Вступ

В українській фінансовій літературі, на відміну від західноєвропейської та північноамериканської, донині використовується поняття «державні фінанси» (або — «фінанси держави») як синонім поняття «суспільні фінанси» (або — «публічні фінанси», як це прийнято у розвинутих країнах). На наш погляд, цього робити не можна, як в теоретичному, так і в практичному плані, оскільки це призводить до проблем у фінансовій політиці держави, коли політики при владі на свій розсуд прагнуть розпоряджатися фінансами держави, не враховуючи особливості окремих складових суспільних фінансів.

Значний внесок у розробку теорії державних фінансів зробили такі відомі українські вчені, як В. Андрущенко, В. Базилевич, О. Василик, Г. Волощук, Т. Єфименко, О. Кириленко, В. Кравченко, А. Крисоватий, М. Крупка, І. Лютий, Ц. Огонь, В. Опарін, К. Павлюк, Ю. Пасічник, Д. Полозенко, І. Розпутенко, С. Слухай, В. Суторміна, Н. Ткаченко, В. Федосов, І. Чугунов, С. Юрій та інші. Водночас, у науковому плані потребують уточнення такі поняття, як державні і суспільні фінанси, структура суспільних фінансів, їхні функції, які в український фінансовій літературі трактують по-різному.

Наша мета — з’ясування суті, структури і функцій суспільних фінансів України та державної власності.

1. Суть, структура, функції суспільних фінансів та їхнє місце в фінансовій системі України

Національні фінансові системи, на думку В. Опаріна, відображають структуру фінансів окремих країн. До їх складу входять [7, с. 26]:

—         фінанси суб’єктів господарювання;

—         страхування;

—         державні фінанси;

—         міжнародні фінансові відносини;

—         внутрішній фінансовий ринок.

На наш погляд, в структурі фінансової системи країни в умовах глобалізованої економіки недоцільно виділяти таку складову, як міжнародні фінансові відносини. Це пов’язано з тим, що фінансова система України повністю входить у світові фінанси, а не якимось її окремим елементом. Про необхідність саме такого розгляду структури фінансової системи країни свідчить негативний вплив світової фінансової кризи 2008-2009 років на всі складові фінансової системи України. Крім того, ВВП нашої країни донедавна майже на 60% формувався за рахунок експорту, що свідчить про відкритість нашої фінансової системи в цілому, а не окремих її складових. Нерозуміння цих сучасних реалій призводить до негативних наслідків на практиці. Деякі українські політики найвищого рангу вважали в жовтні 2008 р., що фінансова криза у розвинутих країнах обійде фінансову систему України стороною. Відповідно не був прийнятий кризовий бюджет на 2009 р. та інші непопулярні заходи, що й призвело до обвалу гривні щодо долара наприкінці 2008 — на початку 2009 рр., до визнання України міжнародним співтовариством як країни, яка найбільше постраждала від світової економічної кризи 2008-2009 рр. (поряд з Ісландією, Угорщиною і Латвією). Але названим країнам зразу була надана необхідна фінансова допомога з фондів ЄС, інших міжнародних організацій

Україна ж опинилася сам на сам з наслідками світової фінансової кризи. Негативні наслідки цієї кризи для нашої країни можуть бути ще більшими, якщо не стабілізується політична ситуація в Україні.

Інший український фінансист, О. Ковалюк вважає, що фінансова система охоплює сферу фінансів (об’єкт фінансової системи); сукупність фінансових органів (суб’єкт фінансової системи); фінансовий механізм (засіб взаємодії суб’єкта й об’єкта фінансової системи) [6, с. 52].

На думку М. Крупки фінансову систему можна розглядати як інфраструктуру різних фінансових інститутів, які здійснюють фінансові операції та одночасно є суб’єктами і об’єктами управління фінансами.

У західній фінансовій науці переважає трактування фінансової системи у контексті функціонування фінансового ринку. Наприклад, З. Боді та Р. Мертон характеризують фінансову систему як сукупність ринків та інших інститутів, що використовуються для укладання фінансових угод, обміну активами і ризиками. Ця система включає ринки акцій, облігацій та інших фінансових інструментів, фінансових посередників (таких, як банки і страхові компанії), та органи, які регулюють діяльність усіх цих установ. Але існують й інші підходи. Зокрема П. Роуз і Д. Фрезер розглядають фінансову систему країни досить широко, відносячи до неї мережу фінансових ринків, фінансові інституції, бізнесові структури, фінанси домогосподарств та уряду.

На підставі досвіду розвинутих країн, до складу фінансової системи України щораз більше вчених нашої країни пропонують включати: 1) державні фінанси; 2) фінанси підприємств; 3) страхування; 4) фінансовий ринок; 5) фінанси домогосподарств. Якщо стосовно перших трьох елементів фінансової системи в українській фінансовій науці, як правило, не виникає суттєвих заперечень, то щодо включення до неї фінансового ринку та фінансів домогосподарств ще йдуть дискусії. Враховуючи, що ринкова економіка — це взаємодія трьох секторів: домогосподарств, фірм та уряду, то й до фінансової системи необхідно включати відповідно фінанси домогосподарств, фінанси підприємств, державні фінанси, страхування, а також сполучний елемент між ними: фінансовий ринок [8, с. 229].

Суть суспільних фінансів реалізується через їх функції. Виходячи з економічних функцій держави суспільні фінанси повинні виконувати такі функції: 1) функцію алокації; 2) функцію перерозподілу; 3) стабілізаційну функцію. Зміст функції алокації полягає у забезпеченні фінансовими ресурсами держави та місцевих органів влади, щоб вони належним чином виконували свої завдання. Перерозподільча функція суспільних фінансів характеризує процеси перерозподілу фінансових ресурсів в суспільстві на користь держави та місцевих органів самоврядування, державного сектору, малозабезпечених верст населення тощо. Стабілізаційна функція суспільних фінансів забезпечує оптимальний розвиток суспільства за допомогою використання таких інструментів, як державні та місцеві податки, державні та місцеві видатки. Важливо знайти оптимальне співвідношення між ними, чого поки не вдається досягнути в Україні. Виходом з цього становища може стати використання принципу «найменшої шкоди» при реформування податкової системи України та оптимізації видатків бюджету.

Основою суспільних фінансів України є зведений бюджет, доходна частина якого формується переважно з податкових надходжень та позичкових ресурсів, а видаткова -використовується на утримання бюджетних установ, оборону країни, допомогу малозабезпеченим верствам населення тощо.

В Україні бюджетна система складається з Державного бюджету та місцевих бюджетів, які разом утворюють зведений бюджет, що є розрахунковою величиною. Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування. До бюджетів місцевого самоврядування належать бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’ єднань.

Такий рівень державного споживання, який можуть дозволити собі лише розвинені країни, є фактично непосильним для реального сектора економіки України, що, з іншого боку, пояснює існування значної тіньової економіки в нашій країні [2, c. 45-46].

З даних, що характеризують динаміку структурних змін у бюджетній системі України за рівнями адміністративно-територіального поділу, видно посилення рівня централізації державних коштів у центральному бюджеті, що пов’язано з розвитком механізмів бюджетного вирівнювання. Сьогодні понад 90% усіх місцевих бюджетів є дотаційними. Причому дотації вирівнювання обласним, районним і бюджетам міст надаються саме з Державного бюджету України. Таке бюджетне вирівнювання перетворилося практично у суцільну зрівнялівку. Однак якщо тактично система бюджетного вирівнювання в Україні може бути виправдана, то стратегічно вона неефективна: наслідки — фінансові дисбаланси — без усунення причини цього явища можуть бути нескінченими. На думку В. Опаріна, настав час розробити програму регіонального фінансового вирівнювання в Україні. Ця програма має бути спрямована на вирівнювання фінансового потенціалу адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів, тобто має охоплювати всю фінансову систему, а не тільки бюджет. Відповідно, основним її інструментом мають стати субвенції інвестиційного спрямування.

Тому Україні, як і іншим країнам із трансформаційною економікою, потрібно зменшувати перерозподільчі процеси на користь збільшення фінансових ресурсів недержавного сектора, що сприятиме розвиткові економіки. Це потребує розробки нового бюджетного механізму, який би враховував економічну ситуацію, що склалася в світі та в Україні в кінці першого десятиріччя ХХІ ст.

Які ж методи обмеження зростання державних витрат використовуються сьогодні? В сучасній фінансовій науці сформулювався консенсус відносно того, що самими лише зверненнями до політиків із вимогами про скорочення державних видатків мети досягнути не можливо, оскільки політики мають у своїх руках практично необмежені повноваження в бюджетних питаннях і водночас не зацікавлені в скороченні державних витрат. Радикальні зміни в цій сфері можуть відбутися лише у вигляді суттєвого обмеження їхньої бюджетної компетенції, що і відбувається в розвинутих країнах. Заходи щодо обмеження зростання державних витрат можна згрупувати за такими двома ознаками: кількісні фіскальні обмеження й обмеження щодо порядку прийняття фіскальних рішень. За кількісних фіскальних обмежень державним інституціям, відповідальним за прийняття політичних рішень у фіскальній сфері, не дозволяється переходити за встановлений граничний рівень оподаткування (наприклад, за рівень податкової квоти у ВВП). Процедурні фіскальні обмеження полягають у регламентації порядку прийняття рішень у сфері оподаткування. З цією метою використовуються різноманітні методи оподаткування, головним із яких є поєднання рішень про доходи і видатки, що обґрунтований К. Вікселлем (Швеція). Відповідно до цього підходу рішення про державні витрати мають ухвалюватись тільки за наявності реального джерела їхнього покриття.

Непоганою ідеєю було б впровадження в Україні спрощеної системи оподаткування для всіх підприємств, а не тільки для малого бізнесу.

Така система оподаткування сприяє виходу підприємств із тіні. Саме це є найважливішою причиною, чому у країнах колишнього соціалістичного табору такі зміни в оподаткуванні мають дуже позитивний результат. Коли уряд зменшує ставку податку, велика кількість бізнесменів, які працюють у тіньовій економіці, переходять в офіційну економіку. Це найважливіша причина, чому в цих країнах до кризи 2008-2009 рр. ми спостерігали такий позитивний результат у збільшенні суми надходжень до бюджету [7, c. 28].

У країнах з трансформаційною економікою, в тому числі й в Україні, збільшення доходів державного бюджету має відбуватися не за рахунок посилення податкового навантаження на економіку, а шляхом глибокої лібералізації податкового законодавства, розширення бази оподаткування, створення сприятливих умов для розвитку виробництва, малого і середнього бізнесу, скорочення тіньової економіки. Одночасно повинні передбачатися можливості стимулювання економічної, інноваційної та інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання незалежно від того, до якої галузі вони належать, а також звільнення від оподаткування доходів громадян, що інвестуються в цінні папери. Про прогнози розвитку суспільних фінансів України можна довідатися з таблиці.

Таблиця 1. Прогнози розвитку України і суспільних фінансів на 2006-2015 р.

Проаналізувавши суть та динаміку суспільних фінансів, можна зробити загальний висновок, що багато проблем їхнього розвитку не вирішувались належним чином, тому що не було поєднання відповідної теорії та практики стадій розвитку, врахування особливостей України, зокрема ментальних проявів. У сучасних реаліях нашої країни необхідно визнати, що основою її економічного зростання, має стати потенціал суспільних фінансів, який треба об’єктивно оцінити і використати.

2. Зміст державної власності, як багатопланової, багатоаспектної категорії

Посилення ролі держави — це тенденція, яка притаманна багатьом державам світу, особливо це стосується країн зі змішаною економікою. В цих країнах ринкове регулювання збалансоване з державним, тому йде мова про змішану економіку. Існуючий міф про те, що ринок врегулює все сам і держава не повинна втручатися в економіку, робить «ведмежу послугу» суспільству та применшує роль держави в економічному аспекті. Таке посилення ролі держави в першу чергу повинно проявитися в забезпеченні функції держави як ефективного власника та управляючого своєю власністю за умов ринкової конкуренції та розвитку недержавного сектору. Сьогодні впевнено можна заявити, що руйнування інструментів регулювання економіки, які ще поки є в арсеналі держави, призведе до погіршення ситуації в економіці. Державна власність — серйозний інструмент впливу на соціально-економічні процеси в суспільстві.

В умовах фінансово-економічної кризи переоцінюється роль держави у суспільстві та можливостей її інститутів в подоланні негативних явищ у функціонуванні власності.

Ситуація, яка склалась на теперішній час в економіці, свідчить, що як ніколи гостро стоїть питання ефективного власника. Трансформаційні процеси тривають та ще багато власності зосереджено в руках держави. Ті підприємства, які залишились в державному користуванні, відіграють важливу роль для економіки та потребують ефективної системи управління. Поступово зменшується частка державної власності в економіці країни. На жаль, держава нерідко позбавляється підприємств, які складають основу економіки країни [8, c. 230].

За теперішніх обставин, коли наше суспільство знаходиться в умовах вільного ринку, на перше місце виходять комерційні інтереси, відносини у суспільстві набувають кольору ринкової економіки. Управляти тюрмами, прибирати сміття, наглядати за психічно-хворими та таке інше: все це раптово стає не моральними проблемами, а суто фінансовими. Але не можуть всі об’єкти державної власності відповідати комерційним інтересам. Тому при визначенні ефективності того чи іншого об’єкта державної власності треба враховувати специфіку цього об’єкта, яке загальносуспільне значення має об’єкт чи може він бути ефективним взагалі. Тобто треба чітко визначити коло комерційних та некомерційних об’єктів державної власності. Для першої групи підприємств головним критерієм оцінки ефективності є прибуток, наповнення бюджету, для других — задоволення певних суспільних потреб.

Виходячи з того факту, що процес приватизації ще триває та ще залишилась у власності держави кількість підприємств, які стоять в черзі на приватизацію, треба дуже прискіпливо оцінити доцільність приватизації підприємств, яку роль вони відіграють у суспільстві, чи мають стратегічне значення, чи не зашкодить їх продаж безпеці держави.

Отже, трансформаційні процеси, які відбуваються в Україні необхідні для розвитку та розбудови держави. Але радикальні заходи, які запроваджуються для реалізації перетворень, не приносять позитивних результатів. Навпаки, завдають шкоди економіці країни. Перехід на ринкові засади повинен бути м’яким та повільним. Роль, значення держави, як «головного диригента» дуже важлива в нестабільній ситуації перехідної економіки. Держава не повинна стояти осторонь та спостерігати за трансформаційними процесами, навпаки держава повинна взаємодіяти за допомогою державних регуляторів з ринковими механізмами. На підтвердження думки, що держава відіграє важливу роль у соціально-економічних процесах, свідчить досвід не тільки країн з високим рівнем розвитку економіки, а і країн, де ринкова економіка ще тільки набирає темпів розвитку. В країнах, де перехід до ринкових відносин ще триває, держава виступає у ролі амортизатора, допомагає зробити більш м’ який перехід до нових умов функціонування економіки. Прикладом успішного регулювання державою процесів, пов’язаних з адаптацією до нових умов господарювання може слугувати досвід Мексики. В цій країні в умовах перехідної економіки держава проводила політику утворення мінімально необхідних та суспільно безпечних для розвитку національної моделі ринку соціальних гарантій. Завдяки цьому вдалось уникнути дуже відчутних соціально-економічних потрясінь та одночасно реформувати національне господарство на ринкових засадах. Держава має відіграти центральну координуючу роль у створені державних приватних установ, що забезпечують функціонування ринкової економіки. Вона має визнати, що якщо існує «ключ» ринкової економіки, то він не в приватній власності, а в конкуренції [1, c. 35].

В сучасних умовах в науковій літературі вироблені економічні та правові підходи щодо дослідження державної власності. Питання управління державною власністю досліджено вкрай недостатньо. Особливо це стосується використання державної власності у контексті підвищення ефективності економіки.

Висновки

Розглянувши питання щодо суті, структури та функцій суспільних фінансів України, можна зробити такі висновки.

1. Фінансова система України включає в себе такі складові: 1) суспільні фінанси; 2) фінанси підприємств; 3) страхування; 4) фінанси домогосподарств; 5) фінансовий ринок. Відповідно суспільні фінанси включають в себе державні і місцеві фінанси.
2. Структура суспільних фінансів України складається з: 1) сукупності усіх бюджетів держави; 2) державних фондів цільового і нецільового призначення; 3) фінансів підприємств і організацій державної та комунальної форм власності; 4) державного кредиту; 5) державного майнового і особистого страхування.
3. Суть суспільних фінансів — це взаємозв’язки і процеси, пов’язані з формуванням і використанням суспільних грошових коштів, які забезпечують функціонування суспільного сектора країни.
4. Суспільні фінанси   виконують   такі    функції:    1)    алокації;    2)    перерозподільчу; 3) стабілізаційну. В Україні поки наголос робиться на перерозподільчу, що провокує існування значної тіньової економіки.
5. В Україні в сучасних умовах треба знизити фіскальну направленість суспільних фінансів на користь забезпечення стабілізації економіки країни та її фінансової системи.

Список використаної літератури

1. Длугопольський О.В. Теорія економіки державного сектора: Навч. посіб. — К.: ВД «Професіонал». — К., 2007. — 592 с.
2. Зайчикова В. В. Особливості нормативно-правового регулювання у галузі суспільних фінансів // Фінанси України. — 2007. — № 4.- С.44-57
3. Карлін М.І. Державні фінанси України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2008. — 348 с.
4. Карлін М.І. Фінанси України та сусідніх держав: Навч. посіб. — К.: Знання, 2007. — 589 с.
5. Карлін М.І. Фінансова система України: Навч. посіб. — К.: Знання, 2008. — 324 с.
6. Ковалюк О.М. Фінансовий механізм розвитку економіки України. — Л.: ВЦ ЛНУ ім. І. Франка, 2002. -610 с.
7. Опарін В. Фінансові  ресурси  та  суспільний  капітал // Вісник національного банку України. — 2001. — № 7.- С.26-28
8. Ткач А.А. Специфікація прав власності як базисного економічного інституту інфраструктури ринку. Наукові праці ДонНТУ. Серія: економічна. Випуск 75, 2004. — С. 229-235