Вступ

Географічна оболонка — цілісна і безперервна оболонка Землі, що утворилась внаслідок взаємопроникнення і взаємодії речовин окремих геосфер — літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери. Межі її нечіткі, тому вчені визначають їх по-різному. За верхню межу беруть озоновий екран на висоті 25—30 км, нижню — в межах літосфери на глибині в кілька сотень метрів, іноді до 4—5 км чи по дну океану. До її складу входять повністю гідросфера і біосфера, більша частина атмосфери й частина літосфери. Географічна оболонка становить складну динамічну систему, для якої характерні наявність речовин у трьох агрегатних станах — твердому, рідкому й газоподібному, окисне середовище і жива речовина, складна міграція речовини за участю вол, кисню та живих організмів, концентрація сонячної енергії та багатство різноманітних видів вільної енергії.

Географічна оболонка охоплює всю планету, тому її вважають планетарним комплексом. Саме тут тісно стикаються, взаємопроникають усі оболонки і фокусується життя. У географічній оболонці живе людське суспільство, їй властивий ряд специфічних особливостей. Вона відзначається великим різноманіттям складу і видів енергії.

Географічна оболонка неоднорідна не лише у вертикальному, а й у горизонтальному напрямах. Вона диференціюється на окремі природні комплекси — відносно однорідні частини поверхні Землі. Диференціація її на природні комплекси зумовлена нерівномірним надходженням тепла на різні її частини і неоднорідністю земної поверхні.

1. Поняття та зональні риси географічної оболонки

Географічна оболонка як величезна планетарна цілісна природна система має дуже складну структуру. Основними її складовими є материки і океани, в межах яких проявляється одна з найбільших закономірностей природи Землі — географічна зональність. Вона найбільш характерна для розподілу кліматичних показників, рослинних угруповань, ґрунтів, ландшафтів. В основі географічної зональності лежить відома закономірність надходження на земну поверхню сонячної радіації, прихід якої зменшується від екватора до полюсів. Подібність і відмінність особливостей геокомплексів зумовлені зональним розподілом променевої енергії. Від величини її надходження залежить кількість тепла в кожному місці, різна інтенсивність кругообігу мінеральних і органічних речовин та неоднаковий хід геоморфологічних, гідрологічних, ґрунтових, біологічних та інших процесів.

Географічна оболонка має ряд закономірностей. Найважливіші з них: цілісність, ритмічність розвитку, горизонтальна зональність і висотна поясність. Цілісність — це єдність географічної оболонки, зумовлена взаємозв’язаністю складових її компонентів. Зміна одного з компонентів неодмінно спричиняє зміну інших. Так, вирубування лісу призводить до цілого ланцюга природних змін: зникають лісові рослини і тварини — руйнуються і змиваються ґрунти — знижується рівень ґрунтових вод — міліють річки. Цілісність досягається кругообігом речовини та енергії (циркуляція атмосфери, система морських течій, кругообіг води, біологічний кругообіг). Вони забезпечують повторюваність процесів і явиш, сприяють взаємозв’язкам між природними компонентами.

Внаслідок обертання Землі навколо своєї осі і Сонця, нерівномірного нагрівання земної поверхні всі процеси і явища в географічній оболонці повторюються через певний проміжок часу. Так виникає ритмічність — закономірна повторюваність у часі природних явищ і процесів. Розрізняють добові й сезонні ритми, наприклад, зміни дня і ночі, пір року, припливи і відпливи тощо. Є ритми, що повторюються через певний проміжок часу: вікон коливання клімату і рівня води в озерах тощо.

Зональність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів у напрямі від екватора до полюсів. Вона зумовлена неоднаковою кількістю тепла у зв’язку з кулястістю Землі. До зональних комплексів належать географічні пояси і природні зони. Географічні пояси — найбільші зональні комплекси, що простягаються у широтному напрямі (екваторіальний, субекваторіальний, тропічний і т. д.). Кожен географічний пояс поділяється на менші за розмірами комплекси природні зони (степів, пустель, напівпустель, лісів).

Висотна поясність — закономірна зміна природних компонентів і природних комплексів з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершин. Вона зумовлена зміною клімату з висотою: зниженням температури (на0,6 °С на кожні 100 м підйому) і до певної висоти (до 2-3 км) збільшенням опадів. Висотна поясність має ту саму послідовність, як і на рівнині під час руху від екватора до полюсів. Проте природні пояси в горах змінюються значно швидше, ніж природні зони на рівнинах. Крім того, в горах є особливий пояс субальпійських і альпійських луків, якого немає на рівнинах. Кількість висотних поясів, які починаються з аналога тієї горизонтальної зони, в межах якої розміщені гори, залежить від висоти гір та й місцезнаходження.

2. Загальні риси структури географічної оболонки

Своєрідність природи Землі зумовлюється кількома головними передумовами:

1. Географічна оболонка тримірна, або змінюється в широтному, меридіальному напрямку та по вертикалі.
2. ГО сферична, тобто її поверхня утворює замкнуту фігуру.
3. Земна поверхня являє собою зону найбільш активної взаємодії геокомпонентів, де спостерігається максимальна інтенсивність різноманітних процесів і явищ.
4. Вверх і вниз від цієї контактної зони активність природних процесів і явищ знижується.
5. Для розуміння природних особливостей ГО особливе значення має система границь між окремими її сферами і частинами, тобто система контактів між тілами, що мають різний склад, знаходяться в різному фізичному стані. Контактні середовища характеризуються як правило не тільки активністю природних процесів, а й підвищеною концентрацією форм життя. На активних поверхнях вищого рангу відбуваються макропроцеси (наприклад кругообіг води в природі), в той час як на поверхнях контактів нижчого рангу відбуваються мікропроцеси, що слабо фіксуються.

Рис. 4. Будова атмосфери

Найважливішими рисами загальної структури географічної оболонки є:

1. поділ природної оболонки Землі на материкову й океанічну частини, що утворює найбільш помітні відмінності земної поверхні;
2. природна поясність і зональність у розподілі тепла, опадів, грунтів, рослинного і тваринного світу;
3. ярусність будови географічної оболонки, що проявляється як у розміщені самих геосфер, так і окремих їх елементів (рельєф, клімат, рослинність,…);
4. наявність великої кількості різноманітних активних контактних зон та захисних екранів..

Горизонтальна структура ГО. Диференціацію природи Землі можна розглядати на глобальному, регіональному і локальному рівнях. Планетарний (глобальний) рівень зумовлюється кулястістю Землі, яка визначає замкнутість ГО. Планетарне значення має розподіл суші і моря, льодовиків, вплив сили Коріоліса та ін. Регіональний рівень горизонтальної структури визначається обрисами берегової лінії, рельєфом суші (гори, рівнини), дна океану, типом циркуляції повітряних мас. На локальному рівні основними факторами поділу є особливості будови тих чи інших форм рельєфу, склад гірських порід, експозиція схилів, неоднорідність природних умов на порівняно невеликих ділянках земної поверхні.

Зональність – закономірна зміна всіх компонентів ГО і самої оболонки від екватора до полюсів. Зональність обумовлена обертанням Землі її кулястою формою, нахилом земної орбіти і тд., що призводять до зміни кута падіння сонячних променів, а отже і до нерівномірного розподілу сонячної радіації. Зональність географічної оболонки найбільше проявляється в шарі де проходять основні процеси під впливом сонячної радіації. Вверх і вниз від цього шару зональність затухає (нижче кори вивітрювання, в глибинах океану, в високих шарах атмосфери вона невиражена). А.О. Григор’єв та М.І Будико сформулювали періодичний закон зональності: однотипність зон у різних поясах пов’язана з повторенням однакових співвідношень тепла і вологи.

На стику контактів материків і океанів формуються природні так звані циркумконтинентальні структури. В контактній зоні існує перехідний тип земної кори, в океані є накопичення уламкового матеріалу. Величезна частина живих організмів океану концентрується у прибережних водах.

Вертикальна структура ГО. Сфери що складають географічну оболонку (атом-, гідро-, біо-, літосфера) уже самі по собі мають шарувату будову – тобто розміщені вертикально. Крім  того для географічної оболонки характерна вертикальна орогенетична зональність, що проявляється в  кількох формах:

— висотна зональність (поясність) обумовлюється зміною тепла і вологи з висотою, а разом з тим і зміна грунтово-рослинного в горах.

— глибинна зональність – зміна аквальних ландшафтів з глибиною.

— схилова мікрозональність.

Висновки

Географічна оболонка — складна природна система, яка утворилася в результаті взаємопроникнення і взаємодії нижньої частини атмосфери, верхньої частини літосфери, гідросфери і біосфери. Формується і розвивається під впливом космосу і внутрішніх сил Землі. Винятково багата на різні види енергії і форми руху речовини. В ній присутні всі хімічні елементи, що є на Землі, сконцентровані живі організми, існує людське суспільство. Головними її речовинними компонентами є гірські породи й мінерали, повітря, вода, грунти, рослини й тварини, а енергетичними — променева енергія Сонця та внутрішнє тепло Землі.

Верхня межа проходить на висоті 23—26 км над поверхнею Землі нижня — під материками на глибині близько 35 км, під океанами – на 5-10 км нижче їхнього дна. Саме в цих межах відбуваються найбільші контакти між усіма оболонками Землі.

Географічній оболонці притаманні безперервність та нерівномірність розвитку в просторі й часі. Основними рисами її структури є ярусність будови і складна територіальна диференціація. За активністю взаємодії між окремими оболонками, її поділяють на атмосферний, ландшафтний, водний і літосферний яруси. Ландшафтний ярус є основним. Він диференціюється у горизонтальному напрямі на безліч природних комплексів меншого розміру, ніж сама географічна оболонка.

Серед основних закономірностей географічної оболонки виділяють їі цілісність, кругообіг речовини і енергії, ритмічність, зональність і азональність.

Список використаної літератури

1. Бойко Р.Д., Чернюк Г. В. Основи фізичної географії. — К.: ІСДО, 1995. — 288 с.
2. Волошин І. І. Загальне землезнавство. — К.: НПУ, 2003.
3. Герасимова Т.П., Грюнберг Г.Ю., Неклюкова Н.М. Фізична географія: Підруч. для 6 кл. серед, шк. / Пер. з рос. — 2-ге вид — К.: Освіта, 1993. — 160 с.
4. Заставний Ф.Д. Фізична географія України: Підручник для 8 класів серед, загальноосвіт. шк. — К. : Форум, 2000. — 239с.