Вступ

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціаль­ної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті вини­кла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Соціальна нерівність загрожує соціальній стабільності і знижує економічну ефективність внаслідок низької конкурентоспроможності споживачів.

Нерівномірний розподіл багатства, обов’язків, прав і можливостей між соціальними групами або окремими індивідами є характерним для всіх типів суспільств. Значні за розміром групи людей, які займають схоже положення в суспільстві, називають стратами. Представники різних страт різняться за своїм положенням у соціальній ієрархії. Розміщення індивідів і соціальних груп згори вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознаками рівня доходу, освіти, професійного престижу та обсягу влади називають соціальною стратифікацією.

Вчені виокремлюють безліч критеріїв, які можна покласти в основу стратифікації. Більшість сучасних дослідників проблем соціальної нерівності погоджуються, що є чотири основні ознаки, за якими оцінюється соціальна структура суспільства. До таких характеристик відносять, у першу чергу, дохід як головний критерій стратифікації, а також рівень освіти, обсяг влади та престиж професії (заняття). Відповідно окремі страти включають в себе осіб, що мають приблизно однакові доходи, владу, освіту і престиж.

Сучасна соціальна структура суспільства також може бути представлена як сукупність трьох основних класів: вищого, середнього та нижчого. Але при цьому вона значною мірою відрізняється від структур розвинених суспільств за часткою кожного з них.

Розподіл доходів між країнами в усьому світі і всередині країн стало вкрай асиметричним — сталося неймовірне збільшення доходів верхніх 10% світового населення, однак реальні доходи більшої частини решти населення світу в той же самий час впали.

Визрівання в надрах постіндустріального суспільства основ постекономічного ладу є найбільш глибокою соціальною зміною останніх сторіч людської історії. У процесі цієї трансформації відбуваються радикальні зрушення у всіх сферах життя, змінюються соціальна структура і роль основних суспільних інститутів.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Колосальна нерівність у розподілі доходів між багатими і бідними чітко простежується в даний час всередині всіх країн: і багатих, і бідних. Як приклад можуть виступити США: відповідно до коефіцієнта Джині, за яким визначається ступінь розшарування суспільства, в самій демократичній країні капіталістичного світу був найвищий рівень нерівності в розподілі доходів між домогосподарствами у високо індустріалізованих країнах. За цим показником США зрівнялися з тоталітарним Туркменістаном і стали по розподілу доходів на рівні з Камеруном і Берегом Слонової Кістки. На додаток до цього посилилась ситуація постійного зростання надлишкового населення у містах, покликаних бути центрами зросту, розвитку та благоденства в глобальному соціально-економічному просторі, що неухильно веде до перетворення сучасного світу в «планету трущоб». Положення в містах посилюється тим, що вихідці з країн «третього» світу більше не асимілюються в «першому» світі, а живуть в ньому в замкнутих етнічних гетто. » [1, с. 121]

Розвал СРСР був обумовлений безліччю внутрішніх причин, але не можна скидати з рахунків і зовнішній фактор. Ще в 1980 році американський політолог Р.Коллінз запропонував технологію, що одержала термін «кольорові революції», а співробітник американських спецслужб П. Швейцер у своїй книзі «Таємна стратегія розвалу СРСР» зазначив: «Аналіз причин розвалу СРСР поза контекстом американської політики нагадує розслідування у справі про раптову, несподівану й таємну смерть, де не береться до уваги можливість убивства і навіть не робляться спроби вивчити обставини даної смерті «. При цьому розвал СРСР спричинив за собою такі тектонічні зрушення на геостратегічної карті світу, які зумовили ще більшого поширення і поглиблення бідності та нерівності у всіх трьох світах І. Валлерстайна.

У країнах «ядра» — «золотого мільярда», після розвалу СРСР як альтернативи капіталізму соціальну допомогу, державний сектор економіки, кейнсіанство і пошук «третього шляху» розвитку як «золотої середини» між капіталізмом і соціалізмом стали об’єктом жорсткої критики з боку неолібералів, які почали проводити політику «соціального реваншу». Таким

Таврійський державний агротехнологічний університет чином, в 1990-і роки в капіталістичному світі почалося нове перерозподіл національного доходу і багатства, покликані усунути останні залишки рузвельтівського «Нового курсу». Аналіз світового розвитку свідчить про те, що асиметричність розвитку країн, які відносяться до трьох різних світів, не тільки не були подолані в умовах неоліберальної глобалізації (програма ООН з подолання бідності в світі до 2020 року провалилася), а навпаки, найменше вдалося досягти прогресу на цих напрямках в Африці і азіатських республіках СНД. Там спостерігається найбільший відсоток населення, що живе менш ніж на 1 долар в день. В цілому в світі число голодуючих зросло приблизно на 21% — з 842 млн. чоловік, за даними за 1990 рік, до 1,02 млрд. людей на цей час. Підтримання такої асиметричності не просто відповідає корінним інтересам індустріально розвинених капіталістичних країн, але і служить однією з найважливіших передумов їх виживання в XXI столітті. Як пише російський дослідник М. Голанських: «Якщо б система СКГ (світового капіталістичного господарства) виявилася без нинішніх країн, що розвиваються, її потенціал розвитку помітно зменшився б. Розширене відтворення суспільного капіталу в системі СКГ можливий був лише при наявності в ній країн, що розвиваються». [5, с. 26]

Щоб тісніше прив’язати країни «третього світу» і з «перехідною економікою» до капіталістичної системи з метою обслуговування її інтересів, їм була нав’язана ідея про «наздоганяючу економіку», розвиток якої є проведення модернізації та досягнення процвітання за образом і подобою США та інших розвинених західних країн. Головна загроза з боку цієї ідеології як складової неоліберальго глобалізму полягає в тому, що вона інтенсивно впроваджує у суспільну свідомість міфи про сприятливі перспективи «наздоганяючого» розвитку. Це, як правило, призводить більшість країн, що повірили в можливість успішного повторення західного досвіду, щоб «жити, як в Америці чи Європі», фактично до залежного розвитку і позбавляє їх вибору інших, вигідніших і раціональних шляхів включення в сучасну глобалізацію. У цьому контексті «країна наздоганяючого розвитку» — це держава яка не використовує методи економічної експансії і тому вимушена спиратися на внутрішні джерела накопичення: експлуатувати      село,  вести          екстенсивне господарство,

здійснювати масований експорт сировини навіть в період падіння цін на нього. Стати країною «перегоняючого розвитку» можна лише створивши свій економічний механізм експансії. Для надання більшої переконливості теоріям про доброчинності західної чи американської моделі розвитку для країн, що розвиваються і колишніх соціалістичних країн ставляться в приклад досягнення і високі темпи зростання в Індії. При цьому не беруться до уваги висновки фахівців Програми розвитку ООН, що Індії при збереженні існуючих в 2000¬2005 роках тенденції зростання доведеться чекати до 2106, щоб наздогнати країни з високим доходом. Ще гірші перспективи інших країн напівпериферії і периферії. Якби в країнах з високим доходом зріст зупинився, наголошується в «Доповіді про розвиток людини — 2005», а в Латинській Америці та Африці на південь від Сахари він тривав в нинішніх темпах, Латинська Америка наздогнала б країни з високим доходом не раніше 2177 , а Африка не раніше 2236-го. «Більшість країн, що розвиваються відстають, а не наганяють багаті країни, — підкреслюється в названому звіті. Нерівність в абсолютних доходах між багатими і бідними країнами зростає, незважаючи на більш високі темпи зростання в країнах, що розвиваються саме тому, що первинний розрив в доходах був занадто великим. Якщо середні доходи зростуть, наприклад, на 3% в Африці на південь від Сахари і в європейських країнах з високим доходом, то абсолютний приріст складе в Африці 51 дол. на людину, а в Європі — 854 дол.

У 1960 році, за даними ПРООН, відношення доходів найбільш багатих 20% населення світу і найбідніших 20% мешканців нашої планети складало 30 до 1. У 1994 році цей показник вже дорівнював 78 до 1. Напередодні вступу в нове століття 54 країни стали біднішими, ніж в 1990-му. У 21 країні ще більше людей голодували; в 14 — ще більше дітей вмирали у віці до п’яти років; в 34 — знизилася очікувана тривалість життя, зростання середнього доходу на душу населення був нижчим 3% в 125 країнах, що розвиваються та «перехідних» країнах, в 54 країнах він знизився, в тому числі в 17 країнах Східної Європи і Україні. У той же час, як свідчить «Доповідь про розвиток людини — 2005», найбагатшим 20% населення світу в даний час належить 75% всіх світових прибутків, бідним 40% — лише 5%, а найбіднішим 20% — лише 1,5% світового доходу; 40% найбідніших людей в світі, які становлять приблизно 2 млрд. людей, живуть менш ніж на 2 дол. в день.

В рамках цієї кризи ще більш погіршиться соціально-економічне становище бідних у країнах усіх трьох світів. Саме тому, поки існують злидні і голод в економічно відсталих країнах, західна громадськість не може вважати себе гуманною. Більш того, існуючі в західних країнах погляди про те, що в разі чого на земній кулі можуть залишитися 20% жителів країн «золотого мільярда», а інші 80% населення стануть «зайвими», свідчить про наявність там фашистських і расових точок зору, що суперечать людяності і людству. [2, с. 209]

На думку М. Камдессю, подальше ігнорування несправедливості у справі розподілу національного багатства закінчиться тим, що світ неминуче стане свідком конфронтації, насильства і заворушень.

Було б дивним очікувати, що мільйонам знедолених і виключених вдасться поліпшити своє становище в умовах неоліберальної глобалізації, прихильники якої переслідують зовсім протилежні цілі.

Висновки

Сьогодні глобалізація впливає на кожен аспект нашого життя і створює нові соціоекономічні зміни. Вона відкрила кордони не тільки для торгівлі, конкурентних ринків та інформації, але також і для орієнтованих на отримання прибутку корпорацій, нерівності та маргіналізації бідних і непривілейованих. Глобалізація може мати успіх лише в тому випадку, якщо вона буде чесною, справедливою і принесе рівність більшості населення планети.

Соціальна нерівність призводить до того, що існуючі культурні системи не здатні задовольняти всіх членів суспільства. А це породжує соціальну напругу, революційні катаклізми. Домінуюча культура є наслідком нав’язування панівною групою своїх норм, цінностей, закріплює відносини панування через орієнтацію соціальних інститутів на свої цінності. Однак, розкриваючи суперечності культури, джерела її розвитку, він надто акцентує на відмінностях культур, байдужий до їх спільних рис.

Бідність і соціальна нерівність — прямий наслідок державної політики й ідеологічних принципів, якими керуються владні структури. Вони не є, отже, неминучими. Однак долаються довго і болісно.

Найважливішою з соціальних детермінант є соціальна нерівність членів суспільства. Вона була й буде у будь-якому суспільстві. Але за наявності малого прошарку багатих людей і переважної кількості бідних можливості досягнення достойного рівня життя для останніх стають ще більш проблематичними. Така ситуація завжди створювала велике соціальне напруження. Тому суперечності між благами, які є стандартними у суспільстві, і можливостями їх досягнення виступають корінними чинниками правопорушень.

Список використаної літератури

1. Арсененко А. Глобализация как она есть на пороге ХХ века. // Социология: теория, методы, маркетинг. 2010 № 4.- С114-137.
2. Барлыбаев Х.А. Человек. Глобализация. Устойчивые развития.- М.: РАГС, 2007.
3. Бек У. Что такое глобализация? / Пер. с нем. А. Григорьева и В. Седельника. — М.: Юридическая литература, 2001.
4. Галкин А. А. О глобализации без иллюзий // Глобализация. Конфликт или диалог цивилизаций?- М.: СОЦИС № 3 2002.
5. Доклад о развитии человека 2005.-М.: Весь мир, 2005.
6. Шапталов Б.Н. Экономическая экспансия. Теория и практика обретения национального богатства /Шапталов Б.Н. -М.:ЗАО «Издательство экономика», 2008.