Міжнародна технічна допомога, яка була до проголошення Україною незалежності поняттям маловідомим для вітчизняної правової системи, набула актуальності з початком здійснення демократичних реформ у нашій державі. Уряди ряду іноземних держав та низка міжнародних організацій та фондів виявили намір допомогти молодій державі у проведенні ринкових реформ, розбудові демократії та формуванні громадянського суспільства. В українському законодавстві та практиці така допомога отримала назву «міжнародна технічна допомога», під якою малися на увазі ресурси та послуги, що надавалися донорами цієй допомоги на безоплатній основі з метою підтримки України у різних сферах суспільного життя.

Українське законодавство, що стосується міжнародної технічної допомоги, досить суперечливе і непослідовне. Першою спробою врегулювати відносини щодо надання та використання такої допомоги став Указ Президента України «Про міжнародну технічну допомогу», який хоча і був прийнятий 01.06.99 р. та містив ряд вихідних положень стосовно свого об’єкта регулювання, проте так і не набув законної сили.

Протягом 1990 – 2001 рр. у багатьох підзаконних нормативно-правових та розпорядчих актах вживався термін «міжнародна технічна допомога», хоча його законодавче визначення було відсутнє. Певною мірою ця прогалина правового регулювання заповнювалася положеннями міжнародних договорів, на підставі яких надавалися певні ресурси чи послуги в якості міжнародної технічної допомоги від конкретного донора. Як приклад таких договорів можна навести Угоду між Урядом України та Урядом США про гуманітарне та техніко-економічне співробітництво, підписану 7 травня 1992 р., та Рамкову Угоду щодо Грантів технічної допомоги між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку від 14 січня 1998 р. Проте така ситуація не сприяла уніфікації правових підходів до досліджуваного питання.

Аналіз практики та еволюції українського законодавства у цій сфері свідчить, що міжнародна технічна допомога може залучатися у вигляді:

• товарів, матеріалів, обладнання (устаткування) та іншого майна (предметів), необхідних для забезпечення виконання завдань та проектів технічної допомоги, які ввозяться або набуваються в Україні;
• робіт і послуг;
• прав інтелектуальної власності, включаючи авторські права, права на відкриття, корисні моделі, промислові зразки, ноу-хау, технології тощо;
• фінансових ресурсів у національній чи іноземній валюті;
• інших ресурсів, не заборонених законодавством, у тому числі стипендій.
• На нашу думку, формулювання «міжнародна технічна допомога» у багатьох випадках не зовсім відповідає змісту терміна «технічна». Про це свідчать вищенаведені можливі види цієї допомоги та практика її надання в Україні, відповідно до якої переважна більшість такої допомоги надходить в Україну у вигляді фінансових ресурсів. Тому видається обґрунтованим ввести у законодавчу термінологію поняття «міжнародна допомога», яке б включало міжнародну технічну та фінансову допомогу.

Останні тенденції в українському законодавстві свідчать про намір держави запровадити уніфікований та централізований режим залучення та здійснення програм та проектів міжнародної технічної допомоги. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв Постанову «Про створення єдиної системи залучення, використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги», в якій Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції відведено ключову роль у розподілі ресурсів міжнародної технічної допомоги та моніторингу її використання.

Міжнародна технічна допомога надається або на підставі міжнародних договорів (у такому разі «активізується» централізована система розподілу та моніторингу допомоги, передбачена вищезгаданою постановою уряду), або на підставі прямих договорів між донорами та реципієнтами (переважно громадськими організаціями – резидентами України).

Характеризуючи міжнародні договори України як підставу надання міжнародної технічної допомоги, необхідно зауважити, що у них поєднуються як публічно-правові, так і приватно-правові елементи. Так, з одного боку, ці договори укладаються на підставі Віденської конвенції про право міжнародних договорів і врегульовують взаємні відносини суб’єктів міжнародного публічного права (а саме держав та міжнародних організацій) з надання технічної допомоги, а з іншого – визначають цивільні права та обов’язки сторін (іноді конкретних органів держави-реципієнта), визначають правовий статус майна, що передається, режим оподаткування цього майна та операцій з ним.

Щодо прямих договорів між донорами та реципієнтами, то їх правова природа приватно-правова. За своєю сутністю такі договори є консенсуальними та безоплатними. Незважаючи на суттєво більшу поширеність договорів другого виду, їх правове регулювання практично відсутнє, що змушує сторони, а особливо реципієнтів, користуватися загальними засадами цивільного права. У багатьох випадках такі договори укладаються за законодавством країни місцезнаходження донора. Серйозною проблемою є відсутність регламентації істотних умов таких договорів. Як правило, на практиці сторони для укладення договору про надання міжнародної технічної допомоги погоджують такі умови, як предмет, грошова оцінка предмета у разі, якщо він належить до матеріальних ресурсів або прав інтелектуальної власності, строк поставки, статус майна щодо реципієнта (наприклад, надання ресурсів у власність або у користування), цільове призначення ресурсів та відповідальність реципієнта у разі їх нецільового використання. Варто наголосити, що останні дві умови є особливо характерні для таких договорів.

Уже давно назріла необхідність у прийнятті Закону «Про міжнародну технічну допомогу». Потрібно зауважити, що починаючи з 1998 р. робота з його розробки ведеться. На сьогодні однойменний законопроект (від 27.05.1998 р. №1098) із внесеними зауваженнями Президента знаходиться на стадії другого читання. Хоча він і спрямований на спрощення механізму одержання такої допомоги її набувачами (реципієнтами) у зв’язку з централізацією всієї інформації в єдиному Державному реєстрі, проте ряд його положень, на нашу думку, не прийнятні.

Головним негативним моментом у разі прийняття законопроекту у запропонованій редакції може бути обмеження на залучення до України міжнародної технічної допомоги, яка надходить не відповідно до укладених міжнародних договорів України, адже, за визначенням міжнародної технічної допомоги, до неї належить тільки ті ресурси або послуги, які надаються відповідно до міжнародних договорів України. На сьогодні переважна частина допомоги, яку можна віднести до міжнародної технічної допомоги, надходить до українських набувачів такої допомоги відповідно до договорів між окремими державними органами, підприємствами, організаціями та установами, міжнародними фондами, уповноваженими урядами іноземних держав, спеціально створеними міжнародними організаціями-донорами, що спрямо­вують свою діяльність на надання різного роду допомоги в Україні.

Із введенням у дію цього законопроекту буде неможливим ввезення в Україну міжнародної технічної допомоги підприємствами, установами та організаціями, міжнародними фондами та іншими донорами, які провадять свою діяльність в Україні, за прямими договорами з набувачами такої допомоги або через організації-посередників. Законопроект надає можливість ввозити в Україну міжнародну технічну допомогу тільки тим донорам, які надають таку технічну допомогу відповідно до міжнародних договорів України.

Обмеження на одержання резидентом України міжнародної технічної допомоги від будь-яких іноземних організацій-донорів, які здійснюють свою діяльність в Україні не відповідно до міжнародних договорів України, встановлюються шляхом запровадження централізованої системи розподілу міжнародної технічної допомоги (ст. 5).

Зовсім неприйнятною є норма законопроекту (ст. 6), якою вводиться обмеження на державну реєстрацію програм та проектів міжнародної технічної допомоги у випадках, коли зміст цих програм та проектів суперечить Конституції, законам та іншим нормативно-правовим актам України, загрожує національній безпеці та не відповідає пріоритетним напрямам залучення міжнародної технічної допомоги .

Запровадження такої норми призведе до створення штучних перешкод та обмежень на здійснення міжнародними установами, організаціями та фондами в Україні діяльності з надання допомоги її набувачам, тобто громадянам України, адже, по-перше, з тексту законопроекту не можна визначити, якими ж є так звані пріоритетні напрями залучення міжнародної технічної допомоги та хто саме буде їх визначати і реалізовувати, а по-друге, питання невідповідності тієї чи іншої програми або проекту міжнародної технічної допомоги Конституції та законам України, а також встановлення факту загрози національній безпеці є доволі складним та неоднозначним. Наявність такого положення у законопроекті дозволить посадовим особам державного органу, який буде вирішувати питання щодо реєстрації зазначених проектів та програм, приймати свавільні та необґрунтовані рішення.

Також не буде сприяти розвитку мережі міжнародних на національних організацій, які надають різного виду міжнародну технічну допомогу в Україні, запроваджуваний законопроектом порядок акредитації виконавців такої допомоги, що уповноважуються донором та забезпечують реалізацію програм або проектів надання зазначеної допомоги в Україні. Для можливості реалізації проектів і програм міжнародної технічної допомоги в Україні законопроектом запроваджується обов’язкова реєстрація виконавців таких програм і проектів. Наявність акредитації у виконавця є підставою для одержання ним пільг з оподаткування, а також права на відкриття банківських рахунків в Україні.

Вважаємо за доцільне зауважити, що проект Закону України «Про міжнародну технічну допомогу» №1098 у редакції станом на 08.05.2001 р., а також однойменний проект №2651, внесений Кабінетом Міністрів 17.01.2003 р., що, по суті, не має суттєвих відмінностей від попереднього, потребують зміни підходів до міжнародної технічної допомоги та серйозного доопрацювання.

На нашу думку, майбутній Закон «Про міжнародну технічну допомогу» повинен розмежувати дві вищезгадані підстави надання міжнародної технічної допомоги. Щодо міжнародних договорів про надання міжнародної технічної допомоги, то тут централізована система її залучення, використання та моніторингу може бути цілком ефективною. Стосовно ж прямих договорів між донорами та реципієнтами, вважаємо недоцільним впровадження цієї системи у приватно-правову сферу таких договорів. Видається слушним закріпити у цьому законі загальні правила щодо договорів про надання міжнародної технічної допомоги, визначити їх істотні умови та встановити норми про відповідальність сторін.

Література:

1. Постанова Кабінету Міністрів «Про створення єдиної системи залучення, використання та моніторингу міжнародної допомоги» від 15.02.02 р..
2. Угода між Урядом України та Урядом США про гуманітарне та техніко-економічне співробітництво від 07.05.92 р..
3. Рамкова Угода щодо Грантів технічної допомоги між Україною та Міжнародним банком реконструкції та розвитку від 14.01.98 р..
4. Зобов’язальне право. За ред О.В. Дзери. – К., 2000.
5. Проект Закону України «Про міжнародну технічну допомогу» від 27.05.1998 р. №1098 (у редакції на 08.05.2001 р.).
6. Проект Закону України «Про міжнародну технічну допомогу» від 17.01.2003 р. №2651.