Життєві форми рослин

1. Життєві форми рослин

Серед пристосувань живих організмів до середовища існування особливе значення мають так звані морфологічні адаптації, тобто зміни у зовнішній будові, що дали змогу жити рослині саме в тому, а не іншому середовищі існування. Певна морфологічна будова рослини, що склалася в процесі еволюції як пристосування до умов середовища, і є життєвою формою рослин.

Життєва форма — морфологічна будова рослин, що склалася у процесі еволюції і відображає у зовнішньому вигляді пристосування їх до умов життя. Термін запропонував датський ботанік Е. Вармінг (1884). Є ряд класифікацій життєвих форм рослин, в основі яких лежить різний підхід до їх вивчення. За кордоном широко користуються системою ботаніка К. Раункієра (1905, 1907), яка базується переважно на розташуванні бруньок відновлення щодо поверхні землі. Радянський ботанік І.Г. Херебряков розробив (1952, 1964) найповнішу систему, в основу якої поклав зовнішній вигляд рослини, тісно пов’язаний з ритмом її розвитку. Основні категорії життєвих форм (типи або класи) — дерева, чагарники і трави — відрізняються висотою, ступенем здерев’яніння осьових органів і тривалістю життя надземних пагонів. Вивчення життєвих форм рослин є предметом дослідження окремої галузі ботаніки морфології рослин. Характеристика кожної життєвої форми у вищих рослин складається на основі визначення морфологічних ознак надземних і підземних пагонів та кореневих систем з урахуванням ритму розвитку і тривалості життя. До однієї життєвої форми можуть належати рослини різних видів і родів і, навпаки, рослини одного виду можуть утворювати кілька життєвих форм.

Наводимо одну з класифікацій життєвих форм рослин:

Дерева — багаторічні рослини з дерев’янистими надземними частинами, чітко вираженим одним стовбуром, не нижче 2 м висоти. Кущі — багаторічні рослини з дерев’яніючими надземними частинами. На відміну від дерев, не мають яскраво вираженого стовбура: кущення починається від самої землі. Тому утворюється кілька рівноцінних стовбурів.
Кущики схожі з кущами, але низькі, не вищі за 50 см.
Напівкущі відрізняються від кущиків тим, що у них дерев’яніють тільки нижні частини пагонів, верхні часто відмирають.
Ліани — рослини зі стеблами, що в’ються і чіпляються за опору.
Сукуленти — багаторічні рослини з соковитими стеблами і листками, що містять запаси води.
Трав’янисті рослини — багаторічні та однорічні рослини, в яких на зиму відмирають надземні частини (багаторічні, дворічні) або відмирає уся рослина (однорічні).

Серед спеціалістів-ботаніків популярна класифікація К. Раункієра за розміщенням бруньок чи верхівок пагонів протягом несприятливої пори року щодо поверхні ґрунту і снігового покриву. Ця ознака має глибокий біологічний зміст: захист твірних тканин рослин, призначених для продовження росту, забезпечує безперервне існування особини в умовах середовища, Що різко змінюється.

Фанерофіти (відкриті) — рослини, бруньки росту в яких розміщені вище за 30 см від поверхні землі. До них належать дерева і кущі.
Хамефіти (приземисті) — рослини, бруньки відновлення яких розміщені біля поверхні грунту, або не вище 20-30 см від поверхні, взимку можуть перебувати під снігом. Це напівкущі та кущики.
Гемікриптофіти (приховані) — рослини, бруньки відновлення яких розміщені на рівні поверхні ґрунту, або у самому поверхневому її шарі, часто вкритому підстилкою. До них належать більшість багаторічних трав.
Криптофіти (заховані) — рослини, бруньки відновлення яких заховані у ґрунті чи під водою. До цієї групи належать рослини, які мають видозмінені пагони — цибулю, бульбу чи кореневище.
Терофіти — однорічні рослини, які не мають бруньок, розмножуються лише насінням.

2. Бережливе ставлення до надр і земної поверхні

Останнім часом високими темпами зростає чисельність населення Землі, що призводить і до зростання споживання енергетичних та інших матеріальних природних ресурсів. Швидкість вилучення деяких з них істотно перевищує швидкість їх продукування, а екстенсивний спосіб їх освоєння, що триває, породжує величезні обсяги відходів, які надходять у навколишнє середовище.

Надра — верхня частина земної кори від нижньої межі гумусового шару ґрунту до рівня, де ще можливий видобуток корисних копалин. З надр Землі видобувають вугілля, нафту, газ та корисні копалини. Останні використовують для добування металів, як сировину для хімічної промисловості, виробництва добрив для сільського господарства, будівельних матеріалів тощо. У надрах містяться лікувальні термальні та мінеральні води. В них будують різні господарські споруди і транспортні комунікації. Їх використовують для зберігання нафти, газу та різних матеріалів, захоронення шкідливих речовин і відходів виробництва. В Україні досліджено 90 видів корисних копалин, зосереджених більш як у 8000 родовищ, з яких 4000 експлуатуються. Родовища корисних копалин характер ризуються резервами, запасами та індексом використання природних ресурсів. Резерви — це обсяги корисних копалин, які можуть бути ефективно вилучені з надр за допомогою сучасних технологій. Запаси — загальний передбачуваний обсяг копалин у родовищах Землі.

Значні обсяги відходів утворюються в результаті промислової діяльності — виробництва кислот, мінеральних добрив, пігментів, металів тощо.

Кількість побутових відходів невпинно зростає. На кожного міського мешканця щороку утворюється 250—700 кг відходів. За оцінками спеціалістів, у містах світу щороку утворюється 400—500 млн т побутових відходів.

Характерною особливістю літосфери є те, що забруднення переміщуються в ній природним шляхом значно повільніше, ніж у гідросфері й атмосфері. Тому відбувається концентрування токсичних речовин і подальша міграція їх у різні середовища в процесі біологічного та геохімічного колообігів речовин. Внаслідок інтенсивного надходження ксенобіотиків порушується динамічна рівновага цих природних циклів, які складалися впродовж багатьох мільйонів років. А це врешті може призвести і вже частково призводить до незворотних катастрофічних змін у біосфері Землі.

Не маючи можливості детально розглянути всі ті процеси, що відбуваються в літосфері із забрудненнями антропогенного походження, зупинимося для прикладу тільки на деяких із них. Людство у своїй повсякденній діяльності використовує значну кількість металів, особливо заліза.

Освоєння родовищ мінеральних ресурсів охоплює геологорозвідувальні роботи, розробку родовищ та переробку мінеральної сировини. Кожен з цих етапів має певний вплив на навколишнє природне середовище.

Будівництво свердловин, шахт та кар’єрів пов’язане з відчуженням родючих земель, зміною природних ландшафтів та погіршенням екологічної ситуації. В Україні щороку відводиться близько 5-7 тис. га земель для складування відходів та створення шламонакопичувачів.

Деякі антропогенні процеси, як вирубування лісів, створення великих водосховищ та кар’єрів, здатні істотно змінювати природне середовище.

Подібні процеси породжують негативні, часто непередбачувані людиною наслідки. Антропогенні процеси порушують динамічну рівновагу та взаємозв’язки між компонентами екосистем значно швидше, ніж це відбувається під впливом тільки природних процесів.

3. Територіально-виробничі комплекси

Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатися як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. В регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах — переважну частку послуг.

Національна економіка характеризується організаційно-економічною, соціально-економічною (інституціональною) та виробничо-технологічною структурами, які відображають внутрішні співвідношення її складових з точки зору організації виробництва, розподілу форм власності та існуючих його технологічних циклів.

Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справляє помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.

Виробничий комплекс характеризується структурою виробництва — співвідношенням між його галузями, яке виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними, відтворювальними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства являє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура виробництва відображає виробничі пропорції у певних галузях виробництва між різними територіями країни.

В залежності від ролі галузей у національній економіці виділяють сфери виробництва товарів та виробництва і надання послуг.

Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв’язок по обслуговуванню матеріального виробництва).

Інші галузі, пов’язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, громадський транспорт і зв’язок по обслуговуванню населення, освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво відносяться до соціального комплексу країни.

Окремо виділяються за функціональними ознаками державна організаційно-управлінська інфраструктура (органи управління, судової влади, внутрішніх справ і оборони), а також ринкова інфраструктура, як сукупність галузей, що обслуговують ринкові відносини і об’єднують заклади кредитування, фінансування і страхування підприємств і населення. Теорію й практику функціонування цих галузей вивчають відповідно наука державного управління, юриспруденція та наука про фінанси.

За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на:

промисловість;
аграрно-промисловий комплекс;
виробничу інфраструктуру.

4. Оцінка природних ресурсів

Природні ресурси — це природні компоненти та сили природи, що використовуються або можуть бути використані як засоби виробництва та предмети споживання для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства, підвищення якості життя людей.

Оскільки природні ресурси — це природні тіла, компоненти географічної оболонки Землі, вони мають природну класифікацію. А тому виходячи з належності, відношення до природних систем, а також розміщення, природні ресурси поділяються на такі групи:

1) за ознакою належності до природних систем: космічні (проміння, метеорити), планетарні (геліоенергія, гравітаційна енергія), ресурси Землі (атмосфера, гідросфера, літосфера );

2) за відношенням до природних систем: елементи природних систем (мінерали, ґрунти, види рослин і тварин тощо) та результати їх функціонування (поліпшення родючості ґрунтів, приріст біологічної маси, зростання поголів’я та маси тварин тощо). Проте останні важко віднести до чисто природної класифікації, оскільки вони показують результати взаємодії природи з суспільством;

3) за видом і тривалістю кругообігу: у довготривалому кругообігу (космічний, геологічний) і в короткотривалому (біологічний кругообіг води);

4) за характером розміщення на поверхні землі: відносно рівномірно розподілені (атмосфера, біосфера) та зосереджені (гідросфера, літосфера та їх елементи);

5) за можливістю переміщення по території: такі природні ресурси, що переміщуються природно (повітряні маси, вода, тварини), та такі, що не переміщуються (рослинні);

6) за видами: мінеральні, кліматичні, водні, земельні, лісові, рекреаційні тощо.

Природна класифікація не показує місця тієї чи іншої групи природних ресурсів в процесі суспільного відтворення. Довгий час природні ресурси вивчалися переважно природничими науками, тому їх класифікація була заснована на таких критеріях, як форма природних речовин, їх розміщення, ступінь вивченості, характер і вміст у них корисного компоненту і т.п. Тільки в силу порушення екологічної рівноваги природні ресурси стали об’єктом вивчення економіки, у зв’язку з чим з’явилася потреба у класифікації природних ресурсів й за критерієм господарського використання. Тому застосовуються інші ознаки для класифікації. Основним видом їх є господарська. Виходячи з господарського використання, природні ресурси поділяються на такі групи:

1) за територіальною належністю: світові (глобальні) та національні (зв’язані з певною територією);

2) за вичерпністю: вичерпні і невичерпні.

Вичерпні природні ресурси — це ресурси, які при їх видобутку і використанні не відтворюються природою або відновлюються в терміни, значно більші у порівнянні із швидкістю їх використання. До відтворюваних ресурсів належать ґрунти, рослинність, тваринний світ, а також деякі мінеральні ресурси, наприклад, солі, що осідають в озерах і морських лагунах, тощо. Вони можуть відтворюватися в природних процесах і підтримуватися у деякій постійній кількості, визначеній рівнем їх щорічного відтворення і споживання. В свою чергу вони діляться на відтворювані і невідтворювані. До невідтворюваних ресурсів належать багатства надр (горючі копалини, металічні та неметалічні корисні копалини). Використання цих ресурсів можливе тільки один раз, і воно неминуче призводить до виснаження їх запасів. Поповнення цих запасів неможливе, оскільки відсутні умови, в яких вони виникли багато мільйонів років назад, або відбувається дуже повільно. При додержанні принципів сталого розвитку ресурси надр можуть використовуватися людиною нескінченно.

Природні ресурси, існування яких необмежене часом, називаються невичерпними. При будь-якому інтенсивному споживанні їх кількість не зменшується, або зменшується настільки мало, що ця величина на практиці ігнорується. До невичерпних природних ресурсів відносяться кліматичні і гідрологічні, сонячна енергія, дощові опади, кінетична енергія вітру і морського прибою, потенційна енергія рік і морських припливів, вода як речовина і засіб транспортування.

5. Екологічна паспортизація підприємств

Екологічна паспортизація підприємств та інших господарських об’єктів є одним із ефективних перспективних заходів охорони навколишнього природного середовища. Екологічний паспорт підприємства належить до його основної проектно-технологічної документації. Поряд з технологічним регламентом він має бути на кожному підприємстві. У цьому документі наведено дані, що характеризують взаємовідносини підприємства з довкіллям.

У першій частині паспорта подаються загальні відомості про виробництво: назва підприємства та види продукції, що виготовляється, район розташування, потужність підприємства, займана площа, кількість працівників та основні витрати величини споживаної сировини, води, енергії, палива, пари, повітря тощо, а також відомості про фактично споживану сировину, джерела водо-і теплопостачання, короткий опис технологічних систем виробництва основної продукції, технології очищення газодимових викидів в атмосферне повітря і стічних вод, оборотність, зберігання, транспортування й вилучення твердих відходів (назва, кількість, хімічний склад і деякі основні властивості, технологія перероблення або складування), утримання приміщень і споруд, плани дій за аварійних умов, небезпечні матеріали (в тому числі й радіоактивні), відомості про найкращі альтернативні технології, які застосовуються на інших підприємствах країни (чи здобутки світової практики) й завдають меншої шкоди довкіллю. Характеризується також санітарно-захисна зона підприємства (величина зони, прилеглі об’єкти, її оформлення).

У другій частині паспорта відображено заплановані природоохоронні заходи із зазначенням конкретних термінів, виконавців, обсягів і витрат, питомих і загальних газодимових викидів в атмосферне повітря і скидів стічних вод та відходів виробництва до й після впровадження кожного заходу.

Екологічні паспорти дають змогу зробити аналіз екологічного стану на підприємстві та навколишнього природного середовища в регіоні, порівняти техніко- й еколого-економічні дані з даними інших підприємств, що характеризуються кращими природоохоронними заходами. Водночас можна оцінити й ефективність застосованої технології, повноту використання сировини й палива, ефективність технології очищення стічних вод і газодимових викидів та перероблення відходів виробництва. Можна також зробити еколого-економічну оцінку збитків взагалі і завданих природі зокрема, ефективності використання палива та енергії, вилучення площі земельних ресурсів та площі земель, які можуть бути рекультивовані.

Розробка екологічного паспорта на підприємстві складається з таких етапів:

призначення робочої групи й видання наказу про складання екологічного паспорта;
розробка плану роботи групи та розподіл функцій між виконавцями й лінійними підрозділами з його складання;
збирання нормативно-технічної та звітної документації;
розробка балансової схеми виробництва, кількісний та якісний аналіз матеріальних потоків, визначення джерел забруднення природного середовища;
проведення інвентаризації викидів, встановлення ГДВ або ТПВ (гранично допустимі або тимчасово погоджені норми викидів в атмосферу шкідливих речовин);
інвентаризація водокористування й водовідведення, а також визначення ГДС або ТПС (гранично допустимі або тимчасово погоджені норми стоків у водоймища);
інвентаризація природокористування й визначення кількісних показників сировини, матеріалів, енергії за видами продукції та питомих показників на одиницю випущеної продукції.

Екологічний паспорт затверджується після погодження з органами охорони природи. За результатами екологічної паспортизації видається наказ з додатком, в якому вміщується комплекс природоохоронних заходів на підприємстві.

6. Рибні ресурси України. Причини зниження виловів риби

Риба і рибопродукти — цінний і часто незамінний продукт харчування, що забезпечує потребу людини насамперед у білках тваринного походження, широку гаму вітамінів, різноманіття мікроелементів та біологічно активних речовин.

Сучасний стан рибного господарства не зовсім відповідає потенційним можливостям у цій галузі. Одною з головних причин цього є зменшення в останні роки обсягів зариблення водойм. У результаті недостатнього фінансування робіт з відтворення рибних запасів обсяги вирощування та вселення молоді цінних видів риб у водойми загальнодержавного значення за останнє десятиріччя значно зменшилось. На сьогодні нерестово-виросні господарства знаходяться у хронічно незадовільному стані із-за відсутності замовлення на зариблення водойм області та різкого скорочення потреб у рибопосадковому матеріалі ставкових господарств, пов’язаного з ростом вартості кормів, електроенергії, ГСМ і водокористування при незначному підвищенні цін на ставкову рибу.

Рівень зариблення внутрішніх водойм значно відстає від науково-обґрунтованих обсягів і не може забезпечити у наступні роки збільшення вилову риби у внутрішніх водоймах.

Незважаючи на те, що в рибній галузі домінує імпортна сировина і створено кон’юнктуру ринку, іноземні інвестиції в основні фонди галузі через відсутність механізму їх залучення не здійснювалися. При цьому в країнах Балтії, Росії і Польщі спостерігалась значна інвестиційна активність, насамперед з боку країн-експортерів риби, найбільш зацікавлених у розвитку інфраструктури ринків збуту.

Зрозуміло, що відразу вирішити весь комплекс проблем, які накопичувались на протязі багатьох років, не можливо. Але можливо поступово виправити стан галузі, враховуючи знання факторів, які дестабілізують рибне господарство області на даному етапі. Впровадження практики укладання договорів між користувачами водних живих ресурсів і риборозплідними господарствами щодо проведення робіт з відтворення рибних ресурсів на природних водоймах, забезпечення суворого контролю за проведення зариблення водних об’єктів з боку органів рибоохорони дадуть змогу примножити запаси водних живих ресурсів у водоймах регіону та істотно збільшити обсяги вилову риби.

Діяльність Державного комітету України по водному господарству спрямовано на здійснення заходів щодо забезпечення раціонального використання водних ресурсів, поліпшення стану річок, водоймищ, прибережних зон морів, охорони річок, водоймищ, підземних вод від радіоактивного забруднення.

Список використаної літератури

Білявський Г. Основи екології: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Георгій Білявський, Ростислав Фурдуй, Ігор Костіков. — К.: Либідь, 2004. – 406 с.
Заверуха Н. Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ Нелі Заверуха, Валентин Серебряков, Юрій Скиба,. — К.: Каравела, 2006. — 365 с.
Запольський А. Основи екології: Підручник для студентів техніко-технологічних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Анатолій Запольський, Анатолій Салюк,; Ред. К. М. Ситник. — К.: Вища школа, 2003. — 357 с.
Корсак К. Основи екології: Навчальний посібник/ Костянтин Корсак, Ольга Плахотнік; МАУП. — 3-тє вид., перероб. і доп.. — К.: МАУП, 2002. — 294 с.
Основи екології: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів/ О. М. Адаменко, Я. В. Коденко, Л. М. Консевич; Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — 2-е вид.. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 314 с.
Основи екології та екологічного права: Навчальний посібник/ Юрій Бойчук, Михайло Шульга, Дмитро Цалін, Валерій Дем’яненко,; За ред. Юрія Бойчука, Михайла Шульги,. — Суми: Університетська книга, 2004. — 351 с.
Сухарев С. Основи екології та охорони довкілля: Навчальний посібник/ Мін-во освіти і науки України, Ужгородський нац. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 391 с.
Царенко О. Основи екології та економіка природокористування: Навч. посібн. для студ. вузів/ Олександр Царенко, Олександр Нєсвєтов, Микола Кадацький,. — 2-е вид., стереотипне. — Суми: Університетська книга, 2004. — 399 с.

Освіта та самоосвіта