Вступ

Актуальність теми детермінована початком переходу кризового стану медицини і медичної освіти в Україні в катастрофічний, свідченням чого є прискорення вимирання її населення і мало не найгірше місце в світі за цим показником. Головна провина у цьому нещасті полягає в особливостях лідерів суспільства, хоч громадяни нерідко критикують непрофесіоналізм лікарів. Але лікар, як і кожен інший фахівець, діє в конкретному інформаційному полі. Старше покоління лікарів формувалися у тих умовах, що існували в СРСР і Радянській Україні. Для теми нашої роботи важливо вказати, що у ті часи були відсутні антинаукові чи відверто брехливі твори про фізичний стан і ментальну діяльність людини, пропаганда антинаукових теорій і матеріалів та ін. На жаль, у нас вже майже зникли обмежувальні бар’єри для антинаук, що різко знизило якість нашого національного інформаційного поля й помітно ускладнило діяльність всієї медичної сфери й відповідного сектору вищої школи.

У зарубіжжі філософи в другій половині ХХ ст. рішуче засудили науковий раціоналізм й обрали ірраціональні постмодерністські ідеї. Українська філософія лише частково постраждала від цієї глибоко хибної тенденції, концентруючи увагу на обґрунтуванні стратегії національного політичного, економічного, соціального, культурного та освітнього розвитку. Особливо цікавили нас ті поодинокі праці, що були скеровані на медицину та освіту в майбутньому (прикладом є публікації [1; 3] та ін.).

Метою нашої роботи є розвиток цієї тематики з врахуванням найновіших подій у науках і медицині. Зокрема, проаналізуємо кілька важливих суперечностей і протиріч, що зміцнилися в Україні останнім часом у комплексі «суспільство і медицина» й виявлять себе негативним чином у майбутньому.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути співвідношення філософії та медицини як людиновимірних практик;

— дослідити діалектика взаємозв’язку філософії і медицини;

— охарактеризувати основні проблеми філософії медицини;

— проаналізувати медицину в сучасному соціокультурному контексті;

— розглянути філософію медицини XXI сторіччя в українських реаліях. 

Розділ І. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ФІЛОСОФІЇ МЕДИЦИНИ

1.1. Співвідношення філософії та медицини як людиновимірних практик

Питання взаємозв’язку філософії та медицини в сучасному світі становить певний інтерес як в контексті розвитку теорій соціальних теорій, так і для суспільно-історичної практики в цілому. Виникнувши як самостійна галузь знання в найдавніших цивілізаціях Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю, Греції, філософія спочатку була вченням, яке інтегрувала сукупність знань того часу про природу, людину, її мислення і пізнання. Не випадково філософи давнини в своїх працях виступали і як натуралісти, і як астрономи, і як математики, і як поети, і як лікарі і т.п. А їх роботи мали дуже широкі назви: «Про Всесвіт», «Про Природу», «Про Космос». Поступово в грецькому світі формувалися самостійні теоретичні системи: астрономія (Птолемей), механіка (Архімед), математика (Евклід), медицина (Гіппократ) і т.д. З цього часу зв’язок філософії і прикладних наук набуває пізнавальний сенс, тому що вимагає інтелектуальної праці, мета якої — виведення частковостей на рівень суспільного буття. Цей зв’язок філософії і науки глибоко розуміли видатні представники всіх областей наукового знання, звертаючись до філософського аналізу як засобу теоретичного узагальнення, класифікації та систематизації наук [1, c. 216].

Не стала винятком і медицина, яка по-новому поставила питання життя і смерті, хвороби і здоров’я, цінностей і норм і моралі. Втім, філософія і медицина необхідно доповнювали одна одну і взаємодіяли як загальне і часткове знання. У розвитку медичного знання, — писав Гіппократ, — «медицина настільки ж мало може обходитися без загальних істин філософії, як остання — без медичних фактів» [1, с. 242]. Кожен, хто досліджує певну сферу дійсності, незалежно від свого бажання приходить до філософських проблем. До цього дослідників штовхає фактично матеріал, з яким вони мають справу.

Грецька медицина в значній мірі знаходилася під впливом матеріалістичної філософії і в меншій мірі — під впливом міфології і релігії. Про медичні знаннях в Стародавній Греції свідчать фрагменти з творів драматургів, філософів, істориків, поетів (Емпедокл, Демокріт, Есхіл, Арістофан, Софокл і ін.). Деякі риси медицини отримали своє відображення в поемі Гомера «Іліада». Особливе місце займають медичні тексти лікарів медичних шкіл Античності. Однією з відомих медичних шкіл в V ст. до н.е. з’явилася Книдська лікарська школа. Лікарі цієї школи заклали основи гуморального навчання і розробили вчення про чотирьох тілесні соки. Здоров’я розумілося як результат їх сприятливого змішання, а несприятливе їх змішання виступає причиною більшості їхніх хвороб. Відомі представники цієї школи Евріфон, Книда розвивали вчення про ознаки хвороб і діагностиці.

У VI — V ст. до н.е. досягла свого розквіту Кротонський лікарська школа. Відомим її представником був філософ і лікар Алкмеон з Кротона. Основні досягнення Кротонський школи виражені в наступному: 1) організм є єдність протилежностей; 2) здоровий організм є результат рівноваги протилежних сил. Панування ж однією з них є причина хвороби, зберігає здоров’я рівновагу цих сил; 3) протилежне виліковується протилежним. Алкмеон писав про головний мозок як орган пізнання і про причини деяких хвороб.

Сицилійська лікарська школа була створена в V ст. до н.е. на острові Сицилія. Лікарі сицилійської школи, засновником якої був грецький філософ, політик, поет Емпедокл, надавали першорядне значення крові та серця. Головним органом створення і дихання і чотирьом рідин, які мають чотири протилежних початку: гаряче, холодне, вологе, сухе.

Головною лікарської школою Античності є Коська школа (кінець V — початок IV ст. До н.е.). Ця школа пов’язана з іменами Гіппократа і філософа Праксагора. Послідовники Коської школи: розглядали людину, її здоров’я і хвороба в тісному зв’язку з навколишнім середовищем, прагнули підтримувати в організмі природні цілющі сили; розробляли принципи спостереження і лікування біля ліжка хворого (згодом ці ідеї лягли в основу клінічного напряму в медицині); активно розвивали вчення про темпераменти, що характеризують чотири різних типи характеру; розвивали основи лікарської етики. У Стародавній Греції ще мали місце також Родоська і Кіренська лікарські школи, але вони рано зникли, і відомості про них майже не збереглися.

Давньогрецький філософ, лікар, державний діяч Емпедокл говорив, що всі великі лікарі були філософами, і навпаки, багато великих філософів добре розбиралася в медицині. Емпедокл був знатного роду, але відмовився від царської влади на користь занять філософією і лікарською діяльністю. У медицині Емпедокл — один з родоначальників напрямки, представники якого вважали, що знати лікарське мистецтво неможливо тому, хто попередньо не дослідив, що таке людина. Медицина — це не зібрання рецептів знахарів, невідомо на чому базуються або заснованих на переказі [2, с. 71]. Емпедоклу належить ряд чудових ідей і гіпотез, що стосуються проблем біології, фізіології та медицини, з’ясуванні ролі органів почуттів людини і розуму в пізнанні навколишнього світу [1, c. 217].

Відомий філософ-матеріаліст Демокріт був автором багатьох праць з філософії, логіці, фізиці, космології, медицині. Демокріт належав до царського роду, але вважав, що для нього важливіше розкрити причину того чи іншого явища, ніж отримати перський престол. У його медичних працях міститься матеріал про ембріології, епідемічних хворобах, дієті, ліках і т.п. Матеріалістична лінія в медицині Демокрита виражена в наступних словах: «Здоров’я просять у богів в своїх молитвах люди, а того не знають, що вони самі мають в своєму розпорядженні кошти до цього. Нестриманістю своєю … вони руйнують здоров’я »[3, с. 178].

Найбільший вплив на розвиток давньогрецької медицини мав Гіппократ — один з основоположників наукового підходу до хвороб людини і їх лікування. Вважають, що Гіппократ належав до 17-го покоління лікарської сім’ї, з якої вийшла Косская школа лікарів. Згідно Гіппократу, філософія вводить медиків в святилище загальнолюдської мудрості, під якою він розумів не тільки вміння прогнозувати і лікувати людей, а й моральне начало — безкорисливе прагнення допомагати людям. Його філософія тісно пов’язана з науково-філософським осмисленням сутності людини, його єдності з навколишнім середовищем. Гіппократ говорив про необхідність тісної взаємодії філософії та медицини, доводив, що філософія повинна бути впроваджена в медицину і медицина в філософію, бо все властивості філософії зберігають своє значення в медицині. Він не один раз стверджував, що лікар, який знає філософію — це «майже Бог» [4]. Гіппократ заперечував надприродні, божественні походження хвороб, вважаючи, що хвороби мають природні походження і не виникають під дією божества. Гіппократ підкреслював, що всі хвороби виникають під дією природних причин, тому лікар має можливість втручатися в природний процес з метою лікування.

Пояснення хвороб Гіппократ шукав в матеріальних чинниках її обумовлюють, і в зміні цих факторів. Кожна хвороба має свою причину, нічого не відбувається без неї. Причини хвороб він розділив на загальні, зовнішні і індивідуальні. З цього приводу у нього читаємо: «Коли багато людей в один і той же час уражаються однією хворобою, то причину цього покладеться на те, що є найбільш загальним» [5, с. 204]. У хвороби він бачив порушення рівноваги тіла, і завдання медицини полягала у відновленні гармонії. «Мені здається, — писав Гіппократ, — ніщо в тілі не служить початком, але все єдино  початок і все кінець [6, с. 128].

Система лікування Гіппократа була заснована на тому, що природа виліковує, але лікує лікар. Лікар осягає природу людини, прагне оволодіти знаннями, методами і засобами діагностики в лікуванні хвороб. Лікар повинен лікувати не хвороба, а хворого, беручи до уваги особливості організму і природне середовище. Принципи лікування зводилися до наступних: не нашкодити; протилежне лікувати протилежним; допомагати природі позбавити організм від хвороби; щадити сили хворого. Він порівнював людський організм з пристроєм космосу: тіло нагадує коло без початку і кінця, кожна частина якого взаємопов’язана з іншими. Тому хвороби визначаються навколишнім середовищем: спекою, холодом, водою, вітрами; пильне спостереження за цими факторами дозволяє лікарю передбачити частоту захворювань в даній місцевості. Величезна практика дозволила Гіппократа розвинути вчення про темпераменти людей. Він вважав, що особливості кожного типу поведінки зумовлюють схильність до різних захворювань і вимагають від лікаря різних підходів в лікуванні.

Давньогрецький філософ, енциклопедист, засновник логіки і ряду галузей спеціального знання Аристотель також займався питаннями біології та медицини. Вважається, що він отримав анатомічну підготовку і якийсь час виступав в якості практичного лікаря. Аристотель в своїй «Метафізика» говорив, що лікар, перш ніж лікувати хворобу, повинен вивчити специфіку сутності конкретного явища у того чи іншого хворого.

Давньогрецький філософ-матеріаліст Епікур проводив ідею про те, що медицина і філософія не приносять користі, якщо перша не виліковує тіло, а друга — душу. «Пусти слова того філософа, — писав Епікур, — якими не лікуються ніякі страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не виганяє хвороби з тіла, так і від філософії, якщо вона виганяє хвороби душі »[2, с. 435]. Тому в листі до Меньок він попереджав: «Нехай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією … Хто говорить, що ще не настав або минув час для заняття філософією, той схожий на того, хто говорить, що для щастя або ще немає, або вже немає часу »[7, с. 305].

Давньоримський філософ і лікар Гален, якого називали «Римським Гіппократом», написав сотні філософських праць з медицини. За Галену, щоб стати хорошим медиком, треба бути справжнім філософом. Медицина повинна філософськи осмислювати життєві начала людини як боротьби порядку з хаосом. Філософія Галена, перейнята духом життя, ґрунтувалася на корисності всіх функцій організму [1, c. 218].

Результати досліджень античних мислителів лягли в основу праць середньовічних вчених. Арабська філософ, логік, лікар і вчений Ібн Сіна в працях «Книга знань», «Книга зцілення», «Медичний канон» виклав свої філософські та медичні погляди. Ібн Сіна писав, що медицина пізнає стан тіла людини, оскільки воно здорово або втратить здоров’я. Ібн Сіна розділив медицину на практичну і теоретичну: одна з них — це наука про основи медицини, а інша — про те, як її застосовувати [8]. З огляду на специфіку медика, лікар повинен володіти поглядом сокола, руками дівчини, мудрістю змії і серцем лева.

Інший видатний представник пізньої середньовічної медицини філософ і лікар Парацельс, продовжуючи закладену Гіппократом традицію, віддавав належне значення медичній практиці і досвіду. Парацельс одним з перших проголосив ідею про досвідченого знання як базисі наукового пізнання. Він закликав лікарів і вчених вивчати не «священні книги», а саму природу, піддав різкій критиці середньовічні авторитети, релігію і схоластику. Парацельс прагнув перетворити медицину в науку, яка буде спиратися на фізику, фізіологію, хімію, з’єднуючись з філософією і теологією.

Родоначальник філософії Нового часу англійський філософ-матеріаліст, лікар Ф. Бекон мистецтво лікування пов’язував з тими філософськими навчаннями, на яких спирається лікар. Бекон вважав, що фундаментом медицини є філософія. Медицина, не заснована на філософії, не може бути надійною [9, с. 251]. Бекон розділив медицину на три відділи відповідно до практичної роллю: підтримка здоров’я, лікування хвороби, продовження життя. Борг лікаря полягає не тільки у відновленні здоров’я, але і в полегшенні страждань хворого. Бекон відзначав, що перший обов’язок медицини зберігати здоров’я, друга — лікувати хворого. Для вирішення цих завдань необхідно зміцнити людський дух, розвивати у лікарів інтелект, високу моральність, милосердя. Успішне вирішення цих завдань неможливе без філософії. У роботах «Про гідність та примноження наук», «Нова Атлантида» Бекон присвятив медицині спеціальні розділи. Бекон вважав, що союз філософії, природознавства і медицини може дати потрібні наукові результати на основі експерименту.

Французький філософ, математик, фізик, фізіолог Рене Декарт кінцеве завдання знання бачив в пануванні людини над силами природи, в пізнанні причин і дій, в удосконаленні природи людини, в розвитку його здоров’я і краси. У листі до французького перекладачеві «Почав філософії» Декарт відзначав: «Уся філософія подібна як би дереву, корені якого — метафізика, стовбур — фізика, а гілки, що виходять від цього стовбура, — всі інші науки, що зводяться до трьох головних — медицині механіки й етики »[10, с. 310]. Надалі Декарт приділив чимало часу вивченню взаємозв’язку філософії та медицини в становлення і підтримки людиною його духовного і фізичного здоров’я. Цю ж думку розвивали в своїх працях німецькі філософи Нового часу. Безпосередньо Г. Гегель і Л. Фейєрбах високо цінували медицину. Гегель називав медицину царицею наук і вважав головним досягнення єдності і цілісності організму [1, c. 219].

Підводячи підсумки, можна сміливо заявити, що для мислителів Античності, Середньовіччя та Нового часу необхідність співвіднесення філософії та медицини носила незаперечних характер. Закладені ними основи діалектичного і гуманістичного підходів до проблеми становлення особистості в єдності її соціальних і біологічних характеристик знайшли відображення у всіх сучасних вчення про людину і суспільство.

Як відзначав академік Ю. Л. Шевченко «оволодіння основами філософії — це питання формування людського духу, це загальнолюдське освіту і виховання, в основі яких гуманізм, висока моральність, чесність і милосердя. Без цих категорій немає медицини, немає лікаря. А без них немає справжньої філософії »[11, с. 7-8]. З огляду на сучасні тенденції кібернізації організму, успіхи технологічних новацій в сфері медичних послуг підтримку і розвиток філософії медицини як людино-орієнтованого навчання вважаємо важливим і перспективним.

1.2. Філософія і медицина: діалектика їх взаємозв’язку

Філософія і медицина однаково давні за походженням феномени культури. Вони присвячені людині, покликані допомогти людській істоті адаптуватися в навколишньому світі. Незважаючи на спільність завдань, філософія і медицина спочатку вибирають різні шляхи свого розвитку: медицина — шлях практичної дії, філософія — шлях теоретичного узагальнення і рефлексії. Медицина займається людською тілесністю, філософія — людським духом. Однак протягом всієї історії людства філософія і медицина йшли «рука в руку», прагнучи до гармонії розуму і почуття, душі і тіла в людському існуванні. Головна проблема, яку вони вирішували спільно, — проблема виживання людства на Землі і проблема самовизначення людини як гармонійного природного і культурного істоти.

З давніх-давен філософія і медицина об’єднують свої зусилля, оскільки порізно вони позбавлені цілісності — філософія віддаляється від емпірії, «витає в хмарах», медицина ж, занурюючись в дослідження організму, забуває про особу, «потопає» у деталях і подробицях.

На всьому протязі історії культури ідеї об’єднання філософського і медичного знання заради осягнення таємниці життя і таємниці людини втілювалися в працях найвідоміших філософів, медиків, дослідників природи. В результаті склалася особлива галузь знання — філософія медицини, яка покликана об’єднати наявні практичні знання про людину як біологічному і соціальному, матеріальному і духовному істоті і знайти адекватні шляхи адаптації людини до навколишніх умов життя. Симбіоз філософських і медичних ідей являє собою давньосхідна мудрість, укладена в єгипетській «книзі мертвих», індійських ведах, в навчанні китайських даосів, а так само в працях лікарів — філософів Сходу (наприклад, Авіценни). Основою східної філософії медицини завжди залишався принцип системності у вивченні мікро-і макрокосму. Особливістю східної філософії медицини є розгляд людського організму, як самодостатньої сутності, в якій нерозривно пов’язані дух і тіло, Хвороби тіла тут розглядаються, перш за все, як хвороби духу, відповідно лікування хвороби — це відновлення душевної рівноваги і духовного здоров’я. У Стародавній Греції філософія і медицина так само тісно співпрацюють і взаємозбагачуються. Їх об’єднує прагнення розібратися в людській психіці, спроба відповісти на питання, що є людина, яка (особиста і суспільна) цінність людського здоров’я (в роботах таких знаменитих лікарів і філософів як Емпедокл, Арістотель, Гіппократ та ін.) [4, c. 11]

У середньовічній європейській традиції філософські та медичні дослідження продовжують взаємно. Активно розвивається нова галузь знання, що знаходиться на стику філософії, медицини і природничо-наукових досліджень, що включає так само елементи ворожби і чаклунства — алхімія. Незважаючи на ірреальні мети (наприклад, пошуки еліксиру життя або філософського каменю) алхімія позитивну роль зіграла в вивченні людської істоти і людського духу, в розробці деяких прийомів лабораторної техніки, особливо необхідної розвивається медицині (наприклад, перегонка, сублімація та ін.). Європейські лікарі-філософи епохи Середньовіччя (Р. Бекон, Парацельс і ін.) Передбачили багато наступних медичні відкриття і розробки. Вони так само вивчали вплив суспільства (соціального статусу особистості) на розвиток патологічних процесів в організмі. Долаючи і переглядаючи багато основи стародавньої медицини і філософії людини, середньовічні вчені, натуралісти сприяли впровадженню хімічних препаратів в медицину, а також заклали основи теорії адаптації людини в навколишньому середовищі.

Філософія медицини як особлива галузь наукового знання особливо популярною стає в XX столітті, коли з’являється величезна кількість досліджень, які перебувають на стику філософії та медицини. У них розробляються практики і техніки лікування, самооздоровлення, самовдосконалення з урахуванням внутрішніх можливостей організму, резервів людського духу, а також успадкованих структур психіки (архетипи колективного несвідомого К. Г. Юнга). Висунуті сьогодні пропозиції щодо «поліпшення» людської тілесності диктують необхідність нового обговорення старого філософського питання про те, що є людина, що є норма і патологія стосовно людському здоров’ю, як фізичному, так і духовному.

Основні проблеми, які встали сьогодні на чільне місце філософії медицини, — здоров’я особистості і здоров’я нації, здоровий спосіб життя, вплив суспільства і природного середовища на патологічні зміни в людському організмі, проблеми людської духовності як основи психічного і фізичного здоров’я людини, соціальні причини «хвороб століття», етика взаємин лікаря і пацієнта, естетичні засади сучасної медицини і мн. інші. Серед великого числа чудових філософів і медиків XX і XXI століття, які прагнули об’єднати філософську та медичну проблематику з метою вирішити нагальні проблеми людства, можна назвати таких лікарів філософів як австрієць 3.Фрейд, швейцарці К. Г. Юнг, А. Швейцер, канадець Г .Селье, російські вчені Ф.Углов, М. Амосов, М.Норбеков і ін.

Таким чином, інтеграція філософії та медицини стає сьогодні все більш актуальною. Сучасна філософія медицини, керуючись критерієм духовної цінності людського життя і орієнтуючись на істини Добра і Краси, визначає фундаментальні постулати, методологічні принципи і граничні підстави новітнього медико-біологічного знання [4, c. 13].

Всі базові теорії сучасної медицини, так чи інакше пов’язані з філософією. Новітні дослідження, розробки, концепції філософської антропології, філософії свідомості, соціальної філософії, етики та естетики та ін. Лежать в основі:

-медичну теорії адаптивного реагування (в основі теорії адаптації загальнобіологічні постулати, проте медицина має справу не тільки з біологічними адаптаціями, але і з адаптацією соціальної, тобто пристосуванням людини до суспільного життя);

-теорії детермінізму (причинної зумовленості та зв’язку патологічних процесів, що відбуваються в організмі);

-теорії нормальної (оптимальної) саморегуляції і теорії загальної патології.

Філософською основою клінічної медицини стає т. Н. «Філософія лікування», тобто теорія постановки діагнозу, теорія лікування, теорія реабілітації і т.д., збудовані відповідно до розуміння сутності людини як психо-біо-соціальної істоти. Філософською основою профілактичної медицини стають сьогодні дослідження в області теорії гігієни як оптимального стану людини і навколишнього середовища. Філософська теорія цінностей становить фундамент лікарської етики, деонтології, клінічної практики[6, c. 92].

Сучасна філософія виступає сьогодні і як методологічний фундамент медичного знання, закликаючи об’єднати розрізнені приватні дослідження і системно застосувати їх до дослідження якісно своєрідною живої системи — людини. На перший план в діяльності сучасного лікаря виступає діалектичний метод, оскільки тільки він забезпечує комплексний, системний підхід до питань хвороби, її лікування, профілактики, проведення реабілітаційного періоду.

Сама по собі хвороба вже є процес діалектичний і суперечливий (О.О.Богомолець, кажучи про єдність в організмі таких протилежних начал як норма і патологія, писав, що «перша включає в себе другу як своє внутрішнє протиріччя» [2, с.56 ]), тому аналіз хвороби і процесу патогенезу в цілому неможливий поза осмислення і застосування законів, принципів, категорій діалектики.

Діалектичний метод можна застосовувати вже на початковій стадії — осмисленні сутності і причин хвороби. Сучасний стан медичного знання дає право стверджувати, що ніяке захворювання не можна зводити до випадкового епізоду екзогенного походження, до простого потрапляння в організм, скажімо інфекційного початку. Сутність хвороби полягає не в зовнішньому впливі, а в змісті порушеної життєдіяльності. Причина хвороби — не тільки зовнішній фактор, а й реакція організму на цей фактор. Забуття діалектичного принципу органічного детермінізму, який встановлює, що зовнішній вплив специфічно переломлюється через внутрішні особливості живих систем, демонструє не тільки філософську, а й медичну безграмотність [2, c. 65].

Під час хвороби в організмі протидіють дві сторони — «підлогою» (патогенез) і «захист» (саногенез). Обумовлюючи внутрішню суперечливість хвороби, вони одночасно пов’язані один з одним і заперечують одна одну. Взаімопревращаемость захисних і ушкоджують реакцій ( «полома» і «захисту») слід розуміти, як єдність протилежностей. Факти свідчать, що один і той же механізм може виступати як з функцією захисту, так і в якості патологічного процесу: захисно-пристосувальні механізми при певній фазі їх наростання перетворюються в свою протилежність. Таким чином, організм має єдину еволюційно вироблену систему життєдіяльності, яка за сприятливих умов може переходити в патологічний стан і навпаки. Фізіологічний процес на певній стадії його розвитку може перетворюватися в патологічний, який теж є пристосувальним, але вже не захисним. Наприклад, фібриноліз можна розглядати як захисно-пристосувальний механізм, що сприяє усуненню відкладень фібрину і відновленню кровотоку. Однак, надмірне посилення фібринолізу, що виникає як пристосувальна реакція при поширеному внутрішньосудинному згортанні крові, веде до афібріногенемії, полому стійкості судин і патологічної кровоточивості. Так пристосувальна реакція перестає бути захисною [2, c. 66].

Діалектичну єдність локального і загального в перебігу хвороби проявляється в тому, що ступінь локалізації патологічного процесу, його відносна автономність, характер протікання залежать від стану організму в цілому. Клінічна практика і експерименти доводять, що в організмі немає абсолютно локальних і абсолютно загальних процесів. Так, не всякий опік викликає опікову хворобу. Обмежені по площі поверхневі опіки не супроводжуються повним випаданням шкіри як органа з цілісної системи організму. Якщо ж ми маємо справу з великим і глибоким опіком, пов’язаним з омертвінням шкіри на значній площі, то тут вже істотно змінюється функція шкіри як органа. В організмі намічаються глибокі перебудови і порушення життєдіяльності всіх систем і органів. Розвивається комплекс опікової хвороби. При площі глибокого опіку від 20% поверхні тіла і вище настає межа компенсаторно-адаптаційних можливостей організму, що може привести до смерті. Так локальне (опік) перетворюється в загальне — опікову хворобу. Разом з тим загальна (опікова хвороба) продовжує зберігати зв’язок з переважною локалізацією захворювання шкірного покриву (опіком). Облік складної діалектики частини і цілого, загального і локального в роботі практичного лікаря в багатьох випадках є основою розробки правильної тактики лікування.

Аналізуючи значення діалектичного методу в роботі лікаря, не можна не відзначити, що і клініцист, і теоретик, які не володіють діалектичним методом, якими б хорошими фахівцями вони не були, в кращому випадку інтуїтивно зможуть правильно оцінити ситуацію, поставити діагноз, призначити відповідне лікування [8, c. 365].

Діалектичний метод, застосовуваний сьогодні в різних областях знання, ґрунтується, перш за все, на системному мисленні. Системний підхід в сучасній філософії і науці характерний в цілому для пізнання об’єктивної реальності, в медицині ж він найбільш важливий, тому що вона працює зі складною живою системою — людиною, сутність якого аж ніяк не зводиться до простого взаємодії його частин і «механізмів». Сама по собі теорія лікування є специфічна теорія управління живою системою, оскільки лікування є система заходів, спрямованих на психосоматичну оптимізацію стану людини. У живих системах величина відхилення від норми ( «сигнал неузгодженості») при-водить в дію регулюючий пристрій, яке через низку перехідних проміжних процесів веде до зменшення величини відхилення. Внутрішнє «регулюючий пристрій» стимулює включення механізмів компенсації, відновлення, які і повертають систему до заданого рівня (або до норми). Це і є основний внутрішній двигун в розвитку як фізіологічних, так і патологічних процесів, оскільки як в основі тих, так і інших лежать одні й ті ж механізми саморегуляції.

Вимоги системного мислення в медицині передбачає, як мінімум 3 основні постулати:

• розглядати організм як сукупність малих систем і, в свою чергу, злагоджену єдину систему, що діє за певним закономірностям;
• розглядати людину (пацієнта) як єдність душі і тіла, свого роду психосоматическую систему, закономірності існування та розвитку якої не зводяться тільки до соматичних змін;
• прагнути до об’єднання розрізненого медичного знання, формування загальної теорії патології, яка реально стане фундаментом всієї сучасної медицини.

З жалем сьогодні можна констатувати той факт, що теоретична медицина (вчення про хвороби, компенсаторно-пристосувальних процесах, механізмах компенсації порушених функцій, зв’язках і взаємовідносинах частин в організмі і т.д.) поки ще представлена ​​у вигляді окремих фрагментів, але не цілісної системи знань. Г.Сельє в роботі «На рівні цілого організму» (1972) писав: «Життя не є простою сумою своїх складових частин … Чим далі ви розчленовує … живі комплекси, тим далі ви йдете від біології і, врешті-решт, вам залишаються тільки величні, вічні і всеосяжні закони неживої природи »[2, с.58].

Без постійної опори на філософську доктрину — загальну методологію науки, дослідження з філософської антропології, свідомості, гносеології, аксіології тощо практично неможливо з розрізнених фактів створити єдину струнку теоретичну базу медицини. Спеціаліст-теоретик і лікар-клініцист зможе діяти найдоцільніше і ефективно в кожному конкретному випадку тільки тоді, коли він буде спиратися не тільки на приватні знання, а й на знання загальних закономірностей роботи організму і буде розглядати людину як складну біо-соціальну систему. Рішення даного завдання бачиться тільки через синтез філософського і медичного знання, на основі інтерпретації фактичного матеріалу медичної науки з позицій і через призму філософського знання, що є прерогативою і призначенням філософії медицини [8, c. 366]. 

Розділ ІІ. ФІЛОСОФІЯ МЕДИЦИНИ, ЇЇ ПРЕДМЕТ, ЦІЛІ, ЗАВДАННЯ ТА ОСНОВНА ПРОБЛЕМАТИКА

2.1. Основні проблеми філософії медицини

Проблеми філософії медицини займають сьогодні у вітчизняній філософській науці особливе місце. Процес зміни парадигм в медичній сфері поки не завершений. Для медицини все ще не настав зоряний час визнання її якоїсь завершеної, цілісної наукою (поряд з фізикою, хімією, біологією і т. Д.). Зміні наукової парадигми, як правило, передує період, коли з’являються такі наукові результати, які неможливо вписати в існуючу систему переконань. У цьому випадку вчені звертаються «за допомогою» до філософії.

Так, загальне наукове визнання того, що елементарні частинки беруть участь у всіх видах взаємодії, спонукало вчених-медиків зосередити свою увагу на генах і молекулах, так як багато проблем діагностики та лікування можуть вирішуватися тільки на молекулярному рівні, в обладнаних за останнім словом техніки клініках. Академік РАН і РАМН А. Н. Пальців вважає, що без молекулярної медицини в XXI столітті не може бути ефективного лікування. А для цього необхідний тісний союз медицини з фундаментальними науками і філософією.

Загальновідомо, вивчення філософії становить фундамент загальнокультурної і загальнотеоретичної гуманітарної підготовки фахівця будь-якого профілю, в тому числі і в галузі медицини. Сучасне суспільний розвиток неминуче сприяє тому, що виникають нові світоглядні проблеми і по-новому переосмислюються старі. Цього, до речі, в першу чергу, стосується і сфери медицини — найбільш динамічно галузі, що розвивається [8, c. 366].

Як відомо, метою філософії є ​​бажання допомогти людині удосконалюватися і виробити світоглядні духовно-моральні установки, ідеали і цінності особистості, за допомогою яких можливо переживати життєві негаразди і домагатися успіху, усвідомити світ і себе в ньому. Тим часом, чоловік — є найголовніший предмет медичної діяльності.

Філософія як родоначальниця всіх наук вплинула і на розвиток медицини в самі ранні періоди історії людства. У всі часи вважалося, що вивчення філософії — це апробована багатовіковим досвідом людства найкраща школа розумного мислення, яка дозволяє вільно оперувати поняттями, обґрунтовувати і критикувати ті чи інші судження, розкривати взаємозв’язку всіх явищ дійсності.

Виділяючи методичний аспект філософії стосовно до медицини, можна відзначити два моменти. По-перше, філософія є методологічною основою наукового знання, однією з областей якого є медицина. Отже, вивчення курсу філософії при підготовці медиків сприяє формуванню його наукового світогляду. По-друге, філософський аналіз людини є основою медичної етики, так як вчить цілісного підходу до пацієнта і до суті самої патології. Потрібно виходити з того, що філософія — це мистецтво раціонального припущення — як треба чинити, якщо хочемо знайти істину.

Філософія медицини як особливо специфічна форма осмислення лікування сприяє створенню і збагачення воістину безцінної скарбниці загальнозначущих ідей. Вона покликана виконувати такі найважливіші соціальні та інтелектуальні функції в практичній охороні здоров’я, як світоглядна, методологічна, аксіологічна і багато інших. Філософія медицини має пряме відношення абсолютно до всіх сфер пізнання феномена людини (його організму, душі, волі, совісті і т.Д.). Що ж стосується теоретичного медичного знання, то тут роль філософії виключно важлива, перш за все — у сфері поглибленого осмислення цілісного сприйняття медиками наукової картини світу і людини ньому. Філософія завжди була органічно пов’язана з теоретичної медициною двома ключовими функціями.

Перша функція — методологічна. Філософія як би пропонує медицині загальний метод науково-теоретичного осягнення життя. Друга функція — аксіологічна. Вона пов’язана з внутрішньою етико-смисловий і соціально-моральної установкою, даної медику як зберігачу здоров’я [8, c. 368].

До основних проблем філософії медицини відносяться наступні:

— проблема суб’єкта та об’єкта в медичному пізнанні;

— зв’язок медицини з іншими явищами культури;

— проблема життя і смерті;

— співвідношення біологічного і соціального в здоров’я і хвороби;

— проблема розуміння в медицині (медична герменевтика);

— проблема причинності в медицині;

— філософсько-етичні проблеми медицини та ін.

Медична діяльність структурна. Її основними компонентами є суб’єкт і об’єкт. Виходячи з класичного визначення медицини як наукової і предметно-практичної діяльності, спрямованої на збереження здоров’я, позбавлення від хвороб і продовження життя, об’єктом медицини є людський організм в нормі та патології. У той же час людина — істота суспільна, у міру розвитку його соціальних якостей, розвитку системи різноманітних взаємозв’язків і взаємовідносин в суспільстві медична діяльність по профілактиці і лікуванню захворювань звертається вже не тільки до конкретної людини, але і до суспільства.

Це свідчить про розширення об’єкта медицини: ним стають цілі колективи, соціальні спільності, верстви суспільства. Індивідуальний і суспільний рівні пов’язані між собою діалектично: потреба в медичній допомозі носить суспільний характер, але задовольняється вона індивідуально. Крім того, об’єкт медичного пізнання включає в себе природне середовище проживання людини, різні природні явища, що впливають на стан здоров’я людей. Таким чином, об’єкт медицини багаторівневий: індивідуальний — громадський, соціальний — природний. Медицина може ефективно виконувати свої функції лише при розгляді людини в його єдності з природним і соціальним середовищем [10, c. 56].

Суб’єкт медицини так само складний, як і її об’єкт. З одного боку, це лікар-професіонал, що володіє знаннями, вміннями, навичками, досвідом. Саме лікар несе вантаж особистої професійної, соціальної, моральної відповідальності за життя і здоров’я пацієнта. З іншого боку, медична діяльність носить суспільний характер. Лікарські колективи, науково-дослідні спільноти, медичні служби та організації різного рівня забезпечують рівень здоров’я населення. І, нарешті, сама людина в першу чергу відповідальний за своє здоров’я, від рівня його медичної та загальної культури, від його вміння об’єктивно оцінювати стан свого організму багато в чому залежить точність постановки діагнозу і успіх лікування. Тому пацієнт, людина зі своїми психічними особливостями, моральними уявленнями, рівнем культури, способом життя, також є суб’єктом медичної діяльності.

Філософія медицини як особлива галузь наукового знання особливо популярною стає в ХХ ст., Коли з’являється величезна кількість дослідницьких програм, що знаходяться на стику філософії та медицини: розробляються практики і техніки лікування, самооздоровлення, самовдосконалення з урахуванням внутрішніх можливостей організму, резервів людського духу, а також успадкованих структур психіки.

Отже, сучасна філософія медицини розвивається за кількома напрямками, керуючись різними принципами, методологічними підставами та філософськими установками. Основні проблеми, які встали сьогодні на чільне місце філософії медицини: 1) здоров’я особистості і здоров’я нації; 2) здоровий спосіб життя, вплив суспільства і природного середовища на патологічні зміни в людському організмі; 3) проблеми людської духовності як основи психічного і фізичного здоров’я людини; 4) соціальні причини «хвороб століття»; 5) етика взаємин лікаря і пацієнта; 6) естетичні засади сучасної медицини [8, c. 368].

2.2. Медична герменевтика

Філософська герменевтика склалася як мистецтво тлумачення текстів. У сучасній філософії герменевтика має ширше значення — як вчення про розуміння. Основне завдання герменевтики — виробити шляхи досягнення адекватного розуміння.

У медичній діяльності проблема розуміння має особливе значення. По-перше, розуміння як основа пізнавального процесу є обов’язковою умовою трансляції медичних знань з теорії в практику. По-друге, розуміння — основа діагностичного процесу, воно виступає фундаментом спілкування між лікарем і пацієнтом. По-третє, розуміння необхідно для поширення медичних знань, розвитку медичної культури суспільства. По-четверте, розуміння є підставою дотримання етико-деонтологічних норм в медицині.

Медична герменевтика розглядає три кола проблем:

— проблема розуміння медичних текстів (ця проблема пов’язана з появою широкого кола науково-популярної медичної літератури, доступної широкому колу людей, які не мають медичної освіти);

— проблема розуміння медичної термінології (пов’язана з швидким розвитком медичної науки, появою нових методів діагностики і лікування, нових лікарських засобів);

— проблема розуміння у взаєминах лікаря і пацієнта.

Вимоги, що пред’являються до професійної поведінки лікаря, складають предмет медичної етики. Медична етика вивчає особливості виникнення і розвитку професійної моралі медичного працівника, розкриває моральну цінність медичного праці, значення моральних принципів у виконанні професійного обов’язку [11, c. 84].

Найдавніший медико-етичний документ — «Клятва Гіппократа», яку давали випускники давньогрецької школи Асклепіадів. У працях Гіппократа розглядаються проблеми взаємовідносин лікаря і хворого, лікарської таємниці, лікарської помилки, евтаназії. У Росії в розвиток медичної етики величезний внесок внесли Пирогов, Боткін, Бехтерєв, Вересаєв.

Одним з найважливіших розділів медичної етики є деонтологія — наука про професійний обов’язок лікаря. У ХХ ст. в зв’язку з розвитком нових медичних технологій з’явилася необхідність перегляду багатьох принципів медичної етики. У 70-х рр. Сформувалася нова наука — біоетика ( «етика живого») — дисципліна, яка визначає міру відповідальності тих, хто приймає рішення про вибір методу лікування і про застосування в медичній практиці нових наукових знань і медичний технологій.

До сих пір йде дискусія з питання про те, чи є медицина самостійною наукою або ж прикладним розділом біології. При вирішенні цього питання, треба прийняти до уваги, що критеріями самостійності дисципліни в сучасній філософії науки вважаються наступні чинники.

Кожна самостійна наука повинна мати:

1) власним предметом вивчення (об’єкти вивчення можуть збігатися у різних наук; так, для психології та анатомії людини їм служить людина);

2) специфічними методами;

3) особливою формою практичної реалізації знання;

4) специфічним категоріальним апаратом і мовою — особливими категоріями (головними поняттями).

Мається на увазі, що предмет науки, її методи, категорії, зв’язку з практикою не повинні збігатися з відповідними факторами інших наук [12, c. 84].

Розглянемо, чи задовольняє медицина цим критеріям. Перший з них — наявність специфічного предмета, який не повинен бути предметом інших наук. У медицини є такий предмет. Щоб його встановити, відзначимо спочатку, що медицина в першу чергу вивчає закономірності патологічної життєдіяльності організму і особистості людини. Іноді ці закономірності деякими авторами і видаються за предмет медицини. Але це занадто вузьке його розуміння.

Медицина, крім патологічних закономірностей, обов’язково вивчає закономірності і нормальної життєдіяльності, оскільки патологічна життєдіяльність є відхилення від нормальної, і без знання останньої не можна пізнати хворобу. Тому справжнім предметом медицини є взаємозв’язок процесів нормальної і патологічної життєдіяльності організму і особистості людини. Облік особистісного начала відрізняє медицину від ветеринарії: тварина є лише організмом, а людина — взаємопов’язаним єдністю організму і особистості.

Поки загальноприйнятою класифікацією медичних наук немає. Багато авторів виділяють 3 групи медичних дисциплін. 1-я група — медико-біологічні дисципліни. Вони вивчають загальнобіологічні закони — закони будови і функціонування організму і особистості. Це — нормальна анатомія, нормальна фізіологія, біофізика, біохімія, загальна біологія (генетика, теорія еволюції), гістологія, цитологія, медична психологія. У цій групі є і дисципліни, які вивчають загальнопатологічні закономірності. Це — патологічна анатомія і патологічна фізіологія. Дисципліни 1-ї групи вивчаються в основному на перших 3-х курсах вузу.

2-я група — клінічні дисципліни. Вони вивчають приватні патологічні закономірності. Тут багато дисциплін залежно від досліджуваної системи: офтальмологія, урологія, гастроентерологія, неврологія, стоматологія, психіатрія та ін. Вони ще діляться на дитячі та дорослі. Також виділяються дисципліни в залежності від методів лікування — оперативних (хірургічні дисципліни) і консервативних (терапевтичні дисципліни).

3-тя група — соціально-гігієнічні дисципліни. Вони вивчають соціальні закономірності і фактори, які впливають на стан здоров’я людей. До таких факторів належать економічні, політичні, культурні та побутові умови. В дисципліни цієї групи входять історія медицини, організація охорони здоров’я, загальна і соціальна гігієна, медичне право, біоетика [7, c. 62].

До якого типу наук відноситься медицина. Дуже часто її відносять до природничих наук. Навіть в ВАКівські програмі кандидатського іспиту з «Історії та філософії науки» медицина поміщена в розділі «Природничі науки». Але це дуже неповна характеристика медицини. Медицина включає в себе гуманітарне знання. Воно представлено медичної психологією, психотерапією, психіатрією. Крім цього, психологічну компоненту має будь-яка клінічна дисципліна.

Людина являє собою психосоматичну єдність — єдність душі і тіла. Тому ефективне лікування будь-якої хвороби вимагає врахування психологічних моментів. Медицина також включає в себе соціологічне знання — знання всіх соціальних факторів, що впливають на стан здоров’я людей. Нарешті, в даний час в охороні здоров’я величезну роль грає медична техніка, і технічне знання — це важливий компонент медицини. Таким чином, медицина — це комплексна наука, що включає в себе природничо, гуманітарне, соціологічне і технічне знання.

Другий критерій самостійності науки — наявність у неї особливих методів. Медицина використовує багато методів приватних наук — фізики, хімії, математики, наприклад, спектральний аналіз, хімічний аналіз, методи статистики. Використовує вона і загальнонаукові методи — аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, аналогію, моделювання, експеримент (останній має в медицині етичні обмеження). Велике знання для медицини має і філософський метод — діалектика з його принципами розвитку, системності, діалектичного протиріччя, детермінізму та ін. Поряд із зазначеними медицина володіє і своїми особливими методами. Це методи клінічного спостереження, діагностики, лікування і профілактики (попередження) хвороб. Цими методами студенти опановують при вивченні клінічних дисциплін. Кваліфікація лікаря в першу чергу визначається знанням саме цих методів і вмінням їх застосовувати стосовно до конкретного пацієнта.

Третій критерій самостійності науки — особлива форма практичної реалізації теоретичного знання. Для медицини такою формою служить система охорони здоров’я. У цій системі через діяльність лікарів реалізуються медичні знання і сприяють збереженню і зміцненню здоров’я людей.

4-й критерій самостійності науки — наявності особливих категорій. Медицина, природно, як і будь-яка інша дисципліна, використовує поняття буденної мови, багато понять інших наук, а також і загальнонаукові категорії. Поряд з цим вона має свої специфічні категорії і мову. Головними медичними категоріями служать норма, патологія, здоров’я, хвороба. Розглянемо їх.

У середні століття була поширена об’єктивно-ідеалістична трактування норми. В цьому випадку під нею розумілися такі показники організму, які обумовлені світовим розумом. Вважалося, що світовий розум служить творцем всього навколишнього світу, він його гармонізує, встановлює в усьому правильні відносини, в тому числі і в організмі людини. В даний час таке розуміння норми зустрічається дуже рідко [5, c. 41-42].

У першій половині 20-го століття певною популярністю користувалася суб’єктивно-ідеалістична конвенціональна трактування норми. Під нею розумілися такі показники організму, які медична спільнота домовилося вважати нормальними, тобто норма — це результат угоди між медиками. А об’єктивно (тобто незалежно від свідомості лікарів) норма, згідно конвенціоналізму, не існує. У світовій медицині таке трактування була піддана справедливій критиці, і зараз переважної стала діалектико-матеріалістичне трактування норми.

При такому трактуванні вважається, що норма має об’єктивний характер, а її сутність виявляється на основі діалектичного закону переходу кількості в якість і філософської категорії заходи. Нагадаємо, що відповідно до закону переходу кількості в якість і назад, спочатку відбуваються кількісні зміни, а якість системи ще не змінюється. Коли ж кількісні зміни досягають критичної величини — кордону заходи, — то відбувається якісна зміна (стара якість зникає і виникає нове). Потім знову спостерігаються кількісні зміни до наступного якісного зміни. Наприклад, при нагріванні води від мінус 20 градусів якісні зміни (агрегатного стану) відбуваються двічі: на кордонах нуль і 100 градусів. Міра це той інтервал кількісних змін, в якому зберігається ця риса. Для води в стані «рідина» цей захід — інтервал 0-100 градусів.

У біології та медицині філософської категорії заходи відповідає поняття норми. Норма — це міра здоров’я, той інтервал змін показників організму, який характерний для стану здоров’я. Наприклад, температурна норма у людини — інтервал 36-37 градусів, норма систолічного тиску — 100-130 мм. рт. ст. Як і будь-яка міра, норма має нижню і верхню межі. Якщо в організмі виникає патологічний процес, то показника організму починають змінюватися, і поки вони не виходять за межі норми, зберігається стан здоров’я. Коли ж показники виходять за межі норми, то це вже свідчить про те, що стан здоров’я змінилося станом хвороби. Відхилення показника від норми — це патологія, симптом хвороби. А за симптомами ставиться діагноз. Таким чином, знання норми абсолютно необхідно для постановки діагнозу. Без знання норми діагностика неможлива [5, c. 43].

Практичне встановлення норми є досить складною проблемою. Це пов’язано, по-перше, з тим, що норма індивідуальна, і норма однієї людини може збігатися, а може і не збігатися з нормою іншого. І, по-друге, норма мінлива: у одного і того ж людини вона може змінюватися в залежності від віку, перенесених захворювань, харчування, занять фізкультурою, режиму та інших складових способу життя. В даний час поки користуються середньої для всіх людей нормою, ці показники зазвичай і приводять в підручниках. Але за допомогою середньої норми не завжди можна точно встановити патологію. Перспектива більш точного встановлення патології — вивчення систем саморегуляції в організмі. Норма — це оптимум функціонування. І коли ми добре знатимемо системи регулювання, то зможемо для кожного організму обчислювати його індивідуальну норму. Ще одна складність при діагностиці полягає в тому, що не всяка норма може бути виражена чисельно, наприклад, колір слизової оболонки, стан шкіри, щільність тканини при пальпації і ін. В цьому випадку велике значення має досвід і інтуїція лікаря.

Відхилення показника від норми є патологія. Патологія — це інтервал змін показників організму, характерний для стану хвороби. Норма плюс патології разом складають міру життя, або кордону життя, — той інтервал змін показників організму, при якому організм може залишатися живим. Вихід показників за кордон життя означає смерть. Наприклад, підвищення температури тіла вище 41-го градуса у чоловіків і понад 42-х градусів у жінок призводить до смерті.

Життя існує в двох формах — у формі здоров’я і формі хвороби. Звичайно, краще бути здоровим, ніж хворим. Але хвороби поки постійно супроводжують життя людей, і, мабуть, на планеті не було жодної людини, який би коли-небудь не хворів. Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) визначає здоров’я як стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних вад. Таке розуміння здоров’я служить не відображенням реального стану людей, а скоріше ідеалом, до якого, звичайно, треба прагнути. В даний час навряд чи на планеті знайдеться людина, що відповідає визначенню ВООЗ. Важко також встановити, як на практиці використовувати визначення ВООЗ [3, c. 50].

Можна визначити здоров’я як стан, при якому показники організму і особистості відповідають нормі. Таке визначення є правильним, але занадто бідним, бо нічого не говорить про те, в чому цей стан полягає.

Багатша визначення здоров’я можна дати, якщо використовувати думка Маркса про те, що «хвороба є обмеженим у своїй свободі життя», а також взяти до уваги, що способом існування людини служить діяльність. Саме через різні види діяльності людина виконує свої соціальні функції — функції навчання, підвищення кваліфікації, самовдосконалення; трудові функції; батьківські функції; цивільні, подружні і дружні функції.

З урахуванням сказаного, можна дати таке визначення: здоров’я — це такий стан організму і особистості, при якому їх показники відповідають нормі, а людина в повній мірі може виконувати свої соціальні функції. Відповідно в стані хвороби він не може в повній мірі виконувати свої соціальні функції. Тому в цивілізованому суспільстві, виходячи з принципу гуманізму, щоб не відбувалося руйнування організму і особистості, на час хвороби людини звільняють від виконання трудових, навчальних та інших функцій. Щоб людина не постраждала матеріально, працюючим пацієнтам оплачується лікарняний лист.

Наведемо ще деякі додаткові характеристики хвороби. У світлі категорій суті і явища, хвороба є єдність сутності (етіології і патогенезу — факторів, що детермінують і внутрішнього механізму хвороби) і явищ (симптомів — зовнішніх виявлень патогенезу). Симптоми як феноменальне буття осягаються в ході чуттєвого пізнання за допомогою органів почуттів, а патогенез і етіологія — осягаються розумом, тобто в ході роздумів лікаря.

У світлі закону діалектичної суперечливості хвороба є єдність двох протилежностей:

1) процесів ушкодження, деструкції (викликаних зовнішніми і внутрішніми факторами — інфекцією, токсинами, радіацією, генетичними змінами, температурними і механічними діями і ін.)

2) процесів компенсації, захисту.

Якщо переважає деструкція, то хвороба посилюється; якщо превалює захист, то йде одужання; при їх рівновазі спостерігається хронічний перебіг хвороби. Завдання лікаря — послаблювати деструкцію і посилювати захист. Принцип: «Лікар, не нашкодь!» Недостатній, однобічний. Правильний принцип: «Лікар, не нашкодь і допоможи!» [1, c. 219].

Які основні функції медицини. Спочатку, в ході зародження медицини вона виконувала 2 функції — діагностики і лікування хвороб. Коли медицина стала вже розвиненою наукою, у неї з’явилася 3-тя функція — профілактика (попередження) хвороб і зміцнення здоров’я. У встановленні мети профілактичної медицини важливі категорії можливості і дійсності.

Хвороба в своєму виникненні проходить 3 стадії:

1) формальна можливість хвороби (наприклад, організм без вірусу грипу і без застуди)

2) реальна можливість хвороби (організм з вірусом грипу)

3) хвороба як дійсність (організм з вірусом і застудою). Завдання медицини — не давати можливості хвороби перетворюватися в дійсність. Найкращий, ідеальний варіант — не допускати виникнення реальних можливостей хвороби. Формальна ж можливість принципово непереборна: яким би міцним і загартованим не була людина, якщо він отримає екстремальний вплив (наприклад, потужну дозу опромінення або харчового отрути), то неодмінно виникне хвороба.

Сказане дозволяє зробити висновок, що медицина — це система знань про взаємозв’язок процесів нормальної і патологічної життєдіяльності організму і особистості людини; ці знання використовуються для діагностики, лікування, профілактики хвороб і підвищення рівня здоров’я людей [3, c. 51]. 

Розділ ІІІ. ЕТИЧНО-ФІЛОСОФСЬКІ ПРОБЛЕМИ  СУСПІЛЬСТВА І МЕДИЦИНИ У ХХІ СТОЛІТТІ

3.1. Медицина в сучасному соціокультурному контексті

Медичне знання тісно пов’язане з основними фундаментальними науками — фізикою, хімією і — найтісніше — з біологією.

Торкнемося, перш за все, питання співвідношення медичного знання та біології. Це співвідношення має характер двох пересічних сфер: є досить велике загальне поле медицини і біології, яке визначається сутнісною приналежністю людини — на рівнях від макромолекулярної до організменого — до світу живих істот. Разом з тим, медицина і біологія включають в себе розділи, що лежать поза цим загальним полем. Так, в систему медичного знання входить психіатрія, яка досліджує область явищ, що лежить в межах специфічно людської і, в певному сенсі, надбіологічної реальності — психічної. Біологія, яка прагне охопити все живе, в свою чергу також розглядає багато питань безвідносно до природи людини.

Не можна не відзначити тенденцію зближення медицини та біології, яка виявляється і планомірно зміцнювати з початку XIX ст. Фундаментальні відкриття в області загальної біології — починаючи зі створення М. Шлейденом і Т. Шванном клітинної теорії і закінчуючи сучасними роботами в галузі загальної та експериментальної генетики — багато в чому зумовлюють образ сучасної медицини. У свою чергу, зростання медичного знання, що стосується біології людини, служить прогресу загальної біології. Непрямим підтвердженням цього є слова І.П. Павлова: «Скільки можна вказати випадків, де клінічні спостереження вели до відкриття нових фізіологічних фактів».

Менш «прямолінійні», але також дуже важливі зв’язку медицини з фізикою і хімією. Нагадаємо, що в XVI ст. виникла тенденція до поділу теоретичної медицини на два протиборчі напрямки — ятрофізіку і ятрохімія. Сьогодні гострота цієї дискусії знята визнанням складної фізико-хімічної основи життєвого процесу. Сучасну медицину неможливо уявити поза комплексом фізичних знань (що лежать в основі, наприклад, рентгенології, ехографії, ультразвукової діагностики) і хімічних (біохімічних) знань.

Особлива тема — взаємодія медицини з гуманітарними і суспільними науками. Можна виділити кілька ліній такої взаємодії. Серед них:

• «психіатрія» — «психотерапія» — «психологія»;
• «біомедична етика» — «прикладна етика» — «етика»;
• «медицина» — ( «державна стратегія охорони здоров’я») — «політика» (політична теорія), «макроекономіка» (економічна теорія), «соціологія» [5, c. 44].

Важливо не тільки те, що медицина інтегрує в своїх рамках різні знання, пропускаючи її крізь призму власної проблематики, не відхиляючись від свого власного предмета, своїх цілей і завдань. Так, щонайменше, має бути. Як негативний приклад в цьому плані можна згадати середньовічну вчений медицину, обрала своїм головним орієнтиром схоластичну методологію і при цьому позбавлену всяких засобів до того, щоб практично вилікувати хвору людину.

Місце, роль, умови існування медицини в суспільстві визначаються досить численними факторами, найважливішими з яких можуть бути визнані: політика (а також геополітика), порядок суспільного життя, економіка, суспільна психологія, панівна ідеологія, наука (і техніка). Розглянемо в загальних рисах ці чинники.

Політика відіграє вкрай важливу роль у формуванні медичної реальності. Один з найбільш яскравих прикладів в цьому відношенні — радикальна трансформація всієї системи лікарської допомоги і охорони здоров’я в Росії після соціалістичної революції 1917 р (практично повне усунення лікарського стану як особливої ​​соціальної мікроструктури, при помітному зниженні рівня теоретичної медицини переорієнтація на «масовий» лікарський персонал і контингент хворих, загальне зростання показників здоров’я населення). У сучасній ситуації визначальне значення політичного чинника у формуванні стратегій медицини і охорони здоров’я очевидно настільки, що можна говорити про моделі «тоталітарної медицини», «ліберальної медицини», «демократичної медицини». Політичними засобами встановлюються, серед іншого, правові параметри взаємин лікаря і пацієнта.

Громадський порядок (політичний режим), як продукт політичного процесу, багато в чому зумовлює загальний характер відносин між «пропозицією» медичних послуг і їх «попитом». Очевидно, що в залежності від названого умови знаходиться рівень диференціації соціальних груп, тобто ступінь нерівності в суспільстві, що, в свою чергу, позначається на доступності тих чи інших медичних послуг, гарантоване мінімумі безкоштовної медичної допомоги і т.п. Історичний досвід показує, що політичний режим може істотно впливати на спрямованість і загальний характер розвитку медичного знання (ідеологічна кампанія проти генетики в СРСР, державне санкціонування великомасштабних експериментів на живих людях у фашистській Німеччині) [10, c. 102].

В сучасних умовах медицина знаходиться в глибокій залежності від економіки, причому ця залежність проявляється в багатьох аспектах. Рівень фінансування в значній мірі визначає якість охорони здоров’я, а також широту можливостей для фундаментальних науково-медичних досліджень. (Втім, ця залежність не є безумовною: нерідкі випадки, коли виключно сміливі і перспективні медичні експерименти і дослідження здійснювалися і здійснюються при наявності досить скромних фінансових коштів.) Певний вплив на медицину надає також тип економіки. Зокрема, закони ринку накладають помітний відбиток на специфіку функціонування певних галузей медицини, які перетворюються на різновид комерційних підприємств: косметична хірургія, офтальмологія, стоматологія, фармакологія.

Передумови для формування певного типу медичної реальності задаються, крім іншого, загальним соціально-психологічним кліматом, і пов’язаними з ним найважливішими життєвими установками, стереотипами поведінки, нормами моралі, звичаями. Ці фактори відіграють свою роль у формуванні основних потоків хворих. Високий темп сучасного життя, стреси, поділ праці, що перешкоджає реалізації необхідного рівня рухової активності, руйнування традиційної моделі сім’ї, статева розбещеність, зведена в статус норми, вільний ринок наркотичних засобів (алкогольна, тютюнова продукція і власне наркотики), підкріплений потужною рекламою, і інші патогенні фактори створюють «природний» фон життя сучасної людини [10, c. 103].

Помітний вплив на медицину надає розвиток техніки, воно також багатоаспектне. З одного боку, воно проявляється в прогресуючій технізацією медицини, появою великої кількості різних технічних засобів медичної спрямованості (апарати штучного кровообігу, штучної вентиляції, штучне серце і багато іншого). З іншого боку, воно виступає і як патогенний фактор (забруднення навколишнього середовища, різні патології і травми техногенного характеру). Техніка зумовлює появу цілих галузей медичного знання, таких як, наприклад, космічна медицина.

Однією зі сфер найбільш активного співробітництва медицини і філософії сьогодні є біоетика. В наші дні біоетика інтенсивно розвивається як наука. Одним із свідчень того, що проблеми біоетики набувають все більшої значущості, стає введення її в якості самостійної навчальної дисципліни в вищу медичну освіту.

Біоетика є міждисциплінарне знання, що складається на стику медицини, ряду природних і технічних наук і етики. Звернення до біоетики в рамках філософського курсу слід почати з розкриття і прояснення суто філософської, а саме, етичної складової біоетики [10, c. 104].

Мораль не є єдиним способом регуляції міжлюдських відносин. До числа таких способів відносяться також звичай, релігійні норми, право. У сучасному суспільстві провідну регулятивну роль відіграють мораль і право, вони переважно і є сьогодні те середовище, в якій відбувається спілкування і взаємодія між людьми. При всій складності питання про співвідношення моралі і права, можна розмежувати їх зокрема, за тим критерієм, що норми права, на відміну від норм моралі, встановлюються зовнішнім авторитетом і реалізуються на основі зовнішнього примусу (з боку держави). Невиконання норм права карається різними юридичними санкціями — кримінальними, адміністративними тощо Як же моральних санкцій виступають совість людини і думка оточуючих його людей.

Складність і неоднозначність проблем, що постають перед сучасною біоетикою, визначає той факт, що в спробах їх дозволу вона схильна враховувати весь спектр соціальних регулятивів — не тільки мораль, але і право, звичай, і релігійні норми. Необхідно відзначити, що роль релігійних норм сьогодні, особливо в Росії, істотно зростає. Цьому сприяє, зокрема, й те, що релігійні норми в багатьох випадках вже містять рішення або, щонайменше, розгорнуті передумови для вирішення проблем сучасної біоетики. Особливе значення при цьому набувають норми релігійної моралі (вони існують поряд з нормами релігійного права, культовими приписами і т.п.), особливо в такій сфері медицини, як паліативна допомога безнадійним хворим, організація хоспісів.

На наш погляд, подолання цієї професійної обмеженості (ремісництво) передбачає вихід за межі тих понять, які пов’язані лише зі створенням артефактів, технологій, подолання технократичного мислення, орієнтацію на соціальний простір, соціально-філософське осмислення своєї медичної практики. Це — одна з найголовніших функцій філософії медицини.

3.2. Філософія медицини XXI сторіччя в українських реаліях

Вже більше 20 років з моменту здобуття Україною статусу незалежної держави у країні тривають спроби реформування системи охорони здоров’я. Кожна політична сила, що приходить до влади, кожний новий голова Уряду та новий міністр охорони здоров’я декларують курс на реформи, критикують своїх попередників та висловлюють переконання, що ось тепер, нарешті, усе зміниться на краще. Однак довгоочікуваних змін, на жаль, не відбувається. Усі спроби реформування натикаються на значний опір як суспільства, так і самих медичних працівників. Противники реформ наводять різноманітні аргументи, починаючи з того, що не потрібно змінювати систему Семашка, яка протягом багатьох років дуже добре себе зарекомендувала і була визнана найбільш ефективною системою охорони здоров’я у світі, і закінчуючи посиланнями на 49 статтю Конституції України, яка декларує безплатну медицину та забороняє скорочення мережі лікувально-профілактичних закладів. При цьому не враховуються економічна, політична, демографічна ситуація в країні та світі, які постійно і динамічно змінюються, а також нові запити населення та держави до системи охорони здоров’я. Можливо, це відбувається тому, що і в суспільстві, і в медичному середовищ відсутнє розуміння філософії медицини XXI сторіччя, яка суттєво відрізняється від сторіччя XX. А займатися структурною перебудовою системи, не змінивши розуміння ролі в ній учасників процесу, безперспективно [3, c. 53].

Зробивши невеликий екскурс в історію, можна побачити, що з часом, з розвитком суспільства та появою нових знань медичне мислення змінюється. Так, у XVIII сторіччі воно було класифікаторським та відповідало загальній прихильності природничих наук до проекту універсальної таблиці, а методом медичного теоретизування була нозографія. Центральним об’єктом вивчення була хвороба, їй необхідно було дати назву та роз-містити у загальній таблиці, поряд з іншими хворобами, тобто класифікувати. Таким чином хвороба абстрагувалася від людини, найбільш прийнятним середовищем для її вивчення була сім’я. До того ж перебування хворого у сімейному колі знімало з суспільства додаткове навантаження та необхідність турбуватися про нього. Але з часом суспільство пройнялося переконанням про необхідність широкого розповсюдження медичних знань. Коли стало зрозуміло, що класифікаторській формі мислення не впоратися із феноменом епідемічних захворювань, з’явилася необхідність у статистичному під-ході. Клініка стала галуззю наукового знання, що формується на основі методу безпосереднього спостереження за хворобою. Об’єктом вивчення стає пацієнт, тобто організм, у якому присутня хвороба. Початок XIX сторіччя стає періодом заходу «медицини хвороб» та народження «медицини патологічних реакцій». Клінічна медицина приводить західну науку до нового об’єкта, а саме — до людського індивіда. Далі, зі становленням індустріального суспільства, виникла необхідність відтворення працездатної робочої сили, що стало передумовою створення перших національних систем охорони здоров’я, які успішно функціонували у багатьох країнах, у тому числі і в колишньому СРСР, до кінця XX сторіччя. Але сторіччя XXI принесло із собою нові виклики, такі як формування споживацького суспільства, розвиток інформаційних технологій та агресивний вплив медіа на свідомість і поведінку людини. І в цих нових умовах підходи до охорони здоров’я, а точніше — до управління здоров’ям, мають бути зовсім іншими [9, c. 8].

Філософія медицини, а точніше — філософія здоров’я, має пряме відношення до проблеми реформування української державності взагалі й реформування того, що називається сферою охорони здоров’я, зокрема. За більше ніж 20 років незалежності в Україні не відбулося того, що в політології називається державним переворотом. По суті, держава не перевернулася, а залишилася радянською і пострадянською у залишковому стані. Так, сфера освіти й охорони здоров’я за своєю ментальністю та структурою майже не змінилися. Система Семашка з усіма її закладами залишилася такою, як і 50 років тому. Недореформованість усіх сфер народного господарства призводить до того, що навіть якщо до влади прийде прогресивна демократична політична сила, вона не зможе, скориставшись цією владою, досягти радикальних змін у системі охорони здоров’я. Ці зміни мають відбутися у самій системі зсередини.

Авторитарні режими іноді цілеспрямо-вано формують умови, в яких представ-ники тієї чи іншої сфери, у нашому ви-падку — сфери охорони здоров’я, отримують низький офіційний заробіток, але їм дозволяється самостійно «заробляти». Так досягається лояльність працівників цієї сфери до влади, формується така собі неформальна вертикаль.

Також необхідно чітко розуміти, яку функцію виконувала система охорони здоров’я за радянських часів, в індустріальну епоху, і яку вона виконує в постіндустріальну епоху, в споживацькому суспільстві, в якому ми живемо. В індустріальну епоху основна функція охорони здоров’я — створення умов для відтворювання робочої сили. Звідси — відповідна структурно-організаційна модель: клініки, поліклініки, заводські амбулаторії, відомча медицина тощо. У постіндустріальному суспільстві виникла необхідність відтворювати не просто робітника, а креативно мислячу людину. Гонка у ринкових відносинах призводить до того, що людина стає потрібна суспільству не стільки в ролі виробника, робочої сили, скільки в ролі споживача. Світовий тренд — культ тіла — за допомогою медіасередовища входить у світоглядну культуру, змінюючи філософські погляди на охорону здоров’я у сучасному світі. Тому ставка має робитися не на лікувально-профілактичні заклади, а на суспільні інституції, що сприяють формуванню здорового способу життя, такі як фітнес-клуби, дієтологічні системи, контроль за вживанням тютюну і алкоголю тощо. Держава має створити умови, щоб ці інституції стали доступними для усіх верств населення, і проводити відповідну інформаційну політику. Отже, необхідно говорити не про реформу медицини, а про реформу охорони здоров’я, а точніше про реформу механізмів управління здоров’ям. Адже сьогодні проблема здоров’я — це не проблема медицини. Це проблема того, як людина управляє своїм організмом на попередніх до звернення за медичною допомогою етапах життя [3, c. 54].

Є ще інші моменти, які сьогодні обговорюються у світі у зв’язку з так званою кризою державних боргів та соціальних держав. Держави вже не можуть управляти школами, лікарнями і охороною здоров’я в цілому так, як вони це робили 50-30 років тому, а саме через податки. Якщо раніше високі податки йшли до бюджету і за рахунок них забезпечувалася гарантована «безкоштовна» медична допомога, то зараз, коли суттєво збільшується тривалість життя і співвідношення кількості працюючих і непрацюючих осіб у бік останніх, економіка не може забезпечити усіх безоплатною медичною допомогою [9, c. 8].

Отже, держава має повернутися до людини, а не до себе, і почати захищати своїх громадян, а не еліти. Система Семашка, до речі, теж була спрямована на захист інтересів держави, а значить — і політичних еліт. Вона відповідала статистичній моделі медичного мислення, а в умовах, коли на перше місце за захворюваністю і смертністю виходять неінфекційні хвороби, вона не спрацьовує. Що стосується системи фінансування, то чим далі збільшуватиметься середня тривалість життя, тим більше система охорони здоров’я працюватиме на людей похилого віку. З’являються навіть нові терміни, такі як срібна економіка і срібна медицина, яка стає капіталоємною галуззю економіки. А якщо це галузь економіки — потрібно, щоб у ній працювала економія, а економія — це ринкова ефективність, хочемо ми цього чи ні.

І в суспільстві, і в професійних колах досить часто точиться дискусія з приводу платної чи безплатної медицини. На його думку, така дискусія є недоречною, оскільки у кожній країн лікарі отримують заробітну плату, фармвиробники у будь-якій країні купують сировину, платять заробітну плату працівникам, тобто витрати на медицину і охорону здоров’я несуться у будь- якому разі. У разі, коли гроші у вигляді податків і зборів акумулюються нецільовим шляхом до бюджету, а потім виділяються на охорону здоров’я, така модель носить назву «безкоштовної медицини». Коли пацієнт сплачує за отримані медичні послуги із власної кишені безпосередньо лікарю, лікувально-профілактичному закладу чи до фонду добровільного медичного страхування — це платна модель медицини. Існує також страхова модель — коли пацієнт або його роботодавець сплачує внески до страхових фондів, а також змішані моделі. Суть їх одна й та сама, різниця полягає лише в тому, яким чином гроші акумулюються і витрачаються. 49 стаття Конституції України, у якій йдеться про те, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а також сприйняття населенням медичної допомоги як безплатної, заважає рухатися вперед та приймати, можливо, непопулярні, але дуже необхідні управлінські рішення. Якщо влада буде слідувати задекларованим принципам і цілям — а саме переходити після 2014 р. до моделі загальнообов’язкового соціального медичного страхування, вона вимушена буде сказати суспільству непопулярну правду про неможливість існування безоплатної медицини[3, c. 55].

На початку XXI сторіччя відбулася повна переорієнтація медицини з людини як виробника на людину як споживача. Феномен функціонуючої у колишньому СРСР системи Семашка, яка при одиниці затрат на одного громадянина була ефективнішою за будь-які інші, існуючі у світі, приблизно на кілька порядків, задовольняла всі верстви населення і була максимально справедливою, на його думку, полягає в тому, що вона була створена і функціонувала в унікальній державі. Державі з державною власністю на все, в тому числі — і на життя людей, у державі з плановою економікою та адміністративно- командним способом управління, і нарешті — у найбільш високомілітарізованій державі світу. Ці чотири умови вимагали застосовувати найбільш адекватні моделі до всіх секторів господарювання, в тому числі й до охорони здоров’я. І такою адекватною моделлю була звичайна військова медицина, в основі якої лежить не фінансове, а ресурсне забезпечення. Тому Радянський Союз побудував систему охорони здоров’я за типом медичного забезпечення армії та військовослужбовців, коли при відомих демографічних показниках і показниках захворюваності визначалася необхідна кіль-кість спеціалістів, лікувально-профілактичних закладів та їх оснащення. І все це забезпечувалося саме ресурсами, а не грошима. Коли у 1994 р. постало питання про фінансування медичної галузі з розрахунку на мешканця, виявилося, що з бюджету на кожного мешканця виділяється стільки ж коштів у доларовому еквіваленті, скільки їх виділялося у Радянській Україні. Але при постатейному підрахунку витрат виявилося, що для того щоб закупити ту саму кількість ліків, необхідно було у 2 рази більше коштів, на забезпечення енергоносіями — у 1000 разів, на капітальні видатки — у 5 разів більше коштів. Таким чином, купівельна спроможність за різними статтями була різною, тому в цілому, щоб отримати ті самі ресурси в умовах ринкової економіки, необхідно було в 5 разів більше коштів [9, c. 9].

Медицина — унікальна галузь господарювання з точки зору собівартості по-слуги. Якщо в інших галузях із використанням новітніх технологій собівартість послуги зменшується, то в медицині — навпаки збільшується.

Говорячи про філософію медицини, необхідно пам’ятати, що медицина, охорона здоров’я і система охорони здоров’я — це зовсім різні поняття. Філософія медицини нерозривно пов’язана із двома основними проблемами — проблемою культури і проблемою цивілізації. Якщо розглядати проблему культури як систему матеріальних, моральних, етичних, естетичних та інших цінностей, то система цінностей, яка була в Радянському Союзі, і нинішня система цінностей в Україні включають зовсім інше бачення медицини, охорони здоров’я і системи охорони здоров’я. Культура, або система цінностей — це система координат, в якій ми визначаємо, що для нас є як мінімум пріоритетним. Цивілізація — це система мотивацій, тобто заради чого відбувається все, що відбувається. Якщо не будуть чітко визначені цивілізаційні цілі у суспільстві, то жодне питання, включаючи питання медицини, охорони здоров’я та системи охорони здоров’я, вирішене не буде. Так, усім націям рано чи пізно доведеться відповісти на запитання, що робити з пенсійною проблемою, коли продовження біологічного віку людини призведе до того, що економіка не зможе забезпечити цей біологічний вік. І вимушеною відповіддю на це запитання може бути скорочення терміну життя на пенсії за рахунок підвищення пенсійного віку. Аналогічна ситуація виникає і в медицині. І людству доведеться (виходячи з міркувань культури як системи цінностей, і цивілізації як системи мотивацій) прийняти рішення, за якими принципами буде забезпечуватися справедливість в отриманні медичної допомоги [9, c. 9].

Підводячи підсумки, хочеться нагадати, що звертаючись за медичною допомогою до лікувально-профілактичних закладів, людина по суті купує медичну послугу, ліки і вироби медичного призначення. Причому якщо у закладах приватної форми власності така торгівля самопочуттям здійснюється на законних підставах, то у державних і комунальних — як правило, незаконно. І непросте рішення, за якими принципами буде забезпечуватися справедливість в отриманні медичної допомоги, кожен лікар щодня має приймати самостійно, керуючись своєю особистою системою цінностей та мотивацій. 

Висновки

Отже, медична наука історично завжди містила деяку філософську компоненту, вимагаючи діалектичного підходу до вивчення організму людини, як в нормі, так і в патології. Єгипетська медицина стала предтечею інтелектуального осмислення проблем для створення здорового способу життя людей. А через тисячоліття вже грецька медицина пов’язала свою долю з філософією.

Незважаючи на різні напрямки діяльності та різні шляхи пошуку істини обидві вони вирішують одну і ту ж проблему — проблему виживання людства, самовизначення людини як природного і культурного істоти, роблячи її морально осмисленого.

Медицина практично завжди стикається з проблемами, відповіді на які може дати філософія. Саме філософія медицини і фармації розвиває і вдосконалює діалектичне мислення — вершину майстерності медичних кадрів.

Філософська культура дозволяє медикам долати однобічність у підході до досліджуваних проблем в умовах посиленої вузькоспеціалізованої наукової та практичної діяльності.

Без опори на теоретичні положення філософії — дослідження з філософської антропології, проблемам пізнавальної діяльності — неможливо створити струнку теоретичну базу сучасної медицини. Лікар-клініцист зможе діяти доцільно тільки тоді, коли він буде спиратися не тільки на приватні знання, а й на знання загальних закономірностей роботи організму. Філософія формує сучасне наукове, логічне мислення.

Розвиток медицини дає величезний матеріал як для новітніх відкриттів в дослідженні життєдіяльності людського організму в нормі та патології, так і для підтвердження філософських закономірностей.

У сучасному світі медицина зазнає процес найглибших перетворень. Це проявляється у взаємозв’язку методів медицини і філософії. Методи медичних наук при всьому їх різноманітті і досконало не можуть повністю забезпечити пізнання величезного багатства нормальних і патологічних явищ і їх взаємозалежність. Але і філософський метод не може замінити спеціальних методів медичної науки. Сучасні філософські дослідження (філософська антропологія, соціальна філософія) лежать в основі медичної теорії адаптації – загальнобіологічної  теорії медицини. Сьогодні медична реальність ще більше, ніж в минулому потребує філософському осмисленні, яке покликане допомогти всім медикам зрозуміти суть системно-комплексного характеру взаємозв’язку людини з навколишнім світом, детермінацію здоров’я і хвороби в культурно-соціальному аспекті розвитку сучасного світу. 

Список використаної літератури

1. Ашимов И.А. Философия медицины: современная концепция развития / И.А. Ашимов, А.А. Муратов, Т.Т. Мадалиев [и др.] // Образование и наука в современных реалиях : материалы IV Междунар. науч.–практ. конф. (Чебоксары, 26 февр. 2018 г.) / редкол.: О.Н. Широков [и др.] – Чебоксары: ЦНС «Интерактив плюс», 2018. – С. 216-219
2. Воронюк О. Основи філософських знань [Текст] : навчально-методичний посібник для студ. мед. (фармац.) коледжів, училищ, академіі та інститутів медсестринства МОЗ України / Олександр Воронюк, 2018. — 120 с.
3. Кірик Т. В. Етично-філософські проблеми суспільства і медицини у ХХІ столітті / Т. В. Кірик // Гуманітарний вісник Запорізької державної інженерної академії. — 2017. — Вип. 68. — С. 49-56
4. Козаченко В.И., Петленко В.П. История философии и медицина Спб., 1994.
5. Кондратьев В.П. Философия и медицина / Учебное пособие. — Тула: Тульский гос. ун-т, 2002. — 75 с.
6. Петленко В.П. Философия и мировоззрение врача. Л, 1991, с. 54 — 59.
7. Саркисов д.С. Философия в системе медицинского образования/ Клиническая медицина, 1999, №1.
8. Сластенко Е. Ф. Философия медицины: формирование предметного поля / Е. Ф. Сластенко, С. Н. Ягодзинский // Гілея: науковий вісник. — 2017. — Вип. 126. — С. 365-368
9. Устінов О. Філософія медицини ХХІ сторіччя: українські реалії / О. Устінов // Український медичний часопис. — 2013. — № 1. — С. 8-9.
10. Философия и медицина [Текст] / Под ред. В. Ф. Сержантова, А. А. Королькова; ЛГУ им. А. А. Жданова, 1986. — 212,[1] с. с.
11. Философия медицины / под редакцией академика РАМН Ю.Л.Шевченко. — М 2004.
12. Философские вопросы медицины и биологии [Текст] : Респ. межвед. сб. / М-во здравоохранения УССР ; ред. М. П. Утевская. Вып. 22, 1990. — 137 с.
13. Философские проблемы медицины [Текст] / Николай Амосов, М. А. Герман, Н. Л. Горбач [и др.]; Редкол.: С. С. Гурвич (отв. ред.) [и др.], 1999. — 286 с.
14. Хрусталев Ю.М., Царегородцев Г.И. Философия науки и медицины / Учебник для аспирантов и соискателей кандидатской степени в области медицины и фармации, а также их научных руководителей.— М. : ГЭОТАР-Медиа, 2005.- 512 с.
15. Чикин С.Я. Врачи-философы. — М„ 1990, с. 8 — 37,91.124 -125,274,284
16. Шевченко Ю.Л. Философия медицины. — М.: Гэотар-Мед, 2004. — 480 с.