Зміст

Вступ

1. Становлення та основні ідеї представники Гарвардської школи соціології

2. Формування теоретико-методологічних засад соціології в 40-60-х роках Т.Парсонса

3. Розуміння економічної соціології як науки та характерні ознаки соціальної взаємодії П. Сорокіна

4. Економічна соціологія Н.Смелзера

5. Значення основних положень представників Гарвардської школи

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Активізація емпіричних досліджень негативно відбилась на теоретичній соціології. Адже цей процес був пов'язаний із відхиленням або відходом від відповідей на гострі питання широкомасштабного соціального звучання. У повоєнному розвитку суспільства таких питань народжувалось більш ніж достатньо. Настав час, коли проблеми методології та теорії повинні були зайняти гідне місце. Велику роль у цьому зіграла творча спадщина видатних американських соціологів Т. Парсонса, Р. Мертона, П. Сорокіна.

До середини 50-х років соціологи (особливо в США) накопичили значний емпіричний матеріал, здійснивши чималу кількість різнорідних за масштабом, тематикою емпіричних соціологічних досліджень, котрі, однак, не виходили за рамки окремих регіонів країни і торкалися лише деяких проблем суспільного життя. Але чим більше з'являлося таких теорій, тим гостріше усвідомлювалася необхідність розробки систематичної теорії науки, яка сама є найбільш важливим показником її зрілості.

Питання дослідження економічної соціології та ролі Гарвардської школи в її становленні та розвитку є досить цікавим. Вперше спроба описати предмет соціології економіки, розглянути її історію була здійснена у 50-60-х роках ХХ ст. у працях соціологів Т.Парсонса «Економіка і суспільство» (1956) і Н.Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962). Але головне в їх концептуальному підході — системно-функціональний аналіз. Економіка є однією із підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т.Парсонс і Н.Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).

50-60-ті роки XX ст. пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Парсонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя.

У працях Т. Парсонса «Економіка та суспільство» (1956), Н. Смелзера «Соціологія економічного життя» (1962) вперше здійснена спроба описати предмет, розглянути історію економічної соціології. Але головне в їх концептуальному підході системно-функціональний аналіз. Економіка є однією з підсистем соціальної системи, яка виконує функцію адаптації суспільства до навколишнього середовища. Сама економіка поділяється на такі підсистеми: виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво, яке виконує головну функцію інтеграції. Т. Парсонс та Н. Смелзер першими розробили вчення про розвиток соціальних підсистем, концепцію соціологічного аналізу економічних процесів (розподілу, обміну, споживання, економічного зростання).

Головний результат цього періоду (50-60-ті роки XX ст.) є інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. А на попередніх етапах дослідження зв'язків між економічними та соціальними феноменами здійснювалося в руслі широкого кола проблем.

Ґеорґ-Зіммелівські лекції Н.Смелзера спонукають українських соціологів замислитися іще над однією з «вічних» проблем соціології, а саме розмежуванням чи з’ясуванням співвідношення раціоналістичних та ірраціоналістичних спроб відображення соціальної реальності. Н.Смелзер підкреслює, що західні теоретики на загал без ентузіазму ставилися до поняття ірраціонального; друга ж половина ХХ століття серед іншого ще більш посилила тенденцію, зорієнтовану на раціоналістичні складові багатьох соціальних наук (економіки, соціальної психології і навіть психоаналізу).

1. Становлення та основні ідеї представники Гарвардської школи соціології

Економічна соціологія почала формуватися як самостійна наукова дисципліна приблизно в середині 50-х років XX ст. завдяки старанням американських соціологів (Н. Смелзера, Т. Парсонса, К. Девіса та ін.).

В основі соціологічної теорії Гарвардської школи лежать наступні принципи: 1) людина є “соціальною твариною”, яка орієнтована й включена в контекст групової поведінки; 2) жорстка ієрархія підпорядкованості і бюрократична організація несумісні з природою людини та її свободою; 3) керівники промисловості мусять орієнтуватися великою мірою на людей, а не на продукцію. Це сприяє “соціальній стабільності” суспільства і задоволеності індивідом від своєї праці.

На противагу радянській традиції західна економічна соціологія розвивалася динамічніше, зокрема індустріальна соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної мобільності та соціальної стратифікації. Під впливом структурно-функціональної методології економічна соціологія починає розглядати економіку як одну із соціальних підсистем суспільства, що взаємодіє з його іншими соціальними підсистемами. Першими спробували з'ясувати предмет економічної соціології Т. Парсонс («Економіка та суспільство», 1956), Н. Смелзер («Соціологія економічного життя», 1963), доводячи, що економіка адаптує людину до зовнішнього середовища. Найважливішими економічними процесами, які впливають на розвиток суспільства, є розподіл, обмін, споживання, економічне зростання, а елементами економічної системи — виробництво, капіталовкладення, природні та людські ресурси, підприємництво. Тоді ж відбулася інсти-туціалізація економічної соціології як самостійної наукової дисципліни.

На думку Смелзера, нераціональне/примордіальне володіє очевидною живучістю в постмодерному світі, тому він (будучи сам яскравим представником сайєнтистської традиції в історії соціології) закликає сучасних соціологів звернути свої погляди на »нераціональне в соціальному житті, визнати його таким і сприйняти його як таке, що заслуговує на значну увагу в нашій роботі».

Ці слова-заклики перегукуються з тезами, висловленими Н.Смелзером у передмові до російськомовного видання його «Соціології» (1994). Там він, звертаючись до російського читача, вибачається за те, що книзі бракує порівняльного матеріалу (вона була написана для студентів американських вищих навчальних закладів) та проникнення в особливості російського суспільства. Втім, це не перешкоджує Смелзеру зробити низку цікавих зауважень стосовно країн Східної Європи, в яких він бачить неприборканість примордіального в суспільстві. Ціла західна соціологія від Ф.Тьонніса до наших днів, пише він, була введена в оману уявленням про те, що зростання складних, раціональних, цілеспрямованих організацій означає загальне ослаблення примордіальних сил. Протягом багатьох років комуністичний режим намагався придушити сім’ю, релігію і передусім етнічну спільноту — націю. Однак в кінцевому підсумку ці спроби зазнали невдачі.

Т. Парсонс в працях ''Структура соціальної дії" (1937 р.), "Соціальна система" (1951 р.), "Соціальна система і еволюція теорії дії" (1977 р.) та Р. Мертон в дослідженнях "Соціальна теорія і соціальна структура" (1975 р.), "Соціальна структура і автономія" (1966 р.), "Соціологія науки" (1973 р.) розробили основні принципи структурно-функціонального аналізу.

Ключем до всієї соціологічної концепції Т. Парсонса є категорія рівноваги, бо суспільство, за ученим, може існувати і самозберігатися лише в рівновазі. Порушення рівноваги означає дестабілізацію або загибель соціальної системи. Звідси основне завдання соціології — дати рекомендації по стабілізації суспільства, тобто по підтриманню рівноваги у соціальній системі.

Прагнучи відповісти на запитання, завдяки чому можливе сумісне життя людей або суспільний порядок, Т. Парсонс приходить до висновку, що об'єднує суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, а саме спільність цінностей людей і взаємне дотримування правил соціальної поведінки, "правил гри" Так Г. Тарсонс виходить на одну із центральних категорій — категорію соціальної дії її специфіка на відміну від фізичної і біологічної дії полягає в:

а) символічності (тобто наявності таких механізмів регуляції дії, як мова, традиції, цінності та ін),

б) нормативності (що вказує на залежність індивідуальної поведінки від прийнятих в даному суспільстві правил і норм),

в) волюнтаристичності (що проявляється в залежності соціальної дії від суб'єктивних визначень ситуації).

П. Сорокін проаналізував економічну стратифікацію, зміну якої в часі описував за допомогою терміну "флуктуація". У всіх суспільствах рівень добробуту і доходу (критерії економічної стратифікації) міняється в часі. Якщо нерівність в суспільстві дуже сильна, доходи багатих набагато перевищують доходи бідняків, то профіль піраміди високий, і навпаки. Таким чином, з часом відбувається то зменшення, то збільшення висоти економічної піраміди. Це явище і називається, за Сорокіним, "флуктуація" (від лат. fluctuatio – коливання) [3].

Порівнявши величезний історичний і статистичний матеріал, П. Сорокін першим в світі довів, що якої-небудь стійкої тенденції в економічному розвитку не існує. Інакше кажучи, населення Англії, Америки або Росії вік від століття не стає багатше або бідніше. Знак мінуса з часом міняється на знак плюса. У розвитку будь-якого суспільства періоди збагачення зміняються періодами зубожіння. Так було в Давньому Єгипті і так відбувається в сучасній Америці. Безцільні коливання (флуктуації) відбуваються циклічно (за збагаченням слідує зубожіння): дрібні цикли – 3-5, 7-8, 10-12 років, крупні – 40-60 років. Сорокін вважає, що його теорія флуктуацій спростовує ідею прогресу людства – постійного поліпшення економічного стану.

Вчений, говорячи про економічний статус якоїсь групи, виокремлює два основні типи флуктуації. Перший відноситься до економічного падіння або підйому групи; другий – до зростання або скорочення економічної стратифікації усередині самої групи. Перше явище виражається, на його думку, в економічному збагаченні або збідненні соціальних груп в цілому; друге – в зміні економічного профілю групи або в збільшенні-зменшенні висоти, так би мовити, крутизни, економічної піраміди. Відповідно існують наступні два типи флуктуації економічного статусу суспільства: 1) флуктуація економічного статусу групи як єдиного цілого. До них відноситься: а) зростання економічного добробуту; б) зменшення останнього); 2) флуктуації висоти і профілю економічної стратифікації усередині суспільства. До них відноситься: – а) піднесення економічної піраміди; б) зменшення економічної піраміди.

Розглядаючи флуктуації економічного статусу групи як єдиного цілого, Сорокін стверджує наступне: "Чи підіймається група до вищого економічного рівня або опускається – це питання, яке у загальних рисах може бути вирішене на основі коливань подушного національного доходу і багатства, зміряних в грошових одиницях. На тому ж матеріалі можна зміряти порівняльний економічний статус різних груп" [3; с. 306].

Цей критерій дозволяє зробити П. Сорокіну наступні твердження.

1. Добробут і дохід різних суспільств істотно міняється від однієї країни до іншої, від однієї групи до іншої. Оперуючи не цілими націями. а менш широкими територіальними групами (провінція, області, графства, різні райони міста, села, у тому числі і сімейства, що живуть по сусідству), ми прийдемо до того ж висновку: середній рівень їх матеріального добробуту і доходу коливається.

2. Середній рівень добробуту і доходу в одному і тому ж суспільстві не постійний, а міняється в часі. Будь то сім'я або корпорація, населення округу або вся нація, середній рівень добробуту і доходу коливається з часом то вгору, то вниз. Навряд чи існує сім'я, дохід і рівень матеріального добробуту якої залишалися б незмінними протягом багатьох років і за життя декількох поколінь. Матеріальні "підйоми" і "падіння", іноді різкі і значні, іноді невеликі і поступові, суть нормальні явища в економічній історії кожної сім'ї. Те ж можна сказати про крупніші соціальні групи.

3. У історії сім'ї, нації або будь-якої іншої групи не існує стійкій тенденції ні до збагачення, ні до зубожіння. Всі добре відомі тенденції фіксовані тільки для обмеженого періоду часу. Протягом тривалих періодів вони можуть діяти у зворотному напрямі. Історія не дає достатньої підстави затверджувати ні тенденцію у напрямі до раю процвітання, ні до пекла убогості. Історія показує тільки безцільні флуктуації [3; с. 309].

2. Формування теоретико-методологічних засад соціології в 40-60-х роках Т.Парсонса

За вирішення такого завдання взявся один із провідних соціологів США (Гарвардський університет) Толкотт Парсонс, (1802-1979). У цій майже не систематизованій на то^ час царині суспільних знань вчений помітив стратегів побудови загальної соціологічної теорії. Парсонс прагнув вивести науку з тупикового, на його думку, становища. Одним із принципових орієнтирів соціологічного теоретизування Парсонса було те положення, що соціологія у своєму розвитку повинна «приходити» до теорії, але вона має також і «починати» з неї. До своїх Парсонс структурно-теоретичних розробок Парсонс підходив з різних позицій. Перш за все він критично ставився щодо так званого «повзучого емпіризму» в соціологічній науці. При побудові соціологічної теорії Парсонс дотримується позиції «аналітичного реалізму», що вимагає розробки понятійного апарату, абстрагованого від складної та різноманітної емпіричної дійсності. Це, у свою чергу, дозволило «охоплювати» найістотніші та найважливіші риси соціальної дійсності. Розробка аналітичних понять була першочерговою для Парсонса порівняно із розробкою теоретичних суджень. Визнаючи свій власний шлях у розвитку обраної теми, він використовував положення європейських соціологів: М. Вебера (вивчення соціальних організацій та інститутів), Е. Дюркгейма (аналіз стабільності соціальної системи, що складена з функціонально-диференційованих ролей), 3. Фройда (аналіз людини як динамічної структурно-функціональної системи), взаємопоєднавши їх у функціональний підхід.

Характерною ознакою функціоналізму є системне бачення суспільства. Це означає, що будь-яке суспільне утворення розглядається як упорядкована сукупність диференційованих та взаємоузгоджених частин. Кожна із таких частин має в структурі цілого своє чітко визначене місце і особливе призначення. Завдяки цьому кожна частина (елемент, підсистема) здатна виконувати свою спеціалізовану, тільки їй властиву роль (функцію) у процесі самозбереження, самовідтворення системи. Сучасну версію функціонального підходу репрезентує структурний функціоналізм Т. Парсонса та Р. Мертона, тому із багаточисленних концепцій, сформованих Парсонсом, найбільш заслуговує на увагу теорія соціальної дії та структурно-функціональний аналіз. У методологічному відношення вони пов'язані одне з одним.

Виходячи із методологічних засад попередників, він поглиблює системний розгляд суспільства детальним аналізом його соціальної структури. З позицій структурного функціоналізму, суспільство — це не сукупність індивідів, груп, класів, інших усуспільнень, а особливий спосіб їхнього існування. Розглядаючи цей спосіб існування, слід вирізняти в ньому такі його елементи, які б в безперервному процесі людських взаємодій зберігали відносну сталість свого буття, утворюючи своєрідний «кістяк», каркас соціальної системи. Це і є структура цього конкретного суспільного утворення. Структурні елементи ф певні позиції, які індивіди посідають у певній системі, а функції у діяльність стосовно спеціалізації в межах певної системи. Кожна соціальна система зорієнтована на самозбереження та самовідтворення. це означає, що вона повинна пристосовуватися до постійних змін, що збуваються в навколишньому середовищі, створюючи відповідні адаптивні механізми.

За Парсонсом, будь-яка соціальна дія вимагає наявності «діючої особи», «конкретної ситуації», «умов дії» та «нормативних факторів». Сама дія, котрій Парсонс надавав ключове значення, виступає як само-організуюча система, що характеризується наявністю символічних механізмів регуляції (мова, цінності), нормативністю (залежність дії від прийнятих у суспільстві норм та цінностей), волюнтаристичністю (незалежність від умов середовища).

Центральне місце в теорії Парсонса займає поняття «система дії» -як взаємопов'язаність різних рівнів соціальної реальності (соціальної системи, культури, особистості, організму). Щоб кожна система нормально функціонувала, необхідне «дотримання» нею основних умов: підтримка ціннісного взірця її, інтеграція, ціледосягнення, адаптація. Це набір функціональних проблем, які повинні вирішуватися в кожній системі. За Парсонсом, будь-яка система має дві осі орієнтації. Перша — внутрішня (так звана життєва),- орієнтація на дії оточуючого середовища або на власні проблеми. Друга — інструментальна — орієнтація, пов'язана з терміновими актуальними «засобами» або з довгочасними потребами та цінностями. Із хрестовидного накладення цих осей виникає набір із чотирьох основних функціональних категорій:

· пристосування до навколишнього середовища (адаптація);

· формулювання цілей та мобілізація ресурсів для їх досягнення (цілепокладання);

· підтримка внутрішньої єдності і упорядкованості, припинення можливих відхилень (інтеграція);

· забезпечення внутрішньої стабільності, рівноваги, самототожності системи (латентність, підтримка взірця).

На рівні суспільства, в цілому, функцію адаптації здійснює економіка, функцію цілепокладання — політика, функцію інтеграції — право і культура, латентну функцію — інститути соціалізації, сім'я, школа, церква і т. ін. Відповідаючи на запитання, «завдяки чому можливе сумісне життя людей, або суспільний порядок?», Т. Парсонс приходить до висновку, що пов'язують суспільство не економічні відносини, а те, що робить можливим саме існування цих відносин, тобто: спільність цінностей, людей і взаємне дотримання правил соціальної поведінки, «правил гри». Так Парсонс виходить на одну зі своїх центральних категорій — «соціальна дія». її специфіка, на відміну від фізичної та біологічної дії, полягає у символічності (зв'язок з мовою, традицією, цінностями), нормативності (залежність від правил та норм), волюнтаристичності (залежність від суб'єктивних момент «визначень ситуацій»).

Розробляючи модель соціальної дії, Парсонс визначив і основи елементи-складники: діяч, ситуація, орієнтація діяча на ситуацій Діяч володіє активністю і здатний проаналізувати ситуацію, поставці ти перед собою мету, визначити способи та методи досягнення її. Під ситуацією він розумів різноманіття фізичних, культурних, соціальних факторів, які є актуальними для суб'єкта в даний момент і від яких залежать його подальші дії. При цьому партнери (опоненти) щодо взаємодії орієнтовані на очікування один на одного. Загалом структуру соціальної дії, за Парсонсом, визначають:

■ система норм та цінностей, яка в загальних рисах співвіднеси ціль із ситуацією, обмежуючи вибір засобів, задаючи діапазон «набір» можливого та неможливого;

■ прийняття індивідуальних рішень про шляхи досягнення цілей,

■ наявні засоби та умови.

Таким чином, формалізована система соціальної дії містить в собі чотири підсистеми:

■ соціальну (забезпечує інтеграцію дій множини індивідів);

■ культурну (містить найбільш загальні взірці дій, принципи ви бору цілей, цінностей, знань, вірувань та ін).;

■ особистісну (набір психологічних і соціальних рис та характеристик);

■ органічну (як підсистема, котра забезпечує фізичними та енергетичними ресурсами діяча для взаємодії із середовищем).

Ці категорії, вважає соціолог, придатні для опису будь-яких систем на будь-яких рівнях. Більш загальні системи диференціюються, утворюючи підсистеми, які повинні виконувати свої власні функціональні обов'язки. Всі підсистеми та оточуюче середовище постійно перебувають у стані взаємообміну. Виконання функціональних обов'язків веде до їх диференціації. Ця схема повторюється до самої малої групи (сім'я) з її розподілом ролей. Парсонс побудував складну концептуальну систему, в якій беруться до уваги особливості особистісної мотивації (органічні потреби, афекти, емоції, пізнавальна діяльність) і функціональні обов'язки систем. Посилення уваги до мотивованої дії привело вченого до ідеї «певного нового рівня аналізу», на якому парними категоріями виступають структура та процес.

Розпочавши розробку систематичної теорії в соціології, Парсонс ввів у науковий обіг систему координат «діюча особа — ситуація», яка є аналогічною системі координат в біології — «організм — середовище». Це — його найбільш загальна конструкція категорій. Соціальну систему вчений розглядає як систему мотивованих поведінок, котра взаємодіє із навколишнім середовищем. Для виведення із системи координат «діюча особа — ситуація» соціальних систем йому знадобився функціональний аналіз «ускладнюючих обставин», котрі виникали в результаті взаємодії безлічі суб'єктів дії. На відміну від попередників, Парсонс представив суспільство і особу як дві відносно самостійні підсистеми загальної системи дії. Такими ж самостійними підсистемами є поведінковий організм та культура.

Особливе значення Парсонс надавав аналізу процесів інтернаціоналізації (засвоєння цінностей та суспільних норм, культурних взірців) та соціалізації (засвоєння стандартів та ідеалів груп до рівня мотивації соціальної дії). Головним предметом соціологічного аналізу Парсонса є вияв стандартизованих очікувань, які діють у соціальних системах, коріняться в культурі і визначають спрямованість і характер людських дій. Інтеграцію ж цих систем, стандартизованих очікувань з підтримуючими їх санкціями Парсонс розумів як процес інституціоналізації. Тому він постійно виступав за розуміння соціології як науки про інституційну структуру, а не про соціальні системи взагалі.

Згідно з основними положеннями структурно-функціональної теорії соціальних систем, суспільство — це соціальна система, яка досягла у відношенні до навколишнього середовища найвищого рівня самодосконалості. Ця точка зору розходилася із загальноприйнятим поглядом на суспільство як сукупність конкретних індивідів і наближалася до твердження Маркса про те, що суспільство — це сума зв'язків та відносин, в яких люди перебувають один з одним.

Однак з 60-х років в США формується загальна критика структурно-функціонального підходу Парсонса, в якій стверджується, що йому не вдалося знайти у своїй концепції методичного ключа для пояснення процесів соціального розвитку.

Піддавши критичному перегляду тези парсонської теоретичної системи, які вважалися малопереконливими і вразливими, Мертон запропонував більш точну модель структурно-функціонального аналізу і посприяв більшою мірою практично орієнтованому застосуванню

3. Розуміння економічної соціології як науки та характерні ознаки соціальної взаємодії П. Сорокіна

Інший напрям теоретичної роботи в американській соціології цієї доби пов'язаний з діяльністю Питирима Сорокіна (1889-1968) — провідного американського (російсько-американського) соціолога. Творчість вченого (в географічному плані) поділяється на два основних періоди: російський — до 1922 р., коли він був змушений покинути Росію, і американський — з 1923 р. — більш довготривалий та плідний. У змістовному плані його творчість датована початком XX століття та кінцем 60-х років П. Сорокін — класик соціології XX ст. Він був фундатором в 1919 р. першого в Росії факультету соціології в Петроградському університеті. В США він майже чотири десятки років пропрацював на створеному ним соціологічному факультеті Гарвардського університету, де навчалися і працювали^ зокрема, видатні соціологи Т. Парсонс і Р. Мертон. Його багаточисленні фундаментальні праці багато в чому визначили характер та основні напрями розвитку сучасної соціології. Його творчість представляла собою якісно новий етап у розвитку соціологічної думки як за широтою обсягу, так і за глибиною та оригінальністю розробок, насамперед, макросоціологічних проблем. Особливо значним є внесок П. Сорокіна в розуміння предмета, структури та ролі соціології, механізму та шляхів соціального розвитку, соціальної структури суспільства і соціальних переміщень, соціокультурної динаміки. Працюючи в США, він піддавав критиці емпіричну соціологію за дрібнотематичність та невміння охопити широкі соціальні проблеми.

До розуміння соціології як науки про суспільство П. Сорокін додавав, що особистість — суспільство — культура — це нерозривна тріада, крізь призму якої соціологія вивчає всі проблеми. Винятково великою є заслуга П. Сорокіна в розробці структури соціології. Він виділяв три основних розділи в теоретичній соціології: соціальна аналітика (соціальна анатомія та морфологія); соціальна механіка (вивчення соціальних процесів); соціальна генетика (теорія еволюції суспільного життя). В іншому сенсі П. Сорокін поділяв соціологію на загальну та спеціальну. Загальна соціологія, за його визначенням,- це теорія про родові властивості, відносини та закономірності соціокультурних явищ. Спеціальні соціології — це теорії структури та динаміки відповідного класу соціокультурних явищ (демографічна соціологія, аграрна, урбаністична, економічна, соціологів війни, релігії, сім'ї, мистецтва) — щось на зразок теорій середньою рівня Р. Мертона.

Великий внесок зробив П. Сорокін у розробку проблеми соціальної нерівності, надаючи їй значення критерію виміру заслуг та визначення долі благ, продукуючи лозунги: «Кожному за ступенем його особистої соціально корисної праці», «Розповсюдження прав і благ на все людство». Під всім цим розумілися і соціальне розшарування, соціальна нерівність як її джерело.

Соціальне розшарування і пов'язана з ним економічна, політична, професійна нерівність людей є, на думку Сорокіна, нормальним станом людського суспільного життя. Не існувало і не існує жодної тривалої спільноти, члени котрої були б рівними. Суспільство без розшарування — це міф.

Місце індивіда у структурованому суспільному просторі Сорокін розуміє за аналогією з положенням точки у геометричному просторі. Належність індивіда до ряду систем взаємодії представляє собою складну систему координат, які визначають і характеризують його соціальне становище. Для визначення соціального статусу тієї чи іншої особи П. Сорокін використовує «метод соціальних координат», згідно з яким він виділяє положення: чим ширша інформація про людину, тим точніше вимальовуються мотиви її соціальної поведінки та її роль у суспільстві, її соціальне становище. Соціальний простір є багатовимірний і має безліч систем координат (неоднорідність економічних, політичних, фахових, національних, релігійних, вікових, статевих ознак людей). Лінії всіх угруповань, з якими кожна особа пов'язана «різнорольовими путами», складають різноманітні чудернацькі візерунки, які за своєю сутністю є проекцією розшарування в рамках складного соціального агрегату.

Найважливішими визнано вертикальні та горизонтальні параметри соціального простору. Диференціацію певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі, тобто існування в суспільстві вищих та нижчих класів, Сорокін називає соціальною стратифікацією, соціальне ж переміщення, переміщення «вгору» чи «вниз» — вертикальною соціальною мобільністю, переміщення в рамках однієї площини соціального простору — горизонтальною соціальною мобільністю. Сучасне вчення про соціальну стратифікацію та соціальну мобільність базоване саме на теорії Сорокіна.

Реальна картина стратифікації кожного суспільства (як раннього, так і сучасного) дуже заплутана. Однак дослідник виокремлює три основних параметри, різновиди соціального розшарування: економічний (багаті та бідні), професійний (високий та низький престиж професії), політичний (той, хто має владу, та підлеглий). У межах кожного типу стратифікації існує своя динаміка, «коливання» позицій верств і груп. Основними каналами соціальної мобільності П. Сорокін вважав соціальні інституції різних рангів та видів: армія, школа, церква, різні організації, колективи, родина, шлюб.

Значення досліджень Сорокіна в галузі соціальної стратифікації та мобільності дуже важливе. Вони узагальнили досвід попередніх класиків (Г. Зіммеля, М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето) і піднесли вчення на якісно новий рівень. П. Сорокін розробив загальну концептуальну схему вивчення соціального розшарування і соціальної мобільності.

Концепції соціокультури та соціокультурної динаміки по праву вважають центральною темою творчості Сорокіна. Зі створенням концепції соціокультури його соціологія набула завершеного вигляду. В широкому сенсі, соціокультурою Сорокін називав весь суперорганічний світ, «новий всесвіт», що створений людиною. Це і всесвіт смислів, мов, наук, релігій, філософій, прав, літератур, мистецтв, музик, різних теорій і т. п. Це і вся сукупність матеріальної культури. Це і сукупність дій, вчинків, церемоній, ритуалів, взірців поведінки, що їх дотримується людина. У вузькому розумінні Сорокін визначав соціокультуру як одну з цивілізацій, котра має свою власну ментальність, світогляд, філософію, закони, засоби, методи, правила та способи пізнання дійсності. Залежно від цього він поділяв культурні суперсистеми на три основних типи:

· чуттєва (надчуттєва, ідеціональна) (за якої реальність сприймається безпосередньо почуттями);

· світоглядницька (реальність пізнається завдяки мисленню, інтуїції);

· ідеалістична (в якому поєднано риси двох попередніх типів). Кожний з цих типів культури перебуває у розвитку і притаманний людському суспільству на різних етапах прогресу. Так, культура раннього середньовіччя — ідеціональна; середнього середньовіччя — чуттєва, раціональна; пізнього — ідеалістична.

Засоби, за допомогою яких роздратування, що йде від одних людей, може дійти до інших, на думку Сорокіна, є "провідниками взаємодії". Вони поділяються на: 1) звукові (це передусім людська мова, музика й інші форми); 2) світокольорові (писемність, малюнки й ін.); 3) рухові (визначені рухи людини, зокрема рук, м'язів і т. ін.); 4) предметні (у виді визначених предметів, що сигналізують чи символізують переживання людей і зумовлюють їхні дії). Мова тут іде, наприклад, про гроші, прапор, національний герб, храм, та про інші речі і предмети культури і побуту, на яких залишилися сліди діяльності людей і від зіткнення з якими в інших людей виникають ті чи інші враження і переживання. Уся сукупність таких предметів, на яких відбилася діяльність людей, і які ними створені, зветься "матеріальною культурою ". До провідників взаємодії він також відносить електричні (радіо, телефонний, телеграфний і інший види зв'язку), теплові (пов'язані з впливом зміни температури), хімічні і механічні провідники.

На основі своєї теорії громадського життя Сорокін побудував класифікацію основних форм взаємодії за. такими підставами.

1. У залежності від кількості взаємодіючих індивідів: а) двох людей один з одним; б) одного і багатьох; в) багатьох і багатьох.

2. У залежності від якостей індивідів: а) одно- і різностатеві; б) осіб, подібних за рядом ознак; в) різних між собою.

3. За характером взаємовідносин: а) однобічні і двосторонні взаємодії; б) солідарні взаємодії; в) антагоністичні взаємодії.

4. За тривалістю взаємовідносин: а) короткочасні взаємодії; б) тривалі взаємодії.

5. За ступенем упорядкованості: а) організовані взаємодії; б) неорганізовані взаємодії.

6. З точки зору усвідомлення взаємодії: а) обоє індивідів взаємодіють свідомо; б) обидві сторони взаємодіють несвідомо; в) свідома реакція на несвідомий акт; г) несвідома реакція на свідому взаємодію.

7. У залежності від "матерії" обміну і процесу спілкування: а) інтелектуальні (розумові) взаємодії (обмін ідеями); б) чуттєво-емоційні взаємодії (обмін емоціями); в) вольові взаємодії (обмін вольовими рішеннями, наказами).

Відзначимо, що кожна форма соціальної взаємодії в теоретичній моделі Сорокіна поєднує і відповідні їм соціальні групи. На такі процеси спілкування і на такі дрібні групи взаємодіючих індивідів розпадається все людське середовище, в якому ми існуємо і яке покриває все населення земної кулі. Людський світ, на думку автора, можна уявити у вигляді величезного людського моря, в якому окремими хвилями є окремі процеси соціальної взаємодії й утворені ними соціальні групи.

П. Сорокін запропонував свої критерії класифікації соціальних груп – односторонні і багатосторонні. Відповідно до цих критеріїв виділяються соціальні групи по одному будь-якою ознакою, наприклад мови, території, статтю, віком, або ж за багатьма ознаками. За багатьма ознаками виділяються класи, нації та інші складні, часто соціально неоднорідні групи.

Неоднорідність суспільства, його об'єктивне поділ на різні соціальні групи знайшли своє відображення в теорії П. Сорокіна про соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Відповідно до цієї теорії, все суспільство ділиться на різні шари – страти, які різняться між собою за рівнем доходів, видами діяльності, політичними поглядами, культурних орієнтацій і т. д. До основних форм соціальної гратіфікаціі (або розшарування суспільства) Сорокін відніс економічну, політичну і професійну. На його думку, соціальна стратифікація – це природний і нормальний стан суспільства. Вона об'єктивно обумовлена існуючим суспільним поділом праці, майновою нерівністю, різними політичними орієнтаціями і т. п. Як вважав Сорокін, соціальна мобільність – таке ж природне і неминуче явище, як і соціальна стратифікація, на основі якої вона існує.

Велике значення П. Сорокін надавав питань соціальної рівності. У 1917 році в Петрограді вийшла його книга «Проблема соціальної рівності». До цієї проблеми він постійно звертався у своїх подальших роботах. Вказуючи на складний і багатосторонній характер проблеми соціальної рівності, він вважав, що головне в ній – це надання кожній людині матеріальних і духовних благ «за його заслугах», тобто «за ступенем його особистого соціально-корисної праці». Однак цим економічним змістом проблема соціальної рівності не вичерпується. Важливо, писав Сорокін, щоб стало реальністю рівність усіх перед Законом, рівність для заняття публічних посад, право на рівні політичні блага – виборче право, свобода слова, друку, спілок, совісті і т. д. Виключне значення має «більш-менш рівномірний розподіл знань і утворень », без чого, на його думку, взагалі егалітарна неможлива, тобто заснована на соціальній рівності, система суспільства.

4. Економічна соціологія Н.Смелзера

Одним із перших у середовищі соціологів, хто комплексно розглянув виклики сучасності в їхньому глобалізаційному аспекті, був американський соціолог Н. Смелзер.

Американський соціолог Н.Смелзер гадає, що соціологія намагається зрозуміти, чому люди поводяться певним чином, чому вони утворюють групи, відправляються на війну, поклоняються чому-небудь, одружуються, голосують тощо. Важливою умовою вивчення людини в суспільних відносинах є володіння соціологічним мисленням.

У своїх Георг-Зіммелівських лекціях, прочитаних ним у Німеччині 1995 р., він, по-перше, окреслив три рівня соціології відповідно до мікро-, мезо-, макроутворень, процесів і явищ, характерних для окремого суспільства; по-друге, обґрунтував появу четвертого – мегарівня, в якому знаходить своє втілення всесвітнє суспільство, що сьогодні формується у межах Земної кулі; по-третє, запропонував назву окремої соціологічної дисципліни для вивчення цього якісно нового типу суспільства — “глобальна соціологія". Але у Смелзера ще немає однозначного трактування предмета дослідження цієї глобальної соціології; він вдавався до одночасного використання таких понять, як всесвітнє суспільство, світ, світова система, міжнародна спільнота. Втім, найбільш адекватним смелзерівському розумінню глобалізацій них процесів та їхніх наслідків можна вважати поняття “світова система", яке він вважає можливим описати через аналіз її основних одиниць; “можливо, — зазначає Н.Смелзер, — в центрі певних ліній аналізу повинен лежати саме характер взаємин між націями (державами) та іншими утвореннями" [2, с.114]. Відповідно, на його переконання, мають бути переглянуті, уточнені, модифіковані чи змінені ті поняття, якими соціологія послугувалася наприкінці ХІХ – протягом мало не усього ХХ ст. Зокрема, нація-держава, яка втрачає свій трон, повинна бути заново визначена як менш автономна, неоднорідна реальність, а аналіз причинно-наслідкової взаємодії між економічними, політичними, соціальними та культурними силами має проводитись не так на внутрішніх, як на зовнішніх рівнях. Відтак нації-держави в добу глобальних трансформацій доцільніше розглядати як залежні, проникні елементи певної системи вищого рівня – всеохопної світової системи. Крім усього іншого, для Н. Смелзера це означає потребу винаходження нових методологій та методів порівняльного аналізу.

Н.Смелзер не лише підтверджує таку спрямованість зусиль сучасних і майбутніх соціологів, але й вводить до наукового обігу спеціальний і окремий рівень — глобальний рівень соціологічного аналізу, який знаходить своє втілення у соціології міжнародних стосунків. Але більше, Смелзер гранично чітко описує міжнародну або глобальну соціологію, зосереджену на стосунках між націями-державами, характеризує основні напрями і підходи в її межах, називає головні тенденції, що вимагають подальшого осмислення вчених-соціологів. Серед важливих проблем цієї відносно нової галузі соціології Н.Смелзер виділяє природу сучасної інтернаціоналізації та чотири головні революції, які відбуваються у світі в наш час, з детальним розкриттям їх нерозривності й суперечливості, а також вказує на низку старих і нових аномалій та парадоксів як межах кожної такої революції, так і між ними.

І, нарешті, в цій частині своїх лекцій Н.Смелзер дещо коригує позицію Е.Ґідденса стосовно рівнозначності ролі націй-держав і світової системи таких держав. На його думку, сучасність дедалі частіше демонструє тенденцію послаблення держави як об’єкта лояльності, осереддя культурної ідентичності та інтегруючого інструменту. «Можливо, настав час, — пише він, — скинути державу-націю з її трону аналітичної суверенності». Водночас Смелзер слушно зазначає, що процеси інтернаціоналізації, які підривають силу націй-держав, супроводжуються й процесами локалізації, тобто одна тенденція викликає до життя появу контртенденції в житті міжнародної спільноти, і це розширює предметне поле ґлобальної соціології або соціології міжнародних стосунків.

З усього сказаного випливає, мабуть, найосновніша прикметна особливість і значущість Смелзерівських лекцій в університеті імені Ґумбольдта в порівнянні з доробками інших відомих західних соціологів. Йдеться про виокремлення ним чотирьох рівнів соціологічного аналізу соціальної реальності. Більшість його колег (переважно північно-американських) традиційно працювали і працюють в межах або мікро-, або макрорівня. Відповідно в загальнотеоретичних працях розглядаються й аналізуються саме ці два рівні. Так, наприклад, у п’ятому виданні книги американського соціолога, голови Американської соціологічної Асоціації Дж.Рітцера «Сучасні соціологічні теорії» в спеціальному розділі піддаються осмисленню ці два рівні (дві позиції, два підходи). Рітцер навіть дещо загострює проблему, йменуючи один з них «мікроекстремізмом» а другий, відповідно, «макроекстремізмом». Він ревно обстоює думку про необхідність синтезу (інтеґрації) цих двох рівнів та наводить позиції прибічників розв’язання проблеми їх протистояння (це праці таких соціологів, як Дж.Александер, Дж.Коулмен, А.Ліска, Р.Коллінз, Е.Сікурел та інших, не менш відомих). Але в цій розлогій праці Дж.Рітцера не знаходиться місця для виокремлення і означення інших можливих підходів чи рівнів соціологічного теоретизування з приводу багатовимірної соціальної реальності.

Н.Смелзер є гнучкішим і мобільнішим в цьому плані: якщо в його «Соціології» 1988 року видання читач знаходить опис мікро-макро дихотомії, то вже у 1995 році він принципово розширює набір цих рівнів до чотирьох.

Висновок Смелзера звучить так: «Прагнення до національної незалежності було за своєю суттю одним із головних чинників, які привели до остаточної руйнації радянського комунізму. Нині ці одвічні сили — одним словом, сили Ґемайншафт — очевидно знову заявляють про себе в реґіональній, етнічній та лінґвістичній свідомості, в соціальних рухах і в політичній боротьбі цілого світу. Ці події вимагають, аби соціологи переосмислили попередні теорії соціальних змін і звернули на примордіальні структури належну увагу, якої ті завжди заслуговували, але яка їм не завжди приділялася».

5. Значення основних положень представників Гарвардської школи

Отже представники Гарвардської школи визначали економічну соціологію як міжгалузевий науковий напрям, галузь соціологічного знання, що вивчає економіку як соціальний інститут, закономірності її розвитку та функціонування.

Економічна сфера є цілісною підсистемою (розглядаючи її відносно автономно від суспільства, ведуть мову про економічну систему) суспільства, що охоплює всі види виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг, необхідних для життєдіяльності людей.

Теорія соціального обміну Дж. Хоманса поклала початок розвитку безлічі теорій соціальної взаємодії, які видатний американський соціолог Н. Смелзер систематизував у такий спосіб [4, с.138].

1. Теорія соціального обміну (Дж. Хоманс). Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що люди взаємодіють між собою на основі свого досвіду, зважуючи можливі винагороди і витрати.

2. Теорія символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер). Основна ідея цієї концепції полягає в тому, що поведінка людей по відношенню одне до одного і предметів навколишнього світу визначається тими значеннями, які вони їм надають.

3. Теорія управління враженнями (Е. Гоффман). Центральна ідея даної теорії — у розумінні соціальних ситуацій, схожих на драматичні спектаклі, в яких люди-актори своїми взаємодіями прагнуть створювати і підтримувати сприятливі враження.

4. Психоаналітична теорія (3. Фрейд). Заснована на ідеї, що міжособистісна взаємодія знаходиться під глибоким впливом понять, засвоєних у ранньому дитинстві, і конфліктів, пережитих у цей період.

П. Сорокіну вдалося висунути чимало важливих і оригінальних ідей щодо проблеми перспектив розвитку людства, просякнутих вірою у можливість утвердження міцного і довготривалого миру на Землі. Сорокін розробив свою власну теорію соціального життя, в основу якої за найпростішу модель соціального явища (а отже, і суспільства) узяв взаємодію двох індивідів [7, с 16-29].

Підставою для такого трактування ролі соціальної взаємодії є розуміння (як предмет вивчення соціології) групи людей, що спільно живуть і взаємодіють (тобто впливають Один на одного). На думку П. Сорокіна, щоб було можливе суспільство, необхідна щонайменше наявність двох людей, поєднаних зв'язком взаємодії. Це і є найпростіший вид (модель) суспільства чи соціального явища, на який розкладається все громадське життя і усі складні соціальні явища. За П. Сорокіним, соціальна взаємодія будується на трьох складових частинах-елементах: 1) індивіди (щонайменше два); 2) їхні дії-акти; 3) провідники взаємодії.

Здійснюючи дії (вчинки, акти), люди, виходячи з концепції Сорокіна, "подразнюють " один одного, роблячи тим самим вплив один на одного. При цьому апаратом сприйняття роздратування слугує сукупність органів чуття людини (зору, слуху, нюху і т.п.), а апаратом посилання роздратувань — усе тіло і його окремі частини (гортань, руки, ноги й ін.).

Усе це свідчить, що у сфері економіки взаємодіють не одномірні економічні індивіди, а соціально і психологічно багатогранні особистості, які поєднують у собі етнічні, політичні, культурні та інші аспекти, що виявляються у раціональній та ірраціональній поведінці. Процеси, які є ядром економічної системи, функціонують не тільки в економічній сфері, а й у багатьох інших підсистемах суспільства — політичній, соціо-культурній, соціальній, сімейно-побутовій. У цьому можна переконатися, аналізуючи вплив на економічну систему політичних, соціальних, культурних та інших факторів.

Висновки

Отже, основні ідеї представників Гарвардської школи мали великий вплив у розвитку економічної соціології. Так, П. Сорокін розглядав соціальну мобільність як будь-яку зміну соціального стану, а не тільки як перехід осіб і родин з однієї соціальної групи в іншу. Відповідно до поглядів П. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальними сходинками у двох напрямках: 1) вертикальному — рух нагору і вниз (коли соціальний статус змінюється); 2) горизонтальному — пересування на тому ж соціальному рівні (тобто без зміни соціального статусу).

Розробку аналітичних понять Т. Парсонс вважав першочерговим завданням порівняно з розробкою систем теоретичних суджень. Тільки після побудови системи аналітичних понять можна переходити до формулювання операціональних визначень, які організуються в системі теоретичних міркувань.

Парсонсівську стратегію побудови соціологічної теорії вперше було викладено у двотомнику “Структура соціальної дії” (1937). За словами американського соціолога, ця праця стала для нього “поворотним пунктом з огляду не тільки на зміст, а й на стратегію побудови теорії”. У ній йому вдалося продемонструвати конвергенцію чільних концептуальних схем Альфреда Маршалла, Б. Дюркгейма, В.Ф. Парето та М. Вебера. В цілому це утворило, згідно з Г. Парсонсом, “перший рівень інтегрованої загальної теорії” в його власній роботі. Конвергенція їхніх концептуальних схем стала можливою, тому що всі вони, згідно з Т. Парсонсом, є окремими аспектами однієї теорії, орієнтованої на волюнтаристське вирішення проблеми соціального порядку. Цю теорію американський соціолог репродукує в цілісному вигляді та називає волюнтаристською теорією дій.

Список використаної літератури

1. Абрамов Р.И. Профессиональный комплекс в социальной структуре общества по Парсонсу) // Социологические исследование. — 2005. — № 4. — С. 54-77

2. Афанасьев В. Историческая социология Данилевского, Шпенглера, Сорокина // Социологические исследования. — 2005. — № 5. — С. 129-137

3. Борзунова Е.Н. Социологические концепции легитимности власти Т.Парсонса и М.Вебера:сравнительный аналіз // Социологические исследования. — 1997. — № 9. — С. 98-102

4. Гилюн О. Інтелектуальна спадщина П. Сорокіна і сучасність [Текст] : [22 квітня 2009 р. у Дніпропетровському національному університеті ім. О.Гончара відбувся Міжрегіональний круглий стіл "Інтелектуальна спадщина П.Сорокіна і сучасність] // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2009. — № 3 . — С. 213-216

5. Лукашевич М. Соціологія : основи загальної, спеціальних і галузевих теорій [Текст] : підручник для студентів вищих навч. закл. / Микола Лукашевич, Микола Туленков, Юрій Яковенко, 2008. — 543 с.

6. Лукашевич М. Соціологія економіки: Підручник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Каравела, 2005. — 283с.

7. Мертон Р., Мид Дж., Парсонс Т., Шюц А.. Американская социологическая мысль / В.И. Добреньков (ред.), Е.И. Кравченко (сост.). — М. : Международный Ун-т Бизнеса и Управления, 1996. — 560с.

8. Парсонс Т. Система координат действия и общая теория действия: Культура, личность и место социальных систем //Американская социо-логическая мысль: Тексты. — М.: Изд-во МГУ, 1996.

9. Парсонс Т. Система современных обществ=The System of Modern Societies/ T.Parsons / Л.А. Седова (пер.с англ.), А.Д. Ковалева (пер.с англ.). — М. : Аспект Пресс, 1998. — 270с.

10. Парсонс Т. О структуре социального действия / В.Ф. Чеснокова (общ.ред.), И… Бакштейн ([пер.с англ.]), С.А. Белановский (общ.ред.). — 2.изд. — М. : Академический Проект, 2002. — 878с.

11. Система социологического знания: Учеб. пособие / Сост. Г. В. Щёкин. — К.: МАУП, 1998.

12. Смелзер Н. Проблеми соціології. Георг-Зіммелівські лекції. — Львів: Кальварія, 2003. — 128 с.

13. Смелзер Н. Социология: Пер. с англ. — М.: Феникс, 1994.

14. Современная западная социология: Словарь. — М.: Политиздат, 1990.

15. Сорокин П. А. Общедоступный учебник социологии. Статьи разных лет. — М.: Наука, 1994.

16. Сорокин П. А. Заметки социолога. Социологическая публицистика: Сочинения / А.О. Бороноев (отв.ред.). — СПб. : Алетейя, 2000. — 315с.

17. Сорокин П. Система социологии. — М. : Астрель, 2008. — 1003с.

18. Соціологія [Текст] : підручник / Володимир Волович, Микола Горлач, Ірина Жиленкова та ін., 2009. — 806 с.

19. Соціологія: Підручник / За ред. Володимира Пічі,, 2006. — 277 с.

20. Соціологія: Підручник / ред. : Віктор Городяненко, 2008. — 542 с.

21. Черниш Н. Ускладнення невизначеності соціології в добу глобалізації // Електронний ресурс: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Mtpsa/2009_15/Cherniw.pdf