Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Проблеми працевлаштування інвалідів в Україні

В Україні завжди дуже гостро стояла проблема працевлаштування, особливо це питання зачіпає людей з певними фізичними чи розумовими вадами, адже навіть пересічному громадянину з вищою освітою важко у наш час знайти роботу за спеціальністю з гідною оплатою праці, що вже казати про людей-інвалідів.

Люди з інвалідністю є представниками однієї з найбільших уразливих груп населення в Україні, яка складає близько 2,6 млн. людей або майже 6% загальної кількості населення[1]. З них 1,5 млн. осіб або більше 50% працездатного віку. У2010 році лише 14% людей з інвалідністю працездатного віку були працевлаштовані. У 2011 році цей показник збільшився на 23%. У 2013 році міністр з питань соціальної політики Н. Королевська повідомила, що з початку року було працевлаштовано 80 тис інвалідів [2], що вдвічі більше минулорічного показника. Тобто, статистика працевлаштування висвітлена позитивно з боку влади. Але на практиці не все так барвисто, як описується. Взагалі-то, перша проблема по заданій темі, з котрою я зіштовхнулася — це несвоєчасне та неповне надання даних про облік статистики людей-інвалідів.

Чомусь, коли ми чуємо слово інвалід, нам одразу ж на думку спадає образ немічної людини. Але це такі ж самі люди, як і ми, просто для взаємодії з суспільством їм потрібні дещо інакші умови. Але про ці умови мало хто дбає. Це стосується і умов праці. Коли йде мова про інвалідність, то на перше місце постає, звично ж, медичний аспект, а про соціальний аспект інвалідності замислюються небагато, якщо не брати до уваги людини, котра особисто зіштовхнулася з такою проблемою. За теперішнього стану обставин людина-інвалід виявляється соціально відірваною від суспільства. Більшість інвалідів в Україні працює на ізольованих заводах (спеціальні закриті та субсидовані підприємства) серед таких самих людей, виконують вони нескладні завдання з механічного збору деталей та тому подібне. Люди отримують мінімальну зарплатню, ні про яку кар’єру мови йти й не може. Але навіть такий заробіток може в них зникнути через брак коштів у бюджеті.

Але, перш, ніж заглиблюватися у існуючі проблеми працевлаштування людей з вадами, потрібно, на мою думку, проаналізувати вплив держави на це питання. Законодавчо працевлаштування інвалідів регулюється такими законами, постановами та наказами:

Законодавство про працю інвалідів проголошує, що інваліди, для реалізації творчих і виробничих потреб, з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, одержують право працювати на підприємствах зі звичайними умовами праці, а також займатися індивідуальною або іншою трудовою діяльністю, що не заборонена законом. Ці норми закріплені в КЗпП, Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».

Працевлаштування інвалідів – це обов’язок роботодавців, передбачений низкою законодавчих норм, зокрема, ст. 172 КЗпПУ, ст. 18 Закону № 875, ст. 12 Закону № 2694. Крім того, згідно з положеннями цих нормативних актів, підприємства не тільки зобов’язані створювати для працевлаштування інвалідів робочі місця, зокрема, спеціальні робочі місця, але й вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників, а також створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші встановлені для інвалідів соціально-економічні гарантії. Разом з цим підбір робочого місця для інваліда повинен здійснюватись підприємством з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертизи, зазначених в його індивідуальній програмі реабілітації. Крім того, у передбачених законодавством випадках роботодавець повинен організувати навчання та перекваліфікацію працюючого інваліда відповідно до медичних рекомендацій стосовно його інвалідності.

Згідно статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», підприємства зобов’язані працевлаштувати 4 % інвалідів від загальної чисельності тих, що працюють на підприємстві, а якщо працює від 8 до 25 осіб, — у кількості одного робочого місця.

А у відповідності до ст.20 Закону № 875 підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, що використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менше ніж установлено нормативом, передбаченим ст. 19 Закону № 875, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Проаналізувавши закони, можна зробити наступний висновок: першочергові дії щодо працевлаштування інвалідів покладені чинним законодавством на підприємства, і вже після визначення робочих місць – проведення на них атестації і повідомлення відповідних державних установ; державні установи можуть, не порушуючи законодавства і виконуючи покладені на них обов’язки, сприяти підприємству в забезпеченні 4 % інвалідів від загальної чисельності тих, що працюють на підприємстві, та залучати інвалідів (але тільки за їх бажанням) до роботи на підприємстві.

Можна ще багато написати про наше законодавство щодо інвалідів, але, на мою думку, я висвітлила головні аспекти. Щоб не переобтяжувати есе юридичними аспектами працевлаштування людей з особливими потребами, перейдемо до саме цих проблем.

Рівень безробіття серед інвалідів зростає. Кількість інвалідів, яким надано статус безробітного, впродовж 2006–2009 років зросла у 8 разів. Якщо у 2006–2007 роках Державною службою зайнятості працевлаштовано кожного другого інваліда, який звернувся з цього питання, то у 2009 році — тільки кожного четвертого, а у І півріччі 2010 року – кожного п’ятого інваліда. Хоча офіційна інформація свідчить про те, що рівень безробіття серед інвалідів скорочується, на практиці ми цього не бачимо. По-перше, не всі інваліди в Україні офіційно зареєстровані, це пояснюється тим, що для реєстрації потрібно багато документів, котрі хвора людина просто не в змозі всі затвердити. По-друге, в Україні багато інвалідів з підробленими посвідченнями, заради пільг. Тому на офіційні дані вкрай важко спиратися в аналізі проблеми людей-інвалідів.

Державна програма трудової реабілітації інвалідів не виконується. Результати аудиту “Ефективності реалізації державних програм і заходів у сфері професійної реабілітації осіб з обмеженими можливостям”, проведеного Рахунковою палатою України у 2010 році підтверджують, що основні завдання Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року залишилися нереалізованими. Кількість кваліфікованих соціальних, медичних працівників та центрів зайнятості для інвалідів недостатня. Невирішеним залишається завдання забезпечення конкурентоспроможності інвалідів на ринку праці і їх працевлаштування як у звичайних виробничих умовах, так і спеціально створених умовах праці. У 2008–2009 роках рекомендації медико-соціальних експертних комісій щодо працевлаштування отримали майже половина інвалідів працездатного віку, однак на початок 2010 року в Україні в межах законодавчо встановленого чотиривідсоткового нормативу працювало у роботодавців лише 416 900 осіб (26,7% працездатних інвалідів). Затверджений на виконання завдань Державної програми План створення робочих місць для працевлаштування інвалідів за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів у 2007–2011 роках на початок ІІ півріччя 2010 року, за даними Фонду, виконано на 78%, створено 9 380 робочих місць. Водночас створення значної кількості робочих місць для інвалідів було формальним і документально не підтвердженим, а, отже, виконання показників Плану завищено. Таким чином, норми Закону “Про реабілітацію інвалідів в Україні” фактично залишаються лише деклараціями, не реалізованими на практиці.

У неприбуткових підприємств нема стимулу виконувати 4 % квоту на працевлаштування інвалідів, тому що штраф за невиконання квоти стягується з прибутку підприємства. В основі небажання роботодавців приймати на роботу інвалідів лежить стереотипне суспільне сприйняття людини з інвалідністю як немічної та неповноцінної.

Реально працюючих людей з інвалідністю ще менше, ніж це показує статистика. Як правило, якщо людина з інвалідністю зарахована на підприємстві чи в компанії, то це ще не означає, що вона там дійсно працює. Підприємці вже давно використовують людей з інвалідністю як формально працюючих задля ухиляння від сплати штрафних санкцій за невиконання 4 % квоти. Також широко поширене формальне працевлаштування інвалідів підприємствами з метою отримання додаткових пільг при оподаткуванні.

Порядок визначення середньооблікової чисельності інвалідів на підприємстві теж не є адекватним. Наприклад,  якщо  для  виконання  нормативу  підприємство повинне працевлаштувати  одного  інваліда,  то  воно  може  взяти  на роботу одного інваліда на 12 календарних місяців або двох  інвалідів,  один із яких буде працювати на підприємстві, наприклад, 4 місяці, а інший — 8 місяців. З одного боку, це наче надає змогу більшій кількості людей з інвалідністю працевлаштуватися, але з іншого боку — це не забезпечує тривалу, стабільну зайнятість.

Отже, головними проблемами з працевлаштування інвалідів, висвітленими в даному есе, є:

  • Невідповідність офіційних і реальних даних обліку статистики інвалідів
  • Прогалини в законодавстві
  • Невиконання державної програми по реабілітації інвалідів

Слід зазначити, що потрібно полегшити процедуру отримання документів, що засвідчують інвалідність з одного боку, та посилити контроль над службами, котрі займаються цим питанням, з іншого.

Також варто звернути увагу, що у середньому в Україні 7,0 тисяч осіб щорічно визнаються інвалідами внаслідок нещасного випадку на виробництві та профзахворювання, що головним чином обумовлено використанням на виробництві застарілих технологій, відсутністю заходів із модернізації обладнання, порушенням вимог безпеки та охорони праці тощо. Варто вжити превентивних заходів та покращити умови праці по Україні.