Вступ

Актуальність теми. Проблеми міжнародних відносин і зовнішньої політики завжди знаходилися в центрі широкого суспільної уваги аналітиків, політиків, журналістів. А питання про те, як реалізувалися зовнішньополітичні рішення, тобто питання дипломатії, становили інтерес скоріше для більше вузького кола фахівців. Причини такого ставлення зрозумілі і почасти виправдані: перш за все необхідно усвідомити, що відбувається, намітити основні зовнішньополітичні пріоритети і підходи. Однак в практичному плані не менш важливим є визначення шляхів реалізації наміченого курсу. В іншому випадку зовнішня політика виявляється паралізованою.

Що стосується наукової сторони, то в роботах з міжнародних відносин довгий час панували уявлення, згідно з якими вони розглядалися в значній мірі як якась сукупність подій. Це означає, що основне увага приділялася результатами зовнішньополітичної діяльності, менша — зовнішній політиці і зовсім мало уваги — конкретної діяльності, спрямованої на досягнення поставлених цілей, тобто дипломатії. Проте останнім часом досліджень по зовнішній політиці і дипломатії з’являється все більше і більше. І це не випадково. Акцент на активність в міжнародному житті, і процесі «побудови» і регулювання міжнародних відносин дозволяє не тільки аналізувати минуле або виявити майбутні тенденції, але і дозволяє заздалегідь «планувати сценарій майбутнього розвитку».

Актуальність роботи полягає в тому, що на сьогоднішній день аналізу дипломатії як інструменту зовнішньої політики, за винятком досліджень написаних у першій чверті XX ст. майже немає.

В своїй основі дипломатія є умінням будувати і підтримувати відносини між державами та іншими міжнародними суб’єктами. На жаль, у минулому сторіччі дипломатія вельми часто перебувала в підпорядкуванні політики та ідеології.

 

Сьогодні дипломатія стає універсальною. Зростає число держав, які роблять свій вплив на політичній та економічній аренах виключно завдяки динамізму та високому професіоналізму дипломатії. Відомо, що на міжнародних форумах досвідчені дипломати забезпечували своїм країнам значимість, яка виходила далеко за межі того, чого можна було б об’єктивно очікувати, виходячи з критеріїв економічної або військової моці.

Пошук шляхів ефективного забезпечення мирного розвитку будь-якої держави, аналіз необхідних гнучких та адекватних до сучасних видів загроз засобів попередження та своєчасна ліквідація конфліктних ситуацій, особливо в етно-політичній сфері, є одним із найважливіших завдань сучасної дипломатії. У теперішньому світі, де постійно існує небезпека набуття міждержавною та міжетнічною взаємодією конфліктного характеру, використання дипломатичних стратегій управління конфліктами є надзвичайно важливим чинником стабільності як внутрішньодержавних, так і міжнародних відносин.

Зазначена проблематика перебуває в полі зору вчених, її різні аспекти досліджувалися у працях таких українських науковців, як: В. Авер’янов, Ю. Битяк, С. Дубенко, Т. Занфірова, А. Зленко, В. Коваленко, В. Колпаков, І. Кресіна, О. Кузьменко, Г. Леліков, В. Малиновський, В. Мельниченко, Н. Нижник, О. Оболенський, О. Остапенко, О. Петришин, О. Федорчук, В. Цвєтков та інші. Серед зарубіжних науковців необхідно зазначити праці Т. Зонової, В. Зоріна, Ж. Камбон, Ю. Козлова, Л. Попова, А. Торкунова, Дж. Фельтхем та інших.

Об’єктом роботи є дипломатія та дипломатична служба.

Предмет роботи — формування дипломатичних прийомів і методів.

Мета даної роботи — дослідити традиційні та сучасні дипломатичні прийоми і методи.

Поставлена мета зумовила постановку наступних завдань:

1. розглянути історичний процес розвитку дипломатії;
2. простежити історичну еволюцію методів дипломатії;
3. проаналізувати сучасні методи дипломатії.

Хронологічні рамки даного дослідження визначає кордон з моменту зародження перших, тобто традиційних прийомів і методів (XV — XVI ст.) і до сьогоднішніх днів.

Структура та обсяг роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 43 сторінки, список використаних джерел –36 найменувань.

Розділ 1. Теоретичні аспекти розвитку дипломатичних методів

1.1. Історична еволюція методів дипломатії

Про дипломатію, у справжньому розумінні цього терміна, можна говорити лише з появою держави, хоча її витоки сягають часів родових общин. Ще в античний період вожді общин були обізнані з практикою ведення дипломатичних переговорів перед розв’язанням війни. Тож виникає потреба забезпечити певну недоторканність осіб переговорного процесу. Особиста недоторканність вісників та посередників поклала початок розвитку інституту недоторканності, який став одним з головних принципів дипломатичного права в майбутньому.

На сучасному етапі світового суспільного розвитку роль дипломатії як безпосереднього регулятора контактів між суб’єктами протистояння постійно зростає.

Тривалий час вважалося, що дипломатична діяльність є видом здійснення зовнішніх функцій держави, що визначають її зміст, один із головних напрямів зовнішньополітичної діяльності. Дипломатичну діяльність ототожнювали з поняттям зовнішньої політики, проте такий підхід сьогодні, на думку автора, не завжди виправданий. По перше, дипломатія є значно вужчим поняттям ніж зовнішня політика, це швидше один з інструментів зовнішньої політики держави, спрямований на встановлення взаємозв’язків між суб’єктами політичних відносин. По-друге, на сучасному етапі світового розвитку, де поряд з глобалізацією, чільне місце посідають процеси трансформації внутрішньодержавного життя, активні прояви самовизначення народів та боротьба за права етно-національних меншин, дипломатичні механізми можуть використовуватися для налагодження внутрішньо-етнічної взаємодії та досягнення консенсусу між конфліктуючими сторонами.

Отже, інститут дипломатії є одним із найстаріших у від­носинах між державами. Він виник з розвитком стосунків між державами стародавнього світу, такими, як Ассирія, Вавилон, Єгипет, Індія, Греція і Рим. Особливо активно розвивався інститут переговорів та обмін посольствами в Єгипті. Дипломатичним листуванням у Єгипті займалася особлива державна канцелярія з іноземних справ.

Норми договору передбачали обов’язок надавати допомогу один одному, зокрема у діях проти внутрішнього ворога. Варто зазначити, що така стаття досить рідко трапляється в договорах навіть сучасної дипломатії. Це засвідчує, що єгипетська дипломатія досягла високого рівня вже тоді [11, c. 15].

Цікавим джерелом історії дипломатії цього періоду є закони Ману. Незважаючи на те, що закони Ману є збірником законів стародавньої Індії, вони приділяють багато уваги особистим якостям дипломатів, від яких залежить успіх дипломатичних місій. Дипломатичне мистецтво, за закона­ми Ману, полягає в умінні запобігти війні та зміцнити мир. Мир і його протилежність (війна) залежать від послів, оскільки лише вони створюють і сварять союзників. У їхній владі перебувають ті справи, через які встановлюється мир або розпочинається війна між царями. А тому, за законами Ману, дипломат має бути людиною передбачливою, всебічно освіченою і здатною приваблювати до себе людей. Він мусить вміти розпізнавати плани іноземних володарів не лише за їх словами чи справами, але й жестами та виразом об­личчя. Відповідно, дипломат має бути людиною зрілого віку, представницьким, сміливим, оратором, відданим справі, чесним, мати добру пам’ять. Найбільш складні питання міжнародного життя потрібно розв’язувати дипломатичним шляхом. Сила стоїть на другому місці. Такими є основні положення законів Ману, які трактують роль дипломата і дипломатії.

Найдавнішою формою мирних міжнародних відносин і міжнародного права у Греції була «проксенія», тобто гостинність. Конфлікти, що виникали між общинами і по­лісами, вирішували за допомогою спеціально уповноважених, або послів. Зокрема, в епоху Гомера їх називали вісни­ками (керюкс, ангелос), а в класичну — старійшинами (пребейс). Такі основні міста-держави, як Афіни, Спарта і Коринф, обирали послів на народних зборах серед багатих жителів, які відповідали певним вимогам (мали належні ораторські здібності, навіть акторські, яким виповнилося 50 років). Звідси і походить термін «старійшини». Часто посольські доручення отримували вищі посадові особи міст.

При відряджанні посольства послам видавали рекомендаційні листи (сімболи) до проксенів міст, куди воно прямувало. Мету і завдання посольства визначали відповідні інструкції, які вручали послам. Ці інструкції являли собою грамоту, яка складалася із двох воскових дощечок (diploma). Одним з головних обов’язків послів Греції було укладення союзу з іншими державами і підписання договорів, які су­проводжувалися певними формальностями.

У стародавні часи не існувало якихось певних юридичних правил ні стосовно ведення переговорів, ні стосовно статусу послів. Права й обов’язки дипломатичних агентів не були визначені ще й тому, що посольства не були постійні. Ведення переговорів і укладання договорів, переважно, були зумовлені випадковими обставинами, ці обов’язки покладалися на тих чи інших осіб тимчасово. А тому після виконання доручень повноваження таких місій припиня­лися, а агенти поверталися на батьківщину [29, c. 26-28].

Подальшого розвитку інститут посольства набув під час воєн між Грецією і Персією. У період Стародавньої Греції починає формуватися багатостороння дипломатія, яку в теорії міжнародного права іноді називають «конференційною дипломатією». Прикладом цього є проведення у 482 р. до P. X. у Спарті конгресу делегатів Пелопоннеського Союзу.

У Стародавньому Римі досить широко використовується інститут посольства. Приймати і відряджати посольства завжди було прерогативою найвищих органів держави: спочатку королів, пізніше Сенату, а потім також імператорів. Наприклад, у період Республіки склад делегації затверджував Сенат. При обговоренні цього питання Сенат щоразу видавав спеціальні сенатські постанови (senates consultum). Вибір послів здійснював головуючий у Сенаті — консул або претор. Інколи послів обирали жеребкуванням, причому ні­хто не мав права відмовитись від участі в посольстві. Послів називали легатами (legati) й ораторами (oratores).

Таким чином, епоха Середньовіччя дала значний поштовх для розвитку відповідних норм звичаєвого права: спочатку у відносинах між грецькими державами, а пізніше — з мусульманськими. Значне місце у розвитку дипломатії посідала Апостольська Церква. Латинська мова визнавалась дип­ломатичною мовою всіх держав.

Форми церковної дипломатії були запозичені нею з античності. Так, посланники Папи називаються легатами, вікаріями, ораторами, нунціями. Вперше присутність папського легата спостерігається на Нікійському соборі 325 р. Причому якщо у перші століття християнства папські місії мали переважно релігійний характер, то між V і VIII ст. представники понтифіка з’являються і на світських церемоніях.

В епоху Середньовіччя в жорстокій боротьбі формують­ся національні держави. Дипломатія Середньовіччя мала італійський, а точніше, візантійський відтінок. При візан­тійському дворі було Відомство іноземних справ, яке підпо­рядковувалось Першому міністру (Magister officiorum) і складалося з великого штату, куди входили перекладачі з усіх мов. Були вироблені певні правила посольської справи, які запозичували всі держави, що мали відносини з Візантією. Посол був представником володаря і міг вести переговори лише в межах наданих йому повноважень. За перевищення повноважень послу загрожувало тяжке покарання. Нерідко посольству під виглядом формальних доручень (наприклад, поздоровлення нового царя із вступом на престол) доручалося дізнатись про відносини і настрій при чужозем­ному дворі. У цей період дипломатія починає поєднуватись з політичною і військовою розвідкою.

Значний і постійно зростаючий вплив на розвиток дип­ломатичного права у період Середньовіччя почала здійсню­вати добре організована Католицька церква. Вже на кінець VI — початок VII ст. вона мала своїх постійних дипломатичних представників у багатьох країнах і, насамперед, у Франції та Туреччині. Папська дипломатія здійснювала свою місію з використанням того факту, що папство мало не лише релігійну, але й військову владу. Церква володіла власними територіями, поліцією, судами, церковним конгресом, на якому розглядались питання міжнародної політики, а також незліченним матеріальним багатством. З XI ст. за ініціативою церкви видавались постанови, якими заборонялось вриватися у храми, утискувати й ображати мо­нахів та їх супутників. Ніхто не мав права затримувати купців і грабувати їх. Порушникам цього «божого миру» загрожувало відлучення від церкви.

Феодальна роздробленість, яка переважала в Європі в ті часи, не сприяла ні зростанню дипломатії, ні встановленню і визначенню розвитку дипломатичного права. Цей процес розпочався дещо пізніше, коли на карті Європи з’являються могутні феодальні монархії: Франція, Іспанія, Англія і пізніше Росія. Однак при цьому треба зауважити, що існуючий на той час церемоніал та дипломатичний етикет цих великих держав, по суті, не дуже відрізнявся від їх попередників, тобто країн раннього Середньовіччя [22, c. 32].

Переломним моментом в історії дипломатії і дипломатичного права стала поява постійних дипломатичних представників. Необхідність у них породили взаємовідносини міст-держав Північної Італії. Першість у цьому належить Венеції, Мілану, Неаполю і Рагузі (тепер Дубровник), розташованій на березі Адріатичного моря, а також Франції. На кінець XV ст. постійні дипломатичні представники дея­ких держав з’являються також у Парижі та Лондоні.

У цей період послаблюється вплив церкви у дипломатії і в структурі дипломатичних представництв. Головні поса­ди в дипломатії стали обіймати професійні дипломати. Часто постійні посольства відкривають за допомогою трактатів.

Після укладення Вестфальського миру, який зафіксував систему європейської політичної рівноваги, інститут посольства набуває вже стабільної форми. Одночасно формується поняття про дипломатичний корпус як про певну корпорацію дипломатів іноземних держав, які перебувають при дворі глави держави за місцем перебування. Отже, європейські держави починають усвідомлювати, що вони є членами єдиної політичної системи, одного міжнародного співтовариства.

Дещо інакше відбувається процес дипломатичних відносин зі східними державами, які не лише не відчувають потреби у посольських представництвах, але й часто бояться внутрішніх конфліктів від постійної присутності іноземних дипломатичних агентів. Деякі з них хоч і погоджувалися приймати у себе постійні дипломатичні місії іноземних держав, проте, водночас, не наважувалися відряджати їх від себе.

Історичні події засвідчують значну роль дипломатії в житті всіх народів. Наприклад, Англія довший час забезпечувала свою могутність завдяки розгрому флоту Іспанії, після чого її сила і вплив неухильно зміцнювалися, а могутня колись Іспанія щораз більше втрачала свої позиції.

У XVIII ст. починають виразно формуватися норми дипломатичного права, які стосуються, передусім, привілеїв та імунітетів. Ці норми передбачали непоширення кримінальної, цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування щодо дипломатичних представників чужоземних держав. Широко застосовується принцип «екстериторіальності» щодо житла послів і, у зв’язку з цим, право дипломатичного притулку. Одночасно розвивається і вдосконалюється дипломатична служба.

Із 1815 р. дипломатична служба стає окремою галуззю державної служби кожної країни.

Документи, прийняті на Віденському й Аахенському конгресах, визначили загальноприйняті основи дипломатичної служби і представництва сучасних держав. Були встановлені три класи дипломатичних представництв:

• посли, папські легати і папські нунції;
• надзвичайні посланники та повноважні міністри;
• повірений у справах.

Віденський Регламент принципово демократизував від­носини між державами. У кожному класі дипломатичні представники посідали місце згідно зі старшинством, залежно від дати урядової нотифікації про їх прибуття. Виняток було зроблено лише для представника Папського престолу.

Майже все XIX — початок XX ст. минули під знаком опору Англії завойовницькій політиці Росії. Прикладом цього можна назвати Віденський конгрес. Основний ворог Англії у цей час, Наполеон, був розбитий за допомогою Росії. Англійська делегація на Віденському конгресі спочатку вичікувала і спостерігала [17, c. 47-48].

Під впливом різних інтересів, які демонструють дипломатії різних держав, самі ж держави намагаються створити міжнародні норми та інституції, потрібні для співробітництва та підтримання тривалого миру. Унаслідок цих зусиль з’являються перші міжнародні організації, уповноважені керувати судноплавством на міжнародних річках. Окрім цього, розвиток техніки, зв’язку і торгівлі підготував шлях до утворення міжнародних адміністративних союзів. Серед них можна виділити Геодезичний союз (1864 р.), Міжнародний телеграфний союз (1865 р.), Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Бернське бюро з захисту творів літератури та мистецтв (1886 р.) тощо.

Були також укладені багатосторонні міжнародні договори щодо статусу заток (Босфор і Дарданелли, Балтійська протока) та міжнародних каналів (Суецький, Панамський).

Згадані вище події засвідчили зародження багатосторонньої дипломатії, яка, на жаль, не витримала натиску часу. Річ у тому, що різке загострення суперечності суверенітетів і протиріч між державами призвело до розв’язання 1914 р. світової війни. Війна, яка охопила майже всю планету, переконливо показала, наскільки сильна міжнародна взаємозалежність і наскільки сильною може бути єдність міжнародного співтовариства.

На зламі 80—90-х років XX ст. світ зазнав суттєвих змін. Раніше історія дипломатії не знала такої кількості глобальних і регіональних проблем (тероризм, наркобізнес, екологічна безпека, збройні конфлікти тощо) та залучення великої кількості держав для їх розв’язання. Крім цього, значний вплив на міжнародні відносини і безпосередньо на дипломатію мають засоби масової інформації, які щораз більше стають «четвертою» владою, яка, у свою чергу, нічим не поступається законодавчій і виконавчій.

В умовах ядерної небезпеки людство почало розуміти, що війна вже не є ефективним і прийнятним засобом вирішення спорів, і що лише переговори, тонка та вміла дипломатія можуть врятувати світ від загибелі, а існуючі міжнародні проблеми настільки ускладнилися, що вимагають участі з боку професіоналів (дипломатів) [25, c. 46-47].

1.2. Формування дипломатичних прийомів і методів

Публічна дипломатія, як інструмент зовнішньої політики, ставить своєю метою вплив на рішення урядів і переваги суспільств закордонних країн. Відмінність публічної дипломатії від більше традиційних інструментів зовнішньої політики складається не тільки в меті, але й у засобах її досягнення, а також в акторах, що приймають участь у її реалізації.

Складно знайти більше актуальний і очевидний приклад успішної публічної дипломатії, чим публічна дипломатія Сполучених Штатів Америки. У період із другої половини XX століття по наш час очевидне посилення культурної експансії США, що є ефективним знаряддям реалізації зовнішньої політики в руках американського уряду.[3, с.86]

Для того щоб скласти уявлення про методи, інструменти й інститути реалізації публічної дипломатії, ми звернулися до визначення, даному Едмундом Гулліоном деканом Школи Права й Дипломатії ім. Флетчера, найстаршої в США професійної школи міжнародних відносин: «Публічна дипломатія… містить у собі виміри міжнародних відносин, що виходять за рамки традиційної дипломатії: культивування урядами суспільної думки в інших країнах, взаємодія приватних груп і інтересів однієї країни з іншої, висвітлення міжнародних відносин і їх впливу на політику держави, взаємодія між тими, чия робота полягає в комунікації (дипломати й закордонні кореспонденти) і процес міжкультурних комунікацій…» [6] Із цього визначення можна виділити не тільки мету використання публічної дипломатії, але й категорії інститутів, що беруть участь у її реалізації.

У першу чергу, ми виділили суб’єкти, до числа яких можна віднести: 1) органи державної влади й уряду; 2) приватні групи інтересів і окремі особи; 3) ті, хто висвітлює міжнародні відносини, тобто  ЗМІ й працюючі в них журналісти; 4) учасники міжкультурних комунікацій (як організації, так і окремі громадяни). По-друге, існує кілька ліній реалізації публічної дипломатії: уряд (однієї країни) — суспільство (іншої країни), суспільство (однієї країни) — суспільство (іншої країни) і суспільство (однієї країни) — уряд (іншої країни). Всі ці напрямки мають свої особливості й специфічні методи, однак багато вчених сходяться в думці, що інструменти публічної дипломатії, використовувані різними інститутами й акторами, зводиться в досить обмеженому набору. [1, c. 275]

Під методами дипломатії розуміються ті способи впливу на уряди, дипломатичних представників і впливові політичні кола іноземних держав, які застосовує дипломатія для досягнення певних зовнішньополітичних цілей.

У своїй сукупності вони утворять мистецтво дипломатії.

Для сучасної дипломатії характерні наступні методи:

1. безпосередні дипломатичні переговори ( дво-і багатосторонні);
2. залучення широкої демократичної громадськості до боротьби з політикою агресії, тероризму, націоналізму,расизму, радикалізму й т.п. ;
3. «човникова дипломатія», посередництво;
4. гласність відносно дій на міжнародній арені:
5. маневрування, використання протиріч у супротивників (партнерів);
6. зустрічі у верхах, безпосередні переговори лідерів держав;
7. ультиматуми;
8. компроміси;
9. залякування, шантаж, політичний, економічний і інший види тиску, у тому числі порушуючи загальноприйняті норми міжнародного права;
10. пропаганда в інтересах досягнення зовнішньополітичних цілей;
11. використання внутрішніх розбіжностей і протиріч у країнах, у відношенні яких здійснюється дипломатична діяльність;
12. активне залучення неурядових організацій до рішення завдань дипломатії:
13. приховання від громадськості істоти й змісту міждержавних угод шляхом звертання до таким формам договорів, які не вимагають ратифікації, маніпуляцією дипломатичною перепискою, домовленостей між органами виконавчої влади й ін.

Таким чином, ми можемо зробити висновок про те, що стратегія використання публічної дипломатії як інструмента зовнішньої політики вироблена на високому рівні й містить у собі використання всіх відомих методів і традиційних інститутів [24, c. 51-52].

1.3. Класичні та традиційна методи дипломатичної служби

Знаючи визначення дипломатії, і її безпосередню суть ми можемо дати характеристику методам її здійснення. Всі методи можна класифікувати в такий спосіб:

Класичні:

1. Періодично проведені зустрічі глав держави і їх спеціально вповноважених представників (дипломатичні конгреси, конференції й ін.). Цей метод є свого роду практикою як для з держав так і для й представників у світовому співтоваристві, у рішенні різних питань.
2. Дипломатичну переписку за допомогою обміну нотами, меморандумами, особистими листами й т.п. По засобах цього методу дипломати обмінюються досвідом у рішенні різних схожих міждержавних питань, що дає неймовірно чудові експериментальні знання прикладом такої переписки може послужити переписка Єлизавети ІІ і французького просвітителя Вольтера. Такий дипломатичний метод застосовувався в основному в Середньовіччі й в епоху Просвітництва.
3. Підготовку й підписання двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів і угод, що регламентують широке коло питань міждержавних відносин;

Сучасні:

4. Постійне представництво держави за кордоном, здійснюване його посольствами й іншими місіями: підтримка через них на регулярній основі контактів з дипломатичним відомством відповідної країни. Цей метод ведення дипломатії використовується в кожній країні яка не проводить політику ізоляції тому що нестаток у допомозі туристам і просто громадянам інших країн зростає з кожним роком.
5. Участь представників держави в роботі міжнародних організацій, у першу чергу ООН — універсального форуму, що дає можливість обговорювати на рівноправній основі проблеми, що цікавлять народи миру;
6. Виклад у засобах масової інформації офіційних позицій держави по тим або інших зовнішньополітичних питаннях; періодичні публікації, офіційної інформації про найважливіші міжнародні події; офіційне від імені уряду видання міжнародних документів, що істотно впливає на визначення дипломатичного курсу держави.

Визначивши основні методи ведення дипломатичною діяльністю за допомогою яких і здійснюється дипломатія держави в цілому, можна  відзначити, що дипломатія — це не просто відносини між державами й способи їхнього ведення, це ціла сукупність людей, дій держав які реально тим або іншим способом задіяні в дипломатичній сфері, причому цей складний механізм увесь час у дії [25, c. 48-49].

Розділ 2. Традиційні дипломатичні методи

2.1. Переговори — один з найдавніших інститутів дипломатії

Дипломатія — це наука й мистецтво. Деякі західні дипломати вважають, що вона більшою мірою  мистецтво, чим наука. Тим самим вони віддають пріоритет особистим якостям дипломатів як учасників переговорів, підкреслюючи, що вони є висококваліфікованими виконавцями ухвалених рішень, розумними «збирачами інформації» завдяки своїм контактам з особами, які такою інформацією розташовують.

З поняттям дипломатія з мистецтво ведення переговорів для запобігання або врегулювання конфліктів, пошуків компромісів і взаємоприйнятих рішень, розширення й поглиблення міжнародного співробітництва.

Сучасна дипломатія — засіб здійснення зовнішньої політики держави, що представляє собою сукупність невоєнних практичних заходів, прийомів і методів, застосовуваних з урахуванням конкретних умов і характеру розв’язуваних завдань; офіційна діяльність глав держав і урядів, міністрів закордонних справ, відомств іноземних справ, дипломатичних представництв за рубежем, делегацій на міжнародних конференціях по здійсненню цілей і завдань зовнішньої політики держави, захисту прав і інтересів держави, його установ і громадян за кордоном.

Методи дипломатії перетерплювали певні зміни в процесі розвитку суспільства й визначалися завданнями тої зовнішньої політики, що здійснювало державу й цілями, що коштують перед дипломатією. Характер методів і дипломатичної діяльності прямо залежить від політичного ладу й соціальної природи держави.

Протягом сторіч найважливішим інструментом дипломатії були переговори — один із найдавніших інститутів, що з’явився одночасно з міжнародними відносинами. Переговори — це процес досягнення угоди на взаємно прийнятній основі. Таке розуміння переговорів є загальноприйнятим у дипломатичній практиці. Ціль дипломатичних переговорів — досягнення згоди по виникаючим у міжнародних відносинах питанням. Результати переговорів втілюються в різних формах офіційних актів, які досить різноманітні й мають різний статус, різною обов’язковою силою. Але при цьому сутність їх одна — угода сторін. Відповідаючи сучасним реаліям, переговори, як і дипломатія в цілому, здобувають нові риси [26, c. 85-86].

Дипломатичні переговори — основний спосіб мирного розв´язання спорів і конфліктів, які виникають між державами, один із найпоширеніших у міжнародному праві методів розвитку і поглиблення відносин між державами.

Переговори як форма офіційного спілкування між керівниками держав і урядів, міністрами закордонних справ, спеціально уповноваженими представниками, дипломатами, воєначальниками відомі ще з глибокої давнини. Згадки про переговори зустрічаються в багатьох історичних документах. Саме слово «переговори» з´явилось, очевидно, разом із зародженням дипломатії, тобто в період появи і розвитку перших державних утворень. В ті далекі часи головною темою переговорів, як правило, були питання війни і миру, створення військових союзів, обміну бранцями (особливо представниками знаті) і т. п.

Відомими ще з ранньої історії Київської Русі буди переговори Великої княгині Ольги з імператором Константаном Багрянородним в 957 р. Посольство (делегація) Київської княгині нараховувало понад сто чоловік і готувалося дуже ретельно. Деколи переговори проводилися в умовах військових дій, наприклад переговори князя Святослава з візантійським імператором Іоаном І Цимісхієм у човні на Дунаї (971 р.). Деякі Руські посольства (делегації) очолювались князями-васалами, боярами, купцями.

Дипломатична правова думка Київської Русі, як це видно з договорів між Києвом і Константинополем (907—911, 944 рр.), базувалась на юридичних нормах руського і візантійського права, котрі фактично ставали нормами міжнародного права. Переважно це були договори про мир, дружбу і торгівлю. Крім гарантії особистої недоторкан­ності і безпеки майна руських послів, купців, їх челяді передбачалось також взаємне повернення полонених за викуп, а також взаємна видача злочинців (!). Правила протоколу поступово вдосконалювались, набираючи форм, які частково збереглись і до сьогоднішнього часу (вручення грамот (вірчих), скріплення підписами договорів «писанням і клятвою»).

Київські князі вели активні дипломатичні стосунки і зі своїми західними сусідами — Польщею, Угорщиною, Чехією, з країнами Скандинавії. Побутували династичні шлюби з метою поглиблення міжнародних зв´язків.

З плином часу технічні методи і форми ведення переговорів змінювались і удосконалювались і поступово вони стали проводитися не лише для врегулювання збройних конфліктів (Гаазька конвенція 1907 р. рекомендувала використовувати переговори як ефективний спосіб мирного врегулювання), але і для вирішення міжнародних проблем.

Своє сучасне юридичне оформлення і закріплення практика переговорів знайшла в Статуті ООН. В статті 33 наголошується:

1. Сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтримці міжнародного миру і безпеки, повинні перш за все намагатись розв´язати спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розбору, звернення до регіональних органів чи угод, або іншими мирними засобами на свій розсуд.
2. Рада Безпеки, якщо вона вважає це необхідним, вимагає від сторін розв´язання їх спору з допомогою таких засобів». (2)

Але не слід вважати, що переговори проводяться лише для врегулювання спорів і конфліктів. Сьогоднішня дипломатія все частіше звертається до них для розробки і ко­ординації загальних політичних, економічних або гумані­тарних акцій, що мають міжнародний або регіональний характер. Тому переговори активно використовуються для погодження і координації окремих зовнішньополітичних, а в деяких випадках і внутрішньополітичних заходів, для вироблення загальної стратегії і тактики у розв´язанні складних проблем науки і техніки, які зачіпають інтереси багатьох країн (наприклад, проблеми Чорнобильської катастрофи). Об´єктом переговорів у наші дні стають загальні питання боротьби з тероризмом, розповсюдженням зброї і наркотиків, захисту довкілля, освоєння космосу і Світового океану, боротьби проти найнебезпечніших захворювань (наркоманія, СНІД) і т. ін. Це дуже яскраво і наочно демонструється в діяльності нових європейських об´єднань (таких, як Рада Європи, Центральноєвропейська ініціати­ва, ОБСЄ, ПАРЄ, ЧЕС і т. п.).

В сучасній дипломатичній практиці широко застосо­вується кілька видів міжнародних переговорів, серед яких на першому місці стоять дипломатичні (або політичні) переговори. Але активно проводяться і економічні, військові, торгові, переговори з проблем культурно-гуманітарного і науково-технічного співробітництва, спеціальні (галузеві) і т, д. Тобто, будь-які питання, що стосуються інтере­сів різних країн, можуть обговорюватися на переговорах. В міжнародному праві не існує якихось чітких рекомендацій, як вести переговори, але дипломатичною практи­кою вироблено певні загальноприйняті норми [28, c. 51-52].

По-перше, всі учасники офіційних переговорів будь-якого виду повинні мати офіційні повноваження своїх урядів або інших керівних органів, що направили їх на переговори. Не потребують спеціальних повноважень лише три офіційні особи країни: глава держави, уряду, а також міністри закордонних справ. В практиці окремих країн таке право згідно з їх конституціями надається і деяким міністрам, зокрема оборони, торгівлі, культури і т. д. Дуже часто переговори від імені своєї держави ведуть посли. В такому випадку їм також не потрібно спеціальних повноважень, бо ведення переговорів з урядом країни перебування відноситься до прямої функції дипломатичного представника відповідно до статті 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини.

Проте, якщо в результаті переговорів посол має підписати якийсь договір або угоду, то він обов´язково повинен пред´явити повноваження свого уряду.

По-друге, результати міжнародних переговорів, як правило, фіксуються в загальноприйнятих у міжнародній практиці документах: договорах, угодах, протоколах, де­клараціях, заявах і т. ін. Для інформування громадськості після переговорів публікується комюніке або повідомлення для ЗМТ.

По-третє, згідно зі ст. 102 Статуту ООН учасники переговорів повинні надати для реєстрації і публікації до секретаріату ООН міжнародні договори і угоди, які підпи­сані в результаті переговорів, бо в разі невиконання цієї процедури сторони не зможуть посилатися на них в органах ООН, тобто де-факто ці документи не матимуть міжнародного визнання.

По-четверте, при рівноправних переговорах дотри­муються загальноприйнятих норм протоколу і порядку проведення переговорів. Всі делегації, що беруть участь у переговорах, повинні мати належним чином оформлені повноваження (крім тих, кому це не обов´язково). На рівноправних засадах учасники переговорів домовляються про мову переговорів: як правило, це мова країн, де відбуваються переговори, звичайно з відповідним, бажано синхронним перекладом, або одна з офіційних мов ООН (англійська, французька, іспанська, китайська, арабська, російська); про регламент переговорів, попередньо про форму заключного документа, про порядок головування на переговорах.

І останнє. Загальноприйнято, що глави делегацій на переговорах обговорюють найважливіші питання, а решту великої, складної, часто невидимої роботи здійснюють експерти і радники. Вони ж готують проекти заключних документів, які потім остаточно погоджують глави делегацій, проекти комюніке і повідомлень для ЗМІ.

У дипломатичній практиці існують і особливі перего­вори, коли йдеться, скажімо, про капітуляцію у війні. Вони мають трохи інші (індивідуальні) процедурні норми проведення і завершення.

Дипломатичні переговори в нинішній час діляться на два види — двосторонні або багатосторонні.

У безпосередніх двосторонніх переговорах беруть участь тільки два партнери і проходять вони віч-на-віч. Такі переговори відбуваються під час офіційних візитів або міжнародних форумів. Практично жоден офіційний візит чи міжнародна зустріч не відбуваються без двосторонніх переговорів.

В наші дні дуже популярною і ефективною формою двосторонніх відносин е політичні консультації, які дають можливість глибоко і всебічно обговорювати питання не тільки двосторонніх, але й міжнародних відносин взагалі. Консультації проводяться згідно з попередньо встановленим графіком, або в міру виникнення необхідності. Про­водяться вони, як правило, на рівні спеціальних робочих комісій, але частіше на рівні офіційних представників двох держав, переважно це директори (або їх заступники) департаментів МЗС.

Переговори ведуться як у формі безпосередніх бесід на зустрічах, нарадах, різних міжнародних форумах, так і у письмовому вигляді шляхом обміну відповідними дип­ломатичними документами (нотами, меморандумами, пам´ятними записками і т. п.) [30, c. 48-50].

В сучасних умовах виникають деякі нетрадиційні форми двосторонніх переговорів на постійній основі. Наприк­лад, у відносинах з Республікою Польща дуже добре за­рекомендував себе такий інститут, як Консультативний Комітет Президентів України і Польщі, частини якого очо­люються відповідно Секретарем Ради національної без­пеки і оборони України і Секретарем Ради національної безпеки Республіки Польща. Переговори в рамках цього Комітету проводяться два-три рази на рік і присвячуються як політичним та економічним проблемам двосторонніх відносин, так і найважливішим питанням міжнародного життя.

В багатосторонніх міжнародних переговорах беруть участь від трьох до декількох десятків учасників, і присвя­чуються вони, як правило, розглядові глобальних проблем міжнародних відносин або врегулюванню якихось суперечок чи конфліктів. Число учасників цих переговорів абсолютно не обов´язково залежить від числа, скажімо, конфліктуючих сторін. Прикладами таких багатосторонніх пе­реговорів можуть бути: Женевська нарада 1954 р. по Індо­китаю (брало участь 9 держав), Міжнародна нарада по врегулюванню лаоського питання в 1961 — 1962 рр. в Женеві (брало участь 14 держав), Загальна Європейська на­рада 1973—1975 рр. по безпеці і співробітництву (брало участь 35 держав).

Багатосторонні переговори проходять, переважно, в рамках важливих міжнародних контактів, як це видно з наведених прикладів. Ініціаторами таких переговорів можуть бути як окремі держави, так і групи держав або ок­ремі міжнародні організації.

Двосторонні переговори проводяться тоді, коли стосу­ються відносин тільки між двома країнами. Але в історії дипломатії відомі (хоч і дуже рідко) такі прецеденти, коли на двосторонніх переговорах обговорювалися багатосторонні міжнародні проблеми, а на багатосторонніх — питання, що стосувалися лише двох, а деколи й однієї окремої країни.

2.2. Роль та значення представницької дипломатії

До традиційних методів дипломатії також варто віднести створення представництв — постійного органа зовнішніх зносин держави (посольство або місія), що перебуває на території іншої держави. Початок цієї практики було покладено в XV столітті, коли сильні об’єднані держави прийшли на зміну дрібним феодальним.

Різновидом представницької дипломатії варто вважати торговельну дипломатію, т. до перші постійні посольства виникали на території тих держав, між якими складалися тісні економічні зв’язки.

Дипломатичне представництво — це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться за її межами на території іншої держави, для здійснення дипломатичних зносин із нею.

Функцію представництва, очевидно, можна вважати основною для кожного посольства чи місії; саме в ній зосереджується все те, заради чого вони створюються за кордоном. Посольства чи місії саме і здійснюють діяльність дипломатичного представництва за дорученням своєї держави та від її імені з усіх питань офіційних відносин з країною перебування.

Проте «представництво» як функція може мати й вужче значення. Особливо це помітно в питаннях протокольного, церемоніального характеру. В таких випадках перед посольством не ставляться безпосередні завдання ведення переговорів, збирання інформації про країну перебування, захисту прав та інтересів держави, її громадян і юридичних осіб, здійснення інших заходів практичного плану. Посольство тут представляє державу на різних офіційних заходах, урочистих церемоніях, присвячених національним святам, визначним ювілейним датам, важливим державним подіям тощо. Ці офіційні заходи можуть влаштовуватись або країною перебування,— і тоді посол бере участь у них саме як представник своєї держави, або акредитуючою державою, коли посол від її імені влаштовує прийом та організовує інші офіційні заходи. В них беруть участь офіційні особи країни перебування та представники інших держав, з якими держава посла підтримує нормальні дипломатичні стосунки.

На відміну від інших функцій, представництво, у його вужчому значенні, здійснюється, як правило, главою дипломатичного представництва, а не всіма його співробітниками. Посол і нині офіційно призначається та акредитується на рівні глав держав, проте у своїй повсякденній діяльності він практично представляє насамперед уряд і діє під його керівництвом. Загалом варто наголосити, що ідея представництва з моменту свого заснування в епоху абсолютних монархій значно трансформувалась, і сьогодні вже ні в кого не викликає сумніву, що посол, і взагалі — дипломатичний агент представляють державу, яка їх направила, а не конкретну особу в цій державі, який би високий пост вона не обіймала [29, c. 31-32].

Щоправда, і в сучасній дипломатії зустрічається використання інституту особистих представників глав держав та урядів (не плутати з інститутом «послів з особливих доручень»). Так, у квітні 1974 р. на траурній церемонії з приводу смерті Президента Франції Ж. Помпіду Прем’єр-міністр Великобританії Г. Вільсон представляв уряд країни, а англійську королеву Єлизавету II — її чоловік — принц Філіпп. Крім того, якщо раніше в міжнародному праві, зокрема у ст. 2 Віденського регламенту від 19 березня 1815 р., передбачалося, що лише «одні посли та папські легати або нунції вважалися представниками своїх монархів» і, відповідно, тільки вони мали право на особливі імунітети та привілеї у країні перебування, то сьогодні функція представництва в ширшому значенні здійснюється, по суті, всім складом, в обсязі своїх службових обов’язків.

У нових умовах значно розширюються масштаби дипломатичної діяльності, що стає більше динамічної й використовується державою для створення більше широкої опори серед керівництва й правлячої еліти іноземних держав, для встановлення контактів з певними політичними партіями, ЗМІ.

Роль дипломатії в останні десятиліття особливо зросла, оскільки питання зовнішньої політики стали перебувати під потужними прожекторами ЗМІ й внаслідок цього під пильною увагою широких народних мас. Це визначає головну особливість сучасних методів дипломатії, що полягає в тому, що вони спрямовані на мирне врегулювання конфліктів і питань, що виникають у процесі глобалізації.

Тому, для сучасної дипломатії характерні такі методи як багатобічна дипломатія, превентивна дипломатія, діалогове спілкування на різних рівнях: переговори на вищому й високому рівні, дипломатичні конгреси, саміти, двосторонні й багатобічні переговори. Це обумовлено тим, що глобалізація сучасного миру зачіпає інтереси відразу багатьох учасників. Взаємозалежність миру приводить до збільшення значимості дипломатії, особливо здійснюваної на високому й вищому рівнях.

Особливо підвищується роль багатобічної й публічної дипломатії. Це зажадає від дипломатів, крім усього іншого, уміння виступати перед великою аудиторією, вести аргументовану дискусію, переконувати й завойовувати на свою сторону суспільна думка чужої країни.

Органи й відповідальні особи, що несуть дипломатичну службу, користуються в країні перебування загальновизнаними правами й дипломатичними привілеями (імунітет і недоторканність дипломатичного персоналу й приміщень, право шифрованої переписки й дипломатичний закритого зв’язку, право підйому прапора держави, митні привілеї й ін.) [27, c. 107-108].

Розділ 3. Сучасні методи ведення дипломатичної служби

3.1. Сучасні дипломатичні методи і дипломатичні засоби

У другій половині XX — на початку XXІ сторіччя дипломатія усе більше попадає під контроль громадськості. Відбувається це за рахунок все більших можливостей засобів масової інформації, необхідності ратифікації багатьох документів і, нарешті, тому, що на міжнародну арену частіше стали виходити не державні структури, а різного роду руху — етнічні, релігійні й ін., а також громадські організації й академічні кола, які зайнялися «традиційними дипломатичними проблемами» — пошуком згоди в конфліктних ситуаціях, наданням посередницьких послуг і т.п. Подібні явища, звичайно, були відомі й раніше. Однак у другій половині XX сторіччя ця діяльність стала носити більше масштабний характер.

У результаті наприкінці 1970- х — початку 1980- х років формується особлива сфера діяльності, так званий другий напрямок дипломатії (англ.: Track Two Dіplomacy), або неофіційна дипломатія , на відміну від її «першого напрямку» — офіційної дипломатії. Представниками цієї сфери в основному є дослідники, журналісти, дипломати у відставці. Найбільший розвиток даний напрямок одержав в США, хоча в останні роки багато європейських держав, зокрема  Швеція, приділяють цьому велику увагу.

Якщо раніше дипломатична діяльність здійснювалася головним чином на двосторонній основі, шляхом обміну місіями, то сьогодні дипломатія в значній мірі носить багатобічний характер і припускає одночасну участь більш ніж двох сторін в обговоренні й рішенні проблем. Це обумовлено тим, що глобалізація сучасного миру зачіпає інтереси відразу багатьох учасників.

У другій половині XX сторіччя не тільки різко збільшується кількість багатобічних переговорів, але й стають різноманітніше форми багатобічної дипломатії. Якщо в минулому вона зводилася в основному до переговірного процесу в рамках різних конгресів (Вестфальский, 1648, Карловицький, 1698- 1699, Віденський, 1914- 1915, Паризький, 1856 і ін.), то зараз багатобічна дипломатія проводиться в рамках:

— міжнародних універсальних (ООН) і регіональних організацій (ОАЕ, ОБСЄ й ін.);

— конференцій, комісій і тому подібних заходів або структур, скликуваних або створюваних для рішення якої-небудь проблеми (наприклад, Паризька конференція по В’Єтнаму; Спільна комісія з урегулювання конфлікту в Південно-Західній Африці та ін.);

— багатобічних зустрічей у верхах («Великої Вісімки» і ін.);

— роботи посольств у багатобічних напрямках (так, перший заступник державного секретаря США Ст. Телботт відзначає, що американське посольство, наприклад, у Пекіні направляло значну частину своїх зусиль на пошук разом з китайськими і японськими колегами рішень проблем на Корейському півострові) [15, c. 42].

Багатобічна дипломатія й багатобічні переговори породжують ряд нових моментів, але одночасно й труднощів у дипломатичній практиці. Так, збільшення числа сторін під час обговорення проблеми веде до ускладнення загальної структури інтересів, створенню коаліцій і появі країн-лідерів на переговірних форумах. Крім того, на багатобічних переговорах виникає велика кількість організаційних, процедурних і технічних проблем: необхідність узгодження порядку денного, місця проведення; вироблення й прийняття рішень; розміщення делегацій і т.п. Все це у свою чергу сприяє бюрократизації переговірних процесів.

Варто назвати й інші особливості сучасної дипломатії, обумовлені сучасними тенденціями світового політичного розвитку. Глобалізація й взаємозалежність миру привели до збільшення значимості дипломатії, здійснюваної на високому й вищому рівні, тому що вона дає можливість проводити «широкі вв’язування» різних питань. Варто враховувати й той факт, що домовленості, скріплені підписами вищих посадових осіб держав, забезпечують додаткові гарантії їхнього виконання. Нарешті, на таких зустрічах у глав держав їсти можливість швидко одержувати необхідну інформацію «з перших рук», обмінюватися думками .

Якщо раніше такі зустрічі були скоріше виключенням, ніж правилом, то тепер вони стали постійним фактором дипломатичного життя. З’явився персональний, прямий, регулярний дипломатичний діалог керівників держав шляхом візитів, участі в багатобічних переговорах, обміну листами (посланнями), телефонними розмовами, напрямками спеціальних посланників для передачі листів і обговорень. Керівниками країн використовуються різні причини й приводи для таких зустрічей (державні похорони видатних діячів, в спільних економічних комісіях, події усередині країни, що мають пряме відношення до іншої країни, і т.д.). Персональна дипломатія на вищому рівні, як її стали називати, перетворилася в новий важливий метод дипломатії. Персональна дипломатія стала найважливішою частиною в зміцненні союзницьких відносин (зустрічі глав СНД, країн-учасниць НАТО й т.п.) і розвитку взаємного співробітництва.

Усякі зустрічі лідерів великих держав (не випадкові, а заплановані, погоджені) прийнято називати самітами. Саміти сприяють демократизації зовнішньої політики й дипломатії. Вони змушують лідерів держав у тій або іншій формі інформувати народи своїх країн і міжнародну громадськість про хід і результати переговорів.

І хоча зустрічі у верхах були й раніше, необхідно відзначити, що, по-перше, у минулому вони не носили регулярного характеру, проходили час від часу , часто носили особистісний, родинний характер. По-друге, вони могли мати результат, як правило, тільки тоді (і про це свідчить договір у Бйорку), коли вся попередня робота була пророблена дипломатами й коли монархи хоч до деякої міри розбиралися в складних дипломатичних проблемах [5, c. 29-30].

Нинішні зустрічі у верхах від нерегулярних зустрічей у минулих століттях і початку XX сторіччя відрізняються ще й тим, що зараз багато питань не можна вирішувати без попереднього глибокого пророблення експертами найвищого класу всіляких  галузей науки, техніки, оборони, культури, висококваліфікованими дипломатами — знавцями міжнародного права, юристами, економістами. Але це означає, що й переговорники — керівники держав повинні мати досить широкий загальний кругозір .

Саміти відразу продемонстрували силу дипломатії, ефективність співробітництва. На них разом з економічними проблемами (ціни на продовольство, фінансова стабільність, збереження енергії, експортні кредити й обмін новітніми технологіями) обговорюються пекучі політичні питання: гонка озброєнь, положення в гарячих крапках планети, політика у відношенні Росії.

І все-таки  саміти прийнятий уважати новим словом у дипломатії, тому що в 70- е роки й особливо наприкінці  XX сторіччя вони стали не тільки регулярними, але й найважливішими дипломатичними переговорами. У цей час зустрічі у верхах лідерів великих держав стали майже щоденним явищем, тобто  такою ж нормою, як і зустрічі міністрів закордонних справ  (зустріч глав урядів СРСР, США, Великобританії й Франції в Женеві в липні 1955 р., аналогічна нарада керівників тих же країн у травні 1960 р. були скоріше епізодами, чим нормою або системою).

Зустрічі у верхах — це частина багатобічної дипломатії особливого роду. Хоча наради у верхах можуть носити й двосторонній характер, як, наприклад, франко-германські саміти, які проводяться з 1963 р. В 1985 р. було досягнуто згоди такого ж роду про зустрічі між президентом Франції й прем’єром Іспанії. Лідери арабських країн крім регулярних зустрічей часто збираються у випадку загострення відносин на Близькому Сході.

Ефективність самітів, які з кожним роком одержують все більше поширення, безперечна. Їм приділяється велике місце в дипломатії. По-перше, вони можуть бути єдиним засобом для рішення найбільш складних питань, коли потрібні екстраординарні компроміси й коли рішення може прийняти тільки вища влада. По-друге, вони (особливо саміти Захід-Схід у минулому) дають можливість їхнім лідерам показати миру й своїм власним країнам прихильність керівників роззброюванню, а саміти союзних держав — рекламувати й пропагувати їхня солідарність. По-третє, завдяки повітряним сполученням будь-яка країна стала більше доступної, і деякі політики зуміли перебороти спокусу брати участь у міжнародній дипломатії, тим більше що кожний з них думав, що він зробить це краще дипломатів і, крім того, підніме престиж країни й, звичайно, свій власний. По-четверте, у результаті самітів керівники країн можуть одержувати інформацію про положення у світі з перших рук і самі визначати й коректувати зовнішню політику країни, якщо виникає потреба. Це в майбутньому надасть їм допомогу в ухваленні правильного рішення, особливо в умовах кризи. Саміти як би доповнюють утворення президентів в області зовнішньої політики й дипломатії. По-п’яте, як говорив міністр закордонних справ Ізраїлю К.Ебан, хоча, з одного боку, саміти свідчать про «монархизації» держав, у той же час вони показують, як це ні дивно на перший погляд, «демократизацію дипломатії». Зустріну дипломатів, навіть міністрів, можна сховати від громадськості, а президентів і прем’єрів — немає. До неї прикута увага всіх засобів масової інформації. Лідери держав змушені зустрічатися з журналістами, давати інтерв’ю, відповідати на питання. Саміти наддержав часто перетворюються в публічні торжества або свята. На них збирається величезна кількість народу. Досить сказати, що економічний саміт 1989 р. у Парижу, коли відзначалося 200-ліття Французької революції, зібрав тисячі журналістів [21, c. 144-145].

Саміти пожвавлюють відносини їхніх учасників із країною, на території якої проходить зустріч, піднімають її престиж, активніше утягують її в міжнародний діалог.

Разом з тим дипломатія на високому й вищому рівнях має й зворотний бік. Насамперед , масштаб прийнятих рішень різко підвищує відповідальність за них, а отже, і ціну можливої помилки. Особливо гостра ця проблема в кризових ситуаціях. Варто також мати на увазі, що якщо домовленості, досягнуті на високому або вищому рівні, раптом будуть полічені після їхнього підписання помилковими, то відмовитися від них значно складніше, ніж від аналогічних, але підписаних на більше низькому рівні, оскільки в цьому випадку дискредитованими виявляються вищі особи держав.

Іншим обмежувальним моментом дипломатії на високому й вищому рівнях є те, що вона значною мірою  обумовлена особистими симпатіями й антипатіями, а це впливає на прийняття зовнішньополітичних рішень. Нарешті, необхідно враховувати, що дипломатія на високому й вищому рівні може бути ефективної лише тоді, коли добре підготовлена. Інакше учасники таких зустрічей можуть, виявляючись «заручниками» надій громадськості на швидке рішення проблеми, піти на невиправдані кроки. Саме із цієї причини Г. Никольсон досить стримано ставився до дипломатії високого й вищого рівня. Він думав, що бувають випадки, коли необхідно, щоб міністр закордонних справ або глава кабінету були присутні на важливих конференціях, але не слід занадто заохочувати їх часті взаємні візити. Такі візити, писав він, викликають надії, ведуть до непорозумінь і створюють часом замішання.

Зростаюча взаємозалежність миру обумовила ще один феномен у сфері дипломатії. Держави змушені налагоджувати діалог навіть в умовах недружніх відносин. Дж. Берридж у своїх дослідженнях розглядає такі форми міждержавної взаємодії в умовах відсутності дипломатичних відносин, як створення секції інтересів при іншому посольстві (наприклад, британські інтереси в Ірані представляло в 1989 р. шведське посольство); використання спеціального посланника (державний секретар США Г. Киссинджер спеціально літав у Париж для зустрічі з в’єтнамським послом); створення спільних комісій (зокрема, Спільна Комісія з урегулювання на Південно-Заході Африки наприкінці 1980-  х — початку1990- х років, до складу якої входили дипломати з Анголи, Куби, СРСР, США, ПАР, на заключному етапі до них приєдналися представники Намібії. У період її роботи дипломатичні відносини були відсутні: у ПАР — зі СРСР, Кубою й Анголою; у США — з Кубою й Анголою.

У рамках багатобічної дипломатії часто відбуваються зустрічі представників різних блоків держав, об’єднаних по етнічному, географічному або політико-економічному принципі, що одержало назву паритетної дипломатії. Справа в тому, що в рамках цих зустрічей малі держави з обмеженими дипломатичними ресурсами, виступаючи на стороні того або іншого блоку, одержують можливість вести переговори на рівноправній основі й, таким чином, внести свій внесок у вироблення угод по глобальних проблемах. Труднощі, з якими при цьому зіштовхується багатобічна дипломатія, складаються в досить частих розбіжностях між представниками того самого   блоку держав.

Одна з рис сучасної дипломатії — прагнення моделювати й попереджати — превентивна дипломатія. Новатором тут були США. У значній мірі американська дипломатія запозичила методи в американського бізнесу. Значний вплив тут приділяється тактиці запобігання небажаних наслідків.

Превентивна дипломатія — це дії, спрямовані на попередження виникнення споровши між сторонами, недопущення переростання існуючих суперечок у конфлікти й обмеження масштабів конфліктів після їхнього виникнення.

Найбільш бажаним і ефективним застосуванням засобів дипломатії є їхнє використання з метою ослаблення напруженості до того, як ця напруженість переросте в конфлікт, або, якщо конфлікт почався, з метою вживання негайних заходів по його стримуванню й усуненню причин, що лежать у його основі. Превентивна дипломатія може здійснюватися самим Генеральним секретарем, або через старших посадових осіб або спеціалізовані установи й програми, а також Радою Безпеки або Генеральною Асамблеєю й регіональними організаціями в співробітництві з ООН. Превентивна дипломатія вимагає здійснення мір спрямованих на встановлення довіри; вона має потребу в раннім попередженні, заснованому на зборі інформації, і встановленні фактів неофіційним або офіційним шляхом; вона може також передбачати превентивне розгортання й, у ряді випадків, створення демілітаризованих зон.

Взаємна довіра й добра воля абсолютно необхідні для зменшення ймовірності конфлікту між державами. В урядів їсти можливість використовувати багато таких мір при наявності волі до їхнього застосування. Прикладами мер такого роду є систематичний обмін військовими місіями, створення регіональних або субрегіональних центрів по зменшенню небезпеки, організація вільних потоків інформації, включаючи спостереження за виконанням регіональних угод в області озброєнь [17, c. 59-60].

3.2. Форми та методи роботи закордонних дипломатичних представництв

Існують два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Суттєвих розходжень між посольствами і місіями немає, але вважається, що посольства — це представництва першого, вищого класу. Тому більшість держав, у тому числі й Україна, віддають перевагу обміну дипломатичними представництвами на рівні посольств. До посольств прирівнюються представництва Ватикана — нунціатури. Місії являють собою представництва другого класу. Представництва Святішого престолу представлені тут інтернунціатурами.

Вже відзначалося, що дипломатичні відносини встановлюються на підставі угоди між відповідними державами, у якій обговорюється рівень їхніх дипломатичних представництв. Звичайно він установлюється на рівні посольств, оскільки, із затвердженням у другій половині XX сторіччя принципу суверенної рівності держав, місії в даний час зустрічаються дуже рідко. Держава, що направляє посольство або місію в іншу державу, іменується державою, що акредитує, а держава, що приймає такі представництва на своїй території, — державою, що приймає, державою перебування.

Главою посольства є посол, місії — посланник або повірений у справах, для Ватикана — інтернунцій.

Віденська конвенція 1961 року «Про дипломатичні зносини» у статті 3 закріпила функції дипломатичного представництва відповідно до міжнародного права. До них належать:

— представницька функція, що полягає в представництві держави, яка акредитує, у державі перебування;

— захист у державі перебування інтересів держави, що акредитує, і її громадян у межах, що допускаються міжнародним правом;

— ведення переговорів з урядом держави перебування;

— інформаційна функція — з’ясовування всіма законними способами умов і подій у державі перебування і повідомлення про них уряду держави, що акредитує;

— функція заохочення дружніх відносин між державою, що акредитує, і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин в галузі економіки, культури і науки.

Представницька функція полягає в тому, що дипломатичне представництво держави, що акредитує, представляє її в державі перебування в повному обсязі, тобто воно вправі цілком представляти її політичні, економічні, соціальні, культурні й інші інтереси. Ця функція заснована на суверенній владі держави — суб’єкта міжнародного права, що має об’єктивне право на представництво (право посольства).

Представницька функція дипломатичного представництва в теоретичному аспекті починається з моменту оголошення про заснування дипломатичного представництва і його відкриття, а на практиці, звичайно,— із моменту вручення главою дипломатичного представництва вірчих грамот.

Розширювальне тлумачення представницької функції дипломатичного представництва дозволяє виділити в цій функції під функцію, що у певних обставинах стає самостійною функцією, — це функція дипломатичного захисту, що згадувалася в попередніх розділах. Вона полягає в тому, що дипломатичне представництво за кордоном представляє і захищає не тільки інтереси держави, що акредитує, але і здійснює подібні заходи стосовно «фізичних і юридичних осіб, тобто суб’єктів, які знаходяться в правовому зв’язку з державою, що акредитує (громадяни і юридичні особи держави) [25, c. 189-190].

У міжнародному праві на основі практики вироблені критерії правомірності дипломатичного захисту:

а) функція дипломатичного захисту надається тільки дипломатичним представництвом;

б) дипломатичний захист поширюється в основному тільки на громадян держави, що акредитує;

в) ця функція починає діяти не відразу після вчинення особою правопорушення, а тільки після того, як посольством вичерпані всі законні засоби, що передбачені рамками законодавства держави перебування (суть дипломатичного захисту полягає не стільки в правовому захисті громадянина, скільки в його політичному захисті, оскільки до цього питання приєднуються політичне керівництво й інші центральні органи держави, що акредитує);

г) дипломатичний захист не надається іноземним громадянам, громадянам країни перебування або апатридам (функція дипломатичного захисту не збігається з правом дипломатичного притулку).

Функція ведення переговорів з урядом країни перебування є основною процесуальною функцією, що вказує на засіб здійснення дипломатичних повноважень. У широкому значенні ця функція розуміється як спілкування дипломатичного представника з владою країни перебування. У вузькому значенні — це переговори з питань укладання міжнародного договору або інших угод. Ця функція заснована на функції представництва, тому переговори в широкому і вузькому значенні дипломатичний представник веде без надання разових повноважень, тому що раніше ним була вручена вірча грамота главі держави перебування.

Інформаційна функція полягає в тому, що дипломатичне представництво має право всіма легальними, припустимими засобами (у рамках законодавства країни перебування) здійснювати збір інформації і передавати її уряду своєї країни. Ця інформація носить багатоаспектний характер, тому що стосується політичної обстановки в державі перебування, розставлення в ній політичних сил, економічної ситуації в країні й інших питань.

Проте інформаційну функцію слід розуміти більш широко. Вона містить у собі зобов’язання не тільки інформувати державу, що акредитує, але і зобов’язання надавати інформаційні послуги суб’єктам, що знаходяться на території країни перебування. Таким чином, будь-який громадянин, організація, тим більше орган держави країни перебування, вправі звернутися в дипломатичне представництво з запитом про надання інформації з конкретних питань. Водночас: слід зазначити, що інформаційна функція повинна здійснюватися дипломатичним представництвом дуже обережно, щоб уникнути порушень законів країни перебування.

Якщо всі перераховані вище функції були вироблені в процесі тривалої міжнародної практики, то функція зміцнення дружніх відносин між державами і співробітництва в галузі економіки, культури і науки з’явилася вже в сучасний період. Ця функція була запропонована делегацією Чехословаччини в процесі проведення Віденської конференції і знайшла своє місце в прийнятому нею кодифікованому документі [24, c. 154-156].

Слід зазначити, що організаційно-правові форми реалізації функцій дипломатичного представництва дуже широкі і різноманітні, вони обговорюються і встановлюються, знаходячи своє закріплення на міжурядовому рівні у відповідних угодах.

Висновки

Насамперед очевидною є роль дипломатичних механізмів у врегулюванні, управлінні та попередженні конфліктів не тільки між суб’єктами міжнародних відносин, а й між етнічними групами, наприклад, у ході етнополітичних конфліктів. Перевагами засобів дипломатії є їх гнучкість, множинність, здатність пристосовуватися під конкретний тип конфліктної взаємодії на основі аналізу специфіки ситуації, використовуючи попередній досвід і напрацьовані схеми так само, як і виробляти нові стратегії ефективні саме для даної ситуації. Крім того, дипломатичні методи регулювання, попередження чи запобігання конфліктів не передбачають використання сили, насильницьких методів чи інших елементів тиску, що, в результаті встановлення миру, сприяє його стабільності і довготривалості, а також є однією з найважливіших переваг дипломатичного регулювання протистояння, не ставить під загрозу життя людей, мирного населення, яке часто виступає об’єктом маніпулювання в процесі конфліктних взаємодій. Тому на сьогодні існує така варіативність сторін прояву дипломатичної діяльності, як: багаторівнева, превентивна, медіа-дипломатія, механізми яких спрямовані на встановлення балансу міжетнічних, міждержавних та інших відносин, які виникають у процесі світового розвитку. Відтак дипломатія, особливо як діяльність з врегулювання і запобігання внутрішньодержавних протистоянь, що беззаперечно є новою стороною дипломатичної діяльності, потребує ґрунтовного практичного аналізу, оскільки на сьогодні вирішення протистоянь на основі переговорних методів стає дедалі актуальнішими феноменом сучасності.

Отже, як ми з’ясували  існує багато методів дипломатії:

• офіційні й інші візити й переговори на вищому (саміти) і найвищому рівні;
• дипломатичні конгреси, конференції, наради й зустрічі;
• підготовка й висновок двосторонніх і багатобічних міжнародних договорів і інших дипломатичних документів;
• участь у роботі міжнародних організацій і їхніх органів;
• повсякденне представництво держави за кордоном, здійснюване його посольствами й місіями;
• дипломатична переписка;
• публікація дипломатичних документів;
• висвітлення в пресі позиції уряду по тим або іншим міжнародним питанням.

Проведений аналіз основних етапів розвитку дипломатії показав, що в плині сторіч відбувалася еволюційна зміна й збагачення методів дипломатії, сполучення одних прийомів дипломатії з іншими, їхнє пристосування до політичних, економічних умов, які змінились, до міжнародної обстановки.

В сучасній дипломатичній практиці широко застосо­вується кілька видів міжнародних переговорів, серед яких на першому місці стоять дипломатичні (або політичні) переговори. Але активно проводяться і економічні, військові, торгові, переговори з проблем культурно-гуманітарного і науково-технічного співробітництва, спеціальні (галузеві) і т, д. Тобто, будь-які питання, що стосуються інтересів різних країн, можуть обговорюватися на переговорах. В міжнародному праві не існує якихось чітких рекомен­дацій, як вести переговори, але дипломатичною практикою вироблено певні загальноприйняті норми.

В наші дні дуже популярною і ефективною формою двосторонніх відносин е політичні консультації, які дають можливість глибоко і всебічно обговорювати питання не тільки двосторонніх, але й міжнародних відносин взагалі. Консультації проводяться згідно з попередньо встановленим графіком, або в міру виникнення необхідності. Проводяться вони, як правило, на рівні спеціальних робочих комісій, але частіше на рівні офіційних представників двох держав, переважно це директори (або їх заступники) департаментів МЗС.

Багатостороння дипломатія в сучасних умовах реалі­зується у двох головних формах: на спеціальних міжна­родних конференціях і регулярних сесіях міжнародних організацій. Міжнародні конференції ще називаються на радами, а у деяких випадках — переговорами або зустрі­чами (самітами).

Міжнародні конференції скликаються за ініціативою однієї держави або групи держав. Якщо йдеться про Ініціа­тиву групи держав, то вона оформляється у вигляді доку­мента, підготовленого нарадою представників цих держав.

Таким чином, методи дипломатії зазнавали певні зміни в процесі розвитку суспільства й визначалися завданнями тої зовнішньої політики, що здійснювало державу й цілями, що коштують перед дипломатією. Характер методів і дипломатичної діяльності прямо залежить від політичного ладу й соціальної природи держави.

Список використаної літератури

1. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право [Текст] : підручник / М. О. Баймуратов, 2008. — 703 с.
2. Виноградов В.М. Эпизоды из дипломатической практики. – М.,1993.
3. Всеобщая история дипломатии [Текст] / В. С. Сергеев [и др.] ; ред. М. Приз, 2009. — 670 с.
4. Гуменюк Б. Основи дипломатичної та консульської служби [Текст] : Навч. посіб. для студ. вуз. / Борис Іванович Гуменюк, 1998. — 247 с.
5. Гуменюк Б. Сучасна дипломатична служба [Текст] : Навч. посібник для студ. гуманіт. спец. вуз. / Борис Гуменюк, Олександр Щерба,  — 254 с.
6. Демин Ю.Г. Статус дипломатических представительств и их персонала. — М,.1995.
7. Дж. Вуд, Ж.Серре. Дипломатический церемониал и протокол. – М.,2003.
8. Дипломатический словарь : В 2 т. / Гл. ред.: А Я. Вышинский. С.А. Лозовский . — М. : ОГИЗ: Гос. Политиздат. 1948-1950.
9. Дипломатический словарь : В 3 т. / Гл. ред. A.A. Громыко и др. : Редкол. A.A. Арзуманян и др. — М. : Госполитиздат. 1960.
10. Дипломатичний корпус: [Довідник] / М-во закордонних справ України, Генеральна дирекція Київської міської Ради з обслуговування іноземних представництв, 2007. — 249,[15] с.
11. Дипломатія сучасної України [Текст] : (енциклопедичний довідник) / НАН України, Наук. т-во ім. Т. Шевченка, М-во закордонних справ України та ін., 1997. — 86 с.
12. Дюрозель Жан-Батіст. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів / Жан-Батіст Дюрозель, 1999. — 903 с.
13. Карягин В.В. Дипломатическая жизнь за кулисами и на сцене. – М.,1994.
14. Ковалев. Ан. Азбука дипломатии . — 3-є изд.. перераб. и доп. — М. : ИМО. 1977 . — 264 с. — ( Б-ка «Внеш. политика. Дипломатия» ) .
15. Колоколов Б.Л. Профессия дипломат. — М., 1998.
16. Короткий український дипломатичний словник / Упоряд. Я. Серкіз: За заг. ред. М. Мальського . — Львів : Видавничний центр ЛНУ ім. Івана Франка. 2002 . — 176 с.
17. Левин. Д.Б. Дипломатия : Ее сущность, методы и формы / Д.Б. Левин . — М.: Соцэкгиз. 1962 . — 173 с.
18. Леонов Н.С. Информационно-аналитическая работа в загранучреждениях. – М., 1996.
19. Лукашук И.И. Дипломатические переговоры и принимаемые на них акты. – М., 2004
20. Матвієнко В., Головченко В. Історія української дипломатії ХХ століття у постатях. – К., 2001.
21. Міжнародне право [] : підручник / Володимир Ліпкан, Володимир Антипенко, Сергій Акулов та ін., 2009. — 751 с.
22. Никольсон. Г. Дипломатическое искусство : Пер. с англ. : Четыре лекции по истории дипломатии / Г. Никольсон : Вступ, ст. и общ. ред. А.Е. Богомолова . — М. : Изд-во ИМО. 1962.- 117 с.
23. Никольсон. Г. Дипломатия Г. Никольсон : Пер. с англ. под ред. и с предисл. A.A. Трояновского . — М. : ОГИЗ. 1941 . — 153 с.
24. Попов. В.И. Современная дипломатия : Теория и практика : Курс лекций / В .И. Попов. — М. : Науч. книга. 2000.
25. Попов. В.И. Современная дипломатия: теория и практика : Дипломатия — наука и искусство: Курс лекций В.И. Попов . — 2-е изд.. доп. — М. : Междунар. отношения. 2003 . — 576 с.
26. Репецький, В. Дипломатичне і консульське право [Текст] : Підручник для студ. вузів / Василь Репецький; Ред. Леся Дячишин, 2002. — 344 с.
27. Сагайдак О. Посольство і консульство: організація і форми роботи [Текст] : навчальний посібник / Олександра Сагайдак, Петро Сардачук, 2014. — 317,[3] с.
28. Сагайдак, О. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи [Текст] : навчальний посібник / Олександра Сагайдак, Петро Сардачук, 2008. — 295,[1] с.
29. Сардачук П.Д., Кулик О.П. Дипломатичне представництво: організація і форми роботи. – К.,2001.
30. Селянинов О.П. Дипломатические беседы, их организация и проведение. – М.,1993.
31. Тимченко, Л. Міжнародне право [] : підручник / Леонід Тимченко, Валерій Кононенко, 2012. — 631 с. (Введено зміст)
32. Україна дипломатична: Наук, щорічник / Упоряд.: Б. Гуменюк. П.Кривонос та ін. — K.: Планета. 2002.
33. Українська дипломатична енциклопедія. У 2-х томах. — К., 2004.
34. Український дипломатичний словник [Текст] / Маркіян Мальський [та ін.] ; ред.: М. З. Мальський, Ю. М. Мороз, 2014. — 798,[18] с.
35. Фельтхэм. Р.Дж. Настольная книга дипломата Р.Дж. Фельтхэм : Пер. с англ. В.Е. Улаховича . — Минск : Новое знание. 2000 . — 304 с.