Вступ

Італія — одна із семи найрозвинутіших країн світу, що має вихід до Середземного моря. Вона займає територію, розташовану на південь від Альп, увесь Апеннінський п-ів і два великих острови у Середземному морі — Сардинію і Сицилію, а також безліч дрібних островів.

На середину 2010 року у Італії проживало біля 58,1 млн.осіб. За кількістю населення ця країна посідає 24 місце в світі та 5-е в Європі. Розміщення населення Італії нерівномірне: при середній густоті біля 119 осіб/км2 у густозаселених прибережних районах півночі та на Паданській низовині її показник досягає 400-500 осіб/км2, на більшій частині Апенінського півострова — 50-70 чол/км2, у гірських же районах Альп знижується до 40 осіб/км кв. Особливою скупченістю населення відрізняється провінція Неаполь в Кампанії, де на 1 км2 сконцентровано 2531 осіб.

Для, Італії, як і для сусідніх європейських країн, властиві низькі показники народжуваності та смертності, причому рівень смертності переважає рівень народжуваності (на 2010 рік 8,18 промілле та 10,72 промілле відповідно). Фертильність жінок складає 1,32 дитини/жінку.

Таким чином спостерігається природне скорочення населення на рівні -4,7 промілле. Як наслідок насерення країни старіє, а його середній вік зростає (43,7 років). Вікова структура населення на 2010 рік наступна: від 0 до 14 років — 13,5%, від 15 до 64 років — 66,3%, старші за 65 років — 20,2%. У статевій структурі переважають жінки: на 100 жінок припадає 96 чоловіків. Очкувана тривалість життя при народженні становить 80,2 роки (для чоловіків 77,26 років, для жінок 83,33 роки). Для Італії характерна низька дитяча смертність: 5,5 промілле.

1. Демографічні особливості Італії

Італія — країна давньої культури, зокрема міської: вона зберегла безліч класичних міських центрів.

Італія посідає друге місце в Європі (після Німеччини) за кількістю жителів — 58,1 млн. осіб (2004). Для країни характерна постійна масова еміграція, що спричинена важкими умовами життя селянства, безробіттям, низькою заробітною платою робітників.

Державною мовою є італійська, що належить до романських мов. В її основі — флорентійський діалект. Різноманітність італійських діалектів прийнято об’єднувати у три великі групи: діалекти Північної, Центральної та Південної Італії.

Італія має низький середньорічний приріст населення, який у 2004 р. становив 0,07% (у 60—70-ті роки XX ст. — 0,77%). Народжуваність у 2004 р. сягала 8,89%о (у 1911 р. — 31%), на промисловій Півночі підтримується на нижчому рівні, ніж на Півдні. Смертність зменшується повільними темпами: з 10,3%о у 50-ті роки до 10,3%о у 2004 р. Рівень дитячої смертності скоротився з 72%о у 1948 р. до 5,92%о у 2004 р. Особи віком від 65 років у 2004 р. становили 19% (у 1951 р. — 8%), молодь до 15 років — 14% . Жінок в Італії на 1,4 млн. більше, ніж чоловіків.

Національний склад населення однорідний — 98% італійців. В області Валле- д’Аоста мешкає майже 90 тис. франко-провансальців, у районі Трієсту — до 100 тис. словенців, в Апулії, Калабрії та на сході Сицилії — албанці та греки.

Хоча більшість італійців (98%) сповідує римо-католицьку релігію, конституція 1948 р. гарантує вільний вибір віросповідання і проголошує відділення церкви від держави. У державі поширені й інші віросповідання, зокрема протестантизм, які сповідують жителі П’ємонту (до 300 тис. осіб).

Населення Італії в цей час становить близько 60 млн. чоловік, з них 94% — італійці. Складний процес формування італійських націй і італійської мови пояснюється багатовіковою політичною роз’єднаністю країни. У результаті масового змішання завойовників зі скореними римлянами зародилася італійські народності.

Все населення Італії історично сходить до різних місцевих етнічних груп, тому дотепер   виділяють відповідні субетнічні групи (сицілійці, сардинці, тосканці, калабрійці, лігурійці й ін.). Також в Італії проживає значна кількість вихідців з інших країн Європи — німці, французи, албанці й ін. При цьому італійці не є єдиними націями — у дійсності тут проживають представники 12 тільки корінних італійських етнічних груп (тосканці, сицілійці, неаполітанці, калабрійці, та інші), не вважаючи численних діаспор. Навіть історичні провінції країни по більшій частині збігаються по своїх контурах із границями проживання різних етнічних груп.

Поряд зі звичайним для країни розподілом на субетнічні групи, самі італійці підкреслено розділяють свій народ на жителів півночі й жителів півдня. Довгі століття промислово й культурно більше розвита північ домінувала у всіх аспектах життя країни, віддаючи півдню роль сільськогосподарського району. Відповідно зложився деякий поділ праці й рівня доходів жителів півночі й жителів півдня, що особливо чітко виявилося наприкінці  XІХ — початку XX століття.

Одна із цікавих особливостей населення Італії ця відсутність у жителів країни національної самосвідомості — дотепер   кожний з них у першу чергу тосканець, сицілієць або неаполітанець і лише потім — італієць. Місцевий житель завжди точно знає, звідки родом він і його родина, постійно підкреслюючи свою приналежність до тої або іншій «корінного» групі, де б він не жив у цей час. Також багато гостей країни відзначають, що італійці надзвичайно контактні й товариські, своєю гостинністю й дружелюбністю походять на росіян, що всесвітньо прославилися цими якостями.

Тепер перейдемо до розгляду щільності населення Італії. Якщо розглядати більш докладно розподіл населення, то можна помітити що, населення дуже нерівномірно розподілене по країні, середня щільність його — 189 чоловік на 1 квадратний метр. Самі густонаселені області Італії — рівнини Кампанії, Ломбардії й Лигурії, де на 1 квадратний метр доводиться понад 300 жителів. Це пояснюється сприятливими умовами для розвитку тут інтенсивного землеробства, різноманітній промисловості, портовій діяльності й туризму. Особливою скупченістю населення відрізняється провінція Неаполь у Кампанії, де на 1 квадратний метр сконцентровано 2531 чоловік. Гірські ж райони населені набагато рідше, наприклад, в області Валле- Д’Аоста щільність населення падає до 35 чоловік на 1 квадратний кілометр, так само в посушливі й економічно слабко розвинених областях Сардинії й Базиликате щільність населення ледь перевищує 60 чоловік на 1 квадратний кілометр.

Можна відзначити те, що населення Італії відрізняється великою рухливістю усередині країни. Впадає в око, що основні міграційні потоки направляються з економічно слабко розвинених областей Півдня на індустріальну Північ. Підсилюється концентрація населення в Римі і його околицях, що зв’язано зі столичною роллю цього міста. Більше 12% населення всієї країни сконцентровано в 4 найбільших містах, кожний з яких має більше 1 млн. жителів, — Римі, Мілані, Неаполі, Туріні. В Італії немає таких різко виділяються в країні по своїх розмірах і провідній ролі великих метрополій, як Париж або Лондон. Її великі міста розкидані по різних районах і пожвавлюють італійську провінцію в економічних і культурних відносинах. У них живе близько 1/3 всіх жителів країни. Більше половини всіх великих міст перебуває в Північній Італії. Для Італії, особливо для Півночі й Центра, характерна густа мережа малих міст (10 — 30 тис. жителів). В останні десятиліття в Італії, особливо на Півночі, іде інтенсивний процес урбанізації. У країні росте число міст, населення яких перевищує 100000 чоловік. З кожним роком виникають і розширюються всі нові міські агломерації й конурбації. Практично весь простір від Туріна до Милана й далі до Бергамо являє собою в цей час майже суцільну урбанізовану територію.

Населення нерівномірно розподілене по території країни, середня густота — 190 осіб/км2. Найгустіше заселені рівнини Кампанії, Ломбардії та Лігурії, в яких густота населення сягає понад 300 осіб/км2, особливо провінція Неаполь у Кампанії (2531 особа/км2). Гірські райони заселені негусто (до 35 осіб/км2).

Населення країни (67%) мешкає у містах, а також у селищах і на хуторах. Останнім часом в Італії, особливо на Півночі, відбувається процес урбанізації. В країні зростає кількість міст, населення яких перевищує 100 тис. осіб. Щороку виникають і розширюються нові міські агломерації. Простір від Туріна до Мілана є урбанізованою територією. Більше половини великих міст знаходяться на Півночі, на Півдні переважають міста-села (великі населені пункти), жителі яких зайняті здебільшого у сільському господарстві. Найбільшими містами країни є Рим (2,8 млн. осіб), Мілан (1,6 млн.), Неаполь (1,2 млн.), Турін (1,1 млн.), Генуя (0,7 млн.), Палермо (0,7 млн.) та ін.

У 2004 р. в Італії налічувалося приблизно 24,2 млн. зайнятих, що становило до 42% її населення. Майже 32% працівників зайнято у промисловості, 5% — у сільському господарстві, 63% — у торгівлі, сфері послуг та інших видах економічної діяльності. Гострою проблемою в Італії є безробіття, яке у 2004 р. становило у середньому 8,6% від працездатного населення.

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які в силу різних причин опинилися без жодних прибутків. Через цю та інші обставини італійська соціальна політика часто характеризувалася як «рудиментарна».

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення – 15,4% від ВВП – тоді як на підтримку сім’ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%).

Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії – один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім’ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя зростає частка людей похилого віку.

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Питома вага міського населення оцінюється приблизно у 70 %. Найвищим рівень урбанізації в Італії є в межах Поданської. низовини. Найбільшими містами-мільйонерами є Рим, Мілан, Неаполь і Турин. На півдні країни переважає сільське населення. Там є досить великі за людністю села, які інколи називають сільськими містами. На півночі Італії, де переважає фермерська форма ведення сільського господарства, розвивається хутірська форма розселення населення. У горах переважають невеликі за людністю села.

Частка економічно активного населення є дещо зниженою, що частково пов’язано із процесами старіння нації. У структурі зайнятості переважає сфера послуг — 57 %, промисловість — 38 %, сільське господарство — 5 %. Серед країн, що входять до ЄС, Італія донедавна виступала як постачальник порівняно дешевої робочої сили для Франції та Німеччини. Кількість безробітних сягає щорічно понад 2 млн осіб (10 %).

2. Система розселення, урбанізація та міграційні процеси

Кістяк системи розселення Італії складають міські поселення. Міста, як правило, давні, багато з них існують більше двох тисячоліть. На півночі середні та великі міста розташовані на невеликій відстані одне від одного, регіональним центром виступає Мілан. Іншими великим містами регіону є Турин, Генуя та Венеція.  На решті території Італії міська мережа більш розріджена, найзаселенішими є смуги вздовж східного та західного узбережь Апеннінського півострова. Розселенським центром Середньої Італії виступає Рим, Південної — Неаполь із сформованою агломерацією.

Мал. 1. Розміщення населення

На острові Сицилія розташоване ще одне крупне місто — Палермо, а також агломерація з центром у Катанії. Сільська місцевість на більшій частині Паданської рівнини, а також у центрі країни, мають хутірський тип розселення. У горах трапляються невеликі села. На півдні поширені великі села, які тут називають селянськими містами. Близько третини міст розташовані на узбережжі, решта — на Паданській рівнині, в передгір’ях. Гірські райони, острів Сардинія заселені слабо — 40-70 чол. на 1 км2. Більшість південних міст, на відміну від північних, мають слабовиражені виробничі функції.

У містах проживає понад 68% населення. Щорічний приріст міського населення складає 0,4% від загальної кількості населення. Найбільш урбанізованою в Італії є Паданська низовина, великі агломерації — Римська, Міланська, Туринська, Неапольська, окремі райони Ломбардії, Лігурії, в яких густота населення становить від 500 до 1000 чол. на 1 км2. На півдні Італії та островах переважає сільське населення. Найбільшими агломераціями Італії є МІлан — 8,05 млн.осіб, Неаполь-Салерно — 4,9 млн.осіб, Рим — 4,3 млн.осіб, Венеція-Падова-Верона 3,3 млн.осіб, Барі-Таренто-Лецце — 2,6 млн.осіб, Ріміні — Пезаро — Анкона — 2,4 млн.осіб, Турін — 1.9 млн.осіб, Болонья-Піанченца — 1,9 мл.осіб, Флоренція-Піза-Сієна —  1,7 млн.осіб, Месіна-Катанія-Сіракуза — 1,7 млн.осіб.

Механічний рух населення традиційно високий. У 70-80-х роках еміграція перевищувала середньоєвропейські показники. Всього за останні 100 років з країни виїхало 22 млн чоловік. Як учасниця ЄС Італія надає можливість своїм громадянам працювати за межами батьківщини в сусідніх європейських країнах.

Щорічно таких осіб колись налічувалось 2-3 млн чоловік, але за останні 20 років їх кількість скоротилась. Тепер до Італії повертається більше людей, ніж виїздить. Після 1970 р. до Італії почала з’їжджатися велика кількість іммігрантів із країн, що розвиваються: переважно жіноча міграція з Філіппін і інших азійських країн порівнюється з чоловічім припливом з північної Африки. Імміграція інших африканців та латиноамериканців також дуже значна, так само як і імміграція з деяких країн східної Європи.

Біля 800 тис. румунів, серед яких біля 10% складають цигани, офіційно зареєстровані в Італії. Кількість незареєстрованих румунів у 2007 році була оцінена у 500 тис.осіб або навіть більше. Згідно даних італійського уряду на січень 2009 року в Італії зареєстровано 3,9 млн іноземних громадян, що складає близько 6,5% від загальної чисельності населення. Кількість нелегальних мігрантів оцінюється газетою The Boston Globe у 670 тис.осіб.

Станом на 2009 рік, географія походження імігрантів наступна: Європа — 53,5%, Африка — 22,3%, Азія — 15,8%, Америка — 8,1% та Океанія — 0,06%. Розподілене іноземне населення Італії нерівномірно: 87,3% проживають у найбільш економічно-розвинених північних та центральних районах країни, в той час як тільки 12,7% проживають в аграрній південній частині півострова.

В цілому на 2009 рік національний склад Італії виглядає так: італійці — 56,2 млн.осіб (93,52%), румуни — 796,5 тис.осіб (1,32%), північноафриканці — 606,6 тис.осіб (1,01%), албанці — 441,4 тис.осіб (0,73%), китайці — 170,3 тис.осіб (0,28%), українці — 153,9 тис.осіб (0,26%), азіати (не китайці) — 445,8 тис.осіб (0,74%), латиноамериканці — 298,9 тис.осіб (0,50%), африканці на південь від Сахари — 264,6 (0,44%), інші — 713,4 (1,19 %). Взагалі, більше одного мільйона іноземців проживає на італійській території. Міграційний індекс становить 2,06 на 1000 осіб (41 місце в світі).

Серед внутрішніх міграцій найбільшими є переміщення населення з аграрного Півдня до промислової Півночі і з сільської місцевості взагалі — в міста.

Загальна чисельність економічно активного населення у 2007 році становила 24,86 млн.осіб. Частка зайнятого населення найнижча в Європі — 36 %, решта людей офіційно не працює. Поширена надомна праця, зайнятість у незареєстрованих підприємствах. Значна частина населення зайнята в обслуговуванні туристів. Загалом же у сільському господарстві зайнято біля 4% від усіх працюючих, у промисловості — 31%, у сфері послуг — 65%. Характерна значна частка безробітних, яка на півночі звичайно вдвічі менша за ту, що формується на півдні Італії.

3. Національний склад населення

Італія — однонаціональна країна. 98% її жителів становлять італійці. Решта 2% населення — словенці, греки, албанці, франко-провансальці, фріули, тірольці.

Офіційною мовою країни є італійська. Італійська мова походить безпосередньо від живої розмовної латинської мови. Особливість її походження у порівнянні із іншими романськими мовами полягає в тому, що вона виникла на території римської метрополії, де латина ще задовго до утворення Римської імперії поширилась по всьому Апеннінському півострові, витіснивши зрештою мови інших його мешканців. Разом із двома італо-датматинськими мовами, сицилійською та вже мертвою далматинською, формує частину італо-західної групи романських мов, котрі є підгрупою італійських мов індоєвропейської мовної сім’ї. Основою літературної італійської мови склав флорентійський діалект.

Проте у приватному спілкуванні широко використовуються місцеві діалекти італійської мови, які розпадаються на 3 групи: північну, центральну, південну. Всього у світі налічується близько 90 млн італомовних осіб, з них 55 млн — у самій Італії. Ця мова історично ніколи не була засобом міжнародного спілкування на відміну від решти найрозповсюджених мов Європи, але вважається «мовою мистецтва», оскільки багато слів у різних галузях мистецтва походять саме з італійської — завдячуючи тому, що саме Апеннінський півострів був батьківщиною Ренесансу.

Окрім італійської, досить значні мовні меншини розмовляють фріуланською, ладинською, сардською та німецькою мовами. Крім того, є компактні осередки поширення таких мов, як франко-провансальська, грецька, албанська й каталанська. Німецька мова офіційно визнана рівноправною з італійською в Південному Тиролі та Больцано, словенська має регіональний статус в Гориції та Трієсті, французька — в долині Аоста.

4. Демографічна політика Італії

Останнім часом більшість держав зосереджує свою увагу на управлінні приростом населення, тобто проводить визначену урядом демографічну політику. Природно, що спрямованість демографічної політики в різних країнах залежить від характеру проблем у державі в цілому.

Одна з болючих соціальних проблем Італії, що аж ніяк не узгоджується з католицизмом, який сповідує 98 % населення країни, — це низький показник народжуваності. Так, у 1990—1997 pp. приріст населення становив 0,5 млн. чол. На одну сім’ю припадало 1,2 дитини. А в 1950 р. цей показник дорівнював 2,1 на сім’ю. Співвідношення між молодими і людьми похилого віку — 3:1. Якщо нинішня тенденція збережеться, то у 2010 р. Італія стане першою великою країною, де кількість жителів віком за 60 років перевищить кількість тих, кому не виповнилося 18 років Як одну з причин спеціалісти називають фізіологічні зміни в організмі середньостатистичного італійця. Проте самі італійці вважають, що причина криється в небажанні держави приділити належну увагу вирішенню демографічної проблеми. Італійська родина отримувала лише 8,5 долара щомісячної допомоги на першу дитину.

Демографічна політика в Італії спрямована на підвищення коефіцієнтів народжуваності й  природного приросту. Але політика заохочення народжуваності нижче, ніж у Франції й Швеції, які проводять її найбільше активно.

Демографічні прогнози досить сумні для Італії. Згідно з міжнародними прогнозами в 2025 році чисельність населення країни скоротитися до  56,3 млн. чіл., а в 2050 році — до 50,9 млн. чіл.

Керування медичним обслуговуванням було передано регіональній владі в 1978 році. Цей процес завершився реформою охорони здоров’я. Так була створена Національна система охорони здоров’я Італії. Уряд Італії піклується про те, щоб державна медицина була доступна для всіх громадян. Наприклад, показник кількості лікарів з розрахунку на 100 тис. жителів  дуже високий: 570 лікарів на 100 тис.  жителів. Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок державного бюджету й внесків роботодавців і працюючих.

Італію називають країною довгожителів. Середня тривалість життя в ній найвища  в Європі.      Середня тривалість життя для всього населення на середину 2007 року склала 82 років, при цьому для чоловіків — 78 років, а для жінок — 84 років.

На середину 2007 року в Італії  показник смертності склав  9 смертей на 1000 чоловік.

Рівень грамотності серед осіб у віці 15 років і більше — 98%. Чисельність студентів на 100 тис. жителів становить 2500. Частка людей з університетським утворенням серед населення у віці від 25 до 64 років становить 14%.

Для Італії постійно характерна масова еміграція. Щорічно її залишають десятки тисяч чоловік. Це відбувається внаслідок тяжких умов життя селянства, безробіття й низкою заробленої плати робітників. З 1973 року імміграція в Італію перевищує еміграцію із країни. В Італію з 1996 по 2006 рік приїхало ледве менше двох мільйонів іммігрантів.  Усього в Італії на 2006 рік  проживало 4  мільйони іноземців, тобто  7% від загальної чисельності населення. За останні три роки число іммігрантів в Італії збільшилося на 1,2 мільйони, а до 2016 року, за прогнозами  фахівців, їхня кількість може досягти семи мільйонів. Новий закон про імміграцію, прийнятий в 2002 році,  відкрив границі в Італію для всіх бажаючих жити й працювати там.  Уряд Італії щорічно встановлює квоти на в’їзд іноземців, що бажають постійно проживати в Італії.

Відповідальність за сприяння інтеграції іноземців, які легально проживають в Італії, відповідно до закону від 1998 р. лежить на Міністерстві соціального розвитку. У Законі визначені основні цілі політики інтеграції: зміцнення взаємодії між громадянами країни та представниками національних меншин, і надання іммігрантам, що знаходяться в Італії на законних підставах, рівних соціальних гарантій з громадянами країни.

Причиною для такого бурхливого росту, що показала імміграція в Італію, став вступ Румунії в Євросоюз, а також підвищення потоку іммігрантів з Марокко й Албанії. Ми вже відзначали, що чисельність албанців становила порядку 150 тис. чоловік кілька десятиліть назад. Зараз їхнє число майже дійшло до 450 тисяч чоловік, і вони перебувають не на першому місці серед іноземців у країні. Перше місце зайняли румуни, число яких за даними перепису перевищило 770 тисяч чоловік. Марокканців в Італії проживає приблизно стільки ж, скільки й Албанців.

Що цікаво, іммігранти вибирають регіони, де економіка Італії розвинена найбільш сильно, тобто Північ країни, де оселилися 62% іноземців, що одержали громадянство. У напрямку до менш розвиненого Півдня їхнє число скорочується до 25% у центрі, і всього 12% на півдні країни.

Говорячи про населення в цілому, не може не вражати тривалість життя в цій країні: майже 79 років серед чоловіків і ледве більше 84 років серед жінок. Але все це сухі цифри, а саме головне – це непередавана атмосфера країни, що створює населення Італії, враження про яке може дати туризм в Італії.

Іноземний громадянин, що є резидентом Італії, має право: на возз’єднання з родиною, на роботу, освіту, медичне обслуговування, участь у конкурсах на отримання громадського житла (закон від 2002 року ввів 5%-ве обмеження на кількість громадського житла для заселення іноземцями), зарахування до професійних асоціацій, збереження особливостей національної культури та релігії.

Італія — високорозвинена країна, що входить в «сімку» лідерів сучасного миру. По обсягах ВВП вона посідає сьоме місце у світі. Рівень інфляції в Італії досить низький. Приватні інвестиції відіграють більшу роль у господарстві країни. Зараз інвестиції найбільше  направляються в готельний бізнес.

По чисельності населення Італія посідає перше місце в Європі. Але демографічна ситуація в країні постійно погіршується. Природний приріст населення практично дорівнює нулю. Але при цьому тривалість життя в Італії найвища  в Європі. Відзначається старіння населення — частка людей похилого віку перевищує частку дітей у всьому населенні. Також як і в інших розвинених країнах, в Італії жіноче населення переважає над чоловічим населенням. Демографічні прогнози залишають бажати кращого. Населення Італії в найближчому майбутньому буде невблаганно скорочуватися. Показник щільності населення досить високий. Переважна більшість італійців католики. Зайняте населення домінує над чисельністю безробітних. Рівень урбанізації дорівнює 68%. В Італії гарна забезпеченість медичною допомогою. Рівень грамотності досягає майже 100%. Італія — країна, що входить у ряд світових співтовариств і має великий вплив на загальносвітовий ринок.

Висновки

Отже, незважаючи на різноманіття історичних доль населення складових частин Італії, воно етнічно однорідне. У прикордонних районах живуть невеликі групи сусідніх народів. Найбільша — австрійсько-німецька група (близько 300 тис. чоловік) у Південному Тіролі (область Трентіно-Альто-Адідже).

Чисельність населення Італії станом на 2011 рік становила 61 016 804 чоловік. Близько 70% населення — жителі міст, інші 30% — сільське населення. Середній вік населення Італії  — 43,5 роки.

Італійська мова, першоосновою якої була стародавня латинь, належить до романської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Віросповідання більшості жителів — католицизм.

Демографічні показники населення Італії зараз є однотипними з показниками інших індустріально розвинених країн. Але зближення їх відбулося недавно. Швидкий ріст населення, безземелля і безробіття наприкінці XIX ст. перетворили Італію на країну постійної еміграції. За 1860—1970 рр. за кордон перемістилося 9 млн чоловік, найбільше до США, Аргентини і Бразилії. Еміграція має місце і нині.

Серед внутрішніх міграцій найбільшими є переміщення населення з аграрного Півдня до промислової Півночі і з сільської місцевості взагалі — в міста. Середня густота населення висока (190 чоловік на 1 км кв). Найвищою вона є на Паданській низовині і західному узбережжі, найнижчою — в Альпах. Міське населення становить 70%. Містами-мільйонерами є Рим, Мілан, Неаполь і Турін. Міста, як правило, давні, багато з них існують більше двох тисячоліть. У сільській місцевості переважають села, на Півночі — хутори.

В Італії спостерігається демографічна криза. Показники народжуваності й природного приросту гранично низькі. Частка людей похилого віку старше 65 років у населенні  зростає, а  частка дітей до 15 років, навпаки, зменшується. Старіння населення веде до багатьох різних соціальних і економічних проблем, які вимагають свого негайного рішення. Міжнародні демографічні прогнози для Італії сумні. У найближчому майбутньому її чекає скорочення чисельності населення.

Італія є досить густонаселеною країною й рідконаселених територій не так багато, як у США. Показник щільності населення США нижче, ніж в інших розвинених країнах. На розміщення населення в цих країнах впливають процеси урбанізації й природні умови. Більша частина населення проживає в містах-агломераціях і на територіях зі сприятливими природними умовами.

Список використаної літератури

1. Безуглий В. В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: ВЦ «Академія», 2005. — 704 с.
2. Дахно І. І., Тимофієв С. М. Країни світу: Енциклопедичний довідник. — К.: МАПА, 2005. — 608 с.
3. Країни світу: довідник. – К.: Логос, 2006. – 77 с.
4. Культура Италии. Традиции Италии. Кухня Италии // http://www.saga.ua/43_articles_showarticle_670.html
5. Лаврінчук І.П Туризм. – К.: Логос, 2001. – 70 с.
6. Левченко К.Б. Італія. — К.: ІЗМН, 2005. – 48 с.
7. Социально-экономическая география зарубежного мира / Под ред. В. В.Вольского. — М., 1998. — 368 с.
8. Соціальна політика держави та стратегія адаптації населення в умовах соціально-економічної кризи: Наук.-практ. конф. Київ, квітня 1998 р. — К., 1998. — С. 17-19.
9. Супричов О. Італія // Географія та основи економіки в школі. — 2006. — № 4. — С. 48-50.