Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Поширення слов`янофільських ідей в Україні в першій половині ХІХ ст.

Вступ

Життя і погляди так званих слов’янофілів (О.С.Хом’якова, І.В. і П.В.Кірєєвських, К.С. і І.С.Аксакових, Ю.Ф.Самаріна і деяких інших) протягом вже більше 150 років привертають увагу не тільки істориків, але й інших представників гуманітарного знання, культури і мистецтва в Росії, СРСР, а також далеко за їхніми межами. Однак закордонна історіографія слов’янофільства вивчена далеко недостатньо [1]. Дана стаття є спробою посильного просування у вивченні проблеми у вигляді короткого нарису (праці дослідників-емігрантів вимагають спеціального аналізу, до того ж ця тема почасти вже висвітлювалася автором [2]).

Слов’янофільство як явище російської суспільної думки визначилося зі своїми пріоритетами (насамперед, в релігійній галузі) у 1840-ві рр. Але більш ніж за десятиліття до того майбутні слов’янофіли побували на Заході і звернули на себе увагу видатних західноєвропейських мислителів. Пізніше з ними вже в Росії познайомилися німецький дослідник А.Гакстгаузен, В.Пальмер та ін.

На початку 1840-х рр. частиною англіканських богословів усе більш усвідомлюється необхідність зближення між англіканством і православ’ям. Особлива ретельність у цій справі була виявлена молодим ученим дияконом В. Пальмером, що побував у Росії, Греції і звернув на себе увагу ієрархів і мирян Російської Православної Церкви. Відомо 11 листів О.С.Хом’якова до В.Пальмера, написаних по-англійському, перший з яких датовано 10 грудня 1844 р. Крім чисто богословських, автор торкається і питань, що так чи інакше зв’язані з історією Росії, долею православ’я в ній. У листуванні О.С.Хом’якова з В.Пальмером конспективно намічається програма, яка знайшла місце в трьох брошурах О.С.Хом’якова про західні сповідання, написаних французькою мовою [3].

У наступні десятиліття багато робіт О.С.Хом’якова, Ю.Ф.Самаріна та ін. слов’янофі-лів видавалися в європейських державах, їх знали і високо цінували в слов’ янських землях [4]. Некролог О.С.Хом’якова був поміщений у «Единбурзькому Огляді» у 1864 р. А в Лондоні (1895 р.) Бирбек видав за оригіналами листи О.С.Хом’якова до В.Пальмера і Г.Вільямса зі своєю передмовою.

Безумовно, говорити про згоду зі слов’янофільськими поглядами західних богословів, учених, суспільних діячів або публіцистів немає особливих підстав, але, принаймні, у слов’янофілах бачили щирих, незалежних, глибоких православних мислителів. Проте були і такі дослідники слов’янофільства, що істотно спотворювали їхні погляди. Так, дуже своєрідну точку зору мав професор слов’янських літератур Краківського університету М.Здзеховський (М.Урсін), що виділяв «загальну психологічну рису» слов’янського племені — «містичний патріотизм», що виражався у слов’янських народів у «дуже різних формах» [5]. Однак далі він пише вже не про «містичний патріотизм», а про «патріотичний містицизм», розуміючи під «містицизмом» «віру в надприродне спілкування особистості з Божеством, захоплені пориви релігійного почуття». Під слов’янофільством він розумів не що інше, як «самий характерний прояв містичної віри в народ». І хоча автор вважав О.С.Хом’якова «одним з найбільших людей, яких породила Росія», і окреслив «внутрішній вигляд найбільших поетів і мислителів слов’янофільства», до висновку він приходить невтішного: «Ніхто з них не умів тверезо глянути на дійсність — раніше чи пізніше усі вони стали проповідниками божевільного вчення».

1. Становлення слов’янофільських ідей в Росії та їх поширення в Україні

В Росії XIX — початку XX століть чи не найсильніші ідейні позиції займали слов’янофіли. Хоча мабуть більш точно їх можна назвати русофілами, бо власне слов’янський світ або світи інших слов’янських народів, у тому числі й українського, якщо й цікавили їх, то лише в якості тих, які мають з необхідністю йти за Росією й бути “врятованими” нею. Оскільки без інших слов’янських народів сенс історично-месіанської ролі Росії втрачався, то вони “мали честь” бути об’єднаними з останньою.

Більш доброзичливо до слов’янофілів ставився Т.Масарик. У 1889 р. у кількох номерах празького журналу «Athenaeum» була опублікована його стаття про І.В.Кірєєвського, що у російській пресі того часу була названа найбільш докладним дослідженням про нього. Тут Т. Масарик, незважаючи на критичне ставлення до І. В. Кірєєвського, називає його «чудовим мислителем». У 1913 р. виходить двотомний твір Т.Масарика «Росія і Європа», де значне місце приділяється слов’янофільству. Російською мовою ця робота перевидана в 2000 р.

Таким чином, у дореволюційний період багато робіт слов’янофілів були відомі за межами Росії, більш того, саме там вони вперше і були опубліковані (у Берліні, Лейпцигу та ін.). Інша справа, що тираж їх був невеликий, і тому можливість ознайомитися зі слов’янофільською спадщиною мало лише невелике коло фахівців, аж ніяк не завжди їхніх прибічників. Виняток складають лише шанувальники у слов’янських землях, та й то прихильники православ’я і слов’янської єдності. Що ж стосується розуміння цінності слов’янофільської спадщини, то висновок тут може бути песимістичний. У середовищі, ворожому чи байдужому до цінностей православ’я, розуміння і визнання плодів православних мислителів навряд чи могло знайти глибокий відгук. Та й у цілому кількість публікацій, особливо спеціальних, про слов’янофільство в закордонній історіографії була невеликою.

Варто окреслити основні джерела формування цивілізаційних уявлень та концепцій в українофільському інтелектуальному середовищі. Так, вагомим зовнішнім чинником стала тут ідеологія панславізму. Як відомо, ідея всеслов’янського єднання та взаємності визначилась як характерна риса епохи романтизму в усіх слов’янських народів. Дослідники відзначають, що в еволюції ідеї слов’янської єдності спостерігається, з одного боку, неоднакове її розуміння різнотипними соціально-політичними та ідейно-естетичними угрупуваннями, а з другого — наявність різних етапів у становленні цієї ідеї як політичної формули29. Як слушно зазначає сучасний дослідник М. Мудрий, «ідея слов’янської взаємності ніколи не набувала у свідомості її носіїв граничної чіткості, й тому вона не існувала як завершена світоглядна категорія, а радше як пульсуюча». Ще І. Франко вдало виокремив на галицькому грунті два основні різновиди панславізму — росієцентричний та австрославізм . Останній передбачав об’єднання слов’янських народів на федеративних засадах в рамках Габсбурзької монархії й духовно-релігійну орієнтацію на Ватикан, оскільки його репрезентували переважно представники католицьких народів. На противагу йому російський панславізм пропагував об’єднання слов’янського світу під верховенством Росії як політичного центру й православ’я як духовного підґрунтя . Ці два різновиди панславізму, поєднуючись та взаємодіючи між собою, і формували значною мірою цившзаційну самоідентифікацію серед української інтелігенції Галичини.

Помітний вплив на розвиток історичної думки Галичини чинила також ідеологія слов’янофільства. Уточнимо, що деякі дослідники загалом ототожнюють слов’янофільство з панславізмом, що, на слушну думку А. Валіцького, не є цілком оправданим. Адже слов’янофільська доктрина базувалася на постулатах про самобутній шлях історичного розвитку слов’янських народів, про общину як ідеальну форму самоорганізації суспільства, православ’я як справжнє втілення християнства, особливу (месіанську) роль слов’ян у світовій історії тощо. Слов’янофіли ідеалізували патріархальний уклад допетровської Московії й проявляли ксенофобію й підозрілість до всього чужого (неслов’янського). Слов’янофільство як ідейно-світоглядна доктрина сформувалося в ході полемік зі своїм ідеологічним антиподом — так званим західництвом.

У середовищі історикв-українофілів слов’янофільська доктрина була сприйнята не в усій цілісності, а тільки окремі її компоненти адаптувались до місцевих, специфічно галицьких обставин. Так, актуальна тоді слов’янофільська (й панславістська) теза про «історичну похибку» Польщі — «зраду ідеалів Слов’янщини» й західноєвропейський історично-цивілізаційний вибір — набула в історичних працях галичан значного поширення. Водночас такий же актуальний для слов’янофілів мотив протиставлення допетровської Московії та європеїзованої пореформеної Росії в галицькій історіографії не знайшов відгуку. Слов’янофільство стало для галичан першим виявом національної ідеї, засобом рекомпенсації почуття цивілізаційної меншовартості.

Конкретним виявом ідеї всеслов’янської спільності в галицькій історичній думці стала загальноприйнята теза про спільні генетичні витоки всіх слов’янських народів. Тому в синтетичних історичних студіях та викладах стародавньої історії не простежуємо спроб виокремити етногенез русинів з-поміж інших слов’янських народів. Стародавню епоху руської історії вчені Галичини розглядали лише у контексті історії слов’янських народів в цілому. «Слов’янськість» окремих історичних явищ чи процесів була для галицьких вчених критерієм оцінок й мірилом вартостей.

Слід наголосити, що слов’янофільство в українофільській інтерпретації помітно відрізнялося від русофільської, адже представники першої течії наголошували на всеслов’янській спільності, надаючи пріоритет західнослов’янським та південнослов’янським зв’язкам; русофіли ж акцентували на східнослов’янській спільності.

Термін українофільство не є однозначним. Під такою назвою, як відомо, існувала ліберальна течія в національному русі Наддніпрянської України і течія національного руху галицьких русинів, представники якої поділяли думку про етнонаціональну тотожність русинів і наддніпрянських українців та їх окремішність як від поляків, так і від великоросів.

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті «Головних ідей» статуту зазначалося про те, що » . правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на св[ятій] релігії господа нашого Ісуса Христа». Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Для вирішення нагальних, життєво важливих справ передбачалось утворення спільного вищого законодавчого органу влади — загальнослов’янського собору з представників всіх народів. Однак його функції та повноваження не визначено більш детально. Враховуючи, що попередніми пунктами статуту особливо наголошувалось на державно-політичній самостійності кожного з народів, то можна припустити, що цей «собор» повинен був би стати деяким наддержавним органом, члени якого обирались би не пропорційно від кількості населення, а від державно-територіальних утворень.

2. Особливості панславізму як ідеології

Панславізм як ідеологія сформувався навколо ідеї етнічної, мовної і духовної спільності слов’янських народів. Термін було вперше вжито Я.Геркелем у 1826 році. Події початку ХІХ століття призвели до появи серед західних та південних слов’ян Ідеї слов’янської єдності під зверхністю Росії — очевидно тому, що на тон час Росія була єдиною незалежною державою, решта слов’янських народів перебували під владою іноземних держав.

Якщо виключити зовнішньополітичний фактор — ідею об’єднання під орудою Росії, то появу панславізму як течії суспільної думки можна розцінювати одним із симптомів відродження культури багатьох слов’янських народів, актуалізацію питання їхньої не лише культурної, а й політичної ідентичності. У Росії ідеї панславізму були чітко сформульовані ще наприкінці 1830-х років у працях М.Погодіна.

Теза щодо доцільності генерування слов’янської ідентичності була висловлена радикально, оскільки М.Погодін був прихильником концепції зв|ерхності слов’ян у порівнянні з іншими народами і наполягав на природній ворожості по відношенню до західної культури. В наступні десятиліття цілою ентузіастів розроблялися проекти об’єднання слов’ян під егідою Росії. В різних варіаціях ці ідеї були досить популярними, тому зуміли вилитися в потужну соціально-філософську течію слов’янофільства.

Найбільш відомими представниками слов’янофільства були К.Аксаков. О.Хом’яков. І.Киреєвський. Вони концептуалізували ідею протиставлення слов’янського православного світу на чолі з Росією «безвірній Європі». До тези політичної і культурної гегемонії додалася ідея православної церкви як оптимальної церкви для слов’янських народів, котрі йдуть своїм самобутнім шляхом. Світоглядний діапазон панславістів-слов’янофілів Росії коливався в межах від радикальної відмови від Західної Європи і до тривіального визнання культурних особливостей Росії. її історичного шляху й свідомості.

Розквіт панславістського руху припадає на кінець 60-х — початок 70-х років XIX століття. Зокрема, в 1867 році в Москві відбувся Слов’янський з’їзд і була започаткована діяльність слов’янських комітетів. Помилково вважати слов’янофільство офіційною позицією російського уряду, хоча за часів правління імператора Миколи І міністр народної освіти С.Уваров і сформулював сумнозвісну формулу «Православ’я. Самодержавство. Народність», яка спровокувала хвилю критики сучасників і врешті-решт стала символом вкрай реакційного правління. Панславісти-слов’янофіли вважали, що саме народне, національне начало є сутнісним першовитоком. тому їхнє гасло можна було сформулювати й так: «Народність. Самодержавство. Православ’я».

У самій Росії націоналістична по суті ідеологія слов’янофільства не була визнана російським імператорським двором, який з часів Петра І виказував прихильність  до   західної  культури.   Однак   царський  уряд   ще   менше прихильності виявляв до ліберальних противників слов’янофілів — західників, які обстоювали доцільність орієнтації Росії виключно на західноєвропейські і загальносвітові досягнення, культурні та ідеологічні цінності. На відміну від слов’янофілів західники заперечували тезу про своєрідність та унікальність Росії і слов’янської культурно-цивілізацінної гілки загалом.

На становлення української ідеї в Галичині мали вплив чимало діячів. Зокрема, брати Барвінські, А.Вахняннн. Ю.Романчук витлумачували сутність і перспективи розв’язання національних проблем в романтичному дусі. Необхідність  розвитку  національної самобутності  українців  та  протидія можливим загрозам ззовні сприймалася цими діячами як найважливіший фактор тогочасного українського життя.

В особі Ю.Романчука ідея пріоритетного розвитку національних чинників отримала подальше ідеологічне викристалізовування в концепції створення державних структур — тобто в державно-політичному напрямку. Втім, першість у цьому світоглядному підході все ж належала І.Франку та Ю.Бачинському. які разом з О.Терлецьким та М.Павликом, були послідовниками пріоритетів демократичного радикалізму, що базувався на засадах європейського соціалізму та позитивізму.

Слов’янофіли до кінця 1840-х років мали загальні погляди на багато явищ власне російської історії: відсутність завоювання, общинний побут (хоча П.В. Кіреєвський і Д.О. Валуєв говорять про “родовий склад племен”, “родовий устрій”, що при відсутності конкретизації з їхнього боку утруднює з’ясування, що саме вони під цим розуміли) і т.ін. Але не тільки це було характерною ознакою слов’янофільства. Зустрічається твердження, що багато творів П.Я. Чаадаєва містили в собі “декабристські” ідеї – антикріпосництво, антиабсолютизм, демократичні симпатії, протест проти наслідувальності і вимога вироблення національної культури і т.ін.

Практично всі названі ідеї висловлювали і слов’янофіли. І, тим не менш, історична традиція обґрунтовано відрізняє їх і від П.Я. Чаадаєва, і від декабристів саме з причини їхніх релігійних поглядів. Причому у декабристів скоріше можна побачити не “протест проти наслідувальності”, а примітивне слідування деяким запозиченим системам. Не можна відокремити слов’янофілів у 1840-і роки формально і за ознакою “самобутності”. Тому що, за зауваженням В.В. Кожинова, “ідею глибокої самобутності Росії відстоювали дуже різні і навіть протилежні ідеологи”.

Значення сформованого слов’янофільства – саме в релігійному виправданні самобутності православної Росії як живого організму. І важливості саме такої Росії для європейського і світового розвитку. І тільки в даному контексті вірними є слова В.Є. Ветловської про те, що в 40-і роки ХIХ ст. проблема народу повстала з усією гостротою у полеміці західників і слов’янофілів про шляхи розвитку західноєвропейських країн і Росії, і починаючи з цього часу, питання про народ уже не сходило з порядку денного. 1840-і роки в історії слов’янофільства можуть бути визначені як становлення, обґрунтування слов’янофільської ідеї історичного розвитку Росії, ядром якої можна назвати афористичний вислів Ю.Ф. Самаріна: “Народ, як народ, може бути виправданий тільки з погляду релігійного”. Тепер уже не було необхідності ні в суперечках, ні в гуртках. Духовне життя кожного з “так званих слов’янофілів” уже не потребувало й  з’ясування відносин з духовними опонентами.

У першій половині 1850-х рр. слов’янофіли активізували листування про Церкву, продовжували розвивати свої погляди про безумовний пріоритет духовної основи й у житті окремої людини, і в житті російського народу. Правда, І.В. Кіреєвський більше, ніж його соратники, за словами отця Макарія (Іванова), “схвалив нашу Русь”, що і викликало критику з боку деяких членів слов’янофільського гуртка. За І.В. Кіреєвським, російське суспільство являє собою не площину, а сходи, які складалися “у величезну згоду всієї російської землі”, де “особистість є перша підстава”. “Останнім” же виразом давньоруської освіченості стали “цілісність і розумність”, а перевага поваги до форми над духом стала видимою у XVI ст.

Загальна установка І.В. Кіреєвського в 1850-х рр. зводилася до мінімуму змін через те, що вони будуть робитися в західному дусі і “зіпсують справу самородного розвитку”. Відсутність в уряді правильної самосвідомості приводить до потрясіння всього державного устрою. Для І.В. Кіреєвського “душою держави є пануюча віра народу” . Тому все, що вороже православ’ю, вважав він, буде ворожим і Росії.

Діяльність І.В. Кіреєвського О.С. Хом’яков називав “подвигом” не випадково. Усім слов’янофілам  довелося вести “негативну” роботу – критичне осмислення західної і російської освіти, але вже сама ця критика приносила  позитивні результати – звертала погляди на власне російської самосвідомість і її духовну цінность.

Тема смиренності, покаяння, братерської любові знаходила нові прояви і у поетичній творчості О.С. Хом`якова, невід`ємній від його богослов’я.  Суспільство, відірване від своїх історичних коренів, розпалося на особистості. “Ціла безодня”, за його словами, розділяла таке суспільство від “духовного життя “Святої Русі”. Спасенне тільки покаяння з любов’ю в душі до Божої справи. Такому підходові не могло не протистояти так зване “суспільство”, де, як відзначав Ю.Ф. Самарін, пануючим був “грубий і свідомий матеріалізм”. “Корінь зла” він бачив саме в його пануванні. А тому своїм завданням вважав  постійне нагадування про духовний початок, тому що “корабель, на якому ми всі стоїмо, тоне…”.

Отже, погляди представників слов’янофільського напрямку суспільної думки в XIX—XX ст. засновувались на протиставленні ідеології слов’янських народів, яким притаманні релігійність, «єдність духу» відчуттів і розуму, колективізм, любов до ближнього, ідеології народів Західної Європи, яким притаманні індивідуалізм, раціоналізм, розсудливість, культ матеріального прогресу. Найвищою духо­вною цінністю слов’ян, що обумовлює характер їхньої державності, слов’янофіли вважали «соборність», тобто поєднання свободи і єдності багатьох людей на основі їх спільної любові до одних і тих же абсолютних цінностей, якими є вчення православної церкви та її святих отців.

Слов’янофіли заперечували як революційний соціалізм, так і буржуазну демократію з її «фабричними відносинами» та «формально-логічною законністю». За поглядами слов’янофілів, на Заході держава виникла на основі насильства і завоювання, а в Древній Русі — внаслідок «природнього розвитку національного життя». Слов’янські держави минули період жорстокого рабовласницького суспільства. Для слов’янофілів характерна ідеалізація суспільного ладу Київської Русі та общинного способу життя.

Слов’янофільство виступає як антипод орієнтації суспільної думки на західноєвропейський (буржуазний) шлях соціального розвитку. Теоретики слов’янофільства в західному світі вбачають культ індивідуалізму під виглядом «загальнолюдських цінностей», пріоритет матеріального над духовним, масовий егоїзм і раціоналізм. Водночас, слов’янофіли не заперечують необхідності запозичення кращих надбань західних країн.

Державна влада, на їхню думку, має бути централізованою, а народу необхідно надати можливість вирішувати питання місцевого самоврядування, місцевих проблем господарського, культурного і соціального життя.

Політичні свободи, вважають вони, є відносним і негативним явищем, а справжнє завдання держави — творити правосуддя, стежити за моральністю і святістю законів, охороняти гідність людини, сприяти землеробській праці, общинному землеволодінню і, таким чином, слугувати не тимчасовим, а вічним цілям. Слов’янофіли виступають прихильниками переважно монархічних форм державного правління.

Слов’янофіли не проповідували ворожнечі до інших народів, вважаючи за слов’ян всіх — не за ознаками походження по крові, а за умов сприйняття духовних цінностей православної цивілізації. В.Соловйов писав, що необхідно застосовувати заповідь Ісуса Христа «Люби ближнього, як самого себе» також і до спілкування націй: «Люби всі інші народи, як свій власний».

Слов’янофільські ідеї були характерними для О.Хом’якова, братів І.Киреєвського і П.Киреєвського, К.Аксакова і І.Аксакова, М.Данилевського, Ю.Самаріна, Ф.Достоєвського, С.Соловйова, В.Заньківського, М.Бердяєва та ін.

Так з’явилася ідеологія слов’янофільства – ворожа до Німеччини, але панівна серед слов’янських народів упродовж ХІХ століття. Слов’янофільство поєднувалося з ліберальними цінностями та культурою французького зразка, панівною в Росії та в Україні. Так само слов’янофільство практично невідривне від романтизму в культурі, що сприяло поширенню певних ідей серед широких верств населення – за посередництвом салонів, журналів, альманахів тощо.

3. Слов’янське товариство св. Кирила та Мефодія та їх слов’янофільські погляди

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Для кирило-мефодіївців слов’янофільство не було самодостатньою ідеєю. У підготовчих матеріалах до програмних документів товариства досить чітко прослідковується думка про те, що, оскільки всі спроби українців досягти державно-політичної незалежності самостійно закінчувались невдачею, то єдиним виходом для них, який дозволить позбавитись національного і соціального гніту, є спільна боротьба з іншими поневоленими слов’янськими народами. Так, зокрема, В. Білозерський у Пояснювальній записці до Статуту товариства відзначав: «… ця свобода є досяжною для нас і інших підкорених племен тільки при об’єднанні слов’ян в одну державу, засновану на повазі народності кожного»

Слов’янофільство учасників Кирило-Мефодіївського товариства корінним чином відрізнялось від російського слов’янофільства і було більш співзвучним до чеського, словацького чи польського. Як підкреслює П. Кузик, «… на противагу російському варіантові об’єднання — «слов’янські струмки зіллються в російське море» (О. Пушкін), кирило-мефодіївці висунули зовсім іншу форму слов’янського союзу. Ідеться, фактично, про ідею створення добровільної федерації рівних слов’янських націй (яку згодом удосконалив М. Драгоманов, а Ще пізніше спробувала втілити в життя Центральна Рада)».

Цю ж особливість українського слов’янофільства відзначав і начальник жандармського управляння граф О. Орлов, який в доповідній записці імператору Миколі І наголошував на загрозі для майбутнього імперії розвитку подібних настроїв: «У Києві та Малоросії слов’янофільство перетворюється на українофільство. Там молоді люди з ідеєю об’єднання слов’ян поєднують думки про відновлення мови, літератури і звичаїв в Малоросії, доходячи навіть до мрій про повернення часів минулої вольниці і гетьманщини… думки … про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними і інших підвладних Росії народів до бажання існувати самобутньо».

Таке розуміння панславістської ідеї учасниками Кирило-Мефодіївського товариства розшифровувалося в другому пункті «Головних ідей» статуту, який чітко наголошував на тому, що при утворенні майбутнього слов’янського союзу кожен слов’янський народ повинне мати свою державно-політичну самостійність. Вона розглядалась «братчиками» як головна передумова майбутнього об’єднання.

«Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов’янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося… бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов’ян; почувши її заклик, повстануть всі слов’яни… і стане Україна самостійною республікою у слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м’яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов’янського союзу, було встановлення у всіх слов’янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян: «Приймаємо, що кожне слов’янське плем’я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану».

Відомий радянський дослідник діяльності Кирило-Мефодіївського товариства Г. Сергієнко, визначаючи особливості поглядів товариства на проблему самостійного державно-політичного існування України, писав: «Питання про самостійне існування України в статуті розглядалось як частина загальнослов’янського і ставилося в залежність від утворення республіканської федерації слов’янських народів».

Основою для встановлення справедливого суспільного та державного ладу у слов’янських народів, на думку учасників Кирило-Мефодіївського товариства, повинні були стати непорушні і керівні принципи християнської моралі. Так, зокрема, в четвертому пункті «Головних ідей» статуту зазначалося про те, що «… правління, законодавство, право власності і просвітництво у всіх слов’ян повинні основуватись на святій релігії господа нашого Ісуса Христа». Саме вірність цим моральним засадам християнства в його чистій, неспотвореній пізнішими нашаруваннями формі, повинна була стати основною передумовою для залучення неофітів до товариства та, поряд з освіченістю, для зайняття відповідальних державних посад у майбутньому справедливо організованому суспільстві.

Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов’ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об’єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Висновки

Слов’янофільство — світоглядово-ідеологічна і суспільно-політична течія в Росії у 1840 — 70, яка на противагу російській орієнтації на Зах. Європу (так званих «західників») перейшла на шлях російського панславізму, ідеалізувала все, що російське, протиставляла Росію Заходові, православ’я («єдина правдива християнська релігія») — католицизмові, московські звичаї — европейським, вихваляла минувшину й суспільний лад Московської держави (зокрема допетровської доби), а також общину, артілі тощо. Російські слов’янофіли (О. Хом’яков. І. і П. Кірєєвські, І. і К. Аксакови, Ю. Самарін, І. Беляєв та інші) виступали за скасування кріпацтва та обороняли деякі демократичні свободи, але були прихильниками державного і національного централізму в Російській імперії. Вважали, що Росія повинна стати на чолі й керувати всіма слов’янськими народами, і були проти позитивного вирішення українського і навіть польського питань.

Російське слов’янофільство майже не мало впливу серед українців. Деякі етнографічно-історичні праці М. Максимовича та О. Бодянського (обидва працювали в Москві) віддзеркалюють погляди слов’янофільства. Намагання братів Аксакових притягнути до співпраці з слов’янофілами Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша не мали успіху.

Значення слов’янофільської ідеї історичного розвитку Росії в першу чергу все-таки не в цьому. Слов’янофіли вказували на, з їхньої точки зору, згубність петровського шляху, необхідність подолання розірваності російської самосвідомості (на світську і церковну, освічену і простонародну). Всі інші їхні дійсні заслуги були плодом цього висновку. І весь подальший розвиток російської самосвідомості так чи інакше співвідносив себе з цією соборною слов’янофільською ідеєю, навіть якщо і йшов самостійним шляхом.

Слов’янофіли чітко визначили стан Росії на переломному етапі її історії. У 1860-і рр. життя Росії стало різко змінюватися аж ніяк не в тім дусі, як уявлялося слов’янофілам. Вони намагалися достукатися до сердець і розуму освічених співвітчизників, яким усім разом необхідно було зробити ні багато ні мало – подвиг. Правлячі російські класи у цілому до цього виявилися нездатними, що і визначило в кінцевому рахунку загибель самодержавної Росії.

Слов’янофільство було досить популярним напрямком політичної думки у слов’янських народів першої половини XIX сторіччя. Однак, як ідеологічна течія, воно не було однорідним і ціліснім. У кожного із слов’янських народів ці ідеї набували специфічного змісту, а цілі та засоби поєднання слов’ян були, в значній мірі, відмінними.

Іншою, не менш важливою умовою створення майбутнього слов’янського союзу, було встановлення у всіх слов’янських народів республіканської форми правління та політико-правової рівності громадян: «Приймаємо, що кожне слов’янське плем’я повинно мати правління народне і дотримуватись повної рівності співгромадян по їх народженню, християнським віросповіданням і стану».

Список використаної літератури

  1. Грабовський С. Діагноз: «слов’янофільство» [Текст] / С.Грабовський // Сучасність. — 2000. — № 7-8. — С. 95-99
  2. Дудзинская Е. Славянофилы в общественной борьбе [Текст] : науково-популярна література / Евгения Дудзинская,, 1983. — 272 с.
  3. Проблеми соціально–економічного і політичного життя Київської Русі в спадщині слов`янофілів // Південний архів. Зб. наук. праць.– Історичні науки.– Вип.– Херсон, 2003.– С. 36–39.
  4. Скакун О. До питання про політичні та державно-правові погляди Т.Г. Шевченка / О. Скакун, Н. Крестовська // Юридична Україна. — 2010. — № 1. — С. 4-9
  5. Славянофилы и их воззрения в современной общественной мысли (конец 80-х гг. ХХ в. – начало XXI в.) // Вісник Харк. нац. ун–ту.– №633 .– Історія.– Вип. 36 .– 2004. – С. 280– 289.
  6. Славянофилы об особенностях просвещения России и о значении университетов для русской истории // Харківський історіографічний збірник.– Вип. 7.– Харків, 2004.– С. 95–102.
  7. Слов’янофіли і їхні погляди в довоєнній радянській історіографії // Історичні і політологічні дослідження: Наук. журн.– Донецьк, 2003.– №5/6 (17/18).– С. 215–221.
  8. Тарасов Б. «Дело идет об истине…о России» [Текст] : Культурно-историческая и литературно-эстетическая полемика западников и славянофилов // Литература в школе. — 1998. — № 1-2
  9. Тростников В. Истинная любовь славянофилов [Текст] : К 200-летию со дня рождения И.В.Киреевского / Виктор Тростников // Аргументы и факты. — 2006. — № 16. — С. 21
  10. Цимбаев Н. Славянофильство [Текст] : Из истории рус. обществ.-полит. мысли ХIХ в. / Н. И. Цимбаев, 1986. — 269 с.