Вступ

Чехословацька держава, що виникла при підтримці Антанти в жовтні 1918 року, об’єднала в межах своїх кордонів територію історичної Чехії, Словаччини, а також землі з українським та угорським населенням — Закарпатську Україну, яка взагалі не була зв’язана з чехословацькою державою ні історичними, ні етнічними узами. Однією з важливих складових зовнішньополітичного курсу ЧСР від самого початку її утворення була політика щодо України. Ця політика зазнавала змін під впливом різних обставин і значною мірою була обумовлена загальним ставленням Чехословацької республіки, її керівників і політичних діячів до українського питання, української державності й українців узагалі.

1. Розвиток двосторонніх зв’язків УРСР та ЧСР та питання Закарпаття

Географічне сусідство Чехословаччини й України, політичні інтереси й економічні потреби сусідніх народів були об’єктивною передумовою розвитку взаємних господарських зв’язків. Як відзначав 1919 р. професор С.Дністрянський, активний прибічник чесько-українського зближення, «переважно хліборобська Україна і переважно промислова Чехословаччина взаємно можуть доповнювати одна одну й ніби природне до того призначені».

Стосунки Чехословаччини з Західноукраїнською Народною Республікою, зокрема внаслідок чехословацько-польських суперечностей та суперництва, посідали важливе місце в зовнішньополітичній концепції ЧСР (у лавах армії ЗУНР, наприклад, за згодою уряду ЧСР було чимало чехословацьких офіцерів). Якщо офіційна чехословацька політика не мала конкретних планів стосовно Східної Галичини, (хоч підтримка ЗУНР та її об’єднання з рештою українських земель у складі федеративної Росії й створення спільного чехословацько-російського кордону були бажаними для політичних і господарських кіл ЧСР), то цього не можна було сказати про другу сторону. У певних політичних колах західноукраїнського суспільства, насамперед русофільської орієнтації, ще з кінця 1918 р. обговорювалося питання про можливість приєднання території Прикарпаття і Лемківщини на правах автономії до Чехословаччини [1, c. 125-126].

Питання про відновлення ЗУНР та встановлення федерації між Східною Галичиною і Чехословацькою республікою порушували також наприкінці 1919 р. представники української еміграції в ЧСР перед урядом цієї країни, а восени 1920 р. — Українська національна рада в США перед керівниками Антанти. Все це, з одного боку, ускладнювало чехословацько-польські відносини, а з іншого — використовувалося чехословацькою дипломатією в складних переговорах із Польщею стосовно спільного кордону й можливого використання її території для транзиту чехословацьких товарів на східні ринки. Не випадково вже в грудні 1919 р. президент ЧСР Масарик мусив запевнити польського посла в Празі Малчевського, що Чехословаччина не зацікавлена в спільному кордоні з Росією і задовольнитися спільним кордоном із Румунією, що виник з приєднанням до ЧСР території Закарпаття і мав визначальне значення для реалізації чехословацьких планів щодо створення «Малої Антанти».

Дійсно, у 1921–1922 рр. українське питання посідало одне з центральних місць у активній зовнішньополітичній діяльності уряду Чехословацької республіки. Поряд зі становленням економічних зв’язків з радянською Україною, розвитком взаємовигідних контактів між зовнішньоторговельними організаціями, експортними фірмами й підприємствами двох республік, це й активна участь Чехословаччини в наданні допомоги потерпілим в Україні внаслідок голоду 1921–1922 рр. та вирішенні проблеми біженців і української еміграції в ЧСР.

Однак широкі можливості й перспективи чехословацько-українських відносин, торговельно-економічних зв’язків та зближення, що були закладені наприкінці і в перші роки після Першої світової війни, в наступний період виразно послабшали, а з утворенням СРСР поняття «Україна» взагалі щезло в зовнішньополітичних концепціях і доктринах ЧСР [3, c. 227].

1934 р. між ЧСР і СРСР були встановлені дипломатичні відносини, а 1935 р. був підписаний Договір про взаємну допомогу. Умови діяльності політичної української еміґрації в ЧСР, особливо з огляду на її контакти з представниками німецької влади, істотно погіршилися. Проти її підтримки виступав і польський уряд.

До того ж усе більш несприятливим для Праги ставав розвиток культурно-політичних процесів на Підкарпатській Русі (Закарпатті). З кінця 20-х років за найактивнішої участі українських еміґрантів тут посилювалася самостійницька, українська орієнтація, що розцінювалось як загроза територіальній цілісності Чехословацької республіки.

Всебічно й виважено оцінюючи все позитивне й негативне у розвитку Закарпаття за часи його перебування в складі ЧСР (1919–1939 рр.), слід визнати: незважаючи на те, що практично до останніх днів існування Чехословацької республіки автономія Закарпаття залишалася на папері (з ряду суб’єктивних та об’єктивних причин деякі зрушення відбувалися тільки з жовтня 1938 р. до 15 березня 1939 р.), а політика чехословацького уряду в краї мала непослідовний, багато в чому суперечливий характер, все ж не можна заперечити загалом позитивних тенденцій соціально-економічного й культурно-політичного розвитку Закарпаття в міжвоєнні роки. У всякому разі, доля до закарпатців на цей раз була значно «прихильнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Польщею. Чеський уряд у населені українцями території вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1933 р., наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд. крон. Усе це сприяло значному пожвавленню економічного життя в Закарпатті у 20–30-ті роки [2, c. 93].

Висновки

Па основі проаналізованих матеріалів можна зробити висновок, що альтернативи приєднанню Закарпатської України до Радянської України в тих конкретно-історичних умовах не існувало.

Отже, можна стверджувати, що в міжвоєнні роки Україна та українське питання посідали важливе місце в політиці Чехословацької республіки. Ця політика, попри всі тактичні зигзаги й вимушену міжнародними обставинами еволюцію, була, в цілому, досить реалістичною та конструктивною щодо українських справ.

Більшість сучасних дослідників історії Закарпаття переконані, що в історії цього самобутнього, зі складною історичною долею краю міжвоєнний період — один із найважливіших і в цілому досить позитивних порівняно з минулими і що саме в складі Чехословаччини закарпатські русини-українці пройшли переломний етап у своєму соціально-економічному, національно-культурному й етнополітичному розвитку, заявили світові про своє існування, створили нарешті свою українську державу — Карпатську Україну.

Список використаної літератури

1. Адамський В. Українська державність у XX столітті: Історико-політологічний аналіз. — К. : Політична думка, 1996. — 435с.
2. Мушинка М. Українці Чехо-Словаччини // Українська діаспора.—1993.—№3.
3. Гранчак І. М., Поп І. І. Закарпаття в чехословацько-радянських відносинах періоду Другої світової війни // Карпатика. Актуальні питання історії, історіографії і культури країн Центральної і Південно-Східної Європи.—Вип.2.—Ужгород, 1993.