Вступ

Людина як суб’єкт суспільних відносин має потребу в отриманні відомостей про події та явища, що відбуваються або мали місце в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Інформація є засобом комунікації людей і нерідко виступає об’єктом їхньої діяльності. Без отримання інформації у різних її проявах та формах не можлива еволюція людини, розвиток суспільства і держави. Міжнародно-правові стандарти прав людини й громадянина про свободу слова і право на інформацію закріплені в законодавстві багатьох країн світу. Не є винятком і вітчизняне законодавство. Право України містить низку норм, які регулюють відносини щодо отримання інформації. Суб’єктивне право на інформацію є одним з найважливіших прав людини й громадянина.

Не буде перебільшенням сказати, що реалізація права громадян на інформацію, забезпечення вільного доступу до інформації, що має суспільне значення, інформаційна відкритість органів влади є найважливішими умовами й критеріями функціонування правової держави. Саме реалізація права громадян на інформацію забезпечує реальне, а не тільки формальна участь громадян у житті держави.

Варто підкреслити особливу значимість цього права: воно виступає сполучним елементом всієї системи основних прав і воль. Тільки за умови його дотримання можна говорити про фактичну реалізацію особистих, політичних, соціальних, економічних, екологічних і культурних прав і воль.

Звідси треба, що під час відсутності вільного доступу громадян до інформації, при інформаційній закритості, «непрозорості» органів державної влади весь набір демократичних інститутів легко може придбати імітаційно-декоративний характер, а «носій суверенітету і єдине джерело влади» може перетворитися в манипулюємий «електорат». У цьому зв’язку досить показово, що суспільна дискусія про характер сучасного політичного процесу в Україні, що ведеться як у нас, так і за кордоном, у значній мірі сфальцьована на проблемах прозорості державної влади й реалізації права громадян на інформацію.

1. Поняття права на інформацію та система законодавства, що його гарантує

У сучасних умовах інформація виступає найважливішим ресурсом життєзабезпечення суспільства, найважливішим фактором його існування й розвитку.

Значення інформації в житті суспільства й держави важко переоцінити, оскільки вона являє собою об’єкт багатофункціональний. Вона створюється, обертається й застосовується, по суті, у всіх сферах діяльності й забезпечує виконання особистих функцій і завдань, що стоять перед найрізноманітнішими суб’єктами – органами державної влади, місцевого самоврядування, перед фізичними і юридичними особами, іншими соціальними утвореннями. Відповідно проблема належної реалізації функцій усіх складових механізму держави, забезпечення взаємодії з ними громадян – багато в чому проблема чіткої правової регламентації обігу інформації, забезпечення доступу до неї й максимальних можливостей її використання всіма суб’єктами відповідних правових відносин і, насамперед, громадянами. Справедливо, що відкритість влади реалізується насамперед у відносинах самої влади та суспільства, яка активно вимагає відповідної інформації й усвідомлює свої права й обов’язки щодо подібного публічного контролю. У такій ситуації, якщо ми хочемо бути повноправними учасниками європейського процесу, найважливішим завданням стає розвиток таких відносин між громадянами й державою [5, с. 35].

Найважливішим критерієм для вирішення питання про достатність обсягу відповідних прав і свобод людини й громадянина, у тому числі й права на інформацію, виступають міжнародно-правові акти, конституційні норми, що одержують свою подальшу конкретизацію в чинному законодавстві. Стосовно права громадян на інформацію необхідно відзначити низка найважливіших положень, що містяться в основних міжнародно-правових документах. Насамперед необхідно вказати на положення Загальної декларації прав людини, прийнятої на сесії Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 р. У ст. 19 зазначеного документа закріплюється положення про те, що кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх вираження. Це право пов’язується зі свободою шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами й незалежно від державних кордонів. Примітно, що термін «інформація» був уперше закріплений у міжнародно-правовому акті такого роду. При цьому видається, що своє чітке трактування одержало і коло дій, здійснюваний відносно інформації. Право на свободу вираження своєї думки є не тільки однією з основних умов демократії, але й необхідною умовою для здійснення інших особистих прав і свобод, проголошених у Європейській конвенції про права людини. Ст. 10 зазначеної конвенції практично дослівно повторює текст норми ст. 19 Загальної декларації прав людини, у тому числі й відносно свободи одержання інформації. Логічним продовженням даного положення послужила й ст. 19 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права, відповідно до якої право на вільне вираження своєї думки включає свободу шукати, одержувати й поширювати будь-якого роду інформацію та ідеї незалежно від державних кордонів, усно, письмово або засобами друку або художніх форм вираження або інших способів за своїм вибором. При цьому слід зазначити, що на відміну від Загальної декларації прав людини і Європейської конвенції від 4 листопада 1950 р., і Міжнародний пакт про громадянські й політичні права від 19 грудня 1966 р. говорять про відповідні обмеження щодо інформації, встановлені законами і необхідні для поваги прав і репутації інших осіб, для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я або моральності населення.

Слід зазначити, що в більшості конституцій країн світу наведені вище положення міжнародно-правових актів також одержали своє адекватне відображення [6, с. 79-80]. Не є винятком у цьому плані й Конституція України [1].

Базовий характер мають положення ст. 34 Конституції, відповідно до яких кожному гарантується право на свободу думки й слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Стосовно категорії інформації зазначена стаття закріплює право вільно збирати, зберігати, досліджувати й розглядати інформацію усно, письмово або іншим способом – за своїм вибором. Можливість одержання необхідної інформації забезпечується закріпленням у ст.40 Конституції України права направляти індивідуальні або колективні письмові звернення або особисто звертатися в органи державної влади, органи місцевого самоврядування й до посадових і службових осіб цих органів, які зобов’язані розглядати звернення й давати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. У свою чергу ч.3 ст.32 Конституції визначає, що кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, що не є державною або іншою захищеною законом таємницею. З іншого боку, Основний закон містить положення, що прямо вказують на можливість певних обмежень реалізації права на інформацію. Так, здійснення цього права може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою попередження безладу або злочинів, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для попередження розголошення інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримки авторитету й неупередженості правосуддя (ч.3 ст. 34 Конституції) [1].

Низка конституційних настанов прямо пов’язана з відповідними гарантіями реалізації права на інформацію. Ст. 55 Конституції закріплює право на судовий захист. Права й свободи людини, у тому числі й право на інформацію, захищаються судом. При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Поряд із цим закріплене й право на звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [7, c. 132].

2. Гарантії права на інформацію та їх забезпечення

Право на інформацію забезпечується:

• обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
• створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
• вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
• обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
• створенням механізму здійснення права на інформацію;
• здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
• встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію [2].

У ряді випадків положення Конституції України чітко відображують гарантуючу роль права на інформацію при реалізації й охороні інших конституційних прав. Так, відповідно до ст. 50 Конституції, кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан навколишнього середовища, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Такого роду інформація ніким не може бути засекречена. Зазначене положення забезпечує реалізацію права на безпечне для життя й здоров’я навколишнє середовище. Реалізація права на свободу й особисту недоторканність забезпечується також і тим, що кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз’яснені його права. Про арешт або затримання людини повинно бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого (ч.4 і 6 ст.29). Як бачимо, зазначені положення Конституції прямо відносні й до адміністративно-юрисдикційній діяльності держави й пов’язані з гарантуючою роллю права на інформацію.

Незважаючи на те, що в деяких випадках законодавець прямо не вказує на необхідність інформування громадян при реалізації окремих прав і свобод, видається, що такого роду поінформованість мається на увазі й виступає як логічна передумова їх реалізації. Наприклад, не викликає сумнівів, що реалізація права на працю, на належні, безпечні й здорові умови праці, право на підприємницьку діяльність, право на охорону здоров’я, на освіту ґрунтується насамперед на певній інформації, що у свою чергу дозволяє кожному визначити для себе необхідність і значення реалізації того чи іншого права, співвіднести його із суб’єктивними бажаннями й можливостями, визначити для себе варіанти поведінки й можливості почати певні дії у відносинах з органами і посадовими особами, уповноваженими сприяти в реалізації конкретного права або обов’язку. Примітно, що обов’язок подання певної інформації пов’язується й з реалізацією конституційних обов’язків громадян. Так, обов’язок сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, установлених законом, забезпечується значною мірою наданням у податкові органи декларації про майновий стан і доходи, що саме по собі є не що інше, як надання державним органам відповідної інформації. У цілому слід погодитися з думкою про те, що гарантуюча роль права на інформацію – це поглиблення і конкретизація мети, для здійснення якої Конституція гарантувала відповідне право, більш повне і точне визначення змісту цього права, окреслення його меж, закріплення засобів, способів і прийомів, завдяки яким деталізуються правомочності учасників процесу його реалізації [3, с. 48-49].

Не можна не звернути увагу і на те, що реалізація права на інформацію прямо співвідноситься з втіленням у життя принципу гласності в діяльності органів держави. На цьому цілком слушно наголошує О.Б. Червякова, на думку якої це пов’язано, перш за все, з положеннями законодавства, які зобов’язують посадовців оприлюднювати певну інформацію. При цьому особливого значення набуває питання забезпечення відкритості прийнятих рішень та відображення в них необхідності і доцільності того чи іншого рішення. Тим самим забезпечується можлива й реальна об’єктивна обумовленість, суб’єктивне обґрунтування й соціальна ефективність управлінських рішень. У противному разі вимога законодавства про оприлюднення рішень ради нормативно-правового характеру стає формальною. Іншим способом забезпечення гласності є обов’язкове звітування певних посадовців про свою діяльність [7, с. 132-133].

На наш погляд, ці положення прямо пов’язані з формуванням у громадян правильного розуміння тих чи інших дій державних органів, їх необхідності та важливості і, в кінцевому підсумку, забезпечують реальність та ефективність прийнятих рішень.

Необхідно підкреслити і ту важливу обставину, що сама можливість реалізації права на інформацію і її гарантуюче значення для забезпечення реалізації правового статусу всіх учасників адміністративного процесу, і насамперед громадян, пов’язані, перш за все, з регламентацією цього права в чинному законодавстві.

Не можна не звернути увагу на те, що реалізація права на інформацію як базова гарантія забезпечення прав і свобод громадян у свою чергу забезпечується наявністю гарантій так би мовити похідного рівня. До таких гарантій законодавець відносить, зокрема, обов’язок органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення; створення в державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації; вільний доступ суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів (при цьому обмеження цього доступу зумовлюється лише специфікою цінностей та особливими умовами їх збереження, що визначаються законодавством); створення механізму здійснення права на інформацію; здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію; встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію (ст. 10 ЗУ «Про інформацію»).

Законодавець виділяє певні види інформації, серед яких найбільше значення в контексті забезпечення прав і свобод громадян у сфері адміністративного процесу, на наш погляд, мають правова інформація та інформація державних органів та органів місцевого та регіонального самоврядування. Правова інформація визначається як сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо. Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань (ст. 22 ЗУ «Про інформацію») [2].

Відповідно інформація державних органів та органів місцевого і регіонального самоврядування визначається як офіційна документована інформація, яка створюється в процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого і регіонального самоврядування. Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою та її органами, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого та регіонального самоврядування. Як бачимо, багато в чому поняття цих видів інформації схожі.

Оскільки основними джерелами інформації державних органів та органів місцевого та регіонального самоврядування виступають нормативно-правові акти різного рівня, то такого роду інформацію можна визнати в якості різновиду правової інформації. Такий підхід певного мірою обумовлюється й існуючим у науці поділом правової інформації на нормативну та ненормативну. На думку В.О. Копилова, нормативна правова інформація створюється в порядку правотворчої діяльності і міститься в нормативних правових актах. Ненормативна правова інформація створюється, як правило, в порядку правозастосовної та правоохоронної діяльності при реалізації приписів правових норм. Ця інформація рухається в системі правового управління державою, суспільством, особою, в тому числі й у межах зворотного зв’язку цієї системи.

До інформації другого виду автором зокрема віднесені: загальна інформація про стан законності і правопорядку – заяви, що надходять до прокуратури та вищих судових інстанцій про дотримання законності, судова, кримінальна та прокурорська статистика; інформація про дотримання прав і свобод людини (в тому числі й за поданнями Уповноваженого з прав людини); соціологічні дослідження про ефективність законодавчих та інших нормативно-правових актів; інформація про цивільно-правові відносини, договірні й інші зобов’язання (договори, домовленості тощо); інформація, що відображає адміністративну діяльність органів виконавчої влади та місцевого самоврядування з виконання нормативних приписів; інформація судів та судових органів (судові справи, судові рішення тощо); інформація, пов’язана з розкриттям та розслідуванням правопорушень – кримінологічна інформація (дані про злочинність й інші правопорушення, ефективність кримінальних покарань); криміналістична інформація, що використовується при доведенні фактів злочину та ідентифікації особи чи групи осіб, що скоїли злочин; судово-експертна інформація, що використовується при проведенні судових експертиз для доведення факту злочину та вини обвинуваченого; оперативно-розшукова інформація, що містить відомості, які відображають хід і результати оперативно-розшукових заходів з встановлення та розшуку осіб, що скоїли кримінально каране діяння, а також інші відомості та матеріали [4, с. 39–41].

Висновки

Отже, право на інформацію забезпечується: вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів; обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством; створенням механізму здійснення права на інформацію.

Право на інформацію є базовою категорією й лежить, у широкому розумінні, в основі реалізації всіх передбачених Конституцією прав, свобод і обов’язків громадян. Це право являє собою не тільки інструмент, найважливіший засіб реалізації правового статусу особи, але й гарантію забезпечення належного ходу й результатів її відносин з органами держави, їхніми посадовими особами у сфері державного управління. Це багато в чому обумовлено тією важливою обставиною, що адміністративно-процесуальна сфера являє собою досить динамічною категорією. Іншими словами, постійні потоки різноманітної інформації служать своєрідним каталізатором виникнення і забезпечують динаміку правовідносин між різними суб’єктами адміністративного процесу. При цьому та чи інша інформація являє собою основу для формування відповідної позиції суб’єкта адміністративно-процесуальних відносин, багато в чому визначає можливість і необхідність застосування наявного процесуального інструментарію залежно від конкретних обставин конкретної адміністративної справи.

Особливого звучання реалізація права на інформацію та, власне, певна інформація набувають у сфері адміністративної юрисдикції, оскільки специфіка процесуальних засобів і способів, застосовуваних у юрисдикційних провадженнях (більшою мірою це характерно для провадження у справах про адміністративні правопорушення й дисциплінарного провадження), можливість застосування заходів, що спричиняють несприятливі наслідки для осіб, які притягуються до відповідальності, пов’язані із застосуванням певних фізичних обмежень і моральних переживань, пред’являє до інформації й до реалізації права на неї особливі вимоги. Це дозволяє виділити право на інформацію в сфері адміністративного процесу як найважливішу гарантію забезпечення прав і свобод громадян у їхніх відносинах з органами держави, а саму інформацію визначити як основний ресурс, що забезпечує хід і результати процесу.

Як такий ресурс інформація зумовлює налагодженість та ефективність будь-яких адміністративних процедур, є основним засобом формування певної позиції громадянина у відносинах з органами держави, становить основу його поведінки в рамках процесу, забезпечує використання ним відповідних процесуальних засобів з метою реалізації і охорони належних йому прав, свобод та законних інтересів.

Список використаної літератури

1. Конституція України. — Суми : Видавець Соколик Б.В., 2007. — 48с.
2. Закон України «Про інформацію»: За станом на 1 грудня 2002 р. / Верховна Рада України. — Офіц. вид. — К. : Парламентське видавництво, 2002. — 24с.
3. Баранов О. Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи. — К. : Видавничий дім «СофтПрес», 2005. — 316с.
4. Біленчук П. Інформаційне суспільство: управління, право, технології, безпека: навчальний посібник / Київський національний ун-т внутрішніх справ. Навчально-науковий ін-т підготовки слідчих і криміналістів; Європейський ун-т управління, безпеки та інформаційно-правових технологій. — К. : ННІПСК КНУВС, 2009. — 60с.
5. Бойко І. Проблеми забезпечення прав громадян в інформаційній  сфері // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 4. —  С. 176-183
6. Виноградова Г. Інформаційне право України: Навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2006. — 144с.
7. Монашова О. Правове забезпечення інформаційно-комунікаційних технологій // Право України. — 2006. — № 3.- С.131-134
8. Хрипко С. Інформаційне право: Навч.-метод. посібник. — Донецьк : ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2005. — 234с.