Форми залучення фінансових коштів в корпорації. Емісія цінних паперів, її регулювання. Управління розміщенням і оборотом корпоративних цінних паперів
Вступ
1. Форми залучення фінансових коштів в корпорації
2. Емісія цінних паперів, її регулювання
3. Управління розміщенням і оборотом корпоративних цінних паперів
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Після Другої світової війни відбулася суттєва модифікація форм і напрямів вивезення капіталу. Якщо на початку XX ст. переважало вивезення капіталу у формі позичок і портфельних вкладень, капітали спрямовувалися з розвинутих країн у країни, що розвиваються, і переважно в паливно-сировинні галузі, то у повоєнний період випереджаючими темпами почали зростати прямі інвестиції за кордон. Зросла роль міграції капіталу між розвинутими країнами, а її галузева структура зазнала еволюції на користь технологічно- і наукомістких виробництв.
Зростання обсягів вивезення прямих інвестицій відбувається, по-перше, за рахунок вивезення підприємницького капіталу; по-друге, через наступне реінвестування прибутків В одних країнах до прямих інвестицій зараховують також внутрішньофірмові довго- і короткострокові кредити (США Японія ), в інших — тільки довгострокові (окремі країни Західної Європи).
Незважаючи на розбіжності у визначенні предмета прямого інвестування, світове інвестиційне середовище є однаковим для всіх інвесторів. Воно складається з трьох основних елементів: цінні папери (фінансові та прямі інвестиції або фінансові активи), фондові (фінансові) ринки, фінансові посередники (фінансові інститути).
Тема:«Форми залучення фінансових коштів в корпорації. Емісія цінних паперів, її регулювання. Управління розміщенням і оборотом корпоративних цінних паперів».
1. Форми залучення фінансових коштів в корпорації
У сучасних умовах економічної глобалізації для інвестора, який має тимчасово вільні кошти і прагне вигідно їх розмістити, існують альтернативи для ефективного розміщення. По-перше, він може сформувати портфель інвестицій з інструментів національних емітентів, номінованих у національній валюті. Такими інструментами є цінні папери, державні, регіональні та місцеві органи влади, національні акціонерні товариства, депозити в національній валюті. По-друге, до інвестиційного портфеля можна включити цінні папери іноземних емітентів, що номіновані в національній валюті й купуються і продаються на національному ринку. По-третє, до інвестиційного портфеля можна включити інструменти, що купються і продаються на національних фондовому і грошовому ринках, але номіновані в іноземній валюті.
При здійсненні міжнародних інвестицій кожна ТНК має брати до уваги особливості діяльності на світовому фінансовому ринку. Ці особливості зумовлені економічними и неекономічними чинниками. Найістотніші неекономічні чинники — психологічні, інформаційні та правові.
Психологічні чинники.
Психологічні бар'єри, що пов'язані з міжнародними інвестиціями, спричинені незнанням економіки, політики, культури інших країн, іноземних мов, методів торгівлі на іноземних фінансових ринках, порядку звітності. Тому інституціональним інвесторам доцільніше здійснювати міжнародні інвестиції через брокерів відповідних національних ринків.
Інформаційні чинники.
Отримання інформації про іноземні ринки та емітентів — надзвичайно складне завдання. В сучасних умовах чимало іноземних брокерів надають постійно оновлювані дані фінансового аналізу з більшої частини іноземних акцій. Тому іноземні інвестори можуть звертатися до комп'ютерних інформаційних мереж, в яких містяться дані про ціни на світових фінансових ринках. Найвідомішими постачальниками інформації є: Reuters, Telerate, Tenfore, Forex, Exshare,Telekurs.
Юридичні чинники.
В різних країнах існують юридичні складності для іноземних інвесторів при розміщенні капіталу та поверненні у свою країну капіталу й отриманого доходу, а також особливості оподатковування.
Економічні чинники.
Вони пов'язані насамперед з виникненням додаткових трансакційних витрат. Найпоширенішими з них є:
а) вищі комісійні посередникам на іноземних ринках;
б) вища плата за оформлення угод;
в) вища плата управляючим портфелями міжнародних інвестицій [8, c. 214].
Комісійні дилери фондових бірж можуть брати плату в різних формах: у договірному розмірі, фіксовано за встановленою шкалою, як різницю цін купівлі та продажу. В США комісійні за угоди з акціями низькі — переважно 0,18% для великих угод. В інших країнах вони вищі: від 0,3 до 1%[8, с. 214].
Плата за оформлення угод про міжнародні інвестиції вища, ніж за угоди на національних ринках. Це пов'язано з багатовалютною системою обліку та звітності й можливою складністю структури розрахункових систем.
Плата за управління портфелем міжнародних інвестицій переважно вища, ніж за управління національним портфелем, що обумовлено різними причинами, зокрема перед. платою на міжнародні бази даних, витратами на досліджец. ня міжнародного фінансового ринку, незбіганням облікових систем у різних країнах, вартістю комунікацій.
Сучасна теорія корпоративних фінансів — один із найважливіших і найскладніших розділів фінансової теорії, її основними питаннями є питання про витрати створення капіталу й оцінку вартості фірми. У ній знаходить відображення більшість проблем економічної теорії: питання ризику і доходу, порівняння вартості в часі, асиметричної інформації, взаємин замовник — агент, оцінки умовних вимог та ін.
Теорія корпоративних фінансів виділяє дві основні форми фінансування корпорації: використання власних коштів акціонерів (власний капітал) і запозичення (випуск боргових зобов'язань). Відповідно до традиційних поглядів борг є дешевшим від власних коштів через фактор оподаткування прибутку і більшу ризикованість інвестицій в акції. Однак збільшення боргу у відсотках до власного капіталу підвищує ризик фінансової чи платіжної неспроможності, призводить до збільшення витрат запозичення. Традиційна теорія корпоративних фінансів припускає існування оптимальної структури капіталу [8, с. 215].
Згідно з цією теорією вартість акцій корпорації — це сумарна дисконтована вартість забезпечуваних цими акціями доходів чи дивідендів. Збільшення розміру дивідендів збільшує вартість корпорації [8, с. 215].
Проблема корпорації з точки зору рівноваги на фінансовому ринку розглядається в теорії Модільяні-Міллера. Згідно з цією теорією середньозважені витрати капіталу і вартість корпорації не залежать від структури капіталу (фінансового левериджа), а розмір дивідендів не впливає на вартість корпорації. Основні постулати теорії зводяться до того, що:
а) існує безризикова ставка відсотка, за якою фірми й інвестори можуть позичати й інвестувати кошти;
б) ринки капіталів абсолютно конкурентні, відсутні операційні витрати, всі інвестори мають однаковий і повний доступ до інформації про ризик і прибутковість інвестицій;
в) не існує витрат, пов'язаних з банкрутством, під якими розуміють втрату частини активів фірми;
г) відсутні податки;
д) фірми можуть бути класифіковані за ступенем ризику і розмірами та ймовірністю доходів [8, с. 216].
Вартість компанії можна розрахувати як суму вартості боргу і власного капіталу:
V= S + В ,
Де
V — вартість компанії;
В — сума вартості боргу;
S — вартість власного капіталу.
Припустимо, що компанія буде ліквідована у певний момент часу. Нехай X — ліквідаційна вартість активів корпорації. Якщо В — величина боргу, то вимоги кредиторів будуть цілком задоволені за умови, що X > В, власники акцій отримають X ~ В. Якщо вартість активів менша від розмірів боргу. акціонери, згідно з принципом залишкових вимог, не отримають нічого: кошти, отримані в результаті ліквідації активів, будуть спрямовані на задоволення вимог кредиторів [8, с. 217].
Вартість акцій на момент ліквідації компанії визначається як
Мах {X — В, 0},
величина платежів кредиторам:
Міп {х, В}.
Використовуючи принцип неможливості арбітражу, матимемо, що поточна вартість фірми — це очікувана приведена вартість боргу і власного капіталу на момент ліквідації:
де k — ставка дисконтування, яка показує прибутковість альтернативних інвестицій з таким же ступенем ризику (необхідна прибутковість);
t — час до ліквідації;
Е — оператор математичного очікування.
Це означає, що вартість фірми визначається очікуваною ліквідаційною вартістю її активів і величиною ризику, тобто ступенем впевненості у правильності оцінки ліквідаційної вартості, що виражається коефіцієнтом дисконтування.
Вартість капіталу фірми — це дисконтована вартість чистих грошових потоків (прибутку), які він генерує. Якщо вартість V із зміною структури капіталу B/S не змінюється, незмінними мають бути і витрати капіталу. Витрати капіталу в теорії Модільяні-Міллера визначаються як
Rc = [ (S/V)Rs + (B/V)Rb],
де Rc — середньозважені загальні витрати капіталу;
Rs — прибуток, який виплачується власникам у розрахунку на одиницю вартості капіталу;
Rb — прибуток, який виплачується кредиторам у розрахунку на одиницю вартості боргу.
Теорія Модільяні-Міллера заперечує традиційне положення про існування оптимальної структури капіталу корпорації, що мінімізує витрати. Прямі витрати банкрутства відносно невеликі й не повинні істотно впливати на вартість запозичення. Оптимального рівня фінансового левериджа для окремої корпорації не існує [8, с. 218].
Дивідендні які виплачує фірма своїм акціонерам, як правило, оподатковуються. Прибутковість інвестицій в акції має перевищувати безризикову прибутковість з державних цінних паперів як мінімум на величину податку. Традиційна точка зору, згідно з якою інвестори віддають перевагу фірмам з більш високими дивідендами, теорією Модільяні-Міллера заперечується. Інвестори з низьким рівнем доходу (за невисокої ставки оподатковування) віддадуть перевагу отриманню дивідендів, що збільшують їхнє поточне споживання. Інвестори з високими доходами можуть віддати перевагу вищому темпу зростання вартості акцій [8, с. 218].
2. Емісія цінних паперів, її регулювання
Основною метою Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» є вдосконалення базового законодавства про цінні папери враховуючи тенденції розвитку міжнародних фондових ринків та з урахуванням досвіду функціонування вітчизняного фондового ринку задля формування в Україні прозорого, надійного та ліквідного ринку цінних паперів.
Визначення фондового ринку містить пряме посилання на учасників ринку цінних паперів, до яких законом віднесено емітентів, інвесторів, саморегулівні організації та професійних учасників фондового ринку.
Так, вперше законом поділено всі цінні папери на дві великі групи – емісійні цінні папери та неемісійні цінні папери.
Емісійні папери у відповідності Законодавства характеризуються одночасно наступними ознаками:
— закріплюють сукупність майнових і немайнових прав, що підлягають посвідченню, переуступці й безумовному виконанню з дотриманням установлених законом форм і порядку;
— розміщаються випусками;
— мають рівні обсяг і строки здійснення прав усередині одного випуску незалежно від часу придбання цінного паперу [3, с. 39].
Емісійні цінні папери завжди розміщаються випусками, рішення про розміщення яких приймається вповноваженим органом емітента, і саме рішення цього органа визначає обсяг надаваних власникам цінних паперів прав. Обов'язковою ознакою емісійних цінних паперів є те, що усередині одного випуску всі папери надають своїм власникам однаковий обсяг прав і мають однакові строки здійснення цих прав. Оскільки емісійні цінні папери розміщаються, як правило, серед досить широкого кола інвесторів, їхній випуск підлягає обов'язковій державній реєстрації в спеціальних уповноважених органах, і тільки після цього емітент здобуває право відчужувати цінні папери. Для неемісійних цінних паперів ці ознаки не характерні, тому що рішення про випуск не має правовстановлюючого значення, і вони не підлягають державній реєстрації, оскільки немає необхідності в спеціальній регламентації й контролі з боку держави.
Говорити про зародження ринку цінних паперів можна з 1991 року. Саме тоді було прийнято Закон України "Про цінні папери та фондову біржу" яким, протягом наступних п’ятнадцяти років, регулювався ринок цінних паперів, і яким саме було дано початок розвитку ринку цінних паперів в Україні [10].
Хоча базовий закон, який в загальних рисах регулював порядок випуску та обігу цінних паперів був прийнятий в дев’яностих роках, такий інструмент залучення капіталу, як емісія цінних паперів, був далеко не популярний. За період дев’яностих років левова частка емісій цінних паперів припадала на емісії акцій під час проведення приватизації державних підприємств, які в значній своїй частині приватизовувались шляхом корпоратизації, тобто шляхом перетворення державних підприємств в акціонерні товариства, акції якого належали державі, з подальшим продажем державних пакетів акцій.
Суттєвою відмінністю нового закону про цінні папери є розмежування емісій цінних паперів на публічне та приватне розміщення. До цього часу в законодавстві України існувала лише відкрита та закрита підпискана акції відповідно відкритого та закритого акціонерного товариства.
Після прийняття Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» по-перше порядок розміщення акцій вже не залежить від виду акціонерного товариства, а по-друге, відкритому або закритому розміщення також підлягають інші емісійні цінні папери (наприклад облігації) [3, с. 40].
Важливим є відсутність обмеження кількісного складу осіб серед яких має бути здійснено публічне або приватне розміщення цінних паперів. Емітент може здійснювати публічне розміщення цінних паперів, а їх може придбати, наприклад, п’ять осіб. Але, якщо пропозиція щодо придбання таких цінних паперів була завершена до невизначеного кола осіб, то таке розміщення відповідає вимогам Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» визнається приватним. І навпаки, якщо емітент здійснює приватне розміщення цінних паперів, і такі цінні папери придбає, наприклад 150 осіб, та за умови, що емітент зазадалегідь визначив це коло осіб, таке розміщення цінних паперів відповідно до Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок».
Етапами публічного розміщення цінних паперів є:
1) прийняття рішення про відкрите (публічне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
2) у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами відкритого (публічного) розміщення цінних паперів, — отримання від нього письмового підтвердження про відмову;
3) подання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;
4) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів та проспекту їх емісії;
5) прийняття у разі потреби рішення про залучення андеррайтера до розміщення цінних паперів;
6) присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;
7) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором — про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника;
8) виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;
9) розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів;
10) відкрите (публічне) розміщення цінних паперів;
11) затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
12) затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;
13) реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;
14) подання звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;
15) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;
16) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів;
17) розкриття інформації, що міститься у звіті про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів [3, с. 41-42].
Подання документів до реєстру ще не є гарантією здійснення реєстрації. Законодавством встановлено причини з яких може бути відмовлено в реєстрації випуску акцій:
1. невідповідності поданих документів вимогам законодавства;
2. порушення встановленого законодавством порядку проведення випуску цінних паперів;
3. виявлення на момент реєстрації порушень порядку скликання та/або проведення загальних зборів акціонерів, на яких прийнято рішення про випуск акцій чи зміну розміру статутного фонду (капіталу) (далі — фонд) акціонерного товариства;
4. порушення переважного права акціонерів на придбання додатково випущених акцій;
5. проведення підписки на акції з порушенням умов, зазначених в інформації про випуск цінних паперів;
6. неподання або неопублікування у встановленому порядку регулярної інформації (звітності) емітента цінних паперів у випадках, передбачених законодавством;
7. прийняття уповноваженою особою реєструвального органу або судовими органами рішення про зупинення обігу (розміщення) цінних паперів, яке є чинним на момент реєстрації, у порядку, передбаченому законодавством [3, с. 43].
У разі виникнення будь-яких змін в інформації про випуск акцій, що пропонуються до відкритого продажу, емітент цінних паперів повинен зареєструвати та опублікувати інформацію про зміни, що сталися, до закінчення 30-денного терміну з дня опублікування інформації, але не менш як за 10 днів до початку підписки на цінні папери.
Особливістю організації відкритого випуску акцій є законодавча вимога щодо надання інформації про випуск акцій. Інформація про випуск акцій підлягає реєстрації. Для реєстрації інформації про випуск акцій подаються такі документи:
а) заява про реєстрацію інформації про випуск акцій.
б) нотаріально засвідчена копія установчого договору (у разі здійснення першого випуску акцій);
в) інформація про випуск акцій відкритого акціонерного товариства згідно з вимогами законодавства у двох примірниках [3, с. 44].
Після державної реєстрації випуску акцій організовується безпосереднє розміщення акцій.
Наступним етапом при організації емісії є звіт про наслідки розміщення (підписки) на акції. Не пізніше ніж через 10 календарних днів після закінчення строку підписки на акції або після дати її дострокового припинення, відкрите акціонерне товариство подає до реєструвального органу звіт про наслідки підписки на акції.
Звіт про наслідки підписки на акції подається до реєструвального органу в двох примірниках; він повинен бути засвідчений підписами та печатками емітента (при першому випуску акцій засновників або уповноваженими ними особами) і аудитора (аудиторської фірми). Якщо емітент користувався послугами торговця цінними паперами щодо розміщення даного випуску акцій, то звіт про наслідки підписки на акції також засвідчується підписом та печаткою торговців цінними паперами.
При випуску акцій у бездокументарній формі звіт про наслідки підписки на акції також засвідчується підписом та печаткою депозитарію, з яким емітент уклав договір про обслуговування випуску акцій, оформив та депонував тимчасовий глобальний сертифікат випуску цінних паперів.
Для реєстрації звіту про наслідки підписки на акції до реєструвального органу подаються документи перелік яких встановлюється законодавством. Після здійснення реєстрації звіту про результати розміщення, емітент отримує свідоцтво про реєстрацію випуску акцій, що є завершальним етапом емісії після якого залишається лише розкрити інформацію звіту про результати розміщення.
Організація закритого розміщення акцій є дещо простішим, що скорочує тривалість емісії акцій. У разі закритого (приватного) розміщення цінних паперів серед заздалегідь визначеного кола осіб емісія здійснюється за такими етапами:
1) прийняття рішення про закрите (приватне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
2) у разі відмови власника акцій від використання свого переважного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами закритого (приватного) розміщення цінних паперів, — отримання від нього письмового підтвердження про відмову;
3) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску цінних паперів;
4) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску цінних паперів;
5) присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;
6) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії цінних паперів або з реєстратором — про ведення реєстру власників іменних цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент відповідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника;
7) виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;
8) закрите (приватне) розміщення цінних паперів;
9) затвердження результатів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке рішення;
10) затвердження змін до статуту, пов'язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;
11) реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації;
12) подання Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення цінних паперів;
13) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення цінних паперів;
14) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів [10].
При закритому розміщенні акцій, останні розміщуються наступним чином:
1. При першому випуску акцій, акції викуповуються засновниками акціонерного товариства, тобто засновники зобов’язані викупити перший випуск повністю;
2. В усі наступні випуски (додаткових емісіях) при закритому розміщенні, акції викуповуються акціонерами закритого акціонерного товариства пропорційно до їх частки в статутному фонді закритого акціонерного товариства [10].
Якщо порівняти процес організації випусків акцій відкритих та закритих акціонерних товариств, стає зрозуміло, що при організації закритого (приватного) розміщення акцій відсутні етапи пов’язані з оприлюдненням проспектів емісії, оприлюднення звіту про результати розміщення, тощо.
Така особливість дещо спрощує процес емісії.
Така ситуація склалась через те, що закрите розміщення акцій відбувається серед наперед визначеного кола осіб, що призводить до відсутності повідомлення широкого загалу про хід емісії.
При відкритих емісія, акції розміщуються серед наперед невизначеного кола осіб, тобто акції пропонуються широкому загалу, інформування ж потенційних інвесторів та існуючих власників відбувається з а допомогою засобів масової інформації, шляхом публікування інформації в обсягах передбачених законодавством.
Організація емісії облігацій в більшості етапів є схожою з емісією акцій. При емісії облігацій також виділяють відкрите (публічне) та закрите (приватне) розміщення. Як при емісії акцій так і при емісії облігацій метою випуску є залучення додаткових коштів. При емісії облігацій, залучені кошти не впливають на зміну структури власності, тобто контроль власників над компанією не зменшується. Але кошти залученні за рахунок емісії облігацій, на відміну від акцій, потрібно повертати у строки згідно умов випуску та з виплатою відсотків. Емісія облігацій, це є борговий інструмент, і вартість капіталу залученого від випуску облігацій є більшою, ніж вартість капіталу залученого від емісії акцій.
Як альтернатива емісії облігацій виступає банківський кредит, який вважається менш затратним. Багато хто, приступаючи до випуску облігацій, розцінює витрати, зв'язані з випуском облігацій як суттєву перешкоду. Однак слід нагадати, що й альтернативні варіанти фінансування (банківські кредити, векселі) також пов`язані з додатковими витратами. Так, банківський кредит, крім власне процентної ставки, може включати витрати з оформлення застави. Вексельна позика вимагає випуску самих векселів, організацію перевірки їхньої дійсності. Тому в багатьох випадках облігації залишаються найбільш дешевими варіантами фінансування. Ще більш явну перевагу мають облігації, випущені під фінансування довгострокових інвестиційних програм [3, с. 50].
Послідовність випуску облігацій не надто сильно відрізняється від етапів випуску акцій.
Говорячи про основні етапи випуску облігацій варто розуміти, що проміжні етапи, які характерні для емісії акцій властиві і для емісії облігацій, зокрема це стосується оприлюднення інформації при відкритому (публічному) розміщенні облігацій.
Випуск облігацій підприємств складається з наступних основних етапів:
1. Підготовка і прийняття рішення щодо випуску облігаційної позики.
2. Реєстрація випуску і інформації щодо емісії облігацій.
3. Розміщення, первинний продаж випуску облігацій.
4. Організація вторинного ринку, виплата купонів, інформаційна підтримка.
5. Погашення облігацій, закриття випуску [3, с. 51].
Емісія, як вже зазначалось, включає в себе випуск та розміщення цінного паперу. Ці два основні етапи включають в себе сукупність дій, виконання яких забезпечує завершення етапу. Під випуском облігацій розуміється підготовка та реєстрація випуску.
У Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок", андеррайтинг визначено як розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента. Андеррайтер розміщує цінні папери випущені емітентом у разі їх відкритого продажу [3, с. 52].
Андерайтер виступає посередником на ринку цінних паперів, що пропонуються до відкритого продажу і діє разом з іншими посередниками.
3. Управління розміщенням і оборотом корпоративних цінних паперів
Капітал корпорації постійно перебуває в русі. Основна мета управління фінансами корпорації полягає в тому, щоб у процесі цього руху його вартість зростала. У ринковій економіці зростання вартості можливе тільки в тому разі, якщо корпорація конкурентоспроможна.
Необхідно відзначити ринковий підхід до дослідження проблеми обороту капіталу і підвищення його ефективності.
Вартісний цикл капіталу
На думку американських економістів, оборот капіталу можна розділити на сім стадій циклу, тому вони вводять поняття «вартісний цикл» [1, с. 93].
Першою стадією вартісного циклу є конкурентна позиція. Вона — точка відліку, своєрідна точка опори циклу, що випливає із сутності ринкових відносин (Див. Додаток 1.).
Конкурентна позиція кожної конкретної корпорації показує її місце на ринку даного товару чи товарної групи. Вона детально визначає: за якими цінами корпорація реалізує свою продукцію, географічний ареал збуту, якість вироблених товарів та наданих послуг, можливості запровадження передових технологій та інформаційних систем для підвищення якості продукції, створення нових видів, які не мають аналогу на світових ринках. Конкурентна позиція корпорації визначає її «місце під сонцем», і це місце треба утримати в жорсткій боротьбі за ринки збуту [1, с. 94].
Конкурентна позиція визначає другу стадію вартісного циклу — прибутковість корпорації. Чим успішніше корпорація конкурує на ринку збуту, чим більший попит на її товари і послуги, тим вища норма прибутку на вкладений капітал.
Прибутковість корпорації визначає дуже важливу третю стадію циклу — формування внутрішнього грошового потоку (internal cash flow). Він утворюється із суми прибутку після сплати податків, нарахованої амортизації на основні фонди та інших надходжень. Чим вища прибутковість корпорації, тим більша сума внутрішнього грошового потоку (за інших рівних умов) [1, с. 95].
Показники норми прибутку і суми внутрішнього грошового потоку визначають четверту стадію циклу — ринкову ціну (курс) цінних паперів корпорації, що обертаються на фінансовому ринку. Чим вища прибутковість і більші суми внутрішніх грошових потоків, тим вищі дивіденди і прибуток на одну акцію і тим вищий попит на акції. Інвестори фінансового ринку — фізичні і юридичні особи, які бажають укласти свої гроші в корпоративні цінні папери, цікавляться не стільки конкурентною позицією (а багатьом з них вона байдужа), скільки її результатами — доходами, які вони отримують на вкладений капітал. Чим вони вищі, тим вищий курс акції [1, с. 95].
Оцінка корпоративних паперів, що утворюється на фінансовому ринку під впливом попиту і пропонування, визначає п’яту стадію циклу — формування зовнішніх джерел фінансування. Можливість доступу до фінансового ринку означає можливість розміщення нових випусків цінних паперів.
Шоста стадія вартісного циклу полягає у формуванні загальної суми інвестиційних фондів, що утворюються як із зовнішніх, так і з внутрішніх джерел.
І, нарешті, сьома стадія полягає у формуванні ресурсів корпорації для зміцнення конкурентної позиції. На цьому вартісний цикл закінчується, і все починається спочатку на новій стадії конкурентної позиції: або поліпшеній, до чого завжди прагнуть корпорації, або на погіршеній унаслідок об’єктивних чи суб’єктивних обставин [1, с. 96].
Розвиток вартісного циклу відбувається по спіралі. Якщо фірма успішно здійснює свою фінансову й інвестиційну політику, то вартісний цикл розвивається по висхідній лінії. У разі невдач, втрат, збитків він рухається по спадній лінії. Тому основною метою фінансової й інвестиційної політики корпорації є розроблення таких рішень, які б забезпечили підвищувальну тенденцію в розвитку вартісного циклу. Коли розвиток спіралі вартісного циклу відбувається за висхідним варіантом, сьома стадія веде до поліпшення конкурентної позиції фірми. Це означає, що фірма або розширила ринки збуту і потіснила своїх конкурентів, або знизила витрати виробництва і в такий спосіб підвищила прибутковість, або виробила принципово новий товар і, отже, створила нові ринки і т. д. Усе це в кінцевому підсумку підвищує прибутковість, збільшує внутрішні грошові потоки, сприяє подальшому зростанню ринкової вартості випущених цінних паперів, поліпшує можливості доступу корпорації на фінансові ринки і по другому колу веде до поліпшення позиції корпорації в конкурентній боротьбі за ринки збуту. Закон ринкової економіки полягає в тому, що всі її суб’єкти борються за поліпшення своєї конкурентної позиції і що перемагає сильніший (Див. Додаток 2.).
Для успішного управління вартісним циклом західна теорія і практика виділяють п’ять основних напрямів взаємозв’язку між розглянутими вище стадіями циклу:
1) між основними економічними завданнями і внутрішніми грошовими потоками, які поставила перед собою корпорація. У ній визначається частина економічних зусиль корпорації, які можна профінансувати за рахунок внутрішніх джерел.
2) між сформованими грошовими потоками та їх внутрішнім використанням.
3) між прибутковістю, рухом грошових потоків і ринковою ціною (курсом) цінних паперів корпорації.
4) між корпорацією і ринками капіталу, тобто можливістю доступу корпорації до цих ринків.
5) між інвестиціями корпорації і майбутньою конкурентною позицією [1, с. 98].
Прийняття рішень у сфері управління фінансами корпорації передбачає «стикування» головних фінансових «вузлів». У західній економічній літературі підкреслюється, що основна складність у прийнятті рішень полягає у визначенні фондів, призначених для нових інвестицій у поточні і довгострокові активи, і фондів, призначених для виплат інвесторам у вигляді дивідендів. Ідеться про визначення пропорцій між прибутком, який розподіляється і який не розподіляється. З одного боку, чим більше прибутку буде виділено для розподілу між акціонерами, тим більшу ціну за акцію дадуть на фінансовому ринку і тим кращі умови створюються для розміщення нових цінних паперів. З іншого боку, чим більшу частину прибутку корпорація виділить у прибуток, який розподіляється, тим менше в неї залишиться прибутку, який не розподіляється, що є одним з основних внутрішніх джерел фінансування [1, с. 99]. Тому управління фінансами базується на доступності інформації, її глибокому аналізі. Чималу роль відіграє інтуїція менеджерів.
Висновки
Теорія корпоративних фінансів виділяє дві основні форми фінансування корпорації: використання власних коштів акціонерів (власний капітал) і запозичення (випуск боргових зобов'язань). Традиційна теорія корпоративних фінансів припускає існування оптимальної структури капіталу. Згідно з цією теорією вартість акцій корпорації — це сумарна дисконтована вартість забезпечуваних цими акціями доходів чи дивідендів. Збільшення розміру дивідендів збільшує вартість корпорації. Проблема корпорації з точки зору рівноваги на фінансовому ринку розглядається в теорії Модільяні-Міллера. Згідно з цією теорією середньозважені витрати капіталу і вартість корпорації не залежать від структури капіталу (фінансового левериджа), а розмір дивідендів не впливає на вартість корпорації.
Емісійні папери у відповідності Законодавства характеризуються одночасно наступними ознаками:
— закріплюють сукупність майнових і немайнових прав, що підлягають посвідченню, переуступці й безумовному виконанню з дотриманням установлених законом форм і порядку;
— розміщаються випусками;
— мають рівні обсяг і строки здійснення прав усередині одного випуску незалежно від часу придбання цінного паперу.
Емісійні цінні папери завжди розміщаються випусками, рішення про розміщення яких приймається вповноваженим органом емітента, і саме рішення цього органа визначає обсяг надаваних власникам цінних паперів прав. Обов'язковою ознакою емісійних цінних паперів є те, що усередині одного випуску всі папери надають своїм власникам однаковий обсяг прав і мають однакові строки здійснення цих прав. Оскільки емісійні цінні папери розміщаються, як правило, серед досить широкого кола інвесторів, їхній випуск підлягає обов'язковій державній реєстрації в спеціальних уповноважених органах, і тільки після цього емітент здобуває право відчужувати цінні папери.
У Законі України "Про цінні папери та фондовий ринок", андеррайтинг визначено як розміщення (підписка, продаж) цінних паперів торговцем цінними паперами за дорученням, від імені та за рахунок емітента. Андеррайтер розміщує цінні папери випущені емітентом у разі їх відкритого продажу.
Прийняття рішень у сфері управління фінансами корпорації передбачає «стикування» головних фінансових «вузлів». З одного боку, чим більше прибутку буде виділено для розподілу між акціонерами, тим більшу ціну за акцію дадуть на фінансовому ринку і тим кращі умови створюються для розміщення нових цінних паперів. З іншого боку, чим більшу частину прибутку корпорація виділить у прибуток, який розподіляється, тим менше в неї залишиться прибутку, який не розподіляється, що є одним з основних внутрішніх джерел фінансування.
Список використаних джерел
- Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. -356 с.
- Рак Р. В. Ринок державних цінних паперів та його ліквідність // Фінанси України. -2005. -№ 9. — С.116-121
- Регулювання ринку цінних паперів в Україні/ Ред. В. Г. Гончаренко, Е. Ф. Демський, О. М. Джужа, О. В. Дзера. -К.: Юрінком Інтер, 2005. -382, с.
- Романенко О. Р. Фінанси: Підручник. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
- Словник-довідник фінансового ринку: словник /Укл.: В. В. Фещенко, О. О. Резнікова, О. В. Романченко та ін. — К.: Українське агентство фінансового розвитку, 2005. — 321 с.
- Стеців Л. П. Фінанси: Навчальний посібник. — К. : Знання , 2007. — 235, с.
- Фінанси: Навчальний посібник /Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Благун, та ін. — К. : Знання , 2006. — 247 с.
- Фінанси: Навчальний посібник /Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К. : Знання , 2006. — 415, с.
- Шелудько В. М. Фінансовий ринок: Підручник. — К.: Знання, 2006. — 535 с.
- http://www.emission.zp.ua