Вступ

70 років тому США стали ідеологом і одним із творців ООН. Американські лідери розуміли, що глобальна організація, яка згуртує всі держави, посилить безпеку світу і самих Сполучених Штатів, які володіють найбільшими фінансовими, технологічними і дипломатичними ресурсами, щоб відігравати головну роль у ООН, формувати її політику і програми. Усі роки існування Організації США, володіючи правом вето в Раді Безпеки — єдиному органі ООН, що має повноваження приймати обов’язкові для виконання державами рішення, а також приймаючи активну участь у розподілі фінансових і людських ресурсів, впливали на Організацію, її розвиток, а також значною мірою і на глобальне мирорегулювання, що визначається Статутом ООН. Усе ж в умовах «холодної війни» протистояння США з СРСР — членом Ради Безпеки ООН з правом вето-обмежувало діяльність ООН у справі збереження миру і безпеки.

Безумовно ООН необхідні і допомога, і реформування. Її нездатність справлятися з багатьма значними кризами підриває авторитет Організації. Брак політичної волі і матеріальних ресурсів веде до неефективного вирішення як поточних питань, так і екстрених ситуацій, що торкаються безпеки і розвитку. Спроби реформування діяльності ООН, зокрема, внесення змін до Статуту ООН відбувалися протягом усього періоду існування Організації. Найпомітнішими ці зміни відбувалися в 1963 р., коли кількість членів ООН нараховувала понад 100 країн. Були прийняті поправки до деяких статей Статуту, згідно з якими Рада Безпеки ООН збільшувалася з 11 до 15 членів, а кількість членів Економічної і Соціальної Ради з 18 до 27 (в 1971 їх кількість зросла до 54).

1. Розгортання «холодної війни» та створення ООН

Конференція в Сан-Франциско мала величезне історичне значення. Вона породила ООН — головний міжнародний інструмент підтримання і зміцнення миру та міжнародної безпеки, головний міжнародний орган сприяння багатоплановому співробітництву країн і народів. Проголошені Статутом ООН загальнолюдські цін­ності, права людини, демократичні принципи мирного співіснування справили могутній вплив на весь повоєнний розвиток світу. Людство одержало унікальний форум для спілкування, обміну думками та розв’язання складних міжнародних проблем.

На жаль, уже перші повоєнні роки позначилися поворотом країн антигітлерівської коаліції, насамперед США і СРСР, від співробітництва до стратегічного й політичного протиборства, що призвело до «холодної війни» — глобального протистояння двох суспільно-політичних систем.

Гострі суперечності міжнародних відносин адекватно віддзеркалювалися в ООН, справляючи згубний вплив на всю її діяльність. Ідеологізація міжнародних відносин перетворила Організацію Об’єднаних Націй на головну арену ідеологічних і політичних баталій, що паралізовувало діяльність її органів, особливо найважливішого з них — Ради Безпеки.

Негативні наслідки «холодної війни» виявлялися в усіх сферах, зокрема в питанні про прийняття нових членів в ООН. За Статутом (ст. 4) організація відкрита для всіх миролюбних держав, які беруть на себе зобов’язання, за­кріплені в Статуті, і можуть виконувати ці зобов’язання. Але для прийняття нового члена необхідні позитивне рішення Ради Безпеки, що ухвалюється за умови згоди постійних членів, і кваліфікована більшість (2/3) присутніх і голосуючих членів Генеральної Асамблеї.

Протягом перших десяти років існування ООН орга­нізація поповнилася лише дев’ятьма новими членами. Замороження процесу розширення членства ООН було безпосереднім результатом «холодної війни». Американське домінування в ООН, і зокрема в Раді Безпеки, зривало позитивні рішення стосовно кандидатів з радянського блоку, а Радянський Союз, у свою чергу, накладав «вето» на кандидатів із протилежного блоку.

Тільки в 1955 р., в умовах певного послаблення «холодної війни» після закінчення війни в Кореї і смерті Й. Сталіна, визначилися зрушення в підході до прийняття нових членів. Було досягнуто домовленості про прий­няття «пакетом» 16 нових членів, у тому числі 4 східноєвропейських держав (Албанії, Болгарії, Угорщини та Румунії).

Аналіз положень Статуту ООН свідчить про те, що ставлення її фундаторів у 1945 р. до проблеми роззброєння мало свої відмінності. Тоді роззброєнню не надавалося провідної ролі в досягненні певної мети: миру й безпеки. Це пояснювалося, мабуть тим, що на той час ще невідомо було про загрозу ядерне зброї, а сумний досвід Ліги Націй не давав підстав оптимістичних надій щодо реальності ідеї роззброєнь.

Тому якщо Статут Ліги Націй закликав до скорочення озброєнь, Статут ООН лише проголошував мету регулювання озброєнь.

Концепція міжнародної безпеки будувалася на ідеї колективних дій, у тому числі й воєнних, проти порушника миру. Стаття 43 Статуту зобов’язує всіх членів організації надавати Раді Безпеки на її вимогу збройні сили для підтримання міжнародного миру й безпеки. Стаття 45 зобов’язує тримати в стані негайної готовності контингенти національних військово-повітряних сил для спільних міжнародних примусових дій. Створювався Воєнно-Штабний Комітет як допоміжний орган Ради Безпеки для підтримання міжнародного миру й безпеки і надання їй допомоги у використанні військ, командування ними, а також регулювання озброєнь і «можливого роззброєння» (ст. 47).

Статутом не передбачалося створення механізму контролю над роззброєнням. Застосування Сполученими Штатами атомної бомби проти японського міста Хіросіма 6 серпня 1945 р. внесло корінні зміни в бачення проблеми роззброєння. Перед міжнародним співтовариством постає невідкладне завдання заборони ядерної зброї, застосуван­ня якої приховувало смертельну загрозу людству. Монопольне володіння атомною зброєю Сполученими Штатами (до 1949 p., коли СРСР ліквідував цю монополію) загострило радянсько-американські відносини. Гонка ядерних озброєнь перетворилася на провідний і найнебезпечніший напрям розвитку «холодної війни». Бороть­ба навколо проблеми заборони ядерної зброї посіла цент­ральне місце в дебатах, присвячених роззброєнню. Першою резолюцією, ухваленою 24 січня 1946 р. першою сесією Генеральної Асамблеї, була резолюція про створення Комісії з атомної енергії. До неї ввійшли представники членів Ради Безпеки й Канади. Мета Комісії полягала в розробці конкретних пропозицій щодо встановлення контролю за використанням атомної енергії лише в мирних цілях і знищення атомної зброї та всіх інших засобів масового знищення.

Пізніше, 14 грудня 1946 р., Генеральна Асамблея ухвалила резолюцію, яка визнала центральну роль роззброєння в справі підтримання миру й безпеки.

Тоді ж визначилися протилежні позиції щодо атомної енергії та її використання.

Події в світі після другої світової війни розвивалися складно, суперечливо і далеко не завжди так, як це бачилося в період утворення ООН. «Холодна війна» серйозно паралізувала діяльність Ради Безпеки і заморозила втілення в життя механізму колективної безпеки, передбаченого Статутом ООН. У той самий час життя породжувало конфлікти, які не можна було вирішити лише шляхом переговорів, на основі глави VI Статуту. Це спонукало вдаватися до кроків, які не були передбачені Статутом, забезпечуючи їх відповідність основному духу і змісту головного правового документа організації. Так був знайдений такий засіб миротворчої діяльності, як операції ООН з підтримання миру, котрі, як відомо, Статутом не передбачені і. істотно відрізняються від дій, про які йдеться у главі VII.

Новий етап миротворчої діяльності ООН розпочався із закінченням «холодної війни». Докорінне оздоровлення політич­ної атмосфери у світі і в ООН створило умови для перегляду підходів до проблем дотримання міжнародного миру і безпеки. Виникли сприятливі умови для реалізації положень глави VII у повному обсязі. А еволюція змісту і характеру конфліктів вимагала відповідних змін у формах і методах операцій з підтримання миру.

Слід, однак, враховувати, що якісні зміни в світі на краще аж ніяк не означали усунення всіх фундаментальних суперечностей міжнародного розвитку. Загроза глобального конфлікту поступилася місцем загрозі національних і регіональних конфліктів. Після розпаду СРСР і розпуску організації Варшавського Договору в Центральній і Східній Європі виникла зона нестабільності, спричинена низкою економічних, політичних та соціальних факторів і непередбаченим розвитком подій у нових стратегічних умовах.

2. Діяльність ООН в умовах «холодної війни» та роззброєння

Провідне місце в радянських пропозиціях щодо роззброєння посідали .заклики до глобальних, радикальних заходів. Уже на першій сесії Генеральної Асамблеї в 1946 р. Радянський Союз виступив з програмою загального й повного роззброєння. Радянська ініціатива справила пропагандистський ефект, зміцнила міжнародний авторитет СРСР, особливо серед прихильників миру, але виявилася нереальною в умовах загострення міжнародної напруженості.

Комісія з атомної енергії не справдила надій, що покладалися на неї, і згодом почали створюватися інші форуми для обговорення проблеми роззброєння. У січні 1952 р. була утворена Комісія з роззброєння в складі членів Ради Безпеки й Канади. Під тиском СРСР Генеральна Асамблея розширила склад цієї Комісії до 25 членів. А в 1958 р. до Комісії з роззброєння ввійшли всі члени ООН. Ця глобальна інституція не мала на меті вироблення якихось конкретних планів щодо роззброєння. Вона слугувала радше форумом для обміну думками й концепціями з приводу роззброєння, а також інструментом морально-політичного тиску на великі держави, аби зрушити з місця проблеми роззброєння. Пізніше функції цієї комісії перейшли до Першого комітету.

У 1959 р. був створений Комітет 10-ти з роззброєння. Східний блок тут представляли СРСР, Болгарія, Чехословаччина, Польща та Румунія, а західний блок — США, Великобританія, Італія, Франція і Канада.

У 1961 р. під тиском країн «третього світу» Комітет 10-ти був розширений за рахунок введення 8 країн, що не приєдналися, і перетворився на Комітет 18-ти з роззброєння.

Одне з центральних місць у переговорах про роззброєння в ці роки посідало питання про припинення випробувань ядерної зброї. Дискусії виявили серйозні розбіжності думок щодо кількості щорічних інспекцій, тривалості мораторію на випробування, зон інспектування, складу контрольного органу.

До 1961 р. підтримувалося добровільне припинення ядерних випробувань. 5 серпня 1963 р. СРСР, США й Великобританія підписали Договір про заборону ядерних випробувань, в атмосфері, космосі та під водою. Але питання про підземні випробування залишилося невирішеним.

Після смерті Сталіна в політиці радянського керівництва відбувалися повільні зміни, які торкнулися сприйняття зовнішнього світу, і насамперед співвідношення сил, що склалося на той час у міжнародних відносинах. У документах XX з’їзду КПРС з’явилася теза про можливість відвернення війни і необхідність для країн з різними суспільними системами не лише співіснувати, але «йти далі, до поліпшення відносин, до зміцнення довіри між ними, до співробітництва».

Важливим було те, що М. Хрущов та його оточення почали відходити від стереотипного за часів Сталіна сприйняття США як головного «непримиренного ворога» СРСР. Наслідком цього стало наголошення в доповіді на XX з’їзді КПРС на тому, що «для забезпечення справи миру в усьому світі велике значення мало б установлення міцних дружніх відносин між двома найбільшими державами світу — Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки».

Одночасно всередині правлячої еліти США розпочалися процеси диференціації, що привели до появи двох великих угруповань, які обстоювали кардинально проти­лежні позиції щодо розвитку відносин із СРСР. Перше з них було тісно пов’язане з військово-промисловим комп­лексом СІЛА і виступало за продовження гонки озброєнь та здійснення політики з позиції сили відносно СРСР. Друге, яке об’єднувало більш поміркованих представни­ків правлячих кіл, висловлювалось проти «тотального залучення» США у світові конфлікти і за поліпшення радянсько-американських відносин.

Великий вплив на суспільну думку Заходу справив оприлюднений влітку 1955 р. маніфест Рассела—Ейнштейна, в якому всесвітньовідомі вчені попереджали, що в ракетно-ядерну епоху застосування війни як інстру­менту зовнішньої політики може призвести до знищення людства.

1957 рік став етапним у розвитку міжнародних відносин, що склалися після другої світової війни й базувалися на монопольному володінні Сполученими Штатами Америки спочатку ядерною зброєю, а пізніше — засобами її доставки. Запуск двох штучних супутників Землі Радянським Союзом 4 жовтня і 3 листопада свідчив про його перетворення на ракетно-ядерну державу і втрату Сполученими Штатами стратегічної неприступності вперше в американській історії з часів війни з Англією в 1812 р.

Президент Ейзенхауер охарактеризував цю подію як «технологічний тріумф» СРСР, що означав для США появу суперника, якого слід було сприймати як «життєздатну конкуруючу систему з передовою технологічною базою».

Проте треба зазначити, що майже до середини 60-х років ядерний потенціал СРСР набагато відставав від американського. Хрущов уважав, що слід використовувати найменші свідчення успіхів СРСР у військово-технічній галузі для підтвердження наміру втілити в життя гас «Наздогнати і перегнати Америку». У свою чергу, Сполучені Штати Америки не збиралися припиняти розробки нових видів ядерної зброї. Це означало продовження гонки озброєнь і блокового протистояння, очолюваного лідерами двох протилежних соціальних систем — СРСР і США.

Отже, в напружених умовах «холодної війни» ООН відігравала важливу роль як форум обговорення проблеми роззброєння, з’ясування позицій держав, визначення шляхів скорочення гонки озброєнь, заборони ядерної зброї. Численні резолюції, ухвалені Генеральною Асамблеєю, її допоміжними органами, комітетами та комісіями з роззброєння мобілізовували світову громадськість на боротьбу за заборону ядерних випробувань, заборону та знищення ядерної зброї. Тиск світової громадськості був одним із факторів, які позитивно впливали на політику держав у галузі роззброєння. 

Висновки

Серед проблем функціонування ООН найбільші нарікання викликають: недосконалість системи фінансування, що проявляється в хронічній фінансовій кризі ООН; неефективна робота Секретаріату ООН, який непомірно розрісся і не виправдовує фінансові витрати; оновлення Ради Безпеки у зв’язку з претензіями урядів Японії, ФРН і деяких інших держав на місці постійних членів Ради Безпеки. Зростання кількості членів ООН до 192 держав ставить на порядок денний і збільшення кількості непостійних членів Ради Безпеки.

Варто відзначити, що після завершення «холодної війни» оонівське керівництво стає на шлях коригування діяльності ООН. Одним із перших в ООН, хто заговорив про актуальність змін у її роботі був Генеральний секретар Хав’єр Перес де Куельяр (1982 — 1991), який закликав до оновлення та відродження Організації. Його наступник Б.Бутрос-Галі (1992 — 1996) розширив ті завдання, які стоять перед ООН у процесі її реформування. У зв’язку з цим серед основних проблем він виділив такі: бюджетна проблема, питання розміру внесків, структурна перебудова та адміністративні проблеми [1, с.7]. У програмному документі «Порядок денний для миру» Б. Бутрос-Галі запропонував підготувати аналіз та рекомендації відносно шляхів підвищення ефективності ООН у межах Статуту ООН та проведення превентивної дипломатії у сфері миротворчої діяльності [2]. 

Список використаної літератури

1. Бутрос-Гали Б. Радикальные преобразования в мировой системе после окончания холодной войны, естественно, находят отражение в деятельности ООН // Международная жизнь. — 1996. — № 5
2. Історія міжнародних відносин [Текст] : навчальний посібник для самостійного вивчення дисципліни / Віктор Головій [та ін.]., 2010. — 263 с.
3. Крушинський В. Ю. Міжнародні відносини та світова політика. 1945 — 1980. Дати. Події. Факти : Навч. посіб. / В. Ю. Крушинський, В. А. Манжола. — К. : Либідь, 2007. — 192 c.
4. Манжола В. А. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1945 — 70-ті роки) : Підруч. для студ. гум. спец. вищ. навч. закладів / В. А. Манжола, М. М. Білоусов, Л. Ф. Гайдуков, В. С. Бруз, С. П. Галака. — К. : Либідь, 2003. — 560 c.
5. Патика, Н. Міжнародні економічні відносини [Текст] : навчальний посібник / Наталія Патика, Олена Мартинюк, Діана Кучеренко, 2013. — 557 с.
6. Теорія міжнародних відносин. Міжнародні відносини та світова політика: навчальний посібник / М. П. Требін [та ін.] ; ред. М. П. Требін, 2016. — 538 с.
7. Турчин Я. Історія міжнародних відносин (1914-2015) [Текст] : навчальний посібник / Ярина Турчин, Руслан Демчишак, Любава Матлай, 2016. — 139,[1] с.
8. Цимбалістий, В. Теорія міжнародних відносин: навчальний посібник / Василь Цимбалістий, 2009. — 357,[1] с.