумовлені можливості заміни повноцінних грошей неповноцінними знаками вартості, вона друкує ці знаки і визначає умови випуску їх в обіг. І доки випуск паперових грошей не перевищуватиме об’єктивних потреб обігу в грошах, доти вони будуть виконувати функції засобів обігу і платежу.

Крім того, більшість суб’єктів ринку мають певні запаси нагромаджених паперових грошей. Будучи неспроможними обміняти їх на товари чи іноземну валюту, вони змушені підтримувати їх обіг, щоб остаточно не втратити свої заощадження.

Усе це свідчить про те, що паперові гроші мають не тільки певні ознаки кредитних грошей, а й явні специфічні особливості, що дає підстави класифікувати їх як окремий, менш розвинутий вид кредитних грошей.

Право випуску паперових грошей привласнила собі держава. Різниця між номінальною вартістю випущених грошей і вартістю їх випуску утворює емісійний дохід казни, що є істотним елементом надходжень до державної казни (бюджету). На початковому етапі паперові гроші випускалися державою поруч з золотими і з метою їх впровадження в обіг, обмінювалися на реальні гроші. Однак поява, а після цього і зростання дефіциту бюджету, викликало розширення емісії паперових грошей, розмір якої залежав від потреби держави у фінансових ресурсах.

Гроші — це особливий товар, що виконує роль всезагального еквіваленту. Вони є неодмінним атрибутом будь-якого суспільства і характеризують певну стадію його розвитку.

Точно не відомо, коли вперше на землі з’явилися гроші. Найдавніша згадка про них нараховує більше як 4500 років: клинописний текст на цеглі із Дворіччя (південь сучасного Іраку) містить у собі повідомлення про платежі у вигляді визначеної міри срібла .

Із зростанням матеріальної та духовної культури людства розширювався спектр потреб людини, що привело до встановлення мінових відносин — обміну продуктів праці, тобто перших товарів. Минали сторіччя, а розвиток мінових операцій все більше ускладнювався, оскільки виникали великі труднощі у порівнянні вартості різних товарів. Ця проблема нарешті була вирішена: для обміну двох продуктів праці почали використовувати третій. Людство шукало найзручніші еквіваленти обміну . Наприклад, великі кільця з каміння виконували роль засобу сплати жителям острову Яп у Тихому океані (найбільші з них сягали 4 м у діаметрі). Роль таких «первісних грошей» виконували найрізноманітніші речі: хутро, зуби та кістки тварин, тютюн, какао-боби, а в часи «золотої лихоманки» — звичайні сухарі. Кожна така «валюта» проходила випробування часом. Чи могла вона стати еталоном вартості? Переважна більшість первісних грошей не витримувала ці випробування, хоча окремі форми з них у віддалених регіонах світу виконували свої функції тривалий час. Наприклад, у Ефіопії до 20-х років XX ст. широко використовувалась як гроші звичайна сіль [4, c. 17-18].

Успіх людства в обробці металів привів до появи металевих грошей. Нарешті загальним еквівалентом стали дорогоцінні метали: золото та срібло, які з часом прийняли вигляд монет. Металева грошова одиниця панувала у світі дотн, поки не з’явилися більш зручні паперові гроші.

Отже, сутність паперових грошей полягає в тому, що вони виступають знаками вартості, випускаються державою для покриття бюджетного дефіциту. Зазвичай вони не розмінні на золото і наділені державою примусовим курсом.

1.2. Роль паперових грошей у готівковому обігу

Однак власна вартість паперових грошей не йде ні в яке порівняння з їх номінальною вартістю, тобто з тією вартістю грошового товару, яку вони представляють. У цьому сенсі говорять про те, що паперові гроші не мають вартості.

Постає питання: У чому причина появи паперових грошей? Чому ці знаки, що самі не мають вартості, можуть виконувати функції повноцінних грошей? На перший погляд, це викликано тим, що в процесі обігу повноцінні гроші зношувались, втрачали свою вагу, їх вартість зменшувалася, але при цьому вони продовжували зберігати свою попередню купівельну спроможність. Ці обставини начебто і привели до того, що, врешті-решт повноцінні металеві гроші були замінено неповноцінними паперовими.

Дійсно, на практиці у зв’язку зі зношуванням монет відбувався процес відділення реального вмісту грошової одиниці від її номінального вмісту. Однак це не стало причиною заміни повноцінних грошей паперовими, бо цей процес завжди мав свої межі і визначався ремедіумом. У кращому разі відділення реального вмісту грошової одиниці від її номінального вмісту могло стати певним поштовхом для введення паперових грошей. Але глибинна об’єктивна причина даного явища в іншому. Вона пов’язана з особливостями функціонування грошей як засобу обігу.

У метаморфозі Т—Г—Т гроші є засобом обігу. Ця функція грошей, ураховуючи сутність товарного виробництва, є визначальною, тому що мета товарного виробництва — задоволення потреб людини. Досягти цієї мети за умови існування й постійного поглиблення суспільного поділу праці можна тільки на основі обміну різних споживних вартостей. Оскільки їх прямий обмін як споживних вартостей неможливий, то цей обмін здійснюється на основі їх вартості. Функцію виміру вартості перебирає на себе особливий товар, загальний еквівалент або гроші. У цьому сенсі міра вартості як функція грошей дуже важлива, але все ж не головна. З огляду на всю організацію товарного виробництва — це лише прелюдія до головного — до обміну за допомогою грошей різних споживних вартостей. Те саме можна сказати і про функцію грошей як засобу платежу. Тут має місце лише певна модифікація руху грошей щодо самого акту обміну споживних вартостей. Що ж стосується функції грошей як світових, то вона теж зводиться до функції засобу обігу, але тільки стосовно товарів і послуг, якими обмінюються країни. У своїй функції засобу нагромадження гроші лише накопичуються, »набирають сили», аби згодом знову пірнути в бурхливий світ обміну. Отже, квінтесенція суті грошей, їх вирішальна функція, що забезпечує реалізацію мети товарного виробництва, — це їх функція як засобу обігу [8, c. 19-20].

Саме з цією функцією грошей і пов’язана поява паперових грошей. Об’єктивно вона полягає, з одного боку, у цільовій функції грошей, покликаних забезпечити обмін різних споживних вартостей, а з іншого боку, це пов’язано з першим у миттєвості самого факту обміну. Це останнє дуже чітко підкреслює К. Маркс. Пояснюючи природу паперових грошей і аналізуючи метаморфозу Т—Г—Т, він пише, що тут »фунціональне буття грошей поглинає їх матеріальне буття» (К. Маркс. — Капитал. — ТІ. — С. 140).

Паперові гроші як знак дійсних грошей одержують від держави примусовий курс, що відбиває їхній зв’язок з повноцінними грошима. Паперові гроші можуть функціонально існувати й окремо від металевої субстанції. Історія паперових грошей починається з глибини століть, з появи неповноцінних грошей. Уже мідь і бронза в біметалічних грошових системах являють собою, власне кажучи, прообраз паперових грошей з тією лише різницею, що історично ці метали на зорі становлення товарного виробництва відігравали роль загального еквівалента, були повноцінними грошима. Згодом з закріпленням ролі загального еквівалента за окремим металом, наприклад за золотом, мідні, бронзові й інші гроші стають неповноцінними. Проте розрив між їх вартістю як металу і вартістю, вираженою у їх номіналі, був менше, ніж розрив між вартістю паперових грошей і вартістю, вираженою в номіналі останніх [1, c. 24].

1.2.        Етапи розвитку паперових грошей у зарубіжних країнах

Виникнення грошей відбувалось шляхом поступового, стихійного виділення із загальної маси товарів такого, який починав відігравати роль головного предмета обміну. При цьому треба зауважити, що в того товару, який стає ще і грішми, з’являється крім основної корисності (спожив­ної вартості) як предмета побуту та споживання ще й додаткова корисність загального еквівалента.

На початкових етапах розвитку гроші були представлені певними споживчими продуктами, які виступали матеріальними носіями вартості, що дорівнювала витратам виробництва цих продуктів. Такі гроші за ознаками свого матеріального тіла отримали назву продуктових грошей.

Система організації металевого грошового обігу також постійно вдосконалювалась. Якщо на початкових етапах функціонування цих грошей в обігу були зливки (зливок — переплавлений у певну форму шматок металу), вага та проба яких іноді досить суттєво різнились (проба — вміст чистого металу у сплаві), то в подальшому їх замінила монета (певна кількість металу визначеної форми, ваги та проби з відповідним державним клеймом). Монета з’явилась як розвинута форма зливка і початково відрізнялась від нього лише зовнішньо. Проте за зовнішнім переходом від одного виду грошей до іншого приховується більш глибока відмінність, пов’язана з тим, що повноцінна монета — це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак вартості. У монеті не тільки міститься, а й зовні позначена наявність певної вартості чи певних витрат на її виробництво, що й надає їй можливості бути грішми — загальним еквівалентом. Тобто, з одного боку, повноцінна монета — це не стільки грошовий знак, скільки реальні гроші, а з іншого — реальні гроші виступають у цій формі саме як грошовий знак. Таким чином, повноцінна монета — це безпосередня єдність грошового знаку та реальної кількості грошей. При цьому сам по собі грошовий знак є зовнішнім відносно вмісту, позначуваного ним. Тому вміст може змінитись, а грошовий знак залишиться тим самим і буде позначати зовсім інший вміст, ніж той, що був на початку.

Повноцінна монета як певний вид грошей та форма прояву металево-грошової форми вартості являє собою зародок появи нового типу грошей — неповноцінних та нової форми грошової вартості — знаково-грошової. Але власний розвиток останньої починається тільки з моменту відокремлення грошового знака від повноцінних грошей. Її першим щаблем є монетно-знаковий, що має власні етапи розвитку. Першим з них став обіг неповновагових монет з дорогоцінних металів, які втратили частину ваги внаслідок природного стирання у процесі обміну. Особливість, з огляду на яку в обігу неповновагова монета може представляти повновагову, потім була використана для цілеспрямованого випуску неповноцінних монет з неблагородних металів, поява яких стала ознакою переходу до другого етапу монетно-знакової форми грошової вартості. Перехід до неповноцінних монет дозволив не тільки уникнути втрат, пов’язаних зі стиранням монети з дорогоцінних металів, але й дав змогу значно зменшити потребу у видобутку самих цих металів, що дозволило більш доцільно використати виробничі ресурси суспільства. Через значно менші витрати виробництва на виготовлення неповноцінних монет їх реальний вартісний зміст уже майже зник. Залишився лише його грошовий знак, який позначений на матеріальному тілі, що просто нагадує матеріальне тіло попередника. З переходом до паперових грошей зникає і будь-який натяк на цю згадку, а грошовий знак остаточно відокремлюється від реальної вартості, позначуваної ним[6, c. 121-123].

Історично системи металевого обігу реалізувались у формі біметалізму та монометалізму. На ранніх етапах розвитку капіталістичного виробництва грошова система, як правило, базувалась на біметалізмі.

При біметалізмі роль загального еквіваленту законодавче закріплювалась за двома металами, — як правило, золотом і сріблом. Відповідно до принципів регулювання співвідношення між золотими і срібними монетами виділяють три різновиди біметалізму:

— система паралельної валюти, за якої вище зазначене співвідношення встановлюється стихійно, на ринковій основі;

— система подвійної валюти, коли таке співвідношення визначається державою;

— система «кульгаючої» валюти, за якої один з видів монет карбується в закритому порядку.

Золотомонетний стандарт найбільше відповідав вимогам капіталізму періоду вільної конкуренції, допомагав розвитку виробництва, кредитної системи, світової торгівлі і вивезенню капіталу. Цей стандарт характеризується наступними загальними рисами:

— у внутрішньому обігу країни знаходиться повноцінна золота монета, а золото виконує всі функції грошей;

— дозволяється вільне карбування золотих монет для приватних осіб (звичайно на монетному дворі країни);

— неповноцінні гроші, що знаходяться в обігу (банкноти, металева розмінна монета), вільно та необмежене обмінюються на золоті;

— допускається вільне вивезення та ввезення золота та іноземної валюти і функціонування вільних ринків золота.

Функціонування золотомонетного стандарту потребувало наявність золотих запасів в центральних емісійних банках, які служили резервом монетного обігу, забезпечували розмін банкнот на золото, виступали резервом світових грошей.

В роки Першої світової війни зростання бюджетних дефіцитів, покриття їх позиками та зростаючим випуском грошей призвели до збільшення грошової маси в обігу, яка значно перевищувала за своїм обсягом золоті запаси емісійних банків, що ставило під загрозу вільний обмін паперових грошей на золоті монети. В цей період золотомонетний стандарт припинив своє існування в країнах, що воювали, а пізніше і в більшості інших країн (крім  США, де він протримався до 1933 р.): було припинено розмін банкнот на золото, заборонено вивезення його за кордон, золоті монети вийшли з обігу і перетворились на скарб. Після закінчення Першої світової війни, в умовах розвитку загальної кризи капіталізму, жодна капіталістична держава не змогла здійснити стабілізацію своєї валюти на основі відновлення золотомонетного стандарту.

В ході грошової реформи 1924-1929 рр. повернення до золотого стандарту було проведено у двох урізаних формах — золотозливкового і золотодевізного стандартів.

При золотозливковому стандарті, на відміну від золотомонетного, в обігу відсутні золоті монети та вільна їх чеканка. Розмін банкнот, як і інших неповноцінних грошей, проводиться тільки на золоті зливки. В Англії вартість стандартного зливку вагою в 12,4 кг дорівнювала 1700 фунтів стерлінгів, у Франції вартість зливку 12,7 кг дорівнювала 215 тисяч франків.

В результаті світової економічної кризи 1929-1933 рр. золотий стандарт був скасований в усіх країнах світу (наприклад, у Великобританії в 1931 р., в США — 1933 р., у Франції — 1936 р.) і встановилася система нерозмінного банкнотного обігу.

Створення у 1944р. Бреттон-Вудської світової валютної системи представляло собою встановлення системи міждержавного золотодевізного стандарту, по суті золотодоларового стандарту, для країн з вільно конвертованою валютою. Особливість золотодоларового стандарту полягала в тому, що він був встановлений лише для центральних банків, причому тільки одна валюта — долар США зберігала зв’язок із золотом. В зв’язку із скороченням золотого запасу уряд США з 1971 р. офіційно закінчив продаж золота за долари і золотодоларовий стандарт припинив своє існування.

Відповідно до змісту механізму регулювання грошового обороту виділяють системи паперово-грошового та кредитного обігу.

Для системи паперово-грошового обігу характерна бюджетна емісія, яка може виступати у двох формах:

1) випуск грошових білетів державним казначейством;

2) покриття бюджетного дефіциту за рахунок кредитної емісії.

В обох випадках випуск грошей визначається не потребами обороту, а величиною бюджетного дефіциту, що відповідно до законів обігу паперових грошей викликає їх постійне знецінення. Регулювання грошового обороту в цих умовах вимагає здійснення заходів, спрямованих на оздоровлення фінансів та збалансування бюджету.

Ямайська валютна система (система плаваючих валютних курсів) — сучасний стан у розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин, пов’язаний із рішенням МВФ у м. Кінґстон (Ямайка, 1976).

Ця система передбачає відмову від ряду принципів Бреттон-Вудської валютної системи, передбачаючи повну демонетизацію золота (відмову від золотого стандарту) і остаточний перехід до використання як світових грошей виключно національних валют та міжнародних розрахункових одиниць — спеціальних прав запозичення, які випускає МВФ.

Основні принципи Ямайської системи: відмова від встановлення офіційної ціни на золото і золотих паритетів; припинення розміну доларів на золото; дозвіл купівлі-продажу золота за ринковими цінами; право вибору країнами будь-якого режиму валютного курсу; визнання плаваючих валютних курсів на підставі ринкових механізмів (вільна торгівля валютою); надання повноважень МВФ з нагляду за валютною політикою країн-членів.

«Велика криза» кінця 20-х — початку 30-х років XX ст. поклала край обміну купюр на благородні метали. Друга половина XX ст. завершується переможним тріумфом паперової валюти на всіх континентах.

Відповідні умови для широкого використання паперових грошей склалися тільки за капіталізму. їх друге народження пов’язане з США, де в 1690 р. вони з’явилися у штаті Массачусетс. У XVIII ст. паперові гроші з’являються в Англії і Франції, а в 1769 р. за правління Катерини II вони вперше з’являються в Росії й одержують назву асигнацій. Асигнації за своєю суттю були казначейськими білетами, що мали примусовий курс і не розмінювались на золото. Тільки після реформи 1839—1843 pp. усі наявні асигнації (а це 596 млн асигнаційних карбованців) були замінені на 170 млн карбованців банкнот, які розмінювались на золото. Проте з початку 1840-х років і до реформи 1897 р. банкноти обмінювались на золото лише періодично і в цілому вони розділили долю асигнацій [6, c. 21-22].

Походження сучасних паперових грошей двояке. З одного боку, паперові гроші як такі з’являються у формі казначейських білетів. їх випускала в обіг держава, яка встановлювала їхній курс і забезпечувала примусовий характер їх обігу. Казначейські білети не обмінювались на золото. З другого боку, вони виникають на основі трансформації кредитних грошей у формі банкнот у паперові гроші. Спочатку емісія банкнот здійснювалася комерційними банками і вони вільно обмінювалися на золото й інші активи цих банків. Потім емісія банкнот переходить до центрального банку, який одержує від держави монополію на їх випуск. Тривалий час вони продовжують обмінюватися на золото, але з крахом золотого стандарту цей розмін протиняється і вони перетворюються в паперові гроші. У цьому перетворенні певною мірою знайшов своє відображення загальний історичний процес розвитку грошових систем.

У цілому сучасні паперові грошові системи постійно розвиваються і це відбувається, головним чином, за рахунок удосконалення того правового поля, у межах якого і здійснюється функціонування грошової системи. Об’єктивну основу цього становить подальший процес усуспільнення виробництва та інтернаціоналізація господарчої діяльності, що вимагає врахування цих змін у сукупності законодавчих норм, пов’язаних з організацією і функціонуванням грошових систем.

Процес об’єднання грошових систем різних країн відображає інтеграційні тенденції у світовій економіці. Вони об’єктивні і через це таке об’єднання врешті-решт є позитивним. Але треба мати на увазі, що в кожної країни свої особисті інтереси і просте об’єднання грошових систем здатне призвести до втрати контролю держави над своєю економікою та до інших негативних наслідків. Досвід об’єднання грошових систем Європейського союзу показує, що це дуже довготривалий і занадто складний процес, який вимагає величезної підготовчої роботи. її основний сенс полягає в забезпеченні рівних умов для кожної країни з тих, хто наважується ввести єдину грошову систему, тобто без досягнення відносно рівного ступеня розвитку економіки в країнах, які об’єднують свої грошові системи, введення єдиної валюти є недоцільним [3, c. 17-18].

Розділ 2. Особливості еволюції паперових грошей в Україні

2.1. Історія паперових грошей в Україні

Цікава історія виникнення національної валюти України. Звідки до нас дійшла назва гривня? Сучасні етимологи виводять походження назви «гривня» від старослов’янського «гривьна» — «намисто, браслет». І справді, у побуті Київської Русі існувала прикраса «шийна гривна» — золотий, оздоблений коштовним камінням обруч, що носився на шиї. «Гривнами» іноді називали також металеві амулети (медальйони), що також носилися на шиї. Слово, очевидно, утворилося від праслов’янського кореня «грива» — «шия», який залишився в сучасній українській мові лише для означення відповідної частини тіла деяких тварин (коня, лева).

Деякі дослідники відстоюють іншу точку зору: гривня спочатку означала «гриву», тобто голову рогатої худоби — еквівалент вартості . Існує також версія, що первісне значення слова «гривна» — «шийна прикраса» — доповнилося значенням «грошова одиниця» внаслідок поширеного в Україні звичаю робити шийні прикраси з монет.

Гривня — давня слов’янська назва вагової і грошової розрахункової одиниці. Відома вона була ще в Х-ХІІ ст. у багатьох землях слов’ян, у тому числі й у Київській Русі.

На підставі «Руської Правди» — кодексу законів, розробленого Ярославом Мудрим та його синами Ізяславом, Святославом та інших писемних пам’яток сучасні українські історики встановили картину грошових відносин у Київській Русі.

Гривня у Київській Русі мала два різновиди — київський та чернігівський. Київська гривня у ХІ-ХІІ ст. являла собою зливок срібла шестикутної форми вагою близько 160 г, у XIII ст. — 196 г. Чернігівська гривня мала ромбоподібну форму і вагу 196 г. Крім срібної, у XII ст. існували також золоті гривні. За «Руською Правдою» за вбивство вільної людини сплата становила 40 гривень, княжого урядовця — 80 гривень, за каліцтво людини — 20 гривень, а за наклеп — 12 гривень.

Пізніше гривню замінили інші металеві грошові одиниці. Наприклад, з часу приєднання Київщини до Литовсько-Руської держави князь Володимир Ольгердович (1362-1398) розпочав у Києві карбування срібних монет — динарів. Водночас на західноукраїнських землях, захоплених Королівством Польським, галицький намісник короля Казиміра Володислав Опольський також почав карбувати срібну монету, так званий квартник. Після повного розподілу українських земель наприкінці XVIII ст. між двома імперіями — Російською та Австрійською — усі згадки про національну грошову систему зникли. На східноукраїнських землях тоді запанували російський карбованець та копійка, на західноукраїнських — австрійські крона та крейцер. Однак, слово «гривня» побутувало й тоді в українській мові. У різні історичні часи воно означало мідну монету у дві з половиною копійки, згодом — у три, і, нарешті, назву «гривеник» дістала у народі срібна монета вартістю 10 копійок .

Проголосивши Третім універсалом 18 липня 1917 р. утворення Української Народної Республіки, Центральна Рада почала робити досить впевнені кроки у справі запровадження в Україні нової національної валюти. Ухвалою Центральної Ради від 19 грудня 1917 р. було надруковано перший грошовий знак УНР — купюру вартістю у 100 карбованців. Автором оформлення цієї банкноти став відомий український художник-графік Г. Нар-бут. Цікаво, що саме з випуском нарбутівської стокарбованцевої купюри пов’язаний вибір тризуба як державного герба України [14, c. 25-26].

Відразу ж після введення в обіг нової грошової одиниці були зафіксовані випадки її фальшування. Центральна Рада 1 березня 1918 р. прийняла закон про запровадження нової грошової одиниці — гривні, які були випущені в обіг 17 жовтня 1918 р., за 59 днів до падіння Гетьманщини. За домовленістю з Німеччиною берлінська друкарня повинна була надрукувати гривень на суму 11,5 млрд. У ніч на 14 листопада того самого року в Білій Церкві була створена Українська Директорія, яка через місяць увійшла в Київ. Уряд Директорії вже в стані «блокадного становища» продовжував самостійну фінансову політику. У Києві Директорія використовувала запаси грошей, запущених в обіг ще Центральною Радою й урядом Гетьмана, а також російські карбованці .

На початку 1919 р. радянські війська витиснули Директорію з Києва, тому уряд змушений був перебазуватися, і в лютому-березні 1919 р. в Станіславі (теперішній Івано-Франківськ) надрукував купюри вартістю 5 гривень. Виготовляючи купюри великих номіналів, уряд Директорії створив розмінну кризу. На спробних грошових знаках вартістю 50 і 1000 гривень закінчується виготовлення паперових грошових знаків Української Народної Республіки (1917-1920 рр.). Уся ця плутанина у грошовому обігу, як, власне, й в усьому тогочасному політичному житті в Україні, часто породжувала непорозуміння. За свідченням старожилів, українські селяни на той час не довіряли жодній із наявних в обігу валют, віддаючи перевагу натуральному обміну . У 1924 р. на українських землях остаточно утвердилась радянська валюта.

Під час першої світової війни та визвольних змагань українського народу у зв’язку з браком розмінної монети з’явилась велика кількість міських та регіональних грошових знаків т. зв. бон, чеків, розмінних знаків, тощо. Зокрема на Волині вони випускались у Кременці, Дубно, Луцьку, Острозі, Житомир, Рівному та ін, а в Галичині — у Львові, Дрогобичі, Бродах, Золочеві, Тернополі, Збаражі, Сокалі.

Після встановлення на українських землях більшовицького режиму, а згодом і включення їх до складу СРСР тут були поширені знаки радянського зразка. На західноукраїнських землях у міжвоєнний період використовувались гроші держав, до складу яких вони входили: у Галичині польська марка, а з 1924 — злотий, що дорівнював 100 грошів, на Закарпатті — чехословацька крона, яка ділилася на 100 геллерів, а на Буковині — румунська лея, що складалася з 100 бані.

В СРСР карбованець випускаються Державним Банком СРСР у деномінаціях 100, 50, 25 і 10 карбованців та Державню Скарбницею СРСР в деномінаціях 5, 3 й 1 карбованців та 1 карбованець міднонікльовий. Серед інших карбованець має також напис українською мовою — «карбованець». Оскільки банкові чеки в СРСР були не дуже поширені, більшість прямих розрахунків велося готівкою і тому кількість карбованців в обігу була надзвичайно велика. Карбованці друкувалися в Москві й Ленінграді. Республіканський відділ Державного Банку СРСР у Києві одержував резервний приділ карбованців з Москви раз на місяць, а випускав карбованці в обіг тільки за директивами Москви кожного третього дня; т. ч. уряд УРСР забезпечений власними фінансами тільки впродовж трьох днів (крім кредиту).

Купівельна сила карбованця здиференційована державою залежно від типів ринків та цін. Так, 1973 у Києві, на харчових базарах, купівельна сила карбованця становила тільки 65% того, що в державних крамницях, а в інвалютних крамницях, що продають за закордонні «сертифікатні» карбованці (що їх надсилають емігранти додому, привозять туристи тощо) була на 57% вища, ніж у державних харчових крамницях.

Карбованець був суто внутрішньою, не вільнообмінною валютою; вивіз і ввіз карбованців через кордон у сумах більших, ніж 30 карбованців на особу, був заборонений. За кордоном карбованців в обігу не існувало, хоч всі зовнішні торгівельні й платіжні розрахунки перечислялися на карбованці за паритетами валют, то визначаються Державним Банком СРСР щомісяця.

У 1950, головним для розрахунків з закордоном, карбованець було поставлено на високу золоту базу (0,222168 г), хоч його купівельна сила всередині країни була тоді на 45% нижча, ніж перед війною. 15 листопада 1960 золотий «вміст» карбованця підвищено до 0,987412 г і одночасно замінено 10 старих карбованців на один новий. Цим карбованець здевальвавано на 55,5%, але його вартість і далі завищена.

Після того, як Радянський Союз розвалився, а Україна проголосила свою незалежність, з 10 січня 1992 було введено в обіг купоно-карбованці. На виконання постанови Президії Верховної Ради України «Про введення в обіг на території республіки купонів багаторазового використання» від 9 вересня 1991 року Національний Банк України ввів в обіг купони багаторазового використання з 10 січня 1992 року. З введенням купонів у готівковому обігу в Україні одночасно опинились дві валюти — радянські рублі та українські купонокарбованці. Для розрахунків за продовольчі та промислові товари приймались винятково купонокарбованці; для розрахунків за послуги, та інших видів платежів приймались як рублі так і купонокарбованці за курсом 1 до 1-го. У перші місяці після введення, враховуючи більш ширшу вживаність купонокарбованців, вони цінились трохи більше за радянські рублі. Поступово, у квітні 1992 року, весь готівковий обіг заповнився купонокарбованцями. У листопаді 1992 року рублі були замінені на карбованці і у безготівковому обігу.

Хоча купони багаторазового використання планувалось ввести для використування лише на 4—6 місяців, вони проіснували до 1996 року, взявши на себе весь інфляційний удар.

У зв’язку з інфляцією Постановами Кабінету Міністрів України та Національного банку України періодично здійснювалось заокруглення роздрібних цін і тарифів на товари, роботи і послуги, а також встановлювалося заокруглене ведення усіх розрахунків вартісних показників (нарахування податків, інших обов’язкових платежів, заробітної плати, пенсій, допомог тощо) у первинних облікових документах, та проводилось відповідне вилучення з обігу купонів:

  • з 1 січня 1994 року — ціни і розрахунки округлюються до сум, кратних 10 крб.
  • з 1 червня 1994 — ціни і розрахунки округлюються до сум, кратних 50 крб.
  • з 1 вересня 1994 року — ціни і розрахунки округлюються до сум, кратних 100 крб.
  • з 1 жовтня 1994 року — купони номіналом 1, 3, 5, 10, 25 і 50 крб. є неплатіжними з 1 лютого 1995 року — ціни і розрахунки округлюються до сум, кратних 500 крб.
  • з 15 березня 1995 року — купони номіналом 100 і 200 крб. є неплатіжними з 1 липня 1995 року — ціни і розрахунки округлюються до сум, кратних 1000 крб.
  • з 1 вересня 1995 року — купони номіналом 500 крб. є неплатіжними.

Окремо слід згадати відрізні купони, на противагу «купонам багаторазового використання». Вони видавалися в 1991-92 роках і виконували роль карток на предмети першої необхідності.

Після відновлення державної незалежності України 1991 р. взято курс на запровадження в обіг власної грошової одиниці — гривні, яку було введено у вересні 1996.

Національно-державне відродження республік колишнього СРСР кінця 80-х — початку 90-х років відкрило нову сторінку в історії національних грошей України [10, c. 30].

Отже, гроші – історична категорія, яка розвивається на кожному етапі товарного виробництва і наповнюється новим змістом, що ускладнюється із зміною умов виробництва.

2.2. Специфіка обігу паперових грошей на сучасному етапі

Починаючи з 1991 р. перехід України на національну валюту здійснювався поступово. На першому етапі були випущені тимчасові грошові знаки — купони (карбованці). До 1996 р. в Україні в обігу були купони вартістю від 1 до 1 000 000 карбованців. У 1991 р. Національний банк України розпочав проектування в Києві власного виробництва для друкування грошей і цінних паперів — будівництво Банкнотно-монетного двору. У жовтні того самого року було розміщено замовлення на виготовлення банкнот номінальною вартістю 1, 2, 5, 10 та 20 гривень на фірмі «Канадіан Банк Нот Компані Лімітед» (Канада) . У травні 1993 р. було укладено контракт з англійською фірмою «Томас Де Ля Рю енд Компані Лімітед», яка на своїх фабриках виготовляє високоякісні цінні папери і паперові гроші для багатьох країн світу. Цей контракт передбачав поставку устаткування, новітніх технологій та навчання наших фахівців. У червні 1993 р. закінчились проектно-пошукові роботи та узгодження контрактів з будівельно-монтажними організаціями і вже наприкінці цього року приміщення були передані під монтаж імпортного технологічного обладнання.

22 березня 1994 р. відбулося відкриття першої друкарської лінії з виготовлення нової національної валюти України. Про цю подію нагадує пам’ятна дошка у друкарському цеху Банкнотної фабрики4. З цього часу друкування за кордоном купонів та гривень було припинено, що надало можливість заощадити значні кошти в державі. Найсучасніше устаткування фірм Швейцарії, Німеччини, Австрії, Італії та інших країн дає змогу виготовляти банкноти, що не поступаються за якістю, дизайном, захищеністю від підробки кращим закордонним зразкам. Праця кожного з чотирьох основних цехів Банкнотної фабрики, розташованих на площі у 26 тис. м, дозволяє отримувати паперові гроші України та цінні папери [7, c. 23].

З 2 вересня 1996 р. відповідно до Указу Президента «Про грошову реформу в Україні» Національним банком України була введена нова валюта — гривня. Із введенням нових грошових знаків карбованці були замінені на гривні і до 25 листопада 1996 р. вилучені з обігу.

Із введенням в експлуатацію у квітні 1997 р. у м. Малині Житомирської області фабрики банкнотного паперу Україна одержала повноцінну сучасну технологічну базу для виробництва власних паперових грошей.

Гривні є своєрідним виробом мистецтва; нанесені на них портрети, пейзажі, малюнки та орнаменти мають яскраво виражений національний колорит.

Таблиця 1.  Темпи приросту сезонно скоригованих значень грошового агрегату М0 в Україні

(в процентах до попереднього місяця), %

Рік Місяць
01 02 03 04 05 06 07 08 09 10 11 12
1996 6,2 9,6 -1,3 5,1 6,3 2,4 6,3 -13,4 6,1 6,2 3,6 9,0
1997 9,4 2,2 2,6 5,8 4,4 3,5 6,3 10,4 -1,8 -0,9 0,1 1,3
1998 4,1 -0,4 7,8 -4,5 1,6 -0,2 0,9 -5,0 0,5 5,1 3,7 2,9
1999 1,4 1,4 -1,8 4,7 7,5 1,0 2,3 1,7 6,6 7,4 -2,4 0,2
2000 -0,9 2,9 4,2 7,4 0,0 2,2 2,4 3,0 -1,1 -2,1 3,4 8,2
2001 0,2 3,8 3,0 2,2 1,4 5,9 -0,2 3,0 6,1 4,9 6,7 6,0
2002 0,6 3,9 3,8 2,2 -0,3 3,4 2,8 2,5 2,0 2,1 4,3 3,7
2003 1,1 4,0 0,6 1,7 3,4 3,6 0,0 1,4 1,0 4,1 2,0 -0,2
2004 2,9 4,5 1,4 2,1 2,5 1,3 3,9 1,5 6,0 -0,5 1,7 -2,2
2005 3,8 3,6 1,7 5,8 3,2 5,2 2,4 -1,8 1,0 4,6 3,1 3,2
2006 2,1 1,1 1,6 -0,5 2,7 3,5 0,7 -0,2 3,5 1,5 3,4 2,9
2007 2,0 2,4 1,8 1,0 3,1 5,1 2,0 2,9 7,1 4,1 5,4 3,3
2008 2,7 2,2 1,4 1,1 5,0 3,2 2,5 0,4 1,4 11,5 -0,7 3,3
2009 5,0 -1,0 -1,6 -2,0 4,1 -1,6 -3,2 -3,5 1,4 1,8 2,2 0,2
2010 5,5 1,4 -0,6 -1,4 4,0 2,0 3,4 4,2 3,1 2,0 3,1 3,2

Отже, Українська держава одним з атрибутів своєї самостійності та незалежності запровадила національну валюту. Саме наявність в країні своєї грошової одиниці є одним з головних критеріїв, за якими визначається її належність до цивілізаційної стадії людського розвитку [9, c. 31].

2.3. Роль банків (НБУ) у забезпеченні готівкового обігу

Для забезпечення стабільності грошової одиниці Національний банк проводить єдину політику у сфері готівково-грошового обігу згідно з макроекономічними показниками та основними параметрами економічного й соціального розвитку України.

Комерційні банки відповідно до нормативно-правових актів Національного банку аналізують готівковий обіг, організують і виконують оперативні функції з реалізації єдиної грошово-кредитної політики.

Основними завданнями комерційних банків в організації готівкового обігу є:

  • повне та своєчасне забезпечення потреб економіки в готівкових коштах;
  • забезпечення своєчасної видачі готівки підприємствам і підприємцям для оплати праці, пенсій, допомоги та для інших цілей;
  • створення умов для залучення готівки до кас банків;
  • сприяння скороченню використання готівки в розрахунках за товари і послуги упровадженням прогресивних форм безготівкових розрахунків.

Регіональні управління Національного банку:

  • аналізують і прогнозують готівковий обіг у відповідному регіоні. На підставі прогнозів касових оборотів визначають потрібний обсяг готівки для нормального та безперебійного функціонування економіки регіону;
  • контролюють роботу установ комерційних банків щодо дотримання вимог нормативно-правових актів НБУ;
  • беруть участь в опрацюванні пропозицій щодо скорочення готівкового обігу в позабанківській сфері, розвитку та розширення безготівкових розрахунків, у тому числі у сфері обслуговування населення;
  • інформують місцеві органи виконавчої влади про стан готівкового обігу в регіоні.

З метою виконання основних завдань готівкового обігу комерційні банки повинні:

  • задовольняти потреби своїх клієнтів у готівці;
  • систематично аналізувати стан надходжень і видачі готівки;
  • сприяти залученню вільних коштів населення на вклади та розширенню безготівкових перерахувань доходів громадян за їхнім бажанням на поточні (вкладні) рахунки в установах банків;
  • сприяти подальшому розвитку безготівкових розрахунків за товари й послуги;
  • встановлювати підприємствам ліміти залишку готівки в їх касах, порядок і терміни здавання готівкової виручки [16, c. 34-35].

Порядок і вимоги щодо здійснення банками, їхніми філіями та відділеннями касових операцій у національній та іноземній валютах, регулювання взаємовідносин банків із територіальними управліннями Національного банку, іншими банками та клієнтами з цих питань визначаються Інструкцією про касові операції в банках України, затвердженою постановою Правління НБУ від 14.08.2003 р. № 337.

До касових операцій належать:

— приймання готівки національної та іноземної валюти від клієнтів для зарахування на власні рахунки та рахунки інших юридичних і фізичних осіб або на відповідний рахунок банку;

— видача готівки національної та іноземної валюти клієнтам з їх рахунків за видатковими касовими документами через касу банку або із застосуванням платіжних карток з їхніх рахунків чи відповідного рахунку банку через його касу чи банкомат;

— приймання від фізичних і юридичних осіб готівки національної та іноземної валюти для переказу і виплати отримувачеві суми переказу в готівковій формі;

— вилучення з обігу сумнівних банкнот (монет) і надсилання їх на дослідження;

— обмін клієнтам непридатних до обігу банкнот (монет) національної валюти на придатні.

Для реалізації емісійної функції Національний банк України створює резервні фонди банкнот і монет у Центральному сховищі. Резервні фонди банкнот і монет перебувають у віданні тільки Національного банку України і можуть витрачатися або поповнюватися лише на підставі письмових розпоряджень управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу.

У територіальних управліннях та установах НБУ запаси готівки зберігаються у сховищах, а для забезпечення щоденних оперативних потреб – в оборотній касі. Розміщення запасів готівки в територіальних установах НБУ забезпечує своєчасне обслуговування банків, дає змогу оновлювати готівкову масу в обігу та регулювати випуск в обіг банкнот і монет різних номіналів. Запаси готівки в установах НБУ створюються з дозволу управління організації роботи з готівкою департаменту готівково-грошового обігу Національного банку України на підставі їхніх клопотань [22, c. 42-43].

Територіальні управління й установи Національного банку України наділяються правами самостійного розпорядження готівкою, яка зберігається в їхніх сховищах і в оборотній касі, — передавання банкнот і монет зі сховища до оборотної каси та з оборотної каси до сховища, здійснення підкріплень комерційних банків готівкою з оборотної каси, приймання надлишків готівки від комерційних банків.

Підкріплення запасів готівки у сховищах та вивезення надлишків здійснюється за емісійним дозволом департаменту готівково-грошового обігу Національного банку, а саме – службою інкасації.

Особливе місце в платіжних системах посідають банки. Вони не тільки беруть участь у них як звичайні платники та одержувачі платежів, а й як посередники у платежах, покликані якнайшвидше, в режимі реального часу доставити грошові кошти від платника до одержувача. Цю роль у платіжній системі банки виконують через сукупність розрахунково-касових операцій, які, по суті, є ключовим елементом платіжної системи, приводними пасами всього грошового обігу.

В організації розрахунково-касових операцій можна виокремити три етапи: створення організаційних, технічних і технологічних передумов для здійснення платежу; формування та передавання інформації про платіж; переказування чи передавання грошей, тобто сам платіж. На першому етапі здійснюються такі дії, як відкриття в банках рахунків для учасників платіжної системи, створення комп’ютерних систем зв’язку, приймання, оброблення, облік та передавання інформації, емісія платіжних карток тощо. На другому етапі виконуються такі операції: підготовка, забезпечення захисту, передавання банку та перевірка на справжність інформації, необхідної для здійснення платежу на певних інструментах (носіях). На третьому етапі здійснюються приймання-видача готівки з рахунків клієнтів, переказування грошей з рахунка платника на рахунок одержувача чи залік взаємної заборгованості.

Важливе місце в розрахунково-касових операціях посідають платіжні інструменти, під якими розуміють певних носіїв інформації, що слугують банкам правовою підставою для здійснення грошових переказів на рахунки чи виконання касових операцій (чек, вексель, платіжне доручення, різні види платіжних карток тощо).

Інколи до платіжних інструментів зараховують також паперові гроші, розмінну монету, безготівкові кошти на банківських рахунках. Це зумовлює надто широке їх трактування і призводить до стирання межі між платіжними засобами як різними видами грошей та платіжними інструментами, які є технічним знаряддям для здійснення платежів. Визнаючи реальність такої межі, водночас варто зауважити, що інколи важко визначити її на практиці. Так, вексель і чек при їх передаванні за індосаментом використовуються як засоби платежу, тобто як гроші, а при їх інкасації в банку — як платіжні інструменти, за допомогою яких здійснюється переказування грошей за рахунками чи видача готівки [19, c. 58-59].

Розрахунково-касові операції банки здійснюють з урахуванням загальних принципів, на яких базується організація платіжних систем. Особливе значення для організації банками розрахунково-касового обслуговування клієнтів мають такі принципи:

  • економічні агенти (юридичні особи) — власники коштів мають право вибирати форму платежу (готівкою чи безготівково) і банк, в якому вони зберігатимуть кошти і через який здійснюватимуть свої розрахунки у безготівковій формі;
  • зберігання коштів у банках та переказування їх здійснюються на банківські рахунки, які відкриваються клієнтам на їхнє прохання за згодою банків. Кожний економічний агент має право відкрити кілька рахунків у різних банках;
  • переказування коштів чи видача готівки з рахунка здійснюються банком за розпорядженням власника в порядку визначеної ним черговості та в межах залишку коштів на рахунку. За умови низької платіжної дисципліни, як, наприклад, в Україні в сучасний період, держава може сама визначати черговість платежів, щоб захистити інтереси певних учасників платежів, зокрема державного бюджету;
  • форма переказування банком коштів за рахунком клієнта визначається самим клієнтом відповідно до форми безготівкових розрахунків, передбаченої в його господарському договорі (контракті) з контрагентом, без втручання банку в договірні відносини між ними. Економічні агенти, як правило, обирають ті форми розрахунків, які найкраще захищають їхні інтереси в кожній конкретній господарській операції;
  • термін переказування банком коштів з рахунка визначається клієнтом відповідно до порядку його розрахунків з контрагентом, передбаченого в їхньому господарському договорі. Безготівкові платежі між господарськими агентами будуються на принципі строковості й можуть бути залежно від визначеного в договорі строку достроковими, строковими і простроченими. Стосовно господарської операції, що оплачується, платіж може бути: попереднім (авансовим); компенсаційним, тобто здійсненим негайно після господарської операції; відстроченим, тобто здійсненим через певний термін після такої операції;
  • відносини між банком і клієнтом у процесі розрахунково-касового обслуговування будуються на засадах партнерства та взаємної вигоди і здійснюються на підставі договору про розрахунково-касове обслуговування. У договорі передбачаються права та обов’язки сторін, а також їхня відповідальність за невиконання взятих на себе зобов’язань з фіксацією розмірів штрафів за кожне з таких порушень.

Зазначені принципи організації грошових розрахунків зумовлені закономірностями функціонування ринку і найповніше виявляються у країнах з високорозвиненою ринковою економікою. У країнах з перехідною економікою, зокрема в Україні, ці принципи поступово утверджуються, на певних етапах спостерігаються істотні відхилення від їхніх вимог у практиці організації платіжних відносин і розрахунково-касових операцій банків [17, c. 63-64].

Отже, випущені Національним банком України в обіг гроші, спрямовувались на обслуговування процесів реального зростання економіки, заощаджень населення та потреб бізнесу тощо.

Підтвердженням того, що випуск в обіг грошей був забезпечений реальним зростанням економіки і не провокував інфляційні процеси, є дані офіційної статистики. Зокрема, приріст споживчих цін у 2010 році становив 9,1%, значно уповільнившись порівняно з 2009 роком (12,3%) та 2008 роком (22,3%).

За 2010 року обсяг чистої безготівкової емісії (випуск коштів в обіг за мінусом їх вилучення з обігу) становив 35,5 млрд. грн. Майже всі ці кошти (99,4%) були випущені в обіг через операції з купівлі іноземної валюти для поповнення міжнародних резервів України.

Випуск коштів в обіг здійснюється через валютний, фондовий та кредитний канали і забезпечується отриманням Національним банком України еквівалентного обсягу іноземної валюти або ліквідних фінансових інструментів, завдяки чому за потреби через ці ж канали відбувається вилучення коштів з обігу.

Необхідно розуміти, що не увесь обсяг емітованих коштів в той або інший момент часу реально знаходиться в обігу. Частина емітованих коштів вилучається Національним банком України через проведення мобілізаційних операцій в процесі регулювання грошово-кредитного ринку. Частина коштів акумулюється на рахунках Уряду в Національному банку України. Той обсяг коштів, який є реально доступним для обслуговування економічного обороту, знаходить відображення в показнику монетарної бази (базових грошей). Цей показник включає кошти в гривні, які знаходяться на кореспондентських рахунках банків в Національному банку України, а також готівкові кошти як в касах банків, так і в позабанківському обігу.

Таким чином, випуск в обіг коштів, який здійснив у 2010 році Національний банк України, відповідає установленим цілям та орієнтирам основних засад грошово-кредитної політики на 2010 рік.

Розділ 3. Напрями розвитку паперових грошей в умовах фінансової глобалізації

Паперові гроші — не гроші в їх реальному розумінні, а тільки грошові знаки. їх реальний зміст значною мірою втрачається, грошові знаки  перестають мати внутрішню вартість, яку зберігають тією мірою, якою зберігається зв’язок реальних грошей з цими знаками.

Електронні гроші повністю моделюють реальні гроші. При цьому, емісійна організація — емітент — випускає їх електронні аналоги, звані в різних системах по-різному (наприклад, купони). Далі, вони купуються користувачами, які з їх допомогою оплачують покупки, а потім продавець погашає їх у емітента. При емісії кожна грошова одиниця завіряється електронним друком, який перевіряється випускаючою структурою перед погашенням [14, с. 26].

Одна з особливостей паперових грошей — їх анонімність, тобто на них не вказано, хто і коли їх використовував. Деякі системи, аналогічно, дозволяють покупцеві отримувати електронну готівку так, щоб не можна було визначити зв’язок між ним і грошима. Це здійснюється за допомогою схеми сліпих підписів.

Варто ще відзначити, що при використанні електронних грошей відпадає необхідність в аутентифікації, оскільки система заснована на випуску грошей в звернення перед їх використанням.

Нижче приведена схема платежу за допомогою цифрових грошей.

Покупець заздалегідь обмінює реальні гроші на електронні. Зберігання готівки у клієнта може здійснюватися двома способами, що визначається використовуваною системою:

-на жорсткому диску комп’ютера.

-на смарт-картах [14, с. 26].

Різні системи пропонують різні схеми обміну. Деякі відкривають спеціальні рахунки, на які перераховуються засоби з рахунку покупця в обмін на електронні купюри. Деякі банки можуть самі емітувати електронну готівку. При цьому вона емітується тільки по запиту клієнта з подальшим її перерахуванням на комп’ютер або карту цього клієнта і зняттям грошового еквівалента з його рахунку. При реалізації ж сліпого підпису покупець сам створює електронні купюри, пересилає їх в банк, де під час вступу реальних грошей на рахунок вони завіряються друком і відправляються назад клієнтові.

Разом із зручностями такого зберігання, у нього є і недоліки. Псування диска або смарт-карти обертається безповоротною втратою електронних грошей.

Покупець перераховує на сервер продавця електронні гроші за покупку.

Гроші пред’являються емітенту, який перевіряє їх достовірність.

У разі достовірності електронних купюр рахунок продавця збільшується на суму покупки, а покупцеві відвантажується товар або виявляється послуга.

Однією з важливих відмінних рис електронних грошей є можливість здійснювати мікроплатежі. Це пов’язано з тим, що номінал купюр може не відповідати реальним монетам (наприклад, 37 копійок). Емітувати електронну готівку можуть як банки, так і небанківські організації. Проте до цих пір не вироблена єдина система конвертації різних видів електронних грошей. Тому тільки самі емітенти можуть гасити випущену ними електронну готівку. Крім того, використання подібних грошей від нефінансових структур не забезпечене гарантіями з боку держави. Проте, мала вартість транзакції робить електронну готівку привабливим інструментом платежів в Інтернеті [14, с. 27].

Останнім часом у всьому світі розвиток платіжних систем характеризується поступовим звуженням сфери використання готівки та паперових платіжних документів, переходом до нових платіжних інструментів і сучасних технологій платежів. Електронні гроші широко залучаються до обігу і стають важливим інструментом фінансової інфраструктури економічно розвинених країн.

Аналогічні процеси відбуваються й у банківській сфері України. Особливо важливу роль тут відіграє НБУ. На нього покладено обов`язок забезпечити надійне та ефективне функціонування загальнонаціональної платіжної системи. Він бере безпосередню участь у розробці нових платіжних засобів та організації електронного грошового обігу на території України.

Першим важливим кроком на шляху до електронного грошового обігу стало створення систем електронних міжбанківських платежів (СЕП). Це дозволило відмовитися від поштових і телеграфних авізо, значно збільшити швидкість, якість і надійність  виконання платежів, гарантувати безпеку і конфіденційність банківської інформації завдяки засобам багаторівневого програмно-апаратного, технологічного і бухгалтерського контролю, які дають змогу відстежувати проходження платежів і запобігати спробам несанкціонованого доступу. За час свого функціонування СЕП продемонструвала достатній рівень надійності і стійкості проти технічних засобів [10, с. 320].

Після того, як за допомогою СЕП було розв`язано певні проблеми платежів на міжбанківському рівні, багато комерційних банків України почали створювати і запроваджувати системи типу “клієнт-банк” щоб забезпечити обслуговування клієнтів на сучасному технічному рівні і розширити спектр банківських послуг. Нині за допомогою таких систем комерційні банки обслуговують в окремих регіонах до 30% клієнтів.

Отже, наступним етапом в Україні повинно стати використання “електронних грошей” як платіжного засобу для масових споживачів товарів та послуг. Необхідні передумови для цього в країні в основному створені. Нині в Україні вже функціонує кілька запроваджених вітчизняними фірмами платіжних систем із використанням пластикових карток, деякі системи ѕ в процесі впровадження.

Висновки

Слід зупинитися на вивченні еволюції грошей і грошових відносин. з’ясувати, що спричинило зміну одних форм грошей іншими і як зміна форм грошей впливає на зміну організації грошових відносин. Спочатку замість товарних грошей в обігу з’явилися повноцінні металеві гроші, вартість яких дорівнювала вартості металу, з якого вони виготовлені. На наступному етапі в обігу з’явились неповноцінні металеві гроші. Потім з’явились паперові гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. Формами сучасних неповноцінних (символічних) грошей є паперові гроші, безготівкові (депозитні) та електронні гроші. Вони функціонують завдяки авторитету держави та довірі економічних суб’єктів до них. тому їх називають декретивними. або кредитними. Необхідно приділити увагу причинам демонезаціі золота, тобто заміни золотих грошей на паперові.

Паперові гроші є знаками, представниками повноцінних грошей. Історично паперові гроші виникли з металевого обігу срібних або золотих монет. Об’єктивна можливість обігу замісників дійсних грошей виникла з особливостей функцій грошей як засобу обігу, де гроші є посередником в обміні товарів. Перетворення можливості в дійсність являє собою тривалий історичний процес, який об’єднує наступні етапи:

1 етап – стирання монет, в результаті чого повноцінна монета перетворюється в знак вартості;

2 етап – створення порчі металевих монет держаною владою, тобто зниження якості монет з метою отримання доходу в казну;

3 етап – випуск казначейських паперових грошей з примусовим курсом з метою отримання емісійного доходу.

Вважають, що вперше паперові гроші почали використовуватися в Китаї ще у VIII ст. Первинно в вигляді додаткових засобів обміну виступили розписки про прийняття товару на зберігання, про сплату податків, видачу кредиту. В Росії паперові гроші (асигнації) були введені в 1769 р. В сучасний період паперові гроші в вигляді казначейських білетів збереглись лише в 10 країнах (США, Італії, Індії, Індонезії та ін.).

Виникнення паперових грошей було пов’язане з великими темпами виробництва і збільшенням у зв’язку з цим потреби у грошах. Золоті гроші не могли задовольнити зростаючого попиту, оскільки, по-перше. кількість золота в природі обмежена, по-друге, собівартість видобутку золота була велика.

У Європі паперові гроші з’явилися значно пізніше. У Франції емісія їх розпочалася з 1783 р. Наприкінці XVIII ст. банкнотний обіг був започаткований у Великій Британії. Право емісії паперових грошей було надано Віденському банку ще в 1762 р. Спочатку випуск їх мав епізодичний характер, та з 1771 р. емісійний процес паперових грошей почав відбуватись на регулярній основі. Емісія паперових грошей у Північній Америці почала здійснюватися наприкінці XVII ст.

У Росії паперові гроші з’явилися в період царювання Катерини IІ в 1769 р. Спочатку вони вільно розмінювалися на срібні гроші, замінюючи в обігу громіздкі мідні монети. В 1774 р. було емітовано асигнацій майже на 18 млн. рублів, значна частина яких запроваджувалася в обіг замість розписок скарбничих установ.

Сутність паперових грошей (казначейських білетів) полягає в тому, що це – грошові знаки, які випускаються для бюджетного дефіциту та звичайно не розмінні на метал, але наділені державою примусовим курсом. Тобто, особливість паперових грошей в тому, що вони, не маючи самостійної вартості, приймають представницьку вартість в обігу та виконують роль купівельного та платіжного засобу.

Емітентами паперових грошей є або державне казначейство, або центральні банки. В першому випадку держава прямо використовує випуск грошей для покриття своїх витрат. В другому випадку вона це робить опосередковано: центральний банк випускає нерозмінні банкноти та надає їх в позику державі, яке направляє їх на свої бюджетні витрати. Різниця між номінальною вартістю випущених паперових грошей та вартістю їх випуску (витрати на папір та друкування) утворює емісійний доход, який являється значним елементом державних доходів.

До цільових пріоритетних орієнтирів регулювання грошового ринку відносяться формування динаміки монетарних процесів, спроможних забезпечити існування ринкового середовища, яке адекватно реагує на заходи грошово-кредитної політики.

Поглиблення трансформаційних процесів пов’язано із поступовим зменшенням масштабів застосування методів прямого або адміністративного впливу та розширенням можливостей регулювання грошового ринку ринковими методами, в основі яких покладене використання механізму попиту та зміни пропозиції грошей.

Список використаних джерел

  1. Артус М. Гроші та кредит : Навчальний посібник/ Мирослав Артус,; Європейський ун-т. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2004. -161 с.
  2. Глущенко С. Гроші та кредит: конспект лекцій / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія». — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 186c.
  3. Горегляд В. Инфляция — форма нарушения рыночного равновесия // Проблемы теории и практики управления. -2006. -№ 7. — С. 8-14
  4. Гроші в Україні : Факти і документи/ НАН України. Ін-т історії України, Нац. банк України, Центр. держ. архів вищих органів влади і управління України; Авт. колект.: М.Дмитрієнко (керівн.) та ін.; Редкол.: Я.Ісаєвич, І.Курбас, В.Смолій та ін.. -К.: Фірма «ARC-Ukraine», 1998. -453 с
  5. Гроші та кредит : Підручник/ За заг. ред. М.І. Савлука,; М-во освіти України. Київський нац. економ. ун-т. -К.: КНЕУ, 2001. -602 с.
  6. Гроші та кредит : Підручник/ За ред. Богдана Івасіва,; М-во освіти і науки України, НБУ, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2000. -510 с.
  7. Гроші та кредит: Опорний конспект лекцій / Київський національний торговельно-економічний ун-т / Наталія Мар’янівна Сушко (уклад.). — К. : Видавництво КНЕУ, 2003. — 210с.
  8. Грошово-кредитна політика в Україні/ Володимир Стельмах, Анатолій Епіфанов, Наталія Гребеник, Володимир Міщенко, Ред. В. І. Міщенко. -2-е вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2003. -421 с.
  9. Демківський А. Гроші та кредит : Навчальний посібник. -К.: Дакор: ВИРА-Р, 2005. -527 с.
  10. Дзюблюк О. Грошова система України: глобалізаційні фактори впливу // Вісник Національного банку України. — 2007. — № 7. — С. 14-22
  11. Добросердова Т. О., Кардашова Т. М Гроші, грошовий обіг та кредит: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів / Азовський регіональний ін-т управління при Запорізькому держ. ун-ті. — Бердянськ : ТОВ «Будинок техніки плюс», 2002. — 110с.
  12. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ «Волинські обереги», 2000. — 408 с.
  13. Звіт про рух грошових коштів // Збірник систематизованого законодавства (Додаток до газети «Бизнес). — 2011. — Вип. 1. — С. 159-164
  14. Івасів Б. Гроші та кредит: Підручник / Тернопільська академія народного господарства. — Т. : Карт-бланш, 2005. — 528с.
  15. Кічурчук М. Вплив банківської системи на процес організації грошового обігу в Україні // Банківська справа. — 2010. — № 4. —  С. 40-55
  16. Колесніченко В. Гроші та кредит: Конспект лекцій / Харківський національний економічний ун- т. — Х. : Видавництво ХНЕУ, 2007. — 208с.
  17. Колодізєв О. Гроші та кредит: навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни / Олег Колодізєв, Оксана Яременко, ; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків : ВД «ІНЖЕК», 2004. — 153 с.
  18. Коптюх О. Ризики сучасної грошової системи та перспективи її розвитку // Вісник Національного банку України. — 2008. — № 9. — С. 16-19
  19. Кошик О. Грошово-кредитна політика та інституціональна реформа // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 9. — C. 32-34
  20. Литвицький В. Інфляція // Банківська справа. -2004. -№ 4. — С. 63-71
  21. Лютий І.О. Грошово-кредитна політика в умовах перехідної економіки. -К.: Атіка, 2004. -238 с.
  22. Михайленко В. Гроші та кредит: Навч. посібник для дистанц. навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна» / Анатолій Андрійович Чухно (наук.ред.). — К. : Ун-т «Україна», 2006. — 372с.
  23. Михайловська І. М. Гроші та кредит: навчальний посібник / І. М. Михайловська, К. Л. Ларіонова. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 431 с.
  24. Розмарина А. Гроші та кредит у системі сучасних економічних відносин: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Одеський держ. екологічний ун-т. — О. : ТЭС, 2004. — 109с.
  25. Савлук М. Гроші та кредит: Навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.
  26. Слюсарчук Я.Д. Грошова система — основа стабілізації економіки України // Вісник Київського інституту бізнесу і технологій. — 2010. — № 3. — С. 65-68
  27. Сторощук Б. Грошово-кредитна система // Економіка в школах України. — 2009. — № 6. — С. 2-10
  28. Щетинін А. І. Гроші та кредит: підручник / А. І. Щетинін ; М-во освіти і науки України. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. – 429 с.