Актуальність. Визначальною складовою системи засобів захис­ту прав людини в кожній демократичній державі є науково забезпече­не, організаційно збалансоване, функціонально доступне й ефективне правосуддя. Стрижневим елементом правосуддя, його визначальною ланкою є доказування, яке забезпечується розвинутою теорією доказів, системним і логічним законодавством у цій галузі та усталеною практикою судового розгляду цивільних справ. З народженням і становленням цивільного судочин­ства виникла гостра необхідність в широкому використанні різноманітних засобів доказування, серед котрих одну з найважливіших ролей відіграє судо­ва експертиза, яка призначається у суперечках у сфері цивільних правовідносин, вирішення яких складає компетенцію цивільних судів. Діяльність суду зво­диться до того, щоб в процесі розгляду й вирішення кожної справи досягти правильного знання про фактичні обставини, що характерні для спірних пра­вовідносин, і точно застосувати до встановлених юридичних фактів норму чи низку норм матеріального права. Закономірно, що активізація діяльності та зростання інтересів фізичних і юридичних осіб у різних сферах цивільних правовідносин тягне за собою й збільшення цивільних спорів, вирішення яких вимагає спеціальних досліджень із використанням відповідних знань.

У підвищенні рівня здійснення правосуддя неабияку роль відіграє юридична наука. Однією із важливих складових юридичних знань є судова експер­тиза, адже лише вона дає можливість встановити опосередкованим шляхом нові факти, які недоступні для безпосереднього пізнання, тобто ті юридичні факти, з якими норми матеріального права пов’язують виникнення, зміну та припинення правовідносин.

Стан наукової розробки проблеми. В різні роки окремим проблемам проведення судових експертиз й участі спеціалістів, щоправда, переважно до мети й за­вдань кримінального процесу, приділяли увагу відомі вчені Л.Є.Ароцкер, О.Ф. Аубакіров, А.І. Вінберг, В.Г. Гончаренко, І.В.Гора, Ф.Е.Давудов, П.В. Данісявічюс, Н.І. Клименко, В.П. Колмаков, В.К.Лисиченко, В.М. Махов, Г.М. Надгорний, А.Я. Паліашвілі, М.Я. Сегай, З.М. Соколовський, О.Р. Шля­хов та інші, що знайшло відображення й у відповідних нормах кримінально­го, цивільного та адміністративного процесуального законодавства.

В процесуальній науці багато вчених приділили увагу проблемам доказування і, зокрема, проблемам участі в процесі судового експерта. Ці питання розглядалися у працях таких вчених, як С. М. Абрамов, В.Д.Арсеньєв, Р. С. Бєлкін, В. Є. Бергер, В. Г. Гончаренко, В. І. Тертишніков, М. К. Треушніков, М. Й. Штефан, К. С. Юдельсон та багато інших.

Питання призначення судової експертизи та використання її результатів у цивільному судочинстві особливо цікавлять теоретиків цивільного процесуального права. Так, у різний час вони були об’єктами дослідження в працях М.К. Треушнікова, Ю.К. Орлова, Ю.М. Жукова, A.B. Дулова, I.A.Петрухина, А.Р. Шляхова, Т.А. Луліашвілі, А.Г. Давтяна, Т.В. Сахнової та інших науковців. I всі вони тією чи іншою мірою у своїх дослідженнях зачіпали питання правової регламентації та використання в цивільному процесі результатів експертизи.

Слід зауважити, що окремі питання щодо висновку експерта вже досліджувались у роботах таких відомих вчених у галузі цивільного процесуального права, як: А.Р. Белкін, A.A. Власов, Д.П. Ватман, М.А.Гурвич, Є.Г. Дріжчана, В.О. Єлизаров, В.І. Кисіль, І.В. Решетнікова, Я.А. Розенберг, В.І. Тертишніков, А.Л. Ткачук, М.К. Треушніков, Є.І. Фурса, С.Я. Фурса, Д.М. Чечот, М.С. Шакарян, В.М. Шерстюк, М.Й. Штефан, Т.В.Цюра, Ю.К. Юдельсон та ін.

Актуальність проблем застосування досягнень сучасної науки в юридичних цілях в умовах правової реформи обумовлює мету дослідження, якою є теоретична розробка проблем судової експертизи в порівнянні з іншими формами використання спеціальних знань в цивільному процесі, оцінка ефективності існуючих правових конструкцій, вироблення законодавчих пропозицій щодо їх вдосконалення в системі доказового права.

Це, на наш погляд, передбачає вирішення наступних завдань:

1) визначити правову природу спеціальних знань, що використовуються в цивільному процесі, підстави і межі їх застосування, доказове значення результатів;

2) дослідити сутність та значення експертизи у цивільному процесі;

3) розкрити види судових експертиз у цивільному процесі;

4) проаналізувати підстави та процесуальний порядок призначення судової експертизи в цивільному процесі;

5) охарактеризувати експерта як суб’єкта проведення експертизи, його правовий статус;

6) проаналізувати процесуальні та організаційні засади проведення судової експертизи;

7) дослідити поняття та правову природу висновку експерта, види висновків, процесуальне оформлення висновку експерта;

8) довести необхідність дослідження висновку експерта судом.

Об’єкт дослідження – суспільні відносини, які виникають у зв’язку з призначенням і проведенням судової експертизи у цивільних справах.

Предмет дослідження – правове регулювання відносин, що складаються в процесі призначення та проведення судової експертизи у цивільних справах, оцінки висновку експерта судом, наукові публікації з питань судової експертизи, цивільне процесуальне законодавство України, судова та експертна практика.

Методологія дослідження спирається на діалектико-матеріалістичний метод пізнання дійсності, спеціально-наукові (історичний, логічний, системно-структурний, функціональний) і приватно-наукові (формально-юридичний, порівняльно-правовий, документального аналізу та статистичний) методи.

Емпіричну базу дослідження склали матеріали судової, експертної та слідчої практики, норми вітчизняного права. Теоретичну базу склали монографічні дослідження з загальної теорії права, цивільного, цивільного процесуального, кримінально-процесуального права.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є системним порівняльно-правовим дослідженням, присвяченим проблемі експертизи в цивільному процесі в умовах реформування правової системи.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає в тому, що теоретичні висновки і рекомендації можуть бути використані в правотворчій і правозастосовчій практиці. Комплексний аналіз проблем правового регулювання судової експертизи в цивільному судочинстві дозволяє використовувати отримані висновки і розроблені пропозиції для вдосконалення ЦК та  ЦПК України. Матеріали можуть бути використані в науковій та навчально-методичній літературі, викладанні курсу цивільного права і цивільного процесу, курсу судової експертизи. 

1. Поняття спеціальних знань, форми їх використання у цивільному процесі

До поняття «спеціальні знання» у про­цесуальній доктрині звертаються перш за все при вивченні інституту судо­вої експертизи. Однак, як свідчить прак­тика, іноді виникають питання, для вирішення яких недостатньо професій­них знань судді та осіб, які беруть участь у справі. У таких випадках законодавст­вом передбачено залучати до участі у справі експерта, спеціаліста, переклада­ча, педагога чи іншого фахівця, які во­лодіють спеціальними знаннями (ст. 53, ст. 54, ст. 55, ч. 1 ст. 182 ЦПК України).

Слід зазначити, що в різний час пи­тання про «спеціальні знання» досліджу­вались та вивчались багатьма науковця­ми [1-9]. Однак, не дивлячись на існування певного теоретичного доробку, визна­чення цього поняття в юридичній науці залишається і досі нерозкритим та дис­кусійним, насамперед через різні підхо­ди до його тлумачення та відсутність ґрунтовного дослідження цього питання.

В спеціальній літературі неодноразово вказувалося на існування низки теоретичних та практичних (організаційно-процесуальних й методичних) проблем, пов’язаних із використанням спеціальних знань в цивільному судочинстві. Аналіз джерельної бази та динаміки розвитку теорії й практики

використання спеціальних знань в цивільному су­дочинстві свідчить про те, що ця наукова проблема розглядалася науковцями з використанням різнома­нітних методологічних засад і за значною кількістю загальнонаукових та спеціально наукових напрямів. Тривалий час дослідникам цієї проблеми була до­ступною лише одна цілісна праця, що присвячена проблемам використання спеціальних знань в цивіль­ному процесі – монографія Т.О. Лілуашвілі «Експер­тиза у радянському цивільному процесі» (1967 р.) і тільки понад чверть століття по тому вийшла наукова праця А.Г. Давтяна «Експертиза у цивільному проце­сі» (1995 р.)

Окремі проблеми використання спеціальних знань розглядалися у дисертаціях Ю.М. Жукова «Су­дова експертиза у радянському цивільному процесі» (1965 р.), В.Б. Федосєєва «Криміналістична екс­пертиза документів у цивільних справах» (1966 р.), Т.М. Федоренко «Процесуальні й тактичні питання почеркознавчої експертизи в цивільному судочин­стві» (1977 р.), В.Г. Тихіні «Теоретичні проблеми використання даних криміналістики в цивільному судочинстві» (1983 р.), Т.В. Сахнової «Проблеми судово-психологічної експертизи в цивільному про­цесі» (1986 р.), О.А. Мохова «Використання спеці­альних знань в цивільному процесі Росії» (2006 р.), Ф.Д.Дадашевої «Проблеми правового регулювання судово-медичної експертизи в цивільному процесі» (2002 р.), С.С. Бичкової «Експертиза в цивільному процесі» (2003 р.). Окремі питання судової експер­тизи, її загальна характеристика висвітлювалися в працях фахівців в галузі цивільного процесу О.В. Іва­нова, О.Ф. Клеймана, С.В. Курильова, В.В.Молчанова, М.К. Треушнікова, К.С. Юдельсона та ін. Безумовно, що багато які з науковців, що досліджували проблеми використання спеціальних знань в цивільному про­цесі, внесли неоціненний вклад в розвиток цивільно­го процесу. Проте низка моментів, пов’язаних з про­блемою інституту судової експертизи, не вичерпали себе в теоретичному, й, особливо, в практичному плані. Багато які з питань залишаються дискусійними як в теорії, так і на практиці, а тому потребують не лише подальшого вивчення, а й нових підходів до їх вирішення.

Широко використовуючи термін «спеціальні знання» і визначаючи не­обхідність їх застосування та підстави для проведення експертизи чи залучен­ня до участі у справі спеціаліста, чинне цивільне процесуальне законодавство і до цього часу не конкретизує зміст ука­заної правової категорії, залишаючи тлу­мачення вказаного поняття на розсуд суддям.

Так, відповідно до ст. 54 ЦПК Украї­ни під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок, консульта­ції може надавати спеціаліст. А для з’ясу­вання обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо, відповідно до ст. 143 ЦПК Украї­ни суд може призначити експертизу.

Як вважає Ю. К. Орлов, спеціальни­ми знаннями є знання, що виходять за межі загальноосвітньої підготовки та життєвого досвіду, якими володіє більш чи менш вузьке коло осіб [10, с. 5-6]. Подібного визначення дотримуються та­кож М. К. Треушников, М. Й. Штефан, С. І. Царенко, Г.Л.Осокіна, які вважають, що спеціальні знання не відносяться до загальновідомих, загаль­нодоступних, які мають масове розпов­сюдження. Таким чином, під спеціальни­ми знаннями ці автори, у різних інтер­претаціях, розуміють такі знання, якими професійно володіє вузьке коло спеціа­лістів (фахівців) [11, с. 269; 12, с. 307, 125, 610]. Але таке визначення є неточним, тому що, визначаючи сутність спеціаль­них знань, застосовувати таку терміно­логію, як «загальновідомі» чи «вузьке ко­ло осіб», недоцільно. Оскільки вони є аб­страктними і практично неможливо чітко визначити, яка інформація є за­гальновідомою, а яка – ні, і якій кіль­кості осіб вона відома.

Окремі науковці визначають спеціа­льні знання як професійні знання та вміння в галузі науки, техніки, мис­тецтва, ремесла тощо, які необхідні для вирішення питань, що виникають при розслідуванні та розгляді у суді конкрет­них справ [13, с. 6; 14, с. 100]. Таке форму­лювання не розкриває сутності визна­чення спеціальних знань, оскільки сфера застосування останніх не обмежується тільки слідством чи судочинством.

Серед сучасних науковців достатньо ґрунтовно це питання досліджував В. В. Коваленко. Він визначає, що спе­ціальні знання – це наукові й практичні знання та навички, які відповідають су­часному рівню розвитку відповідних га­лузей людської діяльності (за винятком знань в галузі процесуального і матеріального права), використовуються (застосовуються) при розслідуванні зло­чинів і судовому розгляді кримінальних справ з метою сприяння слідству чи суду в збиранні та дослідженні доказів [15,с. 54-55].

Проаналізувавши це визначення, вба­чається недоцільним розмежування спеціальних знань на наукові та прак­тичні. Практичні й наукові знання взаємозумовлені та взаємозалежні. З од­ного боку, практичні знання складають емпіричну базу для застосування науко­вих знань, з другого – деякі практичні знання у результаті наукових дослі­джень одержують наукове обґрунтуван­ня і включаються в наукові знання. При­чому деякі спеціальні знання можуть бу­ти отримані не в ході наукової діяль­ності, а як результат акумулювання бага­товікового досвіду практичної діяль­ності (наприклад, особливості техно­логічних процесів, окремих видів робіт або знання у галузі образотворчого мис­тецтва, нетрадиційної медицини тощо).

Слід зазначити, що суд у своїй діяль­ності застосовує спеціальні знання не заради наукового інтересу, а для суто практичних цілей і завдань цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК України).

Крім того, як правильно зазначено у юридичній літературі, правові знання також відносяться до таких, якими про­фесійно володіє вузьке коло спеціаліс­тів, оскільки вони набуваються в процесі (навчання) освіти в юридичних ВНЗ та практичної їх юридичної діяльності [16, с. 63]. Тому, на нашу думку, виключення В. В. Коваленком «галузей процесуаль­ного і матеріального права» з кола спеціальних знань є невиправданим.

Також не можна погодитись і з визна­ченням, яке дає Т. В. Сахнова, що спе­ціальні знання – це завжди наукові знан­ня неправового характеру, які супровод­жуються адекватними (визнаними) при­кладними методиками і використовують­ся для досягнення певних юридичних цілей [5 , с. 8].

Проте вважаємо, що ця точка зору не зовсім правильна. Адже в законі ніде прямо не вказано, що юридичні знання не можуть бути спеціальними. Тому для уникнення плутанини слід розмежову­вати поняття спеціальних знань в загаль­ному (широкому) розумінні та таких, що застосовуються в ході правозастосовної діяльності.

Загалом знання – це осягнення, ро­зуміння дійсності нашою свідомістю, су­купність відомостей в будь-якій галузі. Своєрідною формою акумулювання знань є досвід, і, в свою чергу, набуте досвідом уміння – це навичка. Слово ж «спеціальний» тлумачиться як призначе­ний виключно для чогось, який стосу­ється окремої галузі науки, техніки, мис­тецтва, призначений для спеціалістів цієї галузі [17, с. 155, 256, 437-438].

Таким чином, у загальному розумінні «спеціальні знання» можна визначити як сукупність знань та навичок у будь-якій галузі науки, техніки, мистецтва, ремес­ла тощо, яка отримана в результаті освіти та/або досвіду і може бути вико­ристана спеціалістом відповідної галузі.

Разом з тим, аналізуючи спеціальні знання, слід вказати, що вони не є звичай­ним набором відомостей, а є динамічним утворенням, яке постійно розвивається, якісно та кількісно збільшується, бо досвід має властивість накопичуватись.

Тому деякі вчені стверджують, що спеціальні знання – це системно-струк­турна характеристика теоретичних знань та практичних навичок, умінь в галузі певної науки, техніки, мистецтва і ремес­ла, придбаних шляхом спеціальної підго­товки або професійного досвіду, які не є загальнодоступними і загальновідомими та застосовані в порядку, встановленому законом (конституційним, кримінально-процесуальним, цивільно-процесуаль­ним, адміністративно-процесуальним, господарським процесом, митним, подат­ковим та ін.) [18, с. 61].

Якщо ж говорити про спеціальні знання, що застосовуються в цивільному судочинстві, найбільш вдалим є визна­чення, сформульоване А.А.Власовим, який під спеціальними знаннями ро­зуміє   таку   сукупність   професійних знань, навичок та вмінь, яка отримана в результаті спеціальної освіти або (та) досвіду роботи, відповідає сучасному розвитку певної галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла і є достатньою для проведення експертного досліджен­ня та дачі компетентного висновку щодо питань, які цікавлять суд в конкретній справі [9, с. 184].

Однак, на наш погляд, це визначення обмежує використання спеціальних знань тільки проведенням експертного дослідження, хоча в той час є й інші фор­ми використання спеціальних знань, які цікавлять суд в конкретній справі. В юридичній доктрині виділяють різні форми використання спеціальних знань в судовому процесі.

Так, А. Г. Давтян вважає, що в ци­вільному судочинстві слід розмежовува­ти форми використання спеціальних знань, серед яких є як регламентовані, так і не регламентовані законом, серед них можна визначити:

• використання спеціальних знань досвідчених осіб без залучення останніх до участі в судовому процесі (консуль­тації, різноманітні довідки щодо спеціа­льних питань тощо);
• використання спеціальних знань у формі результатів несудових (відомчих, адміністративних) розслідувань, відом­чих експертиз;
• використання спеціальних знань досвідчених осіб, покликаних виконува­ти процесуальні функції спеціалістів: а) участь їх в огляді письмових та речо­вих доказів; б) залучення їх в процес як педагога, перекладача;
• використання спеціальних знань у формі судової експертизи або спеціаль­них знань осіб, покликаних здійснювати процесуальні функції експертів [4,с. 17].

Аналогічної думки дотримуються та­кож М. К. Треушніков [11, с. 189], М. М. Коршунов та Ю. Л. Мареєв [19,с. 228-229].

Г. Л. Осокіна виділяє дещо інші форми спеціальних знань:

• отримання консультацій та довідок від досвідчених осіб;
• використання допомоги спеціаліс­тів при здійсненні відповідних процесу­альних дій;
• судова експертиза [20, с. 610-611].

Подібні форми використання спе­ціальних знань виділяють і науковці А.М. Зінін та М. П. Майліс [16, с. 64].

Разом з тим, вищевказаними форма­ми використання спеціальних знань їх перелік не вичерпується. Аналіз норм чинного цивільного процесуального за­конодавства і судової практики дають можливість зробити висновок про те, що у судочинстві можна виділити такі фор­ми використання спеціальних знань:

• використання спеціальних знань, якими володіє суд;
• використання спеціальних знань компетентних (досвідчених) осіб без за­лучення останніх до участі в цивільному процесі, до яких відносяться:
• отримання консультацій, довідок окремих фахівців у галузі спеціальних знань. Так, при розгляді справи про усу­нення перешкод в користуванні земель­ною ділянкою за позовом Н. В., Н. А. до Д. Л. та А. В., яка була розглянута Солом’янським районним судом м. Києва, позивачі ще до початку розгляду справи судом звернулися до Державного під­приємства «Київський міський центр державного земельного кадастру та при­ватизації землі» про встановлення межі їх фактичного землекористування, ос­кільки відповідні розрахунки потребу­ють застосування спеціальних знань, якими позивачі не володіють. Пізніше акт здачі-прийомки робіт та план установлених меж було використано в суді як письмові докази. Саме ж державне підприємство до участі у справі не залу­чалось [21];
• отримання консультацій, довідок від установ, організацій, органів влади, в си­лу виконання останніми своїх про­фесійних обов’язків. Зокрема, Голосіївським районним судом м. Києва була розглянута справа за позовом Х. С. В. до ХХХХ лікарні про компенсацію моральної шкоди, заподіяної зараженням особи ге­патитом С. Судом було витребувано не­обхідні довідки з історії хвороби позивача з відповідних лікарняних закладів без за­лучення останніх до участі у справі [22];
• використання результатів несудових експертиз. Аналіз судової практики, дослідженої у Голосіївському, Дарниць­кому, Дніпровському, Солом’янському районних судах м. Києва, свідчить про те, що у більшості справ про відшкоду­вання матеріальної шкоди, заподіяної в результаті ДТП, власники транспортних засобів ще до суду звертаються до ек­спертних установ для проведення несудових авто-товарознавчих експертиз, висновки яких залучаються до справи як письмові докази [23];

3)         використання спеціальних знань компетентних (досвідчених) осіб, залучених до участі в цивільному процесі:

— використання спеціальних знань спеціалістів (у формі консультацій, до­помоги технічного характеру чи допомо­ги при здійсненні процесуальних дій);

— використання послуг компетентних осіб, таких, як перекладач, педагог; осо­ба, яка надає правову допомогу, тощо (ст. ст. 55, 56, ст. 182 ЦПК України)

4)         використання результатів судових експертиз.

Таким чином, перераховані вище форми використання спеціальних знань в цивільному процесі дають всі підстави вважати, що звуження застосування спе­ціальних знань в цивільному процесі тільки судовою експертизою є безпід­ставним.

Слід також відмітити, що форми ви­користання спеціальних знань, які застосовуються при здійсненні правосуд­дя, мають спільні риси, і як відмічається в юридичній літературі, пізнання у всіх формах здійснюється спеціалістом (фа­хівцем) на основі спеціальних знань [4, с. 22].

Таким чином, аналіз форм викорис­тання спеціальних знань приводить до висновку, що: спеціальні знання – це та­ка сукупність професійних знань, нави­чок та вмінь, отриманих в результаті спеціальної освіти та/або досвіду робо­ти, відповідає сучасному розвитку пев­ної галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, є достатньою для компетентно­го (кваліфікованого) вирішення питань, які цікавлять суд в конкретній справі. 

2. Сутність та значення експертизи у цивільному процесі

Специфіка експертизи як правового явища по­лягає у самому процесі отримання підсумкового до­кумента, що відбиває результати дослідження — ви­сновку експерта, в особливостях правового статусу учасників судочинства, і, перш за все — його централь­ної фігури – експерта, в складності оцінки висновку експерта як доказу. Цим проблемам правового інсти­туту судової експертизи в цивільному судочинстві й присвячений підрозділ.

Інститут судової експертизи, будучи невід’ємною частиною цивільного процесуального законодавства України, відіграє суттєву роль у вирішенні завдань, які стоять перед цивільним судочинством. До них відноситься захист порушених або таких, що оспо­рюють, прав, свобод і охоронюваних законом інтер­есів громадян, організацій та їх об’єднань, а також охорона державних і суспільних інтересів, поперед­ження цивільних правопорушень. Для сучасного пе­ріоду розвитку цивільного процесуального права характерною є кардинальна зміна поглядів на сутність і зміст принципу змагальності в цивільному процесі та його нормативного закріплення. Свобода й актив­ність сторін під час судового захисту прав у поєднан­ні з їх відповідальністю за власні дії передбачає новий погляд на форми реалізації таких традиційних для цивільного процесу принципів як диспозитивність, змагальність за безумовного забезпечення принципу законності. Ці проблеми цивільного процесу знахо­дять своє відображення в регулюванні судової експер­тизи та інших форм використання спеціальних знань в ході реформування цивільного процесуального права. Новизна нормативного процесу доказування в нових умовах полягає в тому, що від волі самих сторін залежить участь їх в змагальному процесі. Тепер самі «зацікавлені особи» повинні піклуватися про повно­ту доказового матеріалу, їхня пасивна участь тягне за собою негативні наслідки для сторін, а не для суду, як це було раніше. Повною мірою це стосується й інституту судової експертизи. Процесуальні кодекси розглядають висновок експерта як один із засобів доказування, а судову експертизу – як основний спосіб використання досягнень науки, техніки, мистецтва або ремесла при здійсненні правосуддя [24]. Експерти­за значно підвищує надійність і доказову силу зібра­них у справі матеріалів, а висновки експертів як дже­рело доказів забезпечують встановлення об’єктивної істини [25, с.344].

Майже всі науковці розглядають судову експертизу як складне комплексне явище. Так, Т.В. Сахновою об­ґрунтовані різноманітні рівні розуміння судової екс­пертизи: як інституту доказового права; як системи процесуальних відносин; як системи процесуальних дій. У змісті понять судової експертизи на основі ви­явлення родових та видових ознак вона виокремлює правовий і спеціальний компоненти, єдність котрих характеризує сутність експертизи як правового яви­ща, показує співвідношення професійної оцінки екс­пертом виявлених в ході дослідження спеціальних фактів із змістом судового доказу; обґрунтовує тезу щодо неможливості подвійного розуміння доказово­го значення висновку експерта (так звані «проміжні факти» мають спеціальний характер і у відриві від висновку експерта доказом визнаними бути не можуть) [26]. Аналізуючи юридичну мету судової експертизи, ми наголошуємо, що дійсно цілі експертизи можна вважати як юридичні, в силу того, що експертиза характеризується як засіб отримання нової інформації або перевірка вже існуючої, що має значення для ви­рішення цивільної справи по суті. Ознаками судо­вої експертизи як інституту процесуального права є: підстави призначення й проведення експертизи; своєрідне й відносне уособлення правовідносин, які складаються в процесі призначення й проведення експертизи; процесуальна форма призначення й про­ведення експертизи; єдині принципи; власна юри­дична конструкція; своєрідний механізм правового регулювання. Всі ці ознаки, на думку А.В. Кудрявцевої, характеризують особливий юридичний режим як визначальну категорію для виокремлення окремих інститутів [27, 28].

Отже, інститут судової експертизи в цивільному процесуальному праві – це сукупність відносно уосо­блених норм, що регламентують процесуальні дії й відносини при призначенні й проведенні судової екс­пертизи в цивільному судочинстві. Такі норми мають свою юридичну конструкцію та єдині принципи, ко­трі визначають механізм і способи правового впливу. Правові межі використання спеціальних знань в ци­вільному судочинстві визначаються законом й судом з урахуванням правил належності, допустимості, до­стовірності й достатності доказів для вирішення кон­кретної справи. Правило належності полягає в тому, що суд повинен досліджувати лише ті докази, котрі відносяться до цивільної справи. Це правило дозво­ляє правильно визначити обсяг доказового матері­алу, усунути з процесу все зайве, що не відноситься до справи і не потрібне для її правильного вирішення. Під допустимістю доказів слід розуміти їх при­датність з точки зору законності джерела, методів та прийомів отримання відповідної інформації по спра­ві. Достовірність — це характеристика, що відбиває точність встановлених обставин справи фактичним обставинам, які мали місце. Вже на етапі формуван­ня предмету доказування по справі можуть бути по­трібними спеціальні знання, до того ж їх невикорис­тання або неправильне використання призводить до судових помилок. Достовірність доказів оцінюється судом. Тут також необхідно дотримуватися певних правил доброякісності джерела доказової інформа­ції й зіставленості доказів. Достатність доказів — це якісна характеристика процесу (стану), яка дозволяє із сукупності доказів зробити однозначний висновок та вирішити справу по суті.

Кінцевий висновок суд отримує, виходячи з даних, котрі, з одного боку, надані сторонами, а з іншого ­є достатніми для вирішення справи. Суд у сучасних умовах повинен встановлювати фактичні обставини справи, з високим ступенем ймовірності наблизитися до розуміння сутності досліджуваного явища (достат­нього для формування внутрішнього переконання й винесення законного й обґрунтованого рішення) й приймати для цього передбачені процесуальним за­коном заходи. На встановлення обставин справи та їх оцінку і направлений весь процес доказування. Досягнення істини за сучасних умов змагальності пе­редбачає встановлення не всіх фактичних обставин, пов’язаних із правовідносинами, що розглядаються, а лише тих, котрі у відповідності до норм, які застосовуються, достатні для винесення рішення по справі. Принцип неупередженості судових доказів означає, що жодний доказ заздалегідь не має для суду більшої доказової сили. Результати оцінки судом доказів викладаються в мотивувальній частині рішення, де суд повинен вказати докази, на яких ґрунтуються висно­вки суду. Якщо суд, оцінивши докази, встановить, що ті або інші надані матеріали не підтверджують обста­вин, на які сторони посилаються як на підстави своїх вимог та заперечень, він повинен в рішенні обґрун­товано мотивувати свій висновок про це. Отже, не дивлячись на наявність потреби у спеціальних зна­ннях, проведенні дослідження з метою отримання доказової інформації, можливим є винесення судово­го рішення на основі інших доказів (пояснень сторін, показів свідків, письмових та речових доказів), а не експертного висновку.

Значення експертизи в цивільному процесі зво­диться до наступного: висновок експерта є джере­лом доказової інформації; за допомогою експертизи з’ясовуються ознаки, походження і причинні зв’язки окремих фактів та механізми їх утворення; експерти­за дозволяє визначити час початку та перебіг окремих явищ; експертиза дозволяє вирішити питання про тотожність осіб, предметів, речовин, їх групову на­лежність; експертиза дозволяє виявити склад речови­ни, дати якісну й кількісну характеристику його еле­ментів; експертиза дає можливість встановити факти, які мають юридичне значення; експертиза допомагає дати правильну юридичну оцінку факту, явищу; екс­пертиза є засобом запобігання правопорушень, а та­кож слугує меті уникнення окремих судових помилок [5, 326]. Аналізуючи ознаки судової експертизи, що пропонуються в юридичній літературі, ми виокремлюємо коло ознак, які характеризують її особливості в цивільному процесі, а саме: використання спеці­альних знань; проведення досліджень з метою вста­новлення обставин, що мають значення для справи; спеціальний суб’єкт експертизи; процесуальна форма оформлення експертизи; проведення дослідження на підставі ухвали суду.

В нормі цивільного процесуального законодав­ства України (ст. 147 ЦПК), присвяченій висновку експерта, визначені окремі з вимог. Перш за все за­конодавчо визначено найменування документа – ви­сновок експерта. Цей документ призначено лише для оформлення експертного дослідження, проведеного в межах відповідної процесуальної форми. Отже, як доказ є припустимим не будь-який документ, що вихо­дить від особи, яка володіє спеціальними знаннями, а саме висновок експерта. Висновок експерта наділений низкою особливостей, які відрізняють його від інших доказів: якщо дані спеціального характеру (відомості), які містяться у висновку експерта мають зв’язок із предметом доказування у справі, то вони не можуть бути замінені ніякими іншими засобами доказування, так як вони або не містять у собі інфор­мації спеціального характеру або містять цю інформа­цію у такому вигляді, що вимагає застосування спеці­альних знань і навичок для її виявлення і надання їй вигляду, доступного для сприйняття, дослідження і оцінки особами, які не володіють спеціальними зна­ннями (суб’єктами доказування); необов’язковість висновку експерта для суду, що означає оцінку його за загальними правилами оцінки доказів. Суд при цьо­му може не погодитися з висновками експерта, однак у цьому випадку він повинен призначити додаткову або повторну експертизу в залежності від причин або обґрунтувати своє рішення на одному з прийнятих ним експертних висновків; результати не судових експертиз (наприклад, висновок аудитора), відомчих перевірок, які мають відношення до предмета доказу­вання, не виключаються з числа доказів у справі якщо відповідають пред’явленим вимогам, однак не здатні замінити експертного висновку, який відповідає ви­могам процесуального законодавства.

Цивільним процесуальним кодексом України ви­значено, що експертизу вправі призначити лише суд. Проте ініціатива у призначенні судової експертизи належить не лише суду, а й кожна із сторін. Інші осо­би, які беруть участь у справі, вправі надати суду за­питання, які підлягають вирішенню при проведенні судової експертизи. Визначення обсягу експертного завдання, предмета експертизи – прерогатива суду, яка реалізується під час призначення експертизи шляхом винесення відповідної ухвали. Це головний процесуальний документ і юридичний факт, що тяг­не за собою виникнення всієї системи процесуальних відносин з приводу експертизи. Без такої ухвали судді неможливою є ні поява експерта у процесі як особли­вої процесуальної фігури, ні проведення експертного дослідження. Жоден інший документ не може замі­нити собою ухвалу суду про призначення експертизи. Правильне визначення підстав призначення судової експертизи має подвійне значення: допомагає точно обрати вид експертизи і в цілому окреслити компе­тенцію експерта в майбутньому дослідженні [29, с.43].

Висновок експерта входить до числа доказів і, як всі інші, не має наперед встановленої сили або переваги над іншими джерелами доказів. Для цього проводиться дослідження й оцінка висновку експерта судом, що є важливими етапами судової діяльності, в ході яких перевіряється й оцінюється доказова сила висновку. Дослідження висновку дає суду необхідну інформа­цію для наступної оцінки. Більшість учених-процесуалістів вважають, що оцінка доказів є невід’ємною частиною загального процесу доказування. Відповід­но до вимог ст. 212 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об’єктивному розгляді в су­довому процесі всіх обставин справи в їх сукупнос­ті, керуючись законом, оцінює кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а су­купність зібраних доказів – з точки зору достатності та взаємозв’язку для прийняття відповідного про­цесуального рішення. Належність висновку експер­та – це його здатність встановлювати наявність або відсутність шуканих у цивільній справі обставин. На належність висновку експерта вказує низка положень тексту, а саме: вказівка на ухвалу суду, який прийняв конкретну цивільну справу до розгляду і номер цієї справи; відображення обставин конкретної справи у вступній частині висновку експерта; взаємозв’язок досліджуваних об’єктів та запитань експерту з кон­кретною цивільною справою. Допустимість висно­вку експерта – відповідність висновку вимогам норм цивільного процесуального права. Достовірність ви­сновку експерта – встановлення дійсних зв’язків, від­носин і залежностей між сторонами, властивостями й якостями висновку експерта. В такому разі необ­хідно враховувати надійність застосовуваної методи­ки та обґрунтованість отриманих результатів [30, с.37]. Засобом перевірки висновку експерта в цивільному процесі слугують показання експерта, отримання й надання інших доказів учасниками процесу й порів­няння висновку з цими доказами.

Судову експертизу вважають самостійним юри­дичним інститутом, який охоплює поняття експерта як фізичної особи, яка здійснює процес експертного дослідження, і поняття експертизи як дії експерта, а висновок експертів є самостійним видом доказів за адміністративними, цивільними справами та кримі­нальними провадженнями. На думку А.Р. Абдулліна, судова експертиза є окремим інститутом цивільного процесуального права, інститутом кримінального процесуального права та інститутом господарського процесуального права, про що свідчить специфіка підстав призначення й проведення експертизи, про­цесуальна форма та послідовність дій суб’єктів при­значення й проведення експертизи [31, с.9-10].

Ми не можемо погодитися в повній мірі з такою думкою російського вченого. Незалежно від виду су­дочинства (цивільне, адміністративне, кримінальне, господарське) експертна діяльність єдина за своєю методичною основою – про що свідчить й здійсню­вана в межах провідних експертних відомств пас­портизація та стандартизація експертних методик. Відрізняють експертизу в різноманітних галузях пра­ва лише процедури, традиційно властиві кожному виду судочинства. Саме ці особливості, відмінності в процесуальних аспектах проведення експертизи, і є перешкодою для використання висновків, отрима­них в одному процесі (наприклад, цивільному), для мети доказування в іншому судочинстві. В інтересах підвищення ефективності процесуальної діяльності, здешевлення судочинства, необхідно створити єди­ні нормативні основи експертної діяльності для всіх видів судочинства, котрі б дали змогу використову­вати результати експертної діяльності в будь-якому процесі – незалежно від того, нормами якого про­цесуального права регулювався порядок отримання висновку експерта. Для реалізації даного положення необхідно створити універсальний за своєю сутністю закон «Про судову експертизу», довівши до відпо­відності з ним всі галузеві закони, котрі так або інак­ше пов’язані із регламентацією експертизи й статусом осіб, які беруть участь в її проведенні. З урахуванням цих ідей, норми даного закону повинні носити все-загальний, «наскрізний» характер, охоплювати як державну експертну діяльність, так і недержавну, від­бивати загальні процесуальні аспекти призначення й проведення експертизи — єдині для всіх видів судо­чинства [32, с.7]. Окрім єдності методичних основ судо­во-експертної діяльності, можна виявити й явну збіж­ність правових аспектів експертизи в кримінальному, цивільному, господарському, адміністративному про­цесах, що мають прояв: у вимогах, які відносяться до експерта як учасника судочинства; у загальному обся­зі прав експерта; в нормативному визначенні статусу окремих процесуальних видів експертиз; у вимогах, які пред’являються до структуру і змісту висновку експерта; у можливостях допиту експерта з метою роз’яснення наданого ним висновку.

Правовий інститут судової експерти­зи є комплексним міжгалузевим інститутом. Єдність інтегрованої природи всіх видів судових експертиз зумовлює необхідність вироблення однакового під­ходу до проблем використання спеціальних знань й, зокрема, судової експертизи, при удосконаленні про­цесуального законодавства в різноманітних видах судочинства. Експертні завдання, об’єкти експертизи, методи та методики експертного дослідження не за­лежать від процесуальної процедури, а визначаються родом та видом судових експертиз. Закон України «Про судову експертизу» заклав загальні основи державної експертної діяльності – незалежно від виду судочинства, в ході якого застосовують експертні зна­ння.

3. Види судових експертиз у цивільному процесі

За своїм характером й предметом види експертиз у цивільному процесі різноманітні й багаточисельні, як і галузі спеціальних знань, що свідчить про неможливість визначення точного й повного пере­ліку експертиз. До числа різноманітних видів судо­вих експертиз залежно від характеру застосування спеціальних знань відносяться такі: криміналістичні (почеркознавчі, техніко-криміналістичні експертизи документів), товарознавчі, будівельно-технічні, судо­во-медичні, судово-психіатричні, психологічні та інші види експертиз. Все частіше під час розгляду цивіль­них справ, а також спорів, які виникають з цивільних правовідносин, виникає необхідність такого дослі­дження доказів, у процесі якого доцільно використо­вувати знання фахівців в галузі судово-ґрунтознавчої, судово-екологічної та інших видів експертиз.

Слід зазначити, що існує кілька підходів до класифікації судових експертиз, зокрема за такими підставами: послідовністю проведення експертиз (первинна та повторна); обсягом досліджень (одноособова та комісійна); характером знань, які використовуються (однорідна та комплексна) [33, с. 15]. У свою чергу, чинне цивільне процесуальне законодавство України передбачає такі види експертиз: комісійна, комплексна, додаткова і повторна. З урахуванням предмета нашого дослідження, вважаємо за необхідне надати характеристику кожного виду експертизи з метою виявлення загальних положень, що повинні мати місце лише у висновку експерта.

Якщо певне питання стосовно об’єкта дослідження вирішується вперше, то експертиза, у процесі якої провадиться дослідження для вирішення цього питання, називається первинною. Слід підкреслити, що стосовно тих самих об’єктів можуть вирішуватися різні питання з використанням різних за характером спеціальних знань і відповідні експертизи будуть первинними, хоча, звичайно, експертні дослідження проводяться послідовно або паралельно.

Так, стосовно листа паперу з рукописним текстом можуть бути поставлені такі питання: про авторство тексту, про те, чи є даний текст об’єктом авторського права, про наявність слідів папілярних  візерунків  пальців  рук,  про  характеристики  пишучого приладу, про виконавця рукописного тексту, про хімічний склад чорнил та паперу тощо. Відповідно, можуть бути призначені: авторознавча  експертиза,  експертиза  з  питань  інтелектуальної власності, дактилоскопічна експертиза, судово-технічна експертиза документів, судово-почеркознавча і судово-хімічна експертизи,  кожна  з  яких  буде  вирішувати  питання  відповідно  своїй компетенції і кожна з цих експертиз буде первинною.

У деяких випадках, однак, висновки первинної експертизи за тими чи іншим підставами можуть не задовольнити особу (орган), що її призначила. Ці випадки передбачені ст. ст. 75, 203  КПК, ст. 150 ЦПК. В такому випадку призначаються додаткова і повторна експертизи.

Додаткова експертиза, згідно ст. 75 КПК призначається тоді, коли первинна експертиза визнана неповною чи недостатньо якісною. Відповідно до п. 1 ст. 150 ЦПК якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому експерту, що проводив первинну експертизу, або іншому експерту(експертам). Метою додаткової експертизи може бути усунення недоліків первинної експертизи, як то: нечіткість висновків, їх невідповідність обсягу завдання, визначеного в питаннях постанови(ухвали) про призначення експертизи, не використання всіх методів  дослідження,  передбачених  певною  методикою  тощо.

Також додаткова експертиза може провадитися у випадку, коли в межах тієї ж експертної спеціальності і стосовно того ж самого об’єкта дослідження виникли додаткові питання.

Неповнота, неясність або неякісність експертного висновку обумовлені одним чи сукупністю наступних факторів: недостатня  кваліфікація  експерта,  відсутність  у  нього  необхідного експертного досвіду, недостатня приборно-інструментальна база, недостатнє інформаційно-методичне забезпечення.

Підстави  для  призначення  повторної  експертизи  передбачені п. 2 ст. 150 ЦПК: якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може  бути  призначена  повторна  експертиза,  яка  доручається іншому експертові(експертам).

Відповідно до ст. 75 КПК підставами для призначення повторної експертизи є:

1)  необґрунтованість висновку;

2)  наявність протиріччя між висновком та іншими мате-ріалами справи;

3)  інший сумнів у правильності висновку.

Проведення  додаткової  експертизи  доручається  тому самому або іншому експерту. В останньому випадку йому повинні бути представлені ті ж об’єкти, матеріали і висновок первинної експертизи з усіма додатками. На вирішення додаткової експертизи виноситься уточнююче питання.

При призначенні повторної експертизи, що завжди доручається іншому експерту чи експертам, також необхідно представити ті ж об’єкти, матеріали і висновок первинної експертизи з усіма додатками. На вирішення повторної експертизи виноситься те ж саме питання(або ті ж самі питання), що вирішувались первинною експертизою. При цьому всі, передбачені відповідними методиками, дослідження необхідно провести заново в повному обсязі. Виробництво повторних експертиз, як правило, доручається комісії експертів з великим стажем роботи з відповідної спеціальності. Якщо висновки повторної і первинної експертиз не співпадають,  у  висновку  повторної  експертизи  повинні  бути роз’яснені причини розбіжності.

Однією з основних ознак комплексної експертизи є одночасне дослідження об’єкта експертизи з використанням спеціальних знань у різних галузях, їх подальше співставлення та узагальнення. На підтвердження нашої думки слід навести позицію I.A. Кудрявцева, який зазначив, що з процесуальної точки зору, комплексна експертиза має включати використання спеціальних знань експертів, що стосуються різних видів та класів судових експертиз [34, с. 256]. Отже, з урахуванням зазначеного, слід зробити висновок, що одноособово цей вид експертизи не може проводитися. Так, ст. 149 ЦПК України передбачено проведен­ня комплексної експертизи не менш як двома експертами. Таким чином, зазначений вид експертизи повинен бути описаний кількома експертами, у формі єдиного експертного висновку із урахуванням використаних знань у різних галузях або різних напрямках у межах однієї галузі знань. Враховуючи наявну специфіку, а саме проведення дослідження колегіально, постає питання щодо розмежування та з’ясування відносин, що виникають між експертами в контексті їх самостійності та надання загального висновку. Положення законодавства визначають можливість експерта висловити власну думку (у разі незгоди з позицією іншого експерта) та надати окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності, що поряд з персональною відповідальністю експерта, створює основу об’єктивності та достовірності фактичних даних, отриманих у результаті дослідження. Отже, є зрозумілим, що експерти мають бути абсолютно автономними та наділеними рівними функціями під час проведення досліджень та надання висновку.

У контексті цієї проблематики також варто пригадати про існування та поширення так званої «синтетичної» експертизи, коли один експерт (як правило, криміналіст), що має найбільші знання в області методології і методики судово-експертного дослідження, може синтезувати висновки інших експертів (хіміків, фізиків, біологів та ін.) та вирішити завдання щодо встановлення тотожності, а також класифікаційні, неідентифікаційні, діагностичні та ситуаційні завдання [35, с. 152]. Критика фахівців стосовно використання такого різновиду експертизи є абсолютно слушною, оскільки така методика не тільки суперечить вимогам законодавства в частині персоніфікації дослідження та викладення висновку, вона також не має наукового підґрунтя щодо чіткого оцінки результату дослідження, яке має базуватись на відповідних наукових критеріях, а не лише на досвіді експерта.

Комісійна експертиза також проводиться не менш як двома експертами, однак в межах одного напряму знань. Під час проведення комісійної експертизи, експертам надано право проводити консультації одне з одним, обмінюватись професійними навичками. Однак слід зауважити, що кожен з них має виконувати свою частину роботи. Особливістю цього виду експертизи є підстави її призначення, тобто йдеться про необхідність проведення дослідження великої кількості матеріалу у стислий строк. Фактично, метою проведення комісійної експертизи є оптимізація часових затрат, пов’язаних із дослідженням, тому, з метою раціонального використання часу, суд або особи, які беруть участь у справі, ініціюють проведення комісійної експертизи. 

Висновки 

Підсумовуючи вище викладене, зазначимо, що аналіз форм використання спеціальних знань приводить до висновку, що: спеціальні знання –  це та­ка сукупність професійних знань, нави­чок та вмінь, отриманих в результаті спеціальної освіти та/або досвіду робо­ти, відповідає сучасному розвитку пев­ної галузі науки, техніки, мистецтва або ремесла, є достатньою для компетентно­го (кваліфікованого) вирішення питань, які цікавлять суд в конкретній справі.

Правовий інститут судової експерти­зи є комплексним міжгалузевим інститутом. Єдність інтегрованої природи всіх видів судових експертиз зумовлює необхідність вироблення однакового під­ходу до проблем використання спеціальних знань й, зокрема, судової експертизи, при удосконаленні про­цесуального законодавства в різноманітних видах судочинства. Експертні завдання, об’єкти експертизи, методи та методики експертного дослідження не за­лежать від процесуальної процедури, а визначаються родом та видом судових експертиз. Закон України «Про судову експертизу» заклав загальні основи державної експертної діяльності – незалежно від виду судочинства, в ході якого застосовують експертні зна­ння.

Слід зазначити, що існує кілька підходів до класифікації судових експертиз, зокрема за такими підставами: послідовністю проведення експертиз (первинна та повторна); обсягом досліджень (одноособова та комісійна); характером знань, які використовуються (однорідна та комплексна).

За своїм характером й предметом види експертиз у цивільному процесі різноманітні й багаточисельні, як і галузі спеціальних знань, що свідчить про неможливість визначення точного й повного пере­ліку експертиз. До числа різноманітних видів судо­вих експертиз залежно від характеру застосування спеціальних знань відносяться такі: криміналістичні (почеркознавчі, техніко-криміналістичні експертизи документів), товарознавчі, будівельно-технічні, судо­во-медичні, судово-психіатричні, психологічні та інші види експертиз.