Вступ

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху є різні погляди щодо умов, які спонукали людей до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що зародження дисиденства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинив насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив росіян в Україну, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто змушувала останніх підтримувати вимоги дисидентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії.

Проблеми національного характеру рано чи пізно постають в тій чи іншій державі — і від того, як вони вирішуються на державному рівні, залежить не лише добробут населення, й соціально-політична рівновага країни. Тому етнічний фактор залишається одним з найважливіших у політичному житті суспільства.

Друга половина 50-х початок 80-х років XX ст. — один з важливих, непростих періодів нашої історії. Важливих тому, що в ці роки була зроблена спроба реформувати наше суспільство, звільнити його від «сталінізму», відродити національну культуру, українську державність.

Сьогодні цікавість до подій цього періоду зростає тому, що доводиться повертатися до більшості тих проблем, які були поставлені ще в 50-х — 80-х роках і залишаються нерозв’язаними до цих пір, або вирішеними непослідовно, половинчасто, некомпетентно.

В Україні з’явилося чимало публікацій вітчизняних дослідників, присвячених проблемам українського дисидентського руху, його боротьбі за національне відродження, демократію, державність.

Однак це питання потребує ще більш глибокого і всебічного аналізу.

Досліджуючи тему, я намагалася проаналізувати причини появи, розвиток українського дисидентського руху в контексті світових національно-визвольних процесів, його внесок у досягненні незалежності України.

Особливості дисидентського руху в Україні

У всьому світі впродовж 50-70-х років відбувалося піднесення національних рухів, загострення національних проблем, боротьба за демократичні права. У деяких регіонах вони вирішувалися досить позитивно, а в деяких напруга знімалася тільки частково.

На жаль, в Україні не спостерігалося широкомасштабного руху за самостійність. Свідомість українців не піднялась тоді до рівня тих одинаків, хто помічав або безпосередньо відчував на собі хиби в національній політиці, хто намагався протестувати, не боячись покарань. І. Дзюба в праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» із сумом стверджував: «І тим прикріше українцеві; (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачити сьогодні, що з його нацією діється щось незрозуміле і невиправдано недобре. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо і самі ці процеси такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється щось «недобре». Тому він закликав усіх українців задуматися, бо мова іде про майбутнє нації, про майбутнє їх дітей. «Національна справа — це справа і корінний інтерес всього народу, справа і совість кожного громадянина: вона не відчуває всіх інших справ, інтересів та ідеалів, але нерозривно з ними пов’язана, і ніхто не має права мовчати».

Український дисидентський рух мав три основні течії. Національно-визвольна, яка рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу, створення суверенної української держави. До цього напрямку належать Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз та інші. Релігійне дисиденство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, И. Тереля.

Правозахисне дисиденство репрезентоване Українською Гельсінською групою (УГГ). Представниками його були М. Руденко, О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, М. Маринович та інші.

Характерною рисою трьох напрямів дисиденства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення для сфери своєї діяльності національного чинника. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз). У числі дисидентів виявилось чимало «шістдесятників».

Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Л. Лук’яненка, яка утворила в 1959р. Українську робітничу селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». У проекті програми УРСС необхідність виходу України зі складу СРСР аргументувалася тим, що «повоєнне життя ще і ще переконує українських робітників, селян та інтелігенції, що Союз РСР, як колишня Російська Імперія, не може дати українському народові щастя. Щастя народу полягає у матеріальний забезпеченості і політичній свободі громадян. У складі Союзу Україна не займала ні того, ні іншого. Українська економіка по-старому лишається колоніальною, понад 40 мільйонний український народ не має жодних політичних свобод». Радянська партійна система ставила інтереси утримання влади КПРС над суспільством вище від інтересів особистості та навіть цілих народів. Під гаслом «пролетарського інтернаціоналізму» приховувався радянський тип колоніалізму та ідея російського месіанизму. У 1961 р. організацію було викрито, за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув’язнення — від 10 до 15 років за ст. 56 кримінального кодексу «Зрада Батьківщини». Організатор Л. Лук’яненко був засуджений до страти, згодом її було змінено 15-річним засланням.

Судові процеси над політично незгодними відбувалися у різних регіонах республіки. І це за тих умов, коли радянський уряд без кінця заявляв, що в СРСР немає випадків притягнення до судової відповідальності з політичних мотивів, що в СРСР не має політичних в’язнів. Ще сильніша хвиля арештів представників генофонду нації прокотилася по Україні в 1965 р. До судових справ було притягнено близько 30 осіб (викладачів, студентів, художників, науковців, письменників). Серед них були І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко, П. Заливаха, В. Мороз, І. Герета, П. Григоренко, С. Караванський і інші. Всі вони постраждали за ідею покращення долі України. Партійний актив на закритих ідеологічних нарадах проінформував, що затримано групу націоналістів, які організовано розповсюджували антирадянську літературу, були пов’язані з колишніми бандерівцями, мали підпільну друкарню і зберігали зброю.

Коли у серпні 1968 р. радянські війська окупували Чехословаччину, поклавши край «празькій весні», на захист скривджених виступили дисиденти. їх оцінка чехословацьких подій одержала широкий відгук у суспільстві. Як наслідок, з 1968 р. посилюються репресії проти інакодумців.

У 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі і уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, забезпечити виконання у кожній з них високих принципів демократії, прав людини. Розуміючи, що за умов радянської України практично реалізувати гельсінські угоди неможливо, в листопаді 1976 р. в Києві була утворена Українська Гельсінська спілка (група УГГ). її очолив письменник М. Руденко. До складу організації входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук’яненко, І. Кандиба, М. Маринович та ін., всього 37 осіб. Вона підтримувала зв’язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. УГГ визнала за необхідність здійснити широке коло завдань і ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини, порушенням національних прав в Україні, домагатися безпосереднього контакту України з іншими державами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обігу інформації та ідей. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили властям розпочати гоніння, арешти, які проводилися аж до середини 80-х років. Лише деяким членам організації пощастило імігрувати за кордон. У таборах загинули В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин.

Незважаючи на малочисельність, український дисидентський рух був реальною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали. Завдяки самовідданій діяльності його членів визрівала ідея про необхідність виходу України з Радянського Союзу і створення власної незалежної держави. Розроблені дисидентами принципи багато в чому заклали засади сучасного державотворення.

Дисидентський рух в Україні 60-х рр. ХХ ст. започаткував нову морально-етичну, світоглядну парадигму в національних координатах в епоху тоталітаризму. Процес відродження системи цінностей поширювався, як правило, у сфері правозахисній, релігійній та культурній, залишаючи осторонь політичний аспект суспільного життя. Така тенденція визначає інтелектуально-духовний, особистісний акцент діяльності “шістдесятницької” інтелігенції: “Головною заслугою шістдесятників є зруйнування утопії про “нову” радянську культуру, про “нову” радянську людину і повернення до загальносвітової культури”.

Формування нового типу мислення в умовах культурницької і ментальної блокади та фактичної бездержавності викристалізовується у царині публіцистики, “яка завжди відігравала чільну роль в духовній реорганізації життя”. Саме в контексті публіцистичної творчості “шістдесятництва” формувалась нова етнопсихологічна суспільна позиція українства. Ці тексти мотивують до систематизації мислення, світобачення у пошуках єдиного істинного шляху, утверджують цінності, що ґрунтуються на генетичній національній пам’яті та загальнолюдській моральнісній парадигмі у площині “свободи” екзистенції індивіда. Оскільки публіцистика “має справу з матеріальними і духовними субстанціями”, її покликання мало визначальне місце в поширенні “інакодумства” на систему заангажованої тоталітарної свідомості. Вона стала каталізатором інтелектуалізації та морального вивільнення суспільного буття, витіснення чинників психологічного поневолення мотивувальними загальним духом прагнення до істинних духовних, історичних, життєвих універсалій.

Отже, проблеми української ідеології тісно перепліталися із загальносвітовими та взаємопроникались із різними внутрішніми питаннями. Тобто українці не стояли осторонь світових національно-визвольних процесів, хоча скрізь були свої особливості, що пояснювались низкою об’єктивних причин.

Висновки

Поширення дисидентства в 1960-1980-х роках, розповсюдження опозиційних настроїв серед різних верств населення України стало своєрідною реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, бездержавний статус України, утиски національного культурного, духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті і віросповідань, прорахунки в галузі соціально-економічної політики КПРС. Істотно впливала на формування дисидентства й поразка національно-визвольної боротьби 1940-1950-х років у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору. Не менш важливу роль у становленні ідеології дисидентства відіграли світовий процес деколонізації 1950-1960-х років, антитоталітарні виступи в країнах народної демократії, зокрема в Польщі, Угорщині, НДР, Чехословаччині, міжнародний правозахисний рух, що активізувався після прийняття 1948 року Загальної Декларації прав людини. Провідне місце серед опозиційних сил у 1960-1980-х роках займали національноорієнтоване дисидентство, рухи національних меншин (кримськотатарський та єврейський національні рухи за повернення на історичну Батьківщину), рух за соціально-економічні права.

Окремим напрямом у дисидентстві є релігійний. В даному випадку йдеться не лише про домагання віруючими реалізації свободи совісті, а й про своєрідне трактування ряду релігійних догматів. Показовими в цьому плані були опозиційні течії серед євангельських християн-баптистів, адвентистів сьомого дня, п’ятдесятників, що створили незалежні від держави духовні церкви («Рада Церков євангельських християн-баптистів», «Вірні і вільні Адвентисти сьомого дня»). Звичайно, було б неправильно штучно ізолювати згадані напрями дисидентства. В практиці опозиційного руху досліджуваного періоду вони — нерідко виступали зі спільних позицій, єдиною згуртованою силою.

Список використаної літератури

1. Сверстюк Є. Вічний феномен дисидентства // Права людини. — 2010. — № 18. — С. 4-10
2. Бажан О. Дослідження проблем дисидентського руху в Україні в сучасній зарубіжній та вітчизняній історіографії // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2001. — № 2. — С. 520-529
3. Гаврилюк, Наталія. Опозиційний рух в Україні в 1960-1980 рр. Лицарі літератури в дисидентському русі // Історія України. — 2010. — № 1 : Вкладка. — С. 1-16
4. Опитування учасників дисидентського руху в Україні : До 30-ї річниці УГГ (Українській Гельсінкській Групі) // Молода нація. Альманах. — 2006. — № 3. —  С. 109-183
5. Пономаренко О. Зародження дисидентського руху в Україні / О. Пономаренко // Історія України. — 2004. — № 44. — С. 13-15
6. Золотоусский В. Роль диссидента в истории // Искусство кино. — 1998. — № 12. — С. 47-49