Вступ

Досі не існує однозначної думки стосовно існування в Київській державі в дохристиянські часи свідчень про освіту та про її рівень. Зокрема, М. Грушевський підкреслював, що в наших давніх джерелах зовсім немає чітких та виразних вказівок про існування організованих шкіл у дохристиянський період, а це, у свою чергу, дає нам можливість припустити, що освіта набувалась тоді скоріше від поодиноких вчителів і обмежувалась лише навчанням читати. Другим ступенем науки було писання та рахунок. Ще вищим – вивчення грецької мови з метою спілкування з вищою ієрархією Візантії. Вінцем освіти було знання таємниць візантійського риторства та стилю. Отже, на погляд М. Грушевського, на той час не могло бути мови про загальне поширення освіти, оскільки у світських колах переважна більшість громадян не підіймалася навіть на перший ступінь науки, тобто не вміла читати.

Виникнення освіти в Київській Русі насамперед було зумовлене нагальною необхідністю суспільного життя. З цього приводу М. Грушевський указував, що «запотребування в людях письменних було велике, не тільки для справ церковних, але і для практичного діловодства… попит на писарів і рахунковців в адміністрації княжій, в господарстві боярськім, в діловодстві купецькім мусив наростати дуже швидко, мабуть, ще задовго до Володимирової християнізації… писар-рахунковець був неодмінним товаришем княжих мужів, які їздили збирати вири і всякі дані на князя. Поруч того, теж здавна, були потрібні люди для роботи, так би сказати, секретарської. З другого боку, розмноження церков і монастирів вимагало великих мас книг для богослужіння, для читання в церквах, трапезах і т. д. Тодішнє списування вимагало багато часу і праці, і можемо собі уявити, скільки мусило займатись виготовленням хоч би найпотрібніших книг».

1. Розвиток освіти та зародки наукових знань в Давньоруській державі

У Київській Русі перші школи з’явилися в кінці Х ст., де навчалися діти привілейованих верств. Про це свідчать перші літописні відомості про піклування руських князів про освіту і пов’язуються вони з іменем Володимира Великого та належать до часу хрещення Київської Русі. Згідно з літописною пам’яткою «Повість минулих літ» зафіксовано відкриття першої школи в Київській Русі князем Володимиром 988 р.: «Послав князь збирати у кращих людей дітей і віддавати їх у книжну науку» [6, 78]. Запровадження князем Володимиром начал освіти мало безперечне значення для навчання вітчизняних книжників. Бо ж прилучення до книжності давало змогу давньоруській суспільності опанувати надбання всесвітньої християнської культури. І неабияке значення мало християнство як «релігія письма» з притаманною їй пошаною до слова писаного, тобто книжного. «Культура Київської Русі, – писав В. Горський, – завдяки християнству набирає «книжного» характеру, відіграє роль могутнього каталізатора, що прискорював перебудову всієї суспільної свідомості».

Отже, починаючи з Х ст. про розвиток писемності і освіти дбає державна влада. А отже держава, яка потрапила в християнську цивілізацію, потребувала комунікативні механізми для вербального спілкування.

Існування власної писемності та освіти — основна ознака цивілізованості народу. Засвідчене археологами значне поширення грамотності на Русі є безпосереднім наслідком розвитку давньоруської освіти. Вже за часів Володимира та Ярослава Мудрого шкільна освіта була важливою сферою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диференціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (головним чином, для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкільництва сприяло заснування при храмах, монастирях та князівських дворах бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинського князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Книги активно переписувалися і поширювалися на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну. Так, за молитовник для церкви в Любомлі волинський князь Володимир Василькович заплатив 8 гривень, яких у той час було цілком достатньо для купівлі отари овець з 40 голів.

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим фундаментом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром з моменту виникнення було літописання. Воно з’явилося на Русі наприкінці X — на початку XI ст. У 1037—1039 pp. порічні статті були об’єднані в перший давньоруський літописний звід. Вершиною історичної думки в межах літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. У Хлебніковському списку «Повісті минулих літ» Нестора названо автором цього твору. Як літописець він згадується і в «Києво-Печерському патерику»[5, c. 94-96].

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов’янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов’янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II—V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов’яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне пові-домлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов’янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами». Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських і купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі «Про церемонії візантійського двору» повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить «софійська абетка», виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири — Б, Ж, Ш, Щ — слов’янському мовленню. На думку С. Висоцького, «софійська» абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов’янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

До оригінальних пам’яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом є «Повість временних літ», укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам’ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов’язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

«Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті», в якому відтворено широку картину світової історії, показано місце слов’ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв’язку та взаємозумовленості історії всіх народів. Автор «Повісті», людина широкої ерудиції, постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у Середньовіччі, а й до численних візантійських хронік. До «Повісті» ввійшли всі попередні літописні зводи — 996, 1039, 1073, 1093-1096 pp., «Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборник» Святослава, церковні повчання, усні перекази. Отже, «Повість временних літ» складається з поширеного вступу до слов’яно-руської історії, який, власне, й був «Повістю», і датованої хроніки, доведеної до 1110р.[8, c. 123-126]

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти «нарочитої чаді» — найближчого оточення князя. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченнями «Повісті временних літ», навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 p., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають Волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. На Русі було багато бібліотек, але перша й найзначиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.

Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Римське Євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається у Франції, в Реймсі); ілюстроване «Остромирове євангеліє», виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056-1057 pp. для новгородського посадника Остромира; два «Ізборники» (1073, 1076). «Ізборник » 1073 p., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, — від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

У Києві в ХІ-ХІІ ст. існувало три літературні осередки: в Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з’являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі[1, c. 79-80].

2. Процес становлення православної церкви, її роль у розвитку Київської держави

Давньоруська доба стала епохою протистояння старої й нової релігійних систем, що спричинилося до появи такого духовного феномена, як двовірство. І все ж християнська церква зуміла витіснити язичництво на периферію духовного життя слов’янина. Моральний авторитет церкви, її політичний та ідеологічний вплив ще помітніше зростають по Батиєвій навалі 1237-1241 рр.

У другій половині ХІІІ ст. має місце подальше проникнення християнського віровчення в усі сфери народного життя. Матеріали археологічних досліджень засвідчують перевагу християнської поховальної обрядовості в тогочасному селі, яке з погляду духовного життя було значно консервативнішим, ніж місто. Отже, саме до цього часу (II половина ХІІІ-Х^ ст.) слід віднести перемогу християнства над язичництвом.

Через кілька років після запровадження християнської релігії на Русі було створено церковну організацію — митрополію [9, с. 102]. її виникнення відбувалося за обережних пошуків взаємоприйнятних шляхів співробітництва між церквою та державою. Остерігаючись опинитися спершу в церковно-релігійній, а відтак і в політичній залежності від Візантії, уряд князя Володимира спочатку відводить патріаршому ставленику під резиденцію окраїнний Переяслав. Проте безпосереднє підпорядкування митрополичої кафедри Константинопольській патріархії ні в чому не обмежувало влади руського князя. Формально руська митрополія могла вільно проводити церковно-адміністративну діяльність, створюючи єпископські кафедри й призначаючи на них зверхників. Центральна влада впливала на формування церковної організації, пристосовуючи її до потреб централізації країни. Закономірним із цього погляду було перенесення митрополичої кафедри до стольного града Русі за правління Ярослава Мудрого. Вона суттєво розширила сферу дії візантійського церковного правопорядку, розбудовуючи мережу єпархій. Перші єпископії з’явилися в Новгороді та Білгороді (поблизу Києва). Згодом вони були закладені в Чернігові, Полоцьку, Турові, Юр’єві та деяких інших містах. Установлення гармонії між церковною й державною владами зумовило посадження великокнязівських намісників у деякі із зазначених центрів.

Вищі церковні посади й передусім крісло митрополита віддавалися переважно вихідцям із Візантії (із 23 митрополитів, які очолювали руську церкву в домонгольський період, 17 були греками, національність трьох не встановлена й лише троє були руськими [6, с. 87]. Митрополит висвячувався Константинопольським патріархом, призначався патріаршим собором й інтронізувався на кафедру в Києві, у Софійському соборі, за згодою великого князя. Існуюча практика поставлення митрополитів на Русь не зобов’язувала їх служити державно-політичним інтересам Візантійської імперії. Новопоставлені митрополити шукали союзу з великокнязівською владою, від якої вони залежали насамперед економічно. Діяльність вищих церковних сановників була під контролем давньоруського уряду. Крім того, великокнязівська влада навіть дозволяла собі іноді зовсім не рахуватися з думкою патріаршого синоду в питанні вибору кандидата на митрополичу кафедру. Так, 1051 р. Ярослав Мудрий поставив на митрополита Іларіона з великокнязівського Спаського монастиря. Через століття на церковному соборі 1147 р. у Києві митрополитом руським було обрано й висвячено без благословіння Константинопольського патріарха постриженика Зарубського Пречистенського монастиря Клима Смолятича.

Поставлення єпископів стало переважно прерогативою князя, хоча згідно з нормами канонічного права їх мали обирати на архієрейському соборі за участю всіх єпископів, а також священнослужителів і «людей» його майбутньої єпархії. Єпископи Київської Русі були високопоставленими церковними сановниками, духовними князями, влада яких коли й не прирівнювалася до становища місцевого князя, то принаймні виступала в багатьох питаннях рівноправною. Єпископ мав свій адміністративно-управлінський апарат, що за своєю структурою відповідав князівському. Внутрішній устрій церковно-адміністративних областей цілковито відповідав політико-адміністративному поділу земель-князівств на волості й погости. Основу внутрішньої організації єпархіальної області становили парафії-погости, управління якими здійснювалося намісниками єпископа. Ці церковно-адміністративні осередки збігалися з областями князівських намісників чи посадників. Отже, пристосовуючись до конкретно-історичних умов ранньосередньовічної Русі, православна церква будувала свою організацію за феодально-ієрархічним зразком, наслідуючи в загальних рисах структуру державного устрою.

Церковна корпорація, хоч і являла собою замкнену структуру з розвинутою автономією внутрішнього життя і власними, лише їй властивими формами управління, була одним із найважливіших інститутів феодальної держави. Церква на Русі (в особі вищого духовенства) не обмежувалася тільки віросповідною діяльністю. Вона виконувала певні юридичні функції в сімейних і шлюбних справах, здійснювала охорону соціального спокою, налагоджувала та підтримувала зовнішньополітичні зв’язки тощо. Представники вищого духовенства часто-густо очолювали дипломатичні місії, виконували функції послів і посередників у взаєминах між ворогуючими князівськими коаліціями Київської Русі.

У ранньофеодальну добу історії давньоруської держави в країні існувала єдина митрополія, яка об’єднувала кілька єпископій. Церква утримувалася за рахунок відрахування десятої частини князівських прибутків. Розповідаючи про завершення будівництва головної церкви країни — Десятинної, Нестор свідчив, що князь урочисто заявив: «Даю церкви сей святой богородици от именья моего и от град моих десятую часть» [9, с. 85]. З утвердженням поліцентричної форми державної влади в XII ст., відповідно, еволюціонує й церковна організація. Вона ускладнюється, відтворюючи державно-адміністративну структуру Русі епохи феодальної роздробленості. Основним джерелом матеріального забезпечення церкви зазначеної пори було землеволодіння, прибутки від судочинства тощо. Церковна організація в Київській Русі своєрідно відбивала феодально-ієрархічну структуру суспільства.

Висновки

Освітянська діяльність у Київській Русі беззастережно належала церкві. За князя Володимира Великого влаштовували при церквах парафіяльні навчальні заклади, де виховувалися діти під керівництвом місцевих священно- і церковнослужителів. Князь Ярослав Мудрий значно зміцнив і розширив потяг народу до просвітництва. Його коштом будувалися спеціальні приміщення для шкіл, училищ, де освіта мала релігійний характер. При архієрейських кафедрах, монастирях і церквах засновували духовні парафіяльні школи, які готували церковних читців, організовувалися книгосховища — прототипи сучасних бібліотек. Наявність шкіл була гордістю великих міст. Такі заклади були в Києві, Львові, Володимирі-Волинському (саме там, за власним свідченням, у 1097 р. перебував преподобний Нестор Літописець з метою «смотренія раді училищ і наставленія вчителів» [12, с. 10]. Першими вчителями й розповсюджувачами духовної освіти були переважно люди духовного чину. Але і з боку князів духовна освіта знаходила в той давній період суттєву підтримку. Галицький князь Ярослав Осмомисл, який був досить освіченою людиною, ставив ченцям за обов’язок навчати дітей наукам і виділяти на це частку монастирських доходів. Племінник галицько-волинського князя Данила Романовича Володимир, який вважався великим книжником і філософом, ревно піклувався про розповсюдження християнського вчення серед підданих, а парафіяльних священиків зобов’язував учити малих дітей удома, а всіх — у храмі.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.
3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
7. Толочко П.П. Володимир Святий. Ярослав Мудрий. — К.: «АртЕк», 1996. — 216 с.
8. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005. — 584 с.