Вступ

Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.

Будь-яка держава є єдина по суті, змісту й формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й корисно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення, а також управління загально – суспільними справами. На думку відомого юриста й філософа І.А. Ільїна, форма держави не “політична схема”, байдужа до життя людей, а жива організація влади народу. “Потрібно, щоб народ розумів свій життєвий устрій, вмів організовуватися, щоб поважав закони цього устрою і вкладав свою волю в цю організованість” [6, с.11].

Типологія держав тісно зв’язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного апарату, методів здійснення державної влади.

Базовою основою державно-правового будівництва в Україні є українська політико-правова доктрина, яка базується на гарантії прав людини й нації, а саме питання дотримання прав і свобод людини й громадянина є тісно пов’язане з поняттям форми держави, способу правління в тій чи іншій державі, політичного режиму держави.

На межі двох тисячоліть у світі проходять складні, заперечливі й глибокі зміни й перетворення. Сказане відноситься перш за все до України, яка лише десятиліття тому вирвалась з радянської імперії, відмовившись від політики соціалістичної країни. Адже саме в нашій країні триває перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, саме тут поступово формується громадянське суспільство і правова держава. Подібні перетворення потребують адекватних змін у державному управлінні і правовому регулюванні. В перехідний період порівняно швидко змінюються суспільні відносини, державні органи і діюче законодавство. Усе це ставить перед нами непрості проблеми.

Проблеми удосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму в Україні – одне з найосновніших питань сьогодення для кожного громадянина України, зокрема, та держави в цілому.

Врахування цих закономірностей – необхідна передумова побудови в Україні саме такої держави, яка могла б посісти гідне місце в Європейській та у світовій співдружності держав.

Для збагнення такого складного соціального інституту, як держава у вітчизняній теорії держави і права особливе місце виділяється вивченню форми держави.

Для вивчення форми держави, розкриття її ролі в політичних процесах надзвичайно важливого значення набуває підхід до форми як до організації змісту. Поняття “організація” припускає з’ясування своєрідності внутрішніх аспектів форми з погляду принципів об’єднання взаємодіючих елементів цілого в системі, а також зовнішнього вираження цих принципів у діяльності як елементів системи, так і всієї системи в цілому (стосовно інших систем).

1. Поняття форми держави та її значення

Історично держава постійно змінювала свою форму. Вона з’явилася ще в рабовласницькому суспільстві і була всебічно охарактеризована древніми мислителями — Полібієм, Сима-Цянем, Платоном, Арістотелем. Зокрема, в серії книг «Політія» під керівництвом Арістотеля було описано 159 грецьких і варварських держав. Ще раніше Платон охарактеризував такі форми влади, як монархія, аристократія, демократія та їхні деформовані прояви — атропію, олігархію, анархію.

Проте ще в давні часи — у країнах Древнього Сходу, Греції та Римі — дослідники державно-правових явиш, відчували потребу у визначенні поняття, яке було б достатньо містким і давало б загальне уявлення про основні характеристики тієї або іншої держави, про шляхи і особливості здійснення у ній державної влади.

Таким широким поняттям стала категорія «форма держави». Який же зміст відображає поняття «форма держави»? Будь-яка форма — це організація предмету або явища. Причому слід розрізняти внутрішню і зовнішню форми. Гегельтак пояснює цю різницю:

«Візьмемо, наприклад, книгу: для її змісту, напевно, байдуже написана вона чи надрукована, переплетена вона в картон чи в шкіру. Проте це не означає, що (якщо відмежуватись від такої зовнішньої і байдужої форми) саме зміст книги не мас форми». І далі, торкаючись внутрішньої форми, Гегель посилається на «Іліаду» Гомера і зазначає, що робить «Іліаду» «Іліадою», — це та поетична форма, яка відображає зміст»¹.

Таким чином, на відміну від зовнішньої, внутрішня форма органічно пов’язана зі своїм змістом. У силу цього вона безпосередньо виражає і втілює у собі суть явищ.

Внутрішня форма визначається, як побудова або спосіб взаємозв’язку елементів явища.

Після цих попередніх пояснень поняття форми як такої, звернемося до аналізу форми держави, в різні часи різні дослідники якої вкладали у неї неоднаковий зміст[2, c. 46-47].

Арістотель поділяв форми держави в залежності від двох ознак:

І) кількість тих, хто править (один, декілька, багато);

2) в інтересах кого (скількох) здійснюється правління.

За останньою ознакою він розділяв держави на правильні (правління здійснюється в інтересах усіх) і неправильні (правління здійснюється в інтересах тільки тих, хто править). Правильними формами Арістотель вважав: монархію, аристократію і політію; неправильними: тиранію, олігархію, демократію.

Французький просвітитель і правознавець XVIII ст. Шарль Монтеск ‘є під формою держави розумів лише те, що сучасна наука визначає як державний (політичний) режим, а саме — методи здійснення державної влади. Він визначав такі конкретні форми держави: 1) республіка, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчесність і рівність; 2) монархія (основа влади — честь); ^деспотія (основа влади — страх).

Ж.-Ж. Руссо під формою держави розумів структурну організацію вищих державних органів і на цій підставі виділяв: І) монархію— влада в одних руках; 2) аристократію — влада знаходиться у невеликої групи осіб; 3) демократію — владу здійснюють усі.

Як бачимо, Руссо формою держави вважав ту категорію, яка в сучасному правознавстві називається формою правління. Категорія «форма держави» є одним із найважливіших і найбільш містких понять державознавства. Вона покликана констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв’язків, що характеризують державу як суспільний феномен. Ознаки, які у своїй сукупності розкривають сутність форм держави, об’єднані в групи, які характеризують її складові частини:

1. Ознаки, що характеризують способи організації державної влади, включаючи порядок її утворення.

Сукупність цих ознак дає нам підставу говорити про форму державного правління.

2. Ознаки, що характеризують сукупність способів організації державної влади з урахуванням внутрішнього поділу держави на частини (в межах її території), взаємодію державних органів і її частин між собою.

Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.

3. Ознаки, які розкривають сукупність засобів і методів здійснення державної влади, характеризують державно-правовий режим.

Всі ці структурні частини форми держави складають органічну єдність. Це не три форми, а три аспекти єдиної форми держави, які в кожному конкретному випадку мають свої властивості. І все ж таки домінуюча роль належить державно-політичному режиму, оскільки він має вплив на дві інші сторони форми держави. Будь-які зміни в методах здійснення державної влади — чи в бік демократії, чи навпаки, автократії — неминуче відображаються на формі правління (хоч і в меншій мірі), а також на формі державного устрою.

Таким чином, форма держави — порядок організації і функціонування державної влади відносно форми правління, форми територіального устрою та форми державно-правового режиму[5, c. 46-48].

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її складові елементи (форма правління, державний устрій, державний режим) фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин. Як уже було сказано, в юридичній літературі існують різні думки щодо змісту категорії «форма держави». Одні зводять зміст форми держави лише до характеристики форм правління, інші розглядають сукупність форми правління та територіальної організації держави без врахування державного режиму тощо. Проте ці позиції не знайшли широкої підтримки у більшості дослідників.

Завершуючи висвітлення цього питання, слід зазначити, що під час розгляду форм держави необхідно враховувати їх динамічну мінливість, чутливу реакцію на зміни в соціально-економічній структурі суспільства. Форма держави відображає єдність, взаємозумовленість об’єднаних в ній елементів, у результаті чого народжується нова якість, яка не властива жодній із цих окремо взятих складових частин[8, c. 57].

2. Республіка та її різновиди

Республіка — така форма правління, де глава держави формально обирається на певний термін і звітує перед своїми виборцями.

Ознаки республіки:

1) виборність вищих органів державної влади, у тому числі глави держави;

2)      строковість владних повноважень: органи вищої влади обираються на певний термін;

3)       належність влади народу, від імені і за дорученням якого діють створені органи державної влади.

В умовах сучасної республіки існує три владні структури: президент, парламент та уряд. Президент — глава держави, парламент — представницький орган, що виконує функції законодавчої влади, а уряд — орган виконавчої влади. Саме тому сучасна класифікація поділяє всі республіки на президентські, парламентські і змішані залежно від того, у кого з цих владних структур більше повноважень та хто формує уряд.

Проте існує й інша класифікація. Так, за публічним виміром республіка може бути поліархічною, олігархічною та автархічною. Оскільки автархія може існувати лише в умовах монокра-тії, то й республіка такого типу називається монократичною (див. рис. 3).

В умовах поліархічних республік народ формує еліту, яка, у свою чергу, є частиною народу. Залежно від наявності або відсутності відносної самостійності держави від суспільства поліархічні республіки можуть бути полікратичними (органи держави формуються народом, але є відносно незалежними від останнього) чи охлократичними (органи держави формуються народом і повністю залежать від останнього). Прикладами полікратичних республік є сучасні США, Франція, ФРН. Прикладом охлократичних республік є Стародавні Афіни.

В умовах олігархічних республік діє елітарне правління, і еліта є практично незалежною від народу. Залежно від типу еліти олігархічні республіки можуть бути мілітократичними (військові хунти Латинської Америки, козацькі держави України), партократичними (СРСР 1953-1991 pp.), аристократичними (Річ Посполита, доімперський Рим, Спарта, Венеціанська, Генуезька чи Новгородська республіки)[4, c. 108-110].

Монократична республіка передбачає необмеженість влади особи, що формально обирається. За типом легітимності монократична республіка може бути вождістською (вождя підтримує майже все населення країни) чи автократичною (автократа підтримує певна частина населення, хоча формально може підтримувати все населення країни). Прикладами вождістських республік був СРСР за часів Й.В. Сталіна, нацистська Німеччина чи фашистська Італія. Прикладом автократичної республіки є кауділізм в Іспанії (Франко), Португалії (Салазар), Парагваї (Стресснер) тощо.

Президентська республіка. В умовах президентської республіки глава держави (президент) одночасно очолює виконавчу гілку влади і формує уряд.

Для президентської республіки характерними є такі ознаки:

1. Президент обирається на термін від чотирьох до восьми років.
2. Президент не може бути ані призначений, ані звільнений з посади шляхом голосування парламентарів — повноваження президента визначаються мандатом всенародного голосування і не залежать від законодавчої гілки влади.
3. Виконавча гілка влади підпорядковується винятково президенту, і ніхто з політиків або членів уряду не може змагатися з ним за першість.
4. Подвійна легітимність виконавчої і законодавчої гілок влади, тобто як орган законодавчої влади, так і глава виконавчої влади (президент) обираються народом незалежно. Це забезпечує повну стабільність системи, тому що незалежно від нездатності чи некомпетентності президента законодавча влада не має права усунути президента з посади, за винятком випадку скоєння президентом злочину. При президентській республіці імпічмент є єдиним конституційним способом усунення від влади президента, який порушив закон.

Проте для президентської республіки характерні й певні недоліки:

1. Створюється ситуація подвійної легітимності (адже глава виконавчої влади обирається голосуванням), що, як правило, не має конституційного способу вирішення у випадку виникнення тупика.
2. Дестабілізуються вибори, тому що встановлений термін перебування на посаді призводить до боротьби за посаду президента за принципом «переможець отримує все»; створюється ідеологічна поляризація між політичними групами та фракціями.
3. Перешкоджання створенню коаліцій.
4. Суспільство спонукається до авторитаризму.

У зв’язку з тим що в умовах президентської республіки глава уряду і глава держави є єдиною особою, президентська посада є за своєю природою двозначною і певним чином невизначеною.

Прикладом президентських республік є Сполучені Штати Америки та окремі держави Латинської Америки — Бразилія, Аргентина, Венесуела тощо[11, c. 163-166].

Парламентська республіка. В умовах парламентської республіки уряд формується парламентом. Проте за здійснення ефективного управління відповідальність несе глава уряду. Функції глави держави є більш символічними. Прикладами парламентської республіки є Федеративна Республіка Німеччини, Греція, Італія, Ірландія тощо.

Парламентська республіка істотно відрізняється від президентської (див. табл. 1).

Змішана республіка. Змішана республіка є об’єднанням окремих елементів президентської та парламентської республік. При цьому як президент, так і прем’єр-міністр виконують окремі ролі: президент є главою держави, а прем’єр-міністр — главою уряду.

В умовах змішаної республіки як президент, так і парламент мають повноваження по формуванню уряду. У таких системах президент призначає і розпускає кабінет міністрів, а міністри повинні користуватися довірою парламенту.

Основними ознаками змішаної республіки є:

1)       всенародні вибори президента;

2)       президент призначає і розпускає кабінет міністрів;

3)       уряд повинен користуватися довірою парламенту;

4)       президент має право розпустити парламент (або, принаймні, його нижню палату) чи має законодавчі повноваження, або і те, і інше разом.

Прикладами змішаних республік є сучасна Франція, Російська Федерація, Україна та ін.

Залежно від того, хто призначає главу уряду, існує два різновиди змішаних республік — президентсько-парламентська (прем’єра призначає президент) та парламентсько-президентська (прем’єра призначає парламент). Існують і інші відмінності (див. табл. 2)[8, c. 56-59].

3. Різновиди держав за формою державно-територіального устрою

Унітарна держава. Унітарна держава є домінуючою у всьому світі. До унітарних держав належать країни Європи — Франція, Швеція, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Греція, Польща, Україна, Білорусія та ін.; країни Азії — Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія та ін.; деякі країни Латинської Америки та Африки.

Унітарна держава — це проста держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Ознаками унітарної держави є:

1)       єдина конституція, норми якої поширюються на всю територію держави;

2)       єдина система вищих органів державної влади (глава держави, парламент, уряд), юрисдикція яких поширюється також на територію всієї країни; функціональна, предметна та територіальна компетенція вищих і центральних органів влади ані юридично, ані фактично не обмежується повноваженнями будь-яких регіональних і місцевих органів;

3)       єдине громадянство; населення унітарних держав має єдину політичну належність;

4)       єдина система права;

5)       єдина судова система;

6)       територія унітарної держави звичайно поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.

Існує два варіанти унітарних держав — проста і складна.

В умовах простої унітарної держави існує регіональний поділ виключно на адміністративно-територіальні одиниці. Так, Франція складається з 96 департаментів, Туреччина — з 67 ілів, Таїланд має у своєму складі 73 чангвати, Філіппіни — 74 провінції.

Складна унітарна держава має у своєму складі автономні утворення.

Автономія — це порівняно самостійні в здійсненні державної влади чи місцевого самоврядування територіальні утворення в межах певної держави.

Так, Україна має у своєму складі Автономну Республіку Крим.

Регіоналістична держава.  Регіоналістична держава — це проста держава, уся територія якої складається з автономних утворень.

До регіоналістичних держав належать Іспанія, Італія та Шрі-Ланка.

Зазначені автономії можуть бути:

1)       територіальними (більшість з областей Італії);

2)       побутово-географічними (окремі області Італії, наприклад, Сицилія);

3)       етнічними (країна Басків, Андалузія в Іспанії);

4)       змішаними (Шрі-Ланка складається з етнічної провінції, що населена тамілами та дев’ятьма сингальськими провінціями).

У регіоналістичних державах автономні утворення своїх конституцій не мають, але в конституціях зазначених держав за ними закріплюються певні повноваження, для реалізації яких автономії можуть приймати певні нормативно-правові акти. Самі автономії діють на підставі певних статутів, які затверджуються загальнодержавним парламентом.

Поряд з місцевими органами представницької та виконавчої влади, на території автономій діють представники центру — комісари, губернатори тощо[13, c. 115-119].

Федерація. Звичайно під федерацією розуміється така складна союзна держава, частини якої (суб’єкти федерації) є державними утвореннями, права яких розширені аж до права суверенітету. Для федерації характерними є такі ознаки:

1)       наявність єдиної території, яка складається із членів — суб’єктів федерації, кожен з яких має власний адміністративно-територіальний устрій;

2)       наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб’єктів;

3)       Наявність системи законодавство як федерації, так і її суб’єктів;

4)       наявність двопалатного федерального парламенту, де в одній із палат обов’язково представлені інтереси суб’єктів федерації та парламентів самих суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів виконавчої влади суб’єктів федерації;

5)       наявність громадянства як федерації, так і її суб’єктів, тобто можливим є подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6)       можливість суб’єктів федерації мати власну судову та правову системи (США);

7)       наявність загально-федеральної податкової та грошової системи;

8)       вертикальний розподіл влади між федеральним центром та суб’єктами федерації;

9)       федеральний центр має виключні повноваження у контролі над проведенням зовнішньої політики;

10)     федеральний центр може використовувати свою владу незалежно від схвалення суб’єктів федерації;

11)     наявність певних суверенних прав у суб’єктів федерації;

12)     суб’єкти федерації не мають права в односторонньому порядку припиняти зв’язки з федеральним центром;

13)     жодна з поправок до конституції не може діяти без схвалення суб’єктів федерації;

14)     конституційний суд тлумачить конституцію і вирішує супе-речки між федеральним центром та суб’єктами федерації;

15)     верховенство федерального законодавства над правом суб’єктів.

Федерація ґрунтується на трьох принципах — національному, територіальному та змішаному.

Національний принцип передбачає утворення федерації шляхом об’єднання національних держав. Прикладом такої федерації був СРСР. На сучасному етапі до національних федерацій належать Югославія (яка об’єднує дві національні держави: Сербію та Чорногорію), Індія, Бельгія.

Територіальний принцип передбачає об’єднання певних тери-торій. Класичними прикладами територіальних федерації є СІЛА і латиноамериканські федерації (Мексика, Венесуела, Бразилія тощо), де об’єднуються території. Так, США (Сполучені Штати Америки) є об’єднанням територій — Штатів (у назві United States of America — Сполучені Штати Америки — слово states позначає як «штат», так і «державу-територію», а тому United States of America можна перекласти і як «Сполучені Держави Америки»). Змішаний тип передбачає своєрідне змішане об’єднання: частина федерації об’єднується за національною ознакою, а інша — за територіальною. Цей тип змішаної федерації можна назвати національно-територіальним. Прикладами таких федерацій є Канада і Російська Федерація. Однак може існувати і територіально-національна федерація. В її умовах об’єднуються території, але може існувати певний національний (як правило, мовний) елемент. Прикладом такої федерації є Федеративна Республіка Німеччини, яка об’єднує землі: Саксонію, Баварію, Пру-сію тощо, жителі яких говорять на різних діалектах, однак існує спільна німецька мова[7, c. 141-143].

Щодо класифікації федерацій, то поділ держав залежно від права виходу з союзу на жорсткі, що передбачають право виходу (наприклад, СРСР) і м’які (не передбачають такого права) вже не є актуальним. З ліквідацією СРСР право націй на самовизначення було суттєво обмежене діючими на території колишнього Радянського Союзу конституціями.

Інша класифікація поділяє всі федерації на симетричні та асиметричні. До перших належать США, ФРН, Канада та ін., до других — Росія. Симетричними визнаються федерації, суб’єкти яких мають однаковий правовий статус. Так, кожен штат у СІНА, кожна провінція в Канаді, кожна земля в ФРН мають однаковий комплекс повноважень стосовно вирішення певних питань регіонального рівня.

В умовах же асиметричної федерації правовий статус її суб’єктів дещо відрізняється. Так, у Росії «повноцінними» суб’єктами федерації можна вважати лише республіки, в яких існує своя «державна» мова. Краї ж, області, Москва та Санкт-Петербург з цієї точки зору не є повноцінними суб’єктами федерації.

Імперія. На відміну від федерацій імперії звичайно утворювались як насильницьке об’єднання держав, що здійснювалось або шляхом завоювання, або шляхом створення іншого виду тиску (економічного, політичного тощо). Однак можливим було і добровільне приєднання.

Імперія — це складна держава, утворена шляхом примусового об’єднання декількох народів навколо одного центру.

Існує декілька класифікацій імперії.

Так, залежно від центру утворення імперії можуть існувати у вигляді імперій-метрополій (Британська, Голландська, Іспанська), імперій-столиць (Римська, Вавилонська), імперій-держав (Єгипетська, Ассірійська, Перська) чи «імперій вождя» (імперії Олександра Македонського, Карла Великого, Наполеона).

Залежно від виду збройних сил, що дозволили утворити ім-перію, остання може існувати як сухопутна (утворилася за допомогою армії — сухопутних сил) або морська (утворилася за допомогою флоту). Прикладами сухопутних імперій була Римська, а морської — Британська.

Залежно від наявності сухопутних кордонів між частина-ми імперії останні можуть бути єдиними (між центром та провінціями існують сухопутні кордони) або колоніальними (між метрополією та колоніями немає сухопутних кордонів). Прикладом сухопутної імперії була Російська, що, хоча й мала заморські території (Аляска, Каліфорнія), проте не могла їх освоювати. Прикладом колоніальної імперії була Британська.

Як тип політичної системи імперія характеризується асиметричними відносинами: центр — периферія (провінція) або метрополія — колонії.

Ознаки імперії:

1. Це надзвичайно стійка і одночасно мінлива форма життєдіяльності суспільства, що однаково пристосовується до різних способів виробництва і суспільно-економічних формацій. Імперії існували і в умовах рабовласництва (Вавилон, Персія, Рим), і в умовах феодалізму (Російська або Іспанська імперії), і при буржуазному устрої (Голландська або Британська колоніальні імперії), і при соціалістичному (радянська).
2. Агресивність та експансіонізм імперій. Це обумовлено тим, що імперії існують за рахунок зовнішніх чинників розвитку, а не за рахунок внутрішніх. Головний принцип їх життєдіяльності — захоплення територій, людей та матеріальних багатств інших країн за допомогою сили.
3. Імперія заснована на тотальній монополії, на всеохоплюючому, навіть фізичному, знищенні інакомислення.
4. В основі імперії лежить державний сектор та державна власність. Надзвичайно великою була роль держави, що панувала над усіма сферами життя суспільства.
5. Усі імперії прагнуть до розвитку військового та карно-поліцейського апарату. При цьому військовий механізм використовується для зовнішньої експансії та захоплення чужих земель і ресурсів, а карно-поліцейський — для внутрішніх політичних і національних чисток[5, c. 69-72].

Державоподібні та міждержавні об’єднання. Деякі правознавці до форми державно-територіального устрою відносять конфедерацію і унію.

Конфедерація — це союз суверенних держав, утворених для досягнення певних цілей.

Для конфедерації характерними є такі ознаки:

1)       наявність наднаціональних органів управління, що створю-ються для реалізації узгодженої політики держав — членів конфедерації;

2)       рішення цих загальних органів не мають прямої дії, а набува-ють юридичної сили лише після затвердження їх центральними органами влади відповідних держав — членів конфедерації;

3)       відсутність єдиного вищого законодавчого органу;

4)       відсутність єдиного громадянства;

5)       країни — члени конфедерації у повному обсязі самостійно здійснюють міжнародну діяльність;

6)       верховенство національного законодавства над законодавством конфедерації;

7)       право членів конфедерації на вільний вихід з неї та розірвання конфедеративного договору.

Як бачимо, конфедерація — це союз суверенних держав. Держава передбачає власний державно-територіальний устрій. Саме тому конфедерація, як правило, не є формою державно-територіального устрою, адже члени конфедерації мають право суверенітету. Проте з цього правила є винятки. Так, сучасна Швейцарія має назву Швейцарська конфедерація. Це дозволяє нам виділяти, принаймні, два різновиди конфедерацій.

Залежно від реального суверенітету всі конфедерації можна поділити на юридичні і фактичні.

В умовах юридичної конфедерації держава вважається конфедерацією лише формально, але по суті це — федерація чи імперія. Прикладом саме юридичної конфедерації можна вважати сучасну Швейцарію, яка формально називається конфедерацією, але по суті є федерацією.

Рис.4. Державоподібні об’єднання

Фактичною ж конфедерацією вважається така, де неухильно дотримується право суверенітету членів конфедерації. Прикладом фактичної конфедерації можна вважати Конфедерацію Південних Штатів під час громадянської війни в США 1861-1865 pp.

Другим варіантом державоподібного об’єднання є унія.

За способом утворення унія може бути особистою чи реальною.

Особиста унія між державами утворюється, коли монарх має право на трон у двох чи більше державах. Так, у 1580-1598 pp. король Іспанії Філіп II одночасно стає королем Португалії (як Філіп І). Проте об’єднання Іспанії і Португалії в одну країну не відбулося. Між ними була утворена особиста унія. Щодо реальної унії, то найвідомішим прикладом є унія між королівством Польським і Великим князівством Литовським, у результаті якої була утворена Річ Посполита, або унія між Англією та Шотландією в 1706 році, результатом якої була поява Великобританії. Таким чином, коли між державами укладається договір про утворення унії, то така унія вважається реальною. Аналіз конфедерацій та уній свідчить, що в деяких випадках конфедерації та унії є складними державами, а в інших — міждержавними об’єднаннями (рис.4).

До останніх належать співдружності держав та їх спілки.

Співдружність держав — це аморфне, організаційно оформлене об’єднання держав, що виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету та незалежності.

Співтовариство держав — це союз держав, що утворений на основі міждержавного договору з метою інтеграції ресурсів учасників для вирішення актуальних завдань.

Прикладом співтовариства може служити ЄС, НАТО та ін. Прикладами співдружності — СНД, Британська співдружність тощо.

Якщо проаналізувати конфедерації та унії з погляду їх належності як до складних держав, так і до міждержавних об’єднань, то ми дійдемо висновку, що до складних держав слід віднести виключно юридичні конфедерації та реальні унії, тоді як фактичні конфедерації та особисті унії належать до міждержавних об’єднань разом із спілками та співдружностями держав.

Саме внаслідок того що унії і конфедерації можуть належати до різних форм територіальної інтеграції, їх слід визначати як державоподібні об’єднання[1, c. 71-73].

Висновки

Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади.

Таким поняттям є категорія “форми держави”. Отже, форма держави — це спосіб (порядок) організації і здійснення державної влади. Вона включає у себе три елементи:

– форма державного правління — спосіб, або порядок організації та взаємодії вищих органів державної влади;

– форма державного устрою — порядок організації територіального устрою, тобто поділу держави на певні складові частини, та співвідношення держави, як цілого, з її складовими частинами;

– форма державного режиму — порядок здійснення державної влади певними способами і методами.

Таким чином, форма держави — це складне поняття, що характеризує державу з точки зору існуючих у ній форм правління, державного устрою та державного режиму.

Форма держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи мають правову основу — вони фіксуються у конституції, законах та підзаконних актах. Хоча слід мати на увазі, що закріплені у конституції положення і реальна дійсність можуть не збігатися і не відповідати дійсному характеру існуючих відносин. Слід відзначити, що поняття форми держави, як певної структури, не означає механічної, довільної сукупності елементів, що її утворюють. Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних у ній елементів, у результаті чого народжується нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів. При цьому, форма правління і державний устрій характеризують, головним чином, структурний аспект форми держави, а державний режим — її функціональний аспект.

Список використаної літератури

1. Андрусяк Т. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Тарас Григорович Андрусяк,; Фонд сприяння розвитку української правової думки та пропаганди державницьких традицій «Право для України». — Львів: Фонд «Право для України», 2007. — 198 с.
2. Волинка К. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Катерина Волинка,; Міжрегіональна акад. упр. персоналом. — К.: МАУП, 2003. — 238 с.
3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ М-во освіти України, Укр. держ. пед. ун-т ім.М.П.Драгоманова; За ред. В.В.Копєйчикова. — К.: Юрінком, 2007. — 317 с.
4. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник для вузів/ М-о освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого ; За ред. М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, О. В. Петришин. — Х.: Право, 2002. — 427 с.
5. Кельман М. Загальна теорія держави і права: Підручник для вузів/ Михайло Кельман, Олександр Мурашин. — К.: Кондор, 2006. — 475 с.
6. Кравчук М. Теорія держави і права. Проблеми теорії держави і права: Навч. посібник для підгот. до держ. іспитів/ Микола Кравчук,; М-во освіти і науки України, Юрид. ін-т Терноп. акад. нар. госп.. — 3-тє вид., змін. і доп.. — Тернопіль: Карт-бланш, 2008. — 243 с.
7. Лисенков С. Л. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник/ С. Л. Лисенков. — К.: Юрискон-сульт: КНТ, 2006. — 355 с.
8. Олійник А. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ Анатолій Олійник, Станіслав Гусарєв, Олена Слюсаренко,. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 174 с.
9. Основи теорії держави і права: Навчальний посібник для вузів/ Т.І. Бабак, О.Д. Брайченко, К.В. Манжул, Л.В. Сорока; М-во освіти і науки України, Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. — 89 с.
10. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави: Посібник для студ. спец. «Правознавство»/ Петро Рабінович,. — К., 2003. — 172 с.
11. Скакун О. Теорія держави і права: (Енциклопедичний курс): Підручник/ Ольга Скакун,. — Харків: Еспада, 2009. — 775 с.
12. Сухонос В. Теорія держави і права: Навчальний посібник/ Володимир Сухонос,. — Суми: Університетська книга, 2010. — 536 с.
13. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ А. М. Колодій , В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.; За заг. ред. В. В. Копєйчикова, С. Л. Лисенкова; М-во освіти і науки України, Акад. адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 367 с.
14. Теорія держави і права України: Навчальний посібник/ М-во освіти і науки України; Упор. Людмила Шестопалова,. — К.: Прецедент, 2004. — 223 с.
15. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник/ О. В. Зайчук, А. П. Заєць, В. С. Журавський та ін.; Ред. Н. М. Оніщенко; Мін-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 685 с.