Вступ

Офіційне запровадження християнства – панівної ідеології Київської Русі – її правлячою верхівкою наприкінці 80-х років X ст. було значною історичною подією, яка суттєво вплинула на життя давньоруського суспільства. Ця епохальна подія була підготовлена всім перебігом внутрішнього розвитку східнослов’янської держави, що проходив у річищі загальноісторичних закономірностей.

У середині X ст. Київська Русь опинилася на роздоріжжі. Гостро постала необхідність ідеологічного зміцнення соціально-економічних підвалин феодального суспільства, що зароджувалося. Основою його ідеології могла бути лише релігія. У виборі її перед давньоруською державою відкривалися кілька шляхів.

Русь могла залишатися язичницькою, пристосувавши родоплемінну релігію до ідеологічних потреб нового суспільства, як це сталося, приміром, у стародавніх державах Сходу, Великому князівстві Литовському. Прийшовши у 980 р. до влади, київський князь Володимир Великий спочатку спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога – громовержця Перуна. Він зводить за межами князівського двору язичницький храм з ідолами шести провідних богів Русі – Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і Мокоші). Ієрархія новоствореного пантеону ніби віддзеркалювала розклад політичних сил у середині країни, адже верховним божеством було визнано не полянського Дажбога, а новгородського Перуна.

Очевидно, Володимир мав зважити як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін – брат-близнюк литовсько-слов’янського Перуна – був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатства й привілеї феодальної верхівки, що набирала силу; ускладнювала розвиток зв’язків із християнськими країнами. Тому запровадження якісно нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю.

1. Джерела та історіографія християнізації Русі

Джерельну базу дослідження складають: письмові, археологічні, етнографічні та фольклорні джерела.

Серед письмових джерел важливими є вітчизняні та зарубіжні літописи, хроніки, твори арабських та візантійських авторів.

Давньоруські автори не описували всіх обрядів язичників. Вони лише осуджували «поганські» вірування, тому й не вдавались у подробиці описання, які й так були добре відомі їхній тогочасній аудиторії, значна частина якої продовжувала сповідувати язичництво.

Найяскравішим прикладом є «Повість минулих літ». Лiтописна традицiя на теренах Русi, очевидно, веде свiй початок з ХI ст. На зламi ХI-ХII ст. перші лiтописнi тексти були систематизовані та впорядковані у зводи спочатку зусиллями монаха Києво-Печерської Лаври Нестора, а трохи згодом вiдредагованi ігуменом Київського Видубицького монастиря Сильвестром [9; с. 8]. Результатом їх діяльності і став лiтописний текст, вiдомий як «Повiсть минулих літ». У «Повісті минулих літ» записана згадка про релігійну реформу князя Володимира. Переліковуються боги княжого пантеону язичницької доби – дерев’яні Перун, Хорс, Даждьбог, Стрибог, Симаргл та Мокош.

Методологiя літописів відзначалася провiденцiалiзмом. Їхнi автори вважали, що все i в людинi, i в кранi, i загалом у свiті передбачено i запрограмовано Богом. Людина у своїх змаганнях, суспільство, країна можуть зрозуміти передбачення. Тоді їх дії не перечать волі Бога. І тоді він веде їх та вони перемагають. Якщо ж Божий замисел не виконується, то дії людини та країни приречені на поразку [1; с. 365].

Крiм лiтописiв, значний масив iсторичної iнформацiї про релігійне життя давньоруської країни зберiгся на сторiнках пам’яток давньоруської літератури. Серед них перш за все слід згадати «Слово про закон і благодать» київського митрополита Іларіона. Мета цього невеличкого за обсягом твору — уславити дiяльнiсть великих київських князів, як фундаторів держави, опікунів церкви. Але водночас значну увагу придiлено iсторичним подiям [2; с. 49].

Особливу цінність для вивчення пережитків язичництва у давньоруському суспільстві становлять повчання проти язичництва.

Найбільша гордість давньоруської літератури, найвидатніша пам’ятка світової культури – «Слово о полку Ігоревім» містить у собі певні елементи язичницьких вірувань. Історичною основою поеми є невдалий похід князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та небожа Святослава проти половецьких ворогів Руської землі, який закінчився поразкою русичів у битві на річці Калка. [2; с. 110].

Основою фольклорних джерел є усна народна творчість, міфи про походження Всесвіту, Сонця, Місяця, гір, морів, озер. Міфотворчість – найдавніший вияв колективної людської свідомості, більшість з яких виникли у дохристиянський період.

Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили формування календарно-обрядової творчості, що ґрунтувалися на особливостях природної циклічності, на різних етапах сільськогосподарської працію. Слов’яни намагалися задобрити сили природи. Яскравий приклад – календарно-обрядові пісні, відповідно до чотирьох пір року, періодів у хліборобстві. Кожний цикл має центральне свято, обрядові дійства та мають релігійне, поминальне, хліборобське та родинне значення. Наприклад, колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, маївки, Русальні та Купальські пісні; зажинкові, жнивні, обжинкові пісні.

Сюди також входять казки, легенди, билини, що містять рештки язичницьких вірувань.

До археологічних джерел належать поховальні та культові споруди. Поховальні споруди найбільш яскраво показують процеси, що відбувалися у давньоруському суспільстві у релігійній та культурній сферах.

Найбільш раннім у слов’ян був обряд кремації, який для пам’яток кінця I тисячоліття н.е. фіксується в двох стадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього поховання. У першому випадку померлих спалювали на загальному для усієї громади вогнищі. Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації) небіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, прикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя праці та жертовні страви. В багатих похованнях зафіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, в окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті слуги (найчастіше — наложниці). В окремих могилах небіжчиків не виявлено – то були меморіальні споруди (кенотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Яскравим прикладом поховання язичницького періоду є чернігівський курган Чорна могила. Пам’ятку дослідив Д. Самоквасов . Крім князя, тут було поховано, ще підлітка та жінку. Біля померлих покладено різноманітні речі, що являлися необхідними для них на «тому світі»: предмети озброєння і військового спорядження (шоломи, кольчуги, мечі), кінська упряж (стремена, сідло), побутові речі (ножі, ключі, замки, сокири, наповнений кістками тварин казан), довгі ритуальні ножі, прикраси, монети, численні зливки кольорових металів – рештки розплавлених у вогні речей. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Б. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоронення князя місцевої династії [4; с. 30].

З прийняттям християнства поховальний обряд докорінно змінюється, кремація замінюється на інгумацію, з могил починає зникати поховальний інвентар, зброя та їжа. Але пережитки язичницького обряду продовжують існувати вже на християнських кладовищах.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а також його місцеперебування за уявленнями середньовічних слов’ян, слід зауважити, що інформація щодо цього в наявних писемних джерелах відсутня. Тому слід брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало і східноєвропейське слов’янство. У більшості індоєвропейських народів Космос був упорядковання і систематизований у вигляді трьох просторово-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана «концепція світового дерева» [5; с. 340]. У східних слов’ян така модель досить підтверджується композицією Збруцького ідола.

З прийняттям та поширенням християнства на теренах Київської Русі ще довгий час продовжується поклоніння «отай» старим богам, а згодом відбувається процес присвоєння персонажам християнських святих якостей язичницьких нижчих і вищих божеств[1; с. 18].

Досить довгий час церква, за власними релігійними вподобаннями, заперечувала тему язичництва як повної сформованої системи уявлень, вірувань та обрядів, натомість заповнюючи цю прогалину своїми судженнями про високу моральність та розквіт культури з прийняттям християнства.

2. Проблеми раннього християнства на Русі в працях вітчизняних вчених

Увага до історії язичництва помітно зросла у XIX ст., у зв’язку із зростанням національної самосвідомості. Починає проводитися велика етнографічна робота: збір народних сказань, пісень, прислів’їв, запис народних звичаїв. З’ясувалося, що і в той час, у XIX столітті, селянин, особливо десь у глибинці, залишався за своїм світоглядом, за суттю, а не формою віри, більше язичником, аніж християнином.

В цей час з’являється дуже цікава збірка поетичних казок, розповідей, легенд про вірування, побут слов’ян, розмаїття демонологічного та звіриного світу відомого етнографа та фольклориста О. Афанасьєва.

Демонологією та уявленнями слов’ян займався І. Нечуй-Левицький, у невеликому описі якого яскраво змальовані вовкулаки, русалкі, польовики та багато інших створінь, що відігравали у повсякденному житті певну магічну роль.

Інтерес суспільства до дохристиянських вірувань помітно проявився і в художній літературі. Найяскравішим прикладом використання язичницькіх вірувань є творчість М. Гоголя. Слід згадати і про літературний спадок М. Коцюбинського; зокрема, про «Тіні забутих предків», де прослідковуються пережитки поганських вірувань у селянському середовищі, та Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Також слід згадати твір «Лісова пісня» Лесі Українки, де яскраво зображені пережитки язичницьких вірувань про нижчих духів.

Дореволюційна історіографія теми хрещення Русі, процесу християнізації та взаємовідносин нової та старої релігій вельми широка. Але характерним є те, що навіть намагаючись досліджувати джерела, автори часто переносили в минуле уявлення свого часу. Багатовікова пропаганда перемоги християнства над язичництвом, як світла над темрявою, визначила і ціннісну шкалу, з якою дослідники підходили до теми язичництва. Самі дохристиянські вірування відривалися від соціально-економічних та політичних умов, у яких вони зароджувалися, поширювалися та існували.

Дослідження Є. Анічкова ніби завершують та підбивають підсумки літописним пошукам дореволюційних авторів у сфері язичництва. Він розглянув та дослідив джерела, що стосувалися слов’яноруських божеств, і дійшов висновку, що в літературі існують різночитання щодо походження та функцій окремих божеств, а також етимології їх імен.

Після розпаду Російської імперії та початку побудови СРСР постало на меті виховання атеїстичної свідомості громадян, релігія взагалі – у язичницьких чи християнських своїх проявах – стала розглядатися як «опіум для народу». Тому тема історії релігії достатньо довго була не актуальною. В радянські часи особливо до середини ХХ ст. лише деякі дослідники торкалися проблеми язичницьких вірувань та їх пережитків.

Найбільш широко досліджував проблему слов’янського язичництва у другій половині ХХ ст. Б. Рибаков [43; 44]. Його роботи «Язичництво Древньої Русі» та «Язичництво давніх слов’ян» базувались на широкій джерельній базі, масово залучався археологічний матеріал. На думку Б. Рибакова, у східних слов’ян до прийняття християнства вже існувала віра в єдиного верховного бога. Він вважав, що у східнослов’янському язичництві таким головним богом був Род. Після прийняття християнства язичництво не зникло, а просто змішалось з християнством.

Серед радянських дослідників ще потрібно відмітити праці В. Топорова та В. Іванова, Н. Велецької, В.Проппа. Особлива активізація релігієзнавчого напряму в історичній науці припадає на час проведення святкування 1000-літнього ювілею прийняття християнства на території Русі, як державної релігії.

Сучасні дослідники язичницьких вірувань та міфології акцентують увагу на дослідженні світоглядних вірувань, виділяючи їх з християнської обрядовості і виводячи витоки слов’янських язичницьких обрядів та вірувань з часів існування на теренах майбутньої Київської Русі індоєвропейських племен, залучаючи археологічні джерела. Серед сучасних дослідників, котрі висвітлюють релігійне становище Давньої Русі, слід відзначити П. Толочка, О. Моцю, Н. Яковенко, М. Котляра та інших археологів, істориків та культурологів.

Досить лаконічно та змістовно розкриває проблематику язичницьких богів, календаря та світобудови Г. Лозко у праці «Коло Свароже». Одна з найгрунтовніших праць, присвячених релігійній трансформації давньоруського суспільства – «Київська Русь: від язичництва до християнства» О. Моці та В. Рички.

Таким чином, підсумовуючи історіографію даної теми, можна стверджувати, що язичництво при всій своїй різнобарвності, все ж таки залишається досить суперечливою темою, що потребує подальшого вивчення.

Висновки

Отже, офіційне проголошення християнства панівною ідеологією знаменувало тільки початок його поширення в давньоруській державі. Населення віддалених від київського центру областей ще надто довго й хворобливо реагувало на нові ідеологічні віяння. Християнські проповідники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволення народу, яке іноді перехлюпувалося через край і виявлялося у формі фізичної розправи над ними. Варто сказати, що протягом лише одного десятиліття в Новгородській землі, наприклад, було забито трьох єпископів (йдеться про середину XI ст.). Перші поставлені в Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із незадоволенням тамтешнього люду, змушені були покинути цей край. Не більшого успіху в справі навернення населення Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступник – чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. ”Житіє” цього святителя, згодом проголошеного церквою святим, повідомляє про те, що Леонтій, узявшись навіювати християнське віровчення дітям, був скараний їх батьками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий заступив Леонтія, удалося винищити геть кумирів язичницьких богів, шанованих тамтешніми поселянами.

Давньоруська доба стала епохою протистояння старої й нової релігійних систем, що спричинилося до появи такого духовного феномена, як двовірство. І все ж християнська церква зуміла витіснити язичництво на периферію духовного життя слов’янина. Моральний авторитет церкви, її політичний та ідеологічний вплив ще помітніше зростають по Батиєвій навалі 1237-1241 рр.

Список використаної літератури

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т.,12 кн. – К.: Наук. думка, 1991. – Т. 1 – 648 с.
2. Єміливчанин М. Християнство на Русі до Володимира Святого [Текст] / М. Єміливчанин // Віра. — 2004. — № 4. — С. 7-9
3. Зоц В. Вибір та його наслідки // Наука і суспільство. – 1989. – № 9. – С. 66-68.
4. Зуєв Ю. Київська Русь і православ’я // Людина і світ. – 1984. – № 4. – С. 27-34.
5. Котляр М.Ф. Шляхи християнства на Русь ( легендарні і реальні) / М.Ф. Котляр // Український історичний журнал. — 2008. — № 5. — С. 4-15
6. Кралюк, Петро. Початки християнства в Русі-Україні [Текст] / Петро Кралюк // День. — 2013. — 19 червня. — С. 9 ; День. — 2013. — 21 червня. —  С. 6 ; День. — 2013. 26 червня. —  С. 9
7. Моця О. Чому Русь прийняла християнство? [Текст] : До питання про вибір наших пращурів / О.Моця // Людина і світ. — 1999. — № 1. — С. 21-22
8. Настенко Л. Християнське мистецтво:Візантія і Київська Русь [Текст] / Л.Настенко // Наука і суспільство. — 1998. — № 1-2. — С. 26-33
9. Усатенко Т. Християнизація — рушій освітнього процесу Київської Русі [Текст] / Т.Усатенко // Освіта. — 2000. — 9-16 серпня. — С. 6
10. Федоренко Т. Вплив християнського світогляду на правосвідомість та правову культуру Київського Русі [Текст] : (кінець Х — початок ХІІІ ст.) / Т.Федоренко // Право України. — 2001. — № 8. — С. 114-116
11. Федотов Г. Християнство Київської Русі [Текст] / Г.Федотов // Людина і світ. — 2001. — № 8. — С. 2-10