Вступ

Рішення людей, пов'язані з вибором того чи того різновиду демографічної поведінки, мають для їхнього життя важливе значення. Вони формуються під впливом безлічі чинників, хоча усвідомлюються останні з різною мірою чіткості, а деякі з них узагалі можуть не усвідомлюватися. Тому при вивченні чинників демографічної поведінки необхідна попередня інформація щодо поінформованості людей про предмет опитування та щодо того, як він відображений у буденній свідомості. Відкриті запитання й тести на поінформованість є необхідним інструментом для визначення меж інтерпретації відповідей на закриті запитання. При цьому необхідно також ураховувати й ту обставину, що спроби проникнення у царину свідомості людей, пов'язану з аналізом та оцінкою мотивів демографічної поведінки, часто-густо викликають ускладнення респондентів при відповідях і зміщення їх вірогідності під впливом захисних психологічних механізмів.

Поступове скорочення народжуваності – процес тривалий, пов’язаний із багатьма тенденціями у функціонуванні суспільства. Зокрема, впродовж останніх 200–300 років відбувався відносний поділ шлюбної, сексуальної, репродуктивної поведінки. Урбанізація, індустріалізація і секуляризація були непрямими детермінантами переходу від багатодітності до малодітності. Секуляризація знижувала вплив церкви і підвищувала готовність подружжя до обмеження народжень. Кількість дітей у сім’ї свідомо обмежувалася, вихованню й освіті дітей стали приділяти більшої уваги.

1. Поняття та особливості демографічного вибору народжуваності

«Свобода демографічної вибору», про яку часто говорять як про досягнення сучасної цивілізації і вираженні суспільного прогресу, не більше ніж фікція. У так званих «сучасних суспільствах» все різноманіття сімейних структур і типів сімейного поведінки виявилося зведеного до пригнобленої тотально малої кількості дітей в сім’ї. Знеособлена стандартність цього єдиного сімейного типу поведінки буквально нав'язують людям через всі можливі канали. Він став уже загрозою самого існуванню суспільства. Сім'ї змушені «вільно вибирати» саме цю модель, бо в іншому випадку, при виборі чогось іншого, вони ризикують не тільки програти економічно порівняно з малодітними родинами, а й, що набагато гірше, виявитися викинутими за межі «нормальності», стати маргіналами і піддатися соціокультурному остракізму.

Прагматична аргументація заперечення необхідності стимулювання народжуваності та зростання чисельності населення апелює до того, що не варто ставити перед собою важкодосягаємих цілей, не варто тому прагнути до підвищення народжуваності, а потрібно братися за більш легкі, менш складні завдання. Наприклад, боротися за зниження смертності, за досягнення тих показників смертності та очікуваної тривалості життя, до яких давно вже прийшли розвинені країни Заходу. Ніби одне суперечить іншому і ніби хтось заперечує необхідність боротьби за зниження смертності! Але суть справи, якщо говорити про Росію, полягає в тому, що ніяке розумне і досяжною зниження смертності та очікуваної тривалості життя не зупинить і не може зупинити депопуляції. Як образно висловився В.Н. Архангельский, «вихід зі стану депопуляції можливий тільки при масовому безсмерті». Суть прагматичної аргументації все та ж: відхід від визнання катастрофічності сучасних сімейних і демографічних змін в Росії, прийняття депопуляції як неминучість і фактична здача теоретичних і політичних позицій супротивникам соціально-економічних реформ, «націонал-комуністів», які, звичайно ж, мають свої специфічні і надто добре відомі способи їх вирішення [3, c. 41-42].

Демографічна криза – надзвичайно актуальна, болюча, життєво важлива проблема, яка раніше з’являлася лише в періоди історичних катаклізмів, руйнації сталих підвалин суспільно-економічного життя, тривалих і виснажливих війн. Консервація існуючої демографічної ситуації може занадто дорого обійтись кожному народу. Виникає закономірне питання про причини її виникнення, наростання і загострення.

Дослідники-демографи і соціологи сім’ї поки не прийшли до згоди у питанні щодо причин скорочення народжуваності, хоча багато хто вважають, що ці детермінанти обумовлені впливом індивідуалізму у швидко мінливому постіндустріальному суспільстві. У такому суспільстві стандарт життя індивіда визначений, головним чином, його рівнем освіти, ступенем підтримки соціальних цілей, мотивацією персонального розвитку і використання свого таланта, здібностей. Це відноситься і до чоловіків, і до жінок, що однаково прагнуть до одержання власного доходу, до кар'єрних досягнень, економічної і соціальної незалежності. Тим часом вступ у шлюб і/або народження дітей може істотно ускладнити реалізацію цих прагнень, найчастіше для жінок. Саме на це звертає увагу німецький соціолог Ульріх Бек: “Якщо у 50-ті та 60-ті роки на питання: ”Яку ціль Ви переслідуєте в житті?” – люди чітко і ясно відповідали у категоріях “щасливого сімейного життя”: побудувати власний будиночок, купити автомобіль, дати дітям хорошу освіту, то на початку 90-х років чимало людей заговорило іншими категоріями – по необхідності невизначеними – “про самореалізацію”, “пошуки ідентичності”, “розвиток особистих здібностей”. Отже, однією з найважливіших причин зниження народжуваності у більшості країн, що переживають депопуляцію, є прагнення до особистого успіху, самореалізації, що сприяє зменшенню потреби в дітях.

Існує й інша теорія для пояснення сучасного стану демографічної сфери й інституту сім’ї. Це так звана концепція “користі”. У її основі лежить пояснення зниження народжуваності внаслідок зменшення корисності дітей для сім’ї, вибору в результаті співвіднесення витрат на їхнє виховання й освіту з потенційним прибутком згодом. Зрозуміло, що з ослабленням власне демографічних нормативно-ціннісних регуляторів і з появою можливості раціоналізувати шлюбну і репродуктивну поведінку люди оцінюють свої витрати і придбання як при ухваленні рішення про вступ до шлюбу або про розлучення, так і при прийнятті рішення про народження дитини.

І в руслі даної теорії існує безліч досліджень, головним чином економічних і економетричних, у яких моделюється стратегія поведінки чоловіка і жінки як економічних акторів. Народження дитини або вибір чоловіка на шлюбному ринку ставиться у цій концепції в один ряд з можливістю придбання інших благ (автомобіля, квартири або навіть забезпеченої старості й ін.). На основі сучасної зверхраціональної поведінки членів американської сім’ї побудована, наприклад, і класична робота Г. Беккера «Трактат про сім’ю», у якій поведінка членів сім’ї практично у всіх аспектах сімейного життя порозумівається їхніми перевагами з погляду економічної вигоди [7, c. 30-31].

Перебільшення раціонального мотиву в поведінці людей, як і будь-яке перебільшення, спрощує розуміння проблеми. Разом з цим, заперечувати вплив матеріального фактору на репродуктивну поведінку недоречно. Зокрема, постійне зростання вимог суспільства до соціалізації дітей позначається на прокреативних установках населення. У зв’язку з тим, що майбутній соціальний статус дитини пов’язаний з моральними та матеріальними “вкладаннями” в її підготовку до життя, батьки співвідносять цю перспективу із своїми можливостями, що сприяє обмеженню кількості дітей в сім’ї. “Інвестиції у дітей” включають в обов’язковому порядку витрати на забезпечення їм високого рівня здоров’я, прийнятного і комфортного рівня життя, запасу вражень, придбання речей, соціально необхідних в колі ровесників. Найбільших витрат потребує отримання бажаної з точки зору більшості населення вищої освіти. Необхідність успішного соціального старту висуває вимоги до максимально якісної освіти, яка тепер є не тільки платною, але й дорогою. В цілому завищені стандарти життя позначаються на репродуктивній поведінці у вигляді скорочення народжуваності до мінімуму, без забезпечення навіть простого відтворення.

Отже, скорочення народжуваності – тривалий процес, пов’язаний в першу чергу із змінами у ціннісно-нормативній сфері: моральних норм, звичаїв, традицій, релігійних доктрин, спрямованих на підтримання високої народжуваності [8, c. 10-11].

2. Формування демографічного потенціалу як передумова реалізації європейського вибору України

Процес європейської інтеграції, до якого активно долучилась Україна, детермінує зростання значущості гуманітарної сфери, високих інформаційних технологій, постіндустріальних принципів суспільного розвитку, інтелектуального капіталу, соціальних чинників економічного прогресу. Найважливішою передумовою успішності євроінтеграції нашої країни є паритетність щодо інших європейських країн її демографічного потенціалу — сукупності наявних і латентних якостей-імпульсів населення до самовідтворення в конкретно-історичній цілісності.

Попри те, що за величиною території Україну можна порівняти з Францією або Німеччиною, однак за чисельністю населення наша країна значно менша. Відповідно ми маємо й нижчу його щільність: у 2002 р. на 1 км² території в Україні припадало 79,5 осіб проти 108,2 — у Франції та 229,6 — у Німеччині. Зазначимо, що середня щільність населення у країнах Європейського Союзу в цілому на той період становила 335 осіб на 1 км².

Головною демографічною проблемою Євросоюзу експерти визначають старіння населення. Від 60-х років до початку нового тисячоліття частка осіб віком 65 років і старше збільшилася від 11 до 16%. Прогнозується, щодо2010 року в ЄС подвоїться чисельність цієї групи, сягнувши 69 млн. осіб проти 34 млн. у 1960 р. В Україні рівень демографічного старіння (14,75% осіб віком 65+) нині відповідає тому показнику, який фіксувався в країнах Євросоюзу на початку 90-х років. Але з огляду на те, що в нашій країні триває демографічна криза, зокрема відбувається стагнація критично низького рівня народжуваності, слід очікувати швидкого подолання дистанції, що утворилась.

Особливо важливим індикатором перспектив демографічного і соціального розвитку країни є динаміка та структура демографічного навантаження. У 2000 р. в Україні на 100 осіб працездатного віку припадало 44,6 непрацездатних. Тож за обсягом демографічного навантаження наша країна, здавалося б, виглядала привабливіше порівняно з ЄС, де, починаючи з середини 80-х pp., спостерігається усталення зазначеного показника на рівні 49 непрацездатних на 100 працездатних. Але в Україні відбувається швидке зниження демографічного навантаження, що є парадоксом сучасної структури населення нашої країни. В умовах депопуляції розгортання подібних тенденцій означає втрату потенціалу відтворення населення і звуження перспектив його подальшого зростання.

Нинішня структура демографічного навантаження в Україні виглядає дещо краще, ніж у країнах Євросоюзу: у 2000 р. у нашій країні на 100 осіб віком 15—64 роки припадало 26 дітей і 20 людей у літах, тоді як у ЄС відповідно 25 та 24. Але, зважаючи на сучасні тенденції зміни демографічної структури, такий стан утримається недовго[5, c. 224-225].

На збереження чисельності населення як головної складової демографічного потенціалу країни прямо або опосередковано спрямовані зусилля будь-якої держави. Як показує досвід Західної Європи, ефективним засобом запобігання депопуляції, пов'язаної з неухильним зниженням народжуваності, є залучення значної кількості мігрантів. Таким чином можна не тільки зберегти чисельність населення, а й поліпшити режим його відтворення. Істотне зниження приросту населення на початку 80-х років стало поштовхом для ініціації державами Євро-союзу активної міграційної політики. В результаті тільки за рахунок механічного руху населення його загальний приріст збільшився з 2,1 особи на 1000 на початку 80-х років до 4,3 — на початку 90-х (див. рис. 1). У деяких країнах, де фіксувався особливо інтенсивний приток мігрантів (Бельгія, Ірландія, Люксембург), позитивні зміни стали відчутними не тільки у чисельності, а й у віковій структурі та процесах відтворення населення: тут спостерігалося зниження рівня демографічної старості й підвищення народжуваності. У решті країн ЄС відбувалося уповільнення розвитку негативних тенденцій відтворення населення та певна стабілізація демографічної ситуації. Наприкінці 90-х, коли у структурі загального приросту населення країн Євросоюзу мігранти становили 69%, міграційна політика ЄС стала дещо жорсткішою. Було введено ряд обмежень, викликаних передусім такими причинами, як поширення масштабів біженства і нелегальної міграції, перспектива втрати національної ідентичності та пов'язане з нею посилення опору асиміляції мігрантів з боку корінного населення.

Рис. 1. Структура домогосподарств за кількістю членів сім'ї в Україні та країнах Євросоюзу у 2005 p.

У цілому по Євросоюзу частка некорінного населення зросла від 4,1% у 1990 р. до 5,4% у 2002 р. За цим показником сучасними лідерами в ЄС є Люксембург (37%), Бельгія, Німеччина та Австрія (від 8 до 10%).

В Україні для реалізації політики стримання депопуляції шляхом заохочення імміграції є необхідні історико-географічні передумови. З одного боку, низька щільність населення обумовлює високу міграційну «ємність» українських територій. З другого боку, певною гарантією резистентності українського населення до ксенофобії є його багатонаціональність, що склалася історично. Однак тут не слід нехтувати міграційними традиціями, які протягом кількох століть формували сучасну етнічну палітру української людності. За даними О. Чиркова, на величину часток окремих етнічних спільнот в Україні в різні часи впливали зовнішні міграційні рухи, а саме: імміграційні рухи росіян (кінець ХІХ-го — XX ст.), поляків та євреїв (XV-XVIII ст.ст.), німців (друга половина XVI11-го — перша половина XIX ст.), кримських татар (кінець XX ст.); еміграційні рухи українців (XVII — XX ст.ст.), кримських татар (друга половина XVIII-гo — середина XX ст.), поляків, євреїв і німців (XX ст.) [7, c. 34-35].

Отже, з огляду на паритетність культурно-етнічних та соціально-економічних якостей названих етносів стосовно корінної національності найсприятливіше для України було б залучення іммігрантів саме цих етнічних груп. Однак означені вище якості формують підвищені вимоги мігрантів названих національностей до соціально-економічного і культурно-етнічного середовища країни дестинації, які Україна наразі задовольнити не може. Достатньо згадати, що, за даними Державного комітету статистики, заробітна плата в промисловості України у 2002 р. дорівнювала 3,26 грн., або приблизно $0,6 за одну оплачувану годину. Якщо проаналізувати відповідні дані для інших країн, навіть за 1995 p., відставання України за цим показником становить: порівняно з Чехією — щонайменше вдвічі, Угорщиною — майже втричі, Польщею — у 3,4 раза, Іспанією — у понад 21 раз, Італією — понад 27, Францією

— понад 32, Австрією — понад 42, Німеччиною — у понад 53 рази [2]! Така низька оплата праці й відповідний рівень життя задовольняє лише менш вибагливих іммігрантів — переважно зі східно- та південно-азійських країн. Здебільшого це представники етнічних груп, з якими Україна не має традиційних національних зв'язків. За даними О.Хомри, у 2000 р. в Україну в'їхало громадян таких країн, як Філіппіни (10,8 тис), В'єтнам (9,8 тис), Афганістан (5,1 тис), Йорданія (3,8 тис), Камбоджа (3,2 тис), Монголія (3,2 тис), Бангладеш (3,1 тис), Пакистан (3 тис), на порядок більше, ніж виїжджало до них громадян України (до більшості з названих країн наші громадяни не виїжджали взагалі). Великим за обсягом був в'їзд в Україну громадян Індії, Південно-Африканської Республіки, Тайваню, Лівану. Характерною рисою сучасної імміграції в Україну є її хаотичність, нерегульованість, а отже, наявність певної деструктивної складової. За словами С. Пиріжкова, сьогодні спостерігається швидкий наплив до республіки непродуктивного, орієнтованого винятково на споживання некорінного населення, вихідців із професійного військового середовища збройних сил колишнього СРСР, цивільних пенсіонерів, біженців з інших регіонів СНД, а також представників багатосімейних кланів Кавказу, Центральної Азії та Близького Сходу. Необхідність економічного забезпечення функціонування цих верств населення лягає додатковим тягарем на відтворюваний у межах України валовий внутрішній продукт, зменшуючи його частку, яка утворюється продуктивним населенням республіки, обтяжуючи й без того невисокий життєвий рівень трудящих. Отже, продуктивне використання міграції як засобу накопичення демографічного потенціалу України залишається справою майбутнього[4, c. 28-29].

Середовищем, яке безпосередньо регулює процес відтворення демографічного потенціалу на мікрорівні, є сім'я, або в сучасній демографічній статистиці — домогосподарство. В Європі давно спостерігається тенденція до зменшення розміру домогосподарств: якщо у 1981 р. в країнах ЄС він дорівнював 2,8 особи, то у 2002 р. скоротився до 2,4 особи . Нині в країнах ЄС менше половини домогосподарств (49%) мають у своєму складі неповнолітніх дітей (у Фінляндії, Швеції і Данії частка таких домогосподарств становить 31—32%). Водночас, високий рівень соціального забезпечення в старості майже звів нанівець традицію спільного проживання літніх людей з їх дорослими дітьми. За прогнозом Євростату, у 2010 р. 80% осіб віком 65—79 років житимуть зі шлюбним партнером або самостійно. Навіть у вікових групах «дуже старих» (80 років і старше) частка тих, хто мешкатиме зі своїми дітьми або іншими родичами, становитиме 14% проти 44% тих, хто житиме самостійно.

Слід відзначити, що формування і розмір домогосподарства безпосередньо залежить від можливості вільного вибору, а отже, доступності необхідного житлового осередку. З огляду на це в Україні реальна картина щодо величини та структури домогосподарств, зокрема в міських поселеннях, наразі деформується. Причини подібного явища — жорсткий дефіцит доступного житла (на кінець 2001 р. кількість одинаків та сімей, які очікували на муніципальне житло, становила 1 533 тис); повільне будівництво нового та низька якість існуючого житлового фонду; високий рівень замортизованих житлових приміщень, їх обмеженість за розміром і кількістю.

Глобальними сучасними тенденціями шлюбності та розлучень — процесів, що формують структуру сімей і домогосподарств, є подальша плюралізація форм шлюбу і, як наслідок, зниження рівня офіційної шлюбності, підвищення середнього віку взяття першого шлюбу. У 2001 р. у країнах Євросоюзу на 1000 осіб припадало п'ять шлюбів проти восьми — у 1970 р. Середній вік першого шлюбу для чоловіків підвищився з 26 років у 1980 р. до 30 років у 1999 році, для жінок він змінився з 23 до 28 років відповідно [1, c. 210-211].

Основою таких трансформацій є принципова зміна соціально-економічного статусу жінок в економічно розвинених країнах протягом другої половини XX ст., що стало результатом дії двох взаємозалежних тенденцій: 1) досягнення реальної тендерної рівності в суспільстві та 2) спрямування соціальної політики держави на усунення опосередкованості доступу жінок до ринкового доходу і соціального страхування. Йдеться про перехід у середині XX ст. від системи розподілу доходів жінок через інститут шлюбу (модель — сім'я, що складається з чоловіка-годувальника і утриманців дружини-домогосподарки з дітьми, в яку доход і соціальні виплати надходять через працюючого чоловіка) до розподілу через безпосередню участь жінок у суспільному економічному процесі. Стрімка «контрацептивна» революція, роз'єднавши поняття «секс» і «народжуваність» та спричинивши критичний зсув у прийнятті рішення щодо народження дитини в бік жінки, додатково знецінила роль шлюбу в процесі відтворення населення економічно розвинених держав. Реакцією на такі зміни в Західній Європі стало швидке зростання від початку 70-х pp. рівня розлучень (у деяких країнах цей процес стартував навіть раніше лібералізації законів про розлучення). Паралельно збільшувалася частка домогосподарств, якими керували незаміжні жінки, що мали або не мали дітей, а громадянський шлюб як переддень чи альтернатива офіційному ставав дедалі популярнішим. Нині загалом по Євросоюзу 91% шлюбів є офіційно зареєстрованими, а 9% пар живуть у громадянському шлюбі. При цьому в регіонах з міцними релігійними традиціями — Південній Європі та Ірландії — домінує зареєстрований шлюб: у ньому живуть практично 100% сімейних пар. Північна Європа демонструє більший плюралізм: тут офіційно зареєстрували свої відносини 80% шлюбних пар. Подружжя віком до 30 років в усіх країнах ЄС віддають перевагу неформальним шлюбам: їх частка становить одну третину.

В Україні протягом усього повоєнного періоду динаміка тривалості життя не співпадала із загальноєвропейською ситуацією. У той час, коли в більшості країн Європи спостерігалося систематичне зниження смертності, поліпшення її структури за віком, статтю та причинами смерті, в нашій країні прогресували інші тенденції, пов'язані з тривалою життєдіяльністю населення в умовах тоталітарного режиму. Економічна криза трансформаційного періоду, загостривши існуючі проблеми, спричинила в середині 90-х зниження очікуваної тривалості життя до безпрецедентного за повоєнні часи рівня: 61 року для чоловіків і 74 років для жінок[3, c. 27-28].

Специфіку перебігу епідеміологічного переходу в посткомуністичних країнах зарубіжні експерти пояснюють довготривалою дією комплексу чинників, притаманних минулому режиму: надлишкове забруднення навколишнього середовища, висока частка робочих місць із важкими та шкідливими умовами праці, недосконалість системи охорони здоров'я, психологічний тиск тоталітарного устрою, поширення алкоголізму, куріння, нераціонального харчування тощо. Сучасні особливості епідеміологічного переходу в Україні та країнах Євросоюзу визначаються відмінностями в рівнях та динаміці смертності від хвороб системи кровообігу, зовнішніх дій, онкологічних захворювань та ушкодження органів дихання. Попри те, що рівень смертності від інфекційних і паразитарних хвороб майже не впливає на величину загального показника смертності, відмінності її структури й динаміки в Україні та країнах Євросоюзу є яскравим свідченням відставання нашої країни в реалізації завдань епідеміологічного переходу. Слід зазначити: традиційне перевищення смертності від названих причин в Україні порівняно з державами ЄС систематично збільшувалося протягом останніх декад XX ст.

Зіставлення загальних характеристик відтворення демографічного потенціалу України й Великобританії, типового за демографічними ознаками представника ЄС, наочно демонструє відставання України за обсягами закладеної в сучасній статевовіковій структурі та режимі відтворення внутрішньої енергії подальшого розвитку населення.

Попри існуючі демографічні проблеми — зниження народжуваності та природного приросту — країни ЄС утримують такий режим відтворення населення, який, незважаючи на тенденції до зниження чисельності, зберігає збалансованість статевовікової структури, а отже, і стабільність поступального демографічного розвитку. Населення України характеризується надто низьким показником відтворення, який до того ж істотно зменшується через високу смертність (в Україні смертність жінок віком до 50 років знижує коефіцієнт відтворення на 27,7% проти 12,6% у Великобританії). Така низька ефективність відтворення за існуючої статевовікової структури призводить до зростання потенціалу депопуляції, який, до речі, у 1,62 раза перевищує аналогічний показник Великобританії. Утримання подібної ситуації знижуватиме чисельність і деформуватиме статевовіковий склад населення України настільки, що через певний час самовідтворення української людності як особливої конкретно-історичної сутності стане неможливим [6, c. 34-35].

Висновки

Виходячи з викладеного, слід зазначити, що за станом демографічного потенціалу та рівнем демографічного розвою Україна суттєво відстає від країн ЄС. У той же час стихійне сприйняття західноєвропейських стандартів розвитку населення (низька шлюбність, народжуваність, поповнення чисельності населення за рахунок механічного приросту тощо) в умовах складної соціально-економічної ситуації може обернутися для України втратою не тільки демографічної моці, а й національно-демографічної ідентичності. Тому виконання умов вступу нашої держави до європейської спільноти має супроводжуватись детальною демографічною експертизою та розробкою засобів демополітичного пом'якшення запланованих заходів. Подібні кроки забезпечать, з одного боку, поступове просування України шляхом європейського вибору, а з другого — збереження потенціалу розвитку українського населення як конкретно-історичної сутності.

Характеризуючи сучасний демографічний розвиток України можна виділити такі основні негативні тенденції:

— падіння рівня народжуваності

— інтенсифікація смертності населення

— старіння населення

— невпинне скорочення тривалості життя населення

— різке зменшення кількості шлюбів при високому рівні розлучень

— в результаті перевищення кількості померлих над кількістю народжених спостерігається депопуляція населення.

На даний час держава дійшла межі погіршення показників відтворення населення, переступивши яку вона не відновить навіть тієї чисельності населення, що існує сьогодні. Загальні негативні фактори впливу на соціально-економічний і демографічний розвиток країни справляють суттєвий вплив на формування сучасного та перспективного трудового потенціалу.

Список використаної літератури

1. Богданович В. Шляхи подолання демографічної кризи в умовах соціально-економічних трансформацій //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — C. 207-214
2. Гнибіденко І. Демографічні аспекти національної безпеки держави/ І. Гнибіденко //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 5. — C. 11-18
3. Заюков І. Компоненти сучасної демографічної кризи в Україні та їх вплив на трудовий потенціал //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 4. — C. 41-46.
4. Лібанова Е. Оцінка демографічної політики за допомогою поздовжніх і поперечних показників народжуваності //Україна: аспекти праці. — 2008. — № 2. — C. 25-31.
5. Мамонова Г. В. Економетричне моделювання демографічних процесів в Україні та обсягів їх фінансового стимулювання //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 5. — C. 222 — 230.
6. Пирожков С. І. Демографічний фактор у глобальній стратегії розвитку України // Демографія та соціальна економіка. 2004. № 1.
7. Сердюк В.Р. Демографічні аспекти економічного розвитку України/ В. Р. Сердюк //Вісник Вінницького політехнічного інституту. — 2007. — № 6. — C. 30-36
8. Ціпцюра В. І. Демографічна криза в Україні та шляхи її подолання //Історія та правознавство. — 2009. — № 9. — C. 10-11