Вступ

Актуальність проблеми. Основні складові, на яких будується модель сучасного інноваційного розвитку провідних країн світу та таких, що стрімко розвиваються, є розвинена фундаментальна і прикладна наука, ефективна освітня система, доступ до найновітніших технологій. Країни, які забезпечують таке поєднання, досягають ефективної конвертації наукових знань у нові технології, які сприяють ефективному економічному розвитку цих країн.

Адекватна оцінка перспектив формування інноваційної моделі розвитку економіки країни вимагає дослідження існуючих моделей економічної модернізації та типів національних науково-технічних систем, які забезпечують цю модернізацію.

Національні науково-технічні системи провідних країн світу, а саме США, Японії, КНР у багатьох деталях доволі сильно відрізняються одна від одної.

Національні науково-технічні системи країн Східної Азії, а саме Японії і Китаю, суттєво відрізняються від системи США та європейських країн. У інноваційному циклі Японії майже відсутній компонент фундаментальної і частково навіть прикладної науки. КНР поки орієнтована на використання технологій з країн, у яких діють традиційні інноваційні системи (США, європейські країни), при виготовленні на експорт високотехнологічної продукції.

Найбільшу зацікавленість викликає феномен науково-технічного успіху Китаю, який входять до країн БРІК. У Китаї була прийнята ідея побудови «суспільства, заснованого на знаннях» та розвитку інноваційної системи.

1. Особливості національної економічної моделі Китаю

У даний час Китай має економіку, яка зростає найшвидше у світі, чому передував тернистий шлях від соціалізму до політики захисту прав споживачів. Китай надає нам унікальну можливість досліджувати причинно-наслідкові зв’язки між економічними, інституційними, політичними і соціальними чинниками і важливою моделлю реформування економіки, що трансформується. У китайській економічній трансформації важливі структурні зміни відбуваються на державному й приватному рівнях, і ці зміни приносять радикальні зміни в структурі економічного середовища й громадського життя в Китаї. Градуалізм і стабільність були основами китайської економічної реформи і нині є такими для наявного лідерства країни. Для китайських лідерів економічні реформи є пріоритетними над політичними реформами. Вони визнають, що було б неможливо досягти будь-яких результатів під час політичного хвилювання. Передчасне введення ринків, в умовах, коли немає ні підготовленої культури, ні відповідних установ для їхнього функціонування, може мати катастрофічний ефект. Використовуючи отримані результати, ми можемо розглядати китайський досвід як одне з найвидатніших соціальних перетворень в історії людства, і все це — в період тривалого періоду стабільного й мирного соціального середовища, за винятком демонстрацій у Тинаньмен-Сквері у червні 1989 р.

Дванадцятий п’ятирічний План Китаю передбачає зобов’язання змінити свою модель розвитку. Вищим пріоритетом є зобов’язання відійти від поточної низької ефективності, моделі високого зростання до більш врівноваженого підходу, що вирішує ширший діапазон проблем. Цілі нової моделі передбачають економічне зростання, структурну перебудову, розвиток соціального забезпечення, зменшення викидів вуглекислого газу й захист навколишнього середовища, а також реформи управління та прозорості.

Китайський уряд стикається з численними труднощами економічного розвитку, включаючи:

а) скорочення його високої внутрішньої норми заощаджень і, відповідно, низького внутрішнього попиту;

б) підтримка відповідного зростання зайнятості для десятків мільйонів мігрантів і нових учасників робочої сили;

в) скорочення корупції та інших економічних злочинів;

г) запобігання шкоди навколишньому середовищу й соціальним хвилюванням, пов’язаним зі швидкою трансформацією економіки [5].

Економічний розвиток прогресував більше в прибережних провінціях, аніж усередині країни, і приблизно 200 мільйонів сільських працівників і їхніх родин переїхали в міське середовище, щоби знайти роботу. Одним з демографічних наслідків політики «однієї дитини» є те, що Китай тепер одна з найбільш швидко старіючих країн у світі. Погіршення навколишнього середовища, а саме особливе забруднення повітря, ерозія ґрунту і стійке падіння рівня води, особливо на півночі, є іншою довготривалою проблемою. Китай продовжує втрачати орну землю через ерозію й гіперінтенсивний економічний розвиток. Китайський уряд прагне збільшити виробництво енергії з альтернативних джерел, окрім вугілля й нафти, зосереджуючись на ядерному й альтернативному енергетичному розвитку. У 2010-2011 роках глобальний економічний спад зменшив іноземний попит на китайський експорт уперше за багато років, але Китай відновився швидко, виграючи в усіх інших розвинутих економік світу у 2011 р. з ростом ВВП приблизно 9,2 % порівняно з попереднім роком. Економіка буде втримуватися на тренді стійкого зростання в 2012 р., надаючи можливість політиці щодо стимулювання режиму, прийнятого під час глобальної фінансової кризи. Уряд виступає за продовження перетворення економіки й підкреслює потребу збільшення внутрішнього товарообігу для того, щоб зробити економіку менш залежною від експорту для показників росту ВВП в майбутньому, але Китай, імовірно, досягне тільки незначних успіхів по зазначених цілях у 2012 р. [3].

Двома економічними проблемами, з якими в цей час стикається Китай, є інфляція, що наприкінці 2011 р. перевершила заплановані урядом 3 %, та борг місцевих органів влади, що збільшився в результаті політики стимулювання і є значною мірою неврахованим і незабезпеченим [1].

Заклики до перетворення моделі економічного розвитку Китаю фактично не нові. Китай прагнув покращувати ефективність і переходити від орієнтованої на ВВП і експорт економіки до стратегії добробуту й орієнтованої на національний ринок моделі зростання від початку 1980 років і азіатської кризи в 1997 році відповідно. Проте, попередні заклики до перетворення не були настільки успішними, тому що механізм імплементації для перетворення був не в змозі його здійснити через реформи і законні інтереси. Тепер новий імпульс необхідний у процесі реформи, щоби перетворити нову китайську модель розвитку на реальність [1].

Стратегія, орієнтована на сильний експорт, показувала значні позитивні результати для Китаю. Китайський експорт прирівнювався до 149,9 мільярдів доларів США станом на січень 2012 р. Експортний ріст продовжив бути головним компонентом, що підтримує швидкий економічний ріст Китаю. Експорт товарів і послуг становив 39,7 % його ВВП. Китайський головний експорт: офісні машини і пристрої обробки даних, телекомунікаційне обладнання, електричні машини й одяг. Найбільші експортні ринки Китаю — Європейський Союз, Сполучені Штати, Гонконг, Японія й Південна Корея [1].

Китай усе ще керує великим активним товарообігом. Але його чистий експорт впав у 2011 р. (в абсолютних величинах) втретє з 2000 року, віднімаючи 0,5 % з його росту. Завдяки вітчизняним товарам, економіці Китаю все ще вдалося збільшитися на 9,2 % у 2011 році, залишаючись найсильнішою навіть у четвертому кварталі. Це зростання було пов’язане з незвичайною кількістю видатків (громадських і приватних), які становили більш ніж половину вперше з 2001 року. Як наслідок, частка споживання у ВВП Китаю трохи змінилася в 2011 р. після падіння протягом десяти років підряд [3].

Власних інновацій у Китаї недостатньо. Про це свідчить той факт, що у лідируючій сфері експорту — виробництві побутової електронної техніки — коефіцієнт доданої вартості (відношення доданої вартості до обсягу виробництва за певний період) складав у 2008 р. 23,4% (в цілому) і 21% у фірмах, де переважав іноземний капітал. Таких фірм у електронній промисловості Китаю біля 70%.

До 2020 року обсяг фінансування науково-технічної діяльності у КНР повинен збільшитись з 1,34% до 2,5% від ВВП, що дозволить цій країні не перетнути межу залежності від іноземних технологій на рівні 30%.

У Китаї покращується становище із захистом інтелектуальної власності. Стабільно зростає патентування, у т.ч. за рахунок triadic patents (захист у ЄС, США та Японії). В результаті іноземні партнери сміливіше переносять інноваційні технології у Китай. Заслуговує на увагу і те, що у КНР передбачається розвиток кредитів малому науково-технічному бізнесу, а також розвиток венчурних інвестицій за рахунок бюджетних коштів.

2. Нові підходи китайського уряду в 2012 р.

Економічна дипломатія Китаю зіткнеться зі зростанням труднощів у вигляді торговельних і валютних суперечок, так само як і з завданням захисту закордонних інвестиційних інтересів протягом декількох наступних років.

«2012 буде роком виборів для Сполучених Штатів і Франції, й існує зростання ймовірності для цих двох країн використовувати «китайську загрозу» як виправдання неможливості владнати їх власні економічні питання, що, у свою чергу, піддасть китайську дипломатію тиску», — сказав Дінг Юіфен, заступник директора Інституту Світового розвитку Дослідницького центру розвитку Державної ради на семінарі з китайської дипломатії [6].

Під час 2012 р. кілька країн залишаться в серйозній борговій кризі й можуть навіть бачити, що їхні кризи поглиблюються, і ця ситуація може створити розбіжності між Китаєм, Сполученими Штатами і Європою, за словами Дінга.

Підтримка зростаючих закордонних інвестицій Китаю поставить додатково нові проблеми перед дипломатією країни.

Чен Фенгуінг, директор Інституту Світових Економічних Досліджень Китайських Інститутів Сучасних Міжнародних відносин, погодився, що захист закордонних інвестиційних інтересів Китаю буде важливим завданням для китайської дипломатії [6].

Протягом минулих трьох десятиліть Китай інвестував більш ніж у 170 країнах і регіонах з власними прямими іноземними інвестиціями, що переважають 170 мільярдів доларів.

«За минулі 30 років Китай був сфокусований на «вкладенні» іноземних інвестицій; що може значно полегшити «вихід» з інвестицій у майбутньому», — сказав Чен [7].

«Китайська економічна дипломатія буде слугувати розбудові економіки країни й захисту його закордонних інтересів, національних інтересів і цінних паперів», — сказав Чен, додаючи, що «позиція Китаю у світі тісно пов’язана з його економічною дипломатією».

Китай досяг значних успіхів в управлінні міжнародною економікою, що стали результатом зростання Китаю на міжнародній арені й посад, які обіймають китайські офіційні особи у важливих міжнародних організаціях [7].

Безумовно, Китай займає унікальну нішу в політичній економіці у світі, а його велике населення й один тільки значний фізичний розмір відзначають його потужну глобальну присутність. Виходячи з вищевикладеного, все ще можна розглядати китайський досвід ефективного реформування економіки й окреслювати деякі загальні рекомендації для інших країн, що розвиваються. Найважливішим є те, що капіталовкладення особливо важливі для зростання, що стає ще ефективнішим, коли супроводжується орієнтованими на ринок реформами, які вводять стимули прибутку для сільських підприємств і невеликих приватних фірм. Дана комбінація може зініціювати бум продуктивності, що може спричинити загальне зростання. Для країн з більшою кількістю населення, не зайнятих у сільському господарстві, китайський приклад може бути особливо ефективним. Заохочуючи зростання сільських підприємств і не фокусуючись винятково на міському промисловому секторі, Китай успішно перемістив мільйони працівників з ферм на виробничі підприємства, не створюючи міську кризу. Також політика відкритих дверей Китаю заохотила прямі іноземні інвестиції в країні, створюючи ще більше робочих місць і об’єднуючи китайську економіку зі світовими ринками.

Потужне зростання продуктивності Китаю, заохочене проведеними в 1978 р. ринково-орієнтованими реформами, є головною причиною безпрецедентних економічних показників Китаю. Незважаючи на істотні перешкоди, що стосуються визначення економічних змінних у Китаї, ці результати зберігаються після різних тестів на надійність. Також вони пропонують перфектний об’єкт для майбутнього дослідження в області потенційної ролі заходів із поліпшення продуктивності в інших країнах, що розвиваються.

Незважаючи на добрі наміри зазначених реформ, успіх схем реформування й надалі буде випадковим у разі відсутності сильного верховенства закону, системи контролю й противаг урядової влади. Регіональні експерименти мають тенденцію бути ініційованими, управлятися й перебувати під контролем сильних регіональних лідерів. За такого порядку є ймовірність, що деякі ініціативи могли б призвести до поганих результатів і високих соціальних витрат, якщо ці лідери приймають неефективні рішення або просто використовують популізм. Урядовий економічний опортунізм являє собою іншу серйозну проблему, але без існування громадянського суспільства, що може процвітати під сильним верховенством закону, буде важко приборкати урядову владу.

У дійсності експеримент Китаю з ринковими реформами висунув її в країни-лідери за оборотами торгівлі у світі. За минулі два десятиліття Китай досяг найшвидшого економічного зростання, порівняно з будь-якою національною економікою. Якщо це зростання продовжиться, Китай може стати найбільшою у світі економікою вже в першій половині двадцять першого століття. Всесвітній банк припускає, що до 2020 р. Китай може стати другим у світі за величиною експортером та імпортером, і в його споживачів може бути купівельна спроможність, більша, ніж в усієї Європи. Вона стає найбільшою економікою в планеті з населенням, головна мета в житті якого полягає в тому, щоб стати багатою нацією. Китай змінюється настільки швидко, що важко не відстати від подій. Крім того, Китай є лабіринтом заплутаності, складнощів і протиріч. Оскільки Дэн Сяопін оголосив у 1985: «(Китайська реформа) — великий експеримент, щось, що не описане в книгах» [3].

Економічне диво Китаю є результатом трьох десятиліть численних реформ. Оскільки його економіка зростає, Китай розвивається згідно зі своєю моделлю розвитку. Продовження процесу модернізації Китаю за допомогою перетворення його програми розвитку залежить від того, чи зможе він перебороти перешкоди, представлені групами із привілейованими правами. Нові джерела імпульсу будуть необхідні, щоб подолати ці проблеми та продовжити реформу.

3. Чи може взяти Україна щось з китайської системи, запровадження китайського досвіду

Виходячи з досвіду КНР, в першу чергу потребує докорінного по-кращення використання вітчизняних винаходів як найважливішої складової частини інтелектуального багатства країни. У цьому напрямі необхідно впровадити ряд заходів. По-перше, провести інвентаризацію фонду вітчизняних винаходів (із залученням кваліфікованих експертів), виявивши такі, які можуть стати основою для створення принципово нової конкурентоспроможної продукції і технологій. По-друге, здійснити патентну експертизу нових видів продукції і технологій, інвестиційних проектів. По-третє, забезпечити ефективний захист інтелектуальної власності як в країні, так і при експорті товарів і послуг. По-четверте, збільшити обсяг фінансування фундаментальних і прикладних досліджень у галузях науки, які забезпечують перехід до виробництв вищих технологічних укладів (нано- та біотехнології, аерокосмос тощо).

Модернізація «по-китайськи» ґрунтується на двох ключових принципах: «опора на власні сили» та «іноземне — на службу Китаю».

Прагматизм економічної політики КНР відображено у класичній максимі визнаного авторитета нації, «батька» китайських реформ Ден Сяопіна: «Не важливо, якого кольору кішка, важливо, щоб вона ловила мишей». Саме деідеологізація господарської діяльності дозволила КПК зберегти монополію на владу в КНР, що зумовило плановий, контрольований характер соціально-економічних перетворень.

Системне дослідження феномену «китайського економічного дива» виходить за межі цієї статті. Виділимо лише ключові його складові.

1. Трудовий ресурс мільйонів молодих людей, готових працювати 13-14 годин на добу за мізерну для ЄС і США заробітну плату. Цей потенціал дозволяє забезпечити 7 % зростання ВВП на рік.
2. Американська концепція стимулю-вання Китаю як «східного флангу НАТО» часів «холодної війни» трансформувалась у геоекономічний проект «суперництво — співробітництво». Наступний крок на цьому шляху — формування групи G2.
3. Диверсифікація експортних ринків. Геоекономічна експансія КНР до Латинської Америки, Південно-Східної Азії, Африки. Наповнення конкретним змістом геоекономічного проекту БРІК.
4. Розвиток масштабного внутрішнього ринку.

Стратегія модернізації КНР є органічним синтезом національних соціокультурних традицій та сучасного іноземного досвіду організації виробництва. Високоцентралізована система державного управління не лише сприяла реалізації соціально-економічних реформ, а й відповідала традиціям китайського суспільства.

Якісною характеристикою, запорукою успішності китайської моделі є плановий, стратегічно обґрунтований характер реформ. Цьому сприяють стабільність і спадковість політичної системи Китайської Народної Республіки. Існує консенсус влади та широких верств населення Китаю щодо напрямів економічної трансформації, механізмів реалізації та очікуваних результатів модернізації.

Реалізація загальної схеми розвитку інноваційної системи в країні,  яка представлена на рнс.1, дозволить рухатись у напрямі поступового створення інноваційної економіки, розвитку галузей нової економіки, зростання експортного потенціалу та конкурентоспроможності України на світовому ринку високотехнологічної продукції.

Забезпечення розвитку високотехнологічних галузей вимагає комплексного, узгодженого підходу до джерел, об’ємів і термінів залучення інвестицій. Перш за все необхідно визначити пріоритети у розвитку виробництв високотехнологічних товарів та послуг, які сприятимуть підвищенню іміджу країни, її позиції у світовій співдружності країн. В основі цих пріоритетів повинна бути наявність фундаментальних і прикладних напрямів досліджень, орієнтованих на створення нано- та біотехнологій, які відносяться до шостого технологічного укладу.

Отже, використання китайського досвіду для України найбільш доцільно у контексті повернення керованості соціально-економічними процесами, стратегічного планування розвитку держави.

Висновки

Отже, Китай визначає свою систему як соціалістичну ринкову економіку. Це означає, що вона істотно відрізняється від економіки, що існувала до економічних реформ 1978 року, змодельованих під час СРСР, у тому, що економічна політика управляється не адміністративними, а лише ринковими методами. У Китаї є великий і динамічний приватний сектор; справді приватний сектор, що зростає найшвидше у світі. Однак Китай відрізняється від США або Європи наявністю доволі значного державного сектору й націоналізованої основної банківської системи, так що Китай може безпосередньо встановлювати інвестиційний рівень усієї економіки. Державний сектор є занадто малим у США або Європі, щоб досягти цього. Ця комбінація ринкової системи й державного управління є те, що дає Китаю виняткову економічну міць, більшу, ніж США або Європі.

Глобальна криза змушує економіку Китаю ставати менш залежною від іноземних ринків. Промисловий сектор має бути пристосований до змін у міжнародних вимогах. Вироблений експорт іноземних компаній уразливий до зменшення західного попиту, тоді як китайські експортно-орієнтовані фірми краще розміщені, щоби переорієнтуватися на динамічні ринки, що розвиваються. Звичайний імпорт Китаю зріс швидко. Азія збільшила свою частку на внутрішньому ринку, Європа втримала сильні позиції, у той час як Північна Америка втратила позиції. Китай став рушієм регіонального економічного зростання. Компанії з іноземним капіталом відігравали дедалі більшу роль в імпорті Китаю і промисловому виробництві. Політика Китаю стосовно прямих іноземних інвестицій (ПІІ), як мінімум, настільки ж важлива, як і його політика обмінного курсу для визначення доступу іноземних партнерів до його внутрішнього ринку.

Список  використаної літератури

1. Стратегічні виклики ХХІ століття суспільству та економіці України: В 3 т., Т 2: Інноваційно-технологічний розвиток економіки / За ред. акад. НАН України В.М. Гейця, акад. НАН України В.П. Семиноженка, чл. кор. НАН України Б.С. Квасню- ка. — К.: 2007. — 564 с.
2. Шнипко О.С. Інноваційний дефолт України: економіко-технологічний контекст: Монографія. — К.: Генеза, 2009. — 248 с.
3. Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави: Національна доповідь / за ред. В.М.Гейця [та ін.]. — К.: НВЦ НБУВ, 2009. — 687 с.
4. Новий курс: реформи в Україні 2010-2015: Національна доповідь / за заг. ред. В.М. Гейця [та ін.]. — К.: НВЦ НБУВ, 2010. — 232 с.
5. Крехівський О.В., Саліхова О.Б. Сучасні національні інноваційні стратегії: методологія і практикарозробки: наук. доп. — К.: Фенікс, 2009. — 56 с.
6. Національна інноваційна система України: проблеми і принципи побудови: моногр. / І.П. Макаренко, П.М. Копка, О.Г. Рогожин, В.П. Кузьменко; Ін-т проблем нац. безпеки, Рада нац. безпеки і оборони України, Ін-т еволюц. економіки. — К.: Вид-во Ін-ту проблем нац. безпеки, 2007. -519 с.
7. Попович О.С. До питання про визначення стратегії інноваційного розвитку України // Наука та інновації. — 2009. — Т. 5, № 3.-С. 57-71.
8. Саліхова О.Б. Національні високотехнологічні виробництва: персоніфікований підхід до визначення та надання преференцій // Інвестиції: практика та досвід. — 2010. -№5.- С. 22-28.
9. Shapira P. US National Innovation System: Science, technology and Innovation Policy development http//charryiac.gatech.edu/beta/xoutline/htm
10. Сергеев В.М., Алексеенкова Е.С. Становление государства и модели иновационного развития. — www.mgimo.ru/files/34545/doklad_politolog_1.doc
11. Стерлигов И. Инновационные системы стран БРИК: Китай // Источник — www. sibai.ru