Вступ

Актуальність теми обумовлена стрімким розвитком сучасних інформаційних технологій. Дослідники, вказуючи про зростання ролі інформації в житті людства, відмічають разом з тим і виникнення нових проблем, існування яких раніше не було пов’язано з значними негативними наслідками для сучасної цивілізації. Головною з них є вплив інформатизації на людину, наслідки якого оцінюються неоднозначно. Дія інформаційних технологій як і нових соціальних відносин в умовах постіндустріального суспільного порядку ще до кінця не вивчена, а деякі аспекти досліджень дозволяють вченим констатувати, що інформаційний прогрес відіграє не тільки позитивне, а й негативне значення для людства, змінюючи не тільки соціальні відносини, масову свідомість, а й внутрішній світ людини, її ставлення до інших людей та оточуючого світу. В таких умовах доцільно вести мову про те, що культура людства як і сама людина змінюється разом з розвитком інформаційних процесів.

Інша проблема, яка виникла разом з утворенням глобального інформаційного простору – це збереження інформації. Її значення є не менш важливим для людства, ніж духовно-моральні аспекти інформатизації, а негативні наслідки – не менш руйнівними. Це обумовлено тим, що сучасні технології все більш покладаються на цифрові засоби управління та виробництва. Проте, помилки в цих системах здатні привести до втрати інформації, збою в системах управління, а значить – і до аварій та катастроф. Чорнобильська катастрофа показала, що людина іноді може бути і нездатною втрутитися в процеси автоматичного управління складними технологічними системами. Особливо втрата інформації є загрозливою при використанні цифрових технологій на транспорті, у військовій сфері, у виробництві небезпечних видів енергії та матеріалів. Знищення інформації може відбутися в будь-який момент через зараження комп’ютерними вірусами, або раптовим відключенням електроенергії.

В таких умовах набувають особливого значення архіви, які уявляють собою традиційний, перевірений часом спосіб збереження інформації. Він заснований на збереженні та використанні „твердих копій” інформаційних носіїв: книг, газет, журналів, магнітних стрічок, дисків, вінілових платівок. На сьогоднішній день це є альтернативним способом збереження даних, а також їх захисту від знищення та перекручення. Архіви – це державні центри зосередження документальних пам’ятників історії, науки і культури. Архіви відіграють значну роль, являючи собою продукт цивілізації, засіб збереження знань, інформації про все, що напрацьовано за час існування людства.

Метою роботи є аналіз розвитку архівної справи в сучасній Україні, її значення для становлення інформаційного суспільства, культурних процесів, що тривають в країні.

Об’єктом дослідження виступають архіви України.

Предметом дослідження – функціонування архівів в умовах суспільно-культурних процесів української держави.

Для досягнення мети дослідження передбачено виконання наступних завдань:

— узагальнити розвиток архівів протягом історії України.

— дослідити становлення архівної справи в Україні

— проаналізувати структуру архівної системи України.

— визначити ефективність взаємодії архівів та інших інформаційних ресурсів держави.

Методи дослідження. Методологічною основою роботи є загальнонаукові підходи до наукового пізнання (системний, функціональний, структурний, моделювання, порівняльний, типологічний) з використанням історіографічного та хронологічного методів. Використано методи аналізу історичної, культурознавчої літератури та літератури з інформаційних технологій.

1. Історія розвитку архівної справи в Україні

1.1. Діяльність архівних установ: історичний екскурс

Архівне будівництво в Україні проходило в досить важких умовах: постійно змінювались уряди, архівні фонди знищувалися під час воєнних дій, нові формувалися досить неорганізовано, цінні документи вивозилися за кордон, законодавство не розвивалося.

Прийнятий 1 червня 1918 р. декрет про реорганізацію архівної справи дав початок розвитку законодавчої бази в Україні. Основні положення ленінського декрету в цілому знайшли широке відображення й послідовний розвиток у законодавчих актах України. Вони були спрямовані на вдосконалення архівного законодавства, підвищення ефективності використання архівних джерел [3, с. 18].

На початку лютого 1919 р. при Всеукраїнському відділі мистецтв утворився Комітет з охорони пам’яток мистецтва і старовини, на який була покладена турбота про реєстрацію, охорону, збирання, вивчення та популяризацію тих здобутків майстерності, що є найбільш показовими для свого часу і можуть служити документами для історії і наукових досліджень.

Для виконання цих завдань при Комітеті були секції – музейна, архітектурна, археологічна, архівно-бібліотечна й етнографічна. Керівництво архівно-бібліотечною секцією доручене В.О. Барвінському, музейної – проф. Ф.І. Шміту. 20 квітня 1920 р. Радою Народних Комісарів УСРР було прийнято «Тимчасове положення про архівну справу», де говорилося про те, що архівні матеріали, до переліку яких включені «рідкісні книги і стародруки», є «загальнонародним надбанням» [15, с. 48], і було встановлено в законодавчому порядку відповідальність за їхнє знищення, передачу чи продаж. Контроль за виконання цього положення було покладено на архівний відділ ВУКОПМИСу, що був реорганізований у квітні 1921 р. у Головне архівне керування архівною справою при Наркомосвіті УСРР. Таким чином, це положення, опубліковане як постанова Українського радянського уряду, підняло архівну справу на рівень важливої галузі державної політики [3, с. 20].

Після закінчення громадянської війни в республіці створилася розгалужена мережа державних архівів, де було зібрано понад 14 млн. справ. У 1926 р. у республіці функціонувало 5 центральних, 5 крайових, 40 окружних держархівів. Практична діяльність архівної секції ВУКОМИСу в основному обмежувалася територією Києва, а на місцях (зокрема у Харкові, Полтаві, Миколаєві, Житомирі) піклування архівами здійснювали виконкоми та губернські комітети охорони пам’яток.

Період 20-их років XX ст. характеризується розгортанням діяльності архівних органів з урятування першоджерел, концентрації історичних документів в архівосховищах. У цей період до архівосховищ надійшли документи дореволюційних установ (губернського правління, губернського присутствія та ін.). Урятовані були такі цінні комплекси документів, як Диканський архів князів Кочубеїв, Яготинський архів князів Репніних та ін. Водночас із концентрацією документів в архівах проводилася робота з розбирання, систематизації першоджерел, формування справ, їх систематизації, класифікації, забезпечення належних умов зберігання, використання [3, с. 22].

Перед республікою стала проблема повернення з Росії українських культурних цінностей. Уряд України в листопаді 1922 р. доручив Народному Комісаріату освіти республіки «з’ясувати питання про повернення в Україну взагалі всіх цінностей, які зберігаються в російських музеях, передані туди з України і мають для неї культурно-історичне чи наукове значення». Це — найцінніші предмети, знайдені на розкопках в Україні, предмети народного мистецтва, приватні зібрання — вони скуповувалися Ермітажем, Артилерійським музеєм, Археологічною комісією в Петербурзі, Історичним музеєм та окремими колекціонерами (переважно Москви).

У контексті підготовки до відповідних переговорів НКО України доручив Всеукраїнському археологічному комітетові (ВУАК) підготувати списки пам’яток української культури. «Реєстр» став предметом обговорення Паритетної комісії з обміну музейними цінностями, яка в складі представників від обох республік розпочала роботу 1930 року. Багаторічні спроби розв’язання проблеми повернення вивезених з України до Росії пам’яток культури увінчалися прийняттям компромісних рішень. Спираючись на виявлені в архівах матеріали, можна сподіватися на відновлення російсько-українського діалогу стосовно давньої для обох країн теми [11, с. 14].

У 30-ті роки процес архівного будівництва ускладнюється, іде боротьба «за очищення архівної мережі від чужого, класово ворожого псевдонаукового, баластного елементу». Досвідчені архівісти Михайло Бужинський, Дмитро Граховецький та ін. були відсторонені від роботи, а згодом репресовані. Кадровий склад архівів зазнав значних втрат [3, с. 29]. Напередодні війни архіви були передані в підпорядкування органів НКВС. Використання архівної інформації в оперативних, політичних цілях стало найважливішим напрямом діяльності державних архівів. Практично припинилися наукові, історичні дослідження, публікації документів. Війна завдала джерельній базі історії України непоправних збитків. Лише незначна кількість документів архівів була евакуйована в 1941 році до Росії. Основна частина документів – загинула, була знищена її матеріальна база. Однак копітка праця архівістів у післявоєнний період дала змогу частково поновити архівні зібрання. Багато сил було витрачено на виявлення документів, їх транспортування. Обстежувалися всі установи, організації та підприємства, що відновили свою діяльність. Вже у 1945 році були сформовані відділи, проведена розстановка кадрів [11, с. 15].

1.2. Розвиток архівної справи в незалежні  Україні

Початок новітнього етапу розвитку архівної справи в Україні зумовлений відновленням її державної незалежності. На початок 1990-х років система архівних установ України включала 6 центральних державних архівів (два історичні архіви в Києві та Львові, архів вищих органів влади та управління, архів-музей літератури та мистецтва, науково-технічний архів, кінофотофоноархів), Державний архів при Раді Міністрів автономної республіки Крим, місцеві державні архіви (областей, міст Києва та Севастополя, районів), архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек. У 1991 році вона поповнилася Центральним державним архівом громадських об’єднань, створеним на базі Архіву ЦК КПУ, та 1994 року – Українським державним науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства. У 1996 році було змінено статус відділу рукописів ЦНБ АН України (нині Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського), на базі якої створено Інститут рукопису та Інститут архівознавства, а згодом Бібліотечно-архівну колекцію «Фонд президентів України» [12, с. 240].

Розширилися повноваження державних архівів областей, які стали складовою частиною облдержадміністрації – органами регіонального управління. Утворилися нові галузеві державні архівні установи: ГДА Міністерства оборони України (1992), ГДА Міністерства внутрішніх справ (1995), Державний картографо-геодезичний фонд України (1996), ГДА Комітету України з питань гідрометеорології (1995), ГДА Служби безпеки України (1994), ГДА фінансових посередників Фонду державного майна України, ГДА Державного департаменту з питань виконання покарань України, Державний інформаційний геологічний фонд України (1996) [12, с. 242].

У грудні 1993 р. в Україні було прийнято Закон «Про Національний архівний фонд і архівні установи України». НАФ кваліфікувався як складова частина вітчизняної і світової історико-культурної спадщини, частина інформаційних ресурсів суспільства. На 2007 рік НАФ складає більше 60 млн. справ.

У грудні 2001 р. було прийнято нову редакцію галузевого Закону, яка повніше відповідала реаліям часу. Закон визначив архіви як державні органи, які не лише виконують функції збирання, обліку, зберігання архівних документів, використання їхньої інформації, але й управляють архівною справою та діловодством.

Піднесенню соціального статусу архівістів та авторитету галузі сприяло запровадження фахового свята. Указом Президента України від 30 жовтня 1998 року було засновано День працівників архівних установ, який відтоді щорічно відзначається 24 грудня [12, с. 243].

Пріоритетний напрям діяльності архівних установ на сучасному етапі склали розробка й реалізація комплексної програми створення галузевої інформаційної системи. З цієї метою у 2000 р. в Державному комітеті архівів України було створено Центр інформаційних технологій. Першим серйозним результатом його роботи стала розробка програмного продукту «Архівні фонди України», який дозволяє створити електронні версії місцевих фондових каталогів та інтегрувати їх в єдину національну систему. Важливе значення для репрезентації українських архівних ресурсів у Всесвітній мережі Інтернет мало відкриття офіційних Веб-сайтів Держкомархіву; Державного архіву Донецької області; Державного архіву Чернігівської області; Державного архіву м. Севастополя; Галузевого державного архіву Служби безпеки України; Інституту археології; Інституту літератури ім. Шевченка; Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України; Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства [13, с. 138].

Важливою віхою в розвитку архівістики стало заснування галузевої наукової установи – Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи і документознавства (1994). Завдання інституту полягають у дослідженні актуальних проблем архівознавства, документознавства, створенні концепцій і прогнозуванні розвитку архівної справи та документаційного забезпечення управління в умовах інформатизації суспільства, дослідженні правових аспектів роботи з документами НАФ, організації науково-технічної інформації з питань архівної справи.

У 1996 р. було створено науковий щорічник «Студії з архівної справи та документознавства», археографічний щорічник «Пам’ятки» (1998), серійні видання «Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела» і «Архівні та бібліографічні джерела української історичної думки» (1998), міжвідомчий збірник наукових праць «Архівознавство. Археографія. Джерелознавство» (1999). Майбутні працівники архівних установ набувають професійної освіти на історичних факультетах Київського національного університету ім. Тараса Шевченко, Харківського національного університету ім. В. Карабіна та Львівського національного університету ім. Василя Стефаника. Моральним і матеріальним стимулом для архівістів-дослідників стало заснування в 2000 р. галузевої премії ім. Василя Веретенникова за кращі наукові дослідження в галузі архівної справи та документознавства [13, с. 146].

У 2005 р. за погодженням із Президією УААН було створено сектор рукопису та архіву при Центрі документного забезпечення та збереження фондів ДНСГБ УААН. Станом на 1 січня 2008 року в архіві 1276 од. зб. За 1966-2006 рр., у тому числі і справи особового походження. У 1968 році експертно-перевірочною комісією Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (ЦГАОР) були внесені в опис документальні матеріали постійного зберігання за 1922, 1932-1966 роки. Всього 560 одиниць зберігання. Документальні матеріали фонду № 5024 відображають діяльність бібліотеки і складаються з наказів, планів, звітів, штатних розписів, фінансових звітів. Усі справи систематизовані за хронологічно-структурним принципом [12, с. 249].

З метою збереження для прийдешніх поколінь епістолярного надбання видатних учених-аграріїв України та їхніх особистих книг, газет та журналів директорам установ мережі УААН Наказом УААН від 17.06.2005 р. № 17 7/399 пропонувалося розпочати роботу зі створення фондів рукописів та іменних колекцій видатних науковців-аграріїв і передавати їх до сектора рукопису та архіву ДНСГБ УААН.

Для реалізації цього завдання була розроблена «Анкета вивчення видового і кількісного складу архівного фонду особового походження вчених-аграріїв», а також схема опису архівного фонду особового походження вчених, які працювали в установах.

Серед найважливіших питань, що належало розв’язати архівним підрозділам мережі УААН, є визначення критеріїв відбору документів особового походження для включення їх до списків джерел. Цей критерій — роль і значення діяльності особи для української аграрної науки.

Фондоутворювачами архівних фондів особового походження видатних учених-аграріїв УААН є дійсні члени, члени-кореспонденти УААН, учені-засновники окремих установ УААН, наукових шкіл та наукових напрямів, автори визначних наукових відкриттів, лауреати вітчизняних, міжнародних та іменних премій УААН тощо. Усі питання комплектування документами особового походження повинні вирішуватися на засіданнях експертної комісії. Документи були направлені в 120 науково-дослідних установ мережі УААН. На даний час відповіді надійшли тільки від 20-ти установ. Проаналізувавши цей факт, ми дійшли висновку, що робота з архівними документами не планується, недостатньо фінансується відповідними органами, порушується виконавча дисципліна на місцях. Для вирішення проблем треба поповнити архівні підрозділи науково-дослідних установ мережі УААН висококваліфікованими фахівцями, ретельно вивчати архівні фонди особового походження, поліпшити умови зберігання документів, зміцнити матеріально-технічну базу архівних підрозділів [13, с. 150].

Отже, одним із головних завдань науково-дослідних установ мережі УААН є збереження архівних фондів. Від здійснення на належному рівні комплексу організаційних, науково-методичних, практичних заходів і робіт щодо створення оптимальних умов зберігання документів, поліпшення їхнього фізичного стану залежить збереженість усього комплексу документальних джерел з історії аграрної науки, такі заходи є запорукою широкого використання інформаційних скарбів, що містяться в архівних документах.

2. Сучасний стан та роль архівів в культурному просторі  України

2.1. Структура архівної системи України

Згідно ст. 6 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» [1] систему архівних установ становлять Головархів України, державні архіви (центральні, галузеві, місцеві), архівні підрозділи (самоврядних наукових установ, державних музеїв, бібліотек, державних органів, підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян), науково-дослідні установи в галузі архівної справи.

Архівна установа — це спеціалізований заклад чи структурний підрозділ, що забезпечує збирання, зберігання архівних документів та організацію використання їхньої інформації або здійснює управління, науково-дослідну та інформаційну діяльність в галузі архівної справи. Архівні установи у своїй діяльності керуються Основами законодавства України про культуру, Законом України «Про Національний архівний фонд і архівні установи», іншими законодавчими актами, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, розпорядженнями голів місцевих державних адміністрацій [1].

Державні архіви складають фундамент галузі і виконують її основні функції: збирають, ідентифікують, описують та класифікують документи, забезпечують їхнє зберігання, реставрацію і організують користування документами. Як уже зазначалося у розділі 3 «Архівна система та мережа архівних установ», архіви поділяються на архіви для постійного зберігання документів (центральні, галузеві, обласні, самоврядних наукових установ, державних музеїв та бібліотек) та архіви для тимчасового зберігання документів (архівні підрозділи державних органів, підприємств, установ та організацій).

Державні архіви з постійним складом документів мають різний статус. Центральні — є профільними науково-методичними центрами, архіви Автономної Республіки Крим, областей України, міст Києва та Севастополя в першу чергу є місцевими органами виконавчої влади і здійснюють управління архівною справою на відповідній території, але виконують і науково-методичні функції, державні галузеві архіви входять до системи відповідних міністерств та відомств.

Завдання і права державних архівів визначаються спеціальним нормативним документом уряду — положенням. Розглянемо їх на прикладі державних архівів областей. Основними завданнями архівів областей, міст Києва та Севастополя є реалізація державної політики в архівній галузі, координування діяльності державних органів, підприємств, установ, організацій з питань архівної справи та діловодства, забезпечення здійснення державної реєстрації, обліку, постійного зберігання, комплектування та використання документів. На архіви областей покладено ведення науково-методичної роботи в галузі архівознавства, документознавства та археографії, а також забезпечення дотримання положень Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» [1]. Також архів виконує соціально-правові запити громадян, публікує архівні документи. Крім того, як орган управління, державний архів здійснює науково-методичне керівництво архівними відділами райдержадміністрацій та міськими архівами.

У положенні зафіксовані й права архівної установи. Зокрема, державний архів області має право одержувати від підрозділів обласної державної адміністрації, органів місцевого самоврядування, установ і організацій інформацію, документи та інші матеріали стосовно зберігання і впорядкування документів. У межах своїх повноважень може давати підприємствам, установам і організаціям обов’язкові для виконання вказівки щодо роботи їхніх архівів (архівних підрозділів) та ведення ними діловодства. Одним з важливих прав архіву є порушення у встановленому порядку питання про призупинення діяльності архівних установ, які не забезпечують збереженості документів НАФ. До прав державного архіву належить і обмеження доступу до документів та встановлення особливих умов їх використання [1].

Управління архівом здійснює директор, якого призначає і звільняє у центральних державних архівах Головархів України, в державних архівах областей — голови облдержадміністрацій з погодженням з Головархівом України, в галузевих державних архівах — керівники міністерств і відомств. Директор персонально, відповідає за виконання покладених на архів завдань. Він затверджує структуру і штатний розпис, положення про структурні підрозділи, функціональні обов’язки співробітників установи, видає накази та контролює їх виконання, призначає і звільняє з посад працівників архіву [6, с. 34].

З метою погодженого вирішення питань компетенції державного архіву області, в ньому може утворюватися колегія у складі директора, його заступників та інших працівників архіву.

При директорі центральних державних архівів працює колегіальний дорадчий орган — дирекція, до якої входять керівники підрозділів, провідні спеціалісти, представники громадських організацій. Рішення дирекції оформляються наказами директора.

Державні архіви утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України. Гранична чисельність співробітників, фонд оплати праці та видатки на утримання установи затверджують голови відповідних державних адміністрацій. Вони є юридичними особами, мають самостійний баланс, рахунки в установах банків, гербову печатку.

Згідно з чинним законодавством, типові положення про державні архіви областей затверджує КМ України, інших архівів — Головархів України чи відповідне відомство разом з Головархівом. Положення про архіви (архівні підрозділи) об’єднань громадян, підприємств, установ і організацій, заснованих на колективній чи приватній формах власності, затверджують їхні засновники [6, с. 35].

Організаційно-виробнича структура державних архівів обумовлена основними напрямами їхньої діяльності. Наприклад, у центральних та обласних архівах функціонують відділи: комплектування та експертизи цінності документів; обліку та зберігання документів; відомчих архівів та інші. Усередині відділів можуть утворюватися менші виробничі одиниці (сектори, групи) для вужчої спеціалізації праці.

Розподіл співробітників у відділах за посадами здійснюється відповідно до штатного розпису. За прийнятою нині класифікацією працівники архівної установи поділяються: керівний склад — директор, заступники, головний охоронець фондів, головний бухгалтер; спеціалісти — головний, провідний, 1 та 2-ї категорій, старший науковий співробітник, науковий і молодший науковий співробітники, старший охоронець фондів, охоронець фондів, реставратор 1 та 2-ї категорій; службовці — старший майстер, старший касир, старший інспектор, завідуючий канцелярією, оператор, техніки різних спеціальностей, секретар-друкарка, діловод та інші; обслуговуючий персонал — кваліфіковані робітники, прибиральниці, двірники, вахтери та ін. [7, с. 58]

В архівах можуть створюватися і позаштатні, господарсько-розрахункові підрозділи для впорядкування документів поточного діловодства в організаціях-фондоутворювачах і фінансуються за їхній рахунок.

Діяльність архівів значною мірою залежить від їхньої матеріально-технічної бази. Переважна більшість центральних і обласних державних архівів розташовано у спеціалізованих спорудах. Вони зведені у 1960-1980-х рр. і становлять собою типові архівосховища, розраховані на зберігання близько 1 млн. справ кожне. Архіви оснащено технологічним обладнанням для підтримування температурно-вологісного режиму, системами протипожежної сигналізації, автоматичного пожежогасіння. Частина обласних, більшість районних і міських державних архівів перебувають у пристосованих приміщеннях [7, с. 58].

Для нормального функціонування архівних установ з постійним складом документів, крім архівосховищ і технологічного обладнання, потрібні такі служби:

— читальний зал з бібліотекою;

— лабораторія фото- і мікрокопіювання;

— реставраційно-палітурна майстерня (дільниця);

— ремонтно-технічна майстерня;

— приміщення для науково-довідкового апарату;

— робочі кімнати співробітників та підсобні приміщення [7, с. 60].

Оскільки діяльність архівіста має переважно творчий, інтелектуальний характер, найдоцільнішою є кабінетна організація праці. При цьому треба враховувати раціональне використовування робочої площі, зручність транспортування документів, виробничих комунікацій тощо. Організація робочих кімнат вимагає оснащення їх відповідними меблями, засобами зв’язку, оргтехніки, освітлення, канцелярським приладдям. Співробітників також забезпечують відповідною довідковою, інструктивно-методичною літературою, чистими бланками і формами.

Від характеру роботи (керівна, наукова, допоміжна, технічна) залежить кількість співробітників у робочих кімнатах. Вона коливається від 1 до 3-4 осіб, виходячи з наявних робочих площ. Основні вимоги щодо обладнання виробничих приміщень такі: середня площа на одного співробітника до 5 кв. м.; потужність настільних ламп — 60-75 Вт, температура повітря — 18-22°С; вологість повітря — 60-40%; рівень інтенсивності звуку — не більше 40-50 дБ [7, с. 72].

Важливим елементом організації виробничого процесу є дотримування безпеки умов роботи, запобігання травматизмові та професійних захворювань. В архівних установах необхідно строго дотримуватися правил безпеки під час роботи з ліфтами, підйомними механізмами, електроприладами, ЕОМ, хімікаліями та реагентами в процесі мікрофільмування, реставрації та ремонту документів, проведення дезинфекції тощо.

Серед виробничих підрозділів архіву головним є архівосховище — спеціалізоване приміщення для зберігання документів. Воно, як правило, має необхідне технологічне обладнання і устаткування: системи автоматичного підтримування температурно-вологісного режиму, протипожежної і охоронної сигналізації, спеціального освітлення, а також стелажне обладнання, картонажі, транспортні візки, розсувні драбини, ліфтові підйомники, прилади термо- і гігрометрії тощо.

Але архівосховище — не тільки приміщення, а й виробничий підрозділ. Це група співробітників, до складу якої може входити різна кількість працівників, залежно від обсягу роботи. Наприклад, архівосховище І групи, як правило, має понад 300 тис. справ, його обслуговують завідувач архівосховища, старший охоронець фондів і двоє охоронців фондів.

Працівники архівосховища здійснюють увесь комплекс робіт, пов’язаних із забезпеченням збереженості документів — дотримання температурно-вологісного режиму, прибирання приміщень, дезинфекція та дезінсекція, видавання та підкладання справ до картонажів, проведення перевірок наявності документів, участь у громадському огляді стану їх збереженості тощо.

Архівосховища є об’єктами режимного порядку і доступ до них визначається спеціальною інструкцією та наказом директора. Вхід до сховищ особам, не визначених наказом, категорично заборонено, як і вхід у верхньому одязі, з сумками тощо.

Підтримування оптимального санітарного та температурно-вологісного режиму є запорукою забезпечення довговічності документів.

До основних підрозділів архіву належить читальний зал, робота якого регламентується спеціальними правилами, що розробляє кожен архів на основі затверджених Головархівом України Правил використання документів НАФ через читальні зали. Вони визначають основні функціональні напрями діяльності цих підрозділів щодо задоволення потреб громадян у ретроспективній документній інформації. До роботи в читальному залі допускають фізичних і юридичних осіб, які в офіційній письмовій заяві аргументують необхідність ознайомитись з документами за тією чи іншою тематикою. Відповідний дозвіл дає керівник архівної установи або його заступник. Такий дозвіл діє протягом року [7, с. 74].

Приступаючи до роботи у читальному залі, громадяни знайомляться з правилами, заповнюють спеціальну анкету. Ці документи становлять основу бази даних про склад дослідників та науково-тематичну спрямованість їхніх інтересів. Замовлення документів здійснюється після перегляду дослідником описів, картотек, каталогів та іншого довідкового апарату. Дані про потрібні документи вносяться у бланки замовлень і передаються завідувачеві читальним залом для виконання. Як правило, дослідник замовляє не більше 10 справ на день. Надходження замовлених справ фіксуються у журналі, а дослідник розписується в отриманні їх у бланку замовлень. Справи, з якими працюють громадяни, зберігаються у спеціальних шафах-боксах не більше одного місяця, а потім повертаються до архівосховищ. Під час видавання і приймання справи переглядають співробітники, щоб виявити повноту аркушів, їхнє ушкодження тощо.

Працюючи з документами, дослідник може робити виписки тих фрагментів, які його цікавлять. Після закінчення роботи із справою дослідник робить запис в аркуші використання документів, де зазначає дату, тему роботи, номери використаних аркушів, а також ставить розбірливий підпис.

Згідно чинних правил, у разі публікації архівних документів дослідник зобов’язаний подавати в установленій формі посилання на архів, фонд, опис, справу та аркуші. Наприклад: ЦДАВО України, ф. 14, оп. 1, спр. 125, арк. 18-21. Він несе відповідальність за достовірне передання тексту документів, їхнього змісту. За порушення чинних правил громадяни можуть бути позбавлені права користування архівними документами [7, с. 76].

З діяльністю читального залу тісно пов’язана робота довідкової групи (столу довідок), яка входить до функціональної сфери використання документів. Як правило, вона зводиться до задоволення соціально-правових потреб громадян. Тематичний спектр цих запитів досить широкий — про місце і дату народження, стаж роботи, заробітну плату, майно, житло, освіту, родовід, репресії, реабілітацію, участь у партизанському русі тощо.

У більшості архівних установ цей вид робіт виконує спеціальний структурний підрозділ — відділ використання документів, група чи стіп довідок. Його співробітники готують на кожний запит фізичних чи юридичних осіб архівну довідку. Вона може бути усталеної чи довільної форми, але повинна мати обов’язкові реквізити: штамп та печатку архівної установи, підписи керівника та виконавця, дату, точну адресу громадян чи юридичних осіб, чіткий виклад відповіді по суті запиту на підставі архівних документів. У разі негативної відповіді викладається рекомендація щодо дальшого звернення громадян у цій справі, наводяться адреси відповідних архівних чи інших установ. Для виконання запитів громадян нормативами передбачено місячний термін.

Тематичні запити виконують наукові співробітники або провідні архівісти. Для виконання складних запитів можуть створюватися тимчасові робочі групи. Термін виконання запиту визначає керівник архіву.

Важливою умовою оптимізації роботи архівів є впровадження комп’ютерної техніки. Як правило, у сучасних умовах це комп’ютери як морально застарілого типу ЕВМ АТ-286, АТ-386, так і новіші — АТ-486, Решішп тощо. Найбільше їх використовують у сфері вдосконалення науково-довідкового апарату, зокрема для створення бази даних та автоматизованого пошуку архівної інформації. Наприклад, в Головархіві України створюється автоматизована інформаційно-пошукова система (АШС) «Фондовий каталог» [7, с. 80].

У ЦДАГО України впроваджено інформаційно-довідкову систему щодо архівно-слідчих справ репресованих. У державних архівах більшості областей розроблено комп’ютерні програми і створено бази даних на осіб, вивезених до Німеччини в 1941-1943 рр. Вони побудовані на документах фільтраційних справ. Внаслідок впровадження цих програм автоматизовано досить трудомісткі процеси, вдалося відмовитися від традиційних архівних технологій.

З цією метою в архіві створюються автоматизовані робочі місця (АРМ). Такі само робочі місця обладнуються у читальному залі для користувачів. Функціональне призначення останніх — полегшити пошук потрібних даних у великих масивах інформації. АРМ слід створювати як багатопрофільну відкриту комп’ютерну систему, що дозволяє легко нарощувати додаткові автоматизовані функції [7, с. 82].

Заслуговує на увагу робота реставраційно-палітурної майстерні (дільниці) — одного з основних виробничих підрозділів архівної установи. Шляхом реставрації, ремонту та оправи документів вона забезпечує підтримання їхнього належного фізичного стану. Майстерня повинна мати певний набір обладнання (залежно від кількості працівників): стіл реставраційний з підставкою, шафа металева (чи сейф), стіл-верстак, прес обтискний палітурний, картонорубальний верстак, паперорізальна машина, пристрій для сушіння паперу, електроплита, електропраска, ваги, пристрій для укладання та прошивання аркушів, візок, холодильник тощо.

До основного набору інструментів реставратора входять: скальпелі медичні, шпателі, ножиці прямі, пінцети, голки, шила, термометри хімічні, щіточки, лінійки тощо. Певні вимоги висуваються й до посуду, яким користуються в робочому процесі.

У реставраційних роботах застосовують спеціальні види паперів: мікалентний, конденсаторний, фільтрувальний, чайний, писальний, парафіновий, афішний, пергаментний, цигарковий та інші. До найуживаніших матеріалів для палітурних робіт належать: картон палітурний, електроізоляційний, пресшпан, лідерин, бумвівіл, папір форзацний, марля спеціальна, коленкор палітурний, нитки льняні тощо. Майстерня забезпечується також певними видами клеїв. Основною вимогою до робочого місця реставратора є захищення робочого столу від прямих сонячних променів. Реставраційні інструменти та матеріали раціонально і зручно розташовують навколо робочого місця реставратора. Особливу увагу звертають при цьому на дотримання правил безпеки при виконанні робіт.

Реставрації підлягають насамперед документи, які мають механічні, фізико-хімічні чи біологічні пошкодження або ураження. При надходженні до майстерні їх реєструють у спеціальному журналі, після закінчення реставрації роблять запис про повернення документів до архівосховища [7, с. 84].

2.2. Значення архівів в сучасних культурних та інформаційний процесах

Архівна справа є важливою складовою інформаційної та культурної сфери життєдіяльності суспільства, що охоплює наукові, організаційні, правові, технологічні, економічні та інші питання, пов’язані з нагромадженням, обліком, зберіганням юридичними і фізичними особами архівних документів та використанням відомостей, що в них містяться.

Реалізацію державної політики у сфері архівної справи і діловодства забезпечують 789 архівних установ, з них 642 — державної та 147 — комунальної форми власності [8, с. 5].

Стан архівної сфери потребує вжиття кардинальних заходів.

Матеріально-технічна база державних архівних установ не відповідає сучасним стандартам і потребам, внаслідок чого реальною стала загроза втрати частини Національного архівного фонду.

У сховищах державних архівних установ не вистачає засобів пожежогасіння і протипожежної сигналізації. Відсутність систем кондиціювання не дає можливості забезпечити у сховищах оптимальний волого-температурний режим, дотримання нормативних фізико-хімічних показників збереженості документів. Протягом багатьох років не проводиться робота із створення копій для страхового фонду і фонду користування документами, зокрема переведення інформації на інші носії з метою її збереження у разі втрати або пошкодження оригіналів, та з відновлення згасаючих текстів, а також якісна реставрація документів. Значну кількість державних архівних установ не забезпечено постами позавідомчої охорони, не оснащено сучасними системами охоронної сигналізації.

Недостатність фінансування не дає змоги планомірно і повноцінно поповнювати Національний архівний фонд документами культурної спадщини, у тому числі такими, що перебувають за кордоном, та іноземного походження, що стосуються історії України, а також проводити роботу з їх виявлення, взяття на облік, копіювання.

Багато проблем виникає з розширенням сфери електронного документотворення та документообігу. Не впроваджуються в архівну справу новітні інформаційно-комунікаційні технології. Внаслідок цього величезний інформаційний потенціал Національного архівного фонду мінімально використовується для задоволення зростаючого попиту громадян, держави і суспільства на інформацію, а також стає реальною загроза безповоротної втрати значної частини сучасної цінної інформації — документів та інших ресурсів в електронному вигляді.

Потребує державної підтримки робота з підготовки кадрів для архівних установ і проведення наукових досліджень у галузі архівознавства, документознавства та інформатизації.

Через нестачу матеріально-технічних, фінансових і трудових ресурсів архівні установи не в змозі створити працівникам і користувачам необхідні умови для роботи з документами.

Важливою віхою реформування архівної системи України стало прийняття Верховною Радою України в грудні 1993 р. Закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи» [1]. Ця подія стала знаковою в архівному будівництві незалежної України, бо означала початок національного архівного законотворення. Уперше на законодавчому рівні було визначено правові засади функціонування системи архівних установ та запроваджено нову цілісну категорію культури і права – Національний архівний фонд (НАФ).

Не менш важливе значення мало удосконалення понятійного апарату архівістики. Зокрема, запровадження поняття про оперативний (динамічний) документ, архівний документ і документ НАФ, сприяло повнішому відображенню і розрізненню фаз «життя» документа. Поглиблення розуміння поняття – Національний архівний фонд – дало можливість розглядати його як «складову частину вітчизняної і світової культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства» (Р. II, ст. 4), а документи НАФ як «культурні цінності» (Р. II, ст. 4). Через пріоритетне призначення НАФ – «задоволення інформаційних потреб суспільства і держави, реалізація прав і законних інтересів кожної людини» (Р. II, ст. 4)3 було наголошено на розширенні доступу до архівної інформації [8, с. 7].

З прийняттям нової редакції галузевого закону законотворча діяльність в галузі архівної справи не завершилася. Важливим напрямком діяльності в цій сфері стало розроблення проекту Закону України «Про загальне діловодство», участь у розробленні проекту Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», ряду підзаконних актів [15].

Удосконалення нормативної бази відбувається з таких фундаментальних напрямків галузі як забезпечення збереженості архівних документів (розробляються профільні стандарти), формування Національного архівного фонду, захист прав громадян і законних інтересів держави та юридичних осіб (розроблено проект Концепції захисту національних інтересів у сфері архівної справи), підвищення соціального статусу архівістів.

Створення сучасної законодавчої бази архівної справи покликане забезпечити повноцінне функціонування НАФ та продуктивну діяльність системи архівних установ, які забезпечують формування НАФ, його збереження і використання архівної інформації, здійснюють управлінські, науково-дослідні та довідково-інформаційні функції в архівній справі.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері архівної справи і діловодства є Державний комітет архівів України (Держкомархів), на який покладено функції управління архівною справою, контролю і нормативно-методичного забезпечення ведення діловодства. У межах своїх повноважень Держкомархів бере участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в сфері архівної справи і діловодства, здійснює нормативно-правове регулювання відносин, визначає перспективи й пріоритетні напрямки розвитку, здійснює міжгалузеву координацію, функціональне регулювання і міжнародне співробітництво. Спираючись на науково-дослідний потенціал галузі, співпрацюючи з установами Національної академії наук України, вищими навчальними закладами, Держкомархів розробляє стратегію архівного будівництва, конкретні програми її реалізації, впливає на матеріально-фінансове забезпечення архівів, кадрову політику. Він також контролює діяльність архівних установ і служб діловодства, організовує нормативно-правове, науково-методичне, інформаційне забезпечення їхньої діяльності. Держкомархів розпоряджається Національним архівним фондом, який на початок третього тисячоліття склав майже 60 млн. справ, організовує його формування, державну реєстрацію, державний облік і збереження його документів, використання архівної інформації [8, с. 9].

З метою реалізації комплексної програми створення галузевої інформаційної системи в 2000 р. у Держкомархіві України було створено Центр інформаційних технологій. Помітним результатом його роботи стала розробка першої версії нового програмного продукту «Архівні фонди України», орієнтованого на створення електронних версій місцевих фондових каталогів та інтегрування їх у єдину національну систему.

Важливе значення для репрезентації українських архівних ресурсів у Всесвітній мережі Інтернет мало відкриття офіційного веб-сайта Держкомархіву (http://www.archives.gov.ua).

Поглиблення й удосконалення його повинне привести до створення загальноукраїнського архівного порталу, що складає, на думку голови Держкомархіву професора Г.В.Боряка, «важливу стратегічну перспективу інформатизації галузі» [8, с. 9]. У цілому концепція, стратегія і тактика системної інформатизації архівної сфери узгоджується з Державною програмою інформатизації України і, водночас, корелюється з міжнародними інформаційними проектами, що розробляються під егідою МРА, ЮНЕСКО, Ради Європи.

Провідна роль у формуванні НАФ і забезпеченні його збереженості належить центральним державним архівам. Вони безпосередньо підпорядковані Держкомархіву й створюються за рішенням Кабінету Міністрів України для постійного збереження документів загальнодержавного значення, виконання завдань і функцій управління архівною справою та діловодством.

Найважливіші документи Національного архівного фонду, присвячені новітній історії України (після 1917 p.), зосереджено в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України. Його створено в Харкові 1945 р. на базі документів Центрального архіву революції УРСР, Центрального архіву праці УРСР і Центрального історичного архіву. У 1970 р. архів передислоковано до Києва, де він функціонував до 1992 р. з офіційною назвою Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади й органів державного управління УРСР, що позначилося на профілі й характері комплектування архіву, формуванні його фондів. Переважна більшість документів архіву відклалася як спадщина органів державної влади і управління радянського часу: всеукраїнських з’їздів Рад депутатів трудящих, Верховної Ради УРСР, Усеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету, Президії Верховної Ради, Раднаркому УРСР і Ради Міністрів республіки, інших органів керування [14, с. 60].

До багатьох документів, зокрема органів державного контролю, юстиції, суду, прокуратури, Держплану, статистики, Міністерства фінансів України, тривалий час доступ обмежувався.

Демократизація суспільства й архівної справи змінила ситуацію. У ЦДАВО України зберігаються документи державних органів освіти, культури, мистецтва, військових установ, особисті фонди державних і суспільних діячів, учених. Представлені й документи, що відбивають історію інших держав, зокрема, організацій студентів-емігрантів у Варшаві, Ченстохові, інформація Міністерства закордонних справ УНР про польсько-українські взаємини, наукових інститутів у Варшаві й Берліні та ін. [14, с. 61]

Винятково важливі й унікальні документи та колекції зосереджено в сховищах центральних державних історичних архівів у Києві і Львові. Центральний державний історичний архів України в м. Києві створено 1941 р. на базі фондів Центрального архіву давніх актів у Києві (заснованого в 1852 p.), частини фондів Центрального архіву революції та Київського обласного архіву. Формування його основних фондів, чисельність яких перевищує 1,6 тис. завершилося після Другої світової війни. Тут зібрано колекції документів, що зберігалися в колишньому архіві при Університеті св. Володимира в Києві, Всеукраїнському центральному архіві давніх актів, частина фондів Центрального архіву революції в Харкові та Київського обласного історичного архіву, які хронологічно охоплюють період від 1369 до 1917 р. [14, с. 62].

Найдавніші документи представлено в колекції документів Київської археографічної комісії, де зібрано привілеї литовських і польських королів, універсали українських гетьманів, грамоти російських царів, документи з підписами видатних діячів України, Росії та інших країн 17-ма мовами. Вони стосуються перебування українських земель у складі Литовсько-Російської держави, Речі Посполитої, боротьби українського козацтва за національне визволення та державність. Важливими документальними зібраннями є архів Коша Запорозької Січі, документи Генеральної військової канцелярії, Малоросійських колегій та ін., значний масив документів відбиває діяльність російських органів управління в Україні XIX – початку XX ст., релігійних установ, зокрема Канцелярії київського митрополита, Києво-Печерської лаври, а також документи науково-технічних, історичних і культурних товариств. У фондах цензурних установ зберігаються документи, пов’язані з виданням і поширенням творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Коцюбинського та ін. Не менш цінні фамільні фонди Ханенків, Максимовичів, Терещенків, Грушевських та ін., особові фонди істориків Д.Багалія, В.Базилевича, М.Владимирського Буданова, М.Довнар-Запольського, В.Іконникова, І.Каманіна та ін. У ЦДІАК України зберігається також понад 40 колекцій мікрофільмів документів з української історії XVI – початку XX ст., виявлених в архівах Москви, Санкт-Петербурга, у рукописних колекціях закордонних бібліотек під час підготовки до видання збірників документів [14, с. 64].

Свою специфіку має Центральний державний історичний архів України у Львові. Його засновано 1939 р. на базі Архіву давніх актів м. Львова і Державного архіву у Львові як Центральний державний архів давніх актів. Тут зберігається 664 фонди центральних установ і організацій старопольского періоду (XIV–XVIII ст.), австро-угорського (1772–1918 p.), УНР і ЗУНР (1917–1918 p.), Польщі міжвоєнного періоду (1918–1939), радянського періоду (1939–1941) і нацистської окупації (1941–1944). Найдавніші документи архіву представлені колекцією пергаменних грамот (1176–1800) 13-ма мовами. Тут зберігається громадська книга Львова 1382–1389 p., фінансово-адміністративні книги 1401–1414 і 1414–1426 p., рукописні хроніки В.Зиморовича, Я.Юзефовича та ін. Колекції документів зафіксували інформацію про положення західноукраїнських земель у складі Речі Посполитої, під час Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 p. [14, с. 66]

Документи новітньої політичної історії України зберігає Центральний державний архів громадських об’єднань України, створений 1991 р. на базі Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК КПУ. Основу його фондів складають документи комуністичної партії України, обласних парторганізацій.

Тут відклалися документи інших політичних партій, зокрема української комуністичної партії, українських соціалістів-революціонерів. Окремі фонди складають документи комсомолу України, документи з відомостями про діяльність підпільних партійних і комсомольських організацій, партизанський рух в Україні під час Другої світової війни, архівно-слідчі справи репресованих органами ГПУ–НКВД–КГБ по Києву та Київській області, передані 1993 р. з архіву Служби безпеки України. У документах архіву представлено такі персоналії як Г.П’ятаків, Е.Квиринг, Л.Каганович, М.Хрущев, Л.Брежнєв. 2001 року в серії «Архівні збори України: путівники» уперше вийшов путівник по архіву [14, с. 67].

Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г.С.Пшеничного було засновано в Києві 1932 p., a 1943 р. реорганізовано в Центральний державний архів кінофотофонодокументів УРСР. Він існував з такою назвою до 1991 р. Унікальність архіву складається в збереженні документів на специфічних носіях – аудіовізуальних. У фондах архіву збереглися контратипи портретів Т.Шевченко, портретні та групові фотографії І.Франка, Л.Українки, М.Грушевського, М.Лисенко, М.Заньковецької, багатьох політичних діячів, представників українського відродження, зокрема В.Винниченка, С.Петлюри, П.Скоропадського, а також унікальні кінохроніки, що зафіксували історичні події української революції 1917-1920 р. Зібрані у фондах архіву документи відбивають історію розвитку продуктивних сил України, будівництво промислових підприємств, електростанцій, етапи модернізації сільського господарства, досягнення в сфері науки, освіти, культури і мистецтва. Кінофотодокументи зафіксували багатьох діячів української культури: А.Бучму, О.Вишню, О.Довженка, Л.Курбаса, П.Тичину, А.Малишка, В.Сосюру, М.Рильського, Ю.Яновського; видатних учених: А.Кримського, В.Вернадського, С.Корольова, В.Глушкова, Б.Патона. Взагалі у фондах архіву зберігається понад 50 тис. кінодокументів, 30 тис. фотодокументів і стільки ж фотодокументів [14, с. 68].

Виразну специфіку має і Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України, заснований згідно з постановою Ради Міністрів УРСР від 4 травня 1966 р. для збирання і збереження документів та використання архівної інформації з історії української культури, літератури й мистецтва. Як зазначав З.Сендик, «поєднання в одній установі трьох різнорідних організацій – архів, музей і бібліотека – закладало підвалини для майбутнього створення незвичної джерельної бази з історії української літератури і мистецтва.»  [14, с. 70] Нині архів має понад тисячу фондів, майже 200 тис. одиниць зберігання й понад 3 тис. музейних експонатів.

Важливою ланкою системи установ Держкомархіву є створений 1994 р. Український науково-дослідний інститут архівної справи і документознавства, завдання якого полягають у дослідженні актуальних проблем архівознавства, документознавства, створенні концепцій та прогнозуванні розвитку архівної справи і документаційного забезпечення управління в умовах інформатизації суспільства, дослідженні правових аспектів роботи з документами НАФ, організації науково-технічної інформації з питань архівної справи. Важливе значення для практичної діяльності архівних установ мають теоретичні дослідження проблем захисту національних інтересів в області архівної справи, механізму старіння документів з різними носіями і визначення методів подовження термінів їхнього зберігання, розроблення засобів і способів захисту документів від біопошкоджень. На рішення прикладних проблем архівної справи орієнтовані дослідження з теорії і методики експертизи цінності документів, комплектування державних архівів фондами особового походження, класифікації документної інформації, охорони праці і протипожежної безпеки в архівах, розроблення інструкції з діловодства, норм часу на проведення робіт з управлінською документацією для архівних служб органів державної влади і місцевого самоврядування. У галузевій науковій установі функціонують відділи архівознавства, документознавства, науково-інформаційний відділ, відділ фізико-хімічних та біологічних досліджень, відкрито аспірантуру і створено спеціалізовану вчену раду із захисту кандидатських дисертацій [14, с. 71].

Результати наукових досліджень з теорії і методики архівознавства, документознавства, спеціальних історичних дисциплін, публікації архівних документів друкуються в науковому щорічнику «Студії з архівної справи та документознавства» (створений у 1996 p.), археографічному щорічнику «Пам’ятки» (1998), серійних виданнях «Історія архівної справи: спогади, дослідження, джерела» та «Архівні і бібліографічні джерела української історичної думки» (1998), міжвідомчому збірнику наукових праць «Архівознавство. Археографія. Джерелознавство» (1999).

Управління архівною справою й діловодством у регіонах здійснюють місцеві державні архівні установи, підзвітні й підконтрольні відповідному органу виконавчої влади та Державному комітету архівів України. Державний архів в Автономній республіці Крим, державні архіви областей України, міст Києва і Севастополя поспіль із управлінськими функціями реалізують своє пріоритетне призначення постійно зберігають документи Національного архівного фонду, що мають регіональне значення.

Центральні державні архіви і місцеві архівні установи як галузеві й регіональні науково-методичні центри працюють над створенням документального літопису історії архівної справи, упровадженні результатів наукових досліджень, організовують наукові конференції, проводять публікаторську й консультативну діяльність. Дедалі більшу популярність здобувають періодичні видання, засновані архівами або з їхньою участю: альманах «Константи» (Херсон), журнал «Кримський архів» (Сімферополь), інформаційний вісник «Архівіст» (Суми), «Праці Державного архіву Одеської області» (Одеса) [14, с. 73].

Регіональні архіви беруть активну участь у реалізації затвердженої 2000 р. програми «Архівні зібрання України», що передбачає видання архівних довідників, які сприяють розширенню доступу до архівної інформації і висвітлюють склад і зміст НАФ.

Ще однією ланкою системи архівних установ є архівні відділи районних державних адміністрацій, підзвітні й підконтрольні головам районних державних адміністрацій і Державному архіву в Автономній Республіці Крим, державним архівам областей, міст Києва і Севастополя, а також Держкомархіву України. Вони здійснюють управління архівною справою та діловодством на території району і тимчасове/постійне зберігання документів Національного архівного фонду, що мають районне значення: про державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, що діяли раніше на цій території, та інші архівні документи з його історії.

Окрему групу архівних установ складають спеціалізовані архівні установи – трудові архіви, що у порядку, передбаченому законодавством, створюються місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоврядування для централізованого тимчасового зберігання архівних документів, що не відносяться до НАФ.

Державне зберігання НАФ здійснюють також галузеві державні архіви та архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв і бібліотек. Галузеві державні архіви створюються за рішенням Кабінету Міністрів України для постійного централізованого (у межах чи області системи установ) зберігання геологічних, гідрометеорологічних, картографічних й інших специфічних видів архівних документів, що вимагають особливих умов їх зберігання і використання архівної інформації. Положення про них затверджуються Держкомархівом і відповідними центральними органами виконавчої влади. В другій половині 1990-х рр. статус галузевих архівів одержали архіви Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державного комітету України з питань гідрометеорології, Фонду державного майна, Департаменту з питань виконання покарань України, Державний картографо-геодезичний фонд України, Державний інформаційний геологічний фонд України, документи яких мають визначену специфіку. Найважливіша новація цих архівів складається у відкритті доступу до їх фондів для дослідників. З цією метою уніфіковано відповідно до загальних нормативів опису фондів, створено довідковий апарат [14. с. 75].

В перспективі систему архівних установ можуть поповнити архіви, засновані фізичними особами на приватній формі власності. Ст. 33 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи» [1] дозволяє створення таких архівних установ з наданням права зберігати архівні документи, що не належать державі та територіальним громадам. Строки зберігання документів у таких архівах визначаються угодою, укладеною засновником із власником чи уповноваженою власником особою, з урахуванням мінімальних строків зберігання документів, визначених чинним законодавством. Обов’язковою умовою при цьому є чітке визначення місця їх зберігання у разі ліквідації цих установ.

Крім архівних установ, вирішенню проблем архівної справи сприяє створена в травні 1992 р. Спілка архівістів України – громадська організація, покликана сприяти розвитку архівної справи, задоволенню і захисту законних соціальних, наукових, економічних, творчих, національно-культурних інтересів архівістів, змінити ставлення суспільства до архівної справи, підвищити престиж професії архівіста. Члени Спілки архівістів України беруть участь у наукових дослідженнях в галузі архівної справи, вивченні різноманітних аспектів діяльності архівів, поліпшенні професійної підготовки архівістів.

Розвиток української архівістики на сучасному етапі характеризується яскраво вираженими інтеграційними тенденціями в діяльності архівних установ, українських і закордонних вищих навчальних закладів, академічних інститутів; розробленням актуальних питань архівної науки і практики, впровадженням нових технологій. Особливостями її розвитку стали також вироблення і реалізація державної політики в галузі архівної справи, формування Національного архівного фонду як складової частини вітчизняної і світової історико-культурної спадщини, чітке структурування ієрархічної системи архівних установ, розширення їхніх функцій і повноважень, демократизація архівної справи, масове розсекречення архівної інформації, розширення доступу до архівних документів, поглиблення міжнародного співробітництва в галузі архівної справи, представлення архівних ресурсів у всесвітній мережі Інтернет, розвиток архівної науки й освіти [8, с. 14].

Висновки

Досвід минулих поколінь є важливим не тільки для історичної пам’яті, а й для вирішення практичних поточних питань повсякденності. Крім того, наявність архівних матеріалів допомагає в розвитку суспільних наук, а також багатьох природознавчих дисциплін. Переосмислення теоретичної спадщини колишніх дослідників є однією з рушійних сил наукового прогресу. В цьому плані важливого значення набуває розуміння цінності історичного джерела. Саме ж вивчення історичного процесу базується на вивченні масового, статистичного, головним чином, матеріалу. Стає цілком зрозуміло, що чим далі, тим більший прогрес історичної науки, розуміючи тут історію як науку про минуле в самому широкому значенні цього слова, стає все в більшій залежності від стану архівів. Щоб використати увесь досвід минулих часів, щоб запобігти помилкам в дальшому будівництві, щоб зрозуміти розвиток і напрямок життя, однаково і адміністратор, і політик повинні звернутися до архіву, щоб знайти відповідь на пекучі питання сучасного.

Архівна справа на Україні пройшла нелегкий шлях. На жаль, сьогодні можна констатувати, що внаслідок недбалого ставлення до всього українського з боку минулих наших іноземних „покровителів”, утрачено багато документів, що мали велике значення для української культури. Відновлення незалежності України призупинило ці процеси, поставило архівну справу на ґрунт наукового та державного інтересу. Сьогодні в нашій країні розуміють, що добре впоряджена архівна справа потрібна не тільки невеликій кількості людей – діячам науки та громадським діячам – а й всьому суспільству. Тут переплітаються не тільки суспільні або державні інтереси, а дуже часто виникає приватний, особистий інтерес. Розуміючи культуру як все, що винайдено та реалізовано людством, слід визнати, що збереження архівної спадщини, є одним з вузлових моментів культурних процесів в будь-якої країні. Архіви – це те, що не дозволяє суспільству впасти в хаос, дезорганізувати та дезорієнтувати прагнення багатьох людей. В Україні функціонує система архівів, яка охоплює архівну справу як на центральному рівні, так і на регіональному, місцевому. Це десятки закладів, діяльність яких надає вагомого внеску в загальний розвиток української культури.

Говорячи про проблеми, без яких не обходиться сьогодні архівна справа, слід визнати, що без підтримки держави, ця галузі не здатна ефективно розвиватися. Зрозуміло, реалізувати завдання архівістики можна лише за умови кардинальних зрушень у їх матеріальному забезпеченні. Також і з боку суспільства має бути, як мінімум, добра воля і усвідомлення як загальної стратегії розвитку, так і нашого нинішнього місця у світовому інформаційному просторі й у світовому архівному співтоваристві, інтегральною частиною якого ми таки є.

Список використаних джерел

1. Про Національний архівний фонд і архівні установи. – Закон України від 24.12.93 № 3815-XII. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, № 15, ст.86.
2. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки. – Закон України від 9 січня 2007 року N 537-V. – Відомості Верховної Ради (ВВР), 2007, № 6, ст.79.
3. Абросимова С. В., Бездрабко В. В., Болдирєв В. В., Бутич І. Л., Васько Л. М. Нариси історії архівної справи в Україні: Навч. посібник. – К., Академія, 2002. – 609 с.
4. Архіви України: путівник / І. Матяш (заг.ред.). – К., Горобець, 2007. – 184 с.
5. Архівні установи України: довідник / Г. Боряк (ред.). – К., УНДІАСД, 2005. – Т. 1 : Державні архіви. – 690 с.
6. Архівознавство: Підручник / Редкол.: Я. С. Калакура та ін. – К., 1998. – 87 с.
7. Боряк Г. В., Дубровіна Л. А., Калакура Ярослав С., Климова К. І., Ляхоцький В. П. Архівознавство: Підручник. – К., Академія, 2002. – 254 с.
8. Боряк Г. Пріоритетні проекти та перспективні напрями діяльності архівних установ в інформаційній сфері / Архіви України. – 2007. – N 3. – С.5 — 14
9. Матяш І.Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920 — 1930-х років / Державний комітет архівів України; Український держ. НДІ архівної справи та документознавства. – К., 2000. – 591 с.
10. Мітюков О.Г. Архіви України: від найдавніших часів до початку XX ст. // Історія України. – 1998. – № 13. – С. 3-11
11. Нариси історії архівної справи в Україні / за заг. Ред. І.Б. Матяш та К.І. Климової. – К., Академія, 2002. – 331 с.
12. Трач Ю.В. Архівознавство: Навч. посібник. – К., Університет «Україна», 2005. – 362 с.
13. Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи: Наук. доповіді Всеукр. конф., 19-20 листопада 1996 р.:У 2 ч. / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка; Спілка архівістів України / В. Ляхоцький (упоряд.), І. Матяш (упоряд.). — К., 1997. – Ч. 1. – 380 с.
14. Українське архівознавство: історія, сучасний стан та перспективи: Наук. доповіді Всеукр. конф., 19-20 листопада 1996 р.: У 2 ч. / Київський ун-т ім. Тараса Шевченка; Спілка архівістів України / В. Ляхоцький (упоряд.), І. Матяш (упоряд.). – К., 1997. – Ч. 2. – 264
15. Хрестоматія з архівознавства: Навч. посібник / Г. В. Боряк (упоряд.). – К., Академія, 2003. – 408 с.