1. Основні положення господарсько-процесуального регулювання інституту розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства

 

Національне законодавство про банкрутство становить сукупний масив матеріальних і процесуальних норм. Нормативно –правовим документом, який регламентує загальний процесуальний порядок розгляду справ про банкрутство слід вважати Господарський процесуальний кодекс України (далі – ГПК України) [26], у ст. 4-1 якого визначено форму судового процесу у справі про банкрутство, а саме: господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”. Отже, як вірно відмічає М.І. Черленяк, це один з елементів, який зумовлює відмінність форм судового процесу, або судових процедур позовного провадження чи порядку розгляду справ про банкрутство [201, с. 44], що створює відповідні правові гарантії прав кожної людини на справедливий суд.

У ГПК України передбачено також інші процесуально-правові норми, які можуть бути застосовані при розгляді справи про банкрутство, а саме загальні положення (правила) господарського судочинства (розділ I, статті 1-4⁷), положення щодо порушення справи про банкрутство за письмовою згодою будь-якого з кредиторів, боржника (ст. 2), підвідомчість і підсудність справ про банкрутство (п. 2 ст. 12 і абз. 6 ст. 15), загальні права та обов’язки сторін, участь прокурора (ст. 22, 29), докази (розділ V, ст. 32-40, 43), судові витрати (розділ VI, ст. 44), підстави відмови у прийняття заяви кредитора, боржника про порушення справи про банкрутство (розділ IX, ст. 62), посилання на яку міститься в ст. 14 Закону про банкрутство, зупинення провадження у справі про банкрутство (розділ XI, ст. 79), припинення провадження у справі про банкрутство (ст. 80), протоколи (ст. 81-1), таємниця нарадчої кімнати (ст. 82-1), винесення ухвал, її зміст, надсилання ухвал (ст.ст. 86, 87), роз’яснення і виправлення ухвал, винесення окремої ухвали (ст.ст. 89, 90), перегляд судових рішень в апеляційному порядку, касаційному порядку та перегляд судових рішень Верховним судом України (розділ XII статті 91-106, статті 107-111¹³, статті 111^14--111²⁸), перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами (розділ XIII, статті 112- 114).

До іншого масиву правових норм, що регулюють процедуру розпорядження майном боржника, слід віднести Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в редакції від 22.11.2011 р., який визначає загальний порядок провадження у справах про банкрутство, підсудність, підвідомчість, підстави для порушення справи про банкрутство (розділ II Закону про банкрутство). В статтях 1, 22-27 цього розділу Закону про банкрутство, визначається порядок провадження у справі про банкрутство, права та обов’язки розпорядника майна, конкурсних кредиторів, боржника, зборів кредиторів і комітету кредиторів, інших учасників провадження при виконані та здійсненні процедури розпорядження майном. У розділу VIII встановлюються вимоги до арбітражного керуючого (розпорядника майна), його відповідальність, порядок припинення його діяльності та усунення розпорядника майна у справі про банкрутство, регулюється питання винагороди розпорядник майна та відшкодування його витрат, повноваження та функції саморегулівної організації арбітражних керуючих.(ст.ст. 97-118 Закону про банкрутство).

З урахуванням вищевказаного можливо дійти висновку, що норми ГПК України і Закону про банкрутство співвідносяться між собою так, що ГПК України є загальним нормативним актом, а Закон про банкрутство – спеціальним нормативним актом, що регулює господарсько-процесуальні відносини у процедурах банкрутства, пов’язаних з неспроможністю суб’єктів підприємницької діяльності. Така правова регламентація, як переконливо відмічає В.К. Мамутов, обумовлена саме характером взаємодії різного ступеня узагальнення правових ознак відповідних правовідносин з урахуванням їх особливостей [87, с.32].

Посилання на норми, що регулюють інститут банкрутства, містяться в ч. 4 ст. 205, ст.ст. 209, 210, 215 ГК України, в якій законодавець зазначає умови, порядок і наслідки оголошення суб’єкта господарювання банкрутом, суб’єкти банкрутства, поняття неспроможності суб’єкта підприємництва, кредиторів боржника, відповідальність за порушення законодавства про банкрутство, а також ч. 1 ст. 212 ГК України, в якій законодавець вказує на процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника, серед яких визначено процедуру розпорядження майном [25]. Деякі норми, які стосуються виконання та реалізації процедури розпорядження майном, містяться в інших Законах та підзаконних актах України. Наприклад, Законом України «Про судовий збір» [49] визначено розмір ставок судового збору, що справляються із заяв кредиторів про порушення справи про банкрутство і заяв кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після оголошення про порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном. У п. 8 ст. 37 Закону України «Про виконавче провадження» [45] закріплено нормативно-обов’язкове правило, відповідно до якого виконавче провадження підлягає обов’язковому зупиненню, зокрема у випадках порушення господарським судом провадження у справі про банкрутство боржника, якщо відповідно до закону на вимогу стягувача поширюється дія мораторію, запровадженого господарським судом, крім випадків перебування виконавчого провадження на стадії розподілу стягнутих з боржника грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника), а також у разі звернення стягнення на заставлене майно та виконання рішень у немайнових спорах. У ч. 3 ст. 39 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» визначено, що з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про судове рішення про порушення провадження у справі про банкрутство юридичної особи до дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про визнання юридичної особи банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури проведення реєстраційних дій, які визначені законом, зокрема частиною другою статті 35 цього Закону, здійснюється за згодою розпорядника майна [42]. Крім того, необхідно звернути увагу, що відповідно до ч. 7 ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування», передбачено, що сума недоїмки не підлягає списанню, зокрема в разі укладення з платником єдиного внеску мирової угоди відповідно до вимог Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом [55]. Вказане правило необхідно враховувати в разі укладення з боржником мирової угоди в процедурі розпорядження майном у порядку ст.ст. 77-83 Закону про банкрутство. До норм, що регулюють судову процедуру розпорядження майном боржника, необхідно віднести і рішення Конституційного суду України, які містять офіційне тлумачення положень Закону про банкрутство. Зокрема, рішення Конституційного суду України за № 5-рп від 20.06.2007 р. (справа щодо кредиторів підприємств комунальної форми власності) [160].

Великий масив підзаконних актів стосується призначення та діяльності арбітражного керуючого (розпорядника майна), з переліку яких, які були раніше зазначені у підрозділу 2.2. розділу 2 дисертації, необхідно також віднести накази Міністерства юстиції України: «Про отримання свідоцтва про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого (розпорядників майна, керуючого санацією, ліквідаторів)» [150], «Про затвердження Порядку контролю за діяльністю арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) [148], «Про порядок подання арбітражними керуючими (розпорядниками майна, керуючими санацією, ліквідаторами) статистичної звітності, оперативної звітності та інформації про свою діяльність» [145], «Про затвердження Положення про Дисциплінарну комісію арбітражних керуючих (розпорядника майна, керуючих санацією, ліквідатора)» [146].

Крім того, неоднаковість застосуванням господарськими судами положень Закону про банкрутство змусило Пленум Верховного суду України в Постанові № 15 від 18.12.2009 р. «Про судову практику в справах про банкрутство» [138] довести до нижчестоящих господарських судів України роз’яснення щодо правильного і однакового застосування у судовій практиці питань, пов’язаних з особливостями провадження у справах про банкрутство, у тому числі правову позицію щодо здійснення провадження у справах про банкрутство в судовій процедурі розпорядження майном.

Отже, резюмуючи викладене вище, відмітимо, що правовідносини які складаються між сторонами і учасниками в процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство, визначаються як положеннями ГПК України і Закону про банкрутство, так і деякими окремими положеннями статей інших Законів України та підзаконних нормативних актів України, що не входять до структури діючого Закону про банкрутство, проте опосередковано регулюють діяльність арбітражного керуючого (розпорядника майна), визначають особливість здійснення виконавчого провадження при порушенні справи про банкрутство та введення процедури розпорядження майном боржника, визначають порядок задоволення вимог кредиторів при укладенні мирової угоди з боржником в процедурі розпорядження майном.

Таким чином, можна зазначити, що структура законодавства про банкрутство, яке регламентує провадження у справі про банкрутство та її окремої процедури розпорядження майном боржника за своєю правовою суттю складається з кількох ступенів.

Перший ступінь – це загальні норми, що містяться у розділі I загальних положень ГПК України і розділу I загальних положень Закону про банкрутство. Ці норми відображають загальне функціональне призначення господарського процесу у справі про банкрутство, його задачі і принципи.

Другий ступінь – це спеціальні норми провадження у справах про банкрутство, що регулюють форму судового процесу у справі про банкрутство, підвідомчість і підсудність справ про банкрутство, окремі процедури банкрутства. До них можна віднести ст. 2, ст. 4-1, ст. 12, ст. 15 ГПК України, ст. 10 Закону про банкрутство і норми Закону про банкрутство, що містяться у розділах І, ІІ, V, VІ, VІІ, VІІІ.

Третій ступінь – це всі інші нормативно-правові та підзаконні акти України, які опорядковано регулюють та впливають на порядок провадження судової процедури розпорядження майном боржника.

У ст. 1 розділу 1 загальних положень Закону про банкрутство законодавцем лише визначено поняття „конкурсного кредитора”. В процедурі розпорядження майном про конкурсних кредиторів згадується в ч. 1 ст. 23 Закону про банкрутство, відповідно до якої визначений обов’язок конкурсного кредитора, вимоги якого виникли до дня порушення провадження у справі про банкрутство подати письмову заяву з вимогами до боржника, а також документи, що їх підтверджують протягом тридцяти днів від дня офіційного оприлюднення оголошення про порушення справи про банкрутство. Проте, при визначенні в глосарії Закону про банкрутство поняття «конкурсного кредитора» Законом не зазначено основних юридичних дефініцій термінів „конкурсний процес“, „конкурсне провадження” або „конкурс”, які фактично створюють підставу для відкриття та руху судового процесу у справи про банкрутство і у сукупності їх діалектичного та правового зв’язку створюють зрозумілість, визначеність та послідовність виконання судового процесу в процедурі розпорядження майном боржника.

У російському законодавстві „конкурсне провадження” є процедурою банкрутства, що застосовується до боржника, визнаного банкрутом, з метою пропорційного задоволення вимог кредиторів (глава I, ст. 2, глава VII, ст. 124 Закону РФ „Про неспроможність (банкрутство)” [187, с. 118].

Із теорії конкурсного процесу в інтерпретації К.І. Малишева [84, с. 163, 572-599] і Г.Ф. Шершеневича [202, с. 87-115] принцип „конкурсного провадження” полягає в тому, що в разі збігу кредиторів або позовів до майна боржника при неоплатності останнього чи його платіжній нездатності майно боржника повинно бути розподілено між особами, які мають на нього законні претензії. Оскільки у більшість випадків загального майна боржника недостатньо для задоволення вимог всіх кредиторів, рівномірний розподіл цього недостатнього майна боржника між кредиторами «конкурсу» повинен відбуватися під наглядом суб’єкта, що має власні повноваження по відношенню до всіх учасники в конкурсу, які санкціоновані законом.

Отже, „конкурсний процес” є загальним судовим провадженням, що починається після офіційного оприлюднення відомостей про порушення справи про банкрутство в процедурі розпорядження майном боржника. Вказане створює підстави універсальності конкурсного процесу, вимоги якого поширюються на всіх кредиторів, що є конкурсні, і на все майно боржника, яке стає вже не окремим майном самого боржника, а загальним майном конкурсу кредиторів. Як вірно зазначає Б.М. Поляков, одним із принципів процедури банкрутства є її загальність, суть якої полягає, зокрема, в тому, що все майно боржника є ліквідаційною масою, право розпорядження якою „… належить спільноті кредиторів” [113, с. 45]. Через принцип універсальності чи загальності реалізується принцип територіальної підсудності розгляду справ про банкрутство – за місцезнаходженням боржника — юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця (ч. 1 ст. 10 ГПК України ), здійснюється загальна заборона на стягнення з боржника за виконавчими документами його кредиторів через введення мораторію на задоволення вимог кредиторів у процедурі розпорядження майном (ст. 19 Закону про банкрутство), забезпечується єдиний порядок виклику всіх конкурсних кредиторів, що мають грошові вимоги до боржника до конкурсу в процедурі розпорядження майном у встановлений ст. 23 Закону про банкрутство строк, визначається черговість задоволення вимог всіх конкурсних кредиторів згідно з реєстром вимог кредиторів (ч. 8 ст. 25, ст. 45 Закону про банкрутство), втілюється єдиний принцип прийняття рішень більшістю голосів конкурсних кредиторів на зборах кредиторів чи комітету кредиторів (ч. 9 ст. 27 Закону про банкрутство).

У сучасній науковій літературі, присвяченій проблемним питанням відносин банкрутства, поняття „конкурсного провадження” або „конкурсу” і їх суть тлумачиться й розуміється по-різному. Наприклад, на думку П. Д. Пригузи, поняття „конкурсного права”, „конкурсного провадження”, „конкурсного процесу”, „конкурсу” у процедурах неспроможності (банкрутства) слід виводити з економічних процесів конкурентного середовища, що є результатом суперництва між суб’єктами підприємництва [142, с. 129-131]. Справді, серед кола підстав виникнення вказаних вище термінів превалюють причини економічного характеру. Однак, повністю погодитися з думкою цього автора неможливо, оскільки втілення самого змісту „конкурсного процесу” відбувається за допомогою регламентуючого Законом про банкрутство порядку розгляду справ про банкрутство у господарському суді, що дає сторонам, учасникам провадження, арбітражному керуючому в процедурі розпорядження майном можливість здійснити контроль і нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника, акумулювати різні грошові вимоги кредиторів, визначитись з подальшими судовими процедурами банкрутства відносно неплатоспроможного боржника.

На підтвердження вищевказаного висновку зауважимо, що ще наприкінці XIX століття Г.Ф. Шершеневич розділив конкурсне право, точніше правовідносини, що виникають у разі банкрутства боржника, на матеріальне конкурсне право і формальне конкурсне право (курсів мій – С.М.). Матеріальне конкурсне право, на думку цього дореволюційного науковця, обіймало „конкурсне право у тісному значенні цього слова” як частину цивільного права, а формальне конкурсне право або „конкурсне провадження” є формою цивільного процесу, ціллю якого є надати всім кредиторам справедливе і рівномірне, хоча й не повне задоволення. їх вимог [204, с. 176].

На думку Б.М. Полякова [116, с. 20], проводити класифікацію відносин неспроможності на матеріальні і процесуальні норми немає потреби через їх органічну єдність, хоча в подальшому, в комплексній науковій праці [118, с. 238], автор відмічає про існування особливості „конкурсного провадження”– його тісний зв’язок із матеріальними нормами Закону про банкрутство, реалізація яких прямо пов’язана з застосуванням саме процесуальних норм.

У той же час, інші українські науковці В.В. Джунь [34, с. 233-309.], Р.Г. Афанасьєв [5, с. 82-100], О.М. Бірюков [12, с. 170] дотримуються правової позиції щодо необхідності поділу норм законодавства про банкрутство на норми матеріальні і процесуальні, враховуючи існування системи взаємопов’язаних між собою процесуальних дій учасників провадження, за чітко визначеними правилами процедури, що становить загальний чи спеціальний алгоритм процесуальних дій і процесуальних можливостей у межах справи про банкрутство, що фактично є окремою сферою процесуального законодавства. В підтвердження вищенаведеного у ч.ч. 2, 3, 4 ст. 7 Закону про банкрутство визначено наявність загального, спеціального та спрощеного порядку провадження у справі про банкрутство.

На думку автора необхідно підтримати правову позицію вищезазначених науковців, оскільки з моменту порушення справи про банкрутство і введення судом процедури розпорядження майном матеріальні норми (матеріальна форма) конкурсного права поступається процесуальній формі конкурсного права – конкурсному процесу, що стає головною формою відносин неспроможності, через „призму” якого реалізуються матеріальні норми права, встановлюється і визначається судом факт платоспроможності або неплатоспроможності боржника та вводиться процедура розпорядження майном боржника.

Тому в сучасних умовах спеціального єдиного регулювання всіх відносин банкрутства необхідно вважати, що матеріальне конкурсне право – це сукупність норм права, що регулюють взаємовідносини між неплатоспроможним боржником та його кредиторами в зв’язку з нездатністю боржника задовольнити грошові вимоги (зобов’язання) кредиторів відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених законодавством України, зокрема, із сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне та соціальне страхування, заробітної плати тощо і неможливість реалізувати кредитором свій матеріально – правовій інтерес до допомогою виконавчого провадження. Формальне конкурсне право (конкурсного процес) – це сукупність норм процесуального права, що регулюють процесуальні правовідносини, які виникають між господарським судом, сторонами та учасниками провадження у справі про банкрутство, що починається з дня порушення справи про банкрутство. Тобто, конкурсний процес є процесуальною формою конкурсного права.

Якщо розглядати матеріальне конкурсне право на прикладі процедури розпорядження майном, то останнє відповідає на питання: які наявні ознаки банкрутства є достатніми для порушення справи про банкрутство боржника і введення процедури розпорядження майном, в якому юридичному співвідношенні знаходяться конкурсні кредитори в цієї процедурі один до одного, до боржника, розпорядника майна, інших учасників процесу, які права та обов’язки мають конкурсні кредитори і боржник, розпорядник майна, на підставі чого вимоги конкурсних кредиторів визнаються та включаються до реєстру вимог кредиторів, які права є у комітету кредиторів для прийняття рішень відносно наступних процедур банкрутства?

Формальне конкурсне право, навпаки, визначає рух судового провадження в процедурі розпорядження майном і вказує на процесуальні етапи, відповідно до яких визначається судом неплатоспроможність боржника у підготовчому засіданні, контролюється і здійснюється нагляд за управлінням і розпорядженням майном боржника розпорядником майна з метою забезпечення збереження майнових активів боржника, проводиться розгляд вимог кредиторів з метою затвердження реєстру вимог конкурсних кредиторів у попередньому засіданні, визначається порядок створення, організації, проведення та прийняття рішень зборами кредиторів (комітетом) кредиторів за допомогою інших учасників провадження, що мають право дорадчого голосу, порядок розгляду на підсумковому судовому рішень повноважних зборів (комітету) кредиторів щодо наступної судової процедури процедуру банкрутства.

Підсумовуючи відмічене, необхідно включити до глосарію ст. 1 Закону про банкрутство поняття «конкурсний процес» – як судове провадження у справі про банкрутство, що починається з моменту порушення справи про банкрутство за загальним, спеціальним та спрощеним порядком.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 ГПК України справи про банкрутство підвідомчі господарським судам України. З питання підвідомчості тривалий час існує спір між ученими цивілістами і господарниками щодо процесуальної форми процесу. На думку науковців-господарників В.К. Мамутова, Г.Л. Знаменського, К.С. Хахуліної [194, с. 3-18], В.М. Гайворонського, В.П. Жушмана [24, с. 5], В.В. Лаптєва [174, с. 333], Г.В. Ільющенко [65]  господарському праву відповідає своя процесуальна форма – господарський процес, опосередкований господарсько-процесуальним правом, оскільки загальним для господарських спорів є їх господарський характер, пов’язаний зі спірними відносинами, які виникають у процесі здійснення господарської діяльності суб’єктами господарювання. На підтвердження цього В.К. Мамутов відмічає, що суспільні відносини особливої сфери господарських відносин потребують свого правового регулювання, тобто господарсько-правових норм, які становлять зміст господарського законодавства [86, с. 114]. Вчені-цивілісти, навпаки, стверджують про те, що господарський (арбітражний) процес є лише складовою частиною цивільно-процесуальної форми [63, с. 70], обґрунтовуючи це „дуалізмом” цивільного права в зв’язку з так званою „комерціалізацією” [28, с. 16-17] останнього і виникнення на стику приватного і публічного права (системи права) нових інститутів або галузей права, одним з яких є підприємницьке, торговельне і господарське.

На нашу думку, існування з 1991 р. ланки (арбітражних) господарських судів, яким стали підвідомчі і справи про банкрутство суб’єктів господарювання, на практиці доказало свою доцільність і необхідність. Господарський судовий процес створив єдиний, чіткий та прозорий механізм розгляду справ про банкрутство, який дозволив суб’єктам банкрутства і учасникам цього судового провадження належним чином захистити інтереси і реалізувати свої права. Крім того, спростилося винесення судових актів, немає реальних умов затягування судового процесу, чого не може бути в разі централізації таких справ у місцевих судах загальної юрисдикції. У зв‘язку з цим потребує підтримки позиція Ю.М. Грошевого і І.Є. Марочкіна, які відокремлюють загальну юрисдикцію судів і спеціальну юрисдикцію, „яка може здійснюватись спеціалізованими судами” [30,с. 6-7], що дає можливість кваліфіковано розглядати певні категорії спорів.

Проте, на сьогодні залишається актуальній проблема вдосконалення законодавства про банкрутство в частині необхідності консолідування процесуальних норм інституту банкрутства, що пов’язано з наступним. Як було вказано раніше, у правовому полі законодавства про неспроможність в Україні законодавець об’єднав матеріальні (в основному поняття і визначення термінів) і процесуальні норми цього інституту в рамках Закону про банкрутство. Проте деякі інші норми, які логічно повинні бути включені до інституту банкрутства, винесені за межі цього законодавчого акту і включені до інших джерел права, що не відповідає достатньому рівню розвитку юридичної техніки в державі при структурному компонуванні правових норм. Намагаючись узгодити між собою за допомогою правового матеріалу питання органічної взаємодії матеріальних і процесуальних норм інституту банкротства, В.В. Джунь вважає за необхідне матеріальні норми інституту банкрутства закріпити у межах окремого розділу Господарського кодексу України, а  масив процесуальних норм  у  межах Господарсько процесуального кодексу України, обґрунтовуючи це тим, що тільки консолідація процесуальних норм в одному правовому акті забезпечить цілісність і повноту процесуального механізму інституту неспроможності [34, с. 236-237].

Б.М. Поляков, навпаки, пропонує в цілому згрупувати господарсько-процесуальні норми в окремий інститут (розділ, главу Кодексу), що, на його думку, дозволить підняти ефективність правового регулювання відносин неспроможності [118, с. 249]. Такі погляди вчених свідчать про наявність лише різних концептуальних підходів до реформування законодавства про банкрутство.

На нашу думку, об’єктивні причини, як-то: наявність дуалістичної системи права в Україні та фази перехідної економіки в країні, створюють те, що економічні відносини особливого роду пов’язані з банкрутством суб’єктів господарювання, виділяються у самостійний інститут системи господарського законодавства, що відображено у главі 23 Господарського кодексу України, (загальні положення про визнання суб’єкта підприємництва банкрутом). У свою чергу кожен інститут має свою власну структуру. Ця структура повинна відображати специфічні предметні характеристики тієї галузі законодавства, до якої належить інститут банкрутство, та забезпечувати зручність його користування. Як було вказано раніше, в цей час нормативно-правова основа банкрутства становить розгалужену систему нормативних актів різних рівнів, головним з яких є Закону України «Про відновлення платоспроможної боржника або визнання його банкрутом» від 22.11.2011р. Тобто базовим джерелом правового регулювання банкрутства в Україні є спеціальний закон, який консолідує норми матеріального та процесуального права у відносинах банкрутства і за своєю суттю наближаються до вищої форми систематизації правового матеріалу – кодифікації. Так, в Законі про банкрутство України можна виділити притаманні кодифікованим актам Загальну частину (загальні положення (розділ 1)), особливу частину (провадження у справах про банкрутство), судова процедура розпорядження майном та санація, ліквідаційна процедура, продаж майна в провадженні у справі про банкрутство, мирова угода, припинення провадження у справі про банкрутство (розділи II, III, IV, V, VI)), розділ VIІІ – повноваження арбітражного керуючого. Крім того, частину цього закону становлять положення про особливості банкрутства деяких категорій суб’єктів підприємницької діяльності та процедури банкрутства, пов’язані з іноземною процедурою банкрутства (розділ VII, ІХ). Отже, питання не стільки в технічному прийомі, застосовуваному законодавцем при компонуванні нормативного матеріалу, скільки в тому, що будь-який процес вдосконалення законодавства, у тому числі законодавства про банкрутство має базуватися на фундаментальних наукових дослідженнях, з урахуванням власного накопичувального та зарубіжного досвіду при вирішенні аналогічних завдань у царині правового регулювання банкрутства. Проте на цей час відсутнє насамперед усвідомлення істинного значення права неспроможності для здорового економічного функціонування та зростання, наслідком чого ми маємо хиткий правовий базис, що не відповідає сучасним вимогам розвідку інституту банкрутства .

Якщо звернути увагу на американський підхід до процесуального регулювання відносин неспроможності, то можливо помітити, що у Розділі 11 Зводу законів США містяться вичерпні норми і матеріального, і процесуального права, що регулюють неспроможність та банкрутство. Однак на відміну від законодавства України про банкрутство, де хаотично закріплені й ті та і інші , Розділ 11 Зводу законів США містить з першої по тринадцяту глави тільки норми матеріального права, що визначають поняття банкрутства, коло та правовий режим суб’єктів банкрутства і кредиторів, наслідки оголошення боржника банкрутом та умови визнання недійсним угод боржника. Окрім цього, Розділом 11 Зводу законів США передбачені Федеральні Правила процедури банкрутства (Federal Rules of Bankruptcy Procedure), що поділені на десять часин – за кількістю етапів процесу, які мають процесуальний характер і підлягають застосування судами при розгляді справ про банкрутство [212]. Отже, запозичення такого підходу до комплексного забезпечення українського інституту банкрутства нормами матеріального і процесуального права дозволить створити цілісне законодавство про неспроможність. У зв’язку з чим автор пропонує необхідність консолідування норм права, що регулюють відносини банкрутства в єдиному нормативному акті Кодексу про банкрутство, в якому передбачити окремий розділ «Процедура розпорядження майном боржника», зосередивши в ньому норми матеріального і процесуального права, які б регулювали правовий механізм застосування до неплатоспроможного боржника цієї процедури банкрутства, що буде мати позитивний вплив на єдність практики застосування правого інструментарію та сприятиме досягненню поставлених перед інститутом банкрутства цілей.

2. Розпорядження майном боржника як стадія провадження у справі про банкрутство та її етапи 

Як зазначає В.В. Джунь у своєму науковому дослідженні, одним із недоліків структури джерел інституту неспроможності є незабезпеченість належної узгодженості окремих фрагментів його процесуального механізму [33]. Одним із таких процесуальних механізмів, які супроводжують рух справи про банкрутство, є процесуальний порядок вирішення справи про банкрутство, який визначається через відповідну процесуальну форму [3, с. 50], що втілено у справі про банкрутство через окремі процедури банкрутства, визначені в ст. 7 Закону про банкрутство.

Необхідність проведення наукового дослідження процесуального механізму стадії провадження у справі про банкрутство та її етапів на прикладі процедури розпорядження майном пояснюється кількома обставинами. По-перше, наукове дослідження призначено саме судовій процедурі розпорядження майном, по-друге, в науковій і юридичній літературі стадії провадження та її етапи на прикладі процедури розпорядження майном у справі про банкрутство глибоко не досліджувались, по-третє, провадження у справі про банкрутство, з точки зору послідовності здійснюваних дій і заходів, є неоднорідним, немає чіткого і збалансованого законодавчого техніко-юридичного механізму проведення судового процесу у справах про банкрутство „… за загальним, спеціальним і спрощеним порядком” [17, с. 14].

З вищенаведеного постають питання, в чому тоді полягають особливості процесуальної форми провадження у справі про банкрутство? Як співвідносяться між собою стадії провадження у справі про банкрутство та визначені Законом про банкрутство судові процедури банкрутства? Чи є між цими правовими поняттями різниця, і, якщо ця різниця є, в чому вона полягає?

Питанням щодо форми провадження у справах про банкрутство активно обговорювалось і у дореволюційній літературі, присвяченій проблемам конкурсного процесу. Г.Ф. Шершеневич розглядав конкурсне провадження як форму виконавчого провадження, що виникає з моменту визнання боржника неспроможним [204, с. 179-180]. У радянський період відомий радянський науковець А.Ф. Клейман відносив банкрутство „… до процесу виконавчого, до особливого його виду – „ліквідаційного процесу” [69, с. 8]. Сучасні російські дослідники відносин неспроможності В.С. Бєлих [8, с. 44], В.М. Попондопуло [124, с. 64] вважають справи про банкрутство сферою особливого провадження. Р.Г. Афанасьєв зазначає, що провадження у справах про банкрутство є особливою формою арбітражного процесу з притаманними тільки їй техніко-юридичними конструкціями, властивими позовному провадженню [5, с. 82].

Основні концептуальні положення категорії «процесуальна форма» були відмічені В.М. Горшеньовим, який зробив висновок, що під процесуальною формою слід розуміти сукупність однорідних процесуальних вимог, які висуваються до дій учасників процесу та спрямовані на досягнення певного матеріально-правового результату. При цьому автором визначалося, що в системі права взаємодіють два види нормативних приписів – матеріальні та процесуальні правові норми, що створює фактично «діалектичне співвідношення між змістом та формою» [23 , с. 1, с. 13].

На думку науковців В.І. Тертишнікова [177, с. 9], С.С. Бичкової [197, с. 30-31] С.В. Васильєва [16, с. 15-16] під процесуальною формою розуміється розгляд і вирішення спорів судами загальної юрисдикції або господарськими судами в порядку, встановленому процесуальним законодавством. З урахуванням вищевказаного можливо визначити, що сукупність однорідних процедурних правил чи вимог, які визначають рух судової справи, створюють процесуальне право. Процесуальне право, як відмічав М.С. Строгович, «це завжди право, що встановлює відповідно процедуру… це право, яке визначає процес, тобто рух, розвиток діяльності органів та осіб» [ 170, с.44-45].

Господарський процес у справі про банкрутство теж здійснюється через відповідну процесуальну форму, що втілює в себе сукупність послідовних та самостійних процесуальних дій сторін та учасників провадження , які визначені положеннями Закону про банкрутство та складають процесуальну діяльність, направлену на досягнення мети тієї чи іншої процедури банкрутства.

З вищенаведеного випливають такі висновки:1) наявність і регулятивне виявлення юридичних процесуальних норм зумовлено необхідністю реалізації матеріальних норм; 2) процесуальні норми забезпечують оптимальні умови правового регулювання і створюють відповідно процедуру, тобто господарський процес послідових дій у справи про банкрутство; 3) процесуальні норми несуть на собі основне навантаження з точки зору відновлення порушеного інтересу і нормативного зміцнення законності.

Разом з тим, необхідно констатувати, що процесуальний порядок розгляду справ про банкрутство відрізняється від процесуального порядку розгляду справ у позовному провадженні і характеризується такою матеріально-правовою і техніко-процесуальною природою, яка проявляється в особливих передумовах звернення заявника (кредитора, боржника) до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство, особливостях захисту права і охоронюваного законом інтересу у відносинах неспроможності, у складі сторін і учасників провадження, процесуальний статус яких в процедурах банкрутства не є однаковим. Зокрема, сутність позовного провадження полягає у встановленні судом наявності чи відсутності спору про право, на якому ґрунтується матеріально-правова вимога позивача, що є самостійною підставою для порушення справ у позовному провадженні. Проте, підставою для порушення справи про банкрутство боржника і введення процедури розпорядження майном стає неможливість реалізації суб’єктивного права кредитора, яке підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили, виконавчим документом, постановою про відкриття виконавчого провадження, яке не виконано протягом трьох місяців. Тобто, об’єктом процесуальних правовідносин у справах про банкрутство стає не матеріально-правовий спір, а охоронюваний законом інтерес сторін, який, як визначає процесуаліст – науковець М.О. Рожкова, є «… потрібністю суб’єкта в отримання користі (вигоди, блага), яке може бути досягнуто лише наслідком реалізації суб’єктивного права або руху правовідношення» [162, с. 47]. Отже, для здійснення свого матеріально-правового інтересу кредитору надається судовий захист наслідком звернення до суду з заявою про порушення справи про банкрутство боржника та застосування до неплатоспроможного суб’єкта господарювання процедури розпорядження майном. Причому, як вірно відмічає А.Г. Лордкипанідзе, головна відмінна риса конкурсного процесу полягає в тому, що з його відкриттям припиняються чи обмежуються права кредиторів щодо самостійного переслідування боржника. У конкурсному процесі ці права здійснюються не самостійно, тобто не індивідуально кредитором на свій розсуд, а на колективній основі, під контролем особливим чином організаційного колективу кредиторів та суду [81, с. 30].

Згідно з ст. 4-1 ГПК України визначено дві форми судового процесу: позовне провадження та провадження у справі про банкрутство. Проте, правова природа справ про банкрутство є більш складною, має іншу мету і, як наслідок, не може бути розкрита у повному обсязі, застосовуючи лише у субсидіарному порядку норми ГПК України. Зокрема, абсолютно невірним є застосування до учасників процедури банкрутства ст. 22 ГПК України, оскільки їх права та обов’язки не мають нічого спільного з характерними правами та обов’язками сторін позовного провадженням, оскільки визначеній у ч. 2 ст. 4-1 ГПК України формі судового провадження відповідають інші правила вчинення процесуальних дій сторонами та учасниками процедур банкрутства.

На підставі вищенаведеного можна констатувати, що по-перше, відсутність спору про право стала істотною ознакою, яка визначила принципову відмінність і особливість провадження у справі про банкрутство від позовного процесу. Будуть матеріальні вимоги кредитора задовольнятися за правилами позовного провадження і далі виконавчого чи за правилами інституту банкрутства залежить від того, чи визнає суд боржника – суб’єкта підприємницької діяльності неплатоспроможним .

По-друге, необхідність захисту охоронюваного законом інтересу сукупності кредиторів, а не суб’єктивного права позивача викликало, необхідність зміни самого техніко-організаційного механізму судового процесу у справі про банкрутство – з задоволення індивідуальних вимог позивача на задоволення сукупного кола вимог кредиторів боржника через проведення конкурсу всіх його кредиторів наслідком їх виклику до процедури розпорядження майном.

По-третє, участь різних суб’єктів у спільному регулюванні проблеми боргових зобов’язань окремої юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності (боржника) зумовили більш широке коло сторін і учасників провадження у справі про банкрутство, інші принципи їх взаємодії між собою, що визначило особливий порядок просування дій, що направлені на захист прав і законних інтересів і кредиторів, і боржника одночасно. Наприклад, у процедурі розпорядження майном взаємовідносини сторін (кредитора, боржника, розпорядника майна) будуються не на принципах змагальності, а „… набувають рис угодовства і співробітництва” [34, с. 136-149], метою яких є встановлення та визначення сум грошових вимог кредиторів до боржника, здійснення нагляду і контролю за наявним у боржника майном та господарською діяльністю, проведення аналізу фінансового становища боржника, створення повноважних органів кредиторів для визначення юридичної «долі» боржника.

По-четверте, порівняно з позовним провадженням, сторони у справі про банкрутство не можуть передати вирішення справи про банкрутство на розгляд третейського суду, а кредитор у заяві про порушення справи про банкрутство не має право об’єднати свої вимоги до боржника із немайновими вимогами.

По-п’яте, абсолютно не характерним суб’єктом для позовного провадження є фігура розпорядника майна, за відсутністю якого створюється неможливість взаємодії всіх учасників відносин процедури розпорядження майном та господарського суду між собою.

По-шосте, особливістю ініціювання справи про банкрутство за заявою кредитора є те, що ініціюючому кредитору не заборонено повторно подати заяву про порушення справи про банкрутство боржника, якщо є ухвала про припинення провадження по справи у порядку п. 11 ч. 1 ст. 83 Закону про банкрутство або ухвала про повернення заяви про порушення справ про банкрутство у порядку ч. 1 ст. 15 Закону про банкрутство, проте у позовному провадженні при вирішенні питання допустимості повторної подачі позовної заяви враховується зміст предмета та підстави позову.

По-сьоме, на відміну від позовного провадження, в якому розгляд господарського спору не може перевищувати більше ніж двох місяців з моменту одержання позовної заяви (ст. 69 ГПК України), судова процедура розпорядження майном боржника у справі про банкрутство вводиться на строк сто п’ятнадцять календарних днів, тобто на 3 місяця та 15 днів ( ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство), що об’єктивно пов’язано з необхідністю досягнення її мети.

По-восьме, заява про порушення справи про банкрутство може бути подана самостійно неплатоспроможним боржником, в позовному провадження – тільки позивачем, тобто суб’єктом, права якого порушено.

Викладене вище свідчить, що вищевказана характеристика відповідних відмінностей у порядку провадження справ про банкрутство, зокрема, формування уособленої категорії справ, наявність специфічних цілей та завдань цього судового провадження, особливий суб’єктний склад, тривалість судового процесу у справі про банкрутство відтворює процесуальні особливості розгляду таких справ і визначає ступень диференціації процесуальної форми, яка створює підґрунтя раціональності, оптимальної узгодженості і збалансованості всього господарського судового процесу у справі про банкрутство і дає можливість захистити законний інтерес кредитора та відновити платоспроможність боржника.

Разом з тим, відсутність концептуального підходу процедурного механізму у справах про банкрутство є пробілом законодавця і свідчить, що недооцінка різниці між двома формами судового процесу, які визначені в ст. 4-1 ГПК України, призводить до прогалин у процедурах банкрутство сторонами та учасниками процесу.

У п.1.3 рекомендацій Президії Вищого господарського суду України (далі – президія ВГСУ) зазначено, що провадження у справах про банкрутства складається з таких стадій:

– встановлення факту неплатоспроможності боржника і безспірності вимог ініціюючого кредитора (коли справа порушується за заявою кредитора);

– виявлення кредиторів та інвесторів;

– проведення санації (коли остання можлива) чи визнання боржника банкрутом і його ліквідації, чи укладення мирової угоди [155].

Проте далі, в абз. 1 п. 1.3. президія ВГСУ говорить про процедури банкрутства, тобто фактично ототожнює стадії провадження з процедурами банкрутства.

Про стадії судового провадження Закон про банкрутство згадує в ч. 2 ст. 83 в переліку підстав припинення провадження у справі про банкрутство.

Дослідники теорії юридичного процесу В.І. Лайтман [77, с. 4] і В.М. Горшеньов [176, с. 130] визначали стадію процесу як відносно замкнена, динамічна сукупність послідовно здійснених юридичних дій учасників процесу, направлених на досягнення загального правового результату, що проводяться відповідно до нормативних процедурно-процесуальних вимог.

Науковці-цивілісти К.С. Юдельсон [207, с. 24], В.І. Тертишніков [177, с. 9-12] під стадіями процесу розуміють сукупність процесуальних дій і процесуальних відносин, об’єднаних найближчою процесуальною ціллю. Т. Степанова, досліджуючи питання стадій судового процесу визначає стадії процесу як відносно самостійні частині провадження, які мають специфічні завдання та оформлюються окремим актом, що вказує на подальший хід справи [169, с. 59 ].

Після завершення аналізу законодавства та наукових джерел вищевказаних вчених можна дійти до висновку, що основними ознаками стадій у господарському процесі є: 1) специфічні завдання кожної стадії; 2) наявність сукупності процесуальних дій та відносин, що створюють процедуру; 3) коло суб’єктів процесуальної діяльності (учасників процесу); 4) юридичне оформленні отриманих процесуальних результатів стадії у підсумковому судовому акті.

Проте у більшості випадків зі стадіями процесу науковці М.Й. Штефан [205], В. Григор’єва [29, с. 84-86], С.В. Васильєв [16, с. 16] пов’язують розгляд позовних заяв у місцевих судах загальної юрисдикції по суті і рух судових актів (рішень, ухвал і постанов) відповідно до судової юрисдикції в разі перегляду останніх в апеляційному чи касаційному порядку.

Проте, господарський процес у справі про банкрутство має свою специфіку, що полягає у тісному зв’язку такого процесу з судовими процедурами банкрутства, що застосовуються до боржника. Саме в межах процедур банкрутства формується процесуальні стадії, що відокремлюється одна від одної сукупністю процесуальних дій та покладеними на них завданнями.

О. Вечірко розуміє під стадіями провадження у справі про банкрутство конкретні етапи розгляду справи при прийнятті заяви до розгляду і порушення провадження у справі про банкрутство, при розгляді справи на підготовчому засіданні і на попередньому засіданні, на яких вирішуються визначені законом завдання, зокрема, на підготовчому встановлюється факт наявності безспірної вимоги ініціюючого кредитора, на попередньому вирішується питання про визнання вимог кредиторів і затвердження реєстру вимог кредиторів [17, с. 12-14].

На думку дисертанта, про стадії провадження у справах про банкрутство можна говорити, виходячи з широкого розуміння стадійності судового господарського процесу та більш вузького. Якщо розглядати стадійність процесу у справах про банкрутство у широкому розумінні, тобто враховуючи загальні положення ГПК України, (принципи господарського процесу, підвідомчість та підсудність справ, докази, судові витрати, процесуальні строки тощо) та положення ст.1, розділу І та ІІ Закону про банкрутство, то структурно можна виділити концептуальні стадії, на яких вирішуються однорідні по функціям та завданням питання: 1) прийняття, відмова у прийнятті, повернення чи залишення без розгляду заяви про порушення справи про банкрутство; 2) розгляд справи про банкрутство у суді першої інстанції з наявністю окремих процедур-стадій: розпорядження майном боржника, санація, ліквідація, мирова угода; 3) здійснення перегляду судових рішень (ухвал та постанов місцевого суду) в апеляційному порядку; 4) здійснення перегляду судових рішень (ухвал та постанов місцевого та апеляційного суду) в касаційному порядку; 5) здійснення перегляд судових рішень (постанов ВГСУ) Верховним Судом України. Усі вищенаведені стадії є відносно самостійними, оскільки кожна із них може стати останньою в конкретній справі. Зокрема, в разі скасування ухвали місцевого господарського суду, що прийнята за наслідками розгляду заяви кредитора про порушення справи про банкрутство в підготовчому засіданні, стадія перегляду цього судового рішення в апеляційному порядку буде остатньою при розгляді конкретної справи про банкрутство.

Разом з тим, єдність в мети, функціях, спрямованість процесуальних дій, певний склад учасників дозволяють поєднати процесуальні дії всіх учасників на стадіях процесу у справі про банкрутство у відповідні етапи. Такий підхід дозволяє розглядати стадійність господарського процесу у більш вузькому контексті, зокрема, в межах однієї з передбачених законодавцем процедур банкрутства. Тоді однією процесуальною стадією провадження охоплюються процедурні етапи судового процесу у справі про банкрутство, що направлені на реалізацію цілей і задач тієї чи іншої процедури через об’єднану систему процесуальних дій сторін, учасників процесу і господарського суду. Ці етапи створюють внутрішню структуру кожної стадії і дозволяють створити цілісну картину про послідовність проведення кожної судової процедури банкрутства.

Зокрема, на стадії процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство можна виділити декілька її етапів:

Перший етап (підготовчій), на якому судом здійснюється перевірка наявності підстав для порушення провадження у справі про банкрутство, обґрунтованість вимог заявника, їх безспірність, обґрунтованість боржника та за наслідками порушує провадження у справи про банкрутство або відмовляє заявнику в порушенні провадження у справі про банкрутство. В ухвалі про порушення провадження у справі про банкрутство суд визнає вимоги кредитора та їх розмір, застосовує мораторій на задоволення вимог кредиторів, вводить процедуру розпорядження майном боржника та призначає розпорядника майна, якому встановлює розмір оплати його послуг та джерела її сплати (ч. 9 ст. 16 Закону про банкрутство) Тобто, суд у сукупності повинен констатувати юридичний факт неплатоспроможності (нездатності ) боржника задовольнити безспірні вимоги кредитора(ів) або наявності у боржника загрози його неплатоспроможності. На цьому етапі в повному обсязі діють ті принципи господарсько-процесуального права, які мають універсальний характер для будь-якої форми судового процесу з метою з’ясування ознак неплатоспроможності боржника, наявності чи відсутності перешкод подальшого руху справи про банкрутство [125]. До таких принципів можна віднести: рівність усіх учасників процесу перед законом та судом (ст. 4-2 ГПК), змагальність (ст. 4-3 ГПК), гласність (ст. 4-4 ГПК), що надають боржнику можливість вжити заходи захисту від поданої кредитором заяви про порушення справи про банкрутство шляхом подання обґрунтованих заперечень щодо вимог заявника – кредитора (ч. 2 ст. 13 Закону про банкрутство). В цьому випадку господарський суд зобов’язаний перевірити обґрунтованість вимог кредитора та заперечень боржника, визначити фактичні обставини, що визначені в заяви кредитора або боржника, допустимість доказів, поданих сторонами наслідком забезпечення неухильного застосування сторонами Господарсько-процесуального кодексу України і положень (ст. 13, ст. 16 Закону про банкрутство).

Другий етап (попередній), на якому судом розглядаються грошові вимоги конкурсних кредиторів, вимоги кредиторів, щодо яких були заперечення боржника і які не були внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, а також ті, що визнані боржником та внесені розпорядником майна до реєстру вимог кредиторів, та вирішує питання про його затвердження (ч. 2 ст. 25 Закону). Тобто, на попередньому засіданні „… суд формує пасив боржника” [126, с. 409-413] через розгляд заяв конкурсних кредиторів.

Третій етап (основний), на якому створюються повноважні органі кредиторів (збори кредиторів та комітет кредиторів) за допомогою арбітражного керуючого (розпорядника майна) і до закінчення процедури розпорядження майном боржника на підставі поданого розпорядником майна аналізу фінансово-господарської діяльності боржника та розробленого боржником сумісно з розпорядником майна плану санації зборами кредиторів приймається рішення щодо наступної процедури банкрутства у порядку ст. 27 Закону про банкрутство. Отже, на основному етапі створюються гарантії додержання прав та охоронюваних законом інтересів не тільки боржника та конкурсних кредиторів, а й інших учасників процедури[132] та приймається рішення, які найбільш повно відповідають інтересам всіх учасників провадження. На цьому етапі суд розглядає питання організації та проведення повноважних органів кредиторів, перевіряє порядок визначення кількості голосів кредиторів у зборах кредиторів чи комітету кредиторів, дотримання допуску до участі у зборах кредиторів органу уповноваженому управляти майном боржника, уповноваженого представника працівників та засновників боржника.

Четвертий етап (підсумковий), на якому суд на підставі поданих документів за пропозицією розпорядник майна та рішення зборів кредиторів приймає одне з судових рішень: ухвалу про введення процедури санації та затвердження плану санації у разі схвалення плану санації боржника зборами кредиторів та погодження його забезпеченими кредиторами в порядку, встановленому статтею 30 цього Закону, ухвалу про введення процедури санації та зобов’язання керуючого санацією підготувати план санації у разі відхилення плану санації боржника зборами кредиторів або неподання його боржником, постанову про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, ухвалу про припинення провадження у справі про банкрутство, з підстав, визначених п.п. 5, 7, 8 ст. 83 Закону про банкрутство, ухвалу про продовження строку процедури розпорядження майном та відкладення підсумкового засідання суду в межах граничного строку, визначеного ч. 2 ст. 22 Закону про банкрутство.

Таким чином, поділ стадії процесу на етапи дозволяє створити цілісну картину о послідовності розвитку судового процесу у справі про банкрутство при застосуванні до боржника процедури розпорядження майном. Крім того, такий підхід дисциплінує учасників судового провадження, забезпечує неухильне виконання вимог Закону про банкрутство та ГПК України, що формує цілісний алгоритм провадження у справах про неспроможність.

З урахуванням вищевказаного можна констатувати, що стадія господарського процесу у процедура розпорядження майном боржника є комплексом взаємопов’язаних і послідовно обумовлюючих процесуальних дій, які, по-перше, утворюють певну сукупність процесуальних правовідношень між сторонами, учасниками провадження у справі про банкрутство, розпорядником майна та господарським судом; по-друге, викликають потребу встановлення, доказування, обґрунтування матеріально правового інтересу кредиторів до боржника та визначають порядок захисту цього інтересу в цієї процедурі; по-трете, зумовлюють необхідність закріплення та оформлення отриманих результатів у рішеннях повноважних органів кредиторів та судових актах суду в процедурі розпорядження майном боржника. Всі перелічені дії спрямовані на єдину мету – відновити платоспроможність суб’єкта господарювання або припинити його господарську діяльність з метою здійснення заходів щодо задоволення вимог кредиторів шляхом продажу майна боржника.

Мета та функції, які реалізуються в процедурі розпорядження майном боржника, повинні відображатися в певних юридичних діях, тим самим визначаючи характер самої процедури. Співвідношення функцій з основною спрямованістю процедури розпорядження майном підкреслює поділ на основні та другорядні функції цієї процедури. Так, при відміченому в першому розділі нашого дослідження описі меті процедури розпорядження, яка орієнтована на забезпечення збереження та ефективного використання майнових активів боржника, проведення аналізу його фінансового становища, та визначення правових підстав для подальшого застосування оптимальної судової процедури банкрутство (санації, мирової угоди або ліквідації) до боржника, чітко проявляється інтерес кредиторів як основних учасників, які колективно приймають рішення щодо подальших процесуальних дій відносно боржника. Тому, серед всіх відмічених функцій: регулятивної, контрольно-наглядової, забезпечувальної та аналітичної, фактично основною, яка впливає на подальші процесуальні дії, є забезпечувальна, яка «приміряється» щодо майбутнього задоволення інтересів кредиторів. І саме в цьому напрямку і повинні здійснюватися процесуальні дії, надаватися можливість прийняття колективних рішень кредиторами та визначатися у процедурі розпорядження майном боржника з «прокредиторьскою» або «продебіторською» спрямованістю подальших процедур банкрутства, враховуючи в певній мірі приватні та публічні інтереси шляхом впровадження процесуальних обмежень для прийняття рішень кредиторами та звертаючи увагу на те, що в правовому регулюванні відносин неспроможності законодавець направив на збереження суб’єкта господарювання – боржника. Як вірно відмічає Н.В. Асєєва неспроможність боржника повинна розглядатися з позицій – корисності суб’єкта господарювання, державі та суспільства [4].

Розглянемо приклад з обов’язковим продебіторьским та прокредиторьским процесуальними механізмами для окремих боржників. На ускладнення в здійсненні процедури розпорядження впливає правовий статус боржника, його місце як суб’єкта господарювання в економічних відносинах. В Законі про банкрутство виділяються декілька категорій суб’єктів підприємницької діяльності, до яких застосовуються особливості банкрутства (розділ VII Закону про банкрутство). Це суб’єкти підприємницької діяльності, що мають суспільну, іншу цінність або особливий статус (ст. 85); професійні учасники ринку цінних паперів та інститутів спільного інвестування (ст. 88 Закону про банкрутство), державні підприємства та підприємства, у статутному капіталі яких частка державної власності перевищує 50 відсотків (ст. 96 Закону про банкрутство). Отже, провадження в справах про банкрутство по наведеним вище категоріям боржників в процедурі розпорядження майном боржника суттєво залежить від виду суб’єкта господарювання. Таке регулювання підкреслює «продебіторську» складову законодавства України про банкрутство

Разом з тим фактично 80% суб’єктів господарювання  середнього та малого підприємництва боржників, у тому числі мікропідприємництва відносно яких порушені справи про банкрутство, закінчується процедурою судової ліквідації без застосування фінансово-відновлюючих процедур санації або мирової угоди. Отже, необхідно констатувати, що саме в процедурі розпорядження майном боржника відбувається «перелом» «продебіторського» провадження на «прокредиторське». На нашу думку, розміри підприємства — це фактор, що має бути обов’язково врахований на стадії порушення провадження у справі про банкрутство та введенні процедури розпорядження майном боржника, оскільки для великого підприємства та і для середнього та малого є абсолютно різним показником фінансове становище боржника. Так, для великого підприємства непогашення заборгованості у 300 мінімальних заробітних плат може говорити лише про тимчасову фінансову неспроможність, яку можливо та необхідне відновити, а для середнього або для малого підприємства – про стан стійкої заборгованості та повне банкрутство. Отже врахування величини суб’єкта господарювання є тим механізмом, що на практики працює на користь усіх учасників процедури банкрутства, оскільки врахування його, ще на початку процедури розпорядження майном боржника поставить різні суб’єкти господарювання в адекватні, а тому рівні умови користування передбаченими правовими механізмами відносин неплатоспроможності.

Разом з тим, зокрема, в законодавстві ЄС формується відповідна практика і декілька років поспіль розробляється механізм підтримки малих та середніх підприємств шляхом прискорення процедури банкрутства та надання можливості швидкого повернення до підприємницької діяльності. Відповідно до Повідомлення Комісії ЄС от 09.01.2013 р. Європейському парламенту, Раді, Європейському економічному та соціальному Комітету та Комітету регіонів «Підприємництво 2020 план дій з відновлення підприємницького духу в Європі» [210] розпочаті консультації з громадськістю, щоб вислухати думки заінтересованих сторін з приводу питань підтримки МСП, в тому числі про надання «чесним банкротам», банкрутство яких відбулося без будь-якого шахрайства з боку підприємця, другого шансу, а також з питання скорочення та зрівняння «часу розряду» – рекомендованого періоду для повернення боржника до підприємницької діяльності терміном не більше 3 років. Надалі, при розгляді у співвідношенні до реструктуризації, в п. 13 преамбули Рекомендацій Комісії ЄС № 2014/135/ЕС від 12.03.2014 р. [208] було відмічено, що малі та середні підприємства виграють від застосування більш узгодженого підходу на рівні ЄС, оскільки вони не мають відповідних ресурсів, щоб впоратися з великими витратами на реструктуризацію та скористатися перевагами ефективної реструктуризації в деяких державах – членах ЄС.

Для українського права такий орієнтир законодавства може цілком бути імпламентованим до Закону про банкротство. Тим більш, критерії мікро-, малих та середніх підприємств в законодавстві ЄС в Рекомендаціях Комісії від 6 травня 2003 р., що стосуються визначення мікро-, малих та середніх підприємств (доведені під номером документа С(2003) 1422) [209] в переважній більшості співпадають з класифікацією МСП, що визначено у ст. 55, України, а саме: для мікропідприємництва – середня кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро; для малого та середнього підприємництва кількість працівників за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, хоча в ЄС для грошового критерію додатково застосовується загальна сума річного балансу, яка співпадає з наведеними, крім 43 мільйонів євро для середніх підприємств.

Таким чином, як висновок, необхідно брати до уваги, що окремі категорії боржників суб’єктів підприємницької діяльності, які мають суспільну цінність та особливий статус, що створюють особливості їх банкрутства, державні підприємства та підприємства у статутному капіталі яких частка власності перевищує 50 відсотків (ст.ст. 84, 85, 87, 88, 89, 96 Закону про банкрутство) та великі підприємства, за класифікацією, що визначена ст. 55 ГК України, потребують обов’язкового додаткового захисту публічних та приватних інтересів у справі про банкрутство, наслідком створення дійових напрямків, направлених на збереження цих неплатоспроможних суб’єкта господарювання, через проведення відновлюючи реорганізаційних заходів та пріоритетом щодо укладення з таким боржником мирової угоди, що стане корисним для держави та суспільства (продебіторський підхід). Щодо малих та середніх підприємств, то найбільш оптимально обґрунтованим для цих підприємств стає відновлення їх платоспроможності за допомогою процедури ліквідації, враховуючи отримання позитивних результатів без зайвих часу від проведення ліквідації таких підприємств більш дієвого економічного ефекту (прокредиторський підхід).

З урахування вищенаведеного можливо окреслити основні характеристики змісту запропонованого розділу «Судова процедура розпорядження майном боржника» Кодексу про банкрутство, такі як: чотири етапи узгодження інтересів учасників процедури – підготовче, попереднє, основне та підсумкове, де на підготовчому та попередньому етапі узгоджуються інтереси конкурсних кредиторів, а на основному та підсумковому – всіх інших заінтересованих сторін та учасників, спрямованість на відновлення платоспроможності великих підприємств та пріоритет укладення з такими суб’єктами мирової угоди, скорочена процедура розпорядження майном боржника для суб’єктів малого підприємництва та некомерційного господарювання, що створить можливість суттєво скоротити перебіг стадії і затрати на арбітражного керуючого, посилення інтересів трудового колективу боржника, що сприятиме знаходженню розумного компромісу та додаткові важелі щодо відновлення фінансового становища боржника. 

Право є багаторічною, ієрархічною і гнучкою юридичною структурою, що зачіпає в тому числі й її окремі юридичні утворення техніко юридичний механізм правового примусу (процесуальну форму), який визнаний забезпечити досягнення істини в господарській справі і захистити інтереси всіх її учасників.

У зв’язку з чим, на думку автора „конкурсний кредитор”, „конкурс” є взаємопов’язаними поняттями, що не можуть існувати самостійно, відокремлено один від одного, оскільки між ними існує спільний діалектичний, правовий і процесуальний зв’язок, що утворює «конкурсний процес» – як судове провадженням у справі про банкрутство, що починається з моменту порушення справи про банкрутство за загальним, спеціальним та спрощеним порядком.

Право звернення до господарського суду з заявою про порушення справи про банкрутство є частиною інституту господарсько-процесуального права, що регулює підстави і порядок захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом інтересів. Процесуальним наслідком такого права стає винесення судового рішення, що є результатом саме судової діяльності щодо здійснення правосуддя. Можливість практичного здійснення такого права у особи (кредитора) залежить від відповідних передумов звернення до суду за судовим захистом свого інтересу у справі про банкрутство, які поділяються на матеріальні і процесуальні. Проведений аналіз господарсько-процесуальних норм у процедурі розпорядження майном боржника у справі про банкрутство свідчить про наявність комплексної матеріально-процесуальної природи правовідносин банкрутства, яка в процедурі розпорядження майном боржника поділяється на загальні, спеціальні та інші опосередковано регламентуючи її правові норми. Разом з тим, базовим джерелом правового регулювання банкрутства в Україні повинен стати спеціальний кодифікований акт ( Кодекс про банкрутство), в якому необхідно визначити окремий розділ «Процедура розпорядження майном боржника». Вказане сконсолідувало б розгалужену систему норм, що містяться у правових актах різних рівнів і створило би достатні правові підставі для захисту матеріального інтересу кредитора та прав боржника, а також забезпечило виважене процесуальне регулювання справ про банкрутство, як на окремих процедурах банкрутства, так і в цілому інституту банкрутства.

Діяльність господарського суду з розгляду справи про банкрутство здійснюється у певній послідовності, згідно визначених судових процедур банкрутства, які, створюють певні процесуальні стадії, що пов’язано з завданнями та визначеними принципами судового процесу у справі про банкрутство. Стадія провадження створює загальний правовій результат процедури розпорядження майном, а сукупність процесуальних вимог, які висуваються до дій сторін та учасників процесу говорить про окрему юридичну конструкцію – процесуальну форму. В судовій процедурі розпорядження майном боржника стадією провадження охоплюються процедурні етапи підготовчий, попередній, основний та підсумковий, що направлені на реалізацію цілей і задач цієї процедури через об’єднану систему процесуальних дій сторін, учасників процесу і господарського суду. Ці етапи створюють внутрішню структуру кожної стадії, на який в найбільш раціональної формі знаходять свою реалізацію норми матеріального права. Отже, тільки дотримання такого техніко-юридичного механізму створює підґрунтя раціональності, оптимальної узгодженості і збалансованості судового процесу у справі про банкрутство і надає в цієї процедурі можливість виявити правові засоби та умови для відновлення платоспроможності боржника і підстави захисту інтересу кредитора.

Проведене дослідження також показує про необхідність застосування про дебіторського напрямку у справі про банкрутство щодо окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності боржників, що мають суспільну цінність або особливий статус, та до великих підприємств, за класифікацією яка визначена у ст. 55 ГК України, з метою створення належного захисту публічних та приватний інтересів у процедурах банкрутства, що стане корисним для держави і суспільства в цілому та запобігатиме завданню великої шкоди суспільним відносинам. Відносно малих та середніх підприємств, за класифікацією яка визначена у ст. 55 ГК України, найбільш оптимально обґрунтованим напрямком у справі про банкрутство стає перехід від процедури розпорядження майном боржника до процедури судової ліквідації (прокредиторська направленість).

Результати наукової новизни, викладені у третьому розділі дисертації, опубліковані автором у наукової статті [98, с. 703-709].

ВИСНОВКИ

У дисертації подано теоретичне узагальнення і запропоновано нове вирішення наукового завдання, яке полягає в обґрунтуванні напрямків удосконалення розпорядження майном боржника у процедурі банкрутства для підвищення ефективності підготовки і визначення необхідних правових підстав щодо переходу до наступної судової процедури банкрутства.

1. Проведено періодизацію розвитку інституту розпорядження майном боржника в умовах неплатоспроможності боржника, серед яких виокремлено етапи відокремлення процесу майнових стягнень від особи боржника й започаткування контролю органів публічної влади над цим процесом; врегулювання відносин банкрутства через спеціальні статути, уложення; становлення правового підґрунтя для захисту публічних інтересів у відносинах банкрутства, застосування заходів, направлених на відновлення платоспроможності боржника. Відновлюючи інститут банкрутства після тривалої перерви в його застосуванні, що припадає на радянський період, незалежна Україна звернулася спочатку до прокредиторської моделі, потім задекларувала перехід до продебіторської, натомість фактично нинішня модель може бути розцінена як нейтральна, оскільки на практиці передбачених важелів недостатньо для забезпечення відновлення платоспроможності боржника. Визначено як напрям розвитку правового регулювання відносин у процедурі розпорядження майном боржника посилення правового захисту інтересів боржника за допомогою розширення правових можливостей пошуку і винайдення шляхів відновлення платоспроможності.
2. Виявлено функції розпорядження майном боржника як судової процедури банкрутства (регулятивна, контрольна-наглядова, забезпечувальна та аналітична) та систематизовано особливості цієї процедури, обумовлені ними, серед яких: обов’язковість введення процедури розпорядження майном боржника; наявність мораторію на задоволення вимог кредиторів, що визначає підстави участі та обліку грошових зобов’язань кредиторів до боржника; обмеження господарської компетенції при здійсненні господарської діяльності; наявність розпорядника майна; наявність граничного строку щодо вимог кредиторів, які подають заяви з грошовими вимогами до боржника; створення подальшого прокредиторського або продебіторського напряму розгляду справи про банкрутство боржника. Конкретизовано мету судової процедури розпорядження майном боржника, яка пов’язується зі здійсненням контролю і нагляду у цій процедурі, націлених на забезпечення відновлення платоспроможності боржника. Обґрунтовано, що забезпечення балансу прав та інтересів сторін та інших учасників у процедурі розпорядження майном боржника вимагає посилення правового захисту боржника у цій процедурі та спрощення її для суб’єктів малого підприємництва, так само як і некомерційного господарювання, з урахуванням гарантій Конституції України щодо рівності прав.
3. Узагальнено особливості механізму забезпечення вимог кредиторів та їх майнових інтересів, що застосовуються до боржника у процедурі розпорядження майном боржника, запропоновано класифікацію заходів забезпечення, які можуть бути використані при розгляді справ про банкрутство, на ефективні та малоефективні. Розроблено пропозиції щодо розширення можливостей забезпечення відновлення платоспроможності боржника, у тому числі — визнання договорів та актів недійсними, якщо останні прийняті у процедурі розпорядження майном боржника органами управління боржника стосовно зміни його організаційно-правової форми у межах цієї процедури банкрутства, а також скасування будь-якого арешту з майна боржника.
4. Обґрунтовано пропозиції щодо участі поточних, а також заставних кредиторів у процедурі розпорядження майном боржника, застосування щодо них поняття «неконкурсного» кредитора. Аргументовано доцільність застосування цього поняття в Законі про банкрутство для визначення правових підстав участі поточних та заставних кредиторів, кредиторів з сумою неустойки (штрафу, пені), фінансових санкцій, моральної шкоди, судового збору у справі про банкрутство, кредиторів, вимоги яких внесено до реєстру вимог кредиторів окремо, кредиторів, грошові зобов’язання яких погашаються в ліквідаційній процедурі у шосту чергу.

Обґрунтовано пропозиції щодо підвищення правового захисту його інтересів для забезпечення відновлення платоспроможності, зокрема, запропоновано передбачити право боржника на подання до суду: заяви при загрозі неплатоспроможності не тільки за наявності безспірних вимог кредиторів, але і при наявності невиконаних договірних або фінансових зобов’язань перед кредиторами; заяви про визнання договорів недійсними в процедурі розпорядження майном боржника; на державну підтримку у вигляді надання податкових пільг, звільнення від оподаткування.

5. Обґрунтовано висновок, що розпорядник майна має самостійний правовий статус суб’єкта організаційно-господарських повноважень, оскільки як фізична особа є суб’єктом незалежної професійної діяльності, що забезпечує здійснення судової процедури розпорядження майном боржника. У випадку припинення повноважень керівника боржника або його виконавчих органів управління та покладення повноважень керівника боржника тимчасово на розпорядника майна, останній підпадає під статус службової особи, але одночасно зберігає свій основний статус. Запропоновано встановити щодо кандидатури розпорядника майна додаткові фахові вимоги, а також надати додаткові процесуальні права, виходячи з його статусу як суб’єкта незалежної професійної діяльності, для забезпечення його незалежності передбачити міри запобігання конфлікту інтересів при вирішенні питань призначення розпорядника майна, виплаті арбітражному керуючому грошової винагороди та відшкодування йому витрат тощо.
6. Виявлено правову природу зборів кредиторів як публічного суб’єкта організаційно-господарських повноважень щодо суб’єкта господарювання-боржника і комітету кредиторів як уповноваженого органа цього суб’єкта. Обґрунтовано публічно-правове регулювання їх правового статусу, направлене на узгодження та захист приватних і публічних інтересів. Для вдосконалення практики організації і проведення зборів кредиторів та голосування на них або на комітеті кредиторів рекомендовано здійснювати поділ конкурсних кредиторів за класами однорідних вимог. Запропоновано передбачити можливість задовольняти заяву чи скаргу кредиторів на рішення зборів (комітету) кредиторів, якщо було порушено інтереси більшості голосів конкурсних кредиторів при прийнятті таких протокольних рішень, що створює підстави для проведення повторних зборів (комітету) кредиторів.
7. Обґрунтовано обов’язок представників держави, органів місцевого самоврядування брати участь у справі про банкрутство суб’єктів господарювання, що мають суспільну цінність або особливий правовий статус, та прийняти невідкладні заходи щодо суб’єктів підприємницької діяльності, що мають такий статус. Також доцільно передбачити право представників держави, органів місцевого самоврядування, трудового колективу боржника, інших носіїв інтересів брати участь у діяльності комітету кредиторів з правом вирішального голосу, поряд з представниками кредиторів, які становлять переважну більшість у складі комітету кредиторів, що створить додаткові важелі для відновлення платоспроможності таких боржників. З метою охоплення процедурою розпорядження майном боржника всіх суб’єктів запропоновано визначити в ст. 1 Закону про банкрутство в якості учасника провадження прокурора та керівника боржника.
8. Аргументовано, що розпорядження майном боржника є самостійною стадією провадження, яка складається з судових етапів процесу (внутрішньої структури стадії) у підготовчому, попередньому, основному і підсумковому засіданні суду, на яких у найбільш раціональній формі знаходять свою реалізацію норми матеріального права та створюється логіко-послідовна регламентація правозастосовного процесу у справі про банкрутство.
9. Акцентовано, що процедура розпорядження майном боржника представляє собою сукупність етапів провадження (процесуальних дій і процесуальних відносин), направлених на реалізацію цілей і завдань цієї процедури. Аргументовано, що необхідність дотримання техніко-юридичного механізму процедури розпорядження майном боржника через окремі судові засідання (підготовче, попереднє, основне, підсумкове), створює підґрунтя раціональності, оптимальної узгодженості і збалансованості судового процесу у справі про банкрутство. При цьому на підсумковому та попередньому етапі відбувається узгодження інтересів кредиторів, а на основному та підсумковому – всіх інших заінтересованих учасників провадження. Надано основні характеристики змісту пропонованого розділу «Процедура розпорядження майном боржника» Кодексу про банкрутство.