Вступ

На початку XX ст. психологія вступила в другий період кризи – так званий період «відкритої кризи», що тривала до середини 30-х рр. XX ст. і була пов’язана з виникненням нових теоретичних напрямів психології, котрі прийшли на зміну асоціаністської психології Вундта і заявили про себе в якості нових загальнопсихологічних теорій.

Розвиток психології супроводжувався швидким накопиченням нових фактів, які вимагали і нових теоретичних узагальнень. На зміну асоціанізму і структуралізму, приходять функціоналізм, біхевіоризм і гештальтпсихологія, які в перших десятиліттях XX сторіччя оформляються як провідні світові психологічні системи. У цей же час закріпив своє становище психоаналіз Зиґмунда Фрейда, який корінним чином змінив уявлення людей про психіку, дозволив їм зрозуміти велике значення «великого несвідомого» – тієї області психічної сфери, що неможливо пізнати за допомогою раціональних або «позитивних» методів. Так виник фрейдизм, який назвали на честь свого творця – Зиґмунда Фрейда. У подальшому у нього знайшлось як багато противників, так і багато прибічників.

Проблема розвитку дитини раннього віку є центральною у психології та педагогіці. Вона неоднозначно розв’язувалась протягом всього періоду становлення цих галузей науки та має вирішальний вплив на стратегію побудови навчально-виховного процесу.

Вивченню питань розвитку особистості дітей раннього та дошкільного віку присвячено чимало фундаментальних праць як вітчизняних, так і зарубіжних психологів, серед яких А. Адлер, А. Валлон, Е. Еріксон, Ж. Піаже, З. Фрейд та ін.

Незважаючи на певні здобутки, розкриття проблеми розвитку особистості дитини раннього віку у зарубіжних психологічних теоріях є недостатньо обґрунтованим, особливо з точки зору дослідження прив’язаності в системі «мати — дитина». 

1. Перші теорії психічного розвитку за кордоном

Висвітленню сутності поглядів на розвиток особистості дитини раннього віку у зарубіжних психологічних теоріях присвячена наша стаття.

Нині на уявлення про розвиток особистості дитини впливає значна кількість психологічних теорій. Своєрідні бачення про те, як з’являється, розвивається і змінюється особистість дитини, склалися в руслі біогенетичного, психодинамічного (психоаналіз і теорія рис), соціодинамічного (теорія ролей і теорія соціального навчання), інтеракціоністського (теорія соціальної взаємодії) і гуманістичного (теорія самоактуалізації і теорія пошуку сенсу життя) та інших напрямів.

Перші теорії дитячого розвитку з’являються ще у період Відродження. Особливу увагу привертають теорії Джона Локка та Жан-Жака Руссо. Джон Локк вважав, що дитина — це tabula rasa, тобто «чиста дошка» [5]. Згідно з його теорією, немовлята не мають ніяких рис чи здібностей і тому їх розвиток залежить лише від соціального оточення. Така філософія характеризує дітей як пасивних створінь, які мало що роблять для того, щоб вплинути на свою долю.

Нову теорію дитинства запропонував Жан-Жак Руссо. Він вважав, що діти — це не «чисті дошки» для заповнення вказівок дорослих [5]. На відміну від Локка, Руссо був переконаний, що дитина від природи наділена високоморальними почуттями і здатністю до впорядкованого, здорового розвитку. Виховні впливи дорослих можуть тільки зіпсувати благородну душу дитини [5].

Філософія Руссо включає дві важливі концепції: концепція стадіальності (вчений виділив чотири стадії розвитку дитини) та концепція дозрівання, що базується на генетично обумовленому розвитку особистості.

На виникнення перших концепцій дитячого розвитку вплинула теорія Ч. Дарвіна, який вперше висунув ідею про те, що розвиток підлягає певним законам.

Першою теоретичною концепцією психічного розвитку була так звана концепція рекапітуляції, що базувалась на біогенетичному законі Е. Геккеля: онтогенез — це коротке і швидке повторення філогенезу. Цей закон було сформульовано щодо ембріогенезу, але американський психолог Ст. Холл переніс його на процес онтогенетичного розвитку дитини і стверджував, що дитина в своєму розвитку швидко повторює розвиток людського роду [7]. Протягом короткого часу ця теорія набула значного поширення, але потім викликала критику у багатьох психологів як обмежена та наївна.

Біогенетичні теорії наголошували передусім на значенні біологічних детермінант, вважаючи саме їх відповідальними за розвиток соціально-психологічних властивостей особистості.

Найбільш ранньою з власне психологічних теорій розвитку є концепція рекапітуляції, в рамках якої Е. Геккель сформулював біогенетичний закон щодо ембріогенезу що онтогенез є коротке повторення філогенезу, а саме – індивідуальний розвиток (онтогенез) повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку (філогенез), а американський психолог С. Холл переніс його на онтогенез: дитина в своєму розвитку коротко повторює розвиток людського роду. Немовля відтворює тваринну фазу розвитку людства, дитинство відповідає періоду, коли основними заняттями людини були полювання та рибальство. Передпідлітковий вік (8-12 років) відповідає початку цивілізації, а юність, охоплюючи період від початку статевого дозрівання (12-13 років) до початку дорослості (22-25 років), є аналогічною епосі романтизму.

Теоретична неспроможність концепції рекапітуляції в психології виявилася досить рано, і це вимагало вироблення нових ідей. Але незважаючи на виразну обмеженість і теоретичну наївність цієї концепції, запропонований нею біогенетичний принцип важливий тим, що це був пошук закону.

Теорія рекапітуляції недовго виконувала роль пояснювального принципу, але ідеї С. Холла мали значний вплив на дитячу психологію через дослідження двох його знаменитих учнів – А.Л. Гезелла і Л. Термена. їх роботи сучасна психологія відносить до розробки нормативного підходу до розвитку. Відомий учений Ж. Ж. Руссо вважав, наприклад, що поведінка людини розвивається відповідно до внутрішнього плану і розкладу самої природи. Сьогодні ми б назвали цей процес біологічним дозріванням, а людиною, яка зробила найбільший внесок у наукове вивчення процесу дозрівання, є за загальним визнанням Арнольд Гезелл (1880–1960).

Гезелл багато писав про виховання дітей, засновуючи свій підхід перш за все на захисті інтересів дитини. На початку 1940-х pp. він був найвідомішим «дитячим доктором».

А. Гезеллу психологія зобов’язана введенням методу лонгітюдного, тобто поздовжнього вивчення психічного розвитку одних і тих самих дітей від народження до підліткового віку. Він одним із перших увів у психологію близнюковий метод для аналізу відносин між дозріванням і навчанням. А. Гезелл розробив теорію дитячого розвитку, згідно з якою, починаючи з моменту народження, через строго певні проміжки часу, у певному віці у дітей з’являються специфічні форми поведінки, які послідовно змінюють одна одну.

Він говорив, що зростання, або розвиток, дитини відбувається під дією двох основних сил. По-перше, дитина – продукт свого оточення. Але найголовніше, вважав Гезелл, розвиток дитини направляється зсередини дією його генів. Гезелл називав цей процес дозріванням.

Намагаючись сформулювати загальний закон дитячого розвитку, А. Гезелл звернув увагу на зниження темпу розвитку з віком (або зменшення «щільності» розвитку): чим молодша дитина, тим швидше відбуваються зміни в її поведінці.

Внесок А. Гезелла і Л. Термена в дитячу психологію, хоча їх концепції грунтувалися на ролі спадкового чинника в поясненні вікових змін, полягає в тому, що вони поклали початок становленню її як нормативної дисципліни, що описує досягнення дитини в процесі росту і розвитку.

Суперечка психологів про те, що зумовлює розвиток – спадковість чи середовище, – призвів до появи ідеї конвергенції двох факторів. Її автор В. Штерн вважав, що психічний розвиток – це не просто прояв вроджених ендогенних факторів і не просте сприйняття зовнішніх впливів, а результат конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. В. Штерну належить ідея, що головну роль у розгортанні спадковості грає власна активність дитини: чим більше вона активна, чим енергійніше долає середу, тим більше можливостей для розгортання спадкових факторів.

Одночасно з перерахованими теоріями формувався і протилежний напрямок. що припускає пріоритет середовища над суб’єктом. Суб’єкт при цьому – «чиста дошка», на яку середовище накладає свій відбиток. Середовище виявляється активною складовою, а суб’єкт, особистість, організм – всього лише «сценою», на якій розгортається гра за заданими ззовні правилами. Ретроспективно до цих теорій можна віднести теорію класичного та інструментального обумовлювання І.П. Павлова і теорію оперантного обумовлення Е. Торндайка. Фактично, якщо в біогенетичних варіантах ми маємо справу з ототожненням росту і розвитку, у біхевіоризмі йдеться про ототожнення розвитку з навчанням, з надбанням дитиною нового досвіду. І якщо на формування біогенетичного підходу чималий вплив справила теорія еволюції Ч. Дарвіна, то в формуванні концепції розвитку як навчання важлива роль належить ідеям І.П. Павлова.

Австрійський психолог К. Бюлер запропонував теорію триступеневого розвитку: інстинкт, научіння, інтелект. Він пов’язував ці ступені не лише з дозріванням мозку та ускладненням відносин з оточенням, але й з розвитком переживання задоволення, пов’язаного з дією [7]. Ця схема була перенесена К. Бюлером на онтогенез, що призвело до ототожнення етапів розвитку дитини і тварини.

Дискусія психологів про те, що ж визначає процес дитячого розвитку — спадковість чи оточення — призвела до виникнення теорії конвергенції цих двох чинників.

Так, В. Штерн вважав, що психічний розвиток є не просто проявом вроджених властивостей і не просто сприйманням зовнішніх впливів. Це — результат конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Проте він прагнув розглядати періоди дитячого розвитку за аналогією з етапами розвитку тваринного світу та людської культури [2].

Теорія конвергенції — це найбільш поширена концепція сучасної психології, а існуючі в її рамках теорії відрізняються лише трактуванням взаємодії спадковості і середовища, дозрівання та научіння, біології і культури, вроджених та набутих здібностей у процесі психічного розвитку. Вивчаючи роль досвіду в динаміці поведінки, ключовими є проблеми активності суб’єкта в процесі розвитку та часу, коли здійснюється той чи інший вплив середовища.

По-іншому дає відповідь на питання розвитку дитини раннього віку динамічна концепція сексуального розвитку З. Фрейда. Згідно цієї теорії всі стадії психічного розвитку людини зводяться до перетворення і переміщення за різними ерогенними зонами лібідозної або сексуальної енергії.

2. Психоаналітична теорія розвитку дитини З. Фрейда

На основі загальних тез психоаналізу З. Фрейд сформулював ідеї генезу дитячої психіки і дитячої особистості: стадії дитячого розвитку відповідають стадіям переміщення зон, у яких знаходить своє задоволення первинна сексуальна потреба.

Психоаналітичні стадії психічного розвитку — це стадії психічного генезису протягом життя дитини, в яких відображено розвиток трьох основних компонентів особистості: «Воно», «Я», «Над-Я» та їх взаємовплив.

У новонародженої дитини ще немає «Я», воно поступово диференціюється від її «Воно» під впливом зовнішнього світу через задоволення або незадоволення своїх оральних потреб. Не маючи достатнього їх задоволення, дитина шукає заміщення і не може перейти на наступну стадію генетичного розвитку. Вже на цій стадії, як вважав З. Фрейд, діти поділяються на оптимістів та песимістів і можуть проявляти жадібність, вимогливість, невдоволення як риси майбутньої особистості [5].

Немовля, повністю залежне від матері в отриманні задоволення, перебуває в оральній фазі (0-12 місяців) і в біологічній стадії, що характеризується швидким зростанням. Оральна фаза розвитку характеризується тим, що основне джерело задоволення й потенційної фрустрації пов’язане з годуванням. У психології дитини панує одне прагнення – поглинати їжу. Провідна ерогенна область цієї стадії – рот як знаряддя харчування, смоктання і первинного обстеження предметів.

На оральної стадії фіксації лібідо у людини, за З. Фрейдом, формуються деякі риси особистості: ненажерливість, жадібність, вимогливість, незадоволеність усім пропонованим. Уже на оральній стадії, згідно з його уявленнями, люди діляться на оптимістів і песимістів. «Застрявання» на оральній стадії, за З. Фрейдом, позначається на дорослій особистості у вигляді залежності від оральних стимулів.

За оральним періодом слідує анальний (з 12-18 місяців до 3-х років), під час якого дитина вперше навчається контролювати свої тілесні функції. Лібідо концентрується навколо ануса, який стає об’єктом уваги дитини, привчає до охайності. Тепер дитяча сексуальність знаходить предмет свого задоволення в оволодінні функціями дефекації і виділення. І тут дитина вперше зустрічається з багатьма заборонами, тому зовнішній світ виступає перед нею як бар’єр, який він має подолати, а розвиток набуває конфліктного характеру. Соціальний примус, покарання батьків, страх втратити їх любов змушують дитину подумки уявляти собі, інтеріорізувати деякі заборони. Таким чином починає формуватися Super- Ego дитини як частина її Ego, де в основному закладені авторитети, вплив батьків та інших дорослих, які відіграють дуже важливу роль як вихователі, соціалізатори дитини.

Особливості характеру, що формуються на анальній стадії, на думку психоаналітиків, – акуратність, охайність, пунктуальність.

Наступна фаза починається приблизно в три роки і називається фалічною (3-5 років). Вона характеризує вищий ступінь дитячої сексуальності: якщо досі вона була аутоеротичною, то тепер стає предметною, тобто діти починають відчувати сексуальну прихильність до дорослих людей. Провідною ерогенною зоною стають геніталії. Фалічній стадії відповідає зародження таких особистісних рис, як самоспостереження, розсудливість, раціональне мислення, а в подальшому перебільшення чоловічої поведінки з посиленою агресивністю. Мотиваційно- афективну лібідозну прихильність до батьків протилежної статі З. Фрейд запропонував називати Едиповим комплексом для хлопчиків і комплексом Електри для дівчаток. Застрявання на цій стадії, труднощі подолання Едипового комплексу створюють основу для формування боязкої, соромливої, пасивної особистості.

Після п’яти років наступає тривалий період латентної дитячої сексуальності (5-12 років), коли колишня цікавість відносно сексуальних проявів поступається місцем цікавості по відношенню до всього навколишнього світу. Лібідо в цей час не фіксоване, сексуальні потенції дрімають, і у дитини є можливості для ідентифікації і побудови Я-ідентичності.

І тільки приблизно з 12 років, з початком підліткового періоду, коли дозріває репродуктивна система, сексуальні інтереси спалахують знову.

Генітальна фаза (12-18 років) характеризується становленням самосвідомості, відчуттям упевненості в собі і здатністю до зрілої любові. Тепер всі колишні ерогенні зони об’єднуються, і підліток прагне однієї мети – нормального сексуального спілкування.

На генітальній стадії (12-18 років) дитячі сексуальні прагнення знову повертаються і підліток прагне до нормального сексуального спілкування. Та якщо з якихось причин воно ускладнюється, спостерігається регресія на одну з попередніх стадій, може виникнути, наприклад, Едіпів комплекс у формі гомосексуальності. «Я» бореться з «Воно», використовуючи такі механізми психологічного захисту, як аскетизм та інтелектуалізація, що допомагають загальмувати потяги. Механізм сублімації, за З. Фрейдом, забезпечує нормальний розвиток та безконфліктну взаємодію «Воно», «Я», та «Над-Я» [10]. Основне значення теорії З. Фрейда полягає у виявленні ролі інших людей у розвитку дитини.

Як описує Фройд, психологічний розвиток людини — це процес великої напруги. Дитина поступово навчається контролювати свої спонуки, але вони залишаються у несвідомому як могутні мотиви. Фройд розрізняє кілька різних типових стадій у розвитку здібностей немовляти та малої дитини. Він приділяє особливу увагу тій фазі — прибизно у віці від чотирьох до п’яти років,— коли більшість дітей стають спроможні покинути постійне товариство своїх батьків і вийти в ширший суспільний світ. Фройд називає цю фазу Едіповим етапом. Рання прив’язаність, яку немовлята й малі діти відчувають до своїх батьків, має чітко означений у згаданому вище розумінні еротичний елемент. Якби ця прив’язаність тривала й розвивалася далі, мірою того як дитина визрівала б фізично, він чи вона увійшли б у статеві стосунки з кимось із батьків протилежної статі. Але цього не відбувається, тому що діти навчаються стримувати статевий потяг до своїх батьків.

Малі хлопчики починають розуміти, що їм не слід далі «триматися за материну спідницю». Згідно з Фройдом, малий хлопчик переживає сильне почуття антагонізму до свого батька через те, що батько має статеві зносини з його матір’ю. Це становить основу Едіпового комплексу. Едіпів комплекс долається тоді, коли дитина придушує в собі свій еротичний потяг до матері й водночас почуття антагонізму до свого батька (більшість цього відбувається на несвідомому рівні). Це позначає важливий етап у розвитку самостійного «я», бо ж дитина позбувається своєї ранньої залежності від батьків, передусім — від матері.

Теорія Фройда щодо жіночого розвитку опрацьована значно менше. Він вважає, що з дівчатками відбувається процес, зворотний тому, який ми спостерігаємо в хлопчиків. Мала дівчинка придушує свій еротичний потяг до батька і долає свою несвідому неприязнь до матері, намагаючись у всьому її наслідувати, тобто стати «жіночною». На думку Фройда, те, наскільки успішно дитині вдається подолати Едіпів комплекс, дуже впливає на подальші взаємини вже дорослого індивіда з людьми, а надто на його сексуальні взаємини.

Теорія Фройда була широко розкритикована і часто наражалася на відверто вороже ставлення. Деякі критики відкидали ідею, що малі діти мають еротичні бажання, разом з тезою, що досвід, пережитий у віці немовляти та в ранньому дитячому віці, лежить у основі несвідомих способів долання переживань, з якими людині доводиться змагатися впродовж усього свого життя. Феміністи закидають теорії Фройда те, що вона занадто спрямована на чоловічий досвід і приділяє мало уваги психології жінки. І все ж таки ідеї Фройда і далі справляють потужний вплив. Навіть якщо ми не приймаємо їх повністю, окремі з них видаються добре обґрунтованими. Навряд чи слід сумніватися, що існують несвідомі аспекти людської поведінки, пов’язані з певним досвідом долання переживань, перш за все в ранньому дитинстві.

Отже, всі зарубіжні теорії описували дитячий розвиток як процес переходу від соціального до індивідуального в процесі соціалізації індивіда. Але при цьому феномен прив’язаності матері до дитини пояснювався дослідниками з різних позицій. 

Висновки

Зіґмунд Фройд, віденський лікар (1856—1939 рр.), не тільки справив потужний вплив на формування новітньої психологи, а й був однією з найвизначніших інтелектуальних постатей двадцятого сторіччя. Його ідеї знайшли застосування в мистецтві, літературі та філософії, а також у гуманітарних науках про суспільство. Фройд був не просто академічним дослідником людської поведінки, він ще й лікував хворих на невроз пацієнтів. Психоаналіз — техніка терапії, яку він винайшов,— полягає в тому, що пацієнта залучають до невимушеної розмови, в якій він розповідає про своє життя й насамперед про те, що збереглося в його пам’яті зі свого дуже раннього життєвого досвіду. Фройд дійшов висновку, що багато з того, що управляє нашою поведінкою, ховається у несвідомому і включає в себе перенесені в дорослий вік почуття, які людина розвинула в собі ще в ранньому дитинстві, коли їй доводилося долати чимало переживань. Більша частина з того дитячого досвіду втрачена для нашої свідомої пам’яті, хоча цей досвід і становить ту основу, на якій ґрунтується наша самосвідомість.

Згідно з Фройдом, дитина — це вимогливе створіння, наділене енергією, яку воно неспроможне контролювати з огляду на свою істотну безпорадність. Малюка треба навчити, що його потреби або бажання не можуть бути задоволені негайно, а це дуже нелегкий і болісний процес. На думку Фройда, малі діти потребують не тільки їжі й питва, а й еротичного задоволення. Фройд не мав на увазі, що немовлята переживають сексуальне бажання так само, як старші діти або дорослі. Тут термін «еротичне» вказує на загальну потребу близького й приємного тілесного контакту з іншими. 

Список використаної літератури

1. Валлон А. Психическое развитие ребенка / А. Валлон. — М : ПИТЕР, 2002. — 196 с.
2. Вікова та педагогічна психологія : навч. посіб. / О. В. Скрипченко, Л. В. Долинська, З. В. Огороднійчук та ін. — [2-ге вид.] — К. : Каравела, 2007. — 344 с.
3. Эриксон Э. Г. Детство и общество / Э. Г. Эриксон. — СПб. : Прайм, 1996. — С. 23-45.
4. Історія педагогіки : навч. посіб. [для пед. інс-тів] / [Під ред. М. С. Грищенка]. — К. : Вища школа, 1973. — 447 с.
5. Крейн У. Теории развития. Секреты формирования личности / У. Крейн. — [5-е международное издание]. — СПб.: прайм — Еврознак, 2002. — 512 с.
6. Ньюкомб Н. Развитие личности ребенка / Н. Ньюкомб. — [8-е междунар. изд.] — СПб. : Питер, 2002. — 640 с.
7. Обухова Л. Ф. Возрастная психология : учебное пособие / Л. Ф. Обухова. — М. : Педагогическое общество Росси. — 1999. — 442 с.
8. Пиаже Ж. Избранные труды / Ж. Пиаже. — М., 1994.
9. Психология человека от рождения до смерти. Полный курс психологии развития / [Под ред А. А. Реана]. — СПб. : Прайм-ЕВРОЗНАК ; М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2003. — 416 с.
10. Фрейд З. Введение в психоанализ / З. Фрейд. — М., 1991.
11. Хрестоматия по возрастной и педагогической психологии / [Под ред. И. И. Ильясова и В. Я. Ляудис]. — М. : Изд-во МГУ, 1981.