Вступ

Гуманістична психологія виникла як реакція на природничо-наукову психологію та психоаналіз, сформувалася як самостійний напрям у 50-х роках ХХстоліття. Гуманістичну психологію ще часто називають «третьою силою в психології». Вільгельм Дільтай у своїй критиці природничо-наукової психології дав поштовх до розвитку нової спихологічної течії в західній Європі, яку позначали по-різному: гуманітарною, феномено­логічною та екзистенційною. Екзистенціалізм приніс в гуманістичну психологію інтерес до проявів людського буття і становленню людини; феноменологія — описовий підхід до людини, інтерес до суб’єктивної (особистої) реальності, до суб’єктивного досвіду, досвіду переживання («тут і зараз»), як основного феномена у вивченні й розумінні людини. Також присутній і деякий вплив східної філософії, яка прагне до з’єднання душі і тіла в єдине духовне начало [2].

Гуманістична психологія багато в чому розвивалася як альтернатива психоаналізу і біхевіоризму. Один з найвидатніших представників цього підходу Р. Мей. Йому належить головна заслуга у підготовці збірника праць європейських уче­них, що був виданий під назвою «Екзистенція: новий вимір у психіатрії та психології» (1958). Поява цієї книги стала поштовхом до пошуку філософського підґрунтя для гума­ністичної психології у феноменологічній філософії Е. Гуссерля (1859 – 1938), в його екзистенційних послідовників М. Гайдеґґера (1889-1976), Ж-П. Сартра (1905 – 1980) та ін [4].

Гуманістична психологія має свій підхід до проблеми людини. Вона розглядає особистість як унікальну, цілісну систему, зрозуміти яку за допомогою аналізу деяких проявів і складових просто неможливо. Саме цілісний підхід до людини став одним з фундаментальних положень гуманістичної психології. Основними мотивами, рушійними силами і детермінантами особистісного розвитку є специфічно людські властивості — прагнення до розвитку та здійснення своїх потенційних можливостей, прагнення до самореалізації, самовираження, самоактуалізації, до здійснення певних життєвих цілей, розкриттю сенсу власного існування [2].

1. Основні положення гуманістичного підходу

Тисячоліття практичного пізнання людської психіки і століття філософських роздумів підготували підґрунтя для оформлення психології як самостійної науки. Це відбувається в XIX ст. в результаті впровадження в психологічні дослідження експериментального методу. Процес становлення психології як експериментальної науки займає приблизно сторіччя (середина XVIII – середина ХІХ ст.), протягом якого виношувалася ідея можливості вимірювання психічних явищ.

Кризовий досвід світових воєн, а також результати психологічних досліджень виявили обмеженість механістичних і біологічних стратегій у поясненні природи людської поведінки. Жорсткий детермінізм (зумовленість), використовуваний раніше в поясненні психопатологічних і соціальних явищ, дедалі менше задовольняв дослідників, і це спонукало їх шукати інших пояснювальних стратегій і способів організації терапевтичних відносин. Однією з таких стратегій став гуманізм.

Розвиток гуманістичних ідей у психотерапії пов’язаний з постатями Гордона Олпорта (1897-1967), А. Маслоу, К.-Р. Роджерса, Ролло Мея (1909-1994), В.-Е. Франкла, Дж, Б’юдженталя (1915-2008) та ін. Гуманістичний рух був спробою показати життя і поведінку людини як систему, в якій суб’єктивні цілі, цінності і значення є визначальними для побудови життєвих стратегій і для всієї соціальної взаємодії. У зв’язку з цим людину почали трактувати як «істоту», що переживає, поведінку якої детермінують не вроджені біологічні програми, інстинкти та несвідомі прагнення, а інтенціональність і чуттєвість, цінності, почуття і сенси.

Гуманістична (лат. humanus — людяний) психотерапія — напрям психотерапії, який оснований на апріорно позитивному розумінні людської природи і розглядає психосоматичні симптоми та психологічні проблеми як наслідок обтяжливого соціального впливу, несприятливих умов розвитку.

Основним коригувальним фактором представники гуманістичних шкіл вважають емоційно збагачені, турботливі, доброзичливі й рівноправні психотерапевтичні відносини без урахування трансферентного аспекту.

Гуманістична психотерапія розглядає людину як вільну істоту, здатну обирати способи здійснення свого життя. З огляду на це терапевтичні зусилля представники гуманістичного підходу спрямовують радше на особистісне зростання та актуалізацію потенціалу до самозцілення, ніж на лікування симптомів. Терапевтичною метою є досягнення максимальної усвідомленості як інтегральної якості людської природи і вищого стану свідомості. Патологічні реакції при цьому інтерпретують як щаблі психологічного розвитку особистості.

Один із засновників екзистенціально-гуманістичного підходу у психотерапії, Дж. Б’юдженталь, зазначав, що найважливішим фактом людського життя є суб’єктивне як елемент, що формує різноманіття інтенцій особи. Зміст цих інтенцій є таємницею, з якою має справу психотерапевт при кожній зустрічі з клієнтом. Тому сфера застосування психотерапевтичних зусиль — це сфера суб’єктивного, і кожна терапевтична подія, що впливає на клієнта, є для нього суб’єктивно значущим переживанням. Інтенціональність кожної людини формується і проявляється по-своєму.

Інтенціональність (лат. іntentio — намір, прагнення, спрямованість) — базова сенсотвірна спрямованість свідомості до світу, що полягає у формувальному ставленні до предмета і прагненні особистості реалізувати власні наміри.

Інтенціональний суб’єктивний сенс має характеристики, значущі для терапевтичного аналізу та екзистенціального оцінювання особистості:

1) множинність значень (полісемантичність);

2) неповна піддатливість вербалізації. Лише частина цих значень може бути висловлена у мовленні, більшість існує як довербальні чуттєві констеляції (угруповання), асоційовані з когнітивними, афективними і тілесними процесами, що формують постійне «джерело» становлення і реалізації суб’єктності людини;

3) змінюваність. Дані асоційованих констеляцій не мають фіксованих меж, перебувають у постійній взаємодії і взаємозлитті, внаслідок чого кількість потенційно можливих смислових комбінацій досягає нескінченності (що забезпечує отримання сенсу в будь-якій ситуації за адекватного функціонування свідомості);

4) відкритість. Внутрішній світ особистості може бути нескінченно відкритим до неусвідомленого матеріалу, і тому будь-який смисл може бути інтегрований і стати частиною усвідомлюваної суб’єктності.

Суб’єктивний вимір людини цілісний, безконфліктний і наділений енергією, що спонукає її до саморозвитку і самотрансценденції, допомагаючи долати психологічні кризи. Суб’єктивне — це внутрішня, особлива реальність, в якій людина живе максимально достовірно. Водночас особистість не ізольована у своєму суб’єктивному світі, а завжди відкрита новому досвіду і можливості контакту з іншими людьми. Розвиваючи ці ідеї, психологи (Е. Сьютіч, С. Гроф, А. Вотс, К. Вілбер) дійшли здогаду про те, що суб’єктність одних людей на глибинному рівні переплетена і тісно пов’язана із суб’єктністю інших. Можливість глибинного контакту і взаєморозуміння між людьми відкриває перспективи подальшого становлення і розвитку людини, дає сили для подолання відчаю, тривоги і страху, пов’язаних із природою існування.

Кризи перебування людини у світі (екзистенційні кризи) можуть позбавити її відчуття екзистеційних опор — відчуття реальності, детермінованого внутрішніми цінностями, цілями і сенсами життя, — внаслідок чого вона почувається безпорадною і змушена шукати нові способи існування. Психотерапія допомагає пройти через такі кризи, через екзистенційну безвихідь, що супроводиться відчаєм, і знайти нові сенси життя.

Однією з причин складності/неможливості подолання безнадії є ригідність (негнучкість) зразків і сценаріїв, за якими суб’єкт живе у світі. Система внутрішніх меж інкапсулює (відмежовує) суб’єкта, обмежуючи репертуар його дій і реакцій. Гуманістично орієнтований терапевт має помітити і звернути увагу клієнта на такі внутрішні обмеження, а також допомогти їх подолати. Один зі способів — зміна уявлень суб’єкта про себе і власний потенціал. Трансформація торкається таких аспектів активності особистості:

1) деструктивні і редукувальні конструкти, задіяні в самоописі суб’єкта;

2) обмежувальний індивідуалізм, який дистанціює людину та ізолює її від інших, призводить до розвитку патологічної самотності й аутизації особи;

3) нерозвиненість і обмеженість рефлексивних функцій, відсутність у діях здорового глузду, спокою і впевненості;

4) заблокованість внутрішніх ресурсів, відсутність перспектив і можливостей, вузькість погляду на життя.

Гуманістичний підхід тотальний за своєю природою і ґрунтується на ідеях щодо цілей і завдань психотерапевтичної роботи. Його методологічні позиції можна узагальнити в таких основних положеннях:

1. Людина цілісна, наділена внутрішньою єдністю, вона гідна довіри, позитивна, реалістична і прагне актуалізації свого психічного потенціалу.
2. Людина унікальна, тому у психотерапії неможливі узагальнення та абсолютизації, що виражаються у формулюванні домінувальних і універсальних стратегій психотерапевтичної допомоги; цінністю є людська індивідуальність.
3. Первинною психологічною реальністю є переживання людини, узагальнені в життєвому досвіді.
4. Життя людини розгортається від безглуздя і безцільності до значення і сенсу.
5. Негативні переживання, невротичні реакції і психічні обмеження виникають унаслідок пережитого негативного досвіду; терапія відкриває доступ до заблокованих можливостей, забезпечуючи особистісне зростання індивіда.
6. Людське життя — єдиний упорядкований процес, спрямований на реалізацію власного внутрішнього психічного і духовного потенціалу (тенденція до актуалізації); це можливо і природно у зв’язку з доступністю досвіду самореалізації.
7. Природа людини індетермінантна (необмежена) і спонтанна у своїй логіці, що прагне досягнення повноти самовираження.

Представники багатьох психотерапевтичних підходів гуманістичної спрямованості використовують ці положення як системотвірні принципи.

2. Встановлення і розвиток гуманістичного методу в експерементальній психології

У гуманістичній психології, як основні предмети виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров’я, міжособистісні стосунки. Гуманістична психологія як самостійний напрям відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили. До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм.

Слово «гуманізм» походить від латинського «humanus», що означає «людяний», «людський» [1]. Цей термін уведено у 1808 р. німецьким педагогом Ф. Нітхаммером на основі слова «гуманістія», яке виникло в кінці XV ст. [2]. Поняття «гуманізм», яке подає «Енциклопедія Британіка», що походить від латинського human з homo, означає людина. У словниковій статті зауважено, що гуманізм — «це загальна ознака будь-якої теоретичної чи практичної системи, при якій переважає інтерес до людини і яка ставить її понад усе» [3]. Гуманізм — це вираження людської людяності в усіх проявах людської поведінки. Людяність спрямована на розвиток усього розумного, що сприяє життю, а також на збереження та захист людини й життя як цінності. Гуманізм є вибірковим ставленням до світу, яке спирається на визнанні цінності життя.

Гуманістичний напрям професійної діяльності психолога приділяє велику увагу розвитку особистості в цілому, її самореалізації, формуванню «Я-концепції», прищепленню вмінь діалогічної взаємодії при спілкуванні та прийнятті рішень. Важливим для становлення особистості, на думку психологів гуманістичної психології, є також формування пізнавально-ціннісних орієнтацій, які надають можливість вільного морального вибору за умов справедливого ставлення до інших [4]. Подібний підхід не може бути реалізований під час підготовки до діяльності без гармонійного поєднання внутрішніх механізмів особистості та впливів соціального середовища, в якому розвивається особистість. Визнаючи людину найвищою цінністю, гуманістична система освіти сприяє найглибшому розкриттю її здібностей і життєвих цілей, надає можливості для безперервного саморозвитку, а також пануванню в суспільстві загальнолюдських цінностей, які свідомо сповідуються розвиненими особистостями, адже Л. Шефер стверджує, що «…у людини не може бути іншої мети, окрім як бути людиною» [4], а Ф. Ніцше додає: «Читай своє життя, і з нього розумій ієрогліфи життя в цілому» [5].

У 1963 р. перший президент Асоціації гуманістичної психології, Джеймс Бьюдженталь, висунув п’ять основних положень даного напряму психології:

1. Людина як цілісна істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення її часткових функцій).
2. Людське буття розгортається в контексті міжлюдських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не береться в розрахунок міжособистісний досвід).
3. Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозумілою психологією, бо та не враховує її безперервну, багаторівневу самосвідомість).
4. Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).
5. Людина інтенціальна (людина звернена у майбутнє, в її житті є мета, цінності та сенс).

На основі гуманістичної психології будуються деякі напрямки психотерапії і гуманістична педагогіка. Лікувальними факторами в роботі гуманістичного психолога і психотерапевта є, перш за все, безумовне прийняття клієнта, підтримка, емпатія, увага до внутрішніх переживань, стимулювання здійснення вибору і прийняття рішень, справжність. Однак, при видимій простоті гуманістична психотерапія заснована на серйозній феноменологічній філософській базі і використовує надзвичайно широкий набір терапевтичних технологій і методів. Одне з базових переконань гуманістично-орієнтованих фахівців полягає в тому, що кожна людина містить в собі потенціал одужання. При наявності певних умов, людина може самостійно і повною мірою реалізувати цей свій потенціал. Тому робота гуманістичного психолога спрямована, насамперед, на створення сприятливих умов для реінтеграції особистості в процесі терапевтичних зустрічей.

Гуманістична психологія розглядається як альтернативна біхевіоризму й психоаналізу, пріоритетна увага в ній приділяється вивченню саме здорової особистості й умов, які сприяють її розвитку[1].

Вагомий вклад в експериментальну психологію вніс ще один німецький вчений – Герман Еббінгауз (1850-1909). Під впливом психофізики Фехнера він висував в якості завдання психології встановлення факту залежності психічних явищ від певного фактора. В цьому випадку достовірним показником є не вислів досліджуваного про його переживання, а його реальні досягнення в тій чи іншій пропонованій експериментатором діяльності. Головні успіхи Еббінгаузом були досягнуті у вивченні пам’яті і навичок. До його відкриттів належить «крива Еббінгауза», що показує динаміку процесу забування.

У Росії Іван Михайлович Сєченов (1829–1905) висунув програму побудови нової психології, яка опирається на об’єктивний метод і принцип розвитку психіки. Хоча сам Сєченов працював як фізіолог і лікар, його праці та ідеї дали потужну методологічну базу всій психології. Його рефлекторна теорія давала пояснювальний принцип явищам психічного життя.

З часом інструментальна база експериментальної психології розширюється: до традиційного «дослідного» експерименту додається «випробувальний експеримент». Якщо завданням першого було отримання даних про окреме явище чи психологічні закономірності, то завдання другого — отримання даних, які характеризують людину або групу людей. Так в експериментальну психологію увійшов метод тестування.

Родоначальником тестових методик вважається американець Джеймс Маккін Кеттелл (1860-1944), що застосував їх при вивченні широкого кола психічних функцій (сенсорних, інтелектуальних, моторних і т. п.). Однак ідея застосувати тест для вивчення індивідуальних відмінностей належить англійському психологу і антропологу Френсісу Гальтону (1822-1911), який пояснював ці відмінності спадковим фактором. Гальтон поклав початок новому напряму в науці – диференціальній психології. Для обґрунтування своїх висновків він вперше в науковій практиці залучив статистичні дані і в 1877 р запропонував для обробки масових даних метод кореляцій. Однак повного оформлення тести в його роботах не отримали. Впровадження статистико-математичних методів в психологічні дослідження підвищувало надійність результатів і давало можливість встановлювати приховані залежності. З Гальтоном співпрацював математик і біолог Карл Пірсон (1857–1936), який розробив для перевірки теорії Ч. Дарвіна спеціальний статистичний апарат. В результаті був ретельно розроблений метод кореляційного аналізу, в якому до цих пір використовується відомий коефіцієнт Пірсона. Надалі до подібних робіт підключились англійці Рональд Фішер і Чарльз Спірмен. Фішер прославився винаходом дисперсійного аналізу і роботами з планування експерименту. Спірмен застосував факторний аналіз даних. Цей статистичний метод був розвинений іншими дослідниками і в даний час широко застосовується як одне з найбільш потужних засобів виявлення психологічних залежностей.

Перша в Росії експериментальна психологічна лабораторія відкрилася в 1885 р. при клініці нервових і душевних хвороб Харківського університету, потім були влаштовані лабораторії «дослідної психології» в Петербурзі, Дерпті (Тарту Естонія). У 1895 р відкрилася психологічна лабораторія при психіатричній клініці Московського університету. На відміну від цих лабораторій, де дослідницька робота була тісно пов’язана з медичною практикою, в Одесі професором Ланґе Миколою Миколайовичем була створена психологічна лабораторія на історико-філологічному факультеті.

Найбільш помітною фігурою у вітчизняній експериментальній психології початку XX в. можна вважати Гео́ргія Іва́новича Челпа́нова (1862 1936). Ним була висунута концепція «емпіричного паралелізму», що сягала психофізичного паралелізму Фехнера і Вундта. В дослідженнях сприйняття простору і часу він відточив техніку експериментування і отримав багатий емпіричний матеріал. Г. І. Челпанов активно впроваджував експериментально-психологічні знання в підготовку психологів-експериментаторів. З 1909 р він читав курс «Експериментальна психологія» в Московському університеті і в семінарії при Московському психологічному інституті. Опублікований в 1915 р підручник Г. І. Челпанова «Введення в експериментальну психологію» витримав не одне видання.

XX ст. – століття бурхливого розвитку експериментальної психології. Однак поява все нових і нових психологічних дисциплін зумовило «розтягування» експериментально-психологічних проблем по різних розділах психологічної науки і розмивання її кордонів як самостійної дисципліни, про що вже згадувалося вище. 

Висновки

Становлення експериментальної психології пов’язують з 1879 р., коли Вільгельм Вундт у Лейпцигу створив перший інститут психології, тобто першу експериментальну психологічну лабораторію.

Разом з тим очевидно, що це досить умовна дата. Адже праці Ернста Вебера, Густава Фехнера, Германа Гельмгольца є по суті психологічними експериментами. Недарма Борис Ананьєв характеризував “Елементи психофізики” Густава Фехнера як одну з фундаментальних праць в історії експериментальної психології. Слід зауважити, що задовго до 1879 р. Іван Сєченов застосовував психофізіологічні та психологічні методи у своїх дослідженнях.

Тому в історії становлення експериментальної психології можна умовно виокремити два періоди:

• долабораторний, у якому провідними є психофізика та психофізіологія (Г. Гельмгольц, І. Сєченов, Г. Фехнер);
• лабораторний, у якому, залежно від методологічних підходів, розрізняють етапи, пов’язані з розвитком:

1) фізіологічної та інтроспективної методології у вигляді вундтівської експериментальної психофізіології та ряду її різновидів;

2) експериментальної інтроспекції, започаткованої вюрцбурзькою школою (школа в німецькій психології, що виникла на початку XX століття й розробила основи психології мислення);

3) французького патопсихологічного підходу;

4) двох напрямів, які розвивалися паралельно – біхевіоризм і гештальтпсихологія;

5) діалектико-матеріалістичний підхід у вітчизняній психології. 

Список використаної літератури

1. Бондарчук О. І. Експериментальна психологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2003. —120 с.
2. Горбунова В. В. Експериментальна психологія в схемах і таблицях. Навчальний посібник. — Житомир, 2005. — 94 с.
3. Дружинин В. И. Экспериментальная психология.— 2-е изд., доп. — СПб.: Питер, 2000. — 320 с.
4. Корнилова Т. В. Введение в психологический эксперимент. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ, 2001. — 256 с.
5. Корнилова Т. В. Экспериментальная психология. Теория и методы: учебник для вузов. — М.: Аспект Пресс, 2002. — 381 с.
6. Максименко С. Д. Психологія в соціальній та педагогічній практиці. — K.: Наукова думка, 2008.
7. Максименко С. Д. Основи генетичної психології. — К.: НПЦ Перспектива, 1998. — 220 с.
8. Максименко С. Д., Носенко Е. Л. Експериментальна психологія (дидактичний тезаурус). Навч. посібник. — К.: МАУП, 2002.— 128 с.
9. Основи психології / За заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. — К.: Либідь, 2005. — 632 с.
10. Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии / Под ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. — СПб.: Питер, 2000. — 560 с.
11. Фресс П., Пиаже Ж. Экспериментальная психология. — М.: Прогресс, 1966. — 430 с.
12. Шихирев П. Н. Современная социальная психология. — М.: Ин-т психол. РАН; КСП+; Екатеринбург: Деловая книга, 2000. — 466 с.